<< Главная страница

Тронка



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роман ЗМIСТ I. Ти — лiтай II. Азбука Морзе III. Червона торпеда IV. Лукiя, голова робiткому V. Мамайчуки VI. Передчуття океану VII. Пiкетажистка VIII. Капiтан Дорошенко IX. Залiзний острiв X. Тут багато неба XI. Полiгон (Iсторiя однiєï любовi) XII. Тронка I ТИ — ЛIТАЙ — Нiщо менi так не пахне, як наш степ, — каже молодий Горпищенко, льотчик реактивноï авiацiï, приïжджаючи до батька-чабана у вiдпустку. I якось так випадає щоразу, що батька застає вiн не в хатi i не в кошарi, а в степу, просто серед пасовища, де старий стоïть коло отари з ҐирлиҐою, в черевиках солдатських i в усiх своïх чабанських обладунках: пояс, а на поясi джермало, що дiсталось йому у спадок ще вiд дiда-чабана, i рiг баранячий з нафталiном — рани вiвцям присипати, i пляшка сумiшi креолiну з дьогтем — теж для гоєння ран, i, звичайно ж, ножицi, щоб простригати вiвцям очi, бо, буває, Так позаростають, що й шпичакiв не бачать, проколють очi об них. Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу вiн якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вiтрами, шкiра на ньому пропечена, як шкураток, а очi вже сивi од старостi чи вицвiли вiд сонця та вiд неба, i самi вони мають барву вилинялого степового неба. У всеозброєннi постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанiв кажуть, що вiн природний чабан, i хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливiший вiн, коли йдеться про його батькiвську честь. З суворою гiднiстю i навiть настороженiстю жде вiн, поки син, вставши з газика, пiдiйде до нього, зiрко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. I хоч сином його в радгоспi пишаються, бо знають, що вiн льотчик неабиякий, сьогоднi реактивний сокiл, а завтра, може, полетить на такi планети, де нi отар, нi степiв не буде, проте батька й це не виводить з рiвноваги, вiн стоïть i з суворiстю жде належноï синовоï шани, а перед ним його ҐирлиҐа з мiдною, рясно розгравiйованою брейцарою. А коли вже син поздоровкається i промаху нiякого в етикетi не зробить, тодi вицвiла текуча блакить батькових очей враз наливається нiжнiстю. — Не забув? — ставить вiн перед сином ҐирлиҐу, де на брейцарi викарбувана з дитинства знайома синовi кудлата чабанська вiвчарка. — 3 яких частин складається ҐирлиҐа, ану? — Брак, барнак, брейцара i держак! — чiтко вiдповiдає син, i цим йому вже забезпечена симпатiя старого на весь час вiдпустки. Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовiрним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловiчок дав життя цьому бiлявому ставному юнаковi, який виструнчившись стоïть перед ним. Син усмiхається, розглядаючи батьковi обладунки. — Здорово, га? — звертається вiн до сержанта-водiя, що теж, злегка усмiхаючись, виглядає з кабiни газика. Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладункiв в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нiчого зайвого чабан не вiзьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже вiн так спорядився, якщо вже оту мiдну напiвстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрiчi з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батьковi було чим погамувати його чабанське й старiстю не притуплене честолюбство. Стоять вони удвох коло отари в степу — один той, що все життя пiшки ходить по землi, другий, що пiвжиття проводить у небi; один з ҐирлиҐою, жезлом пастуха, що засвiдчує приналежнiсть до найдавнiшого фаху людського, а другий з емблемою у виглядi крил на кашкетi, хоча найпрудкiшi крила вже не можуть зрiвнятися з тими швидкостями, на яких вiн живе. Стоять, а бiля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щiльник. Бруднувато-бiлi, вже остриженi мериноси надсадно дихають, ховають голови вiд спеки у власну тiнь, а за ними степ, i степ, i марево маревiє, — марево чи синява неба спустилася до землi, млисто розсiялась серед просторiв. Навiть того, чиє життя минає в небi, цей степ вражає своïм безмежжям, блиском, слiпучiстю — сонце таке слiпуче тут свiтить, нiби ти опинився на якiйсь уже iншiй, ближчiй до сонця планетi. I все тут пахне. I хоч пахне не стiльки якимись там особливими пахощами степового рiзнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже iстинну правду, що нiщо йому так не пахне, як цей степ, навiть коли вiн пахне просто гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та вiдкритою навстiж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфiкує сонце. Одна з овець забентежилась, почала мекати в бiк кошари, i льотчик, глянувши туди, помiтив, як мiж кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невмiло, натужно, стрибне i впаде, наче пiдстрелене, потiм зводиться знов. — Отож, кажуть, бог є, — загомонiв батько. — А де ж вiн є? Хай ми прогрiшили, а ягня? За що його вiн скалiчив? Жваво, майже пiдбiгцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, принiс, поклав до вiвцi, i вона одразу заспокоïлась. — Бач, як ноженята йому покрутило. Iншi бiгають, вибрикують, а цього щоразу треба пiдносити до матерi, само не встигає за сакманом... — Це ж чого воно таке? — Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калiчок в сьогорiчному окотi... — Старий враз насупився, похмарнiв. — А в Японiï, я чув, дiтей тридцять тисяч калiчками народилось, це правда? Син промовчав, нiчого не вiдповiв. Помiтивши, що водiй жде розпорядження, льотчик вiдпустив його, сказав на прощання: — До завтра. Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така вiдпустка? Старий ще бiльше насупився, але доскiпуватись не став: той же чабанський гонор не дозволяв йому бути причепливим, лiзти не в своє. Син тим часом став розпитувати про життя, i батько, заохочений його цiкавiстю, незабаром гомонiв уже про те, що найдошкульнiше його пече: про настриг вовни в цьому роцi та про випаси, що ïх дедалi скорочують, принагiдне вилаяв начальство, яке, мовляв, не прислухається до чабанiв. — Худоби щорiк бiльшає, розвели ïï стiльки, що ферми трiщать, а прийде зима — годуй чим хочеш. Хiба ж не було, що корiв шлангами пiдв'язували до бантин? Пiдв'яжуть та ще пробують i доïти! Отак хазяйнуємо, — розпалювався старий. — Навеснi, коли зовсiм прикрутило, приïздить порадник з областi: камкою годуйте! Сiчiть, здобрюйте i годуйте. А то спите тут, вишукуєте. Стiльки морськоï трави пропадає по узбережжю, а в них худоба дохне! — Та худоба ж камки не ïсть! — здивувався син. — Вогонь i той ïï не бере. Бензином, бувало, обiллємо, бензин обгорить, а камка вся цiла... — Отож такий новатор... Ну, я на глум не пiшов, не став дурну ïхню камку збирати... Зовсiм хотiв уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, занiс був i ҐирлиҐу директоровi в кабiнет: кому передати, кажiть? Та тiльки нiкому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування. Молодi? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипедi отару завертати! На кожнiй руцi в цього по годиннику, один спiшить, другий вiдстає, так вiн поглядає на той, що спiшить, по ньому пасе... А ми ж не вiчнi. Нас не стане, кому оцю, — батько аж сердито пристукнув об землю ҐирлиҐою, — кому ïï передати? — То, може, менi? — посмiхається син на батькiвську мову. Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет. — Нi, ти — лiтай. I пiсля мовчанки знов: — Тобi — лiтати. Неквапом рушають вони до своєï чабанськоï оселi, рiвно, обоплiч ступають по цiй твердiй забучавленiй землi, де льотчик ще, здається, недавно бiгав чабанчуком. Рiдна сива земля чабанська... Дикi конi гасали по нiй iз правiку... Чумацькi мажари з кримською бiлою сiллю важко рухалися по нiй... Мiтлиця пiд ногами тече, тонконiг, типчак. Нема тут болiт, нема мерзлоти, твердь цiлинна, спресована вiками... Така твердь, що могли б звiдси й мiжпланетнi кораблi стартувати. Осторонь кошар, на белебнi, височить кущик тополь, бiлiють чабанськi будиночки; там уже бiганина, метушаться жiнки-чабанки, пiр'я летить аж у степ, i чути дзвiнкий, дiвочий, безтямно-радiсний крик: —Ура! Петрусь приïхав! I вже мчить звiдти сестра Тоня, летить, зблискуючи колiнами, попереду всiх, а за нею, як хвiст за кометою, — гурт малечi. Розрум'янена, ошаленiла, Тоня з розгону налiтає на брата, кидається йому на шию, i вже брат, жарко обцiлований, вихопившись, як з полум'я, вiдзначає про себе, що сестра таки здорово пiдросла за час його вiдсутностi, стала зовсiм уже пiддiвком. Налита, туга, мов вишня, очi горять, стрiляють блиском, а волосся вже накрутила на головi по-модному. Широко, в один захват кинула очима по степу. — Де ж таксi? — А я цього разу не на таксi. — Газиком? З полiгона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику, на своєму? На тому, що швидше звуку? — Колись таки прилечу... — У нас же є де сiсти, глянь! I вона обвела рукою степ, де свiтлий океан марева розлився. Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплює в брата з рук його дорожню валiзу i мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве пухнате волосся вже розпустилось i метляється ïй на плечах. — Клопiт з нею, та й годi, — каже батько з невдоволенням, бiльше вдаваним. — Ото як накудляла... То кiнським хвостом пiднiме, то розпустить, як утоплениця... Хiба ïй екзамени в головi? На подвiр'ï повно малечi, чабанчукiв та чабанят безштанних, повно качат, курчат та кролят, чабанськi собаки лащаться, всюди пiр'я бiлiє, а над пiр'ям, над курчатами-качатами, над вiдкритою лiтньою кухнею-кабичкою, що вся шкварчить i пашить, — над усiм цим яснiє добра, всеобiймаюча материна усмiшка. Мати. Вона всмiхається, а сонце вже iскриться в краплинах слiз на щоках, повнi розчервонiлi руки мати похапцем витирає об фартух, губи ïй дрижать хвилюванням i шепочуть уже щось найпестливiше, найнiжнiше, i, пiрнувши в тепло ïï грудей, льотчик на мить перестає бути льотчиком, i нема за ним вздовж i впоперек облiтаного неба, нi шалених надзвукових швидкостей, нема нi команд, нi тривог, нi небезпек, а є тiльки затишок i насолода вiднайденого щасливого дитячого свiту. Та це тiльки миттєве, потiм знову все стає на своï мiсця, i вiн перед нею вже приïжджий льотчик, майже гiсть, i мати, погамувавши кипiння своєï радостi, терпляче жде, поки син здоровкається з чабанами та чабанками. Ось вiн розмовляє, жартує з Демидом та Демидихою, у яких дiтей купа, часом приïжджi думають, що внуки Демидовi, а це все його сини... Потiм льотчик знову коло матерi, i вона має змогу повести його по двору, показати копичку сiна, що батько накосив i приберiг спецiально ради нього, бо обоє вони знають, як любить син спати на сiнi, потiм цiлою родиною оглядають топольки, що зеленiють такою густою соковитою зеленню, якоï немає й близько в цьому голому, рано вигоряючому степу. — Як там з неба ïх... чи видно? — питає батько. — Видно, — вiдповiдає син, розглядаючи тополеве вiття. — Славнi топольки, гарно пiдросли. I наступного лiта вiн оглядатиме ïх, мiрятиме оком, тiльки тодi тополеве гiлля розiв'ється ще бiльш. В той рiк, як пiшов син в авiацiйне, посаджено цi молодi топольки. Лише степовик знає, як нелегко ïх викохати тут, у степу, на вiтрах. Та викохав чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж i посаджено, щоб росли, щоб син бачив ïх з неба! Розрослись тополi, роззеленiлись. Пiднялись вище хати чабанськоï, на весь степ стали виднiти, i всi тутешнi льотчики добре знають, як свiй орiєнтир, цю чабанову тополину зiрку. Впiзнають ïï й льотчики сiльськогосподарськоï авiацiï. А надвечiр мiж тополями, де затiнок тримається цiлий день i степова трава хвилястими рунами лежить по землi, стоять столи на честь льотчика, а за столами сидять чабани. Вже випито першу чарку, i молодий, вiдварений по-чабанськи валашок парує в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко нiяк примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба ïсти, як вiн каже, тiльки з дерев'яних ночовок. Вiн i сьогоднi довго змагався з жiнками з цього приводу, погрожував позмiтати геть зi столу ïхнi тарiлки та виделки, i тiльки пiсля того, як виявилось, що дiдiвськi дерев'янi ночовки вже розсохлися, старий ïiiшов на поступки цивiлiзацiï. Вiн i сам тепер нарiвнi з iншими ïсть iз тарiлочки, що йому, нiби для жарту, ставила Тоня. А мати все пригощає сина: — Ось тобi хрящик... Ти ж любиш, — пiдкладае вона йому гарячоï найнiжнiшоï баранини, пiдсовує юшку, де вiдварена цибуля плаває кiльцями, i льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слухає батькову мову. — Я — давнiй, — гомонить старий атагас. — Я звiдти, де пiшки ходили. Де на волах ïздили. На конях гасали. Вiтер! Птах! — то було найшвидше. А ти ось тепер в сталь загорнешся — i в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та ракета, — i вже тебе нема. — А хiба ви, тату, бачили ракету? — смiшливо подає голосок Тоня. Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу. — Бачив. I хоч присутнi тут вперше це вiд нього чують, але нема в них недовiри: хтозна, може, й бачив. — Яка ж вона, тату, ракета? — А така, як i його лiтак, — киває старий на сина. — Опецькувата, блискуча... Викапаний лiтак, тiльки крила обрубанi. Корнiй, чабан правоï руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча лiтами й не старий, вважає, певне, що зараз саме час наскаржитись льотчиковi на свого сусiда — полiгон (в Корнiя це вже стало звичкою — на все на свiтi скаржитись). — Скажи ти ïм, Петре, — в тебе ж там повно дружкiв на полiгонi, — хай не забороняють нашим отарам далi на ïхнi землi ходити, — каже вiн кутуляючи. — Бо ранiш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з мiсяць межу переступати не смiй... Уралову, начальнику полiгона, скажи, вiн же тобi друг. — Що ж я йому скажу? — посмiхається льотчик. — Щоб дозволив вам з вiвцями пiд бомби лiзти? — Послухай Корнiя, вiн тобi наплачеться, — каже весело батько. — Звiдусiль йому утиски, кривди, а як чарку вип'є, так сам перший у бiйку лiзе... — Дарма що ото голова iнеєм взялась, — додала Корнiïха, — а на Центральнiй недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотiли остригти, менi вже вiдбороняти довелось... — Через те, Корнiю, й на полiгон тебе не пускають, що ти забiяка, а там люди мирнi, — завершує чабан Горпищенко, i всi смiються. Тоня тим часом, нахилившись до матерi, шепоче ïй в захватi: — Гляньте, мамо, єй же єй, в нашого Петруся гагарiнська усмiшка! Це в них тепер, видно, мода така... — Тобi вже й мода... Вiн завжди так усмiхався, — тихо вiдповiдає мати, а сама не може вiдвести очей вiд сина, що, скинувши кiтель, сидить у своïй зеленiй льотчицькiй сорочцi з таким же зеленим галстуком, що вiн його собi дозволив тiльки трохи послабити, сидячи за столом. Усмiшка усмiшкою, а отi раннi залисинки, що з'явились на лобi, найбiльше тривожать матiр. Кажуть, що льотчики та пiдводники рано лисiють, не вiд легкого то, певне, життя. Як вiн живе? Яка його робота? Куди вiн лiтає, що його радує i що смутить — нiчого про це матерi невiдомо. Як вiдгомiн неспокiйного синового життя, чує вона тiльки щоденний гуркiт у високостi, грiзний, могутнiй, що нiби рве, проламує небо. Досi нiяк не може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче. Влiтку i взимку. Вдень i вночi. I людям всього радгоспу, всiх вiддiлкiв (що вона ïх по давнiй пам'ятi ще зве хуторами) доводиться вiчно жити пiд цим бентежливим гуркотом. I хоч iншi уже, може, до цього й звикли, вважають це природним, адже поряд полiгон, до якого здалеку летять чиïсь сини на свою грiзну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж нiяк не може звикнути до цих гуркотань, вибухiв, струсiв. Вона ж бо ще пам'ятає iнше небо, те небо, що озивалося до людини тiльки перекатами грому, протягом лiта тiльки орли в ньому та шулiки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепокоïться i курчата грудочками покотяться по двору, так i пильнуй, — то вже в небi орел чи шулiка завис. — Супутники... Ракети... А менi ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан, — каже Демидова мати, стара костиста жiнка, до якоï туляться онуки з обох бокiв. — На панськiм току саме молотили, а вiн летить... I молотарку спинили, стоïмо, та хрестимось, та все дивимось, як вiн поволi-поволi по небу пролiтає... — А тепер блись! гурк! — i вже вiн там, де мороз сизий, хоч на землi в цей час жарота сорок градусiв, — аж хвальковито виголошує за сина Горпищенко-чабан. — Менi, чабану, i то дух перехоплює, коли вiн ото вгору на небо дереться... Стоïш, дивишся, а вiн полiз i полiз кудись аж на сьоме небо... Росте сила, ростуть швидкостi, та тiльки чим воно все це скiнчиться, сину? — А тим, — тамує посмiшку син, — що лiтатимем ще швидше. I далi. I вище. Може, навiть зовсiм без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин вiд минулих часiв паруси. Чабан лiвоï руки Демид, контужений з вiйни i вiдтодi глухуватий, лупає очима, щось хоче спитати. — А це правда, Петре, що i кров iз шкiри виступає, так тебе тисне на тих швидкостях? — нарештi запитує вiн. — I що, буває, й непритомнiє ваш брат? — Зi мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив би, — сказав гiсть жартома, але пiсля цього тiнь якась промайнула по обличчю, нiби згадав щось зовсiм не жартливе i для них далеке. — Бувають, звичайно, перевантаги, так тебе вдавлює, аж в очах темнiє, а потiм... Коли льотчик уже влiтався та добре вiдчуває лiтак, нiчого йому не страшно. Був, правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землi боявсь. Йому приземлятись, а вiн схопиться за ручку i просто сiк з неï чавить. — Ну й що з ним? — спитала тривожливо Корнiєва жiнка. — Вiдчислили. — Може, й тебе, сину, вiдчислять? — несамохiть вихопилось у матерi. — Не тi вiтри дмуть, щоб вiдчисляти, — заперечив батько. — Та й чого ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа тенькне: хоч би раз! Раз хоч би пiднятись туди, де й птах нiякий не бував... I ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небi! — I щодня... на волосинцi. — Хто не рискує, той шампанського не п'є, — вкинув Корнiй, а молодиця його, що напiводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому на чоловiка, що вiн аж зiщулився, бо — всi знали — рука в Корнiïхи важка i не раз вона витягала господаря за чуба з чайноï на Центральнiй. Тоня пiдсунулась ближче до брата. — Сiробаба казав, що коли вперше без iнструктора вилiтаєш, то в повiтрi спiвати хочеться. Кожен курсант, каже, в першiм польотi спiває, це правда? — Хто спiває, сестричко, — всмiхнувся брат, — а хто й плаче. I, погасивши усмiшку, вiн став знову серйозним, зосередженим. Сидить, мовчки дивиться крiзь тополi на чабанськi ҐирлиҐи, що, мов алебарди, висять рядком пiд хатою на бiлiй, освiтленiй призахiдним сонцем стiнi i ïх злегка коли-не-коли погойдує вiтерець. Батько щось роздумує, потiм каже присмучено: — Дiди й прадiди пiшки ходили, хоч, мабуть, не один в душi сокола носив. Мiг би вiн ще сказати, як синова крилатiсть скрашує i його буденне чабанське життя, мiг би розповiсти, як уночi, коли зорi в польотi розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зiрка то, чи лiтак), вiн, ведучи отару, шукає в зорянiм просторi i синову летючу зiрку; як i вранцi, коли срiблястi реактивнi, вихопившись десь iз приморського аеродрому, стрiмко йдуть у височiнь i тягнуть угору бiлi стрiчки, вiн думає, чи то часом не син пролетiв та й розписався тасьмою в небi над рiдним вранiшнiм степом. Мiг би розповiсти, як жде свого сокола у вiдпустку i як святкує нарештi душа його, коли син отак, як зараз, сидить пiд тополями у чабанському товариствi, самою своєю з'явою змiнивши одноманiтнiсть батькового життя. — Крiм тебе, Петре, всi ми тут зiбрались такi, що нiколи в життi не лiтали, — оглянув своïх побратимiв Демид. — Той глухий, той кривий, той ребер недолiчується, куди нам до лiтання... Люди, що не лiтали, — це ж диво для тебе, Петре, га? — Серед тих, що пiшки ходять, теж люди рiзнi є: i безкрилi й крилатi. — Це правда. Всi ми, пiхота, вiйни скуштували,-— пiдтвердив Демид не зовсiм улад i знову допитував: — Розкажи хоч, якi ми є звiдтiля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки якi-небудь повзаємо по землi? Не кузьки ви i не комахи, — хотiв би вiдповiсти ïм льотчик. — I з найбiльшоï висоти бачу я вашi руки загрубiлi i вашi обличчя, опаленi вiтрами, бачу вас в курявi чорних бур i в моросяних холодних дощах... Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсiм не така, як дехто ïï собi уявляє. Бути чабаном — це не просто прогулюватись з ҐирлиҐою до степу та ïсти кашу чабанську. Чабан — це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює i осiннi мряки пронизують до кiсток i, коли iншi ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрi поля, на своï цiлоденнi вахти... — Чабани — ви теж робiтничий клас, — каже вiн ïм. — Чуєте? — охоче пiдхоплює батько. — Ми теж робiтничий клас! А то ж хiба нi? I не тiльки тому, що платимо внески профспiлковi, а тому, що робочий день наш кiнчається опiвночi, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б'ються. — Кожне ягнятко через твоï руки перейде, — ожвавiв Демид, в якого де й глухота подiлась. — Отару ведеш — не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-пiд п'яти траву брала. — А коли стрижка настає! — вигукнув Корнiй. — Поту не менш проллєш, як iнший бiля домни!.. — Та ще й спецодягом нас покривдили, — скаржливо бубонить вiн до Петра. — Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка... Там чоботи хай i залiзнi — за мiсяць згорять! — Отож так ви свого домагаєтесь, — викрикнула Демидиха, люто червонiючи. — Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло! — Та й про пенсiï пора подумати, — буркнув Демид. — Кому? Нам? — з'яструбiв господар. — Нам до пенсiй ще — як до Москви рачки! Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смiється, позираючи раз у раз на брата, як вiн на все це реагує. — А у висоту... далеко ж ви лiтаєте? — питає згодом Корнiй, розчервонiвшись носом. Льотчик мружиться в веселiй загадковостi: — Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте ïï сторч — ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойкає: — Ой боже! — Що ти божкаєш? — коситься на неï чоловiк. — Не бог тепер, а Гагарiн! Вiн знову наливає келешки. Цiлим товариством випивають за здоров'я льотчика: — Лебединого тобi вiку! А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сiдає. Росте, розбухає в червоногарячiй туманностi. Погляди чабанiв якусь мить прикутi до нього. Буває вечiрня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа. — Завiтрюжить, видно, завтра, — каже Корнiй. — А ось для нас цi прикмети вже не дiйснi, — зауважує льотчик трохи сумовито. — Чому ж не дiйснi? — дивується батько. — Хiба вже не вiриш? — Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю, доки око вхопить, цi прикмети мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже. На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корнiïв посопує на руках у матерi. Просто вiд отари пiдiйшов з ҐирлиҐою ще один чабан — Микола Карнаух, високий худий чоловiк без лiвого ока, що витекло на фронтi. Сяк-так пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана, i чути було, як вiн стишеним голосом розповiдає про якусь оту, що знов не пасеться, що заскучала чогось, — йшлося, видно, про хвору вiвцематку. Карнаух незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому настроï, як перше, палив цигарку, мовчав. Тоня, пересiвши до брата, схилилась до нього в таємничостi, щось зашепотiла над вухом, хоч про ïï тайни тут вже всi й чабанята знають. — Як добре, що ти приïхав, — чує брат ïï гарячий шепiт. — Допоможеш менi одразу загадку розгадати... Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала. — Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i, показавши, знов заховала глибше на грудях. — Чудасiя — не лист: однi крапки та тире! — Азбукою Морзе? — догадався брат. — Це здорово. — То з космосу листи нашiй Тонi йдуть, — жартує Демидиха, розвеселившись. — Хто ж хоч вiн? — Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав, — приколисуючи дитину, сказала Корнiева молодиця i потiм звернулась до льотчика: — Цiла ж тут iсторiя в нас була, Петре... Сидимо отак увечерi, слухаємо радiо, аж раптом звiдти, з приймача, голос хлоп'ячий: Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобi пластинку поставити? Кашлянув, засмiявся i поставив Верховину... — Знає, шибеник, що саме Тонi найбiльше подобається, — докинув Корнiй. — Пустощi то все, — сказав батько суворо. — Краще про науку думала б. А мати теж докiрливо кивнула на Тоню: — Оце ж такi тепер ученицi пiшли. Екзамени заходять, а ïй хоч би що, дiвування вже на умi... — Хiба ж я просила менi писати? — вигукнула Тоня ображено. — Такi листи, та ще зашифрованi, — це теж наука, — заступився за сестру брат. — Кортить прочитати? — Ой кортить! — спалахнула Тоня. — Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку... — Нi, нi, нi! — схопилася Тоня i, притискаючи листа рукою до грудей, майнула вiд товариства. По якiйсь хвилинi вона вже, розшарiла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крiзь листя побачила ïï: — Бач, уже викуклюється. Гей, дiвко! — Що ти все гiйкаєш на неï, — розсердився батько. — А чого ж тiльки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови ïй не такi! — Птахи пiвжиття те тiльки й роблять, що вищипуються, — примирливо сказав Демид. — Сидить собi десь на могилi i вищипується, чистить перо... Бо це й для краси ïм треба, i для здоров'я. — Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь, — сказала Корнiєва жiнка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, пiдкинула: — Не ганьте, не ганьте дiвчину. Може, то ïï вже судьба ïй пише. — Незчуєтесь, як пiсля Клави i цiй весiлля гуляти, — сказав Корнiй ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весiлля. Горпищенко при згадцi про старшу дочку, в якоï замiжжя склалось не зовсiм вдало, спохмурнiв. — Рано патякати про весiлля. Ще вiд тiєï зашпори не вiдiйшли. — Годi, — пiдвелася мати. — Набалакались. Спочивати Петрусевi пора, I вже прибирають столи, пустiє подвiр'я, вже одна по однiй зникають з-пiд хати чабанськi алебарди... А степ сизiє, бузковiє, гасне. Вечiрня зiрка, далека невiдома красуня, алмазно свiтить з неба на чабанське подвiр'я, де в задумi походжає льотчик. Не в хатi стелить синовi мати постелю, стелить йому там, де вiн любить: надворi, на сухому духмяному сiнi, — копичку ж ту батько недарма приберiг. Роздягнувшись у хатi, син виходить на подвiр'я в трусах, у майцi. Без мундира такий простий, такий свiй: Тоня знову крутиться бiля нього. — Ну, давай уже, розшифруємо, — каже брат. Свiтла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, i Петро ïï читає вiльно, як звичайнiсiнький текст: Пише тобi той, хто в простори ефiру шепоче твоє iм'я. Щоб долетiло воно й до iнших планет. Але не задавайся. Будь догадливiша. Твiй навiки! — Що ж, вiтаю, — весело каже брат, повертаючи ïй листа. — Тiльки ж тепер сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа вiн тобi, певне, напише вже знаками давнiх iнкiв... — Але ж хто, хто? — дiвчина аж кулачки стинала, радiсно нетямлячись. — Ти знов за своє, — гримає на Тоню батько, пiдiйшовши до них уже з ҐирлиҐою. — Марш звiдси! Матерi поможи он посуд прибирати... А сина веде до копички, до розстеленого сiна, жде, поки син вляжеться. I мати пiдходить запитати: — Не мулько? Не колеться? — Нi. — Ну, то й добранiч. I обоє тихо залишають його — вiч-на-вiч iз степом, iз зоряним небом. Пiвденнi ночi майже без вечорiв, тiльки захiд одпалав — уже темнiє раптово, небо вже — тьма космосу з крупинками зiрок де-не-де. Любить вiн такi ночi безвечiрнi, i цю тишу, i якусь таємничiсть, гармонiю у всiй природi, ïх, певне, любили споглядати мудрецi — i халдеï, i еллiни... Спочиває степ, набирається прохолоди пiсля денноï слiпучоï спеки. Мiсяць зiйшов, прадавнє козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космiчнiй, не торканiй вiтрами пилюцi... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на днi океану. Океан мiсячноï ночi розливається навкруги. I глибину тишi не зменшує нi сюрчання коника десь у травi, нi шелест тополиного вершечка... Як вiн любить цей зоряний степ уночi! Десь пiсня тане далека, наче крiзь сон. Повiтря чисте, запашисте. А над тобою простiр, всiяний зорями; свiтлою порошею курить Чумацький Шлях — шлях твоïх пращурiв, що проходили тут чумаками в чорних дiгтярних сорочках... Проходили i не знали, що над ними скрутились в спiралi галактики, а тепер i до них, до заглиблених в безвiсть галактик, сягає твiй розум. Але чи справдi сягає? Чи справдi наш розум всесильний, всемогутнiй? Так, справдi, справдi! В найпотаємнiшi глибини отi космiчнi промiнь думки твоєï проникне... Вiтерець дмухнув, i забринiли стебельця сiна, забринiла тирса тонко; навiть скошена, навiть ставши вже сiном сухим, вона продовжує спiвати по-степовому. — Петрику? Ти ще не спиш? Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навiдала брата. Прокралась лисицею, присiла край постелi. — Ти тiльки не подумай погано про цього листа, Петрику, нiчого такого не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував. — Ну, а хто ж таки автор? — Не знаю, єй-єй. Трiшки, правда, догадуюсь, та тiльки я нуль уваги в той бiк... Ось ти менi краще про себе розкажи... Про якi-небудь випадки незвичайнi, пригоди... Зачувши пiсню десь далеко, брат запитав: — Де то спiвають? — Мабуть, на п'ятому вiддiлку... З ферми дiвчата йдуть. — Гарно спiвають. Ти питала, чи правда, що ми спiваєм в польотi. Був у нас випадок, Тоню... Один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Клацав у домiно до останнього, а тут команда, схопився, побiг — знаєш, як це буває... Набрав висоту, кисню нема, став непритомнiти. З землi посилають йому команди — не вiдповiдає, нiчого не чує i... спiва! Це буває в такому станi. При зниженнi знову прийшов до тями, посадив лiтака, навiть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слiд перепало, льотчиковi само собою, а ми пiсля всього питаємо: Скажи, що ти хоч ото мугикав? Де ти пiсню таку видер? Зовсiм якась незнайома... — А це, — каже, — мати колись менi в дитинствi спiвала... Я й сам уже цiєï пiснi не пам'ятав, а як став непритомнiти, вона мимоволi виринула, пробилася десь iз самих надр психiки... Так що, Тоню, льотчики не тiльки вiд захвату спiвають. — Ну, а в отакi ночi ви лiтаєте? — Звичайно. Тихо, мiсячно, нiч саме для польотiв. — I над морем ти лiтав уночi? В зоряну тиху нiч? — Лiтав. — Гарне? — Нам не подобається. — Чому? — Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зiрки, i пiд тобою таке ж небо й зiрки. Не знаєш, якi зiрки справжнi... Просто в фантастицi якiйсь зорянiй летиш... Досвiдченому льотчиковi, звiсно, нiчого, а якщо новачок — безвiсть, зоряний хаос кругом, лiнiя горизонту втрачена, починає виправляти лiтак, хоч насправдi вiн iде рiвно, виправляє i завалює... Летiти в зоряну нiч над морем для нашого брата, вважай, не менш клопiтна справа, як i фронт грози пробивати... — А хiба ви i в грозу лiтаєте? — Взагалi-то не випускають, слово синоптика — закон, але ж i синоптик всього не передбачить... I, помовчавши, нiби вагаючись, чи розповiдати Тонi, чи нi, брат став упiвголоса згадувати якогось льотчика, певне близького йому, i те, як льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: А ото ж гроза? — i вказав на тучу, могутню, синю, що над горами стоïть (бо аеродром ïхнiй там, де лiси, де високi гори...). Та гроза й тиждень стоятиме, — заспокоïв його старший. Справдi, буває, що вона й тиждень стоïть там, у горах, а ми лiтаємо... Але на цей раз сталось iнакше... I далi брат розповiдає, як той льотчик попав у страшну грозу над горами, i такий фронт грози був могутнiй, що нiяк неможливо було його пробити. Стало темно в лiтаку, тiльки спалахи блискавок, що крешуть ось-ось бiля тебе, всi прилади вiдмовили, вихiд один — катапультуватись. I вiн катапультується, тобто вистрiлює себе з лiтака разом iз сидiнням... Але довелось це робити при такiй великiй швидкостi, що й шоломофон зiрвало, роздягло й роззуло — саме шмаття лишилось на льотчиковi вiд його бриджiв та вiд чобiт... А найгiрше, що руку пошкодило. Цього вiн, правда, одразу не вiдчув, виявив травму, тiльки коли потягся до парашута. Не слухається рука! Переломило! Друга, на щастя, послухалась. Шарпонув парашут, i душа замлiла: парашут розкрився, але драний весь, самi клаптi над головою! (Нi, не бiйся, Тоню, то просто була система парашута така: купол не суцiльний, а смужками-стрiчками...) — I ось уяви собi, летить ця обшматована, обдерта людина у хмарах, i рука ïй переламана, i життя ïï тримається якщо не на волоску, то тiльки на отих парашутних смужках, дощ ллє, темрява, електричнi розряди б'ють зовсiм близько... I все ж та людина почувала себе щасливою, бо вона перемагала й цю темряву, i грозу, i всю силу стихiй... — Ну, а де ж приземлився той льотчик? — Приземлився в якомусь мiжгiр'ï, в гiрськiй ярузi... Першим знайшов його там чабан (у горах теж є чабани), питає: Ти наш? I дивиться на тебе, мов на прибульця з iнших свiтiв... Затамувавши подих, слухає Тоня брата. Сидить, не шурухне, поклавши голову на пiдiбганi колiна. А коли брат замовк, по якiйсь хвилинi запитала: — Ну, а тепер... Вiн знову лiтає? — В нас прислiв'я: бiльше лiтаєш — бiльше живеш... Трохи вiдлежався, рука зрослася, i знову — в полiт! Правда, вiн тепер тимчасово на iнших лiтаках, на важких машинах утюжить небо... I в його iнтонацiï Тоня вiдчула щось схоже на смуток чи жаль за чимось. — Скажи, Петрусю, льотчик оцей, що катапультувався... це був ти? Брат засмiявся, злегка штовхнув ïï в плече: — Iди. Вiдбiй. Спати пора. — Знаю, знаю, то був ти! — вигукнула Тоня, пiдхопившись i вiддаляючись до хати. — А пiсля такоï катапульти в космос послати можуть? — Можуть, — заспокоïв вiн ïï весело. I знову тиша, безгомiння степу, тiльки стебельце сiна рiвно бринить, торкнуте нiчним вiтерцем, заколисує. Солодко слухати йому цю одвiчну музику степу, що ïï нi на яких iнших планетах не буде... Влiгся зручнiше, в легеньку ковдру закутавсь — i тiло розтануло. А по степу поволi рухається отара, i незвичайний цiєï ночi бреде коло неï чабан. Об'ïждчик зустрiв би — не впiзнав. Не в шапцi сьогоднi старий чабан, не в картузi затяганому, а в бравому льотчицькому кашкетi, що крила на ньому е. В руках ҐирлиҐа, на головi розкiшний льотчицький кашкет при мiсяцi поблискує... Догадався б об'ïждчик: приïхав, значить, Горпищенкiв син у вiдпустку. Спить син, спочиває на сiнi, одежа його лежить у хатi, акуратно складена на стiльцi, i тiльки кашкет оцей з крилами цiлу нiч ходитиме по степу при отарi, i аж удосвiта, коли вже першi реактивнi загуркочуть у небi, повернеться кашкет знову до хати й тихо ляже зверху на доладне складений льотчицький мундир. II АЗБУКА МОРЗЕ Починаючи з досвiтку i цiлий ранок над радгоспом гуркочуть лiтаки. Лiтаки володiють пiднебессям, а низько над радгоспними землями бiлокрила армiя чайок наступає на кузьку. З ранньоï весни побачиш цих птахiв у степу; трактор оре, а вони в'ються за ним бiлою заметiллю, йдуть попаски за плугами, визбирують iз рiллi хробакiв. Та найбiльше роботи ïм зараз, коли хлiба стоять у наливi, коли ненажерна кузька пластмасове поблискує всюди на колосках, випиваючи з них молоде молочко. З самого рання летять чайки в поля, у глиб суходолу, летять, мов на роботу, i трудяться, аж поки спека не вдарить. Працювали б i далi, якби було де напитись. — А щоб ïх згага не томила, розставили б ви ïм там, у степу, коритця з водою, — порадив якось Горпищенко-чабан головi робiткому Лукiï Назарiвнi Ряснiй. — Вони тодi вам цiлий день трудитимуться... Без зарплати. I без трудоднiв. Не те що ми, грошолюби. В обов'язки Лукiï Назарiвни не входить брати шефство над пернатими, однак вона не залишилась глухою до чабановоï думки. Вдома Лукiя Назарiвна подiлилася цим iз сином своïм, Вiталiєм. — Тiльки ж i коритця для водопою... Хто ïх робитиме та з чого? А син i пiдказав... Наступного дня старшокласники в години виробничого навчання уже готували бiля майстерень водопiйнi коритця для чайок. Брали для цього старi, спрацьованi скати, розрiзали ïх навпiл по кругу, i з одного ската виходило по двi круглi, оригiнальноï форми посудини, а коли яка протiкала, то ïï тут, на ходу, й вулканiзували. Самим же старшокласникам випало й везти грузовиком своï вироби на третiй вiддiлок, розставляти коритця на його землях, помiж хлiбами. Повен хлопцiв i дiвчат грузовик мчить у вранiшнiй степ. Вiд високих хлiбiв ще тiнь прохолодна лягає на шлях, бо сонце тiльки пiдiймається, воно ще червоне, не слiпуче, не розплавилось вiд власного жару, воно ще як квiтка; i таке воно тобi гарне, як i цей степ та небо, вмите росою, все тобi смiється навкруги, особливо коли ти сидиш у кузовi, де повно веселощiв-жартiв, де гаряче й тiсно вiд твоïх друзiв-однокласникiв, для яких ця експедицiя в степ обернулась на найвеселiшу прогулянку! Пiсля школи, пiсля класiв — опинитися серед такого роздолля... Це той степ, де людина з ҐирлиҐою ще недавно була як цар, де елеватор, що виднiє на обрiï, здається зовсiм близько, хоч до нього пiшки два днi ходьби; це край рiвнин неосяжних, де природа розмахнулася широко, щедро, з океанським розмахом... Зеленi вали посадок. Темнi далекi скирти, що, мов голови китiв, протягом дня виринатимуть з океану марева. Чабан з отарою на смузi неба... А далi на пiвнiч — хлiба й хлiба, смаглявi густi пшеницi, що навiть юне десятикласницьке око радують своïм повноколоссям. Понад двадцять тисяч гектарiв землi в однiм господарствi, тридцять тисяч тонкорунних овець бродять отарами по степових вiддiлках — такi тут масштаби, такi простори. Буває, влiтку дощ над одним вiддiлком пройде, а над другим його в той день i не бачили, тiльки дiтвора пострибає на шляху по пилюцi, погаласує до неба: Дощику-накрапайчику, накрапай, накрапай!.. Колись би тут могло розмiститися цiле князiвство, а зараз це все одне трудове чабансько-хлiборобське господарство, i керують ним такi, як Вiталiєва мати — депутатка й голова робiткому, та вiчно заклопотанi керуючi вiддiлками, та гроза ïхнiй — директор радгоспу Пахом Хрисантович, сухарюватий, хворий на виразку шлунка чоловiчок, що i вдень сидить у своєму кабiнетi при свiтлi лампи, як Дiоген у бочцi, бо вiкна йому знадвору затуляє зеленими лапами листатий веселий виноград. На стiнi в директора карта радгоспних земель, що витягнулись чоботом на десятки кiлометрiв вiд моря в глибину материка, i коли Пахом Хрисантович показує приïжджому цей чобiт на картi, то не забуває додати: — Бачите, ми формою, як Iталiя. Iталiя не Iталiя, а простiр такий, що спiвати хочеться, i пiсня сама собою схоплюється над десятикласкицьким грузовиком. Спiвають усi, за винятком Лiни Яцуби, дочки майора-вiдставника, яка в ïхнiй школi не так давно i чи не знає ще всiх ïхнiх пiсень, чи, може, в неï якась незлагода вдома, бо пiд очима у Лiни аж синьо — наче плакала вночi. Коли Лiна не в дусi, ïï краще не чiпати, хай сидить собi ото вiдлюдком в самiм кутку кузова та споглядає степ. Зате дзвiнкоголоса Тоня Горпищенко вiд заливистого спiву аж розблищалась своïми горiхово-карими, так i грає, пострiлює ними по хлопцях, не помiчає, здається, тiльки сусiда свого — Вiталика Рясного, хоч вони й сидять обоє на одному колесi: вiдтиснувши хлопця, Тоня вiльно змостилася поряд iз ним, а помiчати — не помiчає. А Вiталик цей вартий бiльшоï уваги, дарма що ото нiяково щулиться бiля Тонi та ховає розгублену усмiшечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фiзицi та математицi... Навдивовижу тямковитий хлопець: i вчиться добре, i руки має просто золотi, для домогосподарок свого кутка вiн в технiцi авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замiнити розетку? Бiжи гукай Вiталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радiоприймач, — знову ж кличуть свого покладистого механiка, i вiн iде на цей промисел безвiдмовно, працюватиме до ночi, поки не зробить що слiд. Подобається йому копатися в усьому та вигадувати рiзнi штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цiєï весни вiн сконструював у себе якусь особливу телевiзiйну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бiгати до Вiталика дивитися на те диво, на тi випадковi блукаючi зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невiдомо звiдки i взявшись: той каже, грецьке, той — iталiйське, а той пiвжартома висловлює догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дiзнався про це товариш Яцуба, вiдставник. — Ти, мiлєйший, лови, лови, та знай що, — якось насварився вiн на Вiталiя. Хлопцевi б промовчати, а вiн вiдгризнувся: — Ви менi не указ. — А хто ж тобi указ? Ти, чого доброго, станеш весь свiт ловити? — Якщо вдасться — ловитиму. — А дозвiл? Хто дав тобi на це право, мiлейший? — А хто дав вам право чiплятись до мене? — Не тобi питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. I настiйливо раджу: поверни антену куди слiд. Вiталiй тримався вперто, але кiнчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав i таки домiгся того, що хлопець мусив переробити антену й направити ïï на свiй обласний телецентр. — Оце наспiвались, мiлєйший, — пiдморгує до Вiталiя Грицько Штереверя, вкублившись мiж дiвчатами, i всiх розсмiшило це його мiлєйший, бо знають, в чий город камiнець; одна Лiна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно: — Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зiйду! I смiх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити iнцидент, вигукнула буйно: — Гляньте, вiдьма наша нас доганяє! Вiдьма в ïï устах — це ота пузата цистерна-молоковоз, що вiд самоï Центральноï кушпелить услiд грузовиковi, далеко блищить з куряви написом МОЛОКО, хоч зараз вона везе звичайнiсiньку воду. В повiтрi вже багато чайок, що мчать мовби навперегiнки з грузовиком; великi, слiпучо-бiлi, вони летять гiнко, розмашисте, поспiшають невiдхильно у степ на роботу. — Ось вони, нашi трудiвницi, — каже Алла Ратушна, задерши в небо своє маленьке, в ластовиннi личко. — Я читала, що в якомусь мiстi стоïть пам'ятник чайцi... — Чайкам? Пам'ятник? — недовiрливо витрiщається Штереверя. — За що така честь? — За те, що врятували людям поля вiд нашестя сарани. Хiба за це не варто? Дедалi бiльше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлiбiв, а над ними — безлiч бiлих крил у польотi... Мигтять, вiражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колоскiв. А грузовик ïм, мабуть, здається суденцем, так i шугають над ним крилато-бiлi чорноголовi красунi... — Знаєте, як вони звуться? — вихоплюється Марiйка Ситник, жвава, кирпатенька. — Середземноморськi! — Невже вони аж звiдти? — Тоня чи не вперше за дорогу обертається до Вiталика. Хлопець вiдповiв глухо: — Вони i в нас на Смаленому гнiздяться. При згадцi про Смалений весь гурт хлопцiв i дiвчат з смiхом звертає погляди на Кузьму, свого атлетичного складу однокласника: — Ось кому Смалений впомку! — Ось хто до нових вiникiв його пам'ятатиме!.. Острiв Смалений, найближчий iз цiлого архiпелагу островiв, що належить державному заповiднику, вони вiдвiдали ще пуцьверiнками-п'ятикласниками пiд час однiєï з екскурсiй, що ïх любить органiзовувати незмiнний ïхнiй бiолог Василь Карпович, який i зараз ïде з ними, тiльки сидить не в кузовi, а поруч з водiєм, у кабiнi. А тодi вiн пiшки, походом повiв ïх на Смалений, який зветься так тому, що колись там баклани жили, влаштовували своï пташинi ярмарки, i коли сiдали, то стiльки ïх було, що острiв ставав вiд них справдi як смалений. Пiд час ïхньоï екскурсiï бакланiв на Смаленому вже не було, зате чайок та крячкiв не злiчити, вони там гнiздилися величезними колонiями. Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова i вони висипали в його заростi, то цiла хмара — бiла! криклива! — знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало лiтати й кричати весь час, доки дiтвора перебувала на островi. Крiм чайок, були там качки-крохалi, i качка сiра, i велика, така славна пеганка, i морськi голуби... Iдеш, а на землi нiде ногою ступити: гнiзда, яйця, голенькi пташата плутаються в травi, однi вже вбираються в пух, а тi лише вилуплюються, пробиваються дзьобиками з шкаралупки до цього свiту, щоб знятись i полетiти над ним, подивитись, який вiн є. Екскурсiя ïхня тодi розбрелася по острову, а там лобода татарська вища тебе. Вiталiй, найменший в класi, почував себе в нiй, як у лiсi, продирався крiзь щавель кiнський, крiзь бур'яни всякi — в небi сердита, криклива хмара птахiв, а пiд ногами шурх! та шурх! — гадюки. Оцей Кузьма, що зараз сидить та регоче, як дорослий дядько, тодi був ненароком наступив на гадюку, i вона вжалила його в ногу — ох, як вiн галасував! Василь Карпович, прилiгши, сам висмоктував з нього отруту, а за вчителем i Тоня припала — висмоктувала та спльовувала вбiк, i всiх вразило, що вона не боïться, i в школi про це потiм в стiнгазетi писали, а вона тiльки знизувала плечем: — Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, вiн мене навчив. I хоч Кузьма пiсля того таки перехворiв, температуру йому нагнало, i нога була як колода, але, бач, вижив, i тепер видно, що той укус на здоров'я пiшов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя. — Красную Москву, Кузьмо, хоч би Тонi подарував, — жартує Марiйка Ситник. — За невiдкладну допомогу в будяках... — Вiд нього дiждешся, — нахмурюється вдавано Тоня, хоч очi налитi смiхом. — Боïться навiть у кiно повести. — Ай поведу! — Та ще чи пiду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема! — Iч, оса! Недаром кажуть, що в кожнiй жiнцi три краплi гадючоï кровi є... — А скiльки в тобi зосталось? Ох, як ти тодi репетував. Аж нiздрi зеленiли! Аж пуп вилазив! На поворотi ïх силою iнерцiï звалює в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Вiталiєвi хочеться, щоб ще бiльше було таких вiражiв, щоб дорога ïхня не кiнчалася, щоб Тоня частiше отак падала на нього гарячим тугим своïм тiлом. Та ось машина зупиняється серед хлiбiв, i всi учасники експедицiï висипають з кузова, летять на землю порiзанi гумовi скати, i Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гукає весело: — Ану, розбирайте ïх, оцi вашi колеса фортуни! I Вiталик хапає саме те, на якому вони сидiли разом з Тонею, хапає i хомуток надiває на шию через плече. Колесо приємно пахне гарячою гумою та пилом тих невiдомих дорiг, по яких воно прокотилось, а пшеницi, що стоять вiд обрiю до обрiю, теж пахнуть, аж п'янять, i створюють якийсь урочистий настрiй. Колосся зблизька величезне, воно саме наливається, а по колосках блищать всюди темно-коричневi Ґудзики занiмiлих кузьок, що ïх чайки, в'ючись, схоплюють просто з колоса. Василь Карпович розпоряджається, що робити, кому куди йти, а Вiталiя й Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, вiн посилає разом: — Несiть i несiть он туди межiвником, там поставите... Тоня, пiдхопивши бiдон iз водою, подалася попереду, а Вiталiй iз своïм скатом за нею, вiн так i несе його, перекинувши через плече, мов рятiвне коло, але й коло це не рятує хлопця вiд того хвилювання, що збурило його, як тiльки вони вiддалилися вiд шляху i залишились удвох. Доки сидiв з Тонею в кузовi, почував себе так, нiби на однiй партi з нею сидить, а зараз i слова не знаходить, власна нiяковiсть сковує його, i гаряча кров раз у раз бурхає в обличчя. Тонi ж як нiде нiчого, подалася й подалася попереду, все далi мiж хлiба, тiльки шумлять в цупких пирiях ворсистi ïï шаровари, а зверху на них розвiвається легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою — роззирається, русяве волосся блищить на сонцi, воно зiбране в жмуток, пiднялося кiнським хвостом, що, непокiрно вигнувшись на потилицi, робить Тоню зараз чимось схожою на римського воïна. Було ïй уже за той модний передчасний хвiст, критикували на шкiльних комсомольських зборах, але до неï якось i критика не липне, вона й пiсля того весела, безжурна, здається, тiльки й жде атестата зрiлостi, щоб уже нi вiд кого не залежати i вiльно крутити собi зачiски, якi захоче. А межiвниковi ïхньому й краю нема, кудись вiн побiг аж за виднокрай, i тiльки колосся хилиться звiдти i звiдси, та польова вика синiє, березка плутається пiд ногами, та червоне, росяно палає горошок... Нарештi вона зупиняється. Ставить бiдон i озирається навкруги. Висока могила-курган здiймається неподалiк серед розриву хлiбiв, оборана, неторкана, в сивих полинах. Нiде нiкого, тiльки грузовик та цистерна визирають над пшеницями хтозна й де та вiддаленi голоси долинають — десь наче аж за обрiєм перегукуються хлопцi. Небо чисте, тiльки на виднокрузi ледь помiтно проступають перламутрово-бiлi хмарки-оболоки. Недовге ïхнє життя: як непомiтно з'явились, так непомiтно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще бiлiють, мов вiтрила далеких фрегатiв, обступають по видноколу цих двох, що на межiвнику, чарують зiр своïм вiтрильним повногруддям. — Ну, клади ж, — першою схаменулася Тоня. — Скидай того хомута. Це вона про його колесо, з яким вiн так i стовбичить перед нею, нiби забув, для чого його сюди волiк. Вiталiй стоïть похнюплений. Йому стає жарко, якось аж млосно пiд ïï поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дiвчина, що розглядає його майже критично. Мовби ïï очима вiн глянув цiєï митi на себе i побачив постать свою незавидну i як вуха горять, а це дурацьке колесо, вiн почуває, робить його ще меншим, йому здається, що Тоня блискає з-пiд чорних брiв на нього аж наче з погордою, ïï, зiркооку, мовби дивує, що це за хлоп'я перед нею залiзло у колесо i стоïть нi в сих нi в тих. Там, де мусив би стояти красень, полiгонний лейтенант який-небудь, нахнюплено стоïть вiн, майже пацан, з вiхтиком солом'яноï чуприни на головi, з очима буденно-сiрими, дрiбненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, нiби в солонцях... — Отут кладiмо! — виводячи хлопця з зацiпенiлостi, вказує Тоня мiсце на межiвнику. Вiталiй, однак, помiчає, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка, строгiша, не посмiхається до Вiталiя так безтурботно, як, бувало, в школi, пiд час перерви. — Та жвавiш повертайсь! Не снiдав, чи що? Вiталiй, почуваючи себе недорiкуватим i безсловесним, мовчки скидає з себе свою завулканiзовану гуму, слухняно кладе колесо в пирiй, де вказала Тоня, потiм, нахилившись, ще навiщось поправляє його, нiби це має якесь значення для чайок. Тоня дiловито наливає з бiдона води, зоставляє трохи, щоб i собi напитись, i одразу ж припадає до бiдона й п'є нахильцi, i, поки вона п'є, Вiталiй невiдривне дивиться на неï, на ïï витягнуту до бiдона тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, i вона, втративши свою ту сторожкiсть, щиро, дзвiнко засмiялась вiд холодного водяного лоскоту. — Хочеш? — глянула вона й на Вiталiя, коли напилась. I, передаючи йому бiдон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець вiд того доторку весь спаленiв i враз пройнявся якоюсь досi не знаною нiжнiстю до всього. Пити йому, власне, не хотiлося, але вiн теж став дудлити цю теплу вже воду, набрану сьогоднi на Центральнiй з артезiана, а як напився, решту води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирiю ïхнє колесо фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, вiднинi в спеку з нього питимуть чайки. Обоє стояли над колесом притихлi, ждали, поки вода заспокоïлась, i поволi стало проступати з неï глибоке-глибоке небо i ïхнi напiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя. Чайка пролетiла в небi, i ïï теж було видно у водi. — Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га? Вiн прогув якимось нiби не своïм, згубленим голосом: — Найдуть... Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них пiд ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби й не вони. — Крейсер! — Крейсер зайшов у затоку! Це хтось гукає з Кургана, там уже, на самiй вершинi, зiбрався гурт хлопцiв i дiвчат; вони дивляться кудись у бiк моря, а до них iншi збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у своïм бiлiм картузi подерся по крутосхилу кургану до гурту. — Гайда! — гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба. Незабаром обоє вони уже були там, серед однокласникiв. Коли збiгти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звiдси видно далеко, видно, як степ маревiе на пiвдень, а край нього на обрiï ракетним слiпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, буває, там з'явиться бiле крило рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу вiчнiсть, пропливає по лiнiï небосхилу... А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь. Крейсер? Звiдки вiн взяйся? Навiть не схожий був на корабель, дикою темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований в просторiнь моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб у цi води заходили судна такого типу, здається, не було цього й ранiш. А вiн — ось зайшов. I став. Як загадка. Як сфiнкс ïхнього далекого миготливого моря. Прийшов нiби для того, щоб розбентежити ïхню молоду уяву, привернути до себе спантеличенi погляди i цих пiдлiткiв-старшокласникiв, що защурухли на могилi, i аж ген — тих трактористiв, що край дороги теж позупинялися в подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя. — Завiтав гiсть, — каже Василь Карпович. — Давно такого не було. В тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було... I що найдивнiше — цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер. Це було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло в тихi неглибокi води ïхньоï затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу. Розглядаючи судно, Вiталiй i Тоня перезиркувалися мiж собою, обмiнювались усмiшками, в яких зараз було щось схоже на таємницю, зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну. Навiть i ця загадкова поява крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж нiби причетний якимось чином до цього ïхнього душевного зближення, що так несподiвано виникло на межiвнику i по-новому освiтило ïх одне одному. Почуття близькостi не минало, спiвучий настрiй душi мовби увiнчувався тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i ïх би не здивувало, якби вiн зараз всiма своïми гарматами просалютував з тих розливiв сонця ïхньому настроєвi, таємному квiтуванню цього нового для них обох почуття. А друзiв ïхнiх цiкавило iнше. — Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу? — I що вiн робитиме, Василю Карповичу? — А який на ньому екiпаж? — Крейсер то чи есмiнець? Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна вiн знав не бiльше, нiж його учнi. Стояли всi гуртиком, до рiзi в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь з того, що було приховано вiд них вiдстанню. — Може, там i сигналiст стоïть, — пускався в здогади Кузьма, — та сигнали на берег передає азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш? При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв почервонiли. I вiд однiєï дiвчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсмiятись... — Ну, друзi, час додому, час! — нагадав Василь Карпович i, ковзаючись по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана. — Тiльки тут пiд ноги дивiться, — попереджав вiн своïх вихованцiв. — Бо тут усе може бути — акт про безпеку наших полiв ще й досi не пiдписано. Мiнери були, рiзнi комiсiï, а заактувати поки що нiхто не зважився. Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою — то, видно, були солдатськi окопи та траншеï, бо тут, на цьому курганi, пiд час вiйни нiбито стояла зенiтна батарея... Земля в таких мiсцях i справдi могла таïти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю, вiтерець обдуває траву, i вона блищить, тече, як вода... I хоч, крiм Василя Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона ïм тiльки з переказiв та кiнофiльмiв, але тут раптом почали спадати на думку рiзнi нещаснi випадки з радгоспними дiтьми, що ïх багато калiчилося пiсля вiйни у полях... Згадалось, що один учитель ïхньоï школи, молодий фронтовик, в першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв, вiдкидаючи мiну вiд них. Сходячи з могили, ступали обережно, пiсля вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби вiн справдi ступає по iржавих невибухлих мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз загомонiли, з веселим лементом подалися до шляху. Повертаючись додому, Тоня й Вiталiй сидiли в кузовi нарiзно, в протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч нiчого ж мiж ними наче й не сталось. Товариство не докучало ïм, бо знову в кузовi стояв регiт, бурхали веселощi, i коли на вiражах ïх звалювало в купу, то з тiєï купи чулися завзятi хлоп'ячi вигуки : — Тощо! Тощо! Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене ïхньою вчителькою тощо було мов пароль, мов заклик до веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений голос своєï Марiï Олексiïвни, що диктує ïм контрольну, чують з ïï суворих уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту: Вiн ïï о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо... — Тощо! Тощо! — скандують вони вже разом, i в кузовi знову вибухає регiт. Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тiєï ж особливоï нiжностi, що заполонила його на межiвнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, нi з чим не зрiвнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi, тiльки й того, що ïï доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди клянчила, щоб ïй пiдказували; крiм усього iншого, ïй ще й просто подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути в центрi уваги всього класу, що силкується вирятувати ïï. Викликана до дошки, Тоня розважала всiх своєю боротьбою з труднощами героïчним викручуванням, бо хоч ïй всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв тих не могла второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму ïï розбирав смiх. Однолiтка з дiвчатами класу, вона, проте, ранiше за них розквiтла, красовито вирiвнялась дiвочим станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що вона вже й пiдгулює, що й вояки, приïжджаючи з полiгона, вже нiбито накидають на неï оком. Заморочений своïми антенами, сусiдськими примусами та технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а ось тепер враз помiтив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер мiж ними складеться? Чи захоче Тоня iз ним дружити? Чи тiльки так поманить, полегковажить та й майне далi? Адже ïй одне задоволення — крутити голови хлопцям, про неï навiть самi дiвчата кажуть: Оце ще наш вихор! Не знає, на кому й спинитись... Машина наближається до Центральноï. Дощувальнi пристроï, що працюють в городнiй бригадi, женуть в небо височеннi водограï, водяним прохолодним пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та одразу ж пiсля цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: приïхали. Тоня зiскочила з машини коло подвiр'я старшоï сестри, в якоï вона квартирує пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла, не мiг же вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка. В конторi порожньо, саме обiдня перерва, дверi в радiорубку вiдчиненi навстiж, але Сашка нема, тiльки навушники його лежать на столi та iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерiï, видно, вiн там жартує з дiвчатами, а тут тiльки ластiв'ята цiвкають у гнiздi, прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж додуматись треба прилiпити його отам до жмутка проводiв, серед мальовничого виноградного листя обоïв... Не боячись нi апаратури, нi людини, ластiвки так i змигують бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають — джик! джик! Всiвшись на Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивчає будову гнiзда, ластiвки завжди дивують його своïм iнженерним умiнням, — то ж треба зумiти так зробити, щоб гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало. Над засохлим мулом (що його нiбито ластiвки своєю слиною цементують) ще й кiнську волосiнь, як антену, наплутано, — тiєï волосiнню ластiвка малят своïх прив'язує, щоб не повипадали з гнiзда. Така розумна мати! Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталiïв погляд перехоплюється — в який уже раз! — на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний час присуджено Сашковi за перемоги на змаганнях радiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати ïх було трiумфом не лише для господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радiовузлi, ця радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все зв'язане з нею вiн бере до серця, як своє. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох iз Сашком, лагодячи приймачi та студiюючи статтi в технiчних журналах, скiльки разiв, посхилявшись лобами, до пiзньоï ночi розбирали за цим столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що ïх одержує Сашко як заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних, одержаних Сашком iз краïн народноï демократiï: земна куля, оповита стрiчкою з написом AVIO, грамота у виглядi напiвскрученого папiрусу з червоною сургучевою печаткою — ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг... Одне лихо — на милицях стрибає Сашко. Мiною його покалiчило ще хлопчаком (тодi, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скалiченим. Але ж характер! Iнший в такому станi зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним, а Сашко нiскiльки не пiддався. З усiх своïх друзiв Вiталiй не знає людини бiльш життєрадiсноï, людини такоï чистоï i свiтлоï душi. До милиць своïх Сашко ставиться насмiшкувато, з якимось веселим презирством. Ось i зараз, влетiвши в радiорубку, вiн з порога шпурляє обидвi милицi аж у куток, наче хоче закинути ïх на край свiту. Вхопившись однiєï рукою за спинку стiльця, вiн другою радiсно б'є Вiталика по плечу: — Здоров! — Здоров. — Майора — зборов? — А хай йому... не доборов. I при цьому — для випробу сили — мiцний потиск рук. Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються, бо, лiтаючи на своïх милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка, i у вiдповiдь вiн теж щосили здавлює Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере: — О, ти сьогоднi моцний! Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпує пасмом м'якого хвилястого чуба — якось вiн вмiє отак артистично стрiпувати цим чубом, вiдкидає всю хвилю назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очi, синi, веселi, гарячi, так i зблискують. За час ïхнього товаришування Вiталiй наче вперше сьогоднi помiчає в друговi оцю його вроду, вперше майнула думка, що хлопець такоï синьоокостi мусить подобатися дiвчатам. — Чув новину? — Ти про крейсер? — Сашко одягає навушники. — Ще б не чути. Всiх тут сколотила його поява... Я пробував навiть зв'язатися з ним — не вiдповiдає. В навушниках Сашко стає одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим, вже вiн тепер увесь там, в ефiрi. — Нi, нема, — каже вiн через деякий час, i Вiталiй догадується, що це вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера. Пiсля цього Сашко одразу ж кидається стрiмголов у свою стихiю, викладає друговi все, що вiн думає про iдею космiчного ретранслятора, — чиюсь статтю про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн уже, замiсть Вiталiя, наче бачить перед собою автора статтi, гаряче полемiзує, ловить його на чомусь, висмiює, а Вiталiй тим часом думає: Нащо ти менi все це говориш? Нащо менi твiй ретранслятор, i та стаття, i вся ця музика, коли є на свiтi Тоня i ми сьогоднi з нею стояли в степу серед колоскiв над гумовим колесом i бачили себе в ньому, бачили разом себе в глибокому-глибокому небi... — Ти не слухаєш мене? — здивувався Сашко. — Тобi це не цiкаво? Ну, марш звiдси! Не можу терпiти людей, що з iдiотською усмiшкою пасуть ластiв'ят, в той час коли йдеться про такi речi. — Невже я посмiхався? — дивується Вiталик. — Вибач. I посмiхається знов. Пiсля того як домовлено iти разом увечерi в кiно, пiсля того як добутий Сашком iз шухляди свiжий номер журналу Радiо уже в руках у Вiталiя i помахом олiвця обкреслено статтю, яку неодмiнно, неодмiнно треба прочитати, — пiсля цього: — Бувайте здоровi, громадянине! — Я вам не громадянин! — А хто? — Я — начзаготскот! I пiд цим начзаготскот знову ж таки треба розумiти не справжнього заготована, а вiдставника Яцубу, що в баталiï з Вiталикобою антеною вийшов поки що переможцем. Крокує додому Вiталик. Iде, й щаслива усмiшка блукає на хлоп'ячих устах. В лiричнiй своïй задумi хлопець торкає рукою пухнате вiття туйки, гладить нiздрюватий гарячий камiнь загорож, поки рука черкнула i кам'яну скiфську бабу, що стоïть бiля двору староï Дорошенчихи, припасована замiсть стовпчика для хвiртки. Наткнувшись на неï, Вiталiй аж сахнувся, дивився на камiнну бабу так, наче не бачив ïï тисячу разiв ранiш... Сивий, з'ïдений часом камiнь, груба робота, слiди стертоï вiковими вiтрами посмiшки. Столiттями десь на курганi в степу стояла — iдолом скiфським чи половецьким, а тепер ледь збереглись слiди якогось мережива на кам'яному вбраннi, звичайним стовпчиком стоïть, для хвiртки припасована... Хтось придумав, закопав бiля двору, i тепер навiть вночi якщо п'яний, йдучи з чайноï, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то одразу визначить своï координати. — Вiталику! В глибинi двору, на схiдцях веранди, сидить i сама чабаниха Дорошенчиха, вона теж нiби з каменю тесана. Цiлi години сидить так — плечима до степу, очима до моря, — виглядає сина, що десь у далекому плаваннi. Мовчить скiфська, загадково усмiхнена, у своïй кам'янiй мережанiй одежi, мовчить цiлими днями й ця, в суворому смутковi, в старечiй непорушностi вiчного свого виглядання. А як вiн не прибуде, то, здається, вона й окаменiє i буде тодi в парi з скiфською нiмувати бiля цих ворiт, сина й тодi ждучи. Охайна, прибрана, в бiлiй чистiй хустинцi, сидить, жде. — А пiдiйди лишень, сину, сюди... А коли хлопець пiдходить до неï, стара запитує, чи бачив вiн те судно, що в лиманi стоïть, та що чув про нього, i, дiзнавшись, що хлопець на власнi очi бачив його, стала з незвичайною жвавiстю допитувати — яке ж собою те судно? Чи бiле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто, як те океанське, фотографiя якого висить у неï в хатi i яке водить ïï син... Для неï не було б, здається, несподiванкою, якби це саме вiн, син ïï — капiтан Дорошенко, — прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материноï домiвки. Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не бiле воно. I не з високими щоглами. Сива залiзна гора маревiє серед моря. Бойове судно, на якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат. Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не пiдозрiває, як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумнiву Вiталiй, що Тоня неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона бiгає на всi фiльми пiдряд — гарний вiн чи поганий. По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i вони йдуть до клубу цiлою ватагою. Сашко розмашисте скакає мiж ними на своïх милицях, весело критикує назву фiльму: — Ще подивимось одну любов. Любов у вереснi, Любов у березнi — це вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов! Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати на отих милицях, так звично-розгонисто кидає вiн себе вперед, метляючи своïм буйним чубом. Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на подив хлопцiв, круто змiнив курс, рвонув убiк. — Ти куди? — Iдiть без мене. — Громадянине! — Iдiть! I, спаленiвши, кинувся вiд них у парк, в гущавiнь, хлопцi не встигли й спитати, який його Ґедзь укусив. А Ґедзь той був тут, поблизу... Хлопцi, здається, не помiтили, а Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку уздрiти хотiв. Аж опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив. Тонька стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та реготи з ними справляла. I гадки не мала про якогось там Вiталика, вихизовувалась безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до параду. Бравi такi, що куди там Вiталiєвi з ними тягатись, вiн одразу вiдчув своє жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши, що вiн зайвий... В парку безлюдне, весь парк ще нагрiтий пiсля спековитого дня. Млостиво, гаряче-духмяно дихає тамариск, туя дурманить своïм запахом, аж голова чуманiє. Тунелями потяглися туєва алея, ялiвцева алея, що зосталися ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а внизу навколо нього — поясом знову туя, покручена, м'язиста, в ïï тропiчно-густих кущах дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав, — грали у ховачка або залiзуть, було, в кущi й ревуть тарзанами (намагаючись перекричати гучномовець, що день i нiч реве бiля чайноï), а за ними ганявся директор — вiн дуже пильнує цей парк... Ось сафора, диковинне пiвденне дерево, що квiтує у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора трохи схожа на акацiю, тiльки молодою гiлки ïй навмисне покрутять та пов'яжуть, i вона росте тодi, як плакуча... А плоди сафори — ягiдки соковитi, ними можна чистити взуття, блищить пiсля них, мов наведене лаком, — ось чого ще, певне, тiльки не знають тi форсистi сержанти з полiгона, що забирають у робкоопу весь гуталiн... Як зацькований, блукав Вiталiй по закутках парку, мiсця собi не знаходив. Котрий же з тих сержантiв — його суперник? Котрому з них вона злодiйкувато-щасливо тискатиме руку в темрявi кiнозалу? Той — не той, i той нiби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу щотижня пiдскакує якраз за гуталiном — весь гуталiн перебрав... Навiть бiля клубу вiн стоïть-стоïть, а тодi шасть за кущ, витягне сукнину з задньоï кишенi i вже наярює своï хромовi, а тодi, озирнувшись, ще й присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця, вiтровiйка, як вона могла так легко змiнити паруси? Якби знав, сьогоднi б кроку за нею не ступив по отому межiвнику... А то сама присiла на колесi бiля нього, бiсики очима пускала, а вiн уже й розтанув... Вдома Вiталика нiхто не зустрiв. Матерi ще не було з роботи. Позаглядав у каструлi, перехопив сього-того i присiв до приймача, поринув у звуковий хаос ефiру. Музика, позивнi? лемент мов, джази, меси, церковнi вiдправи... Живе планета своïм життям, веселиться, молиться, i нема ïй нiякого дiла до того, що дiється у якогось там Вiталiя на душi. Що людству до Вiталикових переживань, що йому до цiєï маленькоï мiкроскопiчноï драми, що розiгрується десь у вiвчарському степовому радгоспi? Тоня зараз у клубi, сидить у темрявi мiж своïми сержантами. Вiталiй до болю виразно уявляє Тоню, як пашить ïï обличчя, як збуджено блищать у пiтьмi ïï очi, як дихає вона розбентежено... Якось ще в сьомому класi були вони разом на дитячому сеансi в кiно, i тодi Вiталiєвi випало сидiти поруч iз Тонею; коли загасили свiтло, вона сидiла незвично притихла й, здається, не дихала, а тодi вже, коли фiльм iшов, нахилилась до Вiталика i в темрявi раптом хап його за руку. Жаром його так i обсипало! I фiльму вже не бачив, i не чув нiчого... I пiсля того нiколи бiльше не сiдали поряд у кiно i нi разу не згадували того схожого на сновидiння випадку, хоч десь нiби в пiдсвiдомостi ця ïхня тайна мiж ними жила, залишалась. Нiби забули про неï, вiдiйшли вiд того дитячого, але все ж тайна iснувала, i, може, якраз вiдтодi щось i жеврiло в душi, щоб аж сьогоднi так блискавично спалахнути пiд час поïздки в степ на тому розрiзаному колесi фортуни. Уявляючи Тоню в клубнiй тиснявi, Тоню, що аж росте вiд щастя, вбираючи обома вухами гарячi нашiптування сержантiв, Вiталiй i не пiдозрював, що зараз сидять у клубi сержанти з досить-таки кислими мiнами, бо те мiсце, де мусила б сидiти мiж ними Тоня, безнадiйно гуляє. А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скнiла, прищухнувши в темрявi сестриноï закутаноï виноградом веранди, i погляд дiвчини був звернений через Чабанишине подвiр'я на вiкна якраз Вiталиковоï хати. Потiм уже й свiтло у вiкнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова мати, що й досi маячить на порозi Ґанку, тьмяно освiтлена щербатим мiсяцем. Пiзно вже, тиха цвiркотлива нiч навкруги, а Чабаниха сидить, чатує. Завжди ïй отак не спиться, коли наближається час приïзду сина у вiдпустку. До пiзньоï ночi не зайде баба в хату, бо в хатi ïй увесь час щось цокає, наче ходики вiдбивають час (хоч ходикiв у хатi й нема). — Цокає й цокає десь, а не найду де, — iнколи скаржиться вона Тонi. — Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидiти день при днi, ночами зорi лiчити та все виглядати... Мабуть, уже сто лiт цiй Чабанисi, така вона стара, i про неï, про живу, вже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого для Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках, що в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв стояв палац бiлоколонний, навколо парк, а в парку — басейн для панського купання. Коли влiтку приïздили з мiста у степ паничi, тодi вони, розгулявшись, наливали цi басейни не водою, а справжнiсiньким вином, начавленим з винограду, i вночi отак при мiсяцi зганяли дiвчат-покоïвок купатися в тих басейнах. Голi, мов русалки, дiвчата з п'яним вереском купалися у винi, а паничi вудили ïх вудками, для принади ж чiпляли царськi троячки та червiнцi. Було таке правило, що дiвчина мусить зняти з залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже належать ïй, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади. П'яний гамiр та зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело п'яним слиногубим вудкарям пiд червiньковими таврiйськими зорями, але степовi нещаснi русалки вибирались з тiєï купелi заюшенi кров'ю, з порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i Домаха молода, оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби на губi. Ще суворiшого вигляду надає вiн ïï вилицюватому, смаглявому, уже аж чорному обличчю. Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на залiзнi гачки хапали закривавлену дiвочу вроду та молодiсть... — Пiшли моï лiта, як вiтри круг свiта, — часом зiтхне стара, при нагодi розповiвши Тонi щось iз тiєï давньоï давнини. А як пiдуть моï лiта? — думає Тоня, вперше в життi сповнена такого душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що сьогоднi сталось. — Як житиму я? Чи буду щаслива? Тоня думає про старшу свою сестру, в якоï вона тут живе. Клава вийшла за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричi на день, нерiдко втягуючи й Тоню в своï родиннi бучi... Невже i ïй попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'є — симпатяга чоловiк, душа нарозхрист... Спадає на думку Тонi трохи таємнича, туманна iсторiя взаємин голови робiткому Лукiï та капiтана Дорошенка, про них ходять чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов по-окремо — раз злетiла в пiднебесся життєва ïхня пiсня та й зосталась там бринiти на все життя. Ну, а де ж вiн, ïï Вiталик? Чому не прийшов у кiно? Знову вiддав перевагу своïм приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими вiн вiчно сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, смiялася до сержантiв, хоч всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було ïй, все стало немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не знає, що з ним таке. Невже те, що без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато сказало серцю, — невже це тiльки вигадала ïï власна гаряча уява? Зовсiм зненацька захопило сьогоднi Тоню нове оце почуття, гаряче сколихнуло душу. Нi, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для неï щось нове, досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi сяйвом осяяти або ж болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо ïй хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика, його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути... А наступний день починається для них знову працею, тiльки цього разу ïхнiй клас працює на шкiльному винограднику — пiдв'язують виноградну лозу. Листатий чауш, або волове око, як його в них звуть, буйно розрiсся цiєï весни, зав'язь на ньому багата, вiщує добрi кетяги, великi грона, а зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде, що ïхнi виногради туго наллються соком, посивiють пилком, туманом вiзьмуться, i гнутимуть налитi грона весь кущ донизу, i з-помiж листя вихиляться, лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i весь майбутнiй кетяг — нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд неï — зеленi кульки, як схема формули складноï молекули... Треба торкатися цiєï зав'язi обережно, щоб не обламати. Старшокласники, хлопцi й дiвчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що Тоня з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились одне на одного i працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям, з усiма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними гронами, а Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в неï повнi, смаглявi, тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже по-дiвочому пругко до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i в неï — жарко. I враз дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно. — Чого тебе вчора в кiно не було? — А я був... коло кiно. — Чому ж я тебе не бачила? — А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась. — Я в кiно не пiшла. — Чого? — А так, перехотiлось. В останню мить передумала. Це багато чого сказало. I вона бачила, яку радiсть цими словами принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу. Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi з мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони роздiленi кущем. — Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа? — Якого листа? — Азбукою Морзе. — Я тобi ще й iєроглiфами напишу... Вона засмiялась, i рука ïï, нiби ненароком, як учора бiля бiдона, торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки ïхнi зблизились мiж листям, злилися в нервовогарячому потисковi i стискалися все мiцнiше. Жарко, паморочливо йому стало. А очi ïï, напливаючи, сяяли вже близько, ошалiло, волого... I хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i хоч губи його теж були сухi й шорсткi, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них! Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася по винограднику: чи нiхто ж не бачив? I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу догадався, що його треба пiдв'язувати, i вони мовчки, невмiло-щасливо взялися знов працювати, брали в обiйми, пiдв'язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестiв до них листям та вився пагiнням. III ЧЕРВОНА ТОРПЕДА Неподалiк Горпищенковоï кошари, на сув'язi звивистих степових дорiг, стоïть чабанський колодязь; здалеку червонiє на ньому цебро дивноï конiчноï форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвностi, серед величавоï одноманiтностi степових просторiв. Пiсля кожноï вiйни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзi обв'язуються вiрьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистiв, i спускаються у вогку колодязну глибiнь, щоб вибирати звiдти рiзну нечисть, мул, залiзяччя... Цiлу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь вiд колодязя. Пiсля першоï вiйни витягували з колодязя одне залiзяччя, пiсля другоï iнше, а пiсля третьоï... Та хай вона щезне, — думає Горпищенко-чабан, працюючи бiля колодязя, — хай краще нiхто ïï не побачить, бо пiсля неï, мабуть, i чистити було б нiчого, всi колодязi в свiтi повигоряли б... З самого рання трудяться вони удвох з Корнiєм, замiнюють трос, що його вдалося нарештi видобути в директора, примуцьовують до нього оте своє незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морськоï торпеди. Далеко виднiє воно в степ, квiткою жеврiє, мимоволi зупиняючи на собi око подорожнього, i коли на Центральнiй розказують якомусь новому чоловiковi, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть: — Отам, де колодязь з червоною торпедою. Цiле лiто ллється з цiєï торпеди вода у ринву, i чабани п'ють iз цiєï торпеди, ще й проïжджий який-небудь — чи то буде механiк з автолiтучки, чи агроном, чи зоотехнiк, що роз'ïжджає по степу своєю бiдаркою, — буває, спецiально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справдi смачна, солодка, не вiдгонить, як в iнших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку ïï просто не вiдiп'єшся. Протягом дня смаглi вуста, чоловiчi й жiночi, припадають до цiєï торпеди, важке цебро на сталевому тросi раз у раз опускається в тiняву, прохолодну глибину колодязя, черпає й черпає з нього свiжу джерельну воду. I що бiльше ïï вичерпують, то вона, здається, ще чистiшою й холоднiшою стає, — аж зуби вiд неï ломить. А чабан Горпищенко тiльки радiє в душi, дивлячись, як люди смакують його водою, бо ïï нiскiльки не меншає вiд того, що все лiто беруть i беруть. Пiсля останньоï вiйни вiн таки попогрiв тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тiльки вiд воєнного бруду вичистив, як пiшли чорнi бурi — довелось ще чистити й пiсля них, бо вони йдуть такi тут, що тисячi тонн пилюки в повiтрi висить, ставки замулює, посадки замiтає до самих вершечкiв, а з хат, буває, дахи зриває — летять, як аероплани... Намете, нагорне i в колодязь, не один день потiм мине, доки цебро за цебром витягаєш, вибереш весь той намул i знову пiде вода, як сльоза. Нiхто достеменно не знає, хто цей колодязь копав, у спадок вiд батькiв, вiд дiдiв дiстався вiн теперiшнiм чабанам. Тiльки з переказiв глухий гомiн доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чиï дороги пролягали в цих сивих степах. I коли молодий Горпищенко-льотчик запитує батька: Хто цей, тату, колодязь копав? — то старий не вагаючись вiдповiдає; — Чумаки, сину, чумаки. Пращури твоï. Льотчиковi аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч вiн знає про це ще змалку. Тi вусатi, кругле стриженi люди в полотнянiй, виквацюванiй дьогтем (проти чуми!) сорочцi, що рiк у рiк ходили через цi слiпучi степи з своïми круторогими, були для льотчика десь у глибинах минувшини, губились для нього в такiй часовiй та iсторичнiй далечi... ну як античнi якi-небудь Гомери та Демокрiти. Але ще важче, мабуть, було б уявити самим чумакам, що котрийсь iз ïхнiх нащадкiв стане крилатим, лiтатиме в повiтрi, стрибатиме вночi з парашутом з таких висот, де лютує мороз, в той час як земля дихає теплом повного лiта i коники в травi сюрчать... Хiба ж уявити було прадiдам, що вiн порухом руки пускатиме в дiю сили фантастичнi, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунiв i що й власний свiй органiзм вiн пiддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навiть непритомнiєш у польотi, приладiв не бачиш, а тодi прийдеш до тями — глядь: є швидкiсть! Є потрiбна швидкiсть... Якщо ж є швидкiсть — є життя! — в льотчикiв це так. Вiдстань, що ïï проходили чумаки протягом цiлого лiта, вiн долає за один рейс, буває, хлопцi не встигнуть зiграти й партiю в шахи... I все ж в душi вiн глибоко пишається своïми предками, мужнiми людьми, що крiзь чуму, крiзь безводдя, крiзь степовi швидко-йдучi пожежi прокладали дорогу на кримськi озера, копали по путi колодязi, несли сюди життя. I коли до нього приïздять товаришi з полiгона i пiсля спеки розкошують тут свiжою водою з колодязя, не забуває молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невiдомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо вiн тут присутнiй, ще й додасть: — Добре дiло за людиною нiколи не пропадає. Яка краща спадщина, яке бiльше багатство може бути для чабана, нiж цей колодязь, круглий, просторий, з вiнцем жовтого нiздрюватого каменю, щiльно вкладеного, злеглого так, нiби вiд природи... I чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було в порядку — i в колодязi, i бiля колодязя. Кiнчивши клопотатись iз тросом та цебром, вони беруться з Корнiем лагодити ринву-корито, в яку деколи, трапляється, аж вiвцi заскакують, так вона осiла, вгрузла в землю вiд власноï ваги, бо зроблена з важкоï двотавровоï балки, яку свого часу тягли сюди з садиби Центральноï трактором. Користуючись домкратом, чабани пiдважили спершу один ïï край, пiдклали цегли, потiм пiдважили другий таким самим чином, вирiвняли, i тодi Горпищенко випростався, змокрiлий, повеселiлий на виду: — Бачиш, Корнiю, не так силою, як умом пiдняли таку вагу... Стоятиме i при внуках... Ще, може, коли-небудь i нас хто згадає... — Таких, як ми, не згадують, — пробубонiв Корнiй, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболiлись. — Ми — трава. — Дурницi мелеш, — заперечив Горпищенко. — Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло... А так весь степ п'є. — Пити — п'ють... А ми? Хiба так людинi жити? З молочаю в чайну та звiдти знову в молочай, знов до ҐирлиҐи... — А що, як ҐирлиҐа? — скипiв Горпищенко. — В наш час ҐирлиҐа й ракета поруч стоять! Це вiн має на увазi тi срiблястi лiтаки, що ними вилискує степ полiгонний, та тих командирiв, що часом звiдтiля заïжджають до нього i шанобливо здоровкаються з старим за руку, i не тiльки тому, що вiн знатний чабан i нагороджений — ще до вiйни — за свою працю орденом та вмiє, як нiхто, варити кашу в кожусi, — найбiльше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звiсно, за сина. Нiкого з чабанiв так далеко не пускають з отарами на територiю полiгона, як Горпищенка, лише йому (якщо тiльки тихо там) дозволяють заходити з вiвцями туди, куди iншим зась. Так принаймнi Корнiєвi здається. I його трохи аж ревнощi беруть на свого бригадира та на його дружбу з вiйськовими. — Чого ж тодi, по-вашому, — звертається вiн до Горпищенка, — так мало охочих iти до нас, щоб вiк з ҐирлиҐою калатати? — А давай ось Мишка спитаємо, — посмiхається Горпищенко i пiдгукує Демидового козарлюгу, що неподалiк воює з гусаком. — Втри носа, Михайле, i вiдповiдай: чи хотiв би ти бути, ось як я, чабаном? Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька. А Горпищенко думає тим часом про своï вiчнi чабанськi незлагоди з дирекцiєю, про чоботи, що ïх цiлу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що настає для чабанiв, коли починається стрижiння овець, з яким вони оце тiльки недавно впорались. В трудовому чабанському сезонi стрижiння — це робота найвищоï напруги, весь радгосп тодi як у штурмi, стригалями йдуть i комбайнери, i шофери, й чабанськi жiнки, бо чабанiв для цiєï роботи не вистачає: тисячi ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навiть при механiзацiï. Цiлоденне мекання, духота, запах сiрки, жиропоту, кровi, карболки... Стригалi, мотористи, точильники — всi чадiють вiд спертого повiтря, вiд овечоï сiрки, пiт заливає очi, тричi на день люди мусять бiгти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводi... Комбiнезони ïхнi — це одна мазута, нiхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобi й слова вимовити, нiколи жартом перекинутись. Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху. — Нiж! — гукаєш, i це означає — давай нiж. — Руно! — i це означає — забирай руно. Якщо ти фахiвець абиякий, то, тiльки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється пiд руками, мусиш ïï в'язати. А найвищий клас — це коли стрижеш i не в'яжеш. До таких належить вiн, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, i аж водить тебе... чабанський вальс мимоволi танцюєш... Зате ж навеснi, коли степ тюльпанами цвiте, а ти виведеш отару на простiр, стоïш бiля овечат, а вiтер струмує, купає тебе, спiває у травах. Хiба ця робота не може зробити людину щасливою? ГирлиҐа? Ну й що? Колодязь оцей — моя свiтлиця. То моє життя на цiй планетi! Хай iнший живе iнакше, а я так його проживу! — Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задкує вiд Горпищенка: — Я льотчиком буду... Як Петро ваш... — Ага! — хихикає Корнiй. — Пiд стiл пiшки ходить, а вже й воно розiбралося, де вершки, а де вiдвiйки. — Нащо ж тобi льотчиком? — допитується Горпи-щенко. — Куди ти летiти хочеш? — На Мiсяць. — О! Ти щось там забув? Чи чого? — Не знаю. — А дуже хочеш? — Дуже! I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака. — Лiтати, всiм лiтати, — розмiрковує вголос Горпищенко. — Само ж не зна, що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiряється... Вже щось його тягне туди, кудись воно поривається... — Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось, — бубонить Корнiй. — Для школярiв та студентiв — всi отi поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнiшають... Спокiй, тиша, достаток — ось що для людини треба. Скiльки й живу — то те, то iнше людей баламутить. Хочу знати, що вночi нiхто не постукає i не загадає збиратись... Самих ляше виконавцiв скiльки за життя перебувало пiд моïми вiкнами, перед скiлькома начальниками цей Корнiй навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказує, той повiстку вручає... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб пожити, i я прийшов пожити, тож не чiпайте мене. Роботу роблю, профспiлковi плачу, а що я думаю, яке кому дiло? Може, моя чабанська радiсть — це просто отака он тополя, а пiд тополею стiл, а на столi пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку... — Мало цього людинi, мало, Корнiю, — каже Горпищенко. — Ось вони, сини нашi, ïх стограмовим щастям не вдовольниш... Уже ïм тiсно на землi, до iнших планет пориваються, в ореолi хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо тi планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може, i щастя його найбiльше... Така вже, видно, природа людська: вiдiмкнув дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому вже вiцi, а й то стою iнодi в степу, задивлюся в небо i — аж признатися соромно — самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький раз отам, де вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був — то й не диво, а то ось скiльки живу, стiльки й бентега в душi, i кудись тебе тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краï далекi i як люди далекi живуть... — А опинишся там — все обернеться навиворiт. — Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi снаряди возив, ох, як звiдти сюди поривався, до цих наших, Корнiю, степiв. Клятi солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш... Старий випростовується, погляд його розбентежений, вiн помiтно навiть схвильований: чабан здавна чулий до неï, до цiєï одвiчноï краси степу. — Крутить, ой крутить же, стерво. — Корнiй знов скрушно мотає головою: то зуб йому крутить. —Хоча б оце краплю спиртомiцину на корiнь, може, занiмiв би... Та, видно, забули про нас, — це вiн про те, що ïх снiдати довго не кличуть. Ради льотчикiв, що приïдуть снiдати, там, здається, буде сьогоднi каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують ïï так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже вiн почне, то чаклуватиме бiля неï, нiкого не пiдпускаючи, приготує, присьорбне, а вiдставивши з вогню, ще i в кожух закутає, щоб допрiвала; приготувавши, ще ж i прихвалити зумiє, гордий своєю роботою: — Такоï кашi нi в якому ресторанi не покуштуєш, вона в кожусi варена!.. А поки що в Корнiя кишки грають i настрiй у нього явно пiдупадає. Вiдставивши лопату, вiн починає звично скаржитись на сонце, що з самого рання вже пече, на клiмат, що помiтно змiнюється на гiрше... — Догралися з природою: лiто зiйде — дощ не покрапає, взимку снiгу не побачиш... Буйнi зими якi були ранiш, де вони тепер? — Всiх перевиховали, кажуть, i сонце активнiшим стало, —жартує Горпищенко i пiдохочує напарника: давай уже доб'ємо. I вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою землею, вирiвнюють, бо вiвцi аж яму вибили на тiй мiсцинi, де був колись горбик. Хоч якi маленькi ратички, а пилинку за пилинкою рознесли вiд колодязя землю по степу, i доводиться знов пiдсипати, зарiвнювати. Зате як прийде отара, то й не впiзнають вiвцi свого водопою: де вчора мiсили багно, сьогоднi стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву ïхню ринву хтось пiдважив, пiдняв, аж вiтерець тепер попiд нею провiває... Та нарештi можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з вiдрами до колодязя набрати води, а заодно загадує чабанам збиратися до снiданку. — Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечерi повернеться, — невесело каже вона, повiльно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила свiжака з тiєï торпеди у вiдра, взяла ïх на коромисло, понесла, весь час на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу. Вiдколи син приïхав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не живе, за цi три днi бiльше був на полiгонi, нiж тут. Вiдпустка й на вiдпустку не схожа, хоча, правда, i сам вiн каже, що опинився тут у справах служби, тiльки заïздом. Та, може ж, ще вiдпустять його, i, звiльнившись вiд клопотiв, зможе вiн вiдпочити як слiд, приïде на кiлька тижнiв, цiлими днями читатиме або гратиме пiд тополями в шахи iз своïм другом Сiробабою, льотчиком сiльськогосподарськоï авiацiï, що при нагодi прилiтає з Центральноï провiдати друга i сiдає своïм полотняним аеропланом бiля самоï чабановоï хати. Колись вони разом були в училищi i ще там товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч, то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер возить пошту в радгосп, пiдживлює посiви та опилює виноградники... Веселий такий цей Сiробаба, з усiма жартує, i вона рада, що Петро iз ним дружить. Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу i краєм вуха слухає ïхню розмову, i тодi ïй син розкривається бiльше, нiж будь-коли, в якихось тайнощах своïх, в чомусь мало зрозумiлому матерi. Вона чує про якiсь перевантаги, коли навiть очей не закриєш, i м'язи обличчя перекошуються, i кров стає важкою у жилах... Або, навпаки, чує вiд них про красу польотiв, про те, як буває ïм гарно, коли вранцi-рано повний штиль, ковбаса-зебра над аеродромом опускається, ранок погожий, i ти — летиш, як у маслi! Та не завжди й вони там купаються, як у маслi. До батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю критикує та керуючого вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, i в них буває по-рiзному, чимось отi намордники ïхнi Сiробабi не подобаються, не та, каже, система, хоч i новiша. Сiробаба досi плюється, згадавши, як одного разу вiк взяв старий кисневий прилад, бо вiн нiби зручнiший, так начальник побачив — з рук вихопив, подер... I не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому наморднику, важкому, незручному, часом лiтає ж по кiльканадцять годин, не вилазячи з лiтака, на залiзi сидить, закутий в залiзо. Та ти iншого застав у ресторанi за столом висидiти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витримає, а тут — ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисiє вже, зовсiм молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собi таке життя, згоден день у день крiзь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навiть ось тут, у степах, чорна буря йде, валує, i все небо вiд неï чорне, i, здається, кiнця нема у височiнь цiй курявi, то вони, льотчики, виявляється, i над нею, над бурею, ходять. — Невже ж тобi, сину, не страшно там, коли пiд тобою вся земля бурею окутана? — Десять тисяч метрiв, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем — там небо чисте, сонце свiтить, ми там по приладах iдемо. Такий вiн у неï. За здоров'я вона його найбiльше непокоïться, хай би без апаратiв отут повнiше надихався чистого степового повiтря. Поки тут вiн — поки й спокiй на душi. А як десь у польотах, все ïй тривогою повитий свiт i годинами не сходить з думки та жiнка з Рибальського, що в неï теж був син льотчик i позаторiк розбився. Як вона тодi кричала на все село, коли приïхали за нею синовi товаришi, льотчики з частини! Розповiдала потiм, що бачила тiльки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося вiд ïï сина на дев'яносто третьому його вильотi... Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього — цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не вiйна, бо нещасливi випадки — це тiльки випадки, всюди вони можуть бути, а скiльки ïх, соколiв, цiле лiто шугає пiд самим небом, i навiть взимку чуєш ïхнiй гуркiт десь за хмарами, там, де вiчно свiтить сонце! Сьогоднi за сином ще до схiд сонця заïжджали льотчики з полiгона, всi в офiцерських чинах, один, командир, навiть сивуватий уже, з майорськими зiрками в погонах, а проте всi мiж собою як рiвнi, як брати — жартують, смiються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок... Вона, мати, сказала ïм: — Не вгадаєш, хто мiж вами й старший. — В небi, мамашо, всi ми рiвнi, — всмiхнувся ïхнiй командир. — Хоч скiльки в лiтаку нас є, а крила однi на всiх. Вони поспiшали, випили нашвидкуруч по склянцi молока, сказали — на снiдання будуть... Погляд материн раз у раз звертається туди, в бiк полiгона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввiйшов у нього своïм гуркотом, загадковiстю, суворим розпорядком... Син усе жартує, каже, що приïхав з товаришами iз своєï частини викликати тутешнiх, полiгонних, на соцзмагання. Жартує вiн чи, може, й справдi по такому дiлу прибув — матiр це мало обходить, а ось коли його той полiгон вiдпустить... Тiльки поставила вiдра коло хати, як гульк! — котить iз степу машина, вiдкритий газик вiйськовий, i в ньому — повно: начальник полiгона Уралов, i Петро, й товаришi його, а мiж офiцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвiває. Льотчики всi веселi, один Уралов мiж ними трохи присмучений, може, тому, що вже не лiтає, хоч вiком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий i весь час якийсь нiби напружений — обличчя бiле, гостре, худорляве, майже хлоп'яче, i щоразу, коли мати бачить Уралова, ïй чомусь стає жаль його, мов рiдного сина. — Як там ваша дiвка? — питає вона Уралова про його маленьку донечку. I вiн одразу щасливо нiяковiє: — Росте. Вже смiється... Старий Горпищенко не встиг i перевдягтися, так i постав перед льотчиками в своєму робочому: ситцева, сiра вiд пилюки сорочка та латанi штани, сандалi на босу ногу, i нiяких на ньому сьогоднi чабанських обладункiв, нiщо не обтяжує його буденну осадкувату постать. Тоня, скочивши з машини, одразу пiдбiгла до батька, защебетала, ще й пiд руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч вiн i в такому виглядi. Хай вiн i в цiй незавиднiй робочiй одежi, а я пишаюся ним, — мовби каже дiвчина, вчепившись за батька. В Тонi з батьком дружба своєрiдна, без нiжностей зайвих, з ременем ще й досi напоготовi, та знає дiвчина, що хоч батько в неï й суворий, але сам i захистить коли слiд. Якось ще в восьмому дiвчата в класi образили ïï; задавака, довгими своïми вiями хвастає, думає, як вiï довгi, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, i, може, тому дiвчина пережила ïх особливо тяжко, прибiгла з школи, як з полум'я, i мерщiй до ножиць... З-пiд рук у батька вхопила його чабанськi ножицi i вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати своï вiï. — Скажена! Вiн пiдняв ножицi, дав запотиличника, дочка огризнулася: — А чого ж вони дражняться! — i розплакалась без стриму. Кинувши роботу, батько одразу пiшов тодi в школу, подався аж на Центральну наводити правду i лад... Та часом любов до дочки набирає в нього i зовсiм iншого вияву: торiк уже велику, майже дiвку, батогом одчесав при людях бiля кошари. Вiн на гарбi стоïть, силос скидає, озирнувся — а старшокласниця його внизу, мов на гойдалцi, на волячих рогах колишеться. Заробила тодi вiд нього батогом по жижках... Одначе й це ïхньоï дружби не похитнуло, такi слiди на жижках не зостаються, i зараз Тоня щиросерде — батьковi першому — зливає iз кухля. — Вмийтеся, тату, щоб ще красивiшi були! Корнiй тим часом до чабанок пiддобрюється: — Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина лiкiв на зуб? Проте коли вже сiли за стiл, i з'явилася пляшка з бiлою голiвкою, i старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним вiдмовились: — Я пас. — I я пас... — Кого це ви пасете? — пожартував старий. Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив: — Сьогоднi ми непитущi. Чабан здивовано глянув на сина. I той пiдтвердив: — Правда, тату. — Чого ж це? — Ми, тату... летимо. Було це як грiм серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тiльки втерся мовчки. А в матерi й ложка випала з рук: — Оце такий вiдпочинок? Тiльки на порiг — i назад! Як же це воно? Вiдкликають вас, чи що? — Так треба, мамо, — сказав син, не вiдриваючись вiд кулешi, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокiйливо: не лiзь, мовляв, не в своє. Так треба — ясно тобi? Не став i сам доскiпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя вiн прожив i живе пiд знаком цього так треба. Старий солдат, вiн добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом i скiльки важить для людини ïï обов'язок — цей невидимий командир твого життя... Думкою, досвiдом, душею старого солдата, чиï конi не раз вскакували пiд артилерiйським обстрiлом на вогневу i, скаженiючи вiд жаху, перелiтали палаючi мости Європи, цим тяжким солдатським досвiдом вiн одразу осягнув оте синове скупе пояснення, i хоч душа його теж скипалась вiд болю й досади, зовнi вiн залишався спокiйним, похмуро-байдужим, тiльки насупився бiльше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову ракетну вiдпустку... Iз солiдарностi з льотчиками господар не налив чарки й собi. Мусив Корнiй лiкувати свiй зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою. — Ще дужче крутить, — винувато загомонiв вiн серед тишi пiд нищiвним поглядом своєï молодицi i, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: — Отак нас лiкують! Приïхала аж iз областi санiтарною летучкою якась швигалка: Товаришi чабани, може, пеньки в кого, пiдходьте. Оце, думаю, увага до чабана. Всiх чабанiв по кошарах об'ïжджає, на мiсцi зуби рве, без вiдриву вiд виробництва... А в мене якраз пеньок кутнiй озивається... Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, мiцнiше! А сама тим часом запалила спиртiвку, щипцi туди раз! два! — все чин чином, i хоч сама тонкорука, а як вхопила за корiнь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затрiщав, всю щелепу, здавалось, вивертає... А болить — криком кричав би... Вiдпльовую кров та лаюсь — чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поïду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досi везе... Ну, що про таку сказати, га? — Бо ïй хлопцi в головi, а не вашi чабанськi зуби, — каже Демидиха сердито. — Не один же ти в неï, Корнiю, — заступається за лiкарку Демид. — Скiльки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки — все вилазить боком... Приïхала, попрактикувалась — i далi. — Не має вона права на менi практикуватись, — обурено вигукнув Корнiй, вже кутуляючи. — Вимагатиму тепер, хай замiсть пенька цiлу щелепу менi вставить. Тiльки ж як ïï знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральнiй тiєï швигалки? — Не до неï менi було, — блиснула Тоня до всiх своïми горiхово-карими. — В мене екзамен був! — Ну як? — поцiкавився батько. — Можете привiтати. Хоч i жарко було, а здала! — Що ж ти здавала? — Твiр, — засмiялася Тоня i додала багатозначно: — На вiльну тему! — I написала його, мабуть, азбукою Морзе? — весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем: — Ти вгадав. Матерi не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, i, осiкши дочку поглядом, вона звернулась до сина: — Ти ж, сину, хоч пиши частiше. Та бiльше описуй про себе. А то он i в госпiталi лежав, i рука була в гiпсi, а ми про те аж коли дiзнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було? Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своïм командиром i почав неквапом нарiзати на сковородi яєчню. — Нiчого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слiд. Бачите, пальцi всi працюють. — Повеселiлий, вiн ворухнув у повiтрi пальцями, демонструючи руку матерi. — Рука як рука. Така, як i до того була. Не довша й не коротша. — I хабарiв не бере, — пiдкинув один з льотчикiв. Всi засмiялися за столом, а найбiльше цi останнi слова батьковi припали до душi. Вiн аж плечi розправив вiд гордощiв за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в iнших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, рестораннi лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, вiн недаром ïсть хлiб народний... — А своєму командуванню передайте, — насурмлено каже батько, — що ми тут теж не трава, не затулили нам свiт овечi хвости... Бачимо, що й до чого. I трудимось теж на совiсть. Бо краще вже згорiти на роботi, нiж заiржавiти вiд неробства. Демид тим часом, пiдсунувшись до свого сусiда-льотчика, мовчазного, бiлобрового, якого товаришi називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає вiн чого про теперiшню долю якогось генерала Iванищева, з яким вiн разом воював в сорок першому в оточеннi... Мало не з кожним приïжджим заводить Демид мову про того свого генерала i дивується, що нiхто про нього не чув i не знає, хоч генерал був справжнiй, не покинув солдатiв у бiдi. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, вiн не зводить погляду iз Демидового Мишка, який, мовби зачманiвши, стоïть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тiєю точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формi маленькоï бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу. — Чого ти дивишся? — нарештi не витримує Павлик. — Скажiть, а бомба важка? — Нелегка. — Це в нас мудрець, — зауважує Демидиха з ласкою в голосi. — Вчора пiдiйшов до мене, в однiй руцi пташеня, а в другiй iржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... Скажiть, мамо, що важче: куля чи голуб? — Це дiйсно запитання, — ледь усмiхнувся Уралов своïми блiдими губами. — Не одразу й вiдповiси... Ще не встали вони iз-за столу, як задеренчав у повiтрi пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вiтаючи товариство льотчицьким привiтом: Сiробаба прилетiв. Вже видно з кабiни голову його в шоломофонi, i чорнi вуса, i бiлозубу посмiшку... — Можайський прилетiв! — посхоплювавшись iз-за столу, загомонiли льотчики. — Батя вiтчизняноï авiацiï! I загукали в повiтря, вказуючи Сiробабi просто на стiл: — Сiдай! Сiдай! Для Тонi це було мов кiно дивитись, як Сiробаба, посадивши неподалiк свого кукурузника, вилазить з кабiни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон i вже розвалькувате йде товариству назустрiч, широко усмiхаючись, i в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень — не льотчик. Щоки налитi здоров'ям, цвiтуть, як рожа, а вуса такi пишнi, пухнастi, якiсь, сказати б, шляхетнi... Такi вуса справдi в кiно тiльки можна побачити за двадцять копiйок. — Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п'є, — збадьорився Корнiй, мовби заворожений Сiро-бабиними пляшками. — В тiм-то й рiч, що цей якраз i не рискує, — засмiявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхнiстю: — Цей тiльки при сонцi лiтає... Коли чуден Днепр при тихой погоде... — А коли чорнi бурi? — Тодi сидить i не щурухне... Ткнувши котрiйсь iз жiнок пляшки, Сiробаба пiшов по льотчиках з обiймами, бо це все, виявляється, були його знайомi та приятелi по дотеперiшнiй службi. — Курчат возиш? — запитав Сiробабу Корольок, коли знову присiли за стiл. — Не тiльки, — заперечив Сiробаба, безцеремонне нагортаючи собi в тарiлку яєчнi з салом. — Рiзний буває вантаж... I курчат з iнкубатора, i сперму в термосах iз лабораторiï, а то ще бабу яку-небудь iз заворотом кишок до хiрурга. На носилки ïï i в касету пiд крило, хай там полементує... А найчастiше, братцi, з гербiцидами маю справу. Ви ж тут усi невiгласи, певне, й не знаєте, що таке гербiцид? А гербiцид — це такий препарат, що ним колишнiй вiйськовий льотчик Сiробаба веде хiмiчне прополювання ланiв. Бiда тiльки, що тих гербiцидiв поки що бiльше нема, нiж є. — Ви ж i пошту возите, — пiдказала Тоня. — Що пошту. Я навiть i горох опилюю, i по виноградниках хiмiкатами вiйнути — це теж моє амплуа... Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профiлю — льотчик-унiверсал, — говорив вiн далi, володiючи бесiдою. Вистрiливши з пляшки корком, поналивав усiм шумовиння з такою певнiстю, що навiть льотчики не зважились вiдмовитись. — Ну, будьмо! Лiтаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я твоєï дочки, — пiдняв склянку Сiробаба. — В нього ж там така степовичка росте... Уралов знову розцвiв при згадцi про доньку, а Сiробаба став смачно закушувати, припрошуючи i льотчикiв теж: — Це вам не отi спецконсерви, що сто рокiв на складi лежали, а ïх потiм бортовиковi дають... — Отже, бачу, ти цiлком тут аклiматизувався? — промовив старший з льотчикiв. — А чого ж не аклiматизуватись? — глянув на нього Сiробаба великими, чистими, як у вола, очима. — Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вiтер, так уже вiтер! Роздолля, простiр, де хочеш, там i сiдай... I люди в степах — де стрiнеш людей такоï широкоï вдачi, де красунi такi, як нашi. Ба яка мулатка! — окинув вiн поглядом Тоню, аж дiвчина спалахнула враз. — Вуса, бачу, тобi моï подобаються, — провiв Сiробаба рукою по своïх пухнастих вусах. — До вподоби, еге ж? — Еге ж. — Тiльки мала ти ще виросла до цих вусiв, — змiнивши тон, суворо кинув вiн дiвчинi, i вона зашарiлась ще бiльш. А Сiробаба вже гомонiв до льотчикiв: — Спершу, коли вiдчислили, ох, як кисло було вашому Сiробабi. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарiв? Приïхав додому, мiсця не знаходжу, мама, правда, радiє, щаслива, на сьомому небi старушка! — Та як же ж не радiти ïй, — тихо зауважила Петрова мати. — А менi, почуваю, без крил життя нема, — вiв Сiробаба далi. — Iду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загiн се-ге авiацiï базується. Тихо, всi в розгонi, лише де-не-де лiтаки, як цикади, дрiмають по степу та пiд кущами дрiмають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Вiн i похилив до автобуса... Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як лiтак пурхне в повiтря, аж отут тобi смокче... Потiм курси для переучування таких гаврикiв, як я. Були там серед нас i майори, й капiтани — всi переучувались на цивiльний кшталт... Уявляєте, реактивниковi, швидкiсниковi на полотняному АН-2 опинитись! Цiлковите з мого боку презирство. А проте потiм, як роздивився... та вiн же трудяга! Та на ньому ж полiтати вранцi над полем — одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача i iндича — ось мiй девiз! — Що не кажи, а важко в тобi впiзнати колишнього вiйськового льотчика, — зауважив пiдтягнутий, пiдiбраний Корольок. — Ну, ти не думай, що Сiробаба тут став якимсь баптистом, — швидко вiдреагував Сiробаба. — Вiн цiнує i твоє дiло, але i в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтiйського. Тут у тебе нi штурмана, нi радиста, сам за всiх — i швець, i жнець. Зате ж натреновуєш око в орiєнтацiï, налягаєш на технiку пiлотування, на дядька не надiєшся — тiльки на себе. Це тобi не просто злiтав, вiдбомбився, влучив, не влучив i вертай назад... Ми теж бомбимо, але не по порожньому мiсцi, не по макетах, а по живих ворогах — по осотах, свирiпi, по гусенi, по плодожерцi! — Пiсля цього, друзi, —глянув старший на своïх льотчикiв, — нам нiчого не лишається, як тiльки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сiробаби. Вiзьмеш? — Ще буде час — всi ви перейдете на мирнi крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс. — На отаких таратайках? — всмiхнувся Павлик. Сiробаба любовно глянув у бiк свого зелено-сiрого лiтака, бiля якого вже крутилася чабанська дiтвора. — Якщо по сутi розiбратись, так оце в мене якраз i є справжнiй лiтак. Бо вiн тобi не болванка яка-небудь, вiн з крилами, створiння дiйсно крилате! I хоч з мого польоту земля не кругла i не в голубому ореолi, але й з такоï висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш i милуєшся всiм: i срiблястою нехворощю, i лiсосмугами, i ворохами золотими на токах, i бiлою дiвочою косинкою, що майне десь в курявi... Ну, i, звичайно ж, — вiн пiдморгнув до чабана, — оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть. — Сiробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокiйно зауважує: — Це вiн тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скiльки разiв перепадало за вибрики в повiтрi, за його авiакозакування... — I все ж вашi лiтаки красивiшi, — каже Тоня до брата, мовби втiшаючи його. — Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки? — Тобi це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко i, вiдсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стiл своï вузлуватi руки. А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмiрковував: — Марнотратство яке на свiтi, ох, марнотратство... На самi тiльки бомби скiльки тих грошей дурно йде. Один ось вiн за путнє дiло взявся, — кивнув Корнiй на Сiробабу. Льотчик з посрiбленими скронями, видно, був ображений цим, прикипiв до Корнiя гострим, пронизливим поглядом: — Ви були на фронтi? — Був. — Скреготали зубами по окопах, що авiацiя вас не прикриває? Отож. Хотiлось би й нам, як Сiробабi, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замiсть того важкi бомбардувальники пiднiмати в небо. I пiднiмаємо, бо треба, бо ми з тих льотчикiв, — голос його задзвенiв, — що на фанерi лiтали, в сорок першому шматка бронi на нас не було. Зуби кришились вiд лютi, а що ми могли? Скiльки нас, окутаних полум'ям, на очах вiйськ в повiтрi вибухало, на деревах зависало, — бiлiє десь на узлiссi тiльки грудка оплавленого дюралю пiсля нас, — рiзко закiнчив вiн i аж побагровiв вiд внутрiшнього збурення. — Та я що, — прокутуляв беззубо Корнiй. — Треба так треба. — Дiтей жалко, — зiтхнула Демидиха. Пiсля цього всi сидiли замисленi, примовклi. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в своïй невеселiй задумi, мовби казав: знову полiт. Але ж i не може бути iнакше, бо десь там такi, як i ми, льотчики готовi — з першоï команди — пiдняти в повiтря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчикiв — скiльки ïх знав за вiйну! — полетять отак удень або в мiсячну нiч, i немає, не вертаються. Мертвими вiн ïх не бачив, i тому часом ночами здається, що десь i досi лiтають вони, молодi, вiчнi, у мiсячнiм зорянiм небi... Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, iншi глянули теж, i, обмiнявшись поглядами, льотчики разом пiдвелись, стали дякувати хазяйцi. Знову бортова валiзка в Петра у руцi. — Ти ж там межу не перелiтаєш? — напутньо глянув батько на сина. — В нас, тату, без порушень. — Тож-то. I вже, як у нелегкому, слiпучому снi, iдуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петровi напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибiнь, де видно клаптик неба степового, поволi-поволi опускається торпеда-цебро i так само поволi пiдiймається звiдти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона стоïть зверху на бетонному крузi, i свiжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце. Аж очi рiже цебро своєю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонцi. Мовчки п'ють усi, п'є Петрусь, п'ють друзi його льотчики, п'є й Сiробаба, обiйнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах. Потiм Сiробаба запускає свiй бiплан. Всi дивляться, як курява здiймається вiд його гвинта, цiла хмара куряви ховає в собi Сiробабу разом з його лiтаком, i потiм уже в повiтрi з цього курявного хаосу раптом виринає — крилате! Помахавши крилом усiм, що стоять бiля колодязя, вiн бере курс на столицю радгоспу — Центральну, а льотчики, попрощавшись, сiдають у свiй вiдкритий новенький армiйський автомобiль, i голос матерi клекоче хвилюванням, коли вона каже: — Час добрий. I вже ïм шляхами розгiнними стелеться степ. Помчали в напрямi полiгона, i, доки ïдуть, вiддаляються в глибiнь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить бiля колодязя в полудневiй слiпучостi матiр, i Тоню коло неï, i розкошланого, без картуза батька. Вiн стоïть на узвишшi коло цямрини, а поруч, на сталевому тросi, яскраво жарiє, палає на весь степ червона, як серце, торпеда. IV ЛУКIЯ, ГОЛОВА РОБIТКОМУ Океан степiв застиг у полудневiй слiпучостi. Все живе поховалося в тiнь, тiльки на пiвнiчнiй межi радгоспних земель, там, де пролягає траса майбутнього каналу, стоïть залiзний гуркiт бульдозерiв. Могутнi, пiдвладнi людинi механiзми раз у раз з'являються на валу з натужним гуркотом i, грiзно зблиснувши ножами до сонця, що стоïть у зенiтi, знову провалюються, глухо зникають у розвированому земляному хаосi своïх циклопiчних робiт. Мине час, i вже буде тут русло, блискотiтиме аж за обрiй свiтла днiпровська вода, тихо линучи в степ, напуваючи довколишнi поля. А зараз тут поки що тiльки свiже, як пiсля величезного вибуху, руйновище порушило одвiчну дрiмоту землi. Нелегко навiть вгадати майбутнi береги каналу, мiж якими ще тiльки ходять бульдозери та розрихлювачi, вибираючи грунт з того мiсця, де буде русло, розтинаючи його впоперек глибочезними траншеями-штреками. Бульдозер за бульдозером так i шугають стрiмголов у глибокi пази траншей, а залишенi мiж ними вали рихлоï необваленоï землi дедалi вищають, ростуть. Здається, таку стiну тiльки торкни, так i обвалиться, але спробуй — там тонни грунту. Були навiть випадки, що й привалювало людей. Якось привалило двох робiтникiв, що сiли в холодку поснiдати, — так i вiдкопали ïх з розрiзаною навпiл хлiбиною, з надгризеною ковбасою в руках. Довго потiм слiдство велося, все шукали винуватих... Задуха тут. Зверху на валах хоч обвiє тебе, а в котлованi, на днi бульдозерних траншей, спеки налито по вiнця, вiтерець не дмухне, незвичний там просто зварився б, а ти ще ж i в кабiнi бульдозера, в пилюцi, в гуркотi, у випарах пального, тобi ще й важелями працювати весь час. I ти працюєш, перевертаєш степ, бо норми за тебе нiхто не дасть. Однi працюють, а iншi, зважаючи на обiдню годину, повиганяли своïх роботiв з каналу, вишикували ïх в ряд понад валом, i ножi ïхнi тепер зблискують, як один нiж. Самi ж бульдозеристи тим часом збились у затiнку, пiд польовим вагончиком, що править ïм тут за все: i за гуртожиток, i за буфет, i за клуб. Тiнь вiд вагончика така куца, що не може прихистити всiх: сидять, хто в тiнi, хто на осоннi, хто хлiб жує з Кракiвською ковбасою, а хто смокче з пляшки пиво Жигулiвське; той розкинувся — спить, похропує вже, а той, прилiпивши на губи сигарету, просто лежить, розморено спочиває, виставивши себе немилосердному сонцю, нiби воно йому ще мало осточортiло там, серед задухи й безвiтря каналу. А над радгоспним степом тим часом звихрюється клубочком курява, мчить звiдти вилиняла директорська Победа, пiдкочує, зупиняється перед таборищем каналобудiвникiв. Тiльки з машини виходить не директор, а голова робiткому Лукiя Назарiвна Рясна, висока повнолиця жiнка пригаслоï вроди. Заплетенi коси, що вкладенi на головi тугими витками, роблять ïï ще вищою. Пiдходить до робiтникiв, здоровкається. В руках, у мовi є якась природна гiднiсть, розгонистiсть. Вона не всмiхається до робiтникiв запобiгливо, як-це часом буває з iншим начальством, ïй не треба до них так усмiхатись. Власне, вона ïм i не начальство, бо в них є своє БМУ — будiвельно-монтажне управлiння, що отаборилося десь аж на березi синього моря, в курортному мiстечку, де менше куряви: звiдти керувати буцiмто виднiше. Пряме ïхнє начальство не дуже балує ïх своïми вiдвiдинами, а вона ось приïхала, тому що вони обирали ïï, голосували за неï, — вона ïхня депутатка. Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як i в бiльшостi жiнок тут, припалене вiтром, щоки горять вишневою смагою. Тiльки кинула оком на ïхнiй пiдобiдок, одразу все зрозумiла: — Всухом'ятку? Язики, розморенi сонцем та пивом, повертаються знехотя: — Та ще ж канал не готовий... — Воду не пiдвели... — Самi винуватi... Стрiлочник завжди винуватий. Вона мимохiдь зазирнула всередину ïхнього вагончика, на ïхнi кубла холостяцькi. Видно, полiчила лiжка i прикинула в умi, що далеко не на всiх вистачає навiть цих спартанських лiжок, — Де спите? — На будцi... — Пiд будкою... — Декому подобається сидьма. — Декому на кулацi. — Проте вагончикiв ще пiдкинути обiцяють — Один обiцяв, та вмер, тепер другий обiцяє I регiт. Важкий, неквапний. Смiються зуби бiлi, i очi iскряться смiхом з-пiд накiптюжених брiв, смiються ïхнi майки засмальцьованi i руки пропеченi, в мазутi. А за ïхнiми спинами регочуть ïхнi бульдозери сяючим блиском ножiв. Вони, як i господарi, теж спочивають. Жарти ïхнi Лукiя вислуховує без посмiшки. — Щось парторга вашого не бачу... — В нього вiдгул. Вчора двi змiни iшачив. — А там що? — киває Лукiя на вал i повагом рушає туди, ноги ïï по литки провалюються в грузькому, розрихленому грунтi. Все ïхнє товариство, з якого нiхто i не поворухнувся, спостерiгає вiд вагончика, як Лукiя Назарiвна зупинила на валу одного з ïхнiх бульдозеристiв, що саме вигорнув землю, про щось перекинулась з ним словом, пiсля чого дверцята вiдчинились, i вже Лукiя Назарiвна сiдає з бульдозеристом поруч, пiд тент, i бульдозер одразу ж iз скреготом зникає з очей в курявi, в бушовищi розритоï траси. Без звички в тiй ямi можна зомлiти, але голова робiткому не зомлiла, бо, зробивши кiлька ходок, вона знов з'являється на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунтi, зате не з чиïхось слiв знатиме тепер, який у бульдозериста хлiб, яка його праця i як це потрiбно, щоб тiло його пiсля змiни вiдпочило по-людському, на лiжку, а не на власному кулацi. Мова заходить знову про вагончики длi ночiвлi, та про кухню, якоï зовсiм нема, та про те, що пiсля змiни навiть вимитися нiде. Вона слухає уважно, нотує в пам'ятi ïхнi скарги i почуває, як потроху коротшає вiдстань мiж нею i ними, як нiби м'якшають, вiдходять душею цi люди, що ïм уже здається, й скаржитись набридло. — Спробую щось зробити, — каже вона майже похмуро, бо знає, що виконати обiцяне буде нелегко, зустрiнуться ïй лоби, мiцнiшi залiзобетону, бездушнi душi, що ïх нiчим не дошкулиш. Хiба мало цього залiзобетону по кабiнетах, де ïй доводиться бувати у своïх депутатських справах, чи ïй не знати ще тих холодних очей, де крижанiє байдужiсть, чи тих пустих казенних усмiшок, що з'являються автоматично, разом з обiцянками, що ïх дають тобi, хоча й не збираються ïх нiколи виконувати. Розвелася цiла порода пустомолотiв, закутих в панцир iнструкцiй, служак, яких голими руками не вiзьмеш, з якими треба вмiти воювати, i Лукiя — воює! Коли вона виступає на партконференцiï, то не одного з присутнiх кидає в жар, не один iз вiдповiдальних втягує голову межи плечi, бо знає, що Лукiя, пiднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по заслузi хоч кому. Вiд комсомольських часiв ще збереглися в нiй бурхлива запальнiсть i гостре, безкомпромiсне ставлення до людей, збереглася чиста вiра ïï молодостi — вiра в те, що життя, яке вона будує, яке зi всiєю пристрастю утверджує, — це життя може й повинно бути досконалим, давати людинi повноту радостi й щастя. I яку ж викликає досаду, як лютить ïï всяка безладь, що так часто ще зустрiчається... Хоча б оцей канал, оце стiйбище, куди людей з чудовою найсучаснiшою технiкою виведено, кинуто й забуто... В роки вiйни вона сама була трактористкою, знає, що таке висидiти змiну за кермом... I ось нема де вмятись, вiдпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з робiтниками, Лукiя зовнi спокiйна, на обiцянки не щедра, але всерединi ïй все клекоче. Така будова, найбiльший в Європi канал, в газетах про нього кричимо, i така неувага до цих справдi героïчних людей... Вона вже прикидає собi, куди ïй треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня, житловi вагончики, газети, радiо, вже зрiють у нiй тi гарячi слова, якi вона вигорне там, де слiд. А поки що каже будiвникам: — Поправлятимем. Тiльки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо поправляти. Бувайте. — Спасибi, що провiдали, — чує вона навздогiн вже нiтрохи не насмiшкувате. — Ох, орли! — каже водiй Федя, коли Победа ïхня знову мчить радгоспними землями. — Механiзмiв нагнали, а вмивальник за три копiйки прихопити забули... Ну, це схоже на нас... Федя цей вiдзначається тим, що часто-густо обирає напрям руху цiлком самостiйно i, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а чудо своєï iнтуïцiï Федя пояснює дуже просто: — Де непорядок, туди й везу. Хлiб залежується на токах — директора туди. Де силосують — туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажiмо, були з директором на третiй фермi i Пахом Хрисантович давав там комусь нагiнку, то треба ж його везти туди й сьогоднi: хай перевiрить, чи виконано його розпорядження. Ось тiльки в Лукiï Назарiвни бувають iнодi такi завихрення настрою, що й сам Федя не вгадає. Доярок десь загледить — давай до них, побачить чабана, що стовбичить у полi, — не мине i його, бо не завернути, мовляв, до чабана — це образити його, адже людина одна-однiсiнька в степу цiлий день, живе слово хоче почути... Зараз Лукiя каже ïхати просто на Центральну, дорогою вона розпитує Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батькiв у радгоспi, син його починає саме лепетати, вже каже баба i мама, а батька називає поки що не татом а просто Єсть, в ознаку того, що батько зараз забiг на хвилинку додому i справдi єсть, а не гасає в своïх вiчних розгонах. Коли Федi доводиться возити Лукiю Назарiвну, вiн робить це з особливим задоволенням. Йому подобається ïï манера розмовляти з людьми, з якими вона тримається аж нiби суворо, ïй не треба пiдбирати якихось там ключiв до людських душ, шукати довiри, бо всi й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно. Чого-чого, а клопотiв ïй вистачає. Якщо чоловiк розпиячився, то жiнка бiжить iз скаргою найперше до неï, до депутатки. Якщо тобi треба путiвку на лiкування, то теж, окрiм лiкаря, ще пiдеш i до неï, до голови робiткому, i вона вислухає тебе не менш уважно, нiж найкращий лiкар. Нащо вже гризеться з директором, нiколи, здається, мiж ними миру нема, а якби не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумiв би торiк навеснi, коли худоба почала гинути через нестачу кормiв. Лукiя Назарiвна тодi дарма що на зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в областi : — Якщо знiмати, то разом усiх нас знiмайте, бо не один вiн у цьому винен. Директор у них трудяга, тiльки хвороба його замучила, в нього задавнена виразка шлунка, i все нема йому часу поïхати полiкуватись. Як тiльки почне йому Лукiя Назарiвна про курорт, то вiн аж пiдскакує, руками вiдмахується вiд ïï слiв, нiби перед ним зароïлися оси: — Пiсля силосування! Пiсля жнив! Пiсля обмолоту! I цих пiсля, пiсля у нього з'являється безлiч. — Ох i дає вона йому, та язва, — розповiдає зараз Федя про директора. — Буває, в степу впаде на землю й качається бiля машини, пробачте, аж виє, аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошлiть ви його нарештi! — Ти ж знаєш, скiльки уже разiв путiвку йому видiляли; не хоче — й край... Уперта, нестерпна людина! Нi з ким у неï немає стiльки сутичок, як з директором, нi з ким у життi вона не сварилася стiльки, як свариться з ним, але й поважає вона Пахома Хрисантовича, як небагато кого. З тих вiн, що жили рвуть на роботi, з тих, що, не доживаючи до пенсiй, падають на ходу. Вся душа його в господарствi, про що б не йшла мова, а на думцi в нього — силос, механiзми, скати, корми... Зараз оце саме та пора, коли вiд безлiчi клопотiв вiн чманiє, глухне, вiн просто не чує тебе, якщо тiльки твоï слова не про силос, не про вовну... Вiн, сказати б, лицар силосу i жертва його. Директор радгоспу-гiганта, а в костюмчику ходить потертому, нiколи не поïсть вчасно, не вiдпочине по-людськи, а дочки, якi, здається, мусили б найперше про нього подбати, нiби й не помiчають, що батько валиться з нiг, хоч пiсля приступу недуги, коли очi западуть i жовтаву блiдизну щiк укриє чорна щетина, на нього просто глянути страшно — нiби з Освенцiму. Цiле лiто у дворi в нього лунає радiола, гомiн та смiх, однi зятi виïжджають, а другi приïжджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому достаток. Закоханий у внукiв, Пахом Хрисантович нi в чому дочкам не вiдмовляє. Дiйшло було до того, що дочки самi i в бухгалтерiю стали приходити одержувати за батька платню (правда, потiм перестали, пiсля того як Лукiя присоромила ïх). Дочки й зятi в Пахома Хрисантовича цiлком сучаснi, модернi, читають молодих поетiв, знаються на музицi й малярствi i цiлком резонно вимагають поваги й чуйностi до себе та своïх смакiв. Ось тiльки ïм самим якось не випадає нiколи поцiкавитись батьковим здоров'ям, та чи вiн обiдав, та який у нього настрiй — нiхто й не подумає про це, коли весь ïхнiй гурт весело, наче в ресторанi, сiдає за щедрий батькiвський стiл в той час, як сам батько, закiптюжений, на себе не схожий, десь пiд посадкою похапцем ковтає позаторiшнi консерви з бляшанки, яку-небудь салаку або трiскову печiнку. I пiсля цього знову мерщiй у роботу, в розгiн... А найбiльшi радощi його в онуках, яких вiн безпам'ятно любить, та ще й, може, в тому, що на п'ятому вiддiлку кукурудза стоïть, як лiс, аж ворониться... Бо буває ж iнакше. Поверталась вона якось з сесiï ранньою весною, над пiвднем саме iшла чорна буря, або, як кажуть по-степовому, наш чорний степовий дощ... Курить, мете, замiтає посадки, край дороги стоïть по колеса заметений газик, а трохи далi, в посiвах, що ïх буря знищує, зсутулився якийсь чоловiчок. Пiдiйшла: Пахом Хрисантович! Курява б'є, сiче по ньому порохом, а вiн, зiгнувшись, стоïть, i чорнi, як грязюка, сльози течуть по щоках... Нiколи не забуде Лукiя тих його чорних слiз, бо й самiй часом аж горло перехоплює вiд лютi, коли завiють, пiдуть валами iз безкраю отi курявнi бурi, отi азiатськi самуми... Коли вже ïх наука приборкає? Бували чорнi бурi й ранiше. Змалечку ïх пам'ятає Лукiя, що виросла в цих степах, але зараз стихiйнi лиха почастiшали, бурi йдуть нечуваноï сили. Звiдки вони йдуть? Чи не вiдгомiн то вже атомних ураганiв, загадкових тайфунiв, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих атмосферних ямах, де вiд бомб повигоряло повiтря? Машина мчить краєм степу, звiдки на всю широчiнь видно морську затоку i скелю крейсера, що виднiє в слiпучiй далечi. Чула вона, що радгоспнi зайдисвiти ходять на те списане судно рубати свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Вiталик ïï вже встиг там з трактористами побувати, хоч про своï походи матерi нi слова, зовсiм випадково дiзналась вона про це. Останнiм часом син взагалi мовби вiддаляється вiд неï i Лукiя помiчає, як поступово вона втрачає свою материнську владу над ним. Для неï стає невловимим те, чим син живе, що думає, що замишляє, все це раз у раз мовби висковзає з-пiд ïï контролю. Мабуть, справдi ïй уже несила далi його втримати, потрiбен чоловiчий би досвiд, чоловiча, батькiвська рука... Багато чим Вiталик тривожить ïï, тривожить тим гострiше, що немає для неï на свiтi нiкого дорожчого, нiж вiн, ïï нiжний, тихий, душевний Вiталик. Коли одержала сповiщення про загибель чоловiка, сама собi поклялася: для сина житиму. Для нього, для нього... Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стiльки для себе жила всi цi роки, скiльки для нього; вiн був оточений ïï ласкою, любов'ю, вiн рiс в атмосферi цiєï любовi... Так швидко вирiс! Ще нiби вчора робив моделi суден iграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер ось вiн уже десятий клас кiнчає i антени такi для телевiзора ставить, що тiльки халепа через них, майор Яцуба навiть в район наскаржився, а Лукiя з досади, може, аж надто круто з сином обiйшлася — наклала заборону на телевiзор до кiнця навчання... Невпокiйливий хлопець... Позаторiк, ще зовсiм пiдлiтком, пiдвозив влiтку воду трактористам, а щоб веселiше було, на бочцi написав мазутом: ТУ-104. I вже й пiсля того, де тiльки побачить Лукiя ту бочку, так i всмiхнеться. Спогади, спогади... Однi веселять Лукiю, iншi присмучують, наливають груди теплим хвилюванням... Ось Вiталiй ще зовсiм малий, iде вона вулицею з ним, а звiдкись — гусак! Сичить, лiзе вкусити! Люто наступає гусак, а воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, iде на того гусака. I хоч само зблiдло, боïться, та тiльки любовi до матерi бiльше, нiж страху... Бiлоголове, настовбурчене, кулачки зцiпило, а в кулачковi — що там у нього? Цвях! З цвяхом на гусака!.. Ось так був малий-малий, а тепер в один рiк пiдскочив, витягся, вирiвнявся з хлопцями-однолiтками... Скiльки радощiв материнському серцю вiд того, що вiн добре вчиться, що вчителi його хвалять, кажуть, що в нього є математичнi здiбностi, а те, що в нього є нахил до всякоï механiки, до радiотехнiки, це вона й сама знає. Як ïде на сесiю, вiд сина ïй щоразу безлiч доручень: зайди, мамо, в радiомагазин, купи те та купи оте, i як навезе йому тих шурупiв та гвинтикiв, то це йому найкращi гостинцi. Цiлими днями товчуться в нього на подвiр'ï його шкiльнi товаришi, яким вiн допомагає, особливо з фiзики та математики; вiн робить це завжди якось нiби жартома, з усмiшечкою, погладжуючи рукою пiдборiддя (i нiколи не образить товариша, навiть якщо той i тупуватий), i тiльки коли розв'язує задачу якусь нелегку, тодi враз стає серйозним, нахмуреним, i Лукiя в той момент мовби бачить його зовсiм дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостiйному життi. Ким вiн буде? Ким стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме його життя тут, у радгоспi, чи буде вiн у далеких, може, навiть космiчних мандрах, i вона виглядатиме його додому, як ото виглядає Дорошенчиха свого сина Iвана з далеких плавань... Саму Лукiю дитинство ласками не балувало, батькiв втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по куркулях, i в комунi, i за роки, що в агротехнiкумi вчилася, зате ж хочеться, щоб синова молодiсть не знала нiякого лиха; Лукiя такоï думки, що розумну дитину достаток не зiпсує, навiть мотоцикл синовi купила, хай катається, аби тiльки вчився добре... Це ж вiн i зараз лежить, мабуть, десь там на споришi, серед товаришiв, серед розкиданих пiдручникiв, помелює ногами, замислившись над якоюсь задачею, а коли вже надто втомиться, тодi пiдведе голову: — Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? I котрийсь iз хлопцiв у вiдповiдь каже: — Ха! А другий його пiдтримує: — Ха! Ха! I незабаром вони аж по травi качаються од своïх пустощiв, од щирого молодого смiху. Нареготавшись, схаменуться: — Ну, годi! А то вже кишки болять. I знову вiзьмуться до роботи. Заполонена своïми материнськими думами-клопотами, Лукiя й забула про сусiда, що занiмiв над кермом, аж поки Федя сам нагадав ïй про себе: — Чули, Лукiе Назарiвно? — Водiй усмiхнувся, видно уявивши щось потiшне. — На територiï нашого радгоспу радiоцвiркун з'явився... — Що, що? Який цвiркун? — Знаєте, як ото десь у хатi заведеться: цвiрчить i цвiрчить, ви до нього, а його нема... Отак i вiн, радiоцвiркун, — Федя знов посмiхається. — I такi коники виливає по своïй програмi, що будь здоров. Вчора, скажiмо, передає: Громадяни бджоли! Будьте пильнi! На вулицi Пузатих окопався трутень... — Я й не знала, що в нас вулиця є така... — Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита... Де Пахом Хрисантович живе... — Оце знайшли пузатого. Живiт до спини присох! Ходить як з хреста знятий... — Та не про нього ж... Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець? Пузанець. Теж на вiтамiнах черевце вiдпустив. А Яцуба, вiдставник наш? За хвiст бугая ще вдержить, — це ж про нього на цiлий свiт сказано... Ох i лютиться ж вiн! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефiрi трутнем взивав? Я ж його й пiд землею знайду! I вже шука... Мчить авто. Обiч машини з'являються будиночки переселенцiв — стандартнi котеджики, що ними розростається в степ садиба Центральна. Головi робiткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала Лукiя, щоб оцi чепурнi будиночки нарештi виросли тут... Скоро ïх заселятимуть, а поки що бiльшiсть переселенцiв iз своïми сiм'ями тулиться в старожилiв радгоспу в тiснотi. Лукiï тiльки встигай мiж сусiдами конфлiкти залагоджувати... Ткачучки обидвi, стара й молода, вже чатують бiля двору, ждуть, поки Лукiя пiдiйде, щоб залементувати перед нею про якiсь новi кривди. Молода — здорова носата дiвка, що працює на свинофермi i вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидiти вдома, бо є кого няньчити — внук на руках: його вони теж привезли з Захiдноï. Нема тiльки батька в малого — батько десь ховається вiд алiментiв... Лукiя зупиняється бiля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлюченi. На кого скарги висиплють ïй. Вже вона раз мирила Ткачукiв з ïхнiми сусiдами Кухтiями, що завзялися швидше випхати переселенцiв з двору, i наче ж пiсля того було вжито надiйних запобiжних заходiв: курей, щоб не плутати (вони були причиною сварки), старанно пофарбовано, так i бiгають по двору цi бiлi леггорни, як вiйсько, що змiшалось на полi битви: в одних крильця помiченi чимось червоним, а в других шийки обведенi школярським фiолетовим чорнилом... Так що ж iще? — Недаром нинi курка пiла... Курка пiє завше на клопiт! — каже стара Ткачучка. — Що сталось? Знов сусiди? — Не на сусiдiв сьогоднi кривдимось... Лукiя заходить з жiнками до хати: тут брудно, повiтря сперте, постеля збита кублом, тiльки й веселять око рушнички яскравi на стiнах... Гарненьке дитинча спить у колисцi. — Так чого ж курка пiла? — А пiла... Яцуба з обшуком приходив... Оце Ядзi вiддяка! За те, що з свинарника днями й ночами не вилазить! Лукiя здивована: Обшук? З якоï речi? I по якому праву? Звiдки в нього повноваження такi? Жiнки, аж захлинаючись словами, навперебiй виливають ïй своє обурення. Атож, обшукував! Зайшов, пiд пiч заглядав, i в кошик зазирав, i в лежанку — радiо якесь шукав... Стасик (у них ще є Стасик, однолiток Вiталiïв, в одному класi вчаться i навiть товаришують), обурений свавiллям вiдставника, щось сказав наперекiр йому, i вже вони як завелися тут — хоч людей клич! Той на того берiйовець, а той на того бандера. Мабуть, якби попалося що хлопцевi пiд руку, то й грiха не минути, все мiг би зробити за таку тяжку образу... Одного разу Кухтiй теж обiзвав був Стасика цим лайливим словом, то хлопець цiлу нiч здригався в риданнях, бо як йому чути на себе таке, коли якраз тi бандити-бандери батька його замордували... А Яцуба ще й рану ятрить: всi ви, каже, такi, нiкому з вас не вiр... Надто розiйшовся наш вiдставник, — досадливе думає Лукiя, — треба ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволi минулись! Вона ще деякий час розмовляє з переселенками, вислуховує односкладнi вiдповiдi молодоï про батька ïï дитини, який знову кудись переïхав, ховаючись вiд алiментiв, хоч його, зненавидженого, вона не хоче й розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя... А стара тим часом лопотить про своє, про те, що ïй тут не смакує, бо криницi глибокi, i вiтри лютi, i через те вона хоруе тут завше... — Хутчiй би вже в хату нову, — закiнчує вона приспiвом, а Лукiя, розсерджена неохайнiстю в хатi, зауважує: — Тiльки ж не забудьте вiника туди прихопити, щоб смiття не заводилось. I переселенки розумiють ïï натяк, проводжають ïï до машини, побуряковiлi вiд сорому. Сподiвалась Лукiя застати сина вдома, а загледiла його ще здалеку на металевiй вишцi, яку вiн споруджує на подвiр'ï баби Чабанихи для телевiзiйноï антени. Сидить аж наверху, бiлiє чубчиком i щось клепає. Вiдпустивши машину, Лукiя зайшла в двiр. — Гей, верхолазе! Оце ти так до 'екзаменiв готуєшся? — Мамо, труд облагороджує! Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу бiля лебiдки, починають вигороджувати Вiталика, весело розповiдають, що вiн цього разу винайшов антену вже зовсiм особливу, таку, що аж нiчогiсiнько не ловить! Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь, мовчки свердлить свердлом метал i лише зрiдка позиркує на Лукiю, позиркує якось зацьковано, очi в нього сумнi, а голова втягнута в плечi, — вона в нього завжди так трохи втягнута i нiби жде звiдкись удару. А сам вiн хлопець славний, сумирний, з нахилом до музики, в напливi довiри колись признався, що дуже любить скрипку i дуду i що пiсля переселення сюди, в степи, йому ще довго ночами вчувалось трембiтання трембiти в горах... Лукiя зацiкавлено оглядає вишку. Справдi — споруда! Цiлу весну хлопцi будують ïï, та нiяк не добудують, останнiм часом робота була й зовсiм припинилась через нестачу матерiалiв, бо все, що тiльки можна було використати з брухту, який валяється бiля майстерень, вже використано, цiлими секцiями Вiталiєва бригада тягла звiдти належно зваренi автогеном iржавi оцi труби та угольники з старих культиваторiв... Вишка височезна: коли розгулявся дужий вiтер, ïï стало аж розхитувати, i була загроза, що впаде й хату бабi розвалить. Збiглися тодi цiкавi сюди подивитись, що буде з вишкою, а хлопцi i пiд той вiтер клепали, рятуючи свою споруду, брали болтами, зв'язували мiцнiше. Тепер, щоб було надiйнiше, вони натягли троси, напнули ïх для вiдтяжки, i вишка стоïть ось уже розiпнута на них, мов щогла корабельна. Всерединi вишки проходить труба довжелезна, i аж там угорi, на кiнцi труби, вiзерунком застигла сама антена. Вiталик, спустившись з вишки, показує матерi все, що, на його думку, повинно вразити ïï й приголомшити: — Оце дивись, мамо, лебiдка i трос: треба вище антену — будь ласка! Треба нижче — даємо нижче... Хочеш повернути антену?.. Повертаєш трубу i разом з нею ось так повертаєш антену... — Повертай та на Яцубу оглядайся, — жартує Осадчий. — Вiн пiдкаже, що можна ловити, що нi... — А це ось стержнева труба, — нiби не чуючи, пояснює далi Вiталик. — Сталеву добули в буровикiв, бо просту, водопровiдну, вiтер згинає... А сама антена, знаєш, мамо, з чого вона? — З чого? — З старого генератора... Мiдь! — вигукує вiн, i почувається, що все це для нього байдуже. Робота ïхня й справдi Лукiю зацiкавлює — майстри, та й годi! Вона й не уявляла собi, що тут такий розмах... Ще син пояснює ïй, чому ïхня вежа висока: низька тут не прийме, хоч i степ. Буря? Тепер i бурi не страшно, бо вся споруда надiйно напнута, в них, в оцих тросах, вся сила, вся мiць проти вiтрiв. Чому так багато антен? ïï запитання смiшить Вiталiя. — Антена, мамо, одна, а то прийомнi рамки! Що бiльше ïх, то вона чистiше приймає. Лукiя почуває, що Вiталiй просто щасливий з своєï роботи, з своєï вежi. — Буде як Ейфелева, — каже вiн. Рада Лукiя за сина та його друзiв, приємно ïй знати, що ця змонтована з рiзного брухту ïхня Ейфелева вежа розширить свiт для староï Чабанихи, бо ж для того й будується, щоб могла баба вечорами бачити на маленькому екранi тi далекi моря, де плаває ïï син — капiтан далекого плавання. Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi, i ця вежа споруджується — Лукiя знає це — не тiльки з пошани до капiтановоï матерi, але мовби й на його, капiтанову, честь. А де ж баба? Ага, он за хатою вона пасiчникує... За хатою в Дорошенчихи кiлька вуликiв стоïть серед кущiв винограду, i зараз стара вештається там, помiж вуликами, у сiтцi металевiй, що, як паранджа, закриває ïй все обличчя i надає бабi якогось аж зловiсного вигляду. — Салют космонавту, — каже Вiталик, коли баба вибродить з виноградника в своєму скафандрi й прямує до них. Пiдiйшла до Лукiï, скинула сiтку, стала без неï добра, усмiхнена. — Все кепкує з баби Вiталик... Вже й баба йому за космонавта... Ну, а ти, Лукiє, не лай його, що вiн все оце тут та тут... Бо хто ж без нього налагодить. Цiлий вечiр сиджу, а воно в тому вiконечку тiльки хвилi та хвилi бiжать... Лукiï вiдома ця бабина пристрасть — щовечора чатувати перед екраном телевiзора, вона цiлий вечiр може незрушно дивитися на слiпi хвилi свiтла, що течуть, бiжать, мигтять без кiнця — хай бiжать, а стара сидить та жде чогось, жде, певне, що ось-ось мiж тими хвилями з'явиться рiдне обличчя ïï сина — капiтана Дорошенка! З таємничою мiною стара вiдкликає Лукiю вбiк: — Приïжджає ж... Я оце йому й медку хочу зiбрати... Лукiя почуває, як буйна гаряча хвиля обдає ïï. Нi з сього нi з того вона навiть шарiється перед бабою, почуває на щоках цей пал розшарiлостi i вiд цього зовсiм нiяковiє, мов дiвчина. — Коли ж вiн приïжджає? — Про день ще не написав. — Що ж, будемо вiтати, — каже Лукiя з удаваним спокоєм i, гукнувши Вiталика обiдати, швидко виходить з двору. Химерними вiзерунками лягли на шлях тiнi акацiй. Лукiя квапливо ступає по тих вiзерунках, чує, як внутрiшнiй вогонь палить ïй щоки. Збоку, з гущавини садка, ïï зупиняє сторожкий, стримано власний голос: — Лукiє! Спершись лiктями на зубчатий паркан, стоïть Яцуба. Обличчя аскета, витягнуте, закостенiле. Голодна довга шия з випнутим борлаком. Голова ïжачиться сталево-сiрою сивиною... Погляд глибоко впалих темних очей важкий, свердлючий. Скiльки знає Лукiя Яцубу, є в тих очах щось важке, тривожно-напружене, наче ця людина весь час жде якогось лиха. Перечекавши, поки Вiталик вiддалився, Яцуба в суворiй довiрливостi нахиляється до Рясноï: — Пильнуй сина, Лукiє. I очi його ще мовби глибшають, загоряються якимось важким блиском, i Лукiï зринає в пам'ятi, що в молодостi, коли Яцуба ще руйнував церкви у цих краях, його називали фанатом. Вже вiн був майже забутий людьми, аж поки, вийшовши у вiдставку, знову з'явився в радгоспi з намiром назавжди осiсти тут. Лукiя пригадує, як прийшов ïхнiй фанат у дирекцiю вимагати для себе роботи, вiдповiдальноï роботи, як пiдкреслив вiн. Що ж ти вмiєш робити? — запитала вона його тодi, вiн аж образився: Я вмiю держати людей у руках. I хоч дали йому тодi корисне дiло — пожежню, вiн, проте, вважає, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать проблеми виховання, насторогу викликає радгоспна молодь, зокрема Лукiïн Вiталик... — Чимось мiй син провинився? — По-дружньому тобi раджу, Лукiє: пильнуй. Школяр, а вже мотоциклом дiвку по степу розкатує... — А я тобi, Григорiю, раджу: не свавiльничай. Вiд беззаконня пора вiдвикати. — Це ти про що? — Никати по хатах, обшуки робити в людей — хто тобi дав право на це? Хто тебе уповноважував? — Але нiхто й не казав нам забувати про пильнiсть. — Вiдпильнував ти своє! — Он як... Виходить, не потрiбен? В тираж Яцубу? Ой, не спiшiть. Ще покличете! Покличете! Бо так порозперiзуються, що й ради не дасте. Боком ще вилiзе вам ця демократiя. — Грiзний баритонистий голос його набирав сили. —.Тодi ще й про таких, як ми, згадаєте. Що життя клали. Що вмiють навести лад! Прибiгши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився сiрий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан i вже стояв, як людина. Лукiя пiшла, не дослухавши Яцубу. Покличете... Ось чого вiн жде. Тiльки, видно, тим i живе, — роздратовано думала вона, наближаючись до дому. Вдома в неï — тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кiмнатах сонячно i майже порожньо, меблiв путнiх тут спробуй купити. В найбiльшiй кiмнатi стiл та канапа i, як завжди, розгардiяш, всюди журнали Радiо, книжки та Вiталиковi шурупи. На кухнi, правда, чистенько, а обiд не дуже розкiшний: вранцi тiльки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив уже Вiталик)... — Борщ доварено, — доповiдає син. — А на друге в нас буде... салат! — I вiн бiжить на город за салатом. — Попробуємо, що тут у тебе вийшло, — сама собi посмiхається Лукiя, насипаючи борщу в тарiлки. Обiдають вони на верандi. I хоч борщ Вiталикiв зовсiм розварився та ще й пересолений, але вони обоє присьорбують страву охоче, мати навiть пiдхвалює, так що Вiталiй, збадьорившись, заявляє рiшуче: — Єй-єй, пiду вчитись на кока! Є таке училище в Сiмферополi... Кок далекого плавання, це ж дiло? Вона сприймає це тiльки як жарти. Бо справжня його дорога — iти в iнститут, в кораблебудiвний, це вона вирiшила ранiше за нього. Восени Вiталик буде студентом... Син-студент — аж самiй не вiриться. А поки що сидить перед нею через стiл просто хлопчак сiроокий, обличчя пошерхле, i губи дитячi, ще нiким не цiлованi, хоча цього ось вона таки напевне й не знає... Пильнувати? А може, бiльше довiряти — це краще? Вона любить дивитись на сина, любить слухати його жарти, в яких iскриться розум; Лукiя почуває, що й сама вона зараз, незважаючи на сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. I душа нiби молодiє... Чи син радує, чи ще й... той приïзд? Хоча подумати, що ïй з того, що капiтан приïздить? Адже є таке в життi, що не вертається. Це тiльки степ ïхнiй навiть пiсля чорноï бурi яскраво зацвiте щовесни дикими тюльпанами, розливається аж за обрiй океаном краси... Приïздить... Як ото за вранiшнiми туманами проблискує з свiтлiючого неба ранкова зiрка, так проблискує зараз Лукiï з далеких лiт юностi те, що колись єднало ïï з капiтаном. Був вiн тодi, правда, ще не капiтаном, був молодим штурманом Чорноморського флоту, i в один iз його приïздiв зiйшла мiж ними та зiрка, яка ще й досi свiтить i, певне, свiтитиме Лукiï до кiнця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ятає Лукiя, як погукали ïï тодi: — Приходьте в рай! А рай у степовика — це коли дитина в хатi народиться, в хатi тодi в людей справдi, як у раю, i вони скликають на радощах гостей. I ось вона прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в його штурманськiй формi, з його ласкавою блакиттю в очах. Була й вона тодi молода, незадовго перед тим тiльки приïхала сюди пiсля агротехнiкуму, i ось уже покликали ïï раювати до тракториста, де син народився... Раювалось допiзна, а пiсля того Дорошенко проводжав ïï додому, нiч була мiсячна, свiтла, вони зупинились на шкiльному майданi бiля турнiка, i Лукiя, весела, хмiльна, все намагалась дострибнути до металевоï перекладини... Пам'ятає, як вiн допомiг ïй дострибнути, вхопитися за турнiк i вона колихалася та смiялася вiд повноти щастя, а Дорошенко стояв збоку, дивився на неï i теж смiявсь. — Ой, падаю... Ой, впаду! — здається, щось таке вона крикнула тодi, i досi пам'ятає, як штурман пiдхопив ïï на руки i нiжно, делiкатно поставив на землю. Кiлька вечорiв провела вона тодi з Iваном, i то були найщасливiшi днi ïï життя, i нiколи вже пiсля того не було таких ясних, таких безмежно мiсячних ночей! Допiзна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в степ i повертались додому, коли всi вже в радгоспi спали, i темна гущавiнь радгоспного парку нiчною росою зустрiчала ïх. Хто з них думав тодi, що тi вечори будуть для них i прощанням, що зостануться вони потiм друзями на цiле життя, але вже нiколи вголос навiть не згадуватимуть нi того щасливого турнiка, нi ясних ночей мiсячних, серед яких вони бродили в пiснях та в туманах... Склалося у нього життя по-своєму, бо на той час був Дорошенко уже зв'язаний шлюбом, а в неï життя пiшло теж по-своєму: вiйну Лукiя зустрiла вже замiжньою жiнкою з дитиною на руках, з гарненьким дiвчатком, що потiм в часи лихолiття так у неï на руках, як свiчечка, i згасло пiд вiдкритим моросяним небом евакуацiï на однiй iз заволзьких станцiй. Чоловiк ïï, радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронтi, i побачила вона його аж через три роки, коли повернулась з евакуацiï додому i вiн прибув з госпiталю долiковуватись пiсля поранення. Було це напровеснi, в розгаслих чорноземах по степах стирчали скрiзь нiмецькi танки, повгрузавши в багнюцi по черево, з усього господарства було в радгоспi лише кiлька шолудивих, пiдiбраних пiсля фронту коненят, всюди злиднi та непривiття, i ось в той час прибув з госпiталю ïï чоловiк. До того в них життя якось не клеïлось, вiн був ревнющий, навiть на вiдстанi ревнував ïï до моряка i до чоловiкiв зовсiм випадкових, кожна ïï поïздка в район викликала в нього пiдозру — часом Лукiï здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було якесь вiдродження, може, тому, що й вiн нагорювався, i вона набiдилась без нього, i коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була для неï тяжчою, нiж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз вiн пiде i не повернеться. Останнiй лист його був десь iз Угорщини, вiн писав, що лежать вони в багнюцi серед осiннiх виноградникiв, i вже вечорiє, туман i мряка навкруги, i видно йому тiльки скирту мадьярськоï соломи серед поля та винокурню, яку ïм треба на ранок взяти... Мадьярськi виноградники, скирта, туман — то був той свiт, що вiн його бачив востаннє. Бiльше листiв не було, а вона народила хлопчика i назвала його Вiталiєм. I ось тепер вiн закiнчує десятий клас. Сином, його майбутнiм тепер наповнене все ïï життя, справжнiм щастям стало для Лукiï бачити його веселу молодiсть, бо власна ïï молодiсть злетiла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все те й було, чи був отой свiтлий рай-гуляння у молодого тракториста Мамайчука, який тепер ганяє без нiг по радгоспу на скреготливих, що аж душу рiжуть, колiщатках... Пiсля вiйни знов став приïжджати Iван, що вже був капiтаном далекого плавання. I хоч вiн був на цей час одиноким, бо сiм'я його загинула в морi пiд час евакуацiï на Кавказ, але до колишнього Лукiя тепер не могла повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим... — Нi, Iване, — сказала якось, коли зайшлося про це. — Мою долю на вiйнi вбито. I бiльше вони до цього не повертались. Проте з кожним приïздом капiтана на неï мовби вiтром молодостi повiє, i син ось уже помiчає пожежу материних щiк... Щоб уникнути розпитiв, мати першою переходить в наступ: — Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?.. Це правда? — Я вчинив великий грiх? — Грiх не грiх, а пiд час екзаменiв... Якби знала, мав би ти в мене мотоцикл! — Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому ïздити, мчати, летiти, давати найвищу швидкiсть... Це ж просто здорово: кермо та два колеса, а само ïде, не ïде — летить! Уявляєш, якби на такому та влетiв куди-небудь... скажiмо, мiж шатра стародавнiх скiфiв. Мiж ïхнi кибитки на дерев'яних колесах! Царi й конi, тарпани й гепарди — все перед тобою врозтiч! — Що таке — гепарди? — Це, мамо, дикi навченi кiшки... З ними на полювання ходили в степах; може, якраз отут, де ми з тобою обiдаємо, гепард роздирав свою здобич. I ось новеньким мотоциклом — в той палеолiт... Скiльки було б дива, переполоху! Бог, сказали б, не iнакше! — Ще був би, мабуть, i культ твоєï особи? — посмiхнулась Лукiя на його вимрiйки. — О, без цього не обiйшлось би... Ну, я хоч дечого корисного ïх навчив би: оце вам, товаришi скiфи, наука алгебра. А це вам теорiя Ейнштейна. А це наймудрiша наука — не гратися з вогнем, жити на планетi без глобального хулiганства... Ну, звичайно, я ïм радiо вiдкрив би... — Годi вигадувати, — обiрвала його Лукiя, прибираючи зi столу посуд. — Сiдай за книжки. Зубри! — Мамо, епоха зубрiнь минула. Я не начотчик. — Ти ба, як заговорив! — Лукiя пiдiйшла й сiла бiля сина, розглядаючи його аж здивовано. — Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може, i вчитись не хочеш? — Вчитись хочу, але по-справжньому. — Як це по-справжньому? — Не по катехiзисах. Не по-бурсацькому. А так, щоб самому до всього доходити, бiльше власним казанком варити... — Це, звiсно, добре. Казанок твiй варить, iнших критикувати вже вмiєш, а ось як ти сам житимеш? — Не знаю. Знаю тiльки., що не в усьому житимем так, як ви. — Що ж ти хочеш вiд життя? — Небагато. Просто жити, працювати, як усi... Хочу, щоб брехнi вiд мене не вимагали — дуже не люблю брехнi. Не хочу голодовок, про якi ти розповiдала, вiйни не хочу, арештiв, тюрем... Працювати — це да! Праця — мiй бог, ïï люблю. — Так от i працюй, хлопче, а не розкатуй по степу. Нiяких вiд сьогоднi мотоциклiв! Чуєш? — Мамо, ти деспотка! — Кого ти вчора по степу катав? — Однокласничку, мамо. Не бiйся, дiвча файне. — Файна не сiла б в такий час кататись. Добра, видно, вiтровiйка. — Ти не маєш права, мамо, так обзивати дiвчину! — Хто ж хоч вона? Хлопець посмiхнувся спiдлоба, зрозумiвши, що йому просто розставлено сильця. — Прийде час, дiзнаєшся, — вiдбувся жартиком, а матерi думай тепер. Бо вiн же ще дитина, хлоп'я довiрливе, а якась така пiдвернеться, що з розуму зведе, забаламутить, i де вже йому тодi думати про iнститут, про науку... Правда, Лукiя трохи догадується, хто мiг його виманити на тi степовi катання, але вона i в думцi навiть не допускає того, щоб сином ïï крутила ота ïхня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате вже вмiє реготи справляти з дорослими хлопцями бiля клубу. — Викинь це все з голови, чуєш? Рано ще! — А тс! — застережливо пiдняв Вiталiй палець угору. Мати прислухалась, але нiчого особливого не почула. Тiльки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв. — В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця, кричить... Знаєш, хто це сказав? Товариш Арiстофан. Понад двi тисячi рокiв тому... Двi тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить! — Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула... — А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала? — Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй! Це був для хлопця удар. Нi слова пiсля цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч бiлий день, а на стовпi забуто блищить електрична лампочка. Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi. Не за пiдручники вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв у свiй куток, вшнипився в якусь схему, потiм став з брязкотом ритися серед свого радiомотлоху, перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi... Ось уже й посварились, — думала Лукiя, але цього разу вона помилялась. Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i наклала жорстоку для нього спокуту — заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не мав на неï гнiву, вiн прощав ïй цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж хлопець не розумiє, ким вiн є для матерi, хiба вiн не здатен оцiнити ïï самозречну любов? Може, й замiж не вийшла через нього, бо має вона переконанiсть таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим, не замiнив би синовi рiдного батька. В душi вiн пишається своєю матiр'ю, йому втiшно знати, що ïï шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати ïï увечерi, поки вона, нагасавшись по степових вiддiлках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, i вiд неï всiєï пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi вважає його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для неï вiн просто Вiталик, вона мовби не встигає збагнути, що вiн уже перерiс ïï уявлення, що в нього i знань, i почуттiв бiльше, нiж вона догадується. Iнодi Вiталиковi здається, що вiн розумiє матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в неï нелегке життя з своïми втратами, болями... Вiн знає про тi жертви, на якi вона йшла ради нього... Он вона, його мамця, зараз порядкує, витирає на вiкнах пилюку у своïй кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно етажерку з книжками та високе лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що ïх мати рiдко й розруйновує, бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй канапi, а Вiталик надворi, на розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебирає якiсь книжки, Вiталиковi аж хочеться докинути до неï жартом: То ти, мамцю, Блокнот агiтатора вдруге перечитуєш? — але вiн промовчує, бо вона стоïть в цей час у глибокiй задумi i на долонi в неï... бiлоснiжний уламок кораловоï гiлки! То — дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було в хатi, коли капiтан привiз якось iз своïх плавань той уламок — уламок бiлоснiжного чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке, наче металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу — ось що вiн ïй подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод... Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi: — Є вони рожевi, голубi, а це, бач, бiлий... Багато на таких суден гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу — монолiт. — Яка краса! — тихо вигукнула мати. — I оце воно у водi росте? Бiле ж як снiг! — I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома: — Тiльки в нас тут курява, вiн швидко в тебе потемнiє... Ну, тодi викинеш, як потемнiє. — Не потемнiє, — сказала вона, i це було сказано якось особливо, i глянули одне одному в вiчi теж якось особливо. I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i роки, проходять над степами курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все стоïть у материнiй кiмнатi, бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською хвилею, нiби щойно добутий з океанського дна. ...Бiлiє, цвiте коралова гiлка знову край етажерки, на своєму постiйному мiсцi; матерi вже нема. Поправивши на потилицi кетяг своєï важкоï коси, вона подалася з двору, не буде ïï тепер аж до вечора. Поïздки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках, де вона когось сваритиме, когось миритиме, — таке ïï життя. День у день вiддає себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, ламає голову над чиïмись клопотами, i нема ïй впину, нiколи нема спокою... Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання робiткому, але й там крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне перед ïï зором образ сина: Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що ось i увечерi засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без наших буднiв хiба були б людям свята? А хлопець у цей час вечiрнiй блукає бiля шкiльного виноградника, там, де недавно дiвочi та його руки кущi пiдв'язували, потiм вiн опиняється бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тонi, Клава, саме свариться з своïм шофером, а Тонi нема, Тоня в батькiв, i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чиïсь закоханi шепоти по кущах, зрештою повертається додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi не лишається, як iти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом i нагадує в мiнiатюрi оте, що майор будував на Пiвночi... Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг, i хлопцi з менших класiв, як кажани, лiтають у темрявi вулицi на велосипедах, навмисне лякаючи своïх майбутнiх подруг — дiвчаток-пiдлiткiв, що, побравшись за руки, пообiймавшись, теж ходять тут, i тихо наспiвують, i мовби вбирають уже тi таємничi збудливi поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавiнь садкiв i, здається, напоєне саме це вечiрнє повiтря... Ходять дiвчатка, трепетнi, як сама юнь, i, як вона, злегка повитi смутком. Де йдуть, i пiсня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, ïхня пiсня-задума, i чистий раннiй смуток, i цей настрiй ждання чогось незвiданого, чарiвливого так гармонують з цим степовим супокоєм вечiрнiм, i зоряним простором неба, i з настроєм Вiталиковим... Мати сердиться, що вiн не скнiє над пiдручниками, а як вiн може зубрити зараз, в такий вечiр, коли спiває все навкруги i вiн сам повен почуття нового, не знаного досi. Як ото пiсля чорноï бурi, коли степ вбереться аж до виднокраïв в дикi тюльпани i наче вся планета цвiте красою, так було зараз на душi у Вiталика. Все було другорядним, неважливим порiвняно з тим, що вiн здобув, що вiн має тепер у життi: Тоня! Екзамени? Вони його не турбують. Медаль вiдмiнника? Мiсяць у небi — он його медаль! В кожного з людей, певне, є своя бiла коралова гiлка, ранiш чи пiзнiш, а кожен знаходить ïï, i ось вiн теж ïï знайшов... Якби тiльки Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там пiсля вчорашнього катання пiд домашнiй арешт? Сидить та зубрить дiвча на своïм чабанськiм вiдлюддi, а вiн ще й досi чує на собi ïï гарячi руки, що обiймали, тримаючись за нього на мотоциклi, чує смiх ïï срiблястий, розливчастий, досi чує на губах смак ïï рвучкого поцiлунку, яким вона опалила його там, на винограднику... Зупинившись, Вiталик сам собi посмiхається в сутiнi, бачить руку дiвочу смагляву, що так нiжно пiдв'язує листатий кущ чаушу-винограду... Метка така — вiд куща до куща i так кущ за кущем обiймає... Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як вулицею йде: лице пiдняте, груди випнутi i руками широко розмахує, аж за спину ïх закидає. I хода така пружна, замашиста. Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Вiталик розклав ïï, випробував, прилiг. Вiтерець, зрушившись, нiжно шарудить листям, i з-помiж нього раз у раз знову проблискує дiвоча, трохи лукависта усмiшка. Спати? Як можна спати в таку нiч! Зоряна височiнь вбирає очi, як тодi, коли Тоня галаснула на всю вулицю: Супутник! Он вiн! I нiхто в радгоспi не спав, в самiй природi було щось незвичайне, з усiх дворiв дивились, як упертий свiтлячок, точнiсiнько в тi години й хвилини, що про них заздалегiдь повiдомляло радiо, з'явився й рухається просто через небо, ритмiчно переблискуючи... Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай i вчиться абияк, з трiйок не вилазить, а хiба всiм неодмiнно треба хапати п'ятiрки? Зате вона цiлий рiк вожатою в третьому Б, i як малюки ïï люблять, в школi просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко горить, вiн аж туманiє вiд повноти свого щасливого почуття, i знову бачить отi смаглявi руки, що ïх нiби вперше побачив крiзь кущ винограду, i око, живе, веселе, горiхово-каре, що так довiрливо та ясно зблискувало до нього з-помiж листя; вже не мiг би вiн тепер повiрити в жодне лихе слово про неï, про ïï легковажну щедрiсть у почуттях, про здатнiсть ïï закохуватись ледве не в кожного стрiчного... Будь-кого за таке обiрвав би, примусив би замовкнути! Те око, яким вона зблискувала крiзь виноград на нього, не могло б нi на кого iншого так, з такою нiжнiстю дивитись — в цьому вiн певен. Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома бiля приймача слухаєш музику, це бiльше на тебе схоже! Чи, може, слухаєш замiсть музики сухi директорськi розпорядження, що ïх саме передає на вiддiлки в такий час Сашко Литвиненко з радiовузла? Якби оце хоч шепнути у мiкрофон Тонi що-небудь, саме iм'я ïï, прошелестiти, як отой вiтерець, що у верховiттi яблунi перебiг. Шепнеш, а вона там, на чабанськiй своïй бригадi, вже чує тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку нiч! I якщо ти маєш хоч сяк-так злiплений, але чесно, своïми руками злiплений передавач, що працює на частотi тiльки тобi вiдомих мегагерц, то... Вихопившись iз розкладайки, Вiталик в три пiдстриби перескакує подвiр'я i опиняється на верандi. Вже вiн в кiмнатi, вмикає свiтло, кидається в свiй завалений радiомотлохом куток, i через деякий час весь зоряний степовий ефiр приймає схвильованi, нiжнiстю налитi слова: — Тiй, яка мене чує!.. Тiй, що найкраща в свiтi... Тоню! Слухай мене! А через деякий час в накурене, надимлене цигарками примiщення робiткому вбiгає задихана семикласниця Нiна Чумак i з порога кидається до Рясноï: — Тiтко Лукiє, швидше додому!.. Вiталик ваш... за... за... запеленгований!!! Незабаром Лукiя була вже бiля свого двору. Стоïть чийсь газик, у дворi гомiн, у всiх вiкнах свiтиться, у вiдчинених навстiж дверях кiмнати видно постатi вiйськових i мiж ними стирчить стрижена ïжачком голова Яцуби в сталевiй своïй сивинi. — Так от, мiлєйший, — чує вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, i у вiдповiдь йому десь iз кутка дзвенить протестуюче: — Не називайте мене мiлєйший! — А хто ж ти є? — I, помiтивши Лукiю чи, може, вiдчувши полум'я ïï гнiву, яке вона внесла до кiмнати з собою, Яцуба обертається до неï: — Ось, полюбуйся на свого... Справжнiй радiопорушник, хоч i малолiтнiй... Вiн iз своïми штучками в ефiр... Ну, а ми його й запеленгували. — Не так ви, як ми, — поправив Яцубу офiцер з полiгона i посмiхнувся до .своïх товаришiв, що оточували Вiталика, але, видно, зовсiм не збиралися надiвати на хлопця наручники. Декого з вiйськових Лукiя знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспi на своєму закуреному газику, а з старшим зустрiчалася на шефських зборах. Тепер всi вони були офiцiйнi, були сповненi усвiдомлення своïх прав, посторонне вдирання в ефiр не могли нiкому дозволити, але ïхнi смаглявi обличчя знову ворухнулись усмiхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Вiталiïв передавач, змонтований iз хаосу шурупiв, примiтивну, кустарну штуку в грубiй коробцi, що, однак, давала змогу господаревi посилати слова привiту та музику в степ отiй недосяжнiй для iнших дiвчинi Тонi! — Акт складено. А це ми конфiскуємо, — каже Яцуба i обома руками бере зi столу Вiталикiв передавач. — Постав на мiсце, —перепинила Яцубу Лукiя. — Нi, вибачай, мiлєйша: конфiскуємо, — з притиском повторив Яцуба, нацiливши на неï чорнi блискучi свердловини очей. — Якщо вже ти недолiтковi дозволяєш любовнi шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собi на побачення, а ефiр засмiчувати постороннiми словами — не смiй... Багато ти своєму недолiтковi дозволяєш! Любовнi шури-мури в ефiрi розводить! Звиняй! Засмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина: Це правда? Так, вiн говорить правду, — вiдкритим поглядом вiдповiв ïй син, — я звертався до неï через ефiр, я говорив ïй слова кохання, i цей передатчик ще повен моєю нiжнiстю, моєю любов'ю... Тiльки Яцуба, обтяжений речовим своïм доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя: — Дай сюди! I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у нього з рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу. Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись вiйськовi. Газик ïхнiй якось аж весело гайнув вiд двору, крутнув бiля контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу. Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах Лукiï, i довго ще, одначе, пiсля цього — мати з темряви веранди, а син iз своєï розкладайки в садку — чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у кущах той коник, якому двi тисячi лiт. V МАМАЙЧУКИ — Що, мiлєйшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? — каже Гриня Мамайчук, молодий кiномеханiк, з'являючись наступного дня на порозi радiовузла, або центробреху, як вiн каже. Кпини його зверненi до Лукiïного Вiталiя та Сашка Литвиненка — цих двох приборканих радiоорлiв, що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмiрковують вчорашнє своє фiаско. Є ïм чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадiйно потрощений бурею людських пристрастей, був ïхнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник, щоб цi орли, яких роздiляє вiдстань комарина, могли перегукнутись вранцi через дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр — це вже iнша рiч... Завдав ïм поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк пiвжиття керував таборами десь аж за Полярним колом, вмiє вистежувати, ловити, брати за жабри рiзних людцiв, як вiн каже. I нiхто й не силує його, з власноï iнiцiативи Яцуба накрив цього дикого короткохвильовика... — Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж можна? — скрушно каже Гриня, всiдаючись верхи на стiльцi. Зараз робоча пора, i Гриня має кудись ïхати (агiтфургон його стоïть бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, вiн спершу повинен висловитись. — Чи, може, ми й справдi людцi? Може, з нами iнакше й не можна? Де б не був, всюди почуваєш себе запеленгованим. Сунешся в iнститут — здай назад, браток; в столицю спробуєш — не прописують; здавалось би, хоч небо зостається, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають. — В ефiрi, до твого вiдома, теж мусить бути лад, — спокiйно вiдсiкає Мамайчуковi Сашко-радист. — А що таке лад? — задирає, руденьку свою бороду Гриня. — Он у тебе пiд стелею ластiвки гнiздо вилiпили, для безпеки мати волосiнню ластiв'ят обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'ється в тенетах безглуздих iнструкцiй... Ластiвка своïх малят годує, вона ïх береже, доглядає, поки крила ïм вiдростуть, а коли крила є, тодi будь ласка: дарую вам небо, дарую вам простiр, живiть, лiтайте на рiвних зi мною правах! — Можна подумати, — посмiхається Сашко, — що тебе хтось обмежує. — О! Ланцем прикутий до землi... Батьки в наш час пiшли такi, що не можуть своïх дiтей до смертi догодувати! В потi чола мушу добувати свiй хлiб, щоденно мушу виборювати той презренний метал, якого менi, братцi, часто бракує, так само, до речi, як i холодильника... Хотiв би бути ваш друг доброчесним, щедрим, великодушним, але при таких пеньонзах, як у Гринi Мамайчука, пiдтримувати чеснiсть цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам незчуєшся, як в агiтфургонi в тебе серед коробок з кiнострiчкою, серед генiальних витворiв людського духу опиняється раптом... корзина з виноградом, який юридичне тобi не належить. Або, скажiмо, лантух кавунiв та динь, цих наших украïнських ананасiв... Ти везеш цi скромнi дари природи додому, щоб присмачити ними не зовсiм солодке життя своïх ближнiх, а, замiсть вдячностi, за твоï ж роздобутки рiдний твiй батя готовий в зашийок гнати свою дитину з двору... — Твiй батя пiсля цього ще бiльше виростає в моïх очах, — зауважує Вiталiй, гортаючи край столу якийсь журнал. — Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тiм-то й рiч, що я хочу жити взагалi без наставникiв, — поколихується Гриня разом iз стiльцем. — Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може б, i нi? Домашнiх, скажiмо, я ще можу витримати, але ж, крiм них, ще який-небудь вiдставний суб'єкт лiзе тобi в грудну клiтку своïми лапищами... — Ти глина, яку треба формувати, — каже Сашко, копирсаючись бiля одного з приймачiв, що ïх йому приносять на ремонт. — Такий принаймнi в Яцуби на тебе погляд. — Ти вважаєш, що в нього є погляди? А по-моєму, в нього є тiльки зуби, iкла, це звичайний собi динозавр культiвськоï доби, ïжа його невибаглива — вiн споживає тiльки цитати. Зубами трощить камiння готових iстин. Мислити вiн не вмiє, та й нащо це йому. Зате вiн вмiє розвалити церкву — пам'ятку архiтектури, обгородити певну територiю колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонiмку... — Треба вiддати йому .належне, — каже Вiталiй. — Анонiмки своï вiн розсилає за власним пiдписом. Я, — каже, — не боюсь, не ховаюсь... — На диво самовпевнений тип; вiн не має сумнiву, що життя його стовiдсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки, я ось, Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на мить вернулось колишнє, першого мене вiн загнав би туди, де козам роги правлять... А за що? Я працюю. Я не отруюю себе алкоголем. До окозамилювачiв не належу. Крiм того, я активно захищаю спортивну честь нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадiону i пробуджуючи в вас кровожернi iнстинкти. Так в чому ж я неправильний, братцi моï? — Ти правильний, тiльки неуправляємий, — пояснює Сашко. Є на свiтi керованi снаряди, є керованi ракети, але є некерована жива iстота в образi Гринi Мамайчука. Некерований Мамайчук, — кинув хтось iз приïжджих офiцерiв, i так воно й пiшло гуляти по радгоспу, за прiзвисько Гриня не сердиться, хоча й не вважає себе нiскiльки винуватим, що життя його складається так... Починалося нiби здорово: з нагоди його, Грининоï, появи на свiт колись було влаштовано бучну гулянку-рай, i батько новонародженого — найкращий тодi на всю МТС ударник-механiзатор — був просто на сьомому небi, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з вiйни без нiг, постарiв, осунувся. На Сапун-горi, на Малаховiм курганi вiдцвiла його молодiсть, — каже iнодi Гриня про свого суворого батю. А батя, одначе, не здається: зараз вiн в майстернi газорiзальником. Зцiпивши зуби, день у день рiже залiзо, латає комбайни, вирiзає проiржавiлi болячки та пухлини на тракторах, а Гриня його тим часом дошукується сутностi життя... Закiнчивши десятирiчку, хлопець уже встиг побувати в бувальцях, не раз встиг обпектися, як вiн каже, бiля життєвих вогнищ. Вступав у кораблебудiвний, але не витримав конкурсу, кудись вербувався, та недовербувався, опинився потiм на курсах кiномеханiкiв в обласному мiстi, вечорами вичовгував проспект разом з тамтешнiми нудьгарями i кiнець кiнцем повернувся в радгосп пристойним кiномеханiком з левиною рудою шевелюрою i в розцяцькованiй навипуск сорочцi, в якiй вiн красується й зараз. — Хай неуправляємий. Хай некерований... Але яке його вiдставницьке дiло до мене? — Ти все на вiдставникiв. Це плем'я теж не однакове... — А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава — i давай ïм роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що пiсля вiдставки пiшов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподiвався зайняти Пахомове крiсло, та не вигорiло, довелося за пожежну кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачiв обмiзкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цiкавить. Звiсно, в мене є вади, я поки що не схожий на позитивних героïв з отих кiнокомедiй, що ïх вожу по кошарах у металевих коробках i остерiгаюся близько пiдпускати до них чабанiв з цигарками, бо моï комедiï дуже горять... Я рядовий життя i не бiльше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка... То первiсна людина мусила з рання й до ночi працювати, щоб чим-небудь набити свiй неандертальський живiт, а для сучасноï людини потрiбен iнший режим, праця ïï — це тiльки пiдвалина для мислi... Йдемо до того, що взагалi двi години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обiд? — Чуєш, Вiталику? — звертається Сашко до товариша. — Ось що декому сниться... В нашому Перцi це можна б назвати Мрiя сучасного лежебоки... — Колего, я не вважаю, що цей камiнь кинуто в мiй город... Я пiд цю статтю не пiдходжу. Звичайно, я працюю у вiдповiдностi з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажiмо, директор Пахом Хрисантович, — йому, до речi, вчора знову давали уколи... Ви йому про майбутнє, про свiтлу мету, а яка вона йому свiтла, коли в нього хронiчна виразка шлунка, коли йому, бiдоласi, в очах темнiє вiд роботи. Для нього цiле життя — це, братцi, тiльки силос, силос i силос! А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будiвником силосних пiрамiд! — Ти проти силосу? — з пiдозрою глянув на промовця Сашко. — Навпаки, — заперечив Мамайчук, — я навiть у дитинствi не применшував значення для нас дрiбно посiченоï зеленоï маси... Хто сьогоднi на силосi вилами орудує — тому шана, бо i в мене — ось на руках вiд бублика трудовi мозолi роговiють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цiй грiшнiй планетi намагається виконувати сумлiнно. Екран мiй свiтить вечорами у темряву найдальших кошар. План кiнопрокату даю, куди посилають — ïду. Ось i зараз, друзi моï, мушу покинути вас, ïду згiдно з одержаним нарядом... — Ïдеш, та все на одному мiсцi, — зиркає Вiталiй на стiлець, що на ньому верхи поколихується Гриня. — Я цiную, товаришу Рясний, наявне в тобi почуття гумору, — зверхньо вiдзначає Гриня. — Ставитись до всього на свiтi з гуморком — в цьому самозахист i мудрiсть людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозi мудростi... Всесвiт великий i рiзноманiтний: однi тiла перебувають у станi плазми, другi в станi закам'янiлостi, тобi ж подобається бути в станi життя, так? — Так. — В твоïй душi саме бродять лiричнi позитивнi заряди... Вгадав? — Вгадав. — I зоряний ефiр ночами слухає твою наïвну пiсню кохання? — Вiдчепись, — сказав Вiталiй сердито, вiдчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тонi. Мамайчук, реготнувши, продекламував: — О, змiцнiте мене вином, освiжiть мене яблуками: вiд любовi знемагаю!.. Звiдки це? — З Пiснi пiсень, — пiдказав Сашко. — Ви не дивiтесь, що я смуглява, — се сонце мене осмалило... Я смуглява собi та гарна, мов тi намети Кедарськi, мов килими в Соломона... А це? — I це звiдти, — притамував усмiшку Вiталiй. — Вiрно, юначе! Отже, ти стоïш уже на порi молочноï стиглостi... Рiдна школа незабаром випхає тебе в бiлий свiт з атестатом зрiлостi... Пiсля неï — куди, якщо не секрет? — Видно буде. — При вступi до iнституту тепер, як вiдомо, вимагається трудовий стаж... Але не думаю, що ти, мов останнiй плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити своï митарства... — Що ти маєш на увазi? — нахмурився Вiталiй. — Ти не хмурся... Ти смiйся вiд щастя! Дай менi таку матусю, що й депутатка, що i в областi, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут! Сашко глянув на нього з-пiд хвилi розтрiпаного чуба: — Погано ж ти знаєш його матусю. — Що? — видивився на радиста Мамайчук. — Я за неï голосував! Голос за неï вiддав i притому — щиро. Заступниця сiрих! Борець за мрiю. Все це так. Але ж вона — ще й мати! А ти, — вiн глянув на Вiталика, — улюблений мамин синок. — Я не мамин. — А чий? — Я материн. — Сутi це не мiняє. Ти, згiдно, з законами природи, найдорожча для неï iстота, тобi мусить бути ясно, що з цього випливає... — Не ясно, — скривився в недобрiй усмiшцi Вiталiй. — Може, поясниш? — Без неï ти, хлопче, нуль у всесвiтi. Розшолопав? Круглий нуль — з власного гiркого досвiду свiдчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири костi, проси. Iнакше не бачити тобi не те що кораблебудiвного, а й зачуханого якого-небудь технiкуму... А так буде зовсiм просто: вона ïде до мiста. Твердо стукає в дверi до товариша ректора. Товариш ректор — весь увага до товаришки Рясноï. Слухає. Вислуховує, i, поки точиться бесiда, у списку навпроти твого iменi з'являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка... Нiби муха наслiдила. I все! Твоя доля тiєю цяточкою вирiшена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вiтаю наперед! — Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, i свою депутатку, i ïï сина, — знову каже Сашко. — Ах, я не вгадав? Вiн не визнає протекцiй? Вiн ненавидить блати?.. Вiн хоче по-чесному, хоче самостiйно розв'язувати формули життя з багатьма невiдомими?.. Чи не так, любий наш Архiмедику? Вiталiй досадливе покушував губу: — Ти ясновидець. — Юний мiй друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрiчка подiй розгортатиметься всупереч моïм прогнозам, — каже Гриня i погладжує рукою свiтло-руде пуховиння, яке вiн ото називає бородою. Той пух — то протест Гринi, протест i недовiра, яку вiн виявляє завiдувачевi робкоопу товаришу Мажарi. Щедрий на обiцянки, Мажара мав необережнiсть публiчно пообiцяти найближчим часом вiдкрити в радгоспi перукарню, i Мамайчук, впiймавши його на словi, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки вiдкрита, i справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерiвним ïхнiм поєдинком, а завiдувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибiгає на поле стадiону, то й Вiталiй, i Сашко, i весь стадiон кричать йому: — Вiва Куба! Сашковi милицi так i танцюють тодi в повiтрi вiд захвату та ентузiазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навiть iронiчно... В коридорi чути швидкi дiвочi кроки, i у вiдхиленi дверi зазирає Неля-секретарка: — Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досi не поïхав. — Передай: виходжу на орбiту, — i Мамайчук справдi пiдводиться. — Попутно, може, де-небудь i на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо — примiтив, а яка ïжа! Як на людину впливає! Пiсля тузлука менi завжди боротись хочеться... Ну, честь працi! — кидає вiн хлопцям i неквапом виходить на вулицю до свого фургона. Цей агiтфургон, бiля якого Мамайчук i швець, i жнець, цiлими днями гасає по вiддiлках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кiнострiчкою чи в якихось iнших справах, бо хоч завдання фургона — передусiм культурно обслуговувати вiддаленi кошари, ферми та вiддiлки, проте господаревi його доводиться виконувати ще й безлiч iнших доручень, бути якраз отим старшим, куди пошлють. Ось i зараз Гринi дорога стелеться неблизька, треба ïхати в радгосп Приморський чабан, з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби вiн, виïхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тiльки вилiзши з кабiни фургона i ступивши в бiле куряче царство, вiн уже ошелешує дiвчат-пташниць улюбленим своïм запитанням: — Для чого ви iснуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сiкатись з цим запитанням до кожного. — Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого? Дiвчата знизують плечима, пересмiхаються, а маленька дiвчинка — дочка старшоï пташницi — зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчатi, бороду та розцяцьковану сорочку. — Хай уже Саня, — киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловiк якоï вiдбуває службу на Балтiйському флотi. — В неï затяжна любов, вона тiльки й жде свята, щоб податись в Ленiнград на побачення до свого законного. А ви? — Тебе б спитати, — весело вiдказує Саня, — для чого ти сам небо коптиш? — О, це питання складне, над ним я саме роздумую в цi днi. Роздумував нiч, цiлiсiнький ранок i цьому ж присвячу кiлька найближчих рокiв. — Чи не надто щедро? — А я, дiвчата, не дрiб'язковий. В запасi у мене вiчнiсть. Куди спiшити, чого? Ну, хай я пiсля певних видозмiн стану якою-небудь iншою молекулою, хай уже не буду Григорiєм Мамайчуком, а буду, скажiмо, кавуном або динею... — Або будяком, — пирскає одна з дiвчат. — Або й будяком, яка рiзниця? Головне, що я буду i нiхто не пiдвладний припинити мене у вiчностi, покласти менi край. Так-то, дiвчата. — Гриню, тобi пора женитись, — каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою. — Голому женитись — тiльки пiдперезатись, — вiдповiдає Гриня. — А ось вам, дiвчата, котрi незамiжнi, раджу це робити ранiше, щоб потiм встигнути ще вийти замiж i вдруге. — Оце порадив! — А то ви ось по десять класiв покiнчали, проте й досi не знаєте, що ранiше з'явилось в природi: курка чи оце яйце? — I Гриня, пiдiбравши бiля коритця загублене куркою свiже яйце, тут же його нахильцi й випиває. Пiсля цього вiн ïде далi. Загледiвши чабана, що маячить бiля отари на випасах, Гриня не лiнується зробити гак, завертає й до нього i, не вилазячи з кабiни, теж запитує: — А ви? — Що я? — Для чого живете? — Для того, щоб баранiв стригти. — Оце нарештi вiдповiдь! — аж зрадiв Гриня. А коли вiн з своïм запитанням звернувся бiля кошари до зоотехнiчки Тамари, яка з чабанами саме вiдбирала в загорожi по бирках плiдникiв для вiдправки в Болгарiю, то реакцiя Тамари була для Гринi зовсiм несподiваною. — Вшивайся ти звiдси! — викрикнула вона, i Гриня тiльки пiсля цього помiтив, що обличчя в неï було мокре й червоне вiд слiз. А мiг же вiн i так догадатись, що Тамара в цi днi переживає душевну драму, бо недавно вона вийшла замiж за приïжджого технiка по штучному осiменiнню, а вiн виявився п'яницею, та таким, що п'є без просипу; допився до того, що разом iз спиртом, одержаним для лабораторноï роботи, повидудлював i все iнше з пробiрок, за що й попав до радгоспного Перця. Ось чому Тамара так болiсно сприйняла Мамайчукове запитання. Без тебе, мовляв, гiрко, а тут ще ти в очi лiзеш!.. Зайнятi роботою, i Тамара, й чабани вже мовби забули про Гриню, повiдвертались вiд нього в загорожi, де повно стрижених баранiв, та вiдбирають з-помiж них яких треба, тих, що ïх буде вiдправлено на Балкани (тритонка стоïть вже напоготовi), i Гринi нiчого де лишається, як, передавши бригадировi папiрець з бухгалтерiï та усне директорове розпорядження, що стосується цих самих баранцiв, рушати звiдси далi, своïм основним маршрутом. Ïде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточцi, посмiхається заячо до водiя: А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'єкт? На душi тоскно вiд гризот за свою безтактнiсть перед Тамарою. Йому стає боляче за неï, за отi ïï сльози, що й зараз, мабуть, капають там на спини стрижених, збитих в загорожi баранцiв-мериносiв, мiж якими вона ходить зiгнувшись... Борець проти байдужостi, проти черствостi та бездушностi, як же ти сам не помiтив, що Тамара заплакана, що вiдтодi, як вона зв'язала себе з тим пияком, вигляд у неï стає дедалi згорьованiший, змучений; схудла, спала з лиця, тiльки очi ростуть. А яка була дiвчиною! Вибирали ïï комсоргом не тiльки для дiла, а ще й за веселiсть, за вроду, останнiй час вона працювала вже секретарем райкому, мимоволi перейшовши в розряд тих дiвчат, яким, на думку Гринi, ïхнi посади загрожують вiчним дiвуванням, бо ж не так просто, мовляв, секретаревi райкому пiсля зборiв побрести в паркову гущавiнь з рядовим комсомольцем. Одначе Тамара, мовби наперекiр Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподiвано найшла собi пару, взяла шлюб iз цим технiком. Пiсля одруження Тамара знов повернулась на роботу в радгосп, щоб бути бiля чоловiка, i дивно, що саме тепер, побачивши ïï вже замiжньою, притихлою i змарнiлою вiд сiмейних турбот та переживань, Гриня вiдкривав собi Тамару в ïï справжностi, в ïï самозречнiй подружнiй вiрностi i не раз тепер себе ловив на тому, що йому хочеться бачити ïï. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути... Може, через те й сюди завертав? Може, й справдi нiчого iншого не мiг вигадати, як закохатися в замiжню жiнку? I замiсть того, щоб вилити ïй своє почуття, свою нiжнiсть, так по-дурному образив ïï безтактним, безглуздим своïм запитанням. Недалеко звiдси починаються землi полiгона, де живуть своïм таємничим життям тi рiзноплемiннi хлопцi-солдати, з якими Гриня Мамайчук час вiд часу зустрiчається на полi радгоспного стадiону. Битви мiж ïхнiми командами точаться неймовiрноï запеклостi, рахунок тут виявляється у таких цифрах, як 25 на 18 (остання гра), бурею щирого ентузiазму зустрiчають радгоспнi болiльники свою команду, своïх одягнутих в трусики шоферiв, трактористiв, учителiв... Пiсля матчу юрмисько малечi супроводить Гриню аж додому, а вiн так у бутсах, у трусах i йде з ними радгоспною вулицею, незважаючи на ремствування бабiв, що, пораючись по дворах, осудливими поглядами проводжають його, безсоромного... Та хоч там, на полiгонi, багато Грининих знайомих по спортивнiй боротьбi, але проïхати навпростець через ïхню територiю йому не вдається, вартовий ще здалеку махає фургоновi прапорцем: коти, мовляв, у обхiд... I фургон, слухняно мiняючи курс, зникає в безлюднiй степовiй далечi, щоб, намотавши за день десятки кiлометрiв, повернутись на Центральну уже з iншоï сторони свiту, повернутися тiльки надвечiр, коли Сашко та Вiталiй уже вийдуть на радгоспну околицю зустрiчати зорю вечорову. Це той час, коли спека спадає, i степ лежить тихий, повитий млою, i силует вiтродвигуна на далекiм вiддiлку маячить якось небуденно, а давнi могили-кургани, розкиданi серед степового роздолля, нiби тануть, переливаються м'яко, мов тиха музика. Ким тi кургани насипанi, якi вiдшумiлi царства вони увiнчують? Хто навiки присипаний там разом зi своïми жаданнями, пристрастями, ненавистю, любов'ю? А захiд палає. Де, на якiй планетi будуть ще оцi грандiознi фрески неба? Де ще чаруватимуть людину оцi могутнi заходи степовi? Щоразу розбуджують уяву хлопцiв цi палаючi простори заходу, коли сонце, сiдаючи, вже купається в багряних туманах або сухо догоряє край степу кострищем, а вся височiнь неба грає переливами найтонших барв i в усiй природi є щось елегiйне, прощальне, очищаюче душу... Стоять вони, двоє друзiв, на землi, що колись була дном Сарматського моря, а потiм, через мiльйони рокiв, зеленiла тропiчними хащами i водились тут рiзнi теплолюбнi тварини, нащадки яких живуть тепер тiльки десь на далеких вiд них континентах; а тут шугають в небi реактивнi лiтаки з швидкiстю блискавок, i ефiр переповнений голосами та пiснями людськими, а над морською затокою, що далеко врiзається в степ, над покинутим крейсером сходить вечiрня зiрка. Для них обох то вже не просто зiрка, то — осяяна сонцем далека планета. Скiльки у них розмов про ту планету, суперечок та догадок: вона то покрита для них суцiльним океаном, то жарка, безводна пустеля, то нема там життя, тiльки бушують вiчно грози страшенноï сили, то вже iснують там i живi органiзми, подiбнi до тих, що були ось тут, на землi, в часи палеозойськоï ери. Вечорова голуба красуня, що найперше зiходить на ïхньому обрiï i освiтлює степ, вона нiби єднає ïхнi помисли, i вабить невiдомiстю, i пробуджує в душi солодку жагу мандрiв, польотiв, вiдкриттiв... — Ось що тiльки не для мене, — вихопилось несподiвано в Сашка, що, зависнувши на милицях, невiдривно дивився на зiрку. Не вiзьмуть, мовляв, мене з моïми милицями в польоти... Це було так несхоже на нього, на веселого життєлюба, який, здається, нiколи не знав смутку, нiколи й не думав про своє калiцтво. Його мимовiльне, сповнене болю зiзнання, що так зненацька вихопилось з глибини душi, болем рiзонуло й Вiталiя, його пройняв такий жаль за Сашка, що вiн готовий був власним життям подiлитися з другом в цю мить, щоб тiльки зцiлити Сашка вiд недуги, щоб був вiн в усьому здоровий, як здоровий вiн душею, i небо щоб було йому доступне, як отим реактивникам, що зараз саме ставлять над степом височеннi свiчки... Палаюче бескеття хмар на заходi уже переплавлюється в якiсь дирижаблi, мов на гiгантських стапелях, постають там уже обриси якихось розбудованих кораблiв, велетенських ракет, а сонце кує у своïй майстернi все новi й новi кораблi, i вони вже палають по обрiю святково-чистi, блискучi, стартове нацiленi в неземнi простори. — Привiт мрiйникам! — повертає хлопцiв на землю знайомий голос. Це той же всюдисущий Гриня Ма-майчук гукає ïм з кабiни, пригальмувавши бiля них свiй закiптюжений агiтфургон. — Венеру споглядаєте? Барвами заходу милуєтесь? Не в той бiк дивитесь, пташата! — Куди хочемо, туди й дивимось, — каже Вiталiй. — Ви он куди погляньте. Мамайчук киває ïм у протилежний бiк, на схiд, уже притемнiлий, де на степовому крайнебi низом виринаючи з iмли, де-не-де перламутрове бiлiють хмари-оболоки. — Ота, що за могилою копичиться, нiчого вам не нагадує? Одна хмара стоïть, пiднявшись над iншими сторчма. Висока, бiла, клубчаста, як химерно застиглий в небi, непорушний... атомний гриб! — Хiба не схожа? Притихлi, враженi стоять хлопцi. А Мамайчукiв фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у вуличку сiрий шлейф куряви. Зупиняється фургон бiля чайноï, на заасфальтованiм п'ятачку бiля клумби, де радгоспний люд збирається пiсля роботи посидiти на лавках, погомонiти. Лавок тут кiлька, але на них в таку пору завжди тiсно вiд курцiв, i декотрi просто сiдають по краю клумби, спинами до високих розквiтлих рож, що зараз так i свiтяться в призахiднiм сонцi своïми рожевими пелюсткастими чашками. I клумба ця, i латка асфальту виникли завдяки наполегливостi Лукiï Назарiвни i мають з ïï точки зору значення принципове. Нiчого, по-вашому, ця латка асфальту не дає? Нiщо вiн, по-вашому, цей п'ятачковий острiвець в порiвняннi з морем чорноземiв з маслянисто-чорними рiками розгаслих на цiлу зиму та осiнь шляхiв, де в ту пору тiльки й можна пробиватися тягачами? Лукiя Назарiвна iншоï думки. Для того й покладено, для того й залито цей клаптик асфальту, щоб i своï, i — головне — приïжджi бачили, що й ми тут, у степах, не вiд темноти своєï на тягачах трясемось, не по незнайству шляхи своï цiлу зиму нiби плантажними плугами оремо, розвертаємо, немов окопи... Знаємо i ми теж, як треба жити, прагнуть i нашi мотори шляхiв асфальтованих, та тiльки всього одразу не охопиш... Щоранку на цiм п'ятачку можна бачити героя-севастопольця, колишнього бiйця морськоï пiхоти Мартина Мамайчука, що мовчки годує крихтами розледачiлих радгоспних голубiв. Герой-севастополець i зараз тут, поскрипує перед гуртом чоловiкiв на металевих своïх колiщатках, пiд якими асфальт, нагрiтий денною спекою, грузько вдавлюється. — Ага, ось i мiй некерований... будяк! — вигукує Мамайчук, загледiвши сина. I по налитому туманом поглядовi його Гриця безпомилково вгадує, що батя вже вихилив у буфетi своï законнi СПГ — сто п'ятдесят гвардiйських... — Чого ж це я, татуню, будяк? — Будяк! — Будяк до старостi цвiте... Це ж я вас, батя, цитую. — Ба який! — здивовано-грiзно апелює батько до гурту робiтникiв. — Ти йому слово, вiн тобi десять! — Наш радгоспний битник, — поважно зауважує череватий, обряклий з лиця завiдувач пошти. — Ну да! Вiд слова бити! — гарячкує батько. — Треба б, та нiкому! — А за що? — дивується Гриня. — Цiлий день ось ганяв не обiдавши. — Пуття з того, що ти ганяв... Пустоцвiт сам, i робота твоя пуста! Грiш цiна такiй роботi! — Звичайно, це не те, що збагачувати людство щiтками... Це молодий Мамайчук натякає на те, що батько його ще з кiлькома iнвалiдами якийсь час робив у радгоспнiй майстернi шкребницi та залiзнi щiтки для ферм. — Щiтки? Не тi щiтки ми робили! — кричить батько, наливаючись гнiвом, пiдiймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною обличчя, що теж зараз було колюче й жорстке, мов залiзна щiтка. — Не таких щiткарiв та щiток на вас треба! Таких щiток треба на вашi поганi душi, щоб коросту з них iз кров'ю, iз струп'ям здирали! — Спiвай, батю, вона довга, — каже син i, залишивши батька, спокiйно прямує до чайноï. Тiльки вiн зайшов у чайну — чиясь винувато-зсутулена спина шурхнула на кухню, за всiма ознаками то вiдбув чорним ходом товариш Мажара, голова робкоопу. Адже нiчим природу не зупинити: молода Гринина борода росте... Все, з чим Гриня стикається в чайнiй, мовби навмисне створене для того, щоб вивести його з душевноï рiвноваги, з йогiвського супокою. У вiддiленiм вiд залу марлевим запиналом закапелку, де висить умивальник, поналивано й брудно. Рушник висить на гвiздку такий, що його гидко взяти в руки. А ще гидкiше дивитись на отого чвару-п'янюгу, що самотньо варзлякае в кутку залу: то Тамарин чоловiк. В нього нiс — як рубильник, вiн клює в тарiлку тим носом i щось бубонить погрозливо... Обслуговувати себе тут треба самому, всюди тепер самообслуговування, i з усiх робiтникiв радгоспу офiцiантка робить виняток лише для Мамайчука-старшого як iнвалiда вiйни, ветерана. Що ж до Мамайчука-молодшого, то... взявши алюмiнiєву тацю, Гриня пiдходить до видачi, але й тут його зустрiчає тiльки розчарування: того нема, а те закiнчилось. Холодний жилавий гуляш та компот — це все, що зосталось на твою долю, i навiть на це зазiхають мухи, вiд яких ти мусиш весь час вiдбиватись. Який це треба мати гарт, щоб при таких наступах на твою витримку не грюкати кулаком по столу й не вимагати книгу скарг. А скаржитись хочеться. На все. На гуляш, на рушник, на отих розвезених по стiнi рєпiнських Запорожцiв, що так само, як i замашнi брехуни-мисливцi Перова, покликанi прикрашати кожну степову чайну. Чому така убогiсть уяви? Чому така обмеженiсть вибору? Для всiх чайних, якi тiльки є в районi, постачає цi бездарнi копiï якийсь халтурник з обласного центру, з упертiстю манiяка просуває своє ерзац-мистецтво в маси... I нiхто його за халтуру до суду не тягне! Вхопивши гуляшу, Гриня кривиться: стiльки в ньому перцю, що в ротi горить. — Стронцiй даєте замiсть приправи? — звертається вiн до офiцiантки, що прибирає посуд iз столiв. Ця офiцiантка Клава, старша дочка Горпищенкова, тiльки й скрашує цей похмурий заклад своïми плавкими рухами та терплячою до всього привiтною усмiшкою. Вона вже, здається, звикла до нарiкань, до скарг, до бубонiння i без крайньоï потреби не ув'язується з вiдвiдувачами в суперечки. Всiм не догодиш. Лаються — перемовч. Гринi ж вона просто спiвчуває. В ротi палить? Певне, йому дiстався самий перець, що осiв на дно. — Запий, Гриню, компотом... Воно пройде. Гуркiт з кутка привернув'Ïхню увагу. То технiк по штучному осiменiнню прогуркотiв стiльцем по пiдлозi, ледве не впав, але знову прибрав бiльш-менш сидячого положення i вже куняє. — Нiчого ж я йому, крiм компоту, й не давала, — тихцем виправдується Клава, киваючи в той бiк, — а вже п'яний. — То вiн ще вiд спирту лабораторного п'яний, — набурмосено кидає Гриня. Кiнчивши клопоти з посудом, Клава присiдає навпроти Гринi, що таки закiнчує свiй вогненний гуляш. — Де був, що бачив, Гриню? — з цiкавiстю розпитує вона. — Скат спустив по дорозi, чи чого ти такий невеселий вернувсь? — Скат — це дрiбниця буття, Клаво. Вивчаю походження хамства людського, грубощiв, черствостi, душевноï глухоти. Буває, отак нi з сього нi з того вiзьмеш i образиш людину. Зовсiм не бажаючи того. Просто через хамство чи здуру.. Людинi й так болить, а ти ще припечеш... — Буває, Гриню, буває. — Та ще глупства — ось чого органiчно не виносить моя душа. Мчу сьогоднi степом Бе-наступу (себто — Бiльшовицького наступу), нiде нi душi живоï, дорога така, що пiсля чумакiв вiсiмнадцятого сторiччя нiхто по нiй не ïздив аж до мене оце, i раптом серед просторiв, серед безлюддя стирчать край дороги величезнi таблицi, всiянi цифрами. Стiльки цифр, що ïм i електронна машина ладу не дасть — кiбернетичний дiдько в них ногу звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту. I зветься це: наочна агiтацiя. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це? — Не знаю, — каже вона трохи винувато. — Для га-ло-чки! Для звiту казенного... Бо звикли так. А догматики, вони й сьогоднi ще не перевелись. Той лiзе думки твоï перевiряти, а той помпезну арку якусь будує серед степу. Для кого тi в'ïзнi арки в Чабанi? Для яких трiумфаторiв? I я ще мушу до них ïхати переймати досвiд. Я, чия кiнопересувка не знає втоми, чиï кiнострiчки нi разу не рвались. В мене в фургонi бiблiотека, в мене на озброєннi — магнiтофон; ïду, ставлю, записую доярку... Оце вам стрижуть, оце доять — чуєте, як сярпає в дiйницю молоко? Живий голос даю, а не таблицi ïхнi бездиханнi. — Ти б i нас коли-небудь записав, — мовить м'яким голосом Клава. — А то ж цiлий день у парнi, у духотi, а щоб душевним словом з ким перекинутись... Скорше вилають тебе нi за що. — Вона майже з острахом зирнула в протилежний куток на технiка осiменiння, що саме глухо бухтiв там, щось вимагаючи. — Запишу, запишу й тебе, Клаво, — обiцяє Гриня, — i Тамару, подругу твою, запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом... — Ох, не кажи, Гриню... Не фортунить нам нi в любовi, нi в облiгацiях... — Клаво, ти мислиш вiджилими поняттями. Скiльки разiв сама тiкала до батька вiд свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вiк, може бути любов? — Стривай, сам узнаєш... Натрапиш на свою. — Здається, любов'ю називають оте сидiння увечерi в парку, оте парування, коли вiн сигарету смокче, а вона млiє, схилившись йому на грудну клiтку? — каже Гриня похмуро. — Транзистор десь в кишенi чи в пазусi за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тiла... Голос iнстинктiв, крик статi — це тепер все. — Мабуть, i в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся... Скажи, запала в серце якась? Тiльки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до зали, прослизнувши десь через кухню, розбентежено влетiла Тамара-зоотехнiчка. Це вона прибула аж з вiддiлка забирати свого. Не вперше ïй сюди так заходити — з тилу, через кухню, щоб i люди не бачили, щоб не горiти перед ними вiд сорому за свого непутящого чоловiка. Ось вона, тендiтна, тонкостанна, квапливо пiдiйшла до нього, нахилилась, як до хворого, i вже умовляє його проникливим, схвильованим голосом. Голос ïï, красивий, музикальний, так i ллється ласкавiстю на п'яндюгу. Невже вона справдi кохає його? Невже може кохати твань, грязюку, пiтьму застеленоï алкогольним туманом психiки? Чи це гордощi? Подружнi гордощi, напевне, тiльки й примушують ïï отак ïздити, пiдбирати, причепурювати свого п'яницю, уперто дошукуватись людськоï гiдностi там, де ïï й не сiяно. Для Гринi просто загадка, як це вона, Тамара, вродлива дiвчина, активiстка, що недавно була веселою, спiвучою, з декотрими навiть гордою, сама себе прирекла на те, щоб зараз принижуватись перед оцим нiкчемним, грубим, брутальним типом, якому вона вiддала себе. Нi, це самолюбство ïï не витримує, — пояснює собi Гриня, — це воно жене Тамару сюди, воно змушує йти, принизливо забирати з чайноï свого пияка, щоб тiльки приховати вiд людей його нiкчемнiсть... Клава теж допомагає подрузi, радить ïй щось, а пияк телесується вже на всю чайну. — Iди... Вiдчепись, — вiдмахується вiн вiд Тамари i додає при цьому таке слово, що навiть Гриня вiдчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А Тамара? Злящила його хоч по мордi? Нi, стоïть, нiби й не почула образи, тiльки нiяково ïй, що поблизу свiдки цiєï сцени, вона навiть посмiхнулася своєю змученою усмiшкою: не надавайте, мовляв, цьому значення... Але Гриня надає. Вставши, вiн пiдходить до технiка i, делiкатно вiдсторонивши Тамару, бере того за карк. Так i взяв — однiєю рукою за загривок, а другою — залiзним обхватом — за зап'ястя руки, пiдняв, поставив на ноги. Технiк одразу проклiпався i немовби але протверезився: — Ти... ти... ти... хiба дружинник? — Я ще з колиски дружинник, — процiдив Гриня крiзь зуби i попхав розв'ялене тiло до дверей. Технiк бiля одвiрка вперся. — Ти... не дружинник, — белькотiв вiн. — Не маєш права... Гриню це аж розвеселило, вiн пiдморгнув Клавi й Тамарi. — Як то не маю права? Ти мене в бородi не впiзнав. Перед тобою — син севастопольця! Внук махновця! Хавбек рiдноï тобi радгоспноï команди!.. Так що вибачай! — I вiн з силою штурхнув п'яндигу у вузький прохiд через кухню, i хоч технiк i там спинчався, спотикався, падав, Мамайчук за хвилину виволiк уже вишмаруваного глиною технiка надвiр. Там уже ждала прихована вiд людських очей Тамарина бiдарка. Запряжена гнiдим з вiддiлка, стоïть у дворi вона, неподалiк вiд помийноï ями. — Сюди його, сюди, — повторює Тамара занепокоєно, метушливо i ще щось ласкаво кигиче, поки Гриня нещадно втискує в бiдарку цей мiшок просмердюченого алкоголем людськогр тiла. — Спасибi тобi, — каже Тамара, звично сiвши в бiдарку й беручись за вiжки, — спасибi, що допомiг. — I вперше, вiдколи Гриня знає ïï, обдаровує його, Гривню, поглядом такоï гарячоï вдячностi, такоï нiжностi й краси, що йому аж сумно пiсля цього стає. Вiн деякий час стоïть тут сам. — Боже, якщо ти є! Врятуй мою душу, якщо вона є! — тихо вигукує Гриня, наслухаючи даленiючий клекiт бiдарки. Потiм iде на п'ятачок, де тепер стало ще люднiше. Батько, як i ранiш, крутиться серед гурту на своïй iнвалiдницькiй. дощечцi з колiщатами. Син пiдходить до нього. — Дай менi, батю, в зуби. Це вiн на такий манiр просить у батька закурити. I, що найдивнiше, батько мовчки лiзе твердими запеченими пальцями до кишенi своєï засмальцьованоï гiмнастерки, з-пiд якоï рябiє на грудях не менше засмальцьований матроський тiльник, довго риється i, добувши нарештi з кишенi сигарету, подає ïï синовi. Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобiлiзувався i тепер працює на водокачцi, а пiсля роботи, йдучи додому, нiколи не мине нагоди покачати воду i тут. Легкий на слово, веселий, вiн любить, зiбравши гурт цiкавих, брехонути ïм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовiрне. Служба його нiбито полягала в тому, що вiн iз командою бiйцiв супроводжував важливi вантажi по залiзницях краïни, бував i на Далекiй Пiвночi, i на Далекому Сходi, i просто нелегко-таки вгадати, де вiн бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозi ïхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в якi кожухи куталися, стоячи вночi в тамбурi на посту на паленнiм сибiрськiм морозi. — А то ще надибали ми якось в сусiдньому ешелонi кiлька ящикiв апельсинiв та яблук, — такi були червонобокi, наливнi, вищий сорт, — блискає в усмiшцi зашмарований Прошка. — I, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже ïх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками — куди? Раз! раз! ïх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив i комендант зостався далеко, ми тодi до гармат, вiдкриваєм замки, а звiдти золотi та червонобокi нашi ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся... Кругом мороз, а воно пiд ноги тобi наче тiльки-но з дерева: червоне, свiже, ще й пахне... — Отакими б ядрами тiльки й стрiляти, — роздумливо каже дiд Смик, столяр iз майстернi. — На таку вiйну i я згодився б... — Брехня... Все брехня, — сердито каже Мамайчук-iнвалiд, покрутивши закудланою головою i скреготнувши колiщатами. — Сталлю стрiляють, рваним гарячим залiзом, а не яблуками твоïми пахучими! — Що сталь, тепер уже iншi штуковини є, — каже завгар Семен Кухтiй, лiтнiй обважнiлий чоловiк у набакиренiй кепцi. — Куди там катюшам... Агрегат! — Таких краще не чiпай, — погрозливо смiється Прошка. — А подумати, — тихо мовить дiд Смик, — всiєю тiєю силою страшенною який-небудь сержант молоденький завiдує... — А що там завiдувати, — махнув рукою Прошка. — Команду дали, кнопку натиснув — i все. — Брехня, — поникнувши головою, сердиться Мамайчук-iнвалiд. — Натиснути... Натиснути теж треба вмiти. Ти ось цього застав, чи вiн зумiє? — Налитi оловом очi зводяться вгору, на сина. — Зумiв би, не турбуйтесь, татуню, — вiдказує син. — А чого ж воєнком завертає тебе? Тiльки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу... Пiде у вовнi — вертається стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма? — Я в них не вiдпрохувався. Самi завертають з поваги до батька-ветерана. — Доведеш ти мене... Восени сам подамся в район, скажу воєнкомовi, хай забирає! Хай з тебе там трохи ворсу витруть. — На волоску, на волоску весь свiт висить, — бубонить своє дiд Смик. — Той, що стоïть у них там бiля кнопки... Або з водневою бомбою цiлу нiч лiтає... Хiба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку? — Хай тiльки спробує, — весело киває в бiк моря Прошка. — Психоне вiн, психону i я! — Балачки, — береться за велосипед комбайнер Грицюта. А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кiльцями, додає злiсно: — Не люди, а гуси в наш час вирiшують долю свiту, коли ви хочете знати. Вiдомо вам, що звичайнi нашi дрохви та дикi гуси на екранах локаторiв зображення дають? Колись було в iсторiï, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цiлоï планети зробити попiлець. I пiсля цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимiзмом... — Брехня... Все брехня... — мимрить батько, i похнюплена голова його зiв'яло падає на груди, на засмальцьованi, аж облiзлi колодки орденiв. Обрубане тiло його розморено, обважнiло осiдає, здається, вiн ось-ось схитнеться i впаде з своïх колiщаток. Син пiдхоплює його. — Е! Пора, батьку, спати. I те, що вiн робить пiсля цього, змушує примовкнути всiх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його колiщатками i, мiцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що стоïть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пручається, йому це не вперше, вiн тiльки щось сонно мимрить, схилившись головою синовi на плече, що, йдучи з своєю ношею крiзь заростi тамариску, вiдгортає м'яке ïхнє вiття обличчям. Прогуркотiв фургон, поïхали Мамайчуки, завiянi сухою червоною курявою, а робiтники ще довго пiсля цього сидять примовклi, дивлячись на те мiсце, де щойно чварував ïхнiй севастополець i де пiсля його колiщаток зостались глибокi слiди, хаотично повдавлюванi в розiгрiтий за день асфальт. VI ПЕРЕДЧУТТЯ ОКЕАНУ Середня школа — окраса радгоспу. Будинок ïï, єдиний на цiле селище двоповерховий, височить з-помiж темноï зеленi парку, далеко виднiє в степ своïми великими вiкнами та блакитним фронтоном. Як вулик, гуде вона взимку, цiлу весну шкiльне подвiр'я повниться дитячим галасом, а потiм настає нарештi той день, коли десятикласникам лунає ïхнiй останнiй дзвоник, коли малюк-першокласник в радiсному захватi довго калататиме тим важким дзвоником у коридорi, а вони, завтрашнi випускники, занишкнуть, причаєно й схвильовано слухаючи це знайоме дзеленчання, що стiльки рокiв кликало ïх у клас, а тепер хвилює прощально i сповнює душу передчуттям чогось нового, незвiданого. Мине напруга екзаменiв, i нарештi настане випускний вечiр, той вечiр, коли столи з фiзичного кабiнету вже витягнуто на подвiр'я й розставлено пiд деревами, тут же прилаштовано й клубну радiолу для танцiв, але вона поки що мовчить, бо весь гомiн ще он там — на другому поверсi школи, звiдки через вiдчиненi навстiж вiкна раз у раз долинають оплески: то ще комусь вручають атестат зрiлостi. А коли втихнуть там оплески, .вiдлунають слова напучень та поздоровлень, коли вiдмiнниця Алла Ратушна вже схлипне, вiд iменi всiх однокласникiв прощаючись з рiдною школою та вчителями, а директор радгоспу Пахом Хрисантович скрипучим голосом пообiцяє випускникам, на вiдзнаку ïхньоï активноï участi у виробництвi, дати грузовик для екскурсiï, — пiсля цього всi учасники вечора висипають на подвiр'я i Гриня Мамайчук, вiдповiдальний за радiолу, включає для сюрпризу винуватцям торжества ту саму мелодiю, якою проводжала Земля Гагарiна в полiт. Це здорово виходить, випускники, батьки i вчителi — всi слухають знайому мелодiю, а з-за радгоспного парку сходить мiсяць, i хоч вiн майже уповнi, але цього небесного лiхтаря сьогоднi для них недостатньо, i серед розливу музики чути жартiвливу команду директора школи Павла Юхимовича: — Свiтло! — Єсть свiтло! I враз на всiх так i б'є злива свiтла, на якусь мить люди аж мружаться, заслiпленi, наче юпiтерами, гронами електроламп, що ïх ще вдень рясно понавiшували на деревах Кузьма та Вiталiй, головнi освiтлювачi сьогоднiшнього вечора. Музика ллється, а члени батькiвського комiтету вже припрошують людей до столу, довготелесий майор Яцуба в старанно випрасуваному костюмi з китайськоï чесучi з натхненням в голодних очах енергiйно порядкує, розподiляє мiсця, вносячи лад i поправки на ходу. Пiсля неминучих в таких випадках вагань та церемонiй учасники вечора кiнець кiнцем розсiдаються, чемно займають мiсця за цими лабораторними столами, де сьогоднi не колби та реторти стоять, а буфетнi делiкатеси та пляшки з лимонадом. Осторонь столiв пiд кущами лисняться, правда, й барильця з вином власного радгоспного виробу, але вони поки що перебувають на якомусь напiвлегальному становищi, бо майор Яцуба як голова батькiвського комiтету до останнього моменту був категорично проти хмiльних напоïв на шкiльному вечорi i, здається, тiльки тепер оце зм'якшився, пiсля того як стало вiдомо, що донька його Лiна вийшла на срiбну медаль. Це ж подiя! Глянувши на вiдставника збоку, можна подумати, що вiн сам персонально одержав цю медаль, — так гордовито, упевнено тримається його сива голова на високiй витягнутiй шиï. Радiсть його побiльшується ще й тим, що медаль, яка дiсталася Лiнi, вислизнула з рук iншого претендента — Лукiïного сина, цього невдалого генiя в трусиках, який перед самим фiнiшем на чомусь спiткнувся, вхопив пару четвiрок, за що й має не медаль, а дулю пiд нiс! Такий поворот справи просто ощасливив Яцубу: хай знає голова робiткому, як треба виховувати власних дiтей. Лукiю це, видно, шкребе за душу, а тому радiохулiгановi, здається, й за вухом не свербить, уже вiн посмiхається, когось висмiює в гуртi хлопцiв, що, понахилявшись, з комiчними гримасами розглядають етикетки на пляшках лимонаду (лимонад поставлено десятикласникам якраз з iнiцiативи Яцуби). Майор почуває, що саме в тому хлоп'ячому гуртi й до нього самого гнiздиться насмiшкувата неповага, i хоч з людьми вiн сьогоднi тут добрий, великодушний, але коли в полi його зору опиняється розхристано-безтурботний Лукiïн скептик, чи ротатий син Осадчого, що ростом вже переганяє батька, чи неприязно-чемний Стасик-переселенець у своïй вишитiй гуцулцi, то густi брови Яцуби мимоволi насуплюються, а погляд стає тягучим, важким. Дочку свою Яцуба посадив так, щоб вона була на виду, щоб мiг вiн не спускати з неï ока, та, зрештою, як медалiстка, вона й має право тепер сидiти найближче до цього поперечного столу, за яким розмiщається так би мовити, президiя сьогоднiшнього вечора. Лiна — худорлява, серйозна дiвчина, з великими, як i в батька, блискучими очима; сьогоднi вона не в стандартнiй шкiльнiй формi з фартушком, а, нарiвнi з бiльшiстю дiвчат, в бiлому випускному платтi, з-пiд вирiзу якого виглядають ïï худенькi ключицi. Медаль далася Лiнi нелегко, пiд очима аж синява пiдковами лягла. По напруженiй наструнченiй позi видно, що дiвчина й зараз все ще наелектризована напругою власних нервiв, вона ще мовби аж не вiрить i своïй медалi, i своïй першостi; ïï темнi, широко вiдкритi очi дивляться на батька нiби навiть злякано — цим поглядом, i гарним вигином шиï, i навiть отими ключицями, що виглядають з-пiд плаття незвично, беззахисне якось, вона зараз дивовижно схожа на свою матiр у молодостi. Тепер у неï вже не мати, а мачуха, бо першу свою дружину майор Яцуба поховав, ще перебуваючи на Пiвночi. Пiвжиття його минуло там, де вiчна мерзлота, де нiч по пiвроку, де влада його над табiрним людом була майже безмежною. Люди, якi поступали пiд його руку, всi були злочинцями, тавро злочинiв прокляттям лежало на них, робило ïх безправними, прирiкало ïх на безвiдмовну йому пiдлеглiсть. I хоч пiзнiше з'ясувалося, що найбiльше було там змовникiв змов сфабрикованих, диверсантiв без диверсiй, шпигунiв без шпигунства i що всi ïхнi зiзнання були тiльки виплодом чиєïсь хвороï фантазiï чи ïхнiх власних кривавих марень, проте не йому, не Яцубi, було розбиратись тодi, хто з них винуватий, хто нi. Його справою було неухильно виконувати свою службу, i вiн ïï виконував, i навряд чи хто скаже, що вiн, громадянин начальник, як його величали там, дiяв протизаконне, давав кому-небудь карцера нi за що. Добре працюєш, навпаки, маєш вiд табiрного начальника подвiйну пайку хлiба, перевиконуєш норми — дасть вiн тобi ще й премблюдо у виглядi тарiлки сироï картоплi, i твоє право розпоряджатися нею на власний розсуд. Там, в тих суворих тундрових просторах, в ночах табiрного тяжкого iснування побачили свiт його крихiтнi доньки. Пiдростаючи, вони не знали, що таке виноград, вони не вмiли ïсти яблуко, зате змалечку вже вмiли гризти сиру картоплю, що давала ïм вiтамiни. I коли, нарештi, Яцуба змушений був пiти у вiдставку i переïхав на пенсiйне життя сюди, то Лiна, його улюбленичка, й тут, в краю пiвденноï розкошi, в краю баштанiв та виноградникiв, при нагодi ще бралася гризти зубенятами сиру картоплину, викликаючи регiт радгоспних дiтей. Заради своєï Лiни батько готовий хоч на дибу, нiчого для неï не шкодує, вдома все пiдпорядковано одному — здоров'ю Лiни та ïï навчанню. Не може дiвчина поскаржитись i на теперiшню свою мачуху, колишню табiрну фельдшерицю, яка нi в чому не перечить не тiльки Яцубi, але не перечить i доньцi. До Лiни мачуха незмiнно послужлива й навiть запобiглива, i скорiше сама вона могла б нарiкати на свою пасербицю за ïï уперту крижану холоднiсть, якою Лiна карає мачуху за грiх ïï любовi з батьком, — не може обом ïм простити того, що мiж ними виникла близькiсть, коли мати була ще жива, тяжко хвора. Цей холод i душевну неприступнiсть батько й зараз вловлює в очах Лiни за отiєю зовнiшньою мовби зляканiстю. Навiть в цей вечiр, коли ïï руки так трепетно брали свiй атестат зрiлостi та срiбну медаль, не стала дочка по-справжньому веселою, не вiдтанула душею, не забула, видно, вчорашньоï сварки iз ним. Сварка виникла з дрiбницi — зайшла мова про оформлення документiв для паспорта, i батько мав необережнiсть запропонувати дочцi змiнити iм'я, бо звати ïï, власне, було не Лiна, а Сталiна, але на батькову раду перейменуватись його Лiна-Сталiна так i скипiла, так i кинулась : — Я вам не колгосп, щоб мене перейменовувати! Ранiш треба було думати! I справдi, чому не подумав? Але ж усе було таким твердим i надiйним, замiреним нiби на тисячолiття... А тут до паспорта доросла, i вже ускладнення, i вже, виходить, сам ти кинув, хай маленьку, а все-таки плямку на ïï бiографiю, на всi ïï майбутнi анкети. Це неодмiнно треба буде поправити, все, що торкається дочки, мусить бути чистим, бо цiєю доньчиною чистотою вiн нiби боронить i себе, захищається нею проти минулого, проти таборiв, злочинiв, проти всього, що його дедалi частiше починає гнiтити... За столами люди вже всiлися, директор школи, пiдвiвшись, просить уваги, i в цей час з'являється ще один жданий всiма тут гiсть, по якого бiгала цiла делегацiя дiвчат випускного класу: капiтан Дорошенко. Тоня та iншi дiвчата, що бiгали кликати капiтана, аж сяють — дивiться, мовляв, кого привели! Дорошенко приязно й неквапливо вiтається з людьми; в своєму крислатому кашкетi та бiлому парадному кiтелi моряка вiн справляє на присутнiх враження якесь пiдбадьорливе, небуденне, хоч i щоразу вiн приïздить до матерi саме таким: свiжий, пiдтягнутий, тропiчними зливами скупаний, засмаглявлений на сонцях нетутешнiх, повен пахощами далеких морiв... Капiтана садовлять на почесному мiсцi — мiж Лукiєю Назарiвною i директором школи, а майор Яцуба аж через людей простягає капiтановi руку, бо з ним вони ровесники, спiльно в комсомолi колись починалася ïхня юнiсть. — Знов сходяться нашi дороги, Iване! — голосно каже Яцуба. — А надовго ж були розiйшлися! Доки ти десь там плавав по чужих морях, по кабаре та шантанах сигарами димiв, ми тут культи будували та самi ж i розвалювали... Перехопивши серйозний погляд дочки, Яцуба з гордiстю вказує капiтановi на неï: — Ото моя медалiстка, i по навчанню перша, i квiти вирощує — землi не цурається... Ще й на iнструментi грає! Капiтан кивком голови вiтає дiвчину, що досадливе хмуриться вiд батькових похвал; так само вiтається вiн i з хлопцями-десятикласниками, мiж якими саме втискуються ïхнi однокласницi, тi самi, що бiгали кликати сюди капiтана. З iронiчними посмiшками беруться хлопцi за пляшки свого ситра та лимонаду, що педагогiчне вишикувались перед ними, наливають цього дитячого напою спершу собi, потiм дiвчатам, а одна з дiвчат — грайливоока така смаглявка, почуваючи на собi капiтанiв погляд, насмiшкувато застерiгав кавалерiв: — Тiльки не дуже впивайтеся, хлопцi, бо нi з ким буде танцювати! Лукiя, нахилившись до капiтана, стишено-iнтимно пояснює йому, що то дочка Горпищенка-чабана. — Ох, крутиголова, натанцюється хтось вiд неï... I при цих словах вона мимоволi швидко i неспокiйно глянула на свого Вiталика, що зiщулившись сидiв поруч з Тонею. — Он воно що, — посмiхнувся капiтан своïй догадцi. Йому подобалася ця юна пара. Хлопець сидить нiби аж трохи знiчений прилюдним сусiдством з нею, з юною шкiльною красунею, а вона так i пострiлює на всiх своïми блискучими, як вишня в росi, очима, не всидить на мiсцi, смiється, красується, знаючи й сама, що вона гарна i що ïй сьогоднi дозволено красуватись, розпустивши хвилясте волосся по плечах... — Славного сина маєш, Лукiє, — каже капiтан, затримуючись поглядом на Вiталиковi, мовби вивчаючи, що думає той упертий хлоп'ячий лоб пiд вицвiлим солом'яним вiхтиком чубчика, крiзь який раз у раз весело зблискують зiрки-iскорки очей. — Наче ще вчора я його на руках тримав... Поряд з Тонею та Вiталiєм — рядком ïхнi однокласники, не всiх уже ïх i впiзнає капiтан, — чий то? А чия то? Ростуть мов iз води! Скiльки плюндрували цей край, скiльки мордували людей... Квiтучу молодь, отаких же, як цi, юних синiв i дочок народу, пiдлiткiв, майже дiтей, виловлювали по степах, в загратованих вагонах вiдправляли на Захiд, випiкали на руках i на серцях невiльницькi тавра... Скiльком старшим сестрам та братам цього наймолодшого поколiння так i не судилось вернутись з фашистських каменоломень, з каторги пiдземних заводiв, з концтаборiв, овiяних смородом кремацiйних печей... А життя йде, i новою красою розквiтає степ, i вже мовби у вiдповiдь всiм збанкрутiлим завойовникам свiту лунає цей молодий смiх, бурхають пiд зоряним небом веселощi цих життєрадiсних, засмалених сонцем юних степовикiв та степовичок... Налитi здоров'ям, широкобровi, з мiцними руками, що вже торкалися працi, з почуттям гiдностi, що пробивається в кожному, вони ще всi в якомусь бродiннi, то стануть серйозними, то знову розсмiються, мов дiти, згадуючи щось комiчне, скажiмо, той випадок, коли вони вперше зайшли в свою оцю новозбудовану школу, — в нiй ще пахло тодi свiжою фарбою, i до чого не торкнись — все липне, i коли на уроцi фiзкультури в спортивному залi фiзкерiвник скомандував ïм: Лiворуч! —то нiхто з них не мiг виконати команду, бо п'яти поприлипали до пiдлоги! — Лiворуч! Праворуч! А вони нi з мiсця, стоять наче вкопанi, а потiм враз вибухають реготом, навiть суворий ïхнiй фiзкерiвник тодi розсмiявся, так i не повернувши ïх нi праворуч, нi лiворуч. Згадали пригоду, пересмiялись i знову примовкли. Задуманi хлопцi, задуманi й дiвчата, i ця задумливiсть робить ïх мовби дорослiшими, мовби переносить кожного в завтрашнє, в той iнший свiт, з якого до них поки що долинає одна тiльки музика. В ïхньому вiцi вiн, капiтан, уже плавав кухарчуком на байдi, возив кавуни на Одесу, рано проходив школу життєвого гарту. Найбiльшою мрiєю його тодi було побувати в кругосвiтньому плаваннi. I ось побував, i пронiс прапор революцiï по свiтах, по всiх океанах, i знову вернувся на рiдний берег. У рiзних товариствах бував, за рiзними столами сидiв Дорошенко у своєму кругосвiтньому життi, але, здається, нiде не було йому так затишно й привiтно, як тут, в цьому товариствi, де вiн мимоволi милується красою своïх степових орлят, де на другому кiнцi столу вже пiдводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з мiцним гранчастим келешком у руцi. — За ваше здоров'я, дiти! — проголошує вiн. — Щоб були ви щасливi та щоб вiйни на вас не було! Булькає, переливаючись iз барильця в карафки, добуте з радгоспних льохiв вино, вже й перед хлопцями-випускниками стоïть наповнений каламутною рiдиною графин, — то вино каламутиться в ньому своєю молодiстю! Запротестувати б Яцубi, та навiть Яцуба в напливi великодушностi вiдступає вiд правила: — Ну, на цей раз уже... по шкалику можна. Як член батькiвського комiтету — дозволяю! Хлопцi розчуленi, вони мiж собою нишком випивають за нашого рiдного Держиморду, а довга Яцубина шия знову витягнулась, хрящуватий випнутий кадик ходить енергiйно, голос лунає гучно, металево, — законодавець столу не забуває про те, щоб тримати iнiцiативу в своïх руках, сюди й туди порядкує, органiзовує настрiй, того викликає на слово, а того притримує, навiть директор школи, мовби оглушений голосом сусiда, принишк, добровiльно поступився вiдставниковi своïми правами. Несила тiльки Яцубi прибрати до рук чабанське крило столу, де знову пiдводиться настовбурчений, владний, в розкошланiй сивинi Горпищенко i, сам надавши собi слово, проголошує здравицю за моряка, за капiтана, що виконав плавбу кругосвiтню... Чабанове слово пiдтримується схвальним гулом голосiв та знайомим передзенькуванням вподовж столу, а чабан i пiсля цього не сiдає, — намовчавшись у степу, вiн зараз хоче балакати, розповiдає про те, як i сам вiн, власне, був у кругосвiтнiх мандрах, хоча й зробив це не по водi, а по сушi... Товариство зацiкавлене, заiнтриговане, котрийсь iз чабанiв виказує навiть недовiру: — Та коли ж це ти був кругом свiту? I Горпищенко пояснює, що було це пiд час евакуацiï i починалося в Чолбасах, де перед вiдправкою чабани гуртувалися з отарами в кучугурах. — I як рушив я з овечками тодi iз чолбасiвських кучугур, то аж на друге лiто знову з такими кучугурами зустрiвся. Де це я, думаю? Чи знову в Чолбасах опинився, земну кулю з отарою обiгнув! Нi, кажуть, ти в Азiï, це азiатськi дюни кругом... А я все своєï: оце ж тобi, думаю, iшов-iшов i знову в Чолбаси прийшов!.. — Нi, в мене татко дiйсно-таки кругосвiтник! — весело блискає очима Тоня до капiтана та до своïх однокласникiв, а Яцуба, влучивши момент затишшя, встає i звертається до випускникiв з розважливим напученням вiд батькiвського комiтету, особливо хлопцiв вiн настирливо закликає, переступаючи рубiкон в самостiйне життя, не пiддаватися впливовi хулiганiв, не бешкетувати, бути дисциплiнованими та працьовитими, уникати по можливостi алкоголю й тютюну. — Бо тепер тiльки кинуло соску — i вже береться смоктати цигарку. В наш час, пригадуєш, Iване, якi були методи виховання? — вдається вiн за пiдтримкою до капiтана Дорошенка. — Пам'ятаю, ще пастушком, каплiшем при отарi був, задумав закурити, а сiрника нема. Дядько степом ïде, бiжу: Дядьку, дайте прикурити! А вiн: Iди, iди ближче, синашу... Пiдходжу, так вiн батогом як усмужить! Як усмужить раз та як усмужить вдруге! Досi, мiлєйшi, не курю! Слухаючи майора, хлопцi потай пiд столом потискують один одному руки, дають напiвпошепки колективну клятву, що житимуть правильно, на майорiв виноград не зазiхатимуть i пальцем не торкатимуться його хвiртки, крiзь клямку якоï господар ночами нiбито пропускає електричний струм... — Ви ось там перешiптуєтесь, глузуєте iз старших, — блiднучи, каже Яцуба, — для вас ми — культовики, та й усе, а воно, може, й наше життя не марним було, коли для вашого щастя пiдвалини закладались... I, змусивши цим молодь притихнути, Яцуба починає розповiдати про славетну подiю цього краю, про вiдомий страйк наймитiв у Британах наприкiнцi двадцятих рокiв — одним з керiвникiв того страйку був i вiн, молодий тодi батрацький дiяч Яцуба. — Перший в iсторiï страйк, пiдтриманий Радянською владою! — з гордiстю вигукує майор. — А як ми його органiзували! На цiлий свiт прогримiв! Хiба ж не правду кажу? — звертається вiн до капiтана Дорошенка за пiдтвердженням, i той напiвусмiхнено, легким кивком голови посвiдчує: так, мовляв, було, було... Заохочений увагою, Яцуба пристрасно, гаряче, як про щось недалеке i ще не вигасле в душi, розповiдає молодим про тi незабутнi днi, коли днiпровськi батраки-пiкетники, кинувши разом роботу, з червоними пов'язками на рукавах круглодобово чергували на плантацiях, i як цiлими ночами засiдав страйковий комiтет, i до яких хитрощiв вдавалися орендарi, намагаючись зломити волю страйкарiв. Свiтова капiталiстична преса здiйняла була тодi страшенний галас, виставляла концесiонерiв-виноробiв жертвами бiльшовицького цькування, зображала ïх невинними овечками. А насправдi хто вони були, всi отi бертьє, люччiнi, гоаси, шульци? Поблiдлий, розхвильований Яцуба так i сипле iменами тих своïх давнiх класових ворогiв, iноземнопiдданих концесiонерiв, що, володiючи величезними виноградними плантацiями на берегах Днiпра, були не стiльки орендарями, скiльки шпигунською агентурою, яку спецiально засилали на Украïну чужоземнi держави... — Ви спитаєте, а де ж ми були, чому це ïм вдавалось? А вдавалось тому, що згори подавали пiдтримку троцькiсти та бухарiнцi, що позасiдали тодi були в рiзних земельних та фiнансових органах... Зате ж i для них орендарi не скупились, вагонами вiдправлялося вино з хазяйських погребiв i в Харкiв, i в Москву! А за кордон? Пригадуєш, Iване? Вiдправляють партiю шампанського, а помiж вином в порожнiх темних товстих пляшках посилають буржуазiï i рiзнi шпигунськi данi про нас!.. — Цього я щось не пригадую, — нiби жартома зауважує Дорошенко. — Ну де тобi пригадувати, — недобре блиснув Яцуба своєю сталевозубою посмiшкою. — Пiвжиття сам по закордонах! Може, з ними ще й розпивав те шампанське, що ми тут його чавили? — Може, й розпивав. — Отож. Довго бути в далеких плаваннях — це таки небезпечно: сам незчуєшся, як iншим духом надихаєшся, iнших наберешся звичок та манер... — Здається, довгий час ти мав справу з кишеньковими злодiями, — глянула на Яцубу Лукiя, — але ж сам по кишенях лазити не навчився? Голосний регiт, що пролунав пiсля цього, не збив Яцубу з пантелику, вiн переждав, мiцно стиснувши губи, i, певно, збирався ще говорити, але донька через стiл подивилась на нього досадливе й благально: — Годi вже, годi!.. I поморщилась, як вiд болю. Тiльки пiсля цього Яцуба сiв. Лiна, похнюпившись, думала про батька, про його оцю розповiдь, яку вона чула не вперше. Хоч вона знала, що все це чистiсiнька правда — батько ïï дiйсно був колись батрацьким вожаком пiд час страйку, ходив пiкетником з червоною пов'язкою, охороняючи плантацiï, де незiбраний виноград на коренi перестигав, лопався i гинув, знала, що батько заслуги своï може перед будь-ким засвiдчити документально, проте зараз, слухаючи його, вона весь час не могла звiльнитися вiд почуття прикроï, не до кiнця усвiдомленоï дражливостi. В усiх цих батькових повчаннях ïй чулося щось таке, що внутрiшньо раз у раз коробило ïï. Вiрю, вiрю твоïм заслугам, — хотiлося ïй сказати, — але якщо ти був таким борцем тодi, то як же ти мiг згодом усе це розгубити, забути, як мiг примиритися iз тим злом, що оточувало тебе, а часом i залучало в своï спiвучасники? Вона знає, як самозречно батько любить ïï. Вiн i сюди, на степовий пiвдень, переïхав головним чином тому, що вона часто хворiла i вiн хотiв добути для неï сухого повiтря, сонця, запашного лiта... Все це вiн ïй дав, все вона має, вона стала фiзично здоровою i школу закiнчила ось iз медаллю, опанувавши програмнi науки, але всiм єством вона прагне осягнути ще одну науку, може, найглибшу, — науку про те, як жити людинi, як жити так, щоб нiколи не гризло тебе сумлiння, щоб не було соромно за тебе твоïм дiтям... Хiба ж це нормально, що Лiнi раз у раз стає соромно за батька, ïï дратує ота його впевненiсть у власнiй безгрiшностi, намагання всiх на свiй лад перевиховувати, регламентувати, кожному нав'язувати власнi своï уявлення, звички, смаки. Пiймавши пiдозрiлу посмiшку на обличчi котрогось iз хлопцiв, вiн уже сiкається: — Ти не либся, мiлейший, не либся, слухай, коли старшi говорять... I знов апелює до капiтана: — Над усiм пiдсмiюються, все критикують! Шмаркач, а вже наводить критику, вимагає демократiï без берегiв... Густо розвелося вас таких! — дедалi дужче кричить батько, i Лiна змушена зауважити йому: — Не кричи. — А я не кричу! Це в мене голос такий! Але вона повторює з притиском: — Не кричи. I в iнтонацiï ïï голосу є щось таке, що змушує батька примовкнути, вiн з подивом впивається в неï темними вiстрями очей. Вона не вiдводить погляду, i вiн читає у виразi ïï пiднятого обличчя, в кристалах очей щось схоже на непокору i не може до пуття збагнути — звiдки це? Сьогоднi вiн просто не впiзнає ïï. Невже це атестат зрiлостi надав ïй зухвальства? Робить зауваження, п'є вино, з незалежним виглядом цiдить оту молоду каламуть, що ïй пiдливають хлопцi-сусiди. Ось так враз, в один вечiр вона мовби стала повнолiтня, i майор почуває, що пронизливо-доскiпливий погляд ïï починає тривожити його, щось викликає iз сховiв його життя, про щось нагадує, заводить слiдство тому, про що вiн волiв би назавжди безповоротно забути. А на другiм кiнцi столу, де чабани, гомiн помiтно дужчає, чабани стають дедалi кошлатiшi, до них туди вже й Пахом Хрисантович перекочував i бiльшiсть учителiв та членiв батькiвського комiтету. — В хурду його! В хурду! — чується звiдти голосне, чабанське, i вчителька англiйськоï мови — бiленьке, мов кача, створiння — злякано озирається, аж мусив Грицько Штереверя пояснити ïй, що то зовсiм не лайка, то просто отара така, в яку при вiдборi викидають найгiрших овець, хворих та скалiчених. Батько Тонин в тiм товариствi найкошлатiший, вiн до молодого Мамайчука раз у раз сiкається гоноровито: — А хiба ж не радується душа, коли острижеш барана, а на ньому руно!.. Таке руно, що розкинеш — i на весь сарай! З блаженною торопленiстю слухає цей гомiн Стасикова мати-переселенка, вона ще не зовсiм обвиклася в цих краях, сидить серед тутешнiх людей незрушно-святкова у своєму яскраво вишиваному вбраннi i тiльки раз у раз щасливо, як на сонце, позиркує на сина. А Тоня вже через стiл грає своïми карими до капiтана Дорошенка: — Скажiть, ви на островi Паски були? — Не Паски, а Пасхи, — ледве чутно поправляє ïï Вiталiй. — Не має значення, — голосно заперечує Тоня. — Це ж там всi люди голi ходять? Капiтан смiється, а Лiна Яцуба, не зводячи з нього серйозних очей, ставить йому своє запитання, що давно вже, видно, мучить ïï: — Розкажiть, як ви жили? Чи були ви щасливi? Капiтан деякий час сидить мовчки, обличчя його хмарнiє. Як вiн жив? Чи був вiн щасливий? Не так просто, видно, на це вiдповiсти. Чекаючи його слова, старшокласники уважно дивляться на нього. Для них капiтан Дорошенко — людина завидноï долi, ïм подобається його незвичайний фах, i манера триматись, i делiкатнiсть, i зовнiшня пiдтягнутiсть, якась свiжiсть, що нею так i вiє вiд нього. Хоч скронi вже срiбляться, а з виду капiтан ще моложавий, має здоровий колiр обличчя, особливо якщо прийняти за ознаку здоров'я i отой, вiд високого тиску, палаючий рум'янець... В очах задума i розум... — На долю не скаржусь, — мовив нiби сам до себе капiтан. — Був i щасливий. Дружба була. Знаєте, яка у морякiв дружба мiцна? На морському кiтелi, що облягає могутнi плечi Дорошенка, — якiр, ланцюг i секстан. Хлопцям просто очi вбирає той значок, та славетна моряцька трiйця. Ланцюг i якiр — сiро-сталевi, секстан — золотий. Подейкують, що йому теж вiдставка. Невже вiдплавав своє, невже тепер припорошуватимуть степовi вiтри той золотий секстан, i ланцюг, i якiр? Хлопцiв розбирає цiкавiсть: — Розкажiть про плавання... Як ви капiтаном стали? Дорошенко, всмiхнувшись, задумливо починає, мовби про когось стороннього, розказувати ïм про якогось смiшного парубiйка-селюка, що з торбинкою за плечима, у свитцi чабанськiй прийшов колись iз степiв у Лиманське з мрiєю... побачити океан. Весь час оповiдач трохи сумовито пiдсмiюється над тим парубiйком, однак усi почувають, що це вiн розповiдає про себе. Адже саме в ïхньому вiцi пiшов вiн звiдси у своє життєве плавання, саме таким парубiйком — у свитцi, з торбою — подався на зорi юностi в Лиманське. Мрiялись хлопцевi паруси до неба, пальми ще не вiдкритих архiпелагiв, а мусив каструльником найнятись до збур'ïвського дядька-капiтана... I, поринаючи в спогади, Дорошенко пояснює, хто вони були, цi дядьки-капiтани, бо мало хто знає, мовляв, тепер, що дядько-капiтан — це колись був характерний тип тутешнього морехiдця — вихiдця iз Олешок, чи iз Збур'ïвки, чи з iнших берегових сiл днiпровського гирла. На всьому Чорному морi до дядькiв-капiтанiв ставлення було насмiшкувато-лагiдне, веселе, ïх здалеку впiзнавали в портах: — А, збур'ïвський! — i вже веселiшають обличчя. Безлiч рiзних приповiдок ходило про них по Чорномор'ю, звеселяючи моряцькi компанiï на своïх берегах i в тавернах чужих, далеких мiст. Ось вiн випливає з олешкiвських комишiв, цей ïхнiй вусатий Одiссей... — Дядьку-капiтане! — гукає хтось з берега. — З середою вас! — Га? — З се-ре-до-ю! — Га? (Далеко, не чути за вiтром). — З се-ре-до-о-о... Той нарештi стопорить машину (коли машина є) чи згортає парус, коли йде пiд парусом, i правує до берега ближче. — Що ти гукав? — З середою, кажу, вас... — А тонув би ти, шибенику... Та ще сьогоднi й четвер... I знов пливе собi далi. В такого дядька-капiтана мав, звiсно, бути i юнга, тобто хлопчик на дубку чи на байдi (так звалось його суденце). — Ану, стрибай, Ванько, змiряй глибину... Стрибнеш, змiряєш: — До пупа! — Бач, вiрно... I в мене на морськiй картi так указано... Крутуватi, кугутуватi були цi дядьки-капiтани, i хоч без великоï освiти, але в кашу собi наплювати не давали, були високоï думки про своє морехiдницьке вмiння, дорожили звичаями давнини, вважали, що походять вiд запорiзьких козакiв i що Збур'ïвка ïхня виникла якраз там, куди з бурi, з вiдкритого моря заходили перечекати негоду запорожцi на своïх невловимих, обшитих комишами чайках... Прислiв'ям серед них стало: Ми, збур'ïвчани, як англiчани, тiльки мова не та. Жарти жартами, але запитайте десь аж на краю свiту моряка-чорноморця — звiдки вiн? I найчастiше вiн буде збур'ïвський або олешкiвський, з поколiння в поколiння поповнюють вони Чорноморський флот капiтанами, матросами, а днiпровський лиман лоцманами, а в наш час дають героïв-пiдводникiв i вiдважних китобоïв. Тодi, в двадцятi роки, до айсбергiв Антарктики звiдси ще не ходили, зате це ж вони, степовi мореходи, проклали тодi своïми дубками так звану Золоту лiнiю вiд Олешок до Одеси, лiнiю, по якiй горами пливли щолiта в чорноморську столицю дари украïнських степiв — рябi та туманистi кавуни — вiд них цiла гавань в Одеськiм порту так i звалась Кавунною... I ось з тiєï кавунноï та динячоï Золотоï лiнiï i вийшов юнак Дорошенко у широкий свiт. В найдальших гаванях свiту вже знають його в обличчя, i, коли прибуває, тамтешнi називають його жартома Iван з Украïни. Для нього нема вже на планетi екзотики, i коли вiн, розмовляючи, говорить Кейптаун або Пiрей, то це звучить в його устах так само звично, як Лиманське або яка-небудь степова Iванiвка. Одначе тодi в юностi треба, видно, було дуже-таки любити море, щоб не розчаруватись, потрапивши на дубок до дядька-капiтана, де звалюється на тебе найбуденнiша робота, де замiсть компаса та лоцiй — каструлi та рибу чисть! Замiсть синiх просторiв океану — вiзникувати по надбережжю, возити руду з Потi до Марiуполя або цемент з Новоросiйська... Дядько-капiтан був вусатий, дебелий, крутоï вдачi. Чорне море вiн розглядав, як своє домашнє, i наука судноводiння в нього була спрощена до краю: — Навпростець. Отак i починалась його, Дорошенкова, життєва дорога. Не раз пiсля того огинав планету, та, хоч де б вiн був, чи з цього, чи з протилежного боку земноï кулi, вiн i звiдти линув думками сюди, в часи радостi i смутку вертався в це село степове, в це курявне, мовби забуте мiсце планети, що було йому дорожчим над усе. Маленька цяточка на землi, далеко не райський куточок, чорнi веснянi бурi, овечi кошари та молочай, а душа його звiдусiль поривалася саме сюди, саме тут завжди знаходила затишок, дружбу й любов, набиралася звiдси наснаги... Ходив на учбовому паруснику Товариш,, на транспортах-сухогрузах, на танкерах. Аж усмiхнувся, згадавши, як одного разу, ще давно-давно, доставили з Канади партiю закуплених коней, диких, необ'ïжджених, справжнiсiньких мустангiв, пускали з палуби ïх на берег, i тут же береговi хлопцi кидались на крутi ïхнi шиï, ловили, а осторонь стояв Будьонний, задоволено покручував вуса, посмiхався... То була його, капiтанова, молодiсть. А найбiльше впомку перший самостiйний рейс. Зараз прилади рiзнi, радiозв'язок постiйний, локатор показує тобi все, а тодi компас, секстан, карта — i щасливого плавання! Як у часи Колумба. Iдеш вночi й не знаєш, чи ти попереду своïх обчислень, чи позаду, чи ти лiворуч, чи праворуч... Бо всього з точнiстю не передбачиш: яка тут течiя, чи тебе уповiльнило, чи, навпаки, вiднесло швидко вперед, тут уже надiйся на свою iнтуïцiю моряка... Перед тим суворi екзаменатори, бувалi морськi вовки, екзаменують тебе на далекi плавання. — Розкажи, як будеш плавати по Дузi Великого Кругу? Проходження океанiв... Пассе ошен — розкажи! I знову праця. Возив руду в Балтiмору, брав канiфоль у Мексiцi, на Камчатку сiль возив, в безперервнiм трудi минало життя. Були штилi, були тайфуни, чув, як щогли трiщать, iшов, як у бiй, на гуркотняву, на стогiн ревучих сорокових широт... А може, в цьому i є воно, щастя? В напрузi, в повнотi життя? — Ви не знаєте цього, а знайте. Йдемо, бувало, де-небудь Егейським. Ми ж комсомольцi, а всi судна нас обганяють... Англiєць обганяє, норвежець, грек... Прикро, аж зуби стинаєш: коли ж нас уже перестануть обганяти? Коли ми ïх минатимем на морських шляхах? I ось настало. Вам би не довелось тепер червонiти за наш флот. Не обганяють уже нас, i вже нашi прапори не дивина в найдальших портах свiту, зустрiнеш ïх i на Кубi, i в гаванях чорноï Африки, i на просторах Iндiйського чи Тихого океанiв... Капiтан змовкає, поглинутий своïми думками. Десятикласники звiдусiль жадiбно зорять на нього. Вiн для них як сподвижник Магеллана. Вiн з тих людей, що здатнi захоплювати. Хотiла б я мати в грудях такий жар любовi, — думає Лiна Яцуба, незмигно вивчаючи капiтана. — По всьому свiту пронiс прапор своєï Вiтчизни, почувається, жив i живе для свого народу, цьому пiдпорядковано в ньому все, до найменшого... Для неï, для Вiтчизни, долав ревучi сороковi широти, i для неï ж вiн просто, по-буденному дбав про порядок на суднi, i вся його оця особиста пiдтягнутiсть, тактовнiсть, культурнiсть — це, певне, теж набувалося передусiм ради неï, бо ти ж Iван з Украïни, ти мусиш будь-де гiдно репрезентувати ïï... Таку б мати волю, яснiсть, таку б мати цiлеспрямованiсть життя. — Можна вас ще запитати? — знову звертається Лiна до нього. —Скажiть: нiколи ви не кривили душею? Нi в чому не йшли проти власного сумлiння? В усьому ваше життя було бездоганним? Капiтан посмiхнувся невесело: ось де тебе екзаменують, ось твоє пассе ошен... Нiби саме сумлiння твоє запитливо дивиться на тебе довiрливо-ясними очима i жде вiдповiдi... Ця молодь, хiба вона може повнiстю уявити всю складнiсть, всю жорстоку реальнiсть того життя, коли за одне необачне слово людину кидали до в'язницi, коли на тебе падала пiдозра тiльки за те, що ти побував у закордоннiм порту... Повернешся з рейсу, а тебе вже обнюхують, чи ти не завербований, наче ми, радянськi моряки, тiльки того й ждемо, щоб хтось нас завербував... Одного з його матросiв оголосили японським шпигуном, а вiн не знав, де та й Японiя, вiн i слово це на слiдствi писав через I... Але чи все ти зробив, ти, комунiст, щоб виручити, визволити його? Чи, може, недовоював, не розбився там, де треба було розбитись?.. — Не iдеальнi i ми, — помовчавши, каже капiтан. — Були заслiплення. Були омани. Хибнi кроки були й помилки — в кого бiльшi, в кого меншi... — У вас меншi? — запитує Лiна. — Та що ви йому допит влаштували? — втручається Яцуба з ревнивою досадою в голосi. — Не святий i вiн! До всiх добрим не будеш. — Оцiнювати чиєсь життя — це, мабуть, найпростiше, — сказала Лукiя. — А вам пора про своє подумати. Щоб не тiльки наших помилок уникнути, а й своïх не наробити. — Хоча б куди-небудь поïхати або попливти! — мимовiль вихопилось у Тонi. — А то далi острова Смаленого не була! — I смаленого вовка не бачила, — скаламбурив Кузьма Осадчий i першим засмiявся з власного дотепу. — А справдi, як подумати, де ми будемо? Куди розiйдемось? — замрiяно глянула на друзiв коротко пiдстрижена Нiна Iваниця. — Нiчого не ясно. Поки що самi лише передчуття. — Є в нас, морякiв, таке передчуття — передчуття океану, — мовив пiсля паузи капiтан. — Проходиш, скажiмо, Гiбралтар, минаєш скелi, i хоч туман або ще нiч навкруги, ще темно, а на тебе вже вiйнуло простором, вже вiн дихнув на тебе, океан... А розвидниться — й ти бачиш навколо себе його безмежжя i гордишся тим, що ти людина, i в такi хвилини не можеш не подумати про всiх людей, що живуть на планетi... Дiвчата й хлопцi сидять прищухлi, кожному з них, певне, хочеться в цю мить зазирнути вперед у своє прийдешнє, побачити, який вiн буде, той ïхнiй океан? Чи синiй, осяяний сонцем, чи чорний як нiч океан горя, вiйни, мовчазних радiоактивних пустель? Лукiя стежить за сином, ïï раз у раз проймає незрозумiла тривога за нього. Знати б, чого ото деколи аж мiниться з лиця, якi внутрiшнi хвилювання збурюють його? Закохалось хлоп'я? Чи щось iнше розбурхало уяву? Вона знає, Вiталiй просто закоханий в капiтана Дорошенка, для нього вiн людина-взiрець, коли вiн приïздить, то у Вiталика з хлопцями тiльки й розмов, що про далекi рейси, про пасати та про мусони... Його аж подив бере, що мати до цього ставиться спокiйнiше: Як ти можеш, мамо? Перед тобою ж єдина на весь радгосп людина, що перетинала екватор, бачила сузiр'я Пiвденного Хреста! Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi. Лукiя пригадує, як в один iз своïх приïздiв капiтан привiз Вiталиковi для забави мавпеня — було з ним клопоту... Маленьке, потiшне, воно принесло з джунглiв у радгосп свiй гарячий пiвденний темперамент, жвавiсть та спритнiсть виявило таку, що не знали, куди з ним подiтись. Гасає, стрибає, як потерча, все, що попадеться пiд руку, шпурляє. Фiкуси поламало, миски побило, фiранки подерло. Дроти та антени — це для нього мов лiани в джунглях, з кутка як плигоне i на шнур електричний вчепиться, гойдається i нiби смiється своïм пустощам. Йому весело, а господиням до слiз, бо вже воно пiшло вiд хати до хати i так дiйшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до мiцних робочих рук дiда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, вiн цупко тримав його в руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура. — Невже ж оце i я колись таким був? — дивувався дiд Смик. — Невже i я вiд такого походжу? — Вiд такого, вiд такого, — жартували в майстернi. — Тiльки загордилися, дiду, цураєтесь... А воно впiзнало, родичається. — Що ж ти думаєш про нас, макако? — допитувався дiд Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зiрко й уважно дивилось на нього. На зиму забрали його в школу, в куточок живоï природи, тiльки недовго прожило мавпеня там: якось вночi вискочило з помешкання, i вранцi знайшли його на винограднику замерзлим. — Друзi! Не треба смутку, — трохи манiрно вигукнула вчителька англiйськоï, що зовнi мало чим i рiзнилась вiд випускниць. — Давайте краще голосно помрiємо про ваше майбутнє. — Про це краще голосно помовчати, — пiдiйшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук. — Мрiйникiв у нас i так — не розминешся... Ах, на цiлину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубi з своïм милим дуети спiвати! А минає кiлька рокiв, ти вже ïï в клуб не докличешся, куди там ïй в клуб: Троє дiтей, коза, ще й строïмось!.. — А по-моєму, працювати й веселитись — це нiколи не набридне, — з певнiстю каже Тоня i, пiдхопившись, гукає через голови до директора школи: — Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволяєте танцi? — Ви тепер люди сувереннi... Пари одна за одною закружляли в танцi... А на другiм кiнцi столу дедалi гучнiше розлягається пiсня: щойно спiвали чабани, а зараз спiває подружжя Осадчих — Кузьминi батьки. Вiн бульдозерист iз каналу, а вона доярка, i хоч зайнятi обоє, але жодноï гулянки без них не обходиться, жоден веселий вечiр не мине, щоб вони не сiли отак удвох i не затягли дуетом... Сiм'я в них велика, але живуть дружно i якось нiби легко, вiд молодостi й до сивини ведуть життя, як пiсню, в два голоси — злагоджено, рiвно. Так зiспiвались, що всi переливи його хрипкуватого голосу Осадчиха уже знає наперед, пiдхоплює ïх точно, де треба, i Лукiю, що дослухається до них, аж смутком щемливим обвiває, боляче стає на душi, що сама вона зараз не веде отак пiсню з кимось у парi. А чумаки йшли, чаєнят знайшли, чаєчку зiгнали, чаєнят забрали. Пiсня журлива, за серце хапає, а обличчя тих, що спiвають, зовсiм не сумнi, на устах у молодицi навiть блукає невiдповiдна до пiснi усмiшка. Осадча й Лукiю заохочує: — Спiвайте й ви. Та Лукiï сьогоднi чогось не спiвається, ïй просто хочеться отак сидiти поряд з капiтаном, слухати його тиху мову, вiдчувати тонкий запах парфумiв, що йде вiд нього, — чи, може, це запах океану? — Така пiсня... Така пiсня... — схвильовано каже капiтан. — Яку це душу треба мати, щоб скласти ïï... Аж чорнi вiд смаги люди iдуть степами, полиневим шляхом чумацьким, воли ревуть непоєнi, i припаси кiнчаються... Гнiздечко знайшли, зруйнували, а потiм самi ж i пошкодували за свiй вчинок, i з жалю пiсню про цей випадок склали, створили на безвiк... Осадчi заспiвують уже новоï, молодь танцює, Тоня, випнувши груди, розвiваючи накрохмаленим платтям, бiлим, як пiна морська, лiтає у вальсi... Партнером ïï — молодий вчитель фiзкультури, в нього вигляд кислий, нудьгарський, на головi цiла купа важкого гофрованого чуба, пiд носом вусики, тi вусики, мабуть, подобаються Тонi, бо протанцювала раз, починає з тим самим i вдруге... Вiд погляду Лукiï Назарiвни не приховалось, що син ïï, притулившись пiд деревом, стоïть якось сиротливо, не танцює, i усмiшечки його стають все кривiшi, якось жалiбно кривлять хлоп'ячi губенята... Лукiя ладна була хтозна-що зробити зараз тому дiвчиськовi, що так зловживає почуттям ïï сина, ранить його своïми витiвками. I це ж тiльки починається, а що буде потiм? З усiх дiвчат за столом зосталася сидiти тiльки Лiна, вона чомусь не пiшла до танцю, сидить i незмигно дивиться на капiтана, який саме про щось перемовляється з Лукiєю. Та ось, безцеремонне вiдтиснувши Лукiю, з стiльцем до капiтана пiдсiдає Яцуба. — Так що ж, Iване, i ти у вiдставку? Давай, давай, удвох нам буде веселiше. — Обличчя майора пойняте жовтизною, а сивий ïжак стриженоï пiд бокс голови надає йому якоïсь колючостi. — Хоч зiйдемось коли та молодiсть згадаємо... Пригадуєш, як куркульню брали за барки, як до церкви у страсну нiч з барабанами ходили? — Щось не пригадую, — заперечив Дорошенко, бо й справдi це таки без його участi було. — Нi, це ти забув! — енергiйно наполягав на своєму Яцуба. — За давнiстю лiт забув... В тебе було своє, в мене своє. Не розказуватиму конкретно, де я служив, поштова скринька — та й усе! Одне скажу: мене боялись. Скiльки людей мене боялось, Iване, та яких людей! Професори були, академiки, дiячi з дореволюцiйним партстажем... Яцуба ненароком стрiвся очима з донькою i враз на пiвсловi осiкся. Весь вигляд ïï, осудливо-гнiвний вираз очей нiби говорив: Чим ти похваляєшся? Боялись тебе? А яка в цьому честь? Зате я ось тебе нiскiлечки не боюсь! I нiколи вже не боятимусь! Нiби в знак протесту, вона встає з-за столу i, висока, стебеляста, в своєму чудовому бiлому платтi, пiдходить до капiтана: — Чи можна вас запросити до танцю? Капiтан чемно пiдводиться, i вже вони йдуть у коло, Лiна спокiйно-величаво кладе йому руку на плече, а батько сидить, як громом, вражений ïï вчинком. Танцюю з ким хочу, танцюю що хочу! — наче виказує вона, кружляючи в танцi. — I ти менi вже нiчого не заборониш, розпоряджаюсь собою в усьому сама! Гурт хлопцiв пiдiйшов до столу, вони вицiджують iз графинiв густу виноградну каламуть, i Кузьма Осадчий, той плечистий здоровань, поглядаючи у бiк майора, не втримується знову вiд дотепу: — Я на нього дивлюсь, а вiн на мене смотре! I хлопцi щиро смiються, тiльки Вiталиковi, здається, не до смiху, бо Тоня все ще лiтає у вальсi iз своïм фiзкультурником, лiтає найбуйнiше, збуджено грає очима до партнера, пускає бiсики так, що Вiталик вже, видно, не може на неï дивитись, — Лукiя бачить, як вiн вихнув кудись убiк, зник у кущах. А вона, та безсоромниця, пiсля танцю, обвiваючись газовою хустинкою, ще й до хлопцiв пiдiйшла, запитала, ставши наввипинки: — Де ж це Вiталик? Хм!.. — Вчорашнiм днем клянемося: тiльки що був тут, — жартує Грицько Штереверя i сам бере Тоню до танцю, тiльки з ним дiвчина танцює без того натхнення, що досi, чимось занепокоєний погляд ïï блукає по натовпу, i пiсля танцю вона одразу теж кудись зникає. Люди потроху починають розходитись, капiтан Дорошенко, незважаючи на пiдозрiлiсть, що майнула в Яцубинiм поглядi, бере Лукiю пiд руку, щоб проводжати ïï додому, i йдуть вони неквапом через шкiльне подвiр'я, входять, як в тунель, в алею старовинного парку, де ходили ще молодими. В одному мiсцi в кущах вони чують шарудiння, хтось нiби схлипує, шепоче гаряче, пристрасно: — Хочеш, я пiду зараз туди, при всiх йому скажу, що вiн менi не потрiбний, що я тiльки так з ним танцювала, бо ти ж не танцюєш! А я тiльки тебе люблю, тiльки тебе й любитиму! Ну, пробач менi, пробач, Вiталичку мiй! Зашарудiла гущавiнь, i, виходячи з парку, Лукiя та капiтан бачать, як двоє — вона в бiленькому платтi, а вiн у бiлiй сорочцi, — взявшись за руки, вибiгли на шкiльне подвiр'я i вiддаляються майданом поперед них. Нiч тиха, мiсячна. Тополi не шелеснуть. Серед шкiльного двору турнiк поблискує на мiсяцi, як i колись поблискував, ще на свiтанку ïхньоï юностi. Може, це вiн той самий, так досi й стоïть. Колихалася колись на ньому молода дiвчина, випускниця технiкуму, а як зiстрибувала на землю, падала просто в обiйми молодого моряка... Зупинившись, Лукiя й Дорошенко стоять безмовно, дивляться на той турнiк, маревно освiтлений мiсяцем. Де взявшись, пiдбiгають до нього тi двоє, чия ревнiсть тiльки-но була спалахнула в гущавинi парку i де наступило, видно, й примирення. Мить — i дiвчина вже на турнiку. Наче злетiла туди! Високо гойдається, дриҐає ногами, смiється. Але довго так ïй не втриматись — руки млiють, Лукiя аж по своïх чує мовби, як вони млiють. А приземлятись нiби й справдi страшно, страх цей, правда, бiльше вiд пустощiв, хочеться, щоб хто-небудь пiдхопив... Чого ж ти стоïш? Рятуй! Хлопець догадався. Розмахнув руки, i вона просто в обiйми падає йому, легко, бiлопiнне падає з неба... По якомусь часi уже вiн, хлопець, на турнiку, чути, як залiзо перекладини поскрипує, а ноги злiтають кудись аж до мiсяця. Лукiя й Дорошенко стоять, очей не можуть вiдвести, як наяву, оживає перед ними казка ночей ïхнiх далеких, чистих... А бiля школи тим часом ще танцi. Зосталася тут переважно молодь, батьки та вчителi порозходились, лише недремний майор Яцуба походжає, натуркує молодого Мамайчука: — Пора, мiлєйший, виключати радiолу... Бо й свiтло я вже виключаю. — А мiсяць? — Що мiсяць? — Чи не могли б ви заодно i його погасити? Коли ж радiола вмовкла, iлюмiнацiя погасла, хтось зненацька задзвонив шкiльним дзвоником, отим, що нагадує тронку чабанську... Аж занишкли всi, вслухаючись, як тане той звук в садку безшелеснiм, без вiдлуння тане в просторах ïхньоï випускноï ночi... Коли стихло, майор Яцуба пiдiйшов до дочки, що стояла в гуртi дiвчат: — Лiночко, додому! — i в голосi його пробиваються аж запобiгливi нотки. — Я ще не йду, —- вiдвернулась дочка. — Ми йдемо зустрiчати схiд сонця. Схiд сонця застає ïх в степу. Як у Москвi випускники йдуть зустрiчати схiд сонця на Красну площу, а в Києвi — на Володимирську гiрку, так тут вони ось вийшли в степ, що розлiгся перед ними, як безкраïй, злегка синiючий, заiмлений океан. А небо над ними розкинулось другим океаном, воно вже свiтлiшає, рожевiє на сходi, хвилює своєю великiстю. Високо-високо в глибинах блакитi викупуються реактивнi, небо вiд них аж дзвенить, i хоч сонця ще й нема, ще десь воно за вигином планети, а цi хлопцi й дiвчата вже передчувають його, вже бачать його вгорi, у вранiшнiм першiм промiннi, що барвить бiлий летючий метал. VII ПIКЕТАЖИСТКА Що упертiше вона бунтувалася проти нього, то вiн все бiльше i бiльше ïï любив. Не було такого приниження, на яке майор Яцуба не пiшов би ради своєï Лiни, не було таких труднощiв та перепон, яких вiн не кинувся б долати ради ïï майбутнього благополуччя. При однiй лише думцi про те, що донька могла б не пройти по конкурсу, що якiсь там iнститутськi книгогризи могли б завалити ïï при вступi, майора кидало в лють, i вiн готовий був хоч зараз iти боєм проти кривдникiв, вдаритись по всiх iнстанцiях, щоб таки домогтися свого. Дочка .кругла вiдмiнниця, грає на iнструментi, — та як вони смiють ïï не прийняти? Всiх; поставить на ноги, щоб тiльки захистити дочку i викрити злочинне кубло, якщо воно там, в iнститутi, завелося. Любити своє дитя тiльки тим, що нiжити його та вилизувати, — це ще не все, ти зумiй грудьми пробити йому дорогу, ото буде твоя любов! Влаштування дитини до iнституту — це, на його погляд, варто було найтяжчоï напруги. Розпалена уява його малювала боротьбу в усiх складнощах i несподiванках, в приймальних комiсiях (цiлком iмовiрно!) можна було наскочити на засилля хабарникiв, котрi вдаються до найхитрiших методiв у своïй злочиннiй дiяльностi, хабарi беруть тонко, обачно, через третiх осiб, — про таких вiн читав у газетах i чув не раз. Хабарiв давати вiн не збирається, — за це судять, вiн зумiє iнакше розчистити путь своïй медалiстцi: закутий в лати своïх заслуг, тараном пiде вперед, залучить на пiдмогу впливовi своï знайомства, якi в нього ще там залишились де-не-де, i, якщо треба буде вивести шахраïв на чисту воду, — вiн не зупиниться нi перед чим, бо хто ж ворог своïй дитинi? Нащо Лукiя Рясна, яка вже наче принципiальна i до того ж депутатка, а й та подбала про свого синочка : при конторi влаштовує — ластiвок стерегти, чи то пак радистом на радiовузол... Хiба ж не тепленьке мiсце? Лiна щодо цього зовсiм iншоï думки. — Не клепчiть даремно на Рясних, — перечить вона батьковi i пояснює, що Вiталик iде на радiовузол не з метою теплiше влаштуватися, а тому, що там треба замiни, бо найближчий його друг Сашко Литвиненко з осенi переходить до iнституту на стацiонар — радгосп посилає його вчитися. — Ах, це все з почуття дружби? — регоче батько. — Ти менi спiвай, спiвай про дружбу, знаємо цю дружбу... А чому вона синаша свого в чабани не посилає? Чому не вила йому в руки та на силос? — А тому, що в нього нахил до радiотехнiки. Здiбностi, ви це розумiєте? Суперечка ïхня вiдбувається неподалiк веранди, на присадибнiй дiлянцi, де вони працюють обоє: Лiна клопочеться бiля своïх гладiолусiв, а батько, голий до пояса, в чалмi якiйсь, мов фелах, прополює сапою картоплю. — Сон рябоï кобили все це, — каже вiн, змахнувши з обличчя краплистий пiт. — Влаштовуєш — так i кажи, що влаштовую, а то ще хоче й чистенькою бути... Знаємо цих чистеньких! Батько починає вголос сортувати сьогорiчних випускникiв, прикидаючи, хто з них де опиниться: Кузьма Осадчий — ну цей на канал, цього батько до себе бере, там добре платять... Ситникова на ферму вершки пити... Чумакова облiковцем, Ткачукiв — на кормозапарник... А решта? Так i норовлять — те в технiкум хоч який-небудь, те на курси, тi на текстильний комбiнат, будь-куди, аби лише з села вирватися, радi, що в радгоспi паспорти ïм видають! А Горпищенкова вертуха, що про неï тiльки й чути було на батькiвському комiтетi, йде нiбито вожатою в пiонертабiр! Розхристанка, з трiйок не вилазила, а над iншими буде вожакувати! — Та як ви можете? — гаряче вступається Лiна за подругу. — В школi Тоня в нас найкращою вожатою була! Хай трiйки, зате як ïï дiти люблять! Кожного брати пiд захист, за кожного заступатись — ця уперта звичка доньчина i дивує, i трохи насторожує Яцубу. Не вскочила б коли-небудь у халепу з цiєю безоглядною своєю довiрливiстю. В таборi ще малою прив'язалась була до якогось облiзлого академiка, називала його дiдусем, пробувала з дому навiть хлiба для нього викрадати... А коли прибуває було етап — не знаєш, куди з нею дiватись, цiлу нiч пiсля того кидається. Отож чого така знервованiсть,.. Яцубi просто душа болить дивитись, яка його донька худа, дмухни — й полетить за вiтром, плечi стирчать, руки тоненькi, безмускульнi — вона ними зараз спритно перебирає стебла квiтiв, поправляє, випростовує, де треба, ще й марлею перев'язує, щоб не падали пiд вагою суцвiть. Цей талант квiтникарки вiдкрився в Лiни несподiвано пiсля переïзду сюди з суворих пiвнiчних краïв. Взимку в неï по шухлядах рiзнi пакетики з насiнням, навеснi — на всiх вiкнах розсада в ящиках та горнятках, а зараз — грядки квiтiв, що все подвiр'я веселять. Найбiльше Лiна кохається в гладiолусах — нарозводила ïх стiльки сортiв, що в усьому районi нема, за бульбами цих гладiолусiв майор ганяв аж до Львова... Виконувати доньчинi доручення для нього одна насолода. Що тiльки забагне вона, все ïй дiстане, все добуде, хоч пташиного молока. Голубенький Москвич ото з гаража виглядає — то теж для неï, коли його придбав, про дочку насамперед думав, а не про те, щоб ранню редиску та полуницi возити на базар: майор внутрiшнiх вiйськ Яцуба не з тих, що по базарах свою честь розмiнюють на п'ятаки, йому пенсiï вистачає. Та ще ж i дружина вносить свiй пай, вона фельдшерує в радгоспi, а з часом буде в сiм'ï ще й своя лiкарка: оця сама Лiна. Вирiшено в медiнститут документи здавати. Майор таки переламав доньчину впертiсть, хоча зробити було це й нелегко, вона й тут пробувала йти йому наперекiр. А боротися з нею — хiба ж серце не обливається кров'ю? Сила, i батькiвська влада, i житейський досвiд — все на його боцi, проте тiльки гляне на отi синцi пiд очима, на отi широкi чорнi густi брови, що дiсталися ïй од матерi-степовички, тiльки зазирне вiн у глибокi криницi смутку, що свiтять докiрливо на нього з-пiд тих брiв, так i тане його батькiвське серце, так i никне вся його влада... Крiм Лiни, є в нього ще двi дочки, теж вiд першоï дружини, повiддавав вiн ïх замiж ще на Пiвночi, одну — за метеоролога-полярника, другу — за вiйськового, але з ними вiн бiльше конфлiктує тепер, нiж живе в мирi, бо вони тiльки й добрi до батька раз на рiк — восени, коли батько лiтаком доставить ïм в ïхню тундру корзини винограду. А як виноград поïли — уже знову давай батька критикувати... Для них вiн наскрiзь культовик, прочерствiлий продукт догматичноï ери, а вiн вам ось що скаже на це, мiлєйшi зятьки та дочечки: За культу теж не все погане було, принаймнi не розперiзувались так, як зараз розперезалися, дисциплiнка в усьому була! Кого треба боятись — боялись. Перед ким треба змовчувати — змовчували. А зараз порозв'язували язики! Мелють таке, за що ранiш давно б уже на соловецьких випасах бiлих ведмедiв пасли... Розiгнувши зомлiлий поперек, Яцуба озирає своє володiння. В цей час собака, здоровезна його вiвчарка, кидається до хвiртки i, ставши на заднi лапи, визирає на вулицю через паркан. Це явна ознака, що за парканом хтось є. — Лiно! — чути звiдти дiвочий голос. Лiна нiби ждала цього: вiдiрвавшись вiд квiтiв, майнула бiгцем до паркана, схопила собаку за нашийник, вiдкинула вбiк. — Заходь, заходь, вiн не займе, — каже вона до тiєï добре знайомоï пружинистоï, смаглявоï особи, що з'являється на подвiр'ï з палицею в руцi, з рюкзаком за плечима. Тоня Горпищенко завiтала. Рюкзак, палиця, дорожнi синi шаровари... Спорядилася в путь, чи що? — Попрощатись зайшла, вирушаю в рейс, — весело дзвенить вона до Лiни, а помiтивши мiж виноградними шпалерами майорову чалму над литою бронзою спини, задирливо кидає й туди: — Здрастуйте? Коли вже ви свого собаку в мiлiцiю здасте? — Вiн i менi потрiбний, — глухо вiдгукується майор. — Там хоч злодюгу якогось пiймав би. — Хай виховають собi. I майор знову налягає на сапу. Лiна в тихому захватi оглядає Тоню в ïï дорожньому спорядженнi. — Ти таки зважилась? — А що? Лiто пробуду в пiонертаборi, помуштрую дiтлашню, накупаюся в морi досхочу... — А тодi? — Вернуся в радгосп та органiзую дiвчачу чабанську бригаду! — смiється Тоня. — З самих тiльки тих, що по конкурсу в iнститути не пройдуть... Ми тодi декому носа втремо... Є ж он в радгоспi Приморський така бригада, з самих тiльки жiнок-чабанок. Старша чабанка ïхня навiть у Москву на Виставку ïздила, а я що ж, не змогла б? По сто двадцять ягнят не дала б на сотню вiвцематок, чорти вашiй матерi? — Дiвчина аж ногою притупнула i, з смiхом вислизнувши з-пiд рюкзака, кидає його на майорський ослiн. — Потомствена ж я чабанка! Лiна жвавiшає бiля подруги, веселiшає, наче якiсь бiотоки б'ють на неï вiд Тонi, наче саму силу життя випромiнюють оцi повнi грайва та блиску очi i личко лукаве, розрум'янiле, персиково-туге... Просто позаздрити можна Тонi — з усього вона вмiє черпнути радощiв, життя для неï сповнене гармонiï, на кожному кроцi жде ïï щастя. I чи не оця життєрадiсна безжурнiсть найбiльше й надає ïй такоï краси, сонячностi? — Ой, як твоï гладiолуси розпустилися! Тоня вже бiля квiтiв, над кожною квiткою нахиляється, над кожною ойкає вiд захоплення. — Ой, ця яка! А ця! А ось яка нiжно-нiжно рожева! Як небо при сходi сонця! Зоря вранiшня... Тiльки ще нiжнiша. — А ця, перлисто-рожева? — тамує гордiсть Лiна. — Менi вона чомусь найбiльше подобається... Арiоза зветься цей сорт. Снiг i вранiшня зоря... Хоча й це не точно. Такi тонкi барви, мабуть, тiльки музикою можна передати... — А це що за козак? — Тоня вже нагнулась над iншою квiткою, рубiново-червоною. — Ти вгадала, козак i є: Степан Разiн... А це Касвалон. Бiлий — це Зоя... А це Синьйорита, — торкає Лiна рукою яскраве, оранжево-абрикосове суцвiття. А Тоня нишпорить оком все далi по грядцi, маленькi, смаглявi, в якихось роздряпинках руки ïï так i шурхають мiж стеблами та суцвiттями, якi взиркуються в тугi нерозквiтлi бутони, що випинаються на вершечках. — Стiльки сортiв... Це ж кожен треба було комусь вивести... — на мить задумалась Тоня. Лiна, пiдпушуючи кущик дитячими грабликами, посмiхнулась: — Є теорiя, що квiти занесенi до нас з iнших планет. Що колись на землi були тiльки папоротники. — Не забивай собi голову, Лiно, рiзними вигадками. Де це тi планети, щоб з них такi квiти до нас долетiли? Люди, люди самi все вивели... — I в той же час є люди, Тоню, що вiк живуть i нiколи не бачать такого, — вiдповiла стримано Лiна. — Це ж квiти сонця, не всюди ïх викохаєш. Я вже думала: якби хоч кiлька сортiв на пiвнiч... Бо я ж i сама, доки була на пiвночi, просто не догадувалась, що є на свiтi така краса. — Гладiолусiв i в нас не густо, оце, мабуть, тiльки в тебе. В нас коло хат бiльше рожi сiють, ти ж бачила, бiля школи ïх у нас повно: цупкi, високi женуть... Правда, буває, й рожа в пригодi стане, — знов розвеселилась Тоня. — Якось ще в п'ятому класi запитали ми Василя Карповича, що таке естетика, так вiн нам це якраз на прикладi iз рожею пояснював. Гляньте, каже, надвечiр, коли рожа розквiтне, а сонце наллє ïï, i пелюстки свiтяться наскрiзь, i вся вона аж свiтиться красою... Оце i все, що менi запам'яталося про естетику, — засмiялася Тоня i, помiтивши смуток в очах Лiни, запитала: — А хiба у вас там, при лагерях у тундрi... зовсiм нiякi квiти не витримують? Мох, та й усе? — Нi, ростуть i в нас там... Квiти-морозники ïх звемо... Вони, як пролiски, пробивають снiг i цвiтуть... Я ось напишу, менi вишлють — може, схрестити вдасться? Тоня знов припала до квiтiв. — Ну, Лiно, як хоч, а оцю Арiозочку ти менi зчикни. Без неï з двору не пiду! Лiна збiгала на веранду i, вернувшись з ножицями, обережно зрiзала, зчикнула стебельце гладiолуса, над яким Тоня стояла невiдступне. Подаючи стебельце Тонi, запитала: — Це для?.. — Тсс! — приклавши палець до вуст, перебила ïï Тоня i злодiйкувато озирнулася в бiк майора. Потiм зненацька голосно, щоб i майор чув, випалила: — Йому, володаревi ефiру! Найкращому радистовi епохи! Забiжу, пiдкрадусь нищечком знадвору до радiовузла, покладу на вiкнi — хай сам догадається... А його й не вiдриватиму, бо вiн з тих навушникiв тепер i не вилазить... Лiна всмiхнулась, запитала тихо: — Як же вiн, такий ревнивець, тебе вiдпускає? — Все буде о'кей, як каже капiтан, — пожартувала Тоня i знову притупнула ногою, бо ïй аж не стоялось на мiсцi. — Це Лукiя Назарiвна думала, що як спровадить Тоньку в пiонертабiр, то може бути спокiйна за свого синочка. Ох, помиляєтесь, шановна моя майбутня свекрухо! Забули, що куди серце лежить, туди й око бiжить! З цими словами Тоня пiдхоплює рюкзак, вправно накидає на спину, на бiгу чмокає Лiну в щоку i, посварившись кийком на собаку, зникає у хвiртцi. Вихор був, вихор i є, — всмiхається Лiна подрузi вздогiн. Присiвши на ослонi в затiнку горiха, вона почуває, як все в нiй трепеще схвильованiстю, радiсним сум'яттям. Ну й Тоня! Нема, вже побiгла, вже збиває десь ҐирлиҐою на вулицi куряву, а тут, у дворi, й без неï ще нiби дзвенить ïï смiх, в самому повiтрi мовби ще iскряться буйнi ïï веселощi, бурхає вогонь нестримного ïï темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони цiлим класом ïздили на екскурсiю в Крим (Пахом Хрисантович таки дотримав слова i дав грузовик), в дорозi Тоня виявила себе такою заводiйкою, що Лiна часом аж заздрила ïï кипучостi, товариськостi, умiнню не звертати уваги на прикрi дрiбницi, всiєю душею пити цей щедрий свiт i його дива. Яка чудесна була подорож! Гайнули вони аж до Севастополя, побували на розкопках Херсонеса, де найбiльше Лiну вразили не стародавнi бiломармуровi колони та капiтелi, а кавуняче насiння, що з еллiнських часiв збереглося в глиняних амфорах i свiдчило, що еллiни розводили баштани. Потiм вони побували на Сапун-горi й, затамувавши подих, оглядали дiораму, з якоï, мов живi, поставали героï штурму — солдати та матроси, охопленi полум'ям битви... А як потрясло ïх, коли, оглядаючи Графську пристань, вони дiзналися вiд екскурсовода, що серед десантникiв-чорноморцiв, якi першими влетiли на Графську пристань, був i ïхнiй земляк, ïхнiй вiчно зарослий брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на своïх колiщатках. Сьогоднi якось i не схожий цей тяжко скалiчений чоловiк на героя, а тодi нiбито якраз вiн перший пiдняв свою безкозирку на високiй брамi над Графською пристанню, i та безкозирка замiняла атакуючим прапор, вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський воïн з боєм повернувся знову до Севастополя... Подвиг Мамайчука довго залишався в тiнi, бо з севастопольського бруку його, тяжко пораненого, забрали до госпiталю, i бойовий орден, що ним командування нагородило героя-десантника, ще кiлька разiв пiсля вiйни ходив за ним слiдом, аж поки знайшов його iнвалiдом без нiг у цьому вiвчарському степовому радгоспi. Завершенням ïхньоï екскурсiï була Нова Каховка, славетне молоде мiсто з могутньою греблею гiдростанцiï, з роздольним гоголiвським Днiпром, з велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високi своï шатра. Тут такою свiжiстю вiє на тебе, бо з-пiд корiння платанiв весь час то меншими, то бiльшими цiвками бринить, струмує джерельна, безлiч ключiв б'є, чистих, рiзнотонних, що зливаються в єдину, тиху й спiвучу музику води. А та дорога, якою вони ïхали в Каховку, широкий шлях степовий, на десятки кiлометрiв обсаджений мальвами-рожами! Збожеволiти можна було вiд тiєï краси! Вiд самого Ново-Троïцька й до Каховки квiтують i квiтують вони, цупкi та високi, — бiлим цвiтом! рожевим! червоним! жовтим! — не бояться нi спеки, нi гарячих сухих вiтрiв, що налiтають та шарпають ïх весь час... Ось такою чiпкою та цупкою, мiцною та непiддатливою видається ïй i ця непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе i не тужить, що рюкзак на плечi — i в пiонертабiр на цiле лiто вожакувати... А я! На що я сама здатна? Виводить Лiну з задуми брязкiт хвiртки: це прийшла мачуха, ще досить молода жiнка, але така розгодована, з таким животом, що й не вгадаєш, чи вона вагiтна, чи то просто вiдклалося соцнакопичення... Присiвши теж в холодку пiд горiхом, мачуха одишкувато хапає повiтря, потiм запитує Лiну, що ïй складати в дорогу, бо вона, мовляв, ради цього й з роботи вiдпросилася сьогоднi ранiш... А дiвчину аж досада бере: поïздки тiєï на два днi, тiльки документи здати та й назад, а вовтузнi, наче збирають тебе на острiв Дiксон. Вранцi батько валiзку перевiряв, зараз мачусi треба... — Може; ти й пальто демiсезонне вiзьмеш? — Нащо пальто? Плащ на руку та й гайда, — каже Лiна, i ïй самiй стає неприємно, що в голосi пробиваються нотки роздратування. Мачуха, проте, вже, видно, звикла до цього, провиннiсть ïï минулого мовби вимагає саме такого ставлення з боку пасербицi, i Яцубиха, мабуть, була б навiть здивована, якби Лiна заговорила iнакше. — Що нового на медфронтi? — запитує, пiдходячи, батько, i мачуха слухняно розповiдає (так, нiби доповiдає) про те, що директора знову привезли з степу на медпункт в тяжкому станi, i що на другому вiддiлку обранився бiля трактора хлопець-причiплювач, i що Мамайчук-некерований наробив сьогоднi шелесту, вимагав довiдки про стан здоров'я... Майор хмурнiє: — Нащо йому довiдка? Здоровий, як бик! — Збирає документи, теж нiбито думає вступати... I знаєте куди? В Духовну академiю! Яцуба так i вкляк, вирячившись на дружину. — Та вiн що: здурiв? В кодло попiвське. Лiна уявила Гриню-некерованого в рясi, з кадилом в руцi перед юрмищем грiшникiв... Ось коли Гринi згодиться стиляжна його борода — наче навмисне вiдпустив... — Цей висвятить бюрократiв, — мовила Лiна, ледве стримуючи смiх. Батьковi ж зовсiм було не до смiху. — Устругнув, — насупившись, мурмотiв вiн. — Один устругнув, а з десятьох спитають. Чепе. Справжнє ж чепе. Пляма на весь район, на область... Нi, за це спитають... — Не ти ж його намовляв, — заспокоïла мачуха. — Батько — герой, хай з нього питають, а ти тут до чого? — Як до чого? — енергiйно пiдхопився з ослона Яцуба. — Тут хати палитимуть, а моє дiло сторона? Пляма на всю область, а я збоку? Та ви розумiєте, що це таке?! Комсомолець — i в болото попiвське! З того самого осередку, де я починав, де ми попiвен з комсомолу сключали, тепер заява: приймiть у попи! А ви ж, старшi, де були, куди дивились? Нi, я йду в штаб. За хвилину батькiв капроновий бриль уже вiддалявся по той бiк паркана. Лiну теж брала цiкавiсть, кортiло бiльше почути про цю сенсацiйну новину; вона згадала, що ïй треба здати кiлька книжок до клубноï бiблiотеки, якою по сумiсництву теж завiдує Гриня, i, швиденько зiбравши ïх — це все були збiрники поезiй, — вона подалася до клубу. Проте до клубу й не добiгла, який там клуб, коли весь шарварок бiля контори, тут стоïть облiплений гаслами та афiшами Мамайчукiв автофургон, i цiкавих уже зiбралось чимало, а сам винуватець сполоху мовчки порядкує собi в будцi фургона, спокiйно, нiби нiчого й не сталось, вкладає коробки з кiнострiчкою перед тим, як ïхати на вiддiлок. А паства, що складається з конторських дiвчат та робiтникiв, якi, зайнявши чергу до каси, чекають на Ґанку касира, та ще хлопцiв-радистiв, що визирають з вiкна радiорубки та шкiряться в усмiшках, — ця паства з веселою жадобою чекає вже слова майбутнього свого пастиря. Кiнчивши роботу, Гриня вистромляє миршаву свою мiдно-рудаву бороду з будки фургона. — Так от i не дивуйтесь, — каже вiн. — Всi кинулись по iнститутах, по технiкумах, всi заяви подаєте, а я що: в бога теля з'ïв? Ви в свiтськi заклади, а я в духовний, це мене бiльше влаштовує. Стипендiю обiцяють вищу, нiж була колись в киïвськiй бурсi, годуватимуть калорiйне, а це для мого органiзму теж не остання рiч... Та головне, звичайно, не в харчах, а в духовнiй поживi, що ïï так прагне моя душа. Джерела iстини, де вони? Для чого живу? Ким я створений i яке моє призначення на цiй грiшнiй планетi? Не розгадано ж. А втiм, дедалi я бiльше почуваю, що моя iстота дiйсно божественного походження. Чим я вiдрiзняюсь, скажiмо, вiд коня? — Або вiд барана? — кидає один iз тих, що ждуть касира. — А тим, — пропускає Гриня реплiку мимо вух, — що чотирнадцять мiльярдiв клiтин вкладено в оцю черепну коробку. Чотирнадцять мiльярдiв! I всiма думати про овес, про силос? В цей час iз глибини конторських надр з'являється майор Яцуба i, розштовхнувши дiвчат, виходить на Ґанок, гукає до Мамайчука: — Тебе просять! — Бач, мене просять, — враз осмiхається Гриня до пастви. — Ранiше викликали, вимагали з'явитись, а тепер просять. Прогрес! Коли ж вiн в своïй сорочцi навипуск гонористо проходить мимо Яцуби, той кидає йому з презирством: — Ганьба! Я в твоєму вiцi, мiлєйший, церкви розвалював, а ти? З вузьких штанiв та навпростець у рясу? Мамайчук мiряє поглядом дебелу Яцубину постать. — Хочете знати, хто спонукав мене зробити цей крок? — Ну-ну! Хто? — Ви! Ви, товаришу вiдставник! Нестерпними стали вашi повчання — ось чому йду в обiйми клерикалiв! Сумую, а йду. Велика нудьга жене мене звiдси. Анiж без кiнця слухати вашi проповiдi, краще я сам виголошуватиму ïх! Голосно випаливши це, Гриня з поважнiстю ступив через порiг до вузького конторського коридора, а слiдом за ним, наче конвоïр, попхався й майор. Було вiдомо, що Гриню викликало на розмову радгоспне начальство, що й батько його теж зараз там, в директорськiм кабiнетi, i навiть є хтось приïжджий: будуть разом уламувати баламутника, щоб вiдмовився. Хтозна, про що з ним було ведено там перетрактацiï, тiльки Гриня довго звiдти не виходив, а коли вийшов, то пiдняв угору вказiвний палець i тоном Галiлея, що мовить своє славетне: А вона таки крутиться! — прорiк: — Гумор! Гумор, люди, понад усе! Помiтивши Лiну, що з книжечками пiд пахвою стебелясто сутулилась осторонь бiля газетноï вiтрини, Гриня мимохiдь вшанував ïï своєю увагою: — Здавати принесла, дщерь? I, взявши в неï книжки, Гриня недбало жбурнув ïх у халабуду своєï пересувки. По хвилинi тiльки пилюка вже танула на тому мiсцi, де стояв розмальований фургон кiнопересувки, — помчала роботяща кiнотрудiвниця на вiддiлок. — Хто б подумав: Гриня — i в академiю! — кинула одна з конторниць, а чабан Бунтiй, що, спершись на ҐирлиҐу, весь час стояв мовчки на Ґанку — вуса чепурнi, сорочка чиста, — мовив неголосно: — Нема таких академiй, щоб набирали без клепок, а випускали з усiма клепками. ...Увечерi майор Яцуба, натягнувши на себе комбiнезон, порався в гаражi, рихтував Москвича в дорогу. Але й колупаючись у моторi, видно, не мiг звiльнитись вiд клопоту за Мамайчука, бо з кожноï нагоди звертався до дружини, яка, теж готуючи на завтра своє, раз у раз то спускалася в льох, то вибиралася з льоху: — Ти тiльки послухай, куди вiн верне, стервець... Ще нас хоче й винними поробити перед приïжджим товаришем... Мiй крок, каже, вимушений, , це через вас, каже, мене тягне або кадило взяти до рук, або бути в гуртi тих, що по мiських бульварах iржуть по-конячому. Реготом переляканих iдiотiв то в них зветься... — По-моєму, його просто треба оженити, — зробила висновок дружина. — Подейкують, що до Тамари-зоотехнiчки в нього таємна любов, то, може, через те й баламутиться... — Еге, ти його глибше колупни... Вiн усiм на свiтi невдоволений. Мене, каже, кiнецьсвiтня туга хапає за душу, знов чумакувати хочеться, коли я прикину умом, куди ведуть цi вашi атомнi перегони... Якщо людство, мовляв, не схаменеться, все на цiй планетi почнеться спочатку. Декого я вже бачу, каже, в звiрячiй шкурi i з кам'яною сокирою в руках, — i, кажучи це, смотре на мене, падлець... Лiна, погойдуючись на сiтцi гамака пiд горiхом, слухає звiдти батьковi нарiкання, i ïй навiть уже й не смiшно, що Мамайчук має намiр iти вчитися на попа. Безглуздо? А чи так багато глузду в тому, що вона ось поïде оббивати пороги в медичний? Нiколи не думала про це, не збиралася i раптом — зубним лiкарем будеш! Вирiшувала, правда, не вона, вирiшив сам батько за неï, бо вiн чомусь переконаний, що з усiх умiнь вмiння медика найбiльш вартiсне, — медики чи на фронтi пiд час вiйни, чи навiть в мiсцях ув'язнення, у виправних колонiях, — всюди вони є людом потрiбним, дефiцитним. Так, в догоду його мiркуванням вона муситиме займатися тим, до чого не має нахилу, з душевною обридою мусить виборювати мiсце, про яке хтось iнший, може, тiльки мрiє... Хiба що зрiжеться на вступних. Тоня жартує, погрожує сформувати чабанську бригаду з дiвчат, якi проваляться, а в Лiни зараз такий настрiй, що хоч би й провалитись, то нiскiльки не страшно. Тонi можна тiльки позаздрити, ïй усе ясно, вона десь оце уже весело сяє очима у вiдблисках пiонерського вогнища, i нiякi сумнiви ïï не роздирають — вродиться ж людина такою. А Лiну обсiли гризоти. Вгорi над Лiною в космiчнiй глибокостi яскравляться зорянi вiзерунки неба, стелеться на пiвдень Чумацький Шлях, а коли на мить заплющиш очi, вже постає тобi шлях iнший, земний, степовий, обсаджений рожами, i про нього дiвчинi хочеться скласти вiрш або передати його музикою... Потiм ïй чомусь згадується свiтлий мiсячний Крим i затиснуте в скелях мiсто Бахчисарай, де ïхня екскурсiя ночувала, згадується чебуречна, де вони увечерi ïли чебуреки, а пiсля того при мiсяцi оглядали ханський палац, i парк, i оту лиховiсну Соколину вежу, куди вкидали дiвчат-полонянок... Закривавлених, розтерзаних, замучених спрагою, гнали ïх отим зоряним Чумацьким Шляхом з Украïни на Крим. Топталася краса, честь, кохання, над усiм панувала сваволя та культ кривавих брутальних ханiв. Династiï змiнювались династiями, а де вони? Нiбито аж п'ятдесят сiм ханiв один за одним перейшло тут, а iм'я жодного не зосталося нi в пiснi, нi в пам'ятi людськiй... В безвiсть пiшли разом iз своïми євнухами, середньовiчними катiвнями. Музейним експонатом дотлiває грiзна колись Соколина вежа... Нагорi вона вся обмережана вiзерунчатими Ґратами: там нiбито тримали соколiв, навчених для ханського полювання, i лише раз на рiк, з ласки аллаха, туди, на вежу, дозволялося пiднiматися невiльницям-степовичкам, щоб могли вони глянути з тiєï кримськоï Воркути на бiлий свiт, на блакить днiпрову, на далеке степове роздолля... Але й звiдти, з вежi, ïм видно було лише крутi гори, що нависають кам'яними лобами над мiстом, мовби чатуючи все живе, i тiльки за тими гранiтними крутогорами вгадувався полонянкам i обрiй широкий, i воля, i рiдний край... Скiльки невiльницьких пiсень з тих ущелин брали початок, скiльки слiз було там пролито, вiд яких i той ханський негорючий камiнь торiв! Недарма ж одна з полонянок на рушничку, що чудом зберiгся вiд тих давнiх часiв, вишила те, що ïй вимрiялось в неволi, вигаптувала дерево-калину та солов'я i посадила ïх у човен — човником послала цю вишиту дiвочу свою мрiю через гори, куди поривалась ïï душа! Такий той Бахчисарай. Немов страшний, моторошний сон, все це зримо поставало перед Лiною: i хмари кiнноти, i аркани, i полонянки, що ïх гоном женуть, щоб поховати в ханських гаремах степову ïхню вроду i молодiсть, щоб випити, висушити ïхнi почуття, викоханi на волi... Аж потiм, коли ïхня екскурсiйна група залишила нарештi те протрухлявiле ханське гнiздовище та пiднялася на гору, всi похмурi привиди минулого разом зникли, розвiялись, на горах було нiби iнше повiтря, тепла пiвденна нiч сухо дзвенiла цикадами, i повний мiсяць якось вiльно свiтив на Бахчисарай, на його мiнарети й тополi. Лiна й зараз звiдси, зi степу, мовби обiймає поглядом всю ту недавню подорож, де все повите чарами, де мiсяць пiсенно освiтлює море, рiвне й безкрає, i пiдняту в небо дiадему Кримських гiр вiд Ай-Петрi до Чатир-Дагу. Якась закохана пара, мабуть, саме стоïть зараз на тому каменi, де Лiна недавно стояла, споглядає красу нiчних, напоєних свiжiстю долин, з яких де-не-де свiтло мiсяця вихопить силует тополi, цiєï степовоï сестри кипариса, що, мовби заблукавши, прийшла туди й стрiмко вигналась на кривавих ханських токовищах... Пахощi ночi, стрекiт цикад, контральтове булькотання води в ариках... Жила в снiгах, у тундрi, чула крижаний подих арктичного океану, гуркiт прибоïв i навiть гадки не мала, що полонитимуть ïï такi найнiжнiшi пiвденнi ночi, як там, у Криму, i ось тут, де пахне горiхом, степом, нiчною фiалкою, i спати можна надворi, не залазячи в мiшок, i цикади своïм невтомним стрекотом навiватимуть тобi одвiчну музику свiту... Батьковi клопоту бiля Москвича вистачило до пiзньоï ночi, ще зосталося й на ранок. Думка була виïхати разом iз сонцем, бо не близька дорога, а вже й сонце пiдбилося ген-ген, а Москвич ïхнiй голубенько поблискує бiля радгоспних майстерень, де батько ще щось виточує та пiдпилює. Лiна теж тут, готова в дорогу. Стоïть у дверях майстернi та безвiдривно дивиться, як працює товариш Курiнний, токар по металу, колишнiй морський офiцер. Є щось просто артистичне в його роботi. Пiд час виробничоï практики хлопцi з ïхнього класу завжди натовпом стояли бiля верстата товариша Курiнного, щоб подивитись, як вiн встановлює рiзцi та починає своє чародiйство, як легко в'ється йому пiд ноги стрiчка сизо-металевого серпантину. Лiна якось вхопила стружку в нього з-пiд нiг, а вона виявилась така гаряча, що аж пальцi попекла... Цей товариш Курiнний в недавньому минулому десь на Пiвночi, на пiдводнiм човнi плавав, i хоч до старостi чоловiковi ще далеко, довелося йти у вiдставку за станом здоров'я. Вдома, одначе, пiсля вiдставки сидiти не захотiв, забирали на роботу в район — теж не пiшов, сам попросився в майстерню: я, каже, люблю токарювати... I таки любить, нiчого не скажеш. Владнiстю над речами, своïм буденним, трудiвницьким умiнням — ось чим вражають тут Лiну робiтники. Муфти виточують, ресори зварюють, там щось кують, там розбирають мотор... Безногий газорiзальник Мамайчук-старший в захиснiм козирку вправно i впевнено веде язичок полум'я по металу, щось викроює з товстого сталевого листа. Вiд простого й до складного — все вмiють цi люди, все ïм дається. В кутку майстернi двоє зайнятi спецiально тим, що ремонтують кузови та сидiння шоферам, пружини новi вставляють замiсть поламаних, а надворi кiлька робiтникiв метикують над якимось пристроєм до комбайна, щось лагодять, переiнакшують, переконструйовують... Лiнi подобається саме ця атмосфера дiла, творчостi, колективiзму, подобається, коли механiк, з'являючись на порозi, гукає: — Здрастуй, козацтво! А вони й не смiються, наче вони й справдi козацтво. Навпроти кузнi iржаво червонiють купи рiзного брухту, де Вiталiй Рясний та його друзi копалися цiлу весну, зараз серед залiзяччя валяються, бiлiючи на сонцi, ще й величезнi судновi манометри, знятi з того вiйськового судна, що намертво лягло у водах затоки. Давно вже радгоспнi механiзатори роздягли, обдерли те судно. Мов за золотим руном, пускались вони туди своïми пiратськими експедицiями, а тепер, пiд час перекуру, зiбравшись коло майстерень, весело кивають в бiк затоки, в бiк роздягнутого сталевого велетня: — Якби на колеса його та в степ... Ото був би трактор! Пiд час перекуру Мамайчук-севастополець пiд'ïздить до Яцуби, який все ще копирсається в моторi; рвучко-сердито вiдштовхуючись вiд землi, iнвалiд кружляє, скрегоче своïми iнвалiдськими колiщатами довкола машини, насуплено розглядає, наче бачить голубенького цього Москвича вперше, i хоч зараз iнвалiд i не п'яний, а Лiна його чомусь побоюється. Дiвчину вiдлякує i його похмуре одутле обличчя в бруднiй щетинi, i оте калiцтво, i що на великому пальцi в нього замiсть нiгтя чорнiє якийсь запечений Ґудзь... Здається Лiнi, що ветеран ось-ось насвариться на неï тим Ґудзем або запитання якесь ïй поставить таке, що вона й вiдповiсти не зумiє. Запитання в нього й справдi визрiває, але з ним вiн звертається не до Лiни, а до самого Яцуби: — Скажи, навiщо тобi цей персональний Москвич? Батько вiдповiдає жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в iнститут, бо пiшки далеко йти, але Мамайчук жарту не приймає, його, як завжди, пече Яцубина пенсiя, що ïï, мовляв, забагато йому дають: на трьох солдатських вдiв вистачило б. — Ти свiдомий? Нi, скажи, ти свiдомий? — учепливий, мов клiщ, пристає до вiдставника Мамайчук i вказує йому на iншого вiдставника — на Курiнного, що в цей час саме лазить з комбайнерами бiля комбайна, — он, мовляв, вiн теж вiдставник, до полюса пiд кригами плавав, а коли списатися довелось — сам прийшов у майстерню, бо совiсть в людини є. Слово за словом, i мiж ними вже спалахує чвара, батько кричить: — Ти менi очi цим не штрикай! Я не сам собi пенсiю встановляв! Я за неï пургою та цингою платив! Зубiв ось чортма! Бачив! —I вiн вишкiряє до Мамайчука свою вставну нержавiючу сталь. — Не на курортi був! Там був, де дитина ось, замiсть яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з собою не рахувався, до впаду своïй владi служив! А сказали, бери вiдставку — взяв. — Не взяв би... Саме життя тобi вiдставку дало, — глипає спiдлоба Мамайчук. — Не спiшiть Яцубу ховати! Рано! Ще, може, самi покличете нас, щоб синiв ваших до тями приводили! Бо повипускали чортiв з пляшки, а назад загнати не вмiєте! — Ну-ну! Синiв ти наших не чiпай, — наïжується Мамайчук, i вже колiщата його скрегочуть знов до майстернi, а батько, грюкнувши капотом, тоном наказу кидає Лiнi: — Сiдай! Москвич ïхнiй, тикаючись мiж комбайнами та старими сiвалками, поволi вибирається на просторе; вже хащi машин були позаду, коли Лiна зненацька вгледiла капiтана Дорошенка: в бiлому кiтелi, в капiтанськiм кашкетi, вiн стояв над купою iржавого брухту, розглядав величезний якiрний ланцюг, що його теж, мабуть, разом з манометрами привезли з того нiчийного судна. Даючи Москвичевi дорогу, капiтан вiдступився i в цей час загледiв на переднiм сидiннi Лiну, що нескладно гнулася поруч з батьком, i всмiхнувся ïй. Була в його усмiшцi якась делiкатнiсть, доброзичливiсть, — це Лiна вiдзначила в ньому ще на шкiльному вечорi. Певне, ця делiкатнiсть властива йому, певне, є в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми. I зараз — пiдняв руку, ворухнув у повiтрi пальцями: щасливоï, мовляв, дороги... Радiсно i трохи аж тоскно стало дiвчинi вiд цiєï миттєвоï зустрiчi з капiтаном. Людина змiстовного й славного життя, вiн таке глибоке на неï враження справив на випускному, так гарно розповiдав ïм про того степовика-парубiйка, що з торбинкою тьопав до причалу i що з байди дядькiвськоï, подолавши всi труднощi, таки вийшов на простори океану... А в який же вона, Лiна, пускається океан? З якими передчуттями вирушає в свiй перший рейс? Не океан, а, мабуть, болото паперiв, камiння канцелярських столiв жде ïï... Доведеться нервувати за кожну оцiнку, за кожен бал, скiльки разiв доведеться глушити в собi голос власного сумлiння, щоб хоч на пiвкроку просунутись по шляху до того дiла... яке ïï зовсiм не приваблює! Бормашина та крiсло — батько певен, що саме вони зроблять Лiну щасливою... А якщо не пройде по конкурсу? Батько розгорне баталiю, пустить в хiд грозьбу i лестощi, секретарок допитками замордує, а начальству руку трястиме по-холопському... Ще й дочку вчитиме цiєï науки запобiгань перед викладачами, пролазництва, пiддобрювання. Невже все це неминуче в життi? Невже рано чи пiзно, а мусиш iз цим примиритись? В дорозi з Москвичем було негаразд, мотор кiлька разiв глухнув, кашляв, доводилось зупинятися, i доки батько гаркотiв стартером або, пiднявши капот, щось лагодив, Лiна стояла край дороги, обвiяна гарячим степовим повiтрям. Розглядала жовте квiття дикоï собачоï рожi та Петрового батога цупке стебелля, що синiми зiрками свiтило з-помiж обважнiлих вiд пилюки придорожнiх полинiв; походжала та думала своï думи про те, як житиме, пройде по конкурсу чи нi, а сумнiви весь час тривожили, чи саме так треба жити, щоб ти вiдкрито могла глянути в вiчi i капiтановi, i тому безногому озлобленому газорiзальниковi Мамайчуковi. Востаннє мотор заглухнув (i на цей раз, здається, остаточно), коли ïм зоставалось всього з кiлометр доïхати до мiсця робiт на трасi каналу. Вже видно було там розбушовану землю, цiлi буртовища свiжого грунту, серед якого сюди й туди, то пiрнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери, зблискували до сонця своïми величезними лемешами. Батько лютував, гаркотiв стартером, раз у раз крутив ручку, червонiючи з натуги: — Не заводиться, хоч убий! Треба було шукати якогось виходу, i батько знайшов його в тому, що Лiна зостанеться бiля машини, а вiн пiде пiшки до каналобудiвникiв, домовиться, щоб виручали. В них там, мовляв, багато механiзмiв, можуть взяти на буксир. Пiшов батько, зосталася Лiна сама вартувати свого Москвича, що незабаром розпiкся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було всидiти в ньому. Лiна вибралась на повiтря, присiла у затiнку машини на травi. Знов дика рожа цвiте, жовтiє запилюженими пелюстками — цупка, запорошена, живуча. Земля напечена, мов черiнь. Ящiрка шурхнула в нору, чмiль пролетiв, муравки трудяться й трудяться невтомно. А далеч степiв лелiє текучою спекою, рiвнина така ж, як i в тундрi, тiльки небо тут iнше, та немає на Пiвночi, в краю вiчноï мерзлоти, оцих степових могил, невiдомо ким i коли насипаних... Чиï вони: скiфськi, сарматськi, запорозькi? Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в цей гарячий робочий час. Нарештi звiдти вирушила пiдмога. Степом навпростець з страшенним гуркотом, з курявою iшла та пiдмога. Лiна спершу навiть не могла збагнути, що то за потвора повзе, скрегоче назустрiч, скажено пiдгрiбаючи землю... Очам своïм не повiрила. Танк! Справжнього танка вона нiколи не бачила, тiльки з кiнофiльмiв i знала, а тут це, безперечно, вiн насувався, окутаний курявою, великий, масивний, безокий, з загребущими гусеницями, з вiйськовим ще номером на брудно-зеленiм борту... Тiльки замiсть башти на ньому ребристо здiймається щось схоже на кран, Лiна пiзнiше дiзнається, що це хтось хитромудрий, пристосовуючи танк до мирного життя, дiйсно скинув з нього башту i натомiсть встановив звичайний робочий кран, яким пiд час ремонту можна пiднiмати найважчi двигуни... Танк бурею розгорнувся перед Москвичем, водiй хвацько пiдчепив його сталевим тросом i поволiк у бiк каналу — мов комаху яку-небудь поволiк! Лiна, принишкнувши, сидiла в Москвичi, згоряла вiд сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смiшний в очах людей оцей ïхнiй лiмузинчик, що його волоче по стернi велетенський робочий танк... Видовище збоку, певне, справдi було смаковите, бо всi бульдозери, скрепери, повилiзавши на гору, позупинялись, водiï самоскидiв почали сигналити, видно було, як звiдусiль з валу бульдозеристи махають кашкетами i десь аж пiд небом зблискують бiлi зуби на закiптюжених обличчях, — регочуть усi, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий буро-зелений мамонт волоче до таборища оту голубеньку, пiдхоплену серед степу комаху. Вже танк i зупинився, i трос вiдчепили, а Лiна все не зважувалась вилiзти iз своєï схованки, бо й саме повiтря навкруги, здавалось, було наснажене блиском насмiшок, реготом, кепкуванням. Подолавши нiяковiсть, вона таки вихопилась з машини мiж люди, мiж бульдозери, мiж тягачi i самоскиди, i все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче — зубатi оцi механiзми, житловi вагончики, Дошка пошани, барила з водою... Хтось нахильцi, як запорожець, п'є просто з барила, потiм передає посудину батьковi, i той, напившись, солiдно радить возити воду цистерною, а не отакими барильцями. — А ми навмисне такими барильцями, —вiдповiдає той, що пив, молодий закiптюжений смаглiй, i бiлку ватi очi його по-циганському грають лукаво. — Бо привезли б цистерною, та й на три днi, та й тухнутиме вода!.. А в таких волi-неволi щодня возять, i, отже, свiженьку п'єм!.. Хочеш?? — запропонував вiн Лiнi й обережно пiдтримував барило, доки вона пила, Напившись, сказала неголосно: — Дякую. — Так ти мене не впiзнала? — весело окинув ïï оком смаглiй, поставивши барило на землю. — Це ж я тебе на буксир брав! Нiколи танкiстом не був, а тут довелося... А звати мене Микола Єгипта, хоч з єгиптянами я родич такий... через вулицю навприсядки! Ну, ми поïхали! — гукнув вiн i, спритно забравшись у танк, загарував ним з мiсця, аж земля задрижала. Лiна, сама не знає чому, посмiхнулася йому вслiд. Доки батько бiля похiдноï майстернi веде дiловi переговори, а потiм з кимось iз ремонтникiв починає розбирати Москвичевi нутрощi, Лiна, ще не зовсiм отямившись пiсля пережитого сорому, стоïть, туплено розглядає Дошку пошани, звiдки на неï дивляться, видно, цi ж самi бульдозеристи — i цей смаглiй, що воду пив, i тi, що тiльки-но реготали на валу. Вони й тут, на фотографiях, веселi, безшабашнi, а одягнутi ще по-зимньому чи по-весняному — в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо, а в того навмисне насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов друговi на плече, а iнший картинно позує, взявшись у боки, ще котрийсь — кремезний, широкоплечий, — видно, розважаючи товаришiв, скорчив таку мiну перед об'єктивом, що мимоволi всмiхнешся. Iз-за вагончика вийшла дiвчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця Лiнi, тiльки куди мiцнiша, здоровiша за неï, — з вогню та з сонця вся! Так i цвiте вся здоров'ям, налите тiло горить смагою. — Ну й комедiя ж була дивитись, як вас тягли, — всмiхається вона до Лiни. — Це хлопцi навмисно придумали вам для буксира танка послати. А Єгиптi цього тiльки подай... — Найшли розваги... — Та ви на них не ображайтесь. — Очi дiвчини променились добротою. — Просто люблять тут у нас пошуткувати... А танк якраз був не в роботi. Цей уже як зачепить, то потягне, вiн у нас трудяга. Дiвчата разом глянули на танк, що стояв вiддалеки на своєму, видно, постiйному мiсцi. Єгипта, заволодiвши танковим краном, вже з кимось лаявся — лаявся так, що Лiнi хотiлося вуха затулити. — Не зважай, — вiдвертаючись вiд Єгипти, заспокоïла ïï тутешня дiвчина. — То вiн механiка перевиховує. Дiвчата розгомонiлись. Невдозi Лiна вже знала, що звати цю дiвчину Василинка, а прiзвище Брага, i що брат ïï тут працює бульдозеристом на каналi, i що наступного лiта вона вступатиме до Ровенського iнституту iнженерiв водного господарства — канал обiцяє послати, буде стипендiаткою каналу... А тут? Тут працює пiкетажисткою — це од слова пiкет. Обов'язки нескладнi, ходиш, переставляєш геодезичну рейку, а майстер нiвелює. Якщо старий в доброму настроï, то вiн i пiкетажистку пiдпускає до нiвелiра, щоб привчалася. Але це так, понад програму, головне ж дiло пiкетажистки — переставляти оцi вiшки рябенькi. — Бачиш, он пiд вагончиком стоять? Одна моя, а друга моєï напарницi, ïï зараз нема. — Де ж вона? — Розрахувалась, бо в неï мати дуже захворiла, а доглядати нiкому... Оце де зараз канал споруджується, все якраз з Ганнусею ми пiкети розставляли, мiж нашими пiкетами найжаркiшi роботи йдуть... — Своєю роботою, Василинко, ти... дуже задоволена? — Як сказати. Бува цiкавiша. Але й тут: хай по сто метрiв вперед, та все ж таки вперед. Iнший свiт, все таке далеке, одначе Лiна почувала, що ïй цiкаво слухати — i про тi пiкети, i про нiвелiри, i про те, як тут живуть... Слухала, а тим часом хтось пiдкрався iз-за спини i хап ïï за голову — мiцно затулив долонями очi... Єгипта! — майнула найперша думка, чомусь саме його руки уявились такими гарячими, мiцними, з горiхами мозолiв на долонях... Треба було вгадати, крикнути iм'я, щоб випустив, i добре, що не крикнула, бо коли випручалась, то перед нею стояв... Кузьма Осадчий! Усмiшка до вух, сам закудланий, в зашмарованiй майцi, в пилюцi... I в бровах, i в чубi пилюки набилося густо. — Так це тебе тягнуто на буксирi, — казав Кузьма. — А я думав — там тiльки старий твiй... Куди ж мандрiвочка пахне? — Вона в медiнститут ïде документи здавати, — прохопилась першою Василинка. — Нiколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась, — здивувався Кузьма. — Вiдкрила в собi такий нахил? — Який там нахил, — досадливе всмiхнулась Лiна, а Кузьма веселим тоном побажав: — Ну, зеленоï тобi вулицi та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку пересипаємо. З мiсця на мiсце пересипаємо, а, кажуть, щось буде. — Не щось, а магканал, — поправила Василинка. — От чуєш: маг... Себто магiстральний, —пояснив Кузьма, — а не тому, що перед тобою якiсь маги... Тут без магiï, тут пупа надривати треба. А зате вигрохкаємо такий, що бiльший буде розмiром, нiж вiдомi тобi канали марсiанськi, що ïх Скiапареллi вiдкрив. Iз самого Марса в телескопи видно буде наш степовий аричок. — Хлопець засмiявсь, розфантазувався: — Вже десь там сидить, мабуть, такий собi вчений марсiанин, трохи на самурая схожий, розглядає нашу роботу в окуляр телескопа та покректує: що таке? Не було каналу в цьому секторi Землi, i ось вiн уже є! Де була бура пустеля — рiвна якась смужечка лягла... Оптичний обман, чи, може, й там, на планетi Земля, є бiльш-менш розумнi iстоти? Щось там риють, прокладають, ведуть... А коли так, то треба ïхнiй витвiр негайно нанести на карту земних каналiв та мерщiй у дисертацiю його — єй-єй, за це дадуть комусь доктора марсiанських наук! Дiвчат розважають його пустощi, обидвi смiються, а Кузьма тим часом, по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильцi, аж чути ковтки: глог-глог... Все в нього якось здорово виходить, хлопець навiть п'є так, як щойно пили тут дорослi бульдозеристи. Напившись, втерся всiєï п'ятiрнею, по-робочому. Зовсiм небагато й пробув на каналi, а вже з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо стоïть на землi Кузьма-каналобудiвник, тiльки жаль, що в вухах землюка — може гречка звiдти прорости. Чи давно це було, коли в школi хлопцi ще тiльки вчились водити трактора, скiльки смiху було, коли за кермо сiдав оцей вухатий Кузьма... Чи вiн придурювався, чи справдi не вмiв тодi ще правувати — трактор його нiяк не хотiв слухатись i, виписуючи по майдану п'янi викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопцi горлали невдасi керманичевi навздогiн: — Кузьмо, тримай картуз! Картуз був тодi на Кузьмi якийсь чудернацький, не нашоï ери, з переламаним козирком, — де вiн такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на Кузьмi того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозi сюди разом зi своєю школярською безтурботнiстю. — Ось так, Лiно... Степи збираємось обводнити, а самим поки що напитися нiде: кидай агрегат i бiжи аж до цих бочок за ковтком води. — Бо термоси порозчавлювали, — каже Василинка з докором. — А як його не розчавиш, коли йдеш майже слiпим польотом... Принесуть, поставлять у бур'янi, хiба там помiтиш з кабiни ваш термос... Наïдеш — i коржик з нього! — Чи й не герой, хм, — спокiйно хмикнула Василинка. — А вчора кому вiд батька влетiло за порушення правил безпеки? Погрожував i вуха пообривати. — Цi обiрве, другi виростуть, — вiдбувся жартом Кузьма i пояснив Лiнi: — Майстер наскаржився батьковi, що високi гребiнки залишаю, могло б привалити... Так старий i дає менi урок по технiцi безпеки... Ну, скоро-скоро ось моє ходiння в пiдпасичах закiнчиться: вже є телеграма з Харкова, що партiю нових бульдозерiв нам вiдправили, десь i мiй там летить... — Ще чи одержиш, — пiддражнювала Василинка. — Одержу. Подякую батьковi за науку, за здорову критику, за бульдозера i на свого суверенне пересяду... Годi ходити в пiдручних — заживу пiд гаслом: вольносць i неподлеглосць! I, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив до мiсця роботи. Вже вiдiйшовши, обернувся до Лiни: — Хочеш глянути, якi я гори верну? Дiвчата, весело перезирнувшись, рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римськоï iмперiï Троянiв вал, що слiди його ще й досi тягнуться по степах Приднiстров'я, навряд чи мiг навiть в часи розбудови рiвнятися могутнiстю з цим валом — насипом свiжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю панораму робiт. Але де ж саме проляже траса каналу? Лiнi без навички трудно було розiбратися в цьому хаосi. Всюди риють, горнуть, перевертають степ, там знiмають верхнiй шар, а тут земля вже порiзана глибокими траншеями, в однiм мiсцi розламують чорноземлю, а поруч бульдозери вже вигризають з пiдҐрунтя жовту правiчну глину i сунуть ïï нагору, на вали, нагортають цiлi буртовища. Глянути збоку — справдi здається, що тiльки пересипають землю з мiсця на мiсце, а учасникам будiвництва, звичайно ж, в усьому цьому вгадується лад, думка будiвника вже веде крiзь цей хаос несхибну вiсь каналу, бачить в степах його повноводе русло. — Зверни увагу, Лiно, як споруджувальнi роботи виконано, — вказав Кузьма на ту дiлянку, де крила каналу були вже сформованi. — Наче вручну, еге ж? О, це треба вмiти! Це брат ось ïï, — кивнув на Василинку. — Просто художник свого дiла. Народний художник земляних робiт! Де Левко Iванович планував дамбу, пiсля нього нiяких уже ручних доробок... В нас тут колектив зовсiм не сiрий, бiльшiсть ветерани, з Iнгульця прийшли, з iнгулецькоï системи, — хвалився далi Кузьма. — Гребiння, мури отi нащо? То ïх спецiально зоставляємо мiж траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався... Вже коли вженешся в траншею, то все вперед горнеш... Ну, а потiм ми, звiсно, й тi перемички ламаємо... Як наïдеш, а стiна землi перед тобою так i сiдає, так i никне! А коли вгору береш, гуркiт такий, як в ракетi, просто глухнеш вiд нього. — Кузьма блискає усмiшкою. — Оце мiй, — зупиняється вiн коло бульдозера, що незграбно перехнябився на валу. Квадратна металева кабiна, в кабiнi важелi стирчать, на сидiннi жужмом фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всiдається на тiй фуфайцi. — Щоб виростити троянду, будьте землею... Я кажу вам, будьте землею! — весело гукає вiн з бульдозера словами якогось поета. Скрегiт, рев залiза, удар чадноï хвилi... Машинi важко, натужний залiзний гуркiт глушить Лiну, вона аж сахається вбiк, а Кузьма беззвучно регоче з кабiни i вже спрямовує бульдозера вниз, в куряву, в спеку, в розбушований земляний чорторий... — Пiшов наш Кузьма на простори XX вiку, — жартує Василинка, видно, узвичаєною тут примовкою, i Лiнi навiть у цьому тутешньому жартi чується атмосфера життя своєрiдного, ïй не доступного. Простори XX вiку — i вигадають же таке... Озираючись довкола, Лiна, однаiк, помiчає, що простори тут якось особливо почуваєш, вони нiби оживають, поряд з цим бушовищем земляних робiт ще бiльше вiдтiнюється безмежжя степiв та великiсть полудневого неба. — А нашi хатки на колесах, правда, гарненькi? — киває Василинка на яскравi жовто-червонi та голубенькi вагончики, що, наче автобуси на стоянцi, таборяться внизу. —Це десь аж iз Естонiï нам прислали. Дiвчата повагом рушають туди, провалюючись в розпушеному теплому грунтi. — Звикла вже, Василинко, до життя на колесах? — А що звикати. Зате ж нам, крiм основноï ставки, ще й колiснi платять або курявнi, — розважно каже Василинка, випромiнюючи усмiх своïх великих, блискучо-карих очей. — Вагончикiв, правда, не вистачає, частина наших аж у Брилiвцi живе, ïх машинами возять на роботу й з роботи... Я теж деколи ïжджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зiгнешся — колiна вище вух! Вона знову посмiхнулась рiвною своєю посмiшкою: спокiй i врiвноваженiсть, здається, нiколи не покидають ïï. — А все ж, бачу, тобi таке життя до вподоби? — Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь, а потiм глянеш... твою ж таки роботу видно... Недаром живеш... Бульдозери всюди гуркотiли, мов амфiбiï, плавали в землi, i вже й не вгадати було, де там Кузьма Осадчий, — загубився хлопець зi своïм агрегатом серед iнших бульдозерiв, злився з ними, з ïхнiм гуркотом, скреготом, курявою... А водночас i в тих, що лагодили Москвича бiля ремонтного вагона, дiло, видно, наближалося до кiнця. Один з робiтникiв-ремонтникiв, якi допомагали Яцубi, давав господаревi вже прикiнцевi напуття: — Не допускайте, щоб вода закипала. I на стартер не тиснiть без пам'ятi. А якщо ïхати доведеться заповiдним степом, там особливо пильнуйте... — Це ж чого? — Зубробiзони щоб з вами не пожартували. Вони ж там на волi гуляють. — Отож порозпускали... Скоро й левiв iз-за Ґрат повипускають... А зубробiзони, хiба вони на людей кидаються? — Людину побачать — нiчого, а дуже чомусь не люблять отакi автомобiльчики останнього випуску. Тiльки загледить, жене за ним щосили, щоб на роги пiдняти. — Ну, це вже ви менi бандилюки гнете, — недовiрливо поглядає майор на спiврозмовника. — Я очевидець, — пiдходячи, каже Єгипта. — Сам був свiдком, я ж завдяки своєму лiтунству i там працював деякий час... Якось ми ЗIСом сiно набираємо рано в степу, чуємо тупiт! Глядь — табун ïх! Цiлий табун гривастих бiзонiв просто на нас мчить! Братва хто куди, а бiзонам до нас байдуже, вони мерщiй на нашого ЗIСа. Як шеменули, так i пiшов iз сiном шкереберть. Так то ж ЗIС! А отакого, як ваш оцей лiлiпут, ковирне одним рогом — i догори колесами поставить... Майор, витираючи замазученi пальцi, поглядав спiдлоба на Єгипту, не знав — вiрити чи нi, серйозно той каже чи тiльки голову дурить... Згаяв майор Яцуба тут часу чимало. Однак за роботою не забував раз у раз накинути оком i на дочку, бачив, як вона спершу зацiкавлено розмовляла з якоюсь тутешньою дiвчиною, литкастою, повногрудою, потiм син Осадчого приєднався до них, i чути було звiдти хихи та хахи, все помiж дiлом бачив майор: i як смiялись, i як воду пили, i як ходили на вал... Потiм дiвчата обидвi чогось в отой он вагончик шурхнули, де штаб цього загону всього... Коли нарештi Москвич завiвся, Яцуба вiд полегшення навiть подобрiшав, настирливо посигналив раз i вдруге, пiсля чого висунувся з машини й гукнув бадьоро : — Лiно! Де ти там? Поïхали! Дочки якусь мить не було, потiм вона з'явилась на дверях вагончика, незвично весела, збуджена, аж вразила батька цiєю привiтною збудженiстю, а ще бiльше вразила — рейкою рябою в руках: — Тату, я не ïду. Я залишаюсь тут. — Я — пiкетажистка! VIII КАПIТАН ДОРОШЕНКО Довге життя випало старiй Дорошенчисi, або Чабанисi, як частiше ïï називають. Давно вже нема панського палацу, що його спалив у роки громадянськоï вiйни якийсь Рябошапка, нема й басейнiв, в яких купалася ïï горьовита юнiсть, нема й чоловiка-чабана, що загинув ще в першу голодовку. Сини? Один з ïï синiв загинув пiд час фiнськоï в снiгах на Карельському перешийку, другий — безвiсти зник у сорок першому, служив кадрову на румунському кордонi. Зник, як тисячi ïх зникало в тi днi, серед гуркоту фронтiв, серед розбушованих пожеж, коли й вiтри вiяли над землею паленнi, i небо високе горiло над людьми. В обох були дiвчата-нареченi, давно побралися з iншими, мають дiтей, а Дорошенчиха й досi уперто називає ïх в думцi своïми невiстками, а вони теж хоч зрiдка, хоч тодi, як чоловiк покривдить, забiгають поплакати до староï. Повiддавала вiйнам синiв, зостався ïй тiльки цей, найстарший, що юнаком подався на море, плавав на байдах з олешкiвськими та збур'ïвськими дядьками по Золотiй лiнiï, а тодi i в далекi плавання пiшов, по всiх морях-океанах пронiс смагляву материну вроду. Здається, тiльки тим i тримається Дорошенчиха на свiтi, що жде сина в гостi. Приïздить вiн все такий же стрункий, як i в молодостi, пiдтягнутий, з невигаслою привiтнiстю в очах, тiльки щоразу бiльше сивини срiблиться на скронях та втомленiшою стає усмiшка. А одного лiта капiтан не приïхав. Був вiн з науковою експедицiєю у водах океану, якраз у тих водах, над якими вставали тодi сатанинськi гриби атомних випробувань. Стара Дорошенчиха, що уважнiше за всiх у радгоспi слухала передачi радiо, що тривожнiше за всiх синоптикiв переживала звiстки про пересування циклонiв та ураганiв, першою почула i про цi океанськi випроби. Почувши, знетямлена вискочила з двору з костуром у руцi, подалася на пошту. Аж люди на вулицi сахались вiд неï, а вона нiкого не бачила, навально простувала мимо них своєю чоловiчою сягнистою ходою. На пошту, де ïï ранiш ждали добрi звiстки вiд сина, вона завжди заходила урочисто, мов у храм, i звiдти поверталась просвiтлiла, iз загадково усмiхненим лицем, — на цей раз вона вдерлась роз'ярена, з повним ротом проклять: — Що вони там думають, iроди? Що вони роблять, трясця ïм у печiнки?! I стукала об пiдлогу костуром, розпатлана, кiстлява, кричала у вiконце, де сидiла саме одна з ïï невiсток : — Пиши! Блискавки пиши! Радiограми! — Кому ж писати? — розгубилася та. — Мiнiстрам усiм! Президентам!.. Що вони думають? Люди ж у морi! Син мiй там!!! Всi службовцi збiглися на бучу — i поштовi, i з ощадкаси, нiхто до ладу не знав, як виконати Чабанишину вимогу, але й вiдмовити ïй було неможливо, здається, вона тут i очi повидирала б тому, хто вiдмовився б приймати цi ïï послання. — Пошлемо, пошлемо, — заспокоïв Чабаниху завiдувач пошти. I тiльки пiсля цього буря гнiву ïï змiнилась слiзьми, слiпа вiд них, попленталась вона додому, пiшла ходою тяжко розбитоï горем людини. Як сiла бiля хати, то й сидiла так аж до ночi. Сусiдки та невiстки прибiгали навiдувати, питали, чи не треба чимось допомогти, але вона неохоче й озивалась до них. Пустили потiм ясу, що звихнулась умом Чабаниха, але цьому мало хто вiрив, бо в очах у неï видно було непотьмарений розум, в темнiй глибинi ïх стояв закипiлий бiль. Цiлими днями сидiла й мовчала, тiльки коли якось став накрапати дощ, вона озвалася до дiтей, застерiгаючи, щоб не бiгали пiд дощем, бо тепер, мовляв, дощi поганi. Ждала вiстей. Аж пiсля того, як атомнi випробування в океанi було припинено i вiд сина прийшла уже з радянського порту радiограма, що вiн цiлий i неушкоджений, — мати мовби ожила, душа ïй стала на мiсце. Правда, Чабаниха й тодi зосталася певною в тiй думцi, що це вона своïми посланнями-блискавками врятувала сина, вiдвернула вiд нього в океанi нещастя. А тепер син ось уже вдома. Зорiє свiтанок, а вiн лежить, спить солодко, i мати ходить навшпиньках, щоб не розбудити, обережно ставить йому бiля узголiв'я склянку трав'яного настою — хай вип'є натщесерце, як прокинеться. Коли вiн тiльки поскаржився пiсля приïзду, що головнi болi часто мучать, вона заспокоïла його переконано, твердо: — Я знаю такi травки в степу, ïх треба до схiд сонця збирати, зроблю настiй i хоч якi головнi болi знiму... Один до мене аж з мiста приïжджав, сам лiкар, а я зробила йому настою iз свого зiлля, переказував — допомогло... Допоможе й тобi. Знає вона також, що в сина негаразд iз очима, час вiд часу погiршується зiр, але певна вона, що й це пройде, це в нього просто кров приливає, треба заспокоïтись; його темнi в черепаховiй оправi окуляри мати не злюбила одразу, забрала, заховала, не дає користуватися навiть в пору найбiльшого блиску повiтря : — Орли на сонце дивляться, а який зiр? До ранкового чаю мати ставить на стiл тарiлку з уламком свiжого, налитого медом щiльника, це вона робить так само тихо, крадькома, щоб не потривожити сина, а вiн тим часом уже прокинувся, вже напiврозплющенi очi весело стежать за матiр'ю. Вона аж вiдмолодiла з його приïздом, шапарює, не знає втоми. Хто по-справжньому щасливий з його переходу на життя безмандрiвне, осiле, так це, звичайно, вона, мати. Вже й те добре, що ïй принiс вiн вiдраду, хай хоч трохи зазнає спокою, а ось чи здобуде вiн тут спокою собi? Не знає мати всього, тяжко й самому думати про це. Кинуто якiр, i, здається, надовго, ïдь, сказали йому, пiдлiкуйся, вiдпочинь, а там покличемо. Та чи покличуть? Повно друзiв у пароплавствi, але ж буває, що й друзi безсилi чимось допомогти. В його становищi залишається тiльки вiрити в чудо народноï медицини, в оцi материнi травки та корiння, до яких вона — цiлком в дусi часу — ще й по таблетцi пiрамiдону додає. Хiба ж не iронiя долi; в той час, коли маєш досвiд, знання, жадання дiяльностi, в той час, коли дух твiй ще поривається до життя повносилого, повнокровного... опинитися раптом тут, в тихiй заводi, де, може, вiчний штиль тебе жде!.. Стеля. Мисник над одвiрками. На ньому — потемнiлий вiд часу, ледь помiтний козак iз списом та рублена криниця. Давно намальовано ïх. Звiдси починалось життя, тут, здається, має й замкнутися коло... Ночував у бамбукових хатинах, у готельних клiтках хмарочосiв, пiд зорями пiвденних морiв, в задушнi, паркi ночi виносив постелю з каюти на бак i там ночував, а тепер ось знову на лiжку свого дитинства, знов темнiв тобi намальований козак iз списом та криниця... Невже це i все? Невже промайнуло життя? Як лiтня летюча гроза, вiдшумiло, дощами рясними сяйнуло, пройшло... Один з останнiх його рейсiв був винятковим, десятки тисяч миль пройшов на своєму бiлому кораблi з океанологами, з науковою експедицiєю на борту. Дно океанське вивчали. Вiдкривали пiдводнi вулкани. Кряжi гiрськi виявляли пiд водами океану i нiкому не вiдомi до того западини, ущелини. Брали планктон, вивчали циркуляцiю вод, будову земноï кори. Дорошенко i сам захопився роботою експедицiï, брався часом за те, що зовсiм не входило в обов'язки капiтана. Давно вже щось ми не тралили, — скаже вченому своєму друговi — начальниковi експедицiï, i коли той накаже класти судно в дрейф i спускати прилади в глибину океану, Дорошенко сам стає до лебiдки. Таке тралiння — операцiя довготривала, треба робити все з витримкою, маєш справу з глибинами величезними... Здорово втомились в цьому плаваннi, почорнiли, бородами позаростали, зате скiльки побачили рiзних чудес... Бiлiв його красень корабель у водах найвiддаленiших архiпелагiв, бiлоснiжне сяяв пiд пальмами таких островiв, де ранiш нога його спiввiтчизникiв не ступала. Чорнi острiвнi губернатори давали прийоми на його честь... Мiсцевi жителi з ранку й до вечора товпились бiля причалу, виникала черга i тих, що бажали потрапити на судно, подивитись, як живуть радянськi моряки. А потiм той випадок в океанi, що мало не скiнчився трагiчно... Нiхто з учасникiв експедицiï не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами океану того зловiсного апокалiптичного сонця, що його засвiтила варварська рука. Та хоч були вони в iншому становищi, нiж японськi рибалки, i смертоносним попелом палубу ïхню не засипало, проте вiн, Дорошенко, до кiнця життя пам'ятатиме вирази облич своïх вчених, коли в дощовiй водi було виявлено небезпечнi ознаки... Всiх належних заходiв було вжито. Палуба й надбудови були ретельно промитi. Однак Батькiвщина за них була вже в тривозi. Негайно вернутись в найближчий вiтчизняний порт! — такий одержали по радiо наказ. Перервавши своє наукове плавання, з гнiтючим почуттям iшли до рiдних берегiв. Ще не ввiйшли в гавань, як назустрiч ïм вимчав з порту катер з цiлою групою лiкарiв i суворий молодий дозиметрист, закутий в панцир професiйноï витримки, першим пiднявся на палубу. На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здоровi. Бiлоснiжний корабель його i зараз десь в експедицiï. На цей раз судно повiв колишнiй Дорошенкiв старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких широтах? Щасливий був би зараз не те що капiтаном, рядовим матросом потрапити до них на борт. З радiстю драïв би палубу, чесно вистоював би матроську вахту, з пiвслова кидався б пiд час бурi натягувати вподовж палуби штормовi лiєри... Аж дотепер не знав, що так важко буде йому розлучатися з тим життям, з вахтами, запахом канатiв, солонiстю моря, кигиком чайок... Встає, випиває материне чаклунське зiлля, босий виходить походити по двору, по холодному споришевi. Клубок червоного сонця палає крiзь туманно-м'якi тамарисковi заростi, небо над степом чисте, i лiтак, як рибина, пiшов угорi, крiзь прозору океану блакить. Не чути звуку, лише видно обтiчний риб'ячий силует його, потiм нарештi долинає i звук, далеко позаду лiтака зринає вiн, той потужний реактивний гуркiт. Лiтак полинув сам по собi, а гуркотiння живе окремо вiд нього, живе, мов згадка про його полiт. Мимо двору йде Лукiя, квапиться кудись. — Доброго ранку! — каже вона, уповiльнюючи крок бiля хвiртки. — Доброго ранку, Лукiє. — В область ïду... Може, доручення буде яке? Дорошенко пiдходить до хвiртки, дивиться на Лукiю, свiжу, щойно вмиту, i вона, як дiвчиною, одразу шарiється пiд його поглядом, шарiється так густо, що аж наче сизою памороззю злегка беруться ïï налитi щоки, а в очах сльози нiяковостi вже блискотять, свiтяться, вiд них i очi повно наливаються свiтлом. Ну, чого ти й досi нiяковiєш, Лукiє? — так i хочеться спитати. — То якi доручення будуть? — повторює вона. — Привiт Пахомовi передай. Ти ж побуваєш у нього? — Неодмiнно. Не уник-таки хiрургового ножа ïхнiй Пахом, упертий ïхнiй подвижник... Схопило бiля силосу так, що лiтаком довелося вiдправляти небораку в область — того ж дня й прооперували... Пiлот Сiробаба, цей рум'янощокий життєлюб з чорним викоханим вусом, розповiдав потiм в радгоспi, що директор ïхнiй i там нiби, пiд ножем хiрурга, репетував своєï: Не досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику вiдправив!.. — Рано, рано скрутило Пахома, — задумливо каже Дорошенко. — Видряпається. — В голосi Лукiï не почувається смутку. — Такому клопоти i вмерти не дадуть... Ну, бувай... I вже вона йде, ïй пора, кивнула на розвiтання, самими вiями попрощалася, i Дорошенко вловив, як очi ïï в цю мить ще бiльше налилися свiтлом. Пiшла. Коси ЛукiÏ скрученi на потилицi високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода стає, що Лукiя вiддаляється вiд нього, що, призначенi для мiста, високi каблуки ïï постукують все далi розмiрене й гордовито. Лукiя — ось його щедра молодiсть, ось чиєю дружбою вiн може пишатись... Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досi в душi зосталося жевриво вiд того кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись... Ось вiн, ще молодий, повен любовi до неï, в Буенос-Айрес iде, в перший самостiйний рейс. Осiнь, негода, нiч, iз тих ночей, що трощать кораблi, що стугонять стихiями, у шквалах розмотують тривожнi сигнали SOS... Реве, бушує Атлантика, а в розвированiм океанi неба тривожний мiсяць бреде. Єдина розбухла цятка, жовток свiтла серед тьмаво-срiблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлатi, мов леви, йдуть i йдуть з просторiв ночi, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другiй половинi ночi шторм досяг такоï сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, i якщо ти не втратив тодi самовладання, вивiв судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукiя, знаходила тебе iз сяєвом своïх закоханих очей. I зараз, проводжаючи поглядом Лукiю, Дорошенко вiдчуває, як пробуджується в ньому давня до неï нiжнiсть, росте нездiйсненна жага щось повернути, щось повторити — далеке, як молодiсть, невловиме, як сон... Вдруге розпочати життя — цього ще нiхто не зазнав, нiкому iз смертних ще не вдавалось обминути той похмурий останнiй порт, що ранiш чи пiзнiш, а кожного жде... Пахом-однокашник згорiв на роботi, а його, Дорошенка, ще обiцяють покликати... Та чи покличуть? Чи, може, це вже не тимчасова недуга, а саме твоє вечорiння владно на тебе наступає? I саме тодi, коли так багато тобi вiдкрилось! Краса свiту, яку ти в юностi й не розумiв по-справжньому, принаймнi не помiчав, не дорожив нею так, як зараз... Краса людських облич, поглядiв, вчинкiв, поривань... Все життя мовби тiльки тепер вiдкривається тобi в своïх найiстотнiших зв'язках i достоïнствах. Може, це й є те, що звуть мудрiстю? Думка ясна, мозок свiтиться, як казав улюблений його художник. А день вечорiє... I з цим змиритися? Ослiпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудкiв океану? Невже не потрiбно бiльше твоє вмiння, твоï знання, твоя воля i твiй неспокiй? Чи, може, ти ще потрiбен? Мати йде з городу. Хустка на нiй чиста, бiла, неначе в недiлю, бо для неï вiчна тепер недiля. В руках несе крiп, моркву, петрушки пучечок, свiжозеленоï, рясноï. — Зеленини тобi до снiданку... Коли тобi що не так у мене, сину, — ти кажи. — Все так, мамо, все так. Поголишся, поснiдаєш i йдеш знiчев'я поблукати по радгоспу, завернеш на радiорубку, де на тебе вiйне чимось корабельним, погомониш про рiзнi новини з Вiталиком, що вже впевнено входить в обов'язки радиста, а потiм пiдеш собi по затiнках старого, ще панського парку, де в запущенiй гущавинi тобi вдається вiдшукати руïни панських басейнiв i навiть слiди тiєï химерноï споруди, що звалась ковшовим колодязем, де по рiвчаку, по вiчному колу день у день ходив колись горбатий верблюд Гарасько, женучи ковшами воду для поливу. З рання й до ночi ходив вiн тут з зав'язаними очима по вибитiй слiпою ходнею круговiй дорiжцi, без нiкого ходив, а ти, який бiля нього за погонича, тiльки прийдеш, перепряжеш, гiйкнеш, щоб рушив вiн у зворотному напрямi, i вже мовчки пiшов твiй двожильний Гарасько поволi розкручувати назад своє вiчне, терпляче намотане коло... Край парку — теж залишок панськоï старовини — позубрена, погризена цегляна брама, а неподалiк капличка, пiд якою в давнi часи був пiдвiшений дзвоник, щоб скликати батракiв на роботу. Ще далi один за одним вишикувались, як сфiнкси, облупленi цеглянi льохи для вина; всi вони позамиканi — час винобрання ще далеко; за ними пашить черепицею присадкуватий сарай, що колись був каретним, а зараз, завдяки Яцубинiй настiйливостi, переданий пiд пожежню. Сарай вiдчинено навстiж, з глибини його булькате виглядає фарами червона пожежна машина, готова щомитi ринутись куди слiд, а на дверях заявляється i сам Яцуба, вдивляється в степ, вистежує, мабуть, чи не помiтно де-небудь димка пiдозрiлого... — Добридень, — пiдiйшовши, вiтається Дорошенко. — Виглядаєш, чи де не горить? Яцуба має вигляд якийсь замордований — схуд, пожовк, сивою щетиною обрiс... Чи вiн не хворий? Пiсне, аскетично витягнуте, як на вiзантiйських розписах, обличчя затаïло в собi якийсь бiль, страждання. — Що з тобою, Грицьку? Нарештi вiн заговорив глухо, не вiдводячи очей вiд степу: — Третiй раз блискавка пiдпалює оту кошару на Кураєвому... Третiй раз б'є, i все в один рiг... Чи там закопано що, чи поклади якi... — Вiн знову помовчав. — I на ïхньому ж полi торiк громом тракториста вбило. Його вбило, а трактор ще з годину сам по полю ходив... Що це з ним сьогоднi? Говорить нiби в мареннi, нiби кошмарне сновидiння якесь розказує... Небо чисте, нiде нi хмарини, а вiн про блискавку та про трактора, на якому тракториста вбило... — Чи тебе, Григоре, не хвороба переваляла? — запитує Дорошенко спiвчутливо. — Нi, я здоровий. Яцуба, вiддiлившись вiд одвiрка, чвалає в глибину сарая, виносить звiдти низенький, обтягнутий парусиною стiльчик, подає Дорошенковi: — Сiдай. А сам сiдає просто на порозi. — Iване, ти ж менi друг, — каже вiн з щирiстю в голосi, хоч Дорошенко не пригадує, щоб був з ним коли-небудь у дружбi. — Як друга прошу, порадь, що робити менi? Горе, таке горе на мене звалилось... I по його цiй змордованостi, розгубленостi, зовсiм ранiш не властивiй йому, Дорошенко вiдчуває, що Яцубу справдi, видно, спiткало якесь нещастя. — Кажи, Григоре, що сталося... Разом подумаємо, якось дамо лад. — Чорт ладу не шука, аби крик був... Дочка вiдсахнулася! — вигукнув Яцуба й поник головою, на якiй зверху, мов чашечка на жолудi, сидiла розцяцькована, розшита бiсером тюбетейка. Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина, всупереч волi батька, влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з рiзними смiшними подробицями. — Вiдсахнулась, вiддячила батьковi за все, — повторив вiн з глибокою образою в голосi, i плечi його поникли якось старечо. — Ростив, плекав, все в неï вкладав... I ось тепер — так посиротила... Куди готував, а де опинилась! — Не розумiю тебе, — знизав плечима Дорошенко. — На канал пiшла, в трудовий колектив, що ж тут страшного? — I ти в одну дудку з ними? А ще кажуть про тебе, Йване, що делiкатний ти, чулий, культурний чоловiк... Дiвчинi сiмнадцяти рокiв потрапити в отой табiр циганський, де грубощi, лайка, горiлка, — це, по-твоєму, не страшне? Ох, знаю я, Iване, що таке для людини оточення! З убивцями, з злодiями, з рiзним карним елементом стiльки рокiв пайку дiлив. Хай тi — по той бiк дроту, а ми по цей бiк, але нам, думаєш, був мед? Думаєш, в карти нас не програвали, фiнок потай на нас не гострили? Наша служба — то, брате, фронт був, суцiльний фронт. I без похвальби скажу: справлявся. Скiльки тих подяк в найвищих наказах одержував. Це тут ось хочуть посмiховисько зробити, а там цiнували. Над якими людьми владу мав. I нi слова насупроти. А тут дiвчисько якесь! Отак покривдити рiдного батька!.. — Дай ти доньцi спокiй, вона тебе нiчим не покривдила. Яцубу аж перешарпнуло. — Ти вважаєш — нiчим? Та вона менi ось сюди, в самi груди ножаку загнала! Знає, що батько дорожить, що любить ïï безпам'ятне, так давай буду зловживати його любов'ю! А що вона в життi без батька? Перший дурисвiт ïï одурить, наглумиться, насмiється. Пiд конвоєм повертати таких в батькiвський дiм! — Не маєш права, — посмiхнувся Дорошенко. — Атестат зрiлостi на руках. — Отож-бо. I атестат, i паспорт... Вчора ïздив я до ïхнього начальства, думав, перекомизилася вже, заберу... Чорта з два! Не розумiєте, каже, ви мене, тату. Нiчого ви не розумiєте в нашому життi. Ви, каже, розучилися самостiйно думати, в часи культу звикли, що за вас хтось думає... Вчiться ж думати хоч тепер! Як це воно таке почути? На шостiм десятку вiд рiдноï дитини, га? А справдi, чи здатен вiн що-небудь зрозумiти з того, що сталося? — думав Дорошенко, дивлячись на примовклого, понуреного Яцубу. Чи знайде в собi силу порвати пута минулого, розкуватись, випростатись? I чи не вiдмерло в ньому саме це бажання випростатись, глянути на свiт по-новому? Дорошенко не збирався з ним нi про що полемiзувати, бачив, що зараз це було б марно. Думалося про iнше: що сталося з цiєю людиною? Адже Дорошенко пригадує Яцубу в розквiтi його молодостi, коли вiн лiто й зиму гасав у гостроверхiй будьонiвцi, що дiсталась йому в спадщину вiд батька, i хоч Яцубу й тодi за його запальнiсть та горлатiсть молодь називала фанатом, але вiд нього таки пашiло життям, завзяттям, не було в ньому оцiєï аракчеєвськоï дубовостi, загального отупiння, що його, видно, й мала на увазi дочка. Хто висотав з нього здоровi соки душi, на яких духовних рацiонах доводилось йому жити? Сиру картоплю, каже, гриз на лагернiй службi, не вистачало вiтамiнiв... Але ще бiльше не вистачало, видно, йому якихось iнших вiтамiнiв, тих, що для душi, — ось чого ïï так покрутило, понiвечило, наче отих асканiйських птахiв, що хворiють на авiтамiноз... Наче й годують ïх добре, а все ж чогось ïм бракує в штучних умовах парку, фламiнго навiть мiняють барву пера, з рожевих стають бiлими, а в лебедiв-кликулiв шиï покручено, поставлено свердлом... Так, здається, й тобi, голубе, скрутило шию, бачиш лише в один бiк, не помiчаєш, що життя навкруги змiнилося i клiмат змiнився... — Вчiться думати... Iч яка! Та в мене, дочко, вже голова вiд думок пухне! Я ж не отой тобi трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона вiд думок уже посивiла... Буває, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всiх нас тодi найшло? Цькували один одного... Створили собi iдола i давай перед ним розбивати лоби... — Так, було, — згодився Дорошенко. — Соромно. Перед цiлим свiтом соромно. — Вони, молодi, думають, що все це так просто собi: батьки поганi, батьки культовики, а ми ось чистенькi, ми янголята... Ще побачимо, що буде з тих янголят. Пiд пластинку крутитися — це одне, а жити... Днями приïхало двоє таких жевжикiв найматися на роботу. А це правда, — питають, — що у вашому радгоспi красти не можна? — Правда. — Тодi це нам не пiдходить, — i повiялись за вiтром... Нi, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночi, глянеш: десь забагровiло в степу — ти вже й мчиш туди, переживаєш. Прискочиш, а вони стерню палять... ïм твоя тривога незрозумiла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в життi на дисциплiнi тримається, i якщо я тобi батько, то не забувай, що я за тебе й вiдповiдаю... Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить, — знов перейшов Яцуба на своє наболiле. — А я ж ïï й пальцем нiколи не торкнув, як обiцяв покiйнiй дружинi. — Голос його здригнувся. — Повiр, вона ще порадує тебе, — сказав Дорошенко. — Ще батьковi слави там, честi добуде. — Ти так гадаєш? — Ось побачиш. — Ох, якби ж то, якби ж то... А втiм, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсiм вiдцуралася батька, щоб зненавидiла назавжди. — Його великi очi аж налилися сльозами. — Не зовсiм пропащий же вiн! Хай покрутило його та покривило, але ж i з карельськоï берези теж меблi роблять, хоч яка покручена... Запилюжена парокiнна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидiння, гукнув Яцубi: — Дим якийсь он на схiд... Так, нiби на Четвертому вiддiлку. I цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мiдний пожежний дзвiн, i шофер, що, розпластавшись, спав пiд сараєм, схопився очманiло i, ще, здається, й не проклiпавшись, кинувся виганяти машину з сарая. — А якщо то не пожежа, — додав агроном услiд Яцубi, що вже вскакував до кабiни, — то поможете деревця поливати... Там побачите — бензовоз уже поливає над шляхом... — Єсть! — почулось у вiдповiдь. Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома i став вглядатися в обрiй. Диму нiде не видно було. Вихор далеко степом пiшов, але ж вихор той не погасиш... — Ложна тривога, — весело сказав агроном. — Там дiти навеснi деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш... Бензовоз уже поливає, а чого ж цiй гуляти? I його тачанка легко полинула далi. Ох, впiзнаю свою Таврiю, — посмiхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побiля ще не заповненого водою великого ставка, що його тiльки вирили цього лiта. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. Бачиш, круглий, як телескоп, — казав вiн, показуючи Дорошенковi цей порожнiй кратер водойми, на днi якоï зараз уже поблискувало дзеркало води, що ïï тiльки почали напускати. За ставком на цьому ж пустирищi будують нове примiщення ферми. Воно незвичайноï форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станцiя степового метро. Бригадиром будiвельникiв тут теж товариш Дорошенковоï молодостi — Андрiй Бойко, жилавий, легкий, нiби висушений часом чоловiк з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусi, з кельмою в руцi спускається з свого ангара, питає моряка зацiкавлено: — Про що це тобi Яцуба там жалi виливав? Про дочку все? Мабуть, i сльозу пустив? — Та воно таки йому болить... — О, ти пожалiй його, пожалiй! А чи вiн би тебе пожалiв, коли б ти йому тодi в руки попався? — Очi блиснули гостро, хоч губи ще посмiхались. — Спiвучасник терору, i таким вiн для мене i вмре! — Вiритимем, друже, в прогрес, — напiвжартома сказав Дорошенко. — Не можна, кажуть, людинi помолодшати, а подобрiшати завжди можна. — Добра вiд нього не було й не буде. Думаєш, вiн роззброïвся? На словах! А потайки на кожного з нас дiло веде. Ото якось ти розповiдав бiля майстерень про Хiросiму. Тiльки пiшов, а вiн услiд: Що вiн носиться з тiєю Хiросiмою. Ми страшнiше бачили. Зарядив нам: Хiросiма та Хiросiма! Тiльки молодь нашу розмагнiчує, а ïй ще, може, воювати... Так що дiло й на тебе є. — А кат iз ним, iз тим дiлом, — вiдмахнувся Дорошенко i став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєï роботи, став жваво розповiдати, як виникла думка будувати такi арчастi безлiснi ферми. — На свiй страх i риск! Вичитали в одному журналi опис такоï споруди — давай, думаємо, спробуємо й ми. I, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Нiякого тобi дерева! — Втримається, не обвалиться? — На Шостому вiддiлку хiба не бачив? Вже один корiвник стоïть такий. Як дзвiн! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на мiць: всiєю бригадою забрались на самий верх i давай гопака гуртом. Хлопцi ось як вдарили... Видержав. — Та хлопцi — орли, — глянув Дорошенко на молодих мулярiв: вони стоять трохи осторонь, тамують посмiшки, нiби недбалi, грубуватi, але в душi, видно, гордi собою, своєю працею. — В нас тiльки орли, iнших i не приймаємо, — жартує Бойко. — Бригада ж у нас — комунiстична! — Цього лiта багато будує радгосп, — зауважує Дорошенко. — Там хати переселенцям, тут ось ферми новi, ставки... — Отож всi нiби вiйни бояться, — озвався зсередини примiщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенковi. —А глянеш на Центральнiй: веранди один з-поперед одного ставлять... Спитаєш: скiльки ж вона тобi обiйшлася? Та сама веранда — аж нiчого... горiлка дуже дорога... I вони всi смiються. — Ось i мiй Костя, — вказує Бойко на одного з молодих, — теж веранду спорудив тещi хiба ж таку! — Весь радгосп будується, а я що — гiрший? Миру — мир, — спокiйно каже Костя i пiд загальний смiх додає, що з тещею вiн на цьому припинив холодну вiйну. — Нiде й на вiддiлках землянок уже .нема, — похваляється Бойко. — А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сiм'я там тодi жила. Осiнь, нiч, темрява... Хатiв нема — свинорий якийсь на мiсцi селища, люди в землянках таких, що й не помiтиш... З усiх архiтектурних споруд одна стоïть... маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А менi спати — просто падаю. Прилягти нема де — пiд ногами моква, болото. Тiльки ж солдат з усякого становища вихiд знайде... Прокинувся вранцi: де це я? Кругом людно, гомiн, а я... на трибунi сплю. На узвишшi переночував! Солдат на трибунi, а навколо, на майданi... повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мiй чи мiй? I дiти ждуть: може, татко? На мить нiби тiнi перемайнули по обличчях — кожному, видно, уявились i той натовп солдаток, i одинока трибуна серед осiннього степу, на якiй спить пiсля дороги зморений солдат... Додому Дорошенко повертається знову мимо ставка, мимо майстерень, звична тверда дорiжка його в'ється помiж iржавими розпашнiлими кучугурами брухту, де знову йому в око впадають отi мертвi судновi манометри та безладно кинутий якiрний ланцюг... На цьому, власне, й завершується передобiдiшня Дорошенкова прогулянка, яку вiн в думцi з гiрким усмiхом називає ходiнням по Дузi Малого Кругу. Скiльки ще доведеться зробити йому таких обходiв? Окреслилось трохи бiльше коло, нiж колись верблюдове, але таке ж одноманiтне, замкнуто-безконечне... Безтарка, запряжена парою коненят, стоïть бiля медпункту. Стара незнайома жiнка сидить навпроти безтарки на лавцi, схилилась на руки й... плаче. — Чого ви плачете? — зупиняється проти неï Дорошенко. Жiнка вiдкриває до нього своє пооране глибокими зморшками, мокре вiд слiз обличчя. — Ти мене й не впiзнав, Iване? Подумав, що баба якась стара? А я ж Варка! Вiн став пригадувати, яка ж це Варка... — Варка Андрiєвська! — пiдказала вона. — Ще ж ми разом в КСМ осередку були... Та ось як iде час, ось якi слiди повiдкладало життя на колишнiх його комсомолках... Баба стара, а вiн, Дорошенко, ровесник ïï, досi вважає себе якщо й не молодим, то таким, що життя його тiльки на полудень стало... — Чого ти тут, Варко? Чого плачеш? —— Сина привезла ось, — вона кивнула на безтарку, — пiдозра, що стовбняк... Лiкарки нема, а без неï не приймають! Дорошенко мимохiть кинув погляд у безтарку i внутрiшньо здригнувся, побачивши там потворно перекошене, оскалене юнацьке обличчя... Твердим, уже не плачучим голосом Варка стала розповiдати, як сталося лихо. Син у неï комбайнер, на самохiдному працює, пiд час роботи нiгтя на пальцi збив, треба б до лiкаря, але ж у нас сам знаєш як: попiльцем з цигарки притоптав, кров засохла—i далi гайда... Аж потiм уже товаришi стали помiчати, що з ним щось негаразд, щелепу перекошує, око тягне... — Тiльки пiсля того менi признався: мiсця, каже, мамо, нема на менi такого, щоб не болiло, всього мене викручує. Привезли його вчора сюди, лiкарка оглянула: пiдозра на стовбняк. Тут би його й покласти, уколи б йому, а вони додому вiдiслали. Через три днi, кажуть, з'явишся... I лiкарка молода, культурна нiби, а так могла... Через три днi! А його за нiч ще бiльше перекосило, вже сьогоднi й слова не мiг ïм сказати, паразитам... — Не лайся, Варко. — Та як же не лаятись, Iване? Калiкою ж можуть хлопця зоставити на весь вiк, — з болем викрикнула Варка. — А як вiн трудився, як робив! Днює в полi, ночує в полi, хлiб он який вродив, пшеницею все поналивали, навiть курган отой, де склеп панський був, i туди зерна налили. А то ж усе його праця, механiзаторова! Як зайшли жнива, двi-три години передрiмав десь на кулацi i вже подавсь, уже на комбайнi... I ось таке ставлення. — Там хтось є? — кивнув Дорошенко на дверi медпункту. — Та ця ж гуска розгодована, фельдшериця... Чого ж ви, кажу, одразу його не поклали? Лiжок не вистачає... Серця в тебе не вистачає, а не лiжок! Iнша пiд кущем би отам хворого поклала, а не вiдсилала б додому... Та ще й Лукiï нема, нiкому й поскаржитись на них, паразитiв... Холоднi, бездушнi в нас люди, Iване, як з такими нове житя будувати, скажи? Дорошенко пiднявся на Ґанок медпункту, постукав. Дверi вiдчинились. На порозi з'явилась фельдшериця в бiлому халатi, розгодована, повновида, здається, якраз Яцубина подруга життя. — Що вам треба? — Приймiть хворого. — Це ви — хворий? — Нi, я здоровий. Хворий там, — Дорошенко поглядом вказав на безтарку. — А чого ви втручаєтесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? — В цьому почулося бажання дошкулити. — Я не директор радгоспу. — Дорошенко вiдчув, що слiпне вiд лютi, вiд нахлинулоï в голову кровi. Все ж зусиллям волi вiн стримав себе, сказав твердо, вимогливо: — Хворий в безтарцi, i негайно звольте його прийняти! Своïм владним тоном вiн, здається, таки осадив цю нахабу. Фельдшериця, задкуючи, забелькотiла щось знову про лiжка, про те, що без лiкарки вона не має права... На гомiн, одначе, вискочила десь iз внутрiшнього двора й сама лiкарка — молода i досить гарненька особа з фарбованими вiями та модно напущеною на лоба зачiскою, аж не вiрилось, що така молода i, сказати б, цiлком сучасна дiвчина вже встигла стати такою бездушною. А в iнститутi сама ж, певно, обурювалась бюрократами, ïхньою черствiстю... З'ясувалося невдовзi, що хворого справдi тут нема де покласти, до того ж таким хворим потрiбен особливий режим, темна кiмната, i мусять лежати вони на голих дошках... Треба, одне слово, везти в районну лiкарню. Дорошенко чемно взяв лiкарку пiд руку, пiдвiв до безтарки: — Сiдайте. I вiдвезiть його. I зробiть все, що треба. Ви така юна — бездушнiсть вам просто не личить. Лiкарка залилась нiжним рум'янцем, аж маленькi вуха в клiпсах порожевiли. Дорошенко допомiг ïй забратися в передок безтарки, й вона мовчки влаштувалася там, поруч з Варкою, i вже ïï стрункi дiвочi ноги зiбгано стоять поруч з Варчиними бугрувато-важкими, в темних вузлах набухлих вен. Варка, випроставшись, торкає вiжками коней, i безтарка з торохкотiнням вiддаляється вуличкою в степ... А капiтан Дорошенко пiсля цього заверне на пошту i, дiзнавшись, що нiякоï телеграми нема, прийде додому, вип'є ще склянку материного трав'яного настою, вгамується, перепочине пiд захистом цiлющоï материноï турботи. Коли вiн приляже на канапi, а мати, присiвши бiля вiкна з якоюсь роботою, поглядає на нього своïми темними пронизливими i нiби очужiлими очима, i чоло ïï час вiд часу хмуриться в задумi, а вуста щось мимоволi шепочуть, — синовi часом здається, що вона й справдi володiє гiпнозом або ще якоюсь силою i вмiє поробити... Досi переповiдають в радгоспi, як вона одразу пiсля вiйни, коли сила-силенна пацюкiв розвелася на фермах, нiбито викликала ïх з примiщень, вивела й повела степом у бiк моря i як вся ота отара пацюкiв слухняно за бабою йшла... Тодi ж, пiсля вiйни, коли тут ще не було лiкарiв, з усiх усюд несли до неï дiтей лiкувати вiд младенчеського, пiзнiше навiть i медики визнавали, що бабинi купання дають певний ефект... Яке це складне створiння, людина! Як багато ще в нiй нерозгаданого, сил недослiджених... Давно вже вiн збирався запитати матiр про таємницi ïï лiкування, а коли зараз запитав про це: — Як ви лiкуєте, мамо, людей? Вона вiдчула себе аж нiби незручно: — Кого як... Кого зiллям... А кого можна лiкувати болем... Чи помислом... Чи добрим словом... Всi цi днi, що вiн уже вдома, мати тiльки ним i живе, ласка ïï невичерпна, але iнодi йому здається, що й рiднiй матерi вiн був дорожчий отой — морський, буряний, той, що долав урагани, зазнавав небезпек, викликав тривогу за себе, а не цей безкрилий, тихий, домашнiй... Звичайно, не той випадок в океанi спричинився до його довготривалоï вiдпустки. Вiн не опромiнений. Це показало обстеження, — гiпертонiя розгулялася, та й усе. I що зiр погiршився — це, певне, теж тимчасово. Зараз уже навiть краще... Ще б хоч один-однiсiнький раз вiдчути себе серед просторiв океанiчних... I хоч пiсля того випадку, який ледве не скiнчився для його судна трагiчно. Тихий океан перестав для нього бути вiльним i чистим океаном його молодостi, бо там дiялось щось брутальне, його отруювали, над його одвiчною чистотою глумились, — проте Дорошенко почуває й зараз непереборний потяг бути там. Вiн готовий на все. Йому навiть здається, що й тодi, в океанi, не тiльки зустрiчний тайфун загнав ïх у ту небезпечну зону (офiцiальна версiя: обминали тайфун!), а ще й якесь пiдсвiдоме бунтiвливе бажання пiдказало йому той ризикований курс, бажання своєю присутнiстю захистити океан, його життя, його чистоту... В рейс! Хоча б в останнiй, хоча б у найтяжчий... Не бути тiльки забутим, не вiдчути б себе за бортом, як буває, коли вночi шквалом змиває людину за борт, i судно пiшло, i крику твого вже нiхто не почує... Мати, як нiхто iнший, розумiє його теперiшнiй стан, розумiє вона те глибоке сум'яття, що весь час живе в ньому: вiд неï не приховаєш за зовнiшньою витримкою душевне тоскно-жагуче ждання, ждання того, що може нiколи й не статись... Чи буде виклик? Чи потрiбен вiн ще пароплавству, бодай на портову службу чи на роль капiтана-наставника, коли вже вважають, що судноводiння не для нього? По обiдi вiн знову виходить з дому. Хотiлось би матерi затримати його, не пустити — куди йому в таку спеку, нащо йому в цьому бiлому випрасуваному кiтелi йти блукати десь по курявних токах польових чи, як люди передають, забиратися навiть на комбайн i, ставши поруч iз стерновим, пускатися, мов у безвiсть, на тому трахкотливому степовому кораблi? Нi, не затримує його мати, бо хоч сама нiколи не була в морi, але ïï душi доступно, чому так треба iнодi людинi просто вийти на курган степовий, щоб звiдти окинути оком далеку морську синяву та вiдчути лицем, як лагiдний надвечiрнiй бриз-вiтерець тихо тебе обвiє... Пройшовши мимо пошти у вiдкритий слiпучий степ, iде капiтан Дорошенко на щоденне своє ходiння по Дузi Великого Кругу, йде, несучи в собi все те ж спрагле ждання та неспокiй, що нiколи його не покидають. Скоро заюжить серпень, затягне степовi виднокола курявною сухою каламуттю, — наприкiнцi лiта, як i напровеснi, знову приходять в цей край i вiтри, i вихори, i курявнi бурi... Погасне степ, побурiє, злиняє, осiнь роздягне посадки, шквиря-зарiйниця покотить мряку полями, хуга засвистить поземкою по твоïм вкритiм ожеледдю степовiм океанi. Тiсним, безобрiйним стане свiт, все потоне в туманах, в дрiбних моросяних дощах... А поки що — небосхили яснi. I серед цих чабанських небосхилiв, то ясно-червоних уранцi, то ще яскравiших — багряних чи жовтогарячих — при заходi, вiдтепер тягнеться твоє безбуремне життя. Гомiн, мов калейдоскоп облич, паркий подих тропiкiв i гул Атлантики — все вiн принiс з довколасвiтнiх мандрiв сюди, на рiдний степовий берег. Ось про Хiросiму сьогоднi йому бригадир мулярiв нагадав, часто його розпитують про Хiросiму. Що таке Хiросiма, розкажiть... При цьому словi йому чомусь вчувається одразу тупе, одноманiтне поклацування пачiнко — гральних автоматiв — на кожному розi новозбудованих кварталiв загиблого мiста. Протягом двох днiв свого перебування там Дорошенко все бачив людей без посмiшок, душевно пригнiчених (принаймнi йому так здавалось), бачив атомний лазарет, переповнений нещасними, приреченими людьми, що гинуть вiд бiлокрiв'я, що очi ïм виïдає катаракта... I всюди його переслiдував усе той клацаючий, дурманливий, нiби наркотик, звук пачiнко. Хiросiма, одначе, не тiльки це. Сотнi тисяч звуглених людей — оце Хiросiма. Хiросiма — це коли балки сталевi плавились, i черепиця скипалась у груддя шлаку, i вишивка вiдбилася, мов трафарет, на живих жiночих плечах... Це також отi дiвчатка-школярки, що, опираючись на бамбуковi палицi, шкандибають кудись свiт за очi в обгорiлiм лахмiттi, i кличуть матерiв, i просять ковток води серед тiєï слiпучоï радiоактивноï спеки... Буде вiднинi тут, де чабани водять отари без лоцiй в своïм неогляднiм сухiм океанi, де над полями морськi чайки — цi крилатi душi загиблих морякiв — тiльки деколи забiлiють, замайорять бiлокриле, збираючи хробакiв та кузьку... Змалку вiн звик до роздолля, до просторого життя, серед численних друзiв його в простi чабани i вченi-океанологи, степовi комбайнери i моряки по всьому свiту; багатий вiн дружбою, досвiдом, пориваннями, багатий своєю любов'ю до людей i одвiтною любов'ю до нього — i ось з усiм цим багатством опинитись збоку, в лиманi, у вiчному штилi? Буде, може, вiднинi твоєю палубою оця твердь степова, по якiй ти йдеш навмання i де на тебе гарячим повiтрям хлюпає простiр знайомий, океанiчний. Нема тiльки хвиль, нема бурунiв. Посизiлий, витирлуваний вiвцями степ, вiн де-не-де побризканий краплинами синього цвiту: то вперто цвiте цупкий петрiв батiг, цвiте навiть там, де все стирловане, вибите. Молодими очима дивився колись ти на цей степ, була в очах орлина зiркiсть, а зараз сльозою розпливаються розгубленi по царинi краплини синього цвiту... Ось могила козацька, це мiсце колись звалося Скарбне. Не раз в дитинствi тобi захоплювали дух перекази про скарби, закопанi тут запорожцями. А як найти? Виïдь верхи конем на могилу, коли сходить сонце, i там, де ляже тiнь вiд голови коня, копай — там буде скарб. Бо все мiняється, тiльки ця могила на мiсцi, та сонце на мiсцi, та тiнь вiд коня! Хоча вже й не весна, але марево ще й зараз по-весняному щедро затоплює степовi простори, тече, струмує всюди, мов свiтла весняна розлийвода. Блищить на вiдкритих рiвнинах, на подах-улоговинах, обтiкає далекi скирти й посадки, робить ïх серед цiєï повенi нереальними, iлюзорними. Наче в плесах чистих стоять, у лагунах, i самi себе вiдбивають у водi. А пiдiйди ближче — там суш, колючi заростi маслини та гледичiй i колюча суха трава внизу... Подекуди вона, правда, ще не зовсiм суха, зеленавими пасмами-рунами стелеться по землi, заваблює подорожнього. Ось таке вибравши мiсце в затiнку, Дорошенко сiдає на травi, погляд його спочиває на пшеницях, що пiдходять аж до посадки, смаглявi, повноколосi; падалiшнiй соняшник лежить неподалiк, переïханий колесом, але вiн ще цвiте, цвiте i в пилюцi, i пахне Дорошенковi дитинством, i бджола заклопотано лазить по його тугому, передавленому колесом щiльниковi, впинається в кожну чашечку, бере нектар... Соняшники, цi брати сонця на землi, були його любов'ю i в далеких мандрах... Вiдчувши, що зморився, Дорошенко прилiг, випростався на травi горiлиць. Все, власне, так просто, — думалось йому, — варто тiльки усвiдомити, що живеш один раз, що життя — це той рейс, який не повторюється, i що його треба провести достойно... Голе небо над ним. Свiтле, денне, воно й зараз таïть у своïй глибинi всi зорi й сузiр'я, що вiдкриваються тiльки ночами. Майже неймовiрно далеким здається зараз Дорошенковi, що була в нього колись юнiсть, а потiм була сiм'я, дружина, дiти... Це були б уже дорослi сини. Нiчого певного не знає вiн про ïхнiй смертний час, про те, як тонуло розбомблене фашистськими лiтаками транспортне судно, на борту якого вони були... Достеменно знає тiльки, що було це коло берегiв кавказьких в зоряну лiтню нiч. З усього, що чув потiм, пам'ять найбiльше чомусь зберегла, що сталось це в зоряну нiч... Згадався ще рiдний порт, яким бачив його востаннє перед вiд'ïздом сюди, — в химерностi нiчних вогнiв, у стрiлах кранiв, що i вночi працювали, звiдкись долинав гуркiт лебiдок... Судна, меншi й бiльшi, мовби тiльки й чекали просторiв, рейсiв, вiтрiв... Кинувся Дорошенко вiд удару якiрного ланцюга поблизу. Схопився, сiв — i цiєï ж митi збагнув, де вiн є збагнув, що вiн ненароком задрiмав край дороги в посадцi, а розбудив його не гуркiт якiрного ланцюга, а отой комбайновий агрегат, що, наближаючись, випливає iз-за обрiю, косить, пiдтинає смугою червоно-смагляву колосисту пшеницю... Капiтан, нiби скинувши втому, пiдвiвся збадьорений i, як перед виходом на вахту, машинально провiв рукою по Ґудзиках кiтеля — чи застебнутi всi. Настрiй його одразу покращав. Почути тут гуркiт якiрного ланцюга — це добрий знак, — подумав Дорошенко i неквапом рушив назустрiч комбайновi. IX ЗАЛIЗНИЙ ОСТРIВ Блакитнiє море. Дитячим щебетом починається ранок на одному з мальовничих пiвостровiв, що по-тутешньому зветься просто кут. На кутi великий старовинний парк, один з тих паркiв, що ïх колись насаджували та поливали в таврiйських маєтках заробiтчани та мiсцевi степовики, тi, чиï внуки та правнуки зараз цiле лiто щебечуть у затiнках цього парку та смаглявiють бiля моря до мулатноï смаглостi. Комуна зветься цей кут i цей парк, тому що тут ще в двадцятi роки справдi була комуна демобiлiзованих червонофлотцiв, i хоч комуни давно нема, але ймення вiд неï ще й досi зосталось. Восени та навеснi, доки дiти у школi, в Комунi проводяться наради районного масштабу, форуми чабанiв або кукурудзоводiв, сюди ж ïдуть вiдзначати й Першотравень, а потiм на цiле лiто — рясносонячне, степове, — влада тут переходить до рук пiонерiï, хлопчакiв та дiвчаток, що ïх з усiх усюд звозять сюди, i ïхнiм житлом стають цупкi профспiлковi намети, а єдиним начальством — виховательки та вожатi. I хоч тут здебiльшого все люди веселi, але й серед них своïми вигадками та голосом, що як веселий дзвiночок, видiляється Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточеннi дiтлашнi, i хоч нiкому Тоня не потурає, як i ïй самiй батько не потурав, всякого вмiє приструнчити, все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неï найбiльше, ïм з нею весело, Тоню вони по-справжньому люблять, ïï енергiï вистачає i на танцi, i на спiви, i на рiзнi iгрища, а дiтям, що прибули сюди аж з обласного центру, нiхто так цiкаво, як Тоня, не розповiсть про рiзнi трави та про комах, про муравок та степових птахiв, вона тобi й цикаду, i ящiрку сама зловить, щоб зблизька ïï з дiтьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява i, скупавшись, там i забуваєш бiля моря щось iз своєï одежi, щоб хтось за тебе пiдбирав, то не сподiвайся, що Тоня-вожата це так тобi пропустить. З ïï легкоï руки на табiрному подвiр'ï з'являється така собi Дошка юних забудькiв, на якiй висять на гвiздочку чиïсь забутi труси, чиïсь балетки, чийсь картуз... Люблять з нею дiти ходити в походи, а оскiльки дивитись тут особливо нема чого, все степ та степ, де тiльки й побачиш давнiй, може, ще сарматський курган або слiди капонiрiв — захисникiв, де пiд час вiйни стояли обкопанi лiтаки, — то найчастiше Тоня йде з дiтьми по дузi затоки аж до того мiсця, де над самим морем, край рудоï сушi соковите зеленiють кущики очерету. — Вгадайте, звiдки цей очерет? Чому нiде бiльше нема, а тут зеленiє? I буває, що декотрий з дiтлашнi i вгадає: — Мабуть, тут є солодка вода. В очеретi справдi натрапляють вони на таке багатство, якому й цiни не складеш у степу: криниця чистоï джерельноï води! Не дуже й глибока вона, сонце ïï просвiчує аж до дна, а саме дно, мов у каменоломнi, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепашника. Дiтям—розкiш: обляжуть криницю з усiх бокiв, набирають воду в пригорщi й смаковите п'ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищухнуть, дивлячись, як вода в криницi встоюється i сонячне промiння, зламане в нiй, перестане гойдатись. Ось тодi й дiзнаються вони вiд Тонi-вожатоï, що це криниця не проста, що про неï ходить легенда, нiбито в нiй дно подвiйне, i коли довго дивитись отак, то можна помiтити, як на днi, мiж отим сторчма накиданим камiнням, зблисне уламок шаблi козацькоï. Легенду цю знає вся степова округа, i, звичайно ж, у недiлю жодна п'яна компанiя не мине криницi, щоб не повстромляти в неï своï п'янi пики — ïм ввижається там i шабля, i кинджал, i що завгодно... Буває, що пробують дiстати той скарб, бо нiби ж зовсiм близько бачить хтось шаблю i держак iнкрустований, але тiльки сягне рукою у воду, як дна вже й нема — немає нi дна, нi скарбу. Лежать малюки i дивляться у воду так пильно, що котромусь iз них справдi вже ввижається нiж гострий, як промiнь, i сама вожата ïхня, що теж розпласталася мiж ними над криницею, нiби вже бачить щось блискуче мiж камiнням, чи, може, то тiльки сонячний промiнь грає? Та бачить вона тут, у цiй чистiй криницi, i те, чого ïï малята при найбуйнiшiй фантазiï побачити неспроможнi -— неспроможнi загледiти, як десь iз самого дна крiзь хащi наламаного промiння всмiхається до ïхньоï вожатоï якийсь хлопчина, той, чиє зображення отак проблискувало ïй iз води, налитоï в гумове колесо в степу для чайок... Буває, що набреде тут на ïхню екскурсiю табiрний баянiст, в якого на головi цiла кучма густоï вовни, аж дивно, чому його не стрижуть у таку спеку, баянiст починає приставати до вожатоï з рiзними жартиками, називає ïï смаглявочкою, а вона просто в вiчi баянiстовi каже, що як йому не соромно тут байди бити помiж дiтьми, коли мiг би зерно на токах вантажити в цей час. — Треба ж комусь на баянi грати, — регоче витiвник, а Тоня йому знов на це: — В мене он п'ятикласник Петько Шамрай сам на баянi вмiє не гiрше за вас... А то позвикали грошi розтринькувати робiткомiвськi. В декотрих пiонертаборах кажуть, до того дiйшло, що не тiльки баянiстiв, а й сурмачiв наймають, щоб пiонерiв уранцi будили... А коли рушають до табору, то баянiст, гукнувши дiтям: Iдiть, iдiть! —на хвилинку ще затримує Тоню-вожату в очеретi, i тодi дiтлашня, нашорошена, як зайченята, знову чує: — Ех ти ж, смаглявочка! I вслiд за цим дзвiнкий виляск i схвильованi слова ïхньоï вожатоï: — Пiди спершу тричi вмийся! Тричi вмийся, себто перед тим, як лiзти цiлуватись... I навiть малюкам ця формула ïхньоï вожатоï до вподоби. А що ближче до кiнця тижня, то бiльше Тоню обiймає якесь хвилювання, в суботу з самого рання вона вже сама не своя, бурхливо-радiсна, нестримно кидається з обiймами на товаришок-вожатих, i вони знають, в чiм рiч, вони дружно просять начальника табору, щоб вiдпустив Тоню на вихiдний додому. Ïï проводжають надвечiр вожатi й дiтлахи, i навiть тi, чиï труси та картузи вона вивiшувала на дошку роззяв, стають трохи сумнi, що Тонi завтра з ними не буде. До радгоспу звiдси далеко, лежить туди курявна степова дорога, але Тоня, щоб скоротити свою путь, вирiшує брести через лиман навпростець, — так вона зрiже кут, дiстанеться того берега набагато швидше, а там уже рукою подати до одного з ïхнiх вiддiлкiв... Затока тут не схожа на ту, що бiля ïхнього радгоспного степу, ця ще мiлкiша, i ïï справдi можна перейти вбрiд. Помахавши на розвiтання рукою дiтям та вожатим, що вийшли на берег ïï проводжати, Тоня пiдбирає платтячко вище колiн, i вже ïï тугi смаглявi ноги смiливо забродять в це тропiчне море, де нагрiта за день вода тепла, як молоко, i гаряче, йодисто пахнуть водоростi. Густо збитi хвилею, вони непорушно киснуть у водi, i по них так м'яко ступати. Далi вiд берега море стає прозоре та чисте, дно виднiє кожною своєю пiщинкою, а потiм знову з'являються водоростi ; вони ростуть по дну якiсь мережанi, гiллястi — фантастична, неземна рослиннiсть. В тiй затоцi, що бiля радгоспу, водоростей зовсiм нема, а тут ïх цiлий лiс пiд водою. Сонце просвiтлює воду, i iх видно виразно, до кожного стебельця, наче в акварiумi, а там, де Тоня бреде, вони самi розхиляються перед нею, наче дають ïй дорогу, наче знають, куди Тоня спiшить. А вона таки спiшить, i все ïй смiється в грудях, i серце палає жагою зустрiчi. Не те що такий лиман, що його курка перебреде, а, здається, i цiле море перемайнула б вона, щоб тiльки швидше бути там, де хлопчина, з усiх найгарнiший, жде ïï на побачення. Скiльки разiв, то вранцi, то вечорами, коли табiр уже спить пiсля вiдбою, вона припадала вухом до приймача, вслухалась, чи не озветься часом до неï Вiталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве ïï iм'я. Адже поки не був радистом в радгоспi, то радiохулiганив, мiг через ефiр розшукати ïï в степу, покликати, а тепер, коли йому доручили весь радiовузол, тепер вiн сам не дозволяє собi такi коники викидати. Та вона й не сердиться на нього за це. Не сердиться, що мусить сама зараз бiгти до нього на побачення, адже вiн сьогоднi на чергуваннi i йому не можна вiдлучатись — це не те, що ïй. В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмiннi, в роботi, в здiбностях, i якщо тiльки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, своєю любов'ю. Брела, дедалi вище пiдбираючи платтячко, то наспiвувала, то голосно смiялась, що вона вiльна, що попереду вечiр побачення i що цiлуватиме ïï той, хто ïй любий. Затока виявилась ширшою, нiж видавалась з берега, вже й сонце вишнево пiрнуло за степовим берегом, а Тонi, нажаленiй медузами, ще далеко було добуватись до берега. Море не лякало ïï своєю глибиною, бо вона знала, що комунiвськi жiнки, якi працюють по той бiк на птахофермi, щоранку перебродять його, отак пiдiбравши спiдницi... Жiнкам з птахоферми тутешнi броди, видно, були краще вiдомi, а Тоню це забите водоростями Саргасове море пiймало так, що насилу виплуталась, а в другому мiсцi зненацька шугнула на глибоке — опинилась у водi по шию. Проте й це не вибило ïï з радiсного настрою, тим паче, що далi море знову мiлкiшало, ставало пiд руки, стало по пояс, i Тоня побрела швидше. Жахало ïï тiльки, коли медузи раз у раз торкались у водi ïï голого тiла, жалили ноги, тiло вiд них щемiло, мов вiд кропиви, але не так самого жалiння Тоня боялась, — просто були ïй нестерпнi слизькi доторки цих морських потвор. Мiсяць-молодик, гострий такий, що врiзатись можна, блискотiв на чистому небi, i вечiрня зiрка вже поколихувалась на водi перед Тонею, i самотнiй чабан з далекого берега, схилившись на ҐирлиҐу, дививсь, як шалапутна ота дiвчина море перебродить. ...Радгосп уже спав мiцним трудовим сном, коли, прослизнувши мимо сторожiв попiд парком, перемайнувши вулицю, дiвоча постать нечутно шаснула до Лукiï в садок, шаснула i з затаєним подихом стала над Вiталиковою розкладайкою, у мокрiй, що аж тiло облипала, одежi. Здається, дiвчина зовсiм не дихала якусь мить. А тодi ледь-ледь торкнула хлопця за вухо, тiльки торкнула, i вiн одразу кинувся, пiдхопився, наче й не спав. — Це ти? — Я. — Мокра вся, — вiн потягнув ïï до себе, — пiд яким це дощем була? — Через лимани, через усе Чорне море до тебе брела! — беззвучно смiялася Тоня. — Акули на мене кидались, спрути, восьминоги... I Лукiя, що спала на верандi, прокинулась, ïй вчувся пiдозрiлий шерхiт у садку, чиясь стороння присутнiсть, ïй навiть почулося, нiби хтось цiлується поблизу. — Хто там? Нiхто ïй не вiдповiв, i хоч вранцi син на всi ïï допитки тiльки жартами вiдбувався, казав, що таке може й приснитись, але вона була певна, що вночi хтось був у садку, не тiнь же то пiсля ïï окрику, пирснувши, вишурхнула iз садка. В цей день кращi робiтники вiддiлкiв на двох п'ятитонках з прапорами вирушили в сусiднiй радгосп перевiряти угоду на соцзмагання. Лукiя Назарiвна очолювала цю поïздку. Лукiя на грузовику — в один край, а син на мотоциклi — в другий. На мотоциклi в нього Тоня, вона сидить за спиною в хлопця, вiє на вiтрi волоссям, смiється. В руцi авоська з бутербродами, якi вони з'ïдять, добре накупавшись у морi; вони виберуть собi пустинний берег, де будуть тiльки удвох, купатимуться й розважатимуться цiлий день, а надвечiр Вiталикiв мотоцикл доставить Тоню прямiсiнько в табiр, до самого ïï намету. Мотоцикл летить, аж пiдстрибом iде. Степ в усi боки рiвний-рiвнiсiнький — пiд колесом тверджа вiкова. Маючи пiд собою таку твердь, вiдштовхнувшись вiд неï вогняними ракетними бурями, могли б звiдси набирати розгiн мiжпланетнi кораблi, а поки що дикий типчак тут свистить та нехворощ срiблиться, вона аж вилягає од вiтру там, де мчить Вiталикiв мотоцикл по своïй степовiй орбiтi. Все незмiнне, лiнiï обрiю сталi, один вiн летючо рухається серед цих устояних просторiв, тiльки вiн своïм гучним деркотанням порушує цю безмежну, затоплену сонцем степову тишу. Шулiка зорить на нього з-пiд неба здивованим хижим оком: хто ти є, що не заєць i не сайгак, а мчиш прудкiше за них? На скаженiй швидкостi мотоцикл перескакує солончаки та видолинки, аж поки, опинившись серед зарослих молочаями та будяками пiщаних кучугур, починає там чхати, кашляти, буксувати. Вибравшись на твердiше, вiн знову переможно деркоче, мчить вперед так, наче хоче злетiти в повiтря, вiдiрватись од цих в'язких пiщаних кучугурищ. Хлопець упевнено вiражує по бездорiжжю, шукає, де менше пiску, де вiн не такий сипучий, а пiсок дедалi сипучiший, i мотоцикл з льоту раз у раз шугає в нього, заривається, трясеться на мiсцi, i тодi хлопець озирається до своєï супутницi трохи винувато й захоплено: — О, дає! Як на вiбростендi! Тоня смiється: — Я не пробувала вiбростенда. — Та й я не пробував. А тепер уявляю! Оце життя! Щодуху мчать — ïм весело, буксують — ïм весело теж, i доки мотоцикл натужно гребеться в пiску, доки моторчик уперто пирхає, Тоня нахиляється до хлопця, зазирає йому в вiчi, очi ïï повнi звабливих блискiв, вони горять, тануть волого, вони аж п'янi, осоловiлi вiд спеки та приливу дiвочоï нiжностi... Ось уже й мотоцикл лежить боком, судорожно здригається в пiску, а вони стоять над ним, замлiвають в обiймах. Море десь уже близько, але його ïм не видно з-помiж кучугур. Зi степу було видно, а тепер синява морська зникла за сипучими барханами, з молочаями та будяками, що тiльки й ростуть в цих пустинних мiсцях. Слiпучими скалками iскриться пiсок, жовтiє молочай, величезний будяк гiллясто розкинувся на кучугурi, мов колючий кактус десь на межi мексiканськоï пустелi. Мотоцикл доводиться брати й перетягувати через кучугури саморуч. Вiталiй веде, Тоня пiдпихає, i як тiльки хлопець знову заводить мотор, Тоня вже вихоплюється на своє мiсце, розпущене волосся знов розвiвається на вiтрi, i Тонi знову смiшно вiд того, що, тiльки рушиш, вiтер раз у раз заголює тобi колiна, облоскочуе, смiшно навiть з того, що бачить вона весь час перед собою тонку, ще зовсiм хлоп'ячу Вiталикову шию з глибокою ямкою, що буває тiльки в брехунiв. Вiн i не з брехливих, а ямка на потилицi наче гнiздечко, хоч перепелине яйце клади. Але ж веде — такого мотоциклiста пошукати! Вперше зазнає Тоня такоï швидкостi, такоï бурхливоï ïзди з перешкодами, але ïй нiскiльки не боязко, бо нiякого ж нещастя не може бути, коли такий водiй сидить за кермом! Нiби пiдохочений нею, Вiталик бере ще один пiщаний бар'єр, дає швидкiсть, щоб вiраж був на славу, i вiраж такий є, i тодi ще мiцнiше обiймають його з-за спини ласкавi дiвочi руки, i вiн, щасливо хмелiючи, почуває всiм тiлом доторк ïï пругких груденят. Ривок —стрибок — вiраж через останню кучугуру, i ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна... Один-однiсiнький серед морськоï рiвнини бовванiв крейсер вдалинi, i, крiм нього, нiде нi паруса, нi катерка. Надбережжя теж пустинне, безлюдне. Тоня вперше тут, серед цих кучугур. Бувала на морi не раз, але там, де воно ближче пiдходить до радгоспу, а не в цих барханах, куди й батьковi отари не часто, мабуть, забродять. Лiнивий плюскiт хвиль... Суха морська трава чорнiє, шелестить пiд ногами; де-не-де риба в нiй смердить, порозбухавши. Навiть i Вiталик трохи торопiє: нi живоï душi нiде. Слiплячi, остекленiлi простори. Дрiмота у всьому. Ген-ген по берегу бiлiє самоня рибальська хатина, де кочує рибальська бригада в сезон лову, але зараз i там нiкого не видно. Навiть дядько Сухомлин, що тижнями байбакує тут, стереже рибальську оселю, зараз не вийшов назустрiч у своïм зiм'ятiм капелюсi та в брижуватих штанях з одною засуканою холошею, не вийшов, не став придивлятись, хто це прибув, хто порушив цю благодатну тишу та спокiй... Хiба ж не дивна ця ïхня планета Земля, на якiй є десь i мiста мiльйоннолюднi з унiверситетами, з хмарочосами, з пiдземними палацами метро i спортивними аренами, де шаленiють зараз десятки тисяч болiльникiв, i водночас є таке тихе узбережжя, де дрiмає собi пiд козирком черепицi одна рибальська хатина, та первiсне простори моря синiють, та чайка сидить, куняє коло води, бiла, непорушна, мов з алебастру. А втiм, є ще одне тут живе створiння: Сухомлинова корова-ялiвка червоно-степовоï породи, забрiвши далеко вiд берега, непорушне стоïть серед чистоï морськоï синяви. Спека, мабуть, загнала ïï туди, i вона стоïть собi, прохолоджується у водi по черево, стоïть, як iндiйське божество, тiльки хвостом час вiд часу обмахується — обмахується зовсiм по-нашому! Корова зацiкавлено дивиться з моря на новоприбулих. — Вона нiби хоче щось нам сказати, Вiталику! — Цiлком можливо. Що ти нам хочеш сказати, о добра корово? Ага! Що море тут пречудове! Просто як у тропiках. Тiльки нема коралових рифiв у ньому! Ось що вона каже! — I ще що? — I що дядько Сухомлин подався на недiлю в Рибальське. I що ми тут з тобою однi! Можемо виробляти, що хочеш! Свистiти, спiвати! I хлопець затягує на всю горлянку; Степ i степ, один без краю, аж до моря берегiв!.. Тоня заливається смiхом, ïй дуже подобається, коли вiн починає отак витiвати що-небудь. — Ця корова так дивиться, нiби й справдi впiзнала тебе! — Аякже! Iндiйська священна твар, вона одразу догадалася, хто перед нею! Перед нею — йог! Той, що вмiє на руках i на головi! Вельмишановна корово! Прошу вашоï уваги! I вже хлопець стоïть на головi, уже на руках дибає берегом, — п'ятами в небо, розчервонiлим обличчям вниз, — а Тоня, смiючись, повiльно ступає слiдом по м'якiй морськiй травi, веде в руках мотоцикл. — Годi, годi! — нарештi змилосердившись, каже вона, i тiльки пiсля цього юний йог, пружно перекинувшись, стає на ноги, з густо прилитою до обличчя кров'ю. — Купаємось! — каже Тоня й перша починає роздягатись. — Я зараз! — скочивши на мотоцикл, Вiталик гайнув по берегу до рибальськоï хати. I незабаром Тоня бачила вже, як вiн по-хазяйськи ходить по двору, обстежує Сухомлинове кочовище. Став потiм спихати на воду одного з баркасикiв, що чорнiли, витягнутi на берег. До неï Вiталик пiдплив уже тим баркасиком. Пiдпливши, глянув на Тоню i отетерiв. Нiколи вiн ще не бачив ïï роздягнутою. В одному купальнику стояла, красуючись на весь берег вiдкритим дiвочим тiлом, струнким, засмаглим. Аж лячно хлопцевi стало, що вона така гарна. Невже це вiн, шкет, цiлував ось ïï? Перед ним стояла, усмiхаючись, нiби незнайома, зовсiм доросла дiвчина, а вiн перед нею щулився на човнi у своïх трусенятах, як хлопчак, знiяковiвши, знiтившись перед блиском ïï оголених плечей, оголених нiг, стрункого дiвочого стану. Присоромлений, вiн безладно веслував, крутився човном на мiсцi, а Тоня, навпаки, почувала себе зовсiм вiльно, стояла й закручувала перед купанням волосся вузлом, радiсно оглядала це синє роздолля. — Ось куди б пiонертабiр! I, кiнчивши закручувати волосся, кинулась у воду, сягнисто побiгла по нiй далi вiд берега, на глибше. Вiталiй галаснув i, стрибнувши з човна, теж побiг за нею, наздогнав, i вони стали бризкатись, борюкатись. Тоня, впiймавши його, надавила, стала нагинати у воду, як хлопчака, що не хоче купатись, а вiн, випручавшись, намагався побороти ïï, натопити, але тут було ще мiлко, i вони кинулись навперегiнки бiгти далi в море, i Вiталiй, пiдстрибуючи, гукав: — Глибини! Глибини! О море, дай нам глибини! А по якомусь часi обоє лежать уже горiлиць на водi заспокоєнi, Тоня бризкає водою вгору, i звiдти, з синього неба, бiлоснiжнi перла летять, справжнiсiнькi перла, блискучi, осяйнi, отi, що ïх добувають хлопчаки в тропiчних водах з морського дна... Хотiв би i вiн Тонi таке що-небудь добути, щоб вразити ïï, щоб вона аж ахнула вiд захоплення. Тiльки що ж вiн ïй тут добуде? — Тоню, хочеш... мiдiй? — А де ти ïх дiстанеш? — В мене в човнi є... Незабаром вони вже бiля човна. Постукуючи, мов горiхами, хлопець насипає з банки перед Тонею мiдiй,. що вiн прихопив ïх, видно, в Сухомлиновiй хатi, сам ïх розлущує i подає дiвчинi, подає трохи аж недбало, щоб вона не зазнавалась, не подумала, що вiн так уже бiля неï упадає та прислуговує. А Тоня й сама вмiє розлущувати i яку розлущить, то одразу подає Вiталиковi, ïй подобається ця жiноча роль — готувати й подавати. — А корова, глянь, Вiталику, очей з нас не зводить... Чи вона теж зголоднiла? — Хай пасеться, море велике. — Та буває таке, що пашi хоч у морi шукай. — А знаєш, скiльки пропадає в морi харчу такого, що худоба аж облизувалась би... Про фiлофору чула? Це отi червонi водоростi, що ïх повно в лиманах... Доведено, що борошно фiлофори пiдвищує удоï. — Дядько Сухомлин своєю ялiвкою довiв? — Наука довела. — Що ж, треба буде цього добра й на наших фермах спробувати... Та тiльки, хто хоче пити молоко, фуражу залишав би, — сказала Тоня, i в голосi ïï з'явилась батькова рiзкiсть, — А то влiтку весь фураж пiд мiтлу виметуть, а навеснi, коли худоба дохне, знову давай його назад, iз станцiï тягачами по багнищi тягнуть... Мiдiï мiдiями, а бутерброди, видно, краще: Тоня й Вiталiй заодно беруться й за них, а потiм пливуть оглянути Сухомлинiв причал та рибальську хату-пустку, де восени рибалки ночують, ховаються вiд негоди, а зараз на ïхнiх нарах пилюки на палець. Купою в кутку дранi рибальськi сiтки, на столi Сухомлиновi об'ïдки, все навстiж, все вiдкрите, i Вiталiй тут почуває себе, як господар, бо дядько Сухомлин йому далекий родич по батьковiй лiнiï, i хлопець давно пiдтримує з ним контакти. Навеснi вiн допомагав дядьковi тут смолити човни, трудився, вигладжував по них смолу паяльною лампою, за що й має дозвiл користуватись Сухомлиновим флотом. — Цiкаво, скiльки буде вiд нас до того дредноута? —запитує Тоня, задивившись на судно, що бовванiє в затоцi. Вiталiй тамує посмiшку зверхностi. Для Тонi то загадка, тайна, а вiн уже побував там, одним з перших ходив на судно рубати свинець та добувати рiзнi радiодрiбнички. — Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там... Тоню це, видно, зацiкавило. — Але ж туди, мабуть, далеко? Скiльки буде кiлометрiв? — На кiлометри не знаю, а ;на милi... миль десять буде. Дiвчина вагається, але по всьому видно, що ïй дуже кортить глянути на те дивовисько зблизька. —— Так Сухомлин за човна ж лаятиме, — каже вона невпевнено, коли вони вже бредуть до човна, що легко лежить на водi, iскриться смолою. — За це не турбуйсь, — заспокоює Вiталiй. — Мой дядя самих честных правил... Вiн зараз далеко звiдси i, з усього видно, повернеться не скоро... А до того ж у нас iз ним уже як при комунiзмi: твоє — моє, моє — твоє... Бачила б ти цю посудину навеснi... Не човен, а кiстяк мертвий лежав у кучугурах, дiрками свiтив, розсохся зовсiм, а ми з хлопцями взялись, вдихнули в нього живу душу, i, бачиш, який фрегат! Вузлiв сiм дає! I хоч Тоня уявлення не має, що то за вузли, однак це ïï чомусь переконує остаточно, i вона каже з рiшучiстю: — Згода. Пливем! I ось вони в човнi. — Покидаємо берег планети, — беручись за весла, каже Вiталик, i цi жартома кинутi слова довго бринять Тонi, що невiдривне дивиться, як вiддаляється берег вiд них. — А як же, Вiталику, мотоцикл? — Я його там прикрив у комiрчинi старими сiтками. Сто лiт лежатиме! Вiталiй працює щиро, аж ребра ходять здухвинами, кочети ритмiчно поскрипують, а Тоня сидить на носi, обсихає, пiдставивши сонцю своï засмаглявленi плавко стiкаючi плечi. Берег щодалi бiльше можна охопити оком. Що далi вони в море, то ширше вiдкривається ïм надбережжя своïми безлюдними кучугурами, чабанськими пасовищами, радгоспними далекосяглими землями. Нiде нi деревця. Центральноï садиби не видно, лише рибальська обшпугована вiтрами хата блищить, черепиця на нiй тече в маревi, горби кучугур облягають ïï, нiби алiгатори, нiби створiння якiсь палеозойськi, що, дрiмаючи, грiють на сонцi своï жовтаво-бурi спини. А священна Сухомлинова корова ще й досi стоïть у водi, тiльки вона вже стала маленькою i дедалi стає ще меншою, втрачає свою червоно-степову масть... Вiталiй дивиться вперед, не спускає ока з далекого, ледь мрiючого судна, щоб тримати курс просто на нього. Вiн уже обливається потом, тернеться щокою об плече i знов гребе, Тоню аж жаль бере, що вiн так старається, а його ще й ченчики жалять, i вона пробує вiдганяти ïх, бо цi ченчики та сiрi степовi мухи з чабанських кошар теж пливуть разом з ними, зi степiв — у блакитнiючу безвiсть. — Може, тебе змiнити, Вiталику? — Сиди, — вiдказує вiн. — Я вгощаю. Тоню захоплює оця таємничiсть, оця, сказати б, поезiя таємничостi, в яку вони поринають. Велика вода, суцiльна голубiнь вже оточує ïх. Нiжно-блакитна шовковiсть небес i густо насичена синню, аж чорна просторiнь, моря — такий ïхнiй свiт, серед якого ïм чути тiльки хлюпання хвилi та ритмiчне поскрипування кочетiв. Море, що спершу прозоро просвiчувало аж до дна i зверху було веселим, синiм, щодалi мовби темнiшає, важчає, воно стає i справдi чорним, можна зрозумiти, чому його так назвали. I хвилi, всюди хвилi, хвилi... Бiля берега ïх майже не було, а тут ними все море вилискує, перевертається, i лише де-не-де над ïхньою темною синню чайка слiпуче зблисне в повiтрi або з'явиться з-помiж хвиль самотнiй нирок, виткнеться чорною голiвкою i пiрне знов, зникне, як i не було його. Берег вiддаляється. Уже ледь бiлiє черепицею рибальська хата, ïхнiй береговий орiєнтир. Хата нiби вгрузла в землю — ïï черепиця тепер лежить просто на самiй поверхнi моря, на самiй смузi обрiю. Аж трохи страшнувато стає Тонi, що ïх уже вiддаляє вiд берега така вiдстань. А судно нiби й не наближається. Важка його непорушнiсть, як i ранiш, далеко темнiє серед густоï сапфiрноï синяви. — Моторкою ми до нього швидко добирались, — каже Вiталiй, нiби виправдуючись. Зрушився вiтерець. Вiталiй склав весла, взяв на днi човна шмат якоïсь замазученоï брезентини, розiпнув, i та брезентина... враз стала вiтрильцем! — Дми, дмухай, товаришу бриз! — примовляє Вiталiй, направляючи парус куди слiд. Певне, i йому трохи не по собi, що вони так далеко зайшли в море, але вiн старається нiчим не виявляти цього, i його самовладання заспокоює Тоню. — З берега здавалось, нiби зовсiм близько, — каже вона, — а тут ось пливемо, мабуть, бiльше години, а судно ще де. Хлопець киває на вiтрильце: — З цим ми швидко до нього добiжимо. Солом'яна чуприна спадає хлопцевi на лоба, а очi з-пiд неï зiрко примруженi весь час вперед, щоб не збитися з курсу, не вiдхилитись вiд судна вбiк. Степ уже ледве мрiє. Вiтрильце ïхнє таке маленьке, що навiть якби хто й був у цей час на узбережжi, то навряд чи помiтив би ïх звiдти. — Назад нам, Вiталику, доведеться проти вiтру? — За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе! Вiн жартує, але без посмiшки. Невже i йому трiшки-трiшки лячно, тривожно? Ще б пак, така темна, лиснюча стихiя стелеться навкруги. Мабуть небо в космосi отаке ж темне, непривiтне i має в собi щось затаено-грiзне. Темна морська просторiнь навкруг, i тiльки сонце високе, зенiтове смажить ïх i тут, ллється на плечi дiвчинi, на голi Вiталиковi реберця, на густу темно-синю гладiнь. Судно, однак, таки ближче. Сiре залiзне громаддя його низько, розлого сидить на водi, осiвши майже по ватерлiнiю. В небi мережкою щогла прозорчата, похилена набiк, наче пiсля урагану. З висоти щогли спадає якийсь обiрваний трос, телiпається в повiтрi. Вже й Вiталiй, i Тоня не зводять з судна очей. Для Тонi воно повне таємничостi. Все воно — недоступнiсть i заборона. Ось на борту на брудно-сiрому тлi виднiє бiлий знак, якiсь лiтери i цифра 18... I це як шифр, як таємниця нерозгадана, вiдома небагатьом. Вже пiдпливши майже до борту, вони зненацька почули шум крил, птаха звiдкись сполохнули. Гава! Самотня чорна Ґава замахала в повiтрi крильми, кiлька разiв крикнула голосом бюрократа, кружляючи над своïм залiзним гнiздовищем. I де вона взялася тут? Вiталiй i Тоня, поодягавшись, примовклi, внутрiшньо напруженi, йшли вже понад бортом судна. Почуття незаконностi, незадоволеностi свого вчинку весь час не покидало ïх. Все грiзне, похмуре, вiд усього вiє запустiнням. Облуплена, облущена фарба бортiв. Iржа... Iлюмiнатори заснованi павутинням. В одному мiсцi Вiталiй, впритул приставши до борту i взявши це махинище на абордаж, звелiв Тонi хапатися й лiзти вгору, на палубу. Вона мить роздумувала, потiм мiцно вхопилась рукою за гарячий, напечений сонцем iлюмiнатор, — цей теж був заснований павутинням! — а далi допомогло ïй якесь iржаве, нестерпно розпечене скоб'я, i не встиг Вiталик дати ïй пораду, як вона була вже на палубi. Залiзо палуби вогнем опекло ïй босi ноги — вона мусила аж пританцьовувати. — Пече, ой пече! — гукнула вона вниз Вiталiєвi, що вовтузився там, складаючи парус i примуцьовуючи човна. — Кинь менi босонiжки! Ой, мерщiй! Бо я тут як на сковородi! У вiдповiдь на ïï слова полетiв на палубу один босонiжок, потiм другий, а невдовзi з'явилася iз-за борту i солома Вiталiевого чубчика та худенькi плечi в самiй майцi, — з. його появою Тонi стало веселiше. Почуття гостре, нервово-лоскотне охопило ïï. Хотiлось смiятись, кричати, галасувати так, щоб всi почули! Ïхнiй крейсер. Двоє ïх, двоє закоханих, на великому вiйськовому суднi. Нiколи, звичайно ж, не було на цьому вiйськовому суднi закоханоï пари, щоб отак — вiн i вона. Лунали тут суворi команди, накази, радiопозивнi, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер ïм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевiй аренi могутнiх рудо-iржавих палуб владарює смiх, ïхня любов! — Подумати тiльки, куди ми з тобою забрались, — сказала Тоня радiсно-тремтячим голосом. — На справжньому крейсерi! — Навiть якщо на есмiнець, — посмiхнувся Вiта-лик, — то й тодi ти не повинна розчаровуватися... Таки гора. Залiзний Арарат серед моря. Вода була десь далеко внизу, i човник ïхнiй там поколихувався, такий малюсiнький, а судно здiймається над морем справдi мов залiзна гора, сталева скеля, ïхнiй сталевий острiв. — Яке ж велике! Тоня сама не своя вiд хвилювання, ïï охоплює лихоманкове збудження, проймає дрож, трепет, що це вони з Вiталиком аж куди добулися, однi-однiсiнькi опинились на цьому острiвку, як робiнзони, де ïх оточує химерне залiзне бескеття... I Вiталик теж помiтно схвильований, голос його аж трохи зривається, коли вiн що-небудь пояснює Тонi. Трiщить пiд ногами серед iржi щось бiле, блискуче. — Дивись, Вiталику, — кидається на блискiтки Тоня, — скляна вовна якась! — Не вовна це. — А що? — Скловата. Iзоляцiйний матерiал. Бачиш, з розпоротих обшивок вилазить. — Яке ж бiле та гарне. Вона бере пучок цього дивного матерiалу в руки, але Вiталик застерiгає: — Не бери! — Чому? — Руки потiм довго щемiтимуть... Воно в тiло в'ïдається. А зате iзоляцiя з нього... Скловата ця i в огнi не горить. — Нi, трошки я обов'язково вiзьму, в таборi моïм дiтлахам покажу, — i Тоня, як пiр'я з подушки, жваво висмикує iз розпоротоï обшивки скловати зовсiм чистоï, бiлоï, як перший снiг, Де-не-де палуба повидималась якимись пухлинами, видно на нiй якiсь пробоïни, рванi дiрки, люки, зяючi в прiрву... Бiлiє розсипане вапно, крихти цементу... — Що це за дiрка, Вiталику? — Та це так... Вiн чогось мнеться, щось не доказує. Бере крихту цементу й нюхає навiщось. Потiм каже жартома: — Полiгоном пахне. Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробоïни, в моторошну глибiнь темних трюмiв, де вода блищить маслянисте, почувається, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою. — А рейки для чого тут? — Мабуть, по них пiдвозили торпеди на вагонетках. Бачиш, он рами на кормi? Не iнакше — торпеди з них запускали... Ну, це ось лебiдка... Брашпиль... А це ось круг для гармати. — Вони, все ще тримаючись за руки, розглядають круг масивний, металевий. — Гармата, видно, могла повертатись в гнiздi на триста шiстдесят градусiв, в усi кiнцi неба, —пояснює Вiталик, i вони мимоволi обоє глянули в небо, де вже Ґава не каркає, а тiльки яснiє чиста голубiнь зенiту та слiпуче палає якесь незвичайне, майже космiчне сонце. Йдуть, неквапом оглядають кубрики, цi гарячi металевi клiтки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах. Залiзо й залiзо. Покарьоженi труби, обрiзанi проводи, залiзний хаос. Вiталiй пускається в цей хаос попереду, де по трапах, а де й без трапiв перелазить дедалi вище з однiєï палуби на другу, а Тоня невiдлучно пробирається за ним, стараючись, мов слухняна альпiнiстка, точно повторювати кожен його рух. Хлопець час вiд часу застерiгає, бо тут обачнiсть понад усе, тут легко зiрватись... — Як ми вже високо! — Голос дiвчини аж трепеще. — Глянь, де вода! — Ого-го! Далеченько. Рубка радиста: де були жмуття проводiв — однi корiнцi стирчать, хтось пообрiзував чепурно. — Це i я тут поживився, — всмiхається Вiталiй. Тоня вже студить на руки, вони справдi починають щемiти вiд цього iзоляцiйного скла, що й тут по палубi всюди валяється купами, а в салонi аж за шию сиплеться блискучими скалками iз прорваноï обшивки. Це ж тут, в салонi, сидiли командири, бесiдували, щось вирiшували... Все порвано, порубано, обдерто. Тоня й досi не може як слiд збагнути, що сталося з цим судном, чому воно, власне, тут? Сiло на мiлину? Але ж тут глибiнь! Привели моряки його, кинули в затоцi й пiшли собi, розпаливши апетити степових шукачiв пригод. Не тiльки такi, як Вiталик, тамували тут пригодницьку свою жагу, а й серйознi дядьки — голови колгоспiв—брали участь в роздяганнi цього сталевого велетня, тягли звiдси рiзне обладнання, труби, а декому нiбито дiстались навiть цiлком справнi електромотори... Зараз тягти вже нiчого, дух запустiлостi панує всюди, павуки переснували все судно — i де ïх стiльки набралось, як залетiли вони з степiв аж сюди на тонких своïх павутинках? Судновi, здається, не буде краю. Не з берега, тiльки тут, зблизька, можна впевнитись, яке це воно величезне. Iдеш крiзь його залiзнi буреломи, спускаєшся то нижче, то вище (то знову гарматнi вiдсiки... а то шлюп-балки!), потрапляєш у якiсь глухi закутки, залiзнi закапелки, в напiвтемряву, то знову перед тобою грає сонцем iржава сталева стiна, який-небудь камбуз, або клюз, або вiдсiк, серед яких Вiталик тiльки й може зорiєнтуватись. Тут треба оглядатись добре, щоб не оступитись та не зiрватися сторч головою вниз, в оте залiзне провалля, де в глибинi безодня, в плямах нафти чи солярки мертво лиснiє застояна брудна вода. Залiзнi колодязi — мертвi, непорушнi, а за бортом море мерехтить неспокiйно хвилями, хлюп та хлюп... Знов лабiринт якийсь, рвана бляха (видно, вирiзав хтось лист алюмiнiю), i раптом з напiвтемряви напис: ...з а т о п л е н и е о т к р ьi в а т ь т о л ь к о п р и ф а к т и ч е с к о м п о ж а р е. Що це означає? Як це розумiти? Таємниче, мов iєроглiфи! А хтось це ж писав, когось це стосувалось, для когось цей напис, може, важив безмежно багато... А це що таке: Б о е в о й ч е т ы р е... Вся вона, ця iржава сталева гора, повна загадок, таємниць, умовних знакiв, яких навiть Вiталиковi не розгадати. — Чи буде кiнець йому коли-небудь? — питає Тоня, натрапляючи знов на неводи павутиння, обминаючи в пiвтемрявi якесь залiзяччя. — А ми ще ж i половини не пройшли, — каже Вiталiй i виводить Тоню з темного закутка на свiтло, показує вгору на щоглу: — Оце антенкаï Оця б ловила, еге ж? Самим своïм виглядом ця корабельна щогла здатна викликати в душi хвилювання. Приковує зiр, надить простором океанiв, гуде бурями далеких широт... З щогли звисають обривки тросiв, проводiв, що ïх, видно, нiхто не мiг дiстати, а ще вище... — Вiталику, то що за шпакiвня, аж-аж там угорi? — Там стояв сигналiст. Впередсмотрящий... — Це ж забратись туди... просто не уявляю. — А ти уяви... Не встигла Тоня схаменутись, як Вiталiй уже чiпко подряпався вгору i вгору по стрiмкiй щоглi, по обламках трапа на нiй. В Тонi аж серце холонуло, щоб вiн не зiрвався, а вiн, по-мавпячому деручкий, забирався дедалi вище, аж поки, досягши свого, випростався на щоглi, на тiй недосяжнiй для Тонi височинi — десь аж у небi! Вiтер гойдав уже нижче нього обривок сталевого троса, а хлопець стояв усмiхнений — усмiхався звiдти Тонi: ось, мовляв, де я, твiй Впередсмотрящий... I раптом Вiталiй застиг, закам'янiв, задивлений кудись у море, i Тонi здалося, що вiн зблiд, що на обличчi йому вiдбився жах. Тоня теж глянула в той бiк i серед темряви непокiйливих хвиль побачила... маленький чорний каючок!.. Хтось пливе! Хтось пiдпливає до них! Вона навiть хотiла гукнути Вiталиковi: Хто то пливе до нас? — але в каюку не було нiкого, вiн був... порожнiй!!! Мов у недоброму снi,, якимось навiть недоречним видався вiн — без нiкого! без живоï душi! — серед безмежжя хвиль!.. Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною догадкою... Вже помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що ïï в першу мить Тоня й не впiзнала без вiтрильця, то ж ïхнiй був човник, ïхнiй баркасик, що його тепер вiтер тихо, ледь помiтно, але безповоротно вiдгонив у море. Далi й далi вiд них — у вiдкрите море!.. Звечорiло, зiрки проступили на небi, а десь у степу теж, мов зiрки, спалахнули крiзь iмлу вогники: то ïхня Центральна, що вдень ïï звiдси було майже зовсiм не видно, зазорiла вечiрнiми вогнями. Тепер стало ще вiдчутнiше, як далеко вони вiд степу, яка непереходима далеч води й темряви вiддiляє ïх вiд берега, вiд усього попереднього життя. Ледь-ледь блискотять iз iмли степовi ïхнi зорi... А вони сидять, мов сироти, позiщулювались в затишку бойовоï рубки, ïм холодно — залiзо судна пiсля денноï спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, наплакавшись, схилилась Вiталиковi головою на колiна i, здається, заснула, змучена переживаннями, а Вiталiй не зводить очей з берега, намагається розiбратись в усьому, що сталось. Вiн, вiн винен в усьому! I нема тобi виправдань, не шукай ïх. Пiдбив, заманив Тоню, яка з своєю любов'ю так довiрливо пiшла за тобою, а ти... Куди ти ïï завiв? В пастку, в смертельну пастку завiв, не сказавши дiвчинi всiєï правди, не застерiгши, що ïï тут жде. А жде ïï тут не тiльки голод i спрага. Звичайно, вiн готовий ради Тонi на подвиг, на самопожертву, але за цих обставин навiть це не потрiбно — кому потрiбна твоя самопожертва? Твоя провина перед нею безмежна, i хоч Тоня це розумiє, але з уст ïï не зiрвалося жодного слова докору, i вона й зараз тулиться до тебе в довiрi з своєю любов'ю, сльозами, нiжнiстю. А ти, який мусив би бути дужчим за неï, виявити ось тепер мужнiсть та винахiдливiсть, нiчого не спроможний зробити. Може, таки треба було плигати за борт i кинутись вплав за човном уздогiн? А коли вiн, мало не зiрвавшись, в одну мить скотився зi щогли й ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку: — Не смiй! Не доженеш! Утонеш! I таки ж правда: тут i майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалiбно запитала: — Як же це ти, Вiталику? Чому ж ти не прив'язав? Вiн щось белькотiв ïй, що нiби ж прив'язував, нiби ж накинув кiнець вiрьовки петлею на якийсь гак, не сказав Тонi лише того, що, коли проробляв це, увагу його вiдволiкли саме ïï босонiжки, що ïх треба було кинути на палубу... Рятiвний каючок, власноруч просмолений з допомогою паяльноï лампи, пiшов i пiшов тепер на морськi простори, гуляє десь, як просмолена запорiзька байда. Може, десь аж в Дарданеллах переймуть малу твою байду, переймуть, а вона порожня, в нiй нiкого, тiльки хлоп'яча сорочка чиясь та авоська з недоïдками бутербродiв, загорнутих у райгазету Вiльний степ... Дивно, але в нього таке враження, нiби якась зла фатальна сила штовхала його сюди i нiби все його попереднє життя було тiльки готуванням до того, щоб зробити цей жахливий крок... Буває ж так, що людину тягне, настiйливо тягне кудись, — ось так i його тягнуло з тоï митi, як тiльки вiн побачив iз степу це бойове судно, що, мов сама його мрiя, силуетне застигло на обрiï... Кажуть, що є люди, яким важко перебороти в собi бажання кинутись з висоти — безодня ïх втягує, заманює, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати нiколи не пробуваного... I хто знає, чи не зринає часом подiбний потяг, подiбний порух свiдомостi в того, хто має доступ до тiєï найстрашнiшоï кнопки, про яку має звичай розбалакувати Гриня Мамайчук. Хто дослiдив той хаос пiдсвiдомостi, тi первiсно-темнi глибочезнi надра, де, можливо, якраз i зароджуються вулкани людських вчинкiв? Чи так уже далекий вiд iстини той же Гриня, який твердить, що вади людськоï природи вiчнi, що ми справдi грiховнi вiд народження й несемо печать грiха на собi? Колись, на свiтанку життя, грiховна спокуса нiбито погубила легендарних Адама i Єву; хай це вигадка, хай Вiталiй у все це не вiрить, але знову ж таки — хiба тiльки пустощами, легковажним /своïм хлоп'яцтвом пояснить вiн i свiй сьогоднiшнiй вчинок? Хiба ж Тоня, його розумна, твереза, практична Тоня, сiла б iз ним в каючок, якби i ïï не штовхало оте чортеня зваби, спокуси, жадання торкнутися чогось заборонного, звiдати незвiданого? Чи, може, в цьому якраз i є сила людини, ïï дар, може, без цього не знала б вона отого виходу в океан i нiколи нiчого не вiдкрила б? Тоня здригається нервово в дрiмотi, нiби ïï ще й зараз стрiпує внутрiшнiй невиплаканий плач. Поменшало вогнiв на Центральнiй, — певне, спати вже потроху вкладається радгоспна столиця, бо рано почне завтра свiй трудовий день. Майнуло над степом вiяло свiтляне, перемiщаючись у просторi, — чи кiнопересувка помчала з вiддiлка пiсля сеансу, чи, може, з Чабана пiсля перевiрки соцзмагання повертається мати з робiтниками додому? При самiй згадцi про матiр душа Вiталикова наливається болем. Прийде вона додому, а сина нема, i завтра не буде, i, може, не буде й нiколи! Як вiн непрощенне завинив перед нею! Виплаче очi за сином. Уява малює ïï розбитою горем, зiстареною, самотньою... Ось як вчинив з нею вiн, ïï надiя, ïï опора. Будуть розшуки, буде тривога, але хто догадається шукати ïх тут, на цьому iржавому обдертому суднi, що бовванiє серед моря уже тiльки як льотчицька мiшень! Нiч зоряна, видна, в такi ночi спiває степ. Десь i зараз далеко з берега нiби чується пiсня — нi, тiльки вчувається. Коники сюркочуть — нi, тiльки обман слуху... Тiнь вiд судна темнiє на водi, а море темним полиском мерехтить безкрайньо, як мерехтiло воно колись Магеллановi i Васко да Гамi... Простори океанiв вiдкривались i тобi, але твоє судно нiколи звiдси не попливе, на мертвому якорi воно! А океан, живий, вiчний океан, хлюпає в борти, б'є в пiднiжжя цiєï сталевоï безжиттєвоï скелi, наганяє думи про владу слiпих сил, про неминучiсть удару, про неможливiсть вiдвернути його... Нi, так можна дiйти до божевiлля! Невже все? Отак безглуздо? Свiтлий, чистий океан життя стелився перед ними, а тепер що: океан тьми i хаосу? Кiнець? Всьому кiнець? Оце повне життя, молодостi, повне краси й любовi дiвоче тiло буде повiльно зсушене голодом-спрагою? Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихiд. Треба боротись. Боротись — цього вчила його мати, вчили в школi, це чув вiн безлiч разiв, про це стiльки читав... Боротись, але як? З чим? З безглуздям самого становища, самого випадку? Коли батько боровся на фронтi, вiн знав, що йому треба вбити ворога, — з ним борись... А тут хто твiй ворог? Море? Небо? Ота зоряна дорога, що над морем, над степами пролягла? Все, що є, що вчора ще було радiстю, красою, життям, зараз мовби готує тобi муку i смерть. Двигуни! Може, десь там в глибинi судна збереглись двигуни? Може, ïх якось можна запустити, зрушити ними всю цю махину з мiсця? Вдень вiн спуститься й туди, в машинне вiддiлення, все обстежить, обнишпорить. А поки що тiльки й б'ються на цьому сталевому гiгантi оцi ïхнi двоє невтомних, стукотливих у грудях сердець... Було свого часу й тут, на цьому суднi, життя, ходив на ньому по морю цiлий колектив людей, цiлий свiт пристрастей, думок, мрiй носило по хвилях це судно, одягнуте у важку непробiйну сталь. Вдень i вночi вистоювали вахту молодi хлопцi по своïх мiсцях, чергували бiля гармат бойовi обслуги, а вечорами, може, якраз тут, на баковi, лунала гармошка, задумливi лилися матроськi пiснi. Багато таких суден тепер списують, рiжуть, вантажать на платформи й вiдправляють на металургiйнi заводи, щоб з цього металу народилися трактори, комбайни, рiзнi розумнi й гарнi машини... Деякi радiодрiбнички ще й вiн, Вiталiй, встиг добути з корабельноï радiорубки, i вони йому були дуже до речi, коли збирав свiй любительський передавач. Сюди б йому той передавач, що ото на друзки тодi розлетiвся, запоганений Яцубою... Пiзнiше сам Яцуба звернувся до нього уже як представник ДТСААФу, запропонував зареєструватись в гуртку радiоаматорiв, бо тобою, каже, i в областi зацiкавились пiсля того, як ми тебе запеленгували... Десь там, по той бiк рокованоï межi, зостались його запеленгованi пустощi, улюблена робота, коли вiн, уже повноправно надiвши на радiовузлi навушники радиста, поринав у гомiн ефiру, зосталась i спрагла материна любов, i чиста Сашкова дружба... Одним необдуманим кроком вiн вiддiлив себе вiд усього того, саме щастя своє поставив пiд такий удар... День починався смiхом, летом, поцiлунками, все попереду вiщувало тiльки удачу, обом заваблювали душу свiтлi простори, сонце, синє роздолля... А лихо сталось. Мовби змужнiлим поглядом Вiталiй оглядає зараз себе, обдумує знову i знову, як це скоïлось i як закiнчиться. Невже це i все, що вiн встиг у життi? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залiзним саркофагом для них? По сутi, нiчого ще не зроблено в життi, хiба що примус кому полагодив та керогаз, а всi отi будованi 1 незбудованi твоï кораблi, вони всi попереду, вони помандрують в майбутнє без тебе, а ти, хлопче, куди ти звiдси помандруєш? Помандруєте, помандруєте, — нiби нашiптував йому злий якийсь голос, — i ти, й твоя Тоня, i нiколи не вiдродитесь, не повернетесь до ваших степiв сонячних, до магiстральних каналiв, що ïх там будують, до виноградникiв, що там зеленiють... Будуть атомнi ери, мiжпланетнi польоти, дива-чудеса з'являтимуться на землi, але то все буде уже без вас, без вас... Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гiгант. I хiба ж не так? Володiтиме небом, матиме владу над грозами, над стихiями, все небо буде ïй пiдвладне, — з блискавицями, з дощами, з нуртуванням хмар! Всi могутнi сили природи будуть послушнi людськiй волi, руховi людськоï руки. А ти ось тут не можеш зрушити з мiсця купу залiзного брухту, не можеш викресати iскру вогню, не владен вiдвести вiд своєï Тонi удар... Вiн чує, як вона дихає, як поворухнулася. — Зоряно як. — Тоня пiдвелася, сiла, пiдiбгавши ноги. — Я довго спала? Мабуть, уже пiзно? А руки як щемлять вiд того скла... Чого ти мовчиш? — Пiсля того, що сталося, Тоню, ти повинна б мене... зненавидiти. — Що ти вигадуєш? — Тоня взяла його руку. — За що? Це я дурна, що тебе не втримала, сама пiддалась... Тобi холодно? Вiдчувши, що хлопець дрижить у своïй майцi, вона притулилась до нього, пригорнула, щоб зiгрiти: — Тулись до мене, тулись. — Я вже думав плота зв'язати, якого-небудь кон-тiкi, — глухо сказав Вiталiй. — Але ж нiякого дерева тут, сама сталь. — Якби хоч вода була, — мовила Тоня згодом. — А то й нiч холодна, а пити... просто сушить всерединi. Це правда, Вiталику, що людина довше може витримати без ïжi, нiж без води? — Ми питимемо морську. — Ïï не можна ж. Нашi тато, як розвеселяться, все люблять про того чумака розказувати, що вперше бiля моря опинився та хотiв воли напоïти. Води багато, розпрiг, пустив круторогих напувати, а вони не п'ють. Он ти яке! — вигукнув чумак до моря. — Тому тебе багато й є, що тебе нiхто не п'є! — А ми питимем. Один французький лiкар довiв, що й морську можна. — Ну, в них, кажуть, i жабенят можна ковтати, — мовила на це Тоня. —А пригадуєш, Вiталику, яку ми воду в Каховцi пили? З кубинцями бiля джерела? Вiталик тiльки зiтхнув. Ще б пак, не пригадати тi ключi-джерельця на березi Днiпра, де було колись село Ключове i де ïх ще й зараз сотнi б'є з вiдкритого берега, з-пiд корiння верб та платанiв. Села Ключового нема вже, є натомiсть мiсто Нова Каховка, а ключi зосталися, живуть, виструмовують всюди: чи з трiщин берега, чи з-пiд кореня, а то й просто — тiльки гребни землю рукою, там уже й ворушиться пiсок, явориться водичка! Холодна скаламучена вона, але каламуть швидко осiдає, i вже ти п'єш воду таку свiжу, прозору та чисту, що недаром про неï кажуть: як сльоза. Височать тут платани могутнi, що кора на них — неначе атлас, i з-пiд корiння ïхнього теж пробиваються джерельця, а один струмiнчик витiкає просто з дупла староï верби при землi i весело дзюркоче по камiнчиках у Днiпро... З нього, з цього струмочка, вони й пили разом з молодими кубинцями — студентами Каховського технiкуму механiзацiï сiльського господарства... Хлопцi вiку майже Вiталикового, вони жили i вчились у Каховцi, правда, спершу незвичнi були до нашого клiмату, все мерзли, а потiм звикли, тiльки в Днiпрi мало хто з них купався — Днiпро для них був i влiтку холодний. В той день вони вже прийшли були прощатися з Днiпром перед поверненням на батькiвщину. Тоня не втерпiла, зачепила ïхнє товариство : — Украïна подобається? — О! — Вигук захоплення був ïй у вiдповiдь. Це вже вони поïхали додому, повезли аж на Кубу добуту науку i спомин про Днiпро, про вiковi платани каховськi, з-пiд яких десь там i зараз всюди б'ють, яворяться джерела i стiкають прозоро в Днiпро... Немовби то було десь на iншiй планетi — i випускний вечiр з врученням атестатiв, i кримська подорож, i квiтуюча рожами дорога на Каховку. Був той свiт широкий, розливистий, повен надiй, повен життя, а тепер ось кинуло ïх на цей острiв смутку й розпуки, нiби на галеру прикувало, залiзну, непорушну. А могло ж все бути iнакше, могло ïх i не занести сюди, та й саме це судно-брухт давно могло бути розпиляне на шматки десь у Кримськiй бухтi. Бачили ж вони там пiд час екскурсiï величезний крейсер, що його газорiзальники краяли на окремi брили, на великi, а тодi ще на меншi, на такi, щоб ïх можна було вкинути в домну. Податливо, мов шматок мила, краялась на ïхнiх очах грубезна корабельна сталь. Потужнi крани пiдхоплювали багатотонний, щойно вiдбатований брухт, перекидали його на берег, там була його вже цiла заваль, а газорiзальники в захисних окулярах всюди висiли по бортах та робили своє, струменi свiтла вiд них так i бризкали, i борти переставали бути бортами, i ватерлiнiя горiла пiд струменями палаючого кисню!... — Ляж, Вiтальчику, та поспи, — з ласкою в голосi мовила Тоня, пригрiваючи свого невдаху морехода. — Може, хоч увi снi що-небудь надумаєш. Таке в нiй нiжне, голубляче почуття з'явилось до нього, як буває, мабуть, у матерi до дитини, бо такий вiн був зараз маленький, беззахисний, у самiй майцi. Скрутився клубочком, зiщулився, схилився ïй на руки, i ласка до нього росте, i це почуття до нього грiє i ïï саму. Якби ж можна отак, щоб приколихати його, а прокинеться — вже ночi нема, i залiза цього нема, i замiсть моря, що оточує ïх, вже степ навкруги, сповнений краси i вiльготи... Шукатимуть ïх — це напевне, на весь радгосп здiймуть веремiю, але шукатимуть де завгодно, тiльки не тут. А може, хто й догадається? Ох, перепаде ïй ҐирлиҐи вiд батька — вiн ïï висвятить, як найде! Батiг би йому зараз такий, щоб аж звiдти дiстав баламутну свою доню по жижках! Тато, мабуть, зараз з вiвцями в степу, десь веде отару попаски, може, навiть i поглядає в цей бiк на окутане зоряною темрявою море, але й не догадується, куди занесло його дзиҐу, баламутку, його куйовдю. Закричати, заволати б оце звiдси туди, до нього... Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадцi про батька, про його запальнiсть та гостру, гоноровиту вдачу. Який вiн безстрашний та веселий стає, коли вип'є чарку, як усiх критикує, не супереч тодi йому, все викаже пiсля довгоï чабанськоï мовчанки... А в душi його є щось поетичне. Згадуються ïй i пiснi його напiдпитку, i посадженi зiркою тополi, i ота його чудернацька звичка надiвати Петрикiв льотчицький кашкет, щоб красуватися в ньому цiлу нiч бiля отари. Тiло зсихається, а дух бунтує, — так сказала якось Демидиха про нього, i такий вiн i є, ïï тато. Невже вона бiльше нi з ним не побачиться, нi з мамою, нi з братом та сестрою? Невже не бути ïй бiльше бiля вогника в пiонертаборi, де вона залишила стiльки розваг i веселощiв? Через море брела, спiшила, забейкана прибiгла в садок на побачення, i, виходить, спiшила на своє безголiв'я... Уявляє, як Лукiя Назарiвна, ця сувора й справедлива жiнка, примчить до них на кошару, накинеться на батька: Де дочка? Це вона мого сина занапастила! А вiн теж розкричиться у вiдповiдь, бо вiн не з тих, щоб терпiти, коли посягають на його чи доччину честь. Буде, буде й там горя... Поïхали купатись i втонули — ось що про них подумають у радгоспi. Згадалось Тонi, як позаторiк на Свято врожаю поïхали колективно з Центральноï до моря купатись, — на Третiй вiддiлок поïхали, там найкращий пляж, i один молодий комбайнер, далеко запливши, втонув. Шукали його до ночi, так i не знайшли. Через кiлька днiв труп його вже у вiдкритому морi прикордонницький катер пiдiбрав — обличчя нема, очей нема — чайки повикльовували, тiльки по татуюванню на руцi i впiзнали. Шурко, — було витатуйовано там... А Вiталик спить пiсля втоми та виснаги, спить в неï на колiнах. Хай вiдпочине, тодi вiн, може, й справдi що-небудь придумає, вона в нього вiрить i зараз не менше, як тодi, коли сiдала в каючок. Мабуть, з цiєï вiри в нього, в його здiбностi й зародилось ще в школi ïï почуття до Вiталика. Для неï, яка з трiйок не вилазила, було просто дивовижно, як вiн швидко все схоплював, який розум у нього чiпкий та бистрий, в труднi хвилини на виручку цiлому класовi приходила його догадливiсть, блиск його думки, його тямущiсть. Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж iз таких скромняг виростають тi, що стають потiм вiдомими, роблять великi вiдкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в цiй скрутi вiн став ще дорожчий для неï, нiжнiсть до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душi через край... Як вона хотiла б зберегти його для днiв завтрашнiх, для всього того, що вiн мiг би здiйснити, винайти, вiдкрити! В своïх мрiях бачила вона його то в далеких океанах, то в отих зоряних космiчних просторах, де Вiталик у скафандрi вже прокладав дороги до iнших планет... Тоня не може пробачити собi, що так мучила його рiзними витiвками, комизливiстю, вдачею джинджуристою... Ревнощi отi, що спалювали хлопця не раз, — диму ж без вогню не буває!.. Сержант з полiгона таки двiчi проводжав ïï додому i навiть трiшки подобався ïй. Смiшний! Прощаючись, вiн щоразу весело казав: — Iду служити! I вчитель фiзкультури теж ïй подобався трiшки, i льотчик Сiробаба, особливо його чорнi розкiшнi вуса... Але ж тiльки трiшки, зовсiм не так вони ïй подобались, як Вiталик. Мабуть, з часом i вiн сам це зрозумiв, бо говорив про сержанта без злостi i насмiшкувато, радив Тонi, щоб вона нарвала своєму колишньому кавалеровi стручкiв iз сафори-дерева в парку, — тими стручками хай тiльки терне, мовляв, по чоботях, то вони аж горiтимуть, нiяка сукнина такого блиску не дасть... Котра зараз година? Чи скоро почне свiтати? Зоряний степ розкинувся угорi. Великий Вiз повернувся, завис. Гроном Волосожар стоïть незвично високо i незвично блискучий — чи то йому нiч степова яскравостi додає? А через усе небо, просто над судном, пролiг зоряний Чумацький Шлях. Все бачив, що було, i все бачитиме, що буде... А ген-ген над степом блищить ще одна зiрка, навiть не схожа на зiрку, така яскрава. Нiколи Тоня не бачила зiрки такоï величини... Може, то Сiрiус? Чи планета Венера? Чи iнша яка планета? Десь у захiднiй частинi неба, здається, лiтак гуде. Тоня прислухалась: так, справдi гуде. Видно, йде на дуже великiй висотi, бо ледь чути його десь аж мiж зiрками Чумацького Шляху... Дужче та дужче стугонить небо, i вся нiч, i море мовби прислухаються до того далекого стугонiння, де летить людина, володар всього. Образ брата Петра та дружна компанiя його друзiв льотчикiв, з якими вiн заïздив, спливають на думку Тонi: може, то якраз вони йдуть кудись по своєму завданню, упевнено, дужо, стугонливе йдуть на великих, пiдзоряних висотах... Розбуджений гуркотом лiтака, схопився на ноги Вiталiй i, ще не прочманiвши зi сну, шарпнув Тоню: — Ховайсь! Вiн штовхнув ïï в якусь будку, в залiзну темряву, звiдки тiльки й видно було круглий зоряний клаптик неба в iлюмiнатор... Тоня не розумiла, що його так наполохало спросоння. — Чого ти, Вiталику? Вiн мовчав. Чути було, як вiн схвильовано дихає в темрявi. Тоня подумала, що це йому стало нiяково за свiй переполох, а Вiталiй не почував нiяковостi, вiн був зараз сповнений тривоги, бо знав бiльше, нiж Тоня, припавши до iлюмiнатора, напружено дослухався до неба, а в голову стукала й стукала думка: Ми — цiль! Ми — мiшень! Нас летять бомбити! Нас бомбитимуть! Небо — все небо стугонить рiвно, владно, величаво. Пiднявшись десь iз далеких аеродромiв, на рiвнi зiрок iдуть могутнi машини, гiганти стратегiчноï авiацiï. Можливо, на полiгон, а можливо, скинути свiй вантаж якраз над затокою, бо й сама ця затока є тiльки часткою полiгона, його водяною дiльницею, а судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому влучати. Вже бомбили, i ще бомбитимуть — бомбитимуть, доки не розбомблять, доки не буде виконана вся вiйськова програма!.. — Де ж вiн? Тоня, притулившись до Вiталика, теж визирає в iлюмiнатор. Стугонiння-гуркiт даленiє, тане у високостi. Тихе стає небо. Наелектризованi обоє, вони вибираються iз своєï схованки i знову бачать над собою вгорi величезний зоряний степ. Вже ледве чутно бринить ïм той невидимий лiтак чи цiла армада лiтакiв, що пiшли й пiшли, даленiючи в зорянiй курявi Чумацького Шляху. Через деякий час почули гуркiт над полiгоном. I ще гуркiт. I ще. Потiм все вщухло, виповнилась тишею нiч. Але хлопець уже не мiг тепер не дослухатись до неба, до його зоряних глибин. Час вiд часу вчувалось йому, що небо iз заходу починає загрозливо стугонiти. I це так триватиме весь час? Це ми весь час так житимем тут, на цьому iржавому ковчезi? — з тривогою думав вiн, поглядаючи на Тоню, теж присмучену якимись догадками. А Тонi чомусь згадалися в цей час братовi слова про те, що важко бомбити море в зоряну нiч... Та ще згадалась розповiдь Петрового друга про вiйну, про те, як гинули льотчики фронтовi: полетять — i нема, не вертаються, i наче й досi вони десь там, у зоряних висотах, живуть... Решта ночi минула спокiйно. Притулившись одне до одного, вони мовчки дивились, як над свiтом поступово виднiшає, зiрки тануть в попелястому небi. Це був той раннiй час, коли в степу так гарно, коли чабани випускають овець iз кошар i зорюють, тобто ведуть ïх попаски степом ще при свiтлi зорi; це найкращий час для чабана — вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних випасах i слухати, як в тихiм ранковiм повiтрi подзвонює тронка... Так лунко-лунко навкруги, за цiлi кiлометри чути, як десь проторохтить гарба iз ферми в степ i як десь там уже перегукуються люди, накладаючи сiно в гарбу. Там спокiй, лад, ще один трудовий день починається. Чабани, зiйшовшись, спокiйно будуть перемовлятись про нiчну роботу льотчикiв, що мов громовержцi гуркотiли над полiгоном. Схiд розжеврюється, море свiтлiшає, ось-ось сонце зiйде... Серед вiчно живих мерехтливих хвиль моря тiльки судно ïхнє з покривленими щоглами стигне в непорушностi. В глибинi степу, десь аж пiд небосхилом, ледь темнiє цяткою Центральна. Нi парку, нi фронтону школи, нi вiтродвигуна за його пропелером, нi павутинок телевiзiйних антен — нiчого не розрiзниш, усе так злилось, як у маревi, так далеко. — Вiталику, скiльки, по-твоєму, буде туди? — Та стiльки ж, як i вчора було... Вiн усмiхається скупо, краєм рота, а глянувши на неï, аж трохи нiяковiє i одразу якось гарнiшає з лиця. Ще в школi дiвчата помiчали, що вiн гарнiшає, коли дивиться на Тоню. В задумi вже схилився хлопець на поруччя борту, i йому снуються в головi рiзнi проекти, згадується капiтан Дорошенко — як би вiн в такiй ситуацiï повiвся? Є ж люди, що не занепадають духом, не втрачають самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати, боротись — в цьому тепер ти весь. Полiзе шукати двигунiв, спробує викресати вогню, добуде для Тонi забортовоï води... — Глянь, Вiталику, птиця якась сiла на воду. — То галагас. Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а вiн, сiвши оддалiк мiж хвилями, вiльно i нiби аж з насолодою погойдується на водi. Вода i птах мовби заспокоювали. Не хотiлося думати в цi хвилини про жахiття невiдомостi, нi про свою безвихiдь, нi про те нiчне стугонiння неба, бо зараз навкруги така тиша, такий простiр, така краса. Вiд довгого стояння, вiд того, що сонце, пригрiваючи вже, ïх п'янило, здалося ïм, що судно пливе. Але то тiльки хвилi плили, обтiкали, омиваючи його борти, i котились далi, а судно стояло на мiсцi. Рухалась планета, рухалось сонце в небi, рухались води своïми вiчними валами, а воно стояло мiж хвиль iржаво, тупо, непорушне. Так уявно пливтиме це судно цiлий день, коли сонце ще дужче п'янитиме ïх, i палуба знов розпечеться, i вся ця залiзна гора пашiтиме на них своïм iржавим вогнем. Потiм знову зайде нiч, десь за тисячi верст льотчики надiватимуть шоломофони та парашути, рушатимуть до своïх бомбардувальникiв, i розмов буде мiж ними про те, що зоряне море бомбити важко... А цi двiйко, що на суднi, забравшись на бак, сидiтимуть на своєму залiзному островi, ждучи нiчного удару, сидiтимуть, мовчазно зiщуленi, мов останнi дiти землi, мов сироти людства. Х ТУТ БАГАТО НЕБА — Здорово ж тобi таланить, Миколо, — хлюпаючись бiля умивальника, каже Брага-бульдозерист до Миколи Єгипти, що, голий до пояса, теж клацає тут краником, щедро розбризкуючи воду в усi боки. — В чому ж це менi таланить, Левку Iвановичу? — Ось тебе, брата мого по труду, виконроб товариш Красуля посилає сьогоднi iз скрепером на другий об'єкт, аж у Тарасiвку... — Ну й що? — Поïдеш i поïдеш собi спiваючи, а опiсля виявиться, що твiй скрепер якраз потрiбен нам тут. I ти повертаєшся. Прогулянка на пiвста кiлометрiв у буднiй день. Не кожному ж випадає такий дурняк. — А менi що! — блискає Єгипта молодими бiлими зубами. — Перегiн упорожнi? Начальству виднiше. Я й вiтер ганятиму, менi аби платили. — Це вiдомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс... — Маєте на увазi налiво? — регоче Єгипта. — Ох ти ж i догадливий, ох i циганськоï ж ти вдачi хлопець! Глину маю на увазi, ту, що ïï дехто з каналу тiткам возить у Мар'янiвку, вони ж саме хати мажуть... — Глиною торгувати — цього я ще не пробував. Це може бути цiкаво, — смачно примовляє Єгипта. — Тiльки ж чи самi ви потiм не вiзьмете мене за душу як голова товариського суду? Брага його мовби не чує, дораджує далi: — Не проторгуйся лише, прав достойну цiну. Бо соромно ж менi буде, що мiй брат по труду за нiщо нашу глину вiддає. А це ж неабиякi, а первороднi кiмерiйськi глини, навiть геологи можуть посвiдчити... — Я цього й не знав! — Одначе ж i тiток не обдурюй, набирай повнiшi ковшi, глини на планетi вистачить... — Чи на глинi, чи на земельцi, а дiло проверну, — шахраювате осмiхається Єгипта. — i постараюся не впiйматись нi обехеесiвцям, нi рiдному своєму начальству. Бо самi ж ви тодi влаштуєте над Єгиптою товариське судилище пiд гаслом: Ганьба лiваку! А хiба ж я винен, що я з природи лiвак? — Ти не лiвак. — А хто: гвинтик? — Колись були гвинтики... — Ну, не гвинтик, а, скажiмо, карданний вал... — Ми з тобою будiвники, Єгипто... — Що ж — ми вiд цього кращi? — Кращi не кращi, а тiльки протиприродне, щоб людина, яка будує велике, поводилася, як пiгмей. — Сильно сказано! — Вiдступись, дай он дiвчинi мiсце, — каже Брага, кивнувши на Лiну, що з рушником через плече терпляче зупинилась на вiдстанi за спиною в Єгипти. — О, i ти вже встала! — вигукнув Єгипта i, наче вмившись своєю злодiйкуватою усмiшкою, справдi вiдступився, дав дiвчинi мiсце бiля умивальника. — Бiдненька! У папи-мами ще б спала, в постельцi винiжувалась, а тут ще й сонце не зiйшло, а ти вже на ногах, разом з нами, варварами. — А чому ви варвари? — питає Лiна, беручись чистити зуби. — Ну, як чого... Без тонкощiв там усяких, без церемонiй. Часом i вилаєшся по-простому, по-робочому. — А ви не лайтесь. I чому це лаятись — означає по-робочому? Це просто брак елементарноï культури. Он Левко Iванович нiколи не лається, я нi разу не чула. — Лають. Та ще як... Тiльки бiльше в душi, — буркнув Брага i, натягнувши пiсля вмивання свою засмальцьовану гiмнастерку, рушив до бульдозера. А Єгипта, йдучи до вагончика, не минув нагоди ущипнути мимохiдь дiвчину за реберце, i хоч вона й вiдмахнулася вiд нього з гнiвом, одначе цей гнiв був явно перебiльшений. Справдi, вдома ще спала б, а тут встає до схiд сонця. Тут саме життя пiдiймає, бо рано починається трудовий день тих, хто споруджує канал. Роботи ведуться в глибинi степу, мiж пiкетами, що ïх i Лiна розставляла теж. Не можна сказати, щоб так уже подобалось Лiнi тут цiлоденне ковтати пiдняту бульдозерами куряву та обпалювати на сухих вiтрах своє бiле личко: не так уже приємно дiвчинi, спозарання вискочивши з вагончика, поспiшати мерщiй до умивальника, де вже до тебе нальопано, пiниться мило, а до краника не дотовпишся за голими чоловiчими спинами та жилавими темними потилицями; не така вже насолода, напiкшись на сонцi, зголоднiвши на роботi, застоювати чергу пiд час обiдньоï перерви бiля вiконечка котлопункту (i слiвце ж яке вигадали управлiнськi книгогризи: котлопункт!); дадуть тобi на алюмiнiєву тацю миску жирного перебовтаного борщу або горохового супу, сядеш пiд навiсом за один iз грубо тесаних саморобних столiв, i, доки обiдатимеш, над твоïм обiдом весь час роïтимуться голоднi степовi мухи. Багато чого тут нема iз звичного комфорту, можеш тiльки мрiяти зараз про душ, споруджений вдома батьком на принципi використання сонячноï енергiï, нема i ще дечого, що мусило б бути... Ось уже й вода кiнчається, ледве цярпае з краника, все механiзатори вихлюпали на себе... I все ж саме тут, серед цих незлагод будiвничих, Лiна вперше по-справжньому вiдчула свою потрiбнiсть людям, кожним нервом вiдчула, що починає жити повноцiнним, а не рослинним, не оранжерейним життям. На працю в неï свiй погляд. Не така вона наïвна, щоб думати: ще одна споруда, канал оцей — i всi стануть щасливi. Не в тiм рiч. Але людина ïй нагадує парус, якому неодмiнно потрiбен i простiр, i вiтер. На бездiллi опав, нема... А тут вiн повен—з випнутими грудьми летить крiзь життя! I хай смагне, облазить тут обличчя, хай смагнуть губи, але тут ти невiддiльна вiд тих, кому трудно, i хоч робота твоя нескладна — розмiряти з Василинкою та з майстром-гiдротехнiком стометровi вiдтинки траси, розставляти пiкети, але й ця проста робота кимось змусить бути зроблена, — без твоïх пiкетiв дiло не пiде. Сонце вилiзло iа-за обрiю, червоне, нежарке, заблищало на металевих боках механiзмiв, що безладною чередою вбилися коло штабного вагончика: знову там за чимось затримка... Механiзатори, замiсть ранковоï гiмнастики, сваряться з виконробом, банiтують механiка, навiть Брага Левко Iванович, людина мирноï вдачi, зараз не дуже добирає слова, картаючи начальницьку нерозпорядливiсть. Як завжди в таких випадках, механiк вигадав собi дiло i зник, помчав у Брилiвку, i весь шквал обурення за простiй приймає на себе виконроб товариш Красуля. Вiн тут не ночував, ïздив до своєï молодоï дружини, i тепер, почуваючи провину, що не подбав своєчасно про доставку пального та змащувальний матерiалiв, метушиться мiж людьми i, втягнувши голову в щуплявi плечi, винувато огризається, а собi, мабуть, думає: хай вам бiс! Коли я вже зрину звiдси на якусь тихiшу будову або майну в мiсто разом iз своєю Нiночкою-лаборанткою (обоє вони вчаться заочно в iнститутi). Левко Iванович, видно, бачить його наскрiзь i цi думки його розгадує, бо креше просто в вiчi Красулi: — Робиш все охляп, дарма що молодий! Служиш, як фiрмi, а мусиш вкладати душу! Красуля вiдгиркується: — Не настачиш душi. — Ну да ж, коли маленька! Лiна, озброïвшись своєю рябою рейкою, пiдходить до гурту, i механiзатори, на мить припинивши сварку, пiд'юджують i ïï: — Ану по плечах його, Лiно, рейкою за простiй. Вiн у Нiночки гостював, а ми скiльки людино-годин втрачаємо! — Лiнi хвилюватись нема чого, в неï ставка, — кидає Єгипта, що вже рихтує свого скрепера в дорогу. Лiна промовчала на це, проте почуває, що безладь та нерозпорядливiсть i в нiй пiднiмає дражливе почуття, так i хочеться крикнути разом iз Брагою виконробовi в вiчi: де ж твоя совiсть? Чому ж ти не подбав? Як же це виходить, що рядовi механiзатори уболiвають за дiло бiльше, нiж ти? Єгипта, скинувши кепку, привiтно махає нею з кабiни Лiнi на прощання, щоб не забувала i що вiн ïй iз Тарасiвки привезе повен кiвш абрикос... Чудний цей Єгипта. Щось є легковажно-розбiйницьке в ньому, безшабашне, про нього на будовi кажуть: Кинь у море Єгипту—випiрне з рибою в зубах! Кiвш абрикос привезе...Жартує, звичайно, а взагалi-то вiн такий, що чого завгодно добуде, всюди в нього знайомi, приятелi, друзi, з усiма офiцiантками по степових чайних вiн женихається, хоч вiдомо, що вже платить якiйсь алiменти на Пiвнiчнiм Дiнцевi, де ранiш працював... Вiрний своïм звичкам, Єгипта не промине найменшоï нагоди закалимити взяти лiве замовлення i не боïться нi виконроба, нi механiка, якi, здається, й самi потурають йому. Кого Єгипта побоюється, так це товариського суду, що його з волi механiзаторiв очолює Левко Iванович Брага. Левко Iванович постiйно тримає Єгипту на прицiлi i за одну його недавню iсторiю, не зовсiм красиву, при всiх попередив: — Хоч ти, Єгипте, й механiзатор широкого профiлю, на всiх машинах богом почуваєш себе, — але шануйся: ще один лiвак — i вилетиш аж за космос. Поïхав, погуркотiв скрепером Єгипта, i хоч не за космос вiн вiддаляється, а тiльки в Тарасiвку, де будується мережа господарського каналу, проте Лiна почуває, що вiдтепер ïй бракуватиме Єгиптиних злодiйкуватих усмiшок, грубуватих жартiв i отих маленьких сутичок з ним, коли вiн дає волю рукам, а ïй доводиться вiд нього вiдбиватись. Нарештi привезли пальне i змащувальнi матерiали, виконроб повеселiшав, i всi механiзатори пожвавiли, Брага, заправивши свого робота пальним, вже з просвiтленим обличчям випробовує, чи добре працюють його залiзнi м'язи... Гуркотом машин повниться степ, один за одним механiзатори рушають до мiсця робiт. I Лiна та Василинка теж квапляться на своï мiсця, бо й вони не останнi спицi в цьому величезному трудовому колесi, хiба ж не ïхнi вiшки дають простiр для роботи механiзмiв, дають правильне спрямування каналовi... Вiд залiзобетонного низенького стовпчика-репера, всадженого в землю ще кимось до тебе, береш вiсь каналу, ведеш i ведеш вперед i через кожнi сто метрiв виставляєш свою рябеньку вiху. Стерня пiд ногами чи трава тонконiг, виноградник чи полиневi та кураєвi заростi, а ти крок за кроком, починаючи вiд реперного стовпчика, вiдмiряєш цю землю, i, де проходиш сьогоднi ти, завтра вже буде бушовйще земляних робiт. Брага — бригадир бульдозеристiв — перекриватиме з своєю бригадою норми, а ще трохи пiзнiше в свiжовиритому руслi блакитнiтиме днiпровська вода. На початкових дiльницях каналу вона вже наповнила русло, вже пiдведена до якогось там кiлометра, i туди ïздять у свята колгоспники iз степових районiв дивитись на неï, як на диво, на звичайнiсiньку, ще скаламучену глиною воду! Ось так iдеш i йдеш пiкетажисткою по сухому степу, мовби ведучи за собою майбутню, ще невидиму воду, роздряпуєш литки колючими кураями i печешся на сонцi, i нiяких тобi подiй, хiба що майстер, дражливий, але добрий душею дiдуник Анатолiй Петрович, дозволить глянути в окуляр нiвелiра, щоб привчалася, а потiм сам i вiдштовхне, вивiрить ще раз перед тим, як скрипучо закричить бульдозеристовi: — Давай! Стрiлрю лягає магiстральний канал на пiвдень в сухi, споконвiку спраглi степи. Мине час, i пiде вода аж за Перекоп, до якихось там кримських Семи Колодязiв, якi тiльки звуться так гучно, а насправдi там воду зараз ще розвозять цистернами. Там, де природа забула рiчку покласти, зараз волею людей народжується нова рiчка, тiльки й того, що не кiльцює вона по степу, а прокладена пiд лiнiйку, хоча водою буде не менша, нiж Ворскла, чи Сула, чи навiть Пiвденний Буг. На всiх географiчних картах твоєï Батькiвщини з'явиться ця рiчка, яку сьогоднi разом з бульдозеристами будуєш i ти. Днями приïздив батько провiдати Лiну. Цього разу не було нi погроз, нi умовлянь. Постарiлий та пониклий, стояв вiн перед дочкою, а потiм свiтив сивиною в жаркому вагончику, присiвши на краєчку того твердого матрасика, на якому вона спить. Аж шкода стало Лiнi батька в його покiрностi та передчаснiй раптовiй зiстареностi, за яку й вона почувала себе винуватою. Як пестив вiн колись ïï маленькою, з якою радiстю брав на руки, повернувшись iз служби! Навiть на думку тодi ïй не спадало, що дужий та чорноволосий батько ïï колись постарiє та посивiє, здавалось, що завжди вiн буде в дебелому здоров'ï, з голосом весело-грiзним i — при зброï. Одного разу там, на Пiвночi, пiд час пурги, коли вона за три кроки вiд домiвки заблудилась, ох, яку вiн тодi зняв стрiлянину! Всiх поставив на ноги, скiльки ракет було випущено в хурделицю, в снiгову заметiльну круговерть, хоча Лiна тим часом вже сидiла в теплому примiщеннi в однiєï знайомоï тiтки. А iншим разом, коли Лiна бавилася з дiтьми бiля упряжки ïздових собак, що лежали пiд бараком, одна дiвчинка зненароку злякалася й закричала, а батьковi здалося, що то Лiна кричить, що собаки дiтей загризають (бо, кажуть, i такi випадки бували), i вiн, вискочивши на Ґанок з пiстолетом у руцi, зопалу всiх собак на мiсцi перестрiляв... Чомусь такi випадки стали частiше зринати ïй в думцi пiсля того, як Лiна опинилась тут, на каналi. Вона мовби тiльки тепер стала помiчати батькову самозабутню любов до неï, так само, як тiльки тут, серед пропалених сонцем степiв, Лiна, здається, вперше по-справжньому вiдчула, що i в тiй ïï крайнiй Пiвночi була не тiльки холоднеча та пурга, вiд якоï душа леденiє, не тiльки мохи та потворно покрученi низькорослi берези, а що була там i краса бiлих лiтнiх ночей, коли хлопцi-вояки, позмiнявшись з постiв, серед ночi натягували сiтку i грали у волейбол! Безсонне дiвчисько, вона робила для них паперовi троянди, дарувала командi переможцiв букетики своïх паперових квiтiв, i був там серед воякiв смаглявий один, чимось трохи на Єгипту схожий, i вона була трiшки по-дитячому закохана в нього... Пiд час вiдвiдин ïï на каналi батько був тихий та смирний, на ïï розпити про гладiолуси признався, що тепер вiн ïх сам доглядає. Вiдкликавши майстра, розпитував його про Лiну, як дочка працює, як живе та з ким дружить, перед виконробом та кухарками замовив за неï словечко, Лiнi аж незручно було за цю його непотрiбну протекцiю; побесiдував батько i з Левком Iвановичем Брагою, вiдчувши, що бригадир користується тут загальною повагою колективу. Що йому говорив батько, Лiна не чула, чула вона уже тiльки вiдповiдь Браги, тверду, заспокiйливу: — За дочку, товаришу майор, не турбуйтесь... I сама здорова, i в здоровий колектив попала. Покривдити не дамо. Дружинi Левка Iвановича, яка кухарює на котлопунктi, батько Лiни сподобався своєю розсудливiстю та серйозним поглядом на життя. Коли вiн поïхав, вона Лiнi навiть нотацiю по-дружньому прочитала: — Ти, дiвчино, на батька не дуже хвиськай. Кажуть, ти ледве не вiдцуралась його? Був уже один час, коли дiти батькiв зрiкались... Який вiн там у тебе не є, але вiн тобi таки батько: рiдня найрiднiша! Лiна тодi аж хвилини сорому пережила перед тiткою Бражихою, бо невже ж це вона, яку вiн виплекав, вигодував, випурхнула тепер з дому i за все вiдплатила йому тiльки затятою впертiстю та зневагою? Отак закостричитись, затятись, вiдвернутись — для цього багато розуму не треба. В чомусь вiн вiдстав, це вiрно, чогось не розумiє, в чомусь ти з ним не згодна. То, як дочка, допоможи йому, борись за свого батька, за те, щоб вiн пiднявся, якщо його погнуло та покрутило. Вiрно, багато є в ньому неприйнятного для тебе, та хiба тiльки в ньому? А в тобi самiй? А в Єгипти, дарма що тiльки жити починає, скiльки в ньому вже є такого, чого твоя душа нiколи не прийме! Так борись, викорiнюй, i з своєï, i з ïхнiх душ виривай бур'ян, щоб стали вони справжнiми людьми!.. Тiльки чи це з мого боку не донкiхотство? — подумала Лiна й посмiхнулась сама до себе. Неподалiк працює Брага; йде попереду своєï бригади, риє, горне, розбушовуе землю. Спитай його про такi речi — скаже, що вiн має зараз перед собою одну мету: переробити певну кiлькiсть грунту. Цiлими годинами не покидає вiн важелiв, працює вперто, зосереджено, ганяє й ганяє свого робота взад та вперед, прорубує траншеï, набравши грунт на повний нiж, то виштовхує його на укiс, то на пiдвищенiй швидкостi пiкiрує, повертаючись знов на попереднє мiсце. Мовби прикутий до свого залiзного робота, повторює одну i ту ж операцiю безлiч разiв, звично, методично, здається, вiн i сам чуманiє вiд гаркотняви та скреготняви гарячого залiза, яке вiн осiдлав. А вже добре напрацювавшись, зупинить бульдозера на валу, вийде з нього в самiй майцi, в цупких запилюжених штанях iз якоïсь чортовоï шкiри i тодi лише враз нiби оживе, всмiхнеться до дiвчат: — Ну, коли ти вже, Лiно, тiкатимеш звiдси? Неясно менi, чого ти й досi тут? Василинка усмiхливо розтягує губи на братове звичне доскiпування, i Лiна вiдповiдає бригадировi в тон: — А ви ж не тiкаєте? — Що я? Шiсть класiв та сьомий коридор за плечима — з цим, голубко, далеко не забiжиш. — Ще б ми стiльки перечитали, як ти, — докинула Василинка i пояснила подрузi: — Взимку цiлi ночi просиджує над книжками... Навiть Плутарха читає. — То бiльше про оцього iдiота книжки та про подiбнi йому створiння, — каже Брага у бiк свого бульдозера i аж ногою штурляє його в гусеницю. — Таке ледащо, а нiяк не можу його покинути! Iдiот, незграба, робот, ледащо дурне — такими та iншими прiзвиськами в цьому дусi тiльки й нагороджує Брага свiй бульдозер, хоча треба бути просто глухим, щоб при цих словах в голосi його не вловити глибшу, затаєно-дружню iнтонацiю. Добувши засмальцьовану пом'яту пачку сигарет Верховина (Левко Iванович цi вживає за те, що мiцнi!), закурює i знову веде своєï: — Робот нещасний — це вiн мене в цю канальську iсторiю втягнув. Вiн та його попередники... З малих лiт, ще як перший фордзон в'ïхав у село, отодi я пропав, дiвчата. Якби не той перший трактор, давно вже був би десь завгаром або кладовщиком... А вiдтодi й пiшло: трактори, бульдозери, тягачi, канавокопачi. Через канавокопача, можна сказати, жiнку-партизанку взяв, вiдому вам вiдважну й рiшучу особу. Взяли з нею розгiн у життi такий, що нiяк зупинитись не можем, кочуємо та кочуємо, хлопцi, козаки моï, в четвертiй вже школi бурсакують... —При згадцi про синiв голос Браги м'якшає, ласкавiщае одразу. — Полiщуки вони в мене, росли, де болота материнi та лiси, хоч батько й степовик. Коли забрав ïх сюди, думав: чи звикнуть до степу? А привiз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А чим же вам гарно? Ожини ж та горiхiв нема? Зате тут багато неба... Смiшняки. — Дядьку бригадире! — гукає Кузьма Осадчий, зупинившись своïм бульдозером неподалiк i вилазячи з кабiни: — Чогось кашляє мiй... — Грип азiатський? Чи що там у нього? Левко Iванович рушає до Кузьминого бегемота. — Загадковий тип, — розводить руками хлопець. — Наче ж ганяю-ганяю, витискаю з нього все, а зроблено менше, нiж у вас! — А ти його без пам'ятi не ганяй. Бо вiн хоч i робот, а теж дещо розумiє, — насуплюється Левко Iванович. — Коли набираєш грунт на нiж, прислухайся до роботи двигуна. Як тiльки вiдчуєш, що вiн починає втрачати потужнiсть, — годi. Надолужуй на iншому: коли повертаєшся на робоче мiсце, переключай на максимальну швидкiсть. Хочеш час зекономити, то саме тут i економ, на цих порожняках... — Он воно що. — А ти ж думав... Та ще перед роботою, вранцi уважнiше вузли оглядай, послабленi гвинти закрiпи, а то я бачив, як ви, молодi, все хiп-хап, все бiгом, сiв за важелi i гайда, аби швидше в забiй... Так перемовляючись, вони беруться удвох оглядати ще зовсiм новий Кузьмин бульдозер. Левко Iванович, дошукуючись вади, сам залазить в кабiну, i невдовзi бульдозер уже знову гуркоче. Кузьма пiдплигом забирається на його залiзного хребта, а Брага, передавши йому важелi, повертається до свого агрегата. З скреготом та гаркотом врiзається вiн ним у злеглий грунт, вибирає його, дедалi заглиблюючись, достругуючись до тих кiмерiйських глин, що залягають пiд травами цього степу потужним горизонтом. З Левком Iвановичем дiвчата зустрiнуться тепер уже пiд час обiду, коли в юрмиську iнших бульдозеристiв, озброïвшись алюмiнiєвою тарiллю, вiн стоятиме в черзi до вiконечка кухнi, чи то пак котлопункту. Минув час, коли не було тут цього котлопункту i жилося механiзаторам всухом'ятку або доводилось ватагами роз'ïздитися по селах шукати обiду. Тепер прогрес, пахне засмажкою, а над вiконечком видачi на шматковi ватмана красується написана тушшю ще й крилата мораль для роботяг: Нiщо нам не коштує так дешево i нiщо не цiнується нами так дорого, як ввiчливiсть! — Це ти здорово загнула, — захоплено сказав до Лiни Єгипта, коли вперше прочитав цей вивiшений нею напис. — Це не я, це Сервантес сказав, автор Дон-Кiхота, —пояснила вона Єгиптi, а вiн аж розреготавсь: — Ти й сама у нас як Дон-Кiхот! Що вiн мав на увазi? Що довга вона та худа, як лицар печального образу? Чи вважає, що самостiйне життя своє вона починає боротьбою з вiтряками? Та як там не є, а заклик до ввiчливостi, написаний ïï рукою, висить на цьому бойкому мiсцi, i знiчев'я його читають, хоча, правду кажучи, саме тут, пiд цим написом, бiля видачi, найчастiше й виникають сварки. Сьогоднi тут, правда, бiльш-менш спокiйно, бо нема Єгипти, нiкому заводитись, навiть Левко Iванович вiдзначив факт його вiдсутностi. — Бач, нема Єгипти, i як тихо, аж скучно... Нiхто не лiзе без черги... А вiн собi спродав глину та пригощається десь у молодицi, укладає пухкенькi вареники з вишнями... З вiконечка, зачувши голос чоловiка, озивається Бражиха, що стоïть на видачi: — О, вже, чую, мiй партизан заявився... Брага веселiшає. — Що там сьогоднi, жiночко? Борщ з молодою курятинкою? Нарештi! — Сьогоднi якраз твiй улюблений суп гороховий... — А, википiв би вiн вам! То все на макаронах сидiли, а це зарядили горох та горох. Нi, годi з мене такого життя. До Семи Колодязiв доб'ю, а там баста. Нема дурних. Далi хай сини риють, а нам давай пенсiю... Фiнський особнячок на березi моря збудую, пiд вiкнами— синява морська, виноградником займусь, баклажанами, огiрочками, на дозвiллi читатиму тобi, жiночко, на верандi курортну газету За бронзовий загар... Бражиха зосереджено орудує черпаком, але суворо зiмкнутi губи ïй мимоволi стрiпуються в усмiшцi. Не вперше ïй чути вiд чоловiка цю пiсню. Ще в Каховцi чула: збудую i бiльше не буду. I на Iнгульцi чула: кину до бiса, кладовщиком або завгаром пiду. А пiсля того, як циган, знову перекочував сюди i ïï потяг, щоб удвох пробиватися до тих легендарних, нiколи не бачених нею Семи Колодязiв... Слухаючи чоловiка, вона, однак, про дiло не забуває : — Забирай, чоловiче, компот та звiльняй мiсце. Обiдає Брага за одним столом з сестрою та Лiною. Пiд навiсом, де ïхнi столики, людно, тут штовхаються, голосно сьорбають, втираються долонями, всюди Лiна бачить замазуренi майки, перетлiлi вiд поту безрукавки, бачить простi трудовi обличчя, що лисняться потом, темнi вiд смаги шиï, що ïх i сонце вже не бере. Он зголоднiло налягає на обiд бульдозерист Закарлюка, мовчки жадiбно тьопають з мисок iншi механiзатори — Вовкодав, Штанько, Барильченко, Фiсунов, поруч Лiни примостився вусатий Куцевол, i вона зовсiм близько бачить руки з товстими короткими пальцями, на яких i нiгтi пообламувано. Такi ж руки i в Левка Iвановича, вони огрубiлi, в якихось саднах. Лiну в першi днi все це аж коробило, а тепер ïй навiть якось затишно серед цих плечей, облич, приємно класти своï тонкi притомленi руки поруч ïхнiх огрубiлих у працi, натруджених на важелях рук... Бо хiба ж не в них, не в оцих руках, — думає вона, — вся сила й багатство трудовоï людини, яка добуває ними не тiльки свiй хлiб, а ще й можливiсть нi перед ким не запобiгати, не криводушити. Вони, цi руки у саднах, дають людинi право жити без брехнi, без пiдлабузництва, без усього такого... Брага ïсть мовчки, серйозно, i бiля примружених очей уже променяться зморшки — свiдки нелегкого, видно, життя. Скiльки живу, все на передовiй, бо тут людинi найбiльша вигода, — якось пожартував вiн. —i мiсце тепленьке, i нiхто на нього не посягає... На будовi у нього мiсце не те що тепленьке, а просто-таки гаряче, в одяг, в тiло в'ïлася пилюка степова, майка на широких плечах прокипiла сiллю, потом, мазутом. Тiтка Катерина часом аж виправдовується за цю його майку перед дiвчатами: — Єй же єй, через день перу, а тiльки змiну вiдпрацює — знов така. Всiм тут вiдомо, що пiд час вiйни був ïхнiй бригадир пiдривником в партизанському з'єднаннi, брав участь в героïчних рейдах в пiвнiчноукраïнських та бiлоруських лiсах i жiнка його, оця тiтка Катерина, теж звiдти, з Полiсся, i теж колишня партизанка. Висьорбавши суп, Левко Iванович береться за друге, за макарони з котлетами, що попались йому геть пересмаженi, аж чорнi. — Поштурмуємо тепер оцю жужелицю, — каже вiн i гукає до видачi: — Жiнко! Забула свiжих помiдорiв покласти! — В Брилiвцi помiдори, — чується звiдти. — Тодi — огiрочкiв... — Огiрочки в степу. Начпостач не назбирав. — Помiдори десь переспiвають, огiрочки жовкнуть, а ви... — Ïж, чоловiче, й не вередуй! Брага скрушно хитає головою. — Точнiсiнько, як в отiй притчi: дитина хлiба просить, а мати: Води випий. — Не хочу води. — А, трясця твоïй матерi, ти ще й харчами перебиратимеш!.. Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу. — Не до нас, до начальника робпостачу всi претензiï, — вiдсiкає йому друга кухарка. — Скiльки не критикують того начальника робпостачу, а з нього — мов з гуски вода, — каже Василинка, як завжди, з безмежним епiчним спокоєм. Лiну щоразу вражає в нiй оцей спокiй, врiвноваженiсть. Василинка i робить все без метушнi, i мову веде неквапливо, i обiдає без поспiху, вона мовби якось i Лiнину нервовiсть вгамовує своєю поважнiстю, заспокоює рiвною тихою усмiшкою, i здоров'ям, i поглядом на свiт. — Ось воно, наше з тобою життя, Куцевол, — беручись за компот, каже Брага до товариша, котрий на це тiльки ворухнув своïми iржаво-дротяними вусами. — Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем. — Не набалакуйте на себе, — Левку Iвановичу, — всмiхнулася Лiна, якiй не вперше вже чути про цей довгий карбованець. — Не вiриш? Чуєте, вона думає, що чистоï води романтика нас сюди привела. Героï ось вони, степова гвардiя, — так вона думає про нас. Аж жили трiщать у Браги, а вiн рветься вперед, щоб швидше розламати своïм розтелепою Турецький вал та дати воду степам. Ще раз взяти штурмом Перекоп: батько брав той, а син цей! А героï твоï, дiвчино, в цей час думають про те, що завтра получка та що пiсля неï добре було б у Копанi в чайну шугонути... Скажи, Барильченко! Не довгий карбованець хiба нас привiв сюди? — звертається Брага до огрядного бульдозериста, що обiдає за сусiднiм столиком. —Я не чув. — А ти, Кузьмо? Кузьма Осадчий заперечливо крутить головою, розпливається над мискою в усмiшцi: — Ви мене, дядьку бригадире, на цьому не купите, — i тьопає свiй горох далi. В нього чудовий апетит i не гiрший настрiй. Не покидає цей настрiй Кузьму з того самого дня, як хлопець, цiлковито звiльнившись з-пiд батьковоï опiки (батька його перевели бригадиром на господарський канал), самостiйно сiв на бульдозер, з батьковоï шиï на залiзну перелiз, як висловився про це Єгипта. Щоправда, з новим бульдозером Кузьма освоïвся ще не зовсiм, владарює над ним з горем пополам, але ж таки владарює, i норму хоч з великою натугою, а дає. — А гляньте, чийого то бульдозера хтось погнав? — гукає iз крайнього столу Супрун, водiй тягача. — Кузьмо, твого! I хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але вiн знов пiд загальний регiт шарпається, мимоволi озирається в той бiк, де на валу блищить ножем незворушно на мiсцi його новий сталевий гiгант. — А ось i чорногузи хилять обiдати, — перегодя каже Куцевол, киваючи на групу археологiв, що з'являються з-за Кургана i прямують до котлопункту. Попереду видибує довгоногий ïхнiй начальник, а за ним чвалає гуртик його спiвробiтникiв — троє жiнок з парасольками вiд сонця, та ще студент у конусовиднiй, з бiлоï повстi панамi, цей iде справдi як чорногуз, в самих трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цiлими днями копаються цi люди на курганi, перебирають кiсточки якихось далеких предкiв, квапляться, бо мусять встигнути з своєю роботою, поки не пiдiйшли бульдозери. Жiнки, як i студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими працюють там, такими й сюди йдуть, — видно, ïм подобається уявляти себе дикими. — Бач, якi Адами та Єви, — кидає невдоволено Вовкодав. — В мiстi такого страмовиська собi не дозволили б, а тут кого ïм соромитись? Людей нема, самi бульдозеристи кругом! — Хай собi ходять, кому яке дiло, —вступається за археологiв Василинка, хоч сама вона, як i Лiна, собi такого не дозволила б. Археологи, ступивши пiд навiс, скупо здоровкаються, старший скидає навiть кепку, з-пiд якоï сяйнула бiлим гребенем сивина, а голоногий студент у своïй дурацькiй панамi з якогось кавказького цапа, хизуючись миршавими мускульцями, iронiчно киває своïм супутникам на Лiнин напис про ввiчливiсть. А коли з видачi одержують обiд, тiтка Катерина просто в вiчi зауважує всiй компанiï, особливо безштанному студентовi та жiнкам, що безсоромно повиставляли своï напiвоблiзлi ластуватi плечi: — Прийдете вдруге в такому виглядi — обiду не дам. Тут вам не пляж. Бульдозеристи з крайного столу делiкатно звiльняють мiсця жiнкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголенi i облазять, мов на ящiрках, начальниковi розкопок, лiтньому чоловiковi, жилавому, худорбастому, наче вiн недоïдає, теж дали мiсце, не найшлося мiсця тiльки для студента, хай постоïть, щоб не був такий розумний, прийшов мiж люди безштаньком, та ще й покивує на ïхнiй напис над вiконцем. — Мотай на вус, Кузьмо, — пiдморгнув до хлопця Левко Iванович. — А то пересипаєш земельку з мiсця на мiсц е, даєш куби згiдно з встановленою нормою, i невдогад тобi, що воно виходить он що. Тiльки б не попався який-небудь недбало з запасом байдужостi в — Що ж ви сьогоднi розкопали? — запитує Брага старшого археолога, якого вважає чомусь професором, хоч вiн, може, зовсiм i не професор. — Та нiчого особливого, — без ентузiазму вiдповiдає той, i сухе, впалощоке обличчя його з землистими налитими мiшками пiд очима набирає пiсного виразу... . — А ми все ждемо, — не вiдстає Брага. — Ждемо, що ви що-небудь вiдкриєте, розгадаєте якусь тайну... — Може, золота бочку викопаєте, — весело кидає через стiл Барильченко. — Ïм бiльше глинянi черепочки попадаються, — авторитетно пiдкидає Супрун. — Мечi, списи та рiзнi жiночi витребеньки. — Якi племена тут жили до нас — ось що хотiлось би з'ясувати, — роздумливо мовить Брага. — Племена таврiв, чи хто? — I кiмерiйцi жили, — уточнює професор. — Сучасники Гомера. Брагу це аж обрадувало: — Чуєш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми — кiмерiйцi. — i вiн знову вдався до професора: — А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи є якi-небудь слiди цього у розкопках? — Це слiдiв не лишає, — блиснувши в бiк Браги окулярами, засмiялася одна з жiнок-археологiв. Смiх, як i голос, у неï був грудний, глибокий, i вона навмисне смiялася так, щоб чути було, який вiн глибокий. — Дотлiває, значить, дотла? — допитувався Левко Iванович про своє. — А що ж нетлiнне? Як по-вашому? Що залишає слiд? (Видно, йому був дуже потрiбен отой самий слiд!) — Найперше робота отака, як ваша, лишає слiд, — мовив розважливо професор. —Мотай на вус, Кузьмо, — пiдморгнув до хлопця Левко Iванович. — А то пересипаєш земельку з мiсця на мiсце, даєш куби згiдно з встановленою нормою i невдогад тобi, що воно виходить он що. Тiльки не попався який-небудь недбало з запасом байдужостi в сто тисяч кiнських сил, такий, оком не моргнувши, зведе нанiвець твою роботу. Було ж нам на Iнгулецькiй системi: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальнiй мережi кураю повно — натягло того добра в пропускнi труби, позабивало ïх, i вода бурхнула через дамби... Де гарантiя, що при наших порядках i тут такого не буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Нi кураю, нi бюрократизму — ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж? — В тих кiмерiйцiв не було, мабуть, такоï безладi, — докидає Куцевол, — щоб пального по двi години ждати... — Не було в них i такого, — пiдняв голову Фiсунов, — щоб бульдозери використовувались як тягачi, а тягач С-80 в той час простоював би десь на базi! — А вся ця нерозпорядливiсть вiд чого? — люто витрiщається Барильченко. — Думаєте, вiд нестачi ума? Вiд риб'ячого серця — ось вiд чого! Ця розмова безпосередньо цiлила вже в особу виконроба товариша Красулi, що, десь затримавшись, тiльки-но прибув обiдати i, зiщулившись, приймав бiля вiконечка на свою тацю те, що йому належить. Iншим разом йому, звичайно, дали б мiсце, а зараз не можуть ще забути вранiшнього простою i тому незрушно сидять усi: сидить Куцевол, Брага сидить, Фiсунов, Закарлюка, Бахтiй. Ïдять, а дехто вже й покурює, i нiби й не бачить виконроба, як вiн убого прилаштовується поруч iз студентом осторонь на ящику, як по-сирiтськи вмощує миску на колiнах. Оце ж тобi, виконробе, за твою нерозпорядливiсть та байдужiсть до дiла, якою ти сьогоднi образив увесь колектив!.. — Кому можна позаздрити, так це Єгиптi, — пiдводиться iз-за столу Брага. — Полагодить якомусь колгосповi ставок мимоходом, i центнер пшеницi на кiн. А нам знову iшачити без премiй. Ми воду сухим Семи Колодязям, а нам що? Дванадцять днiв вiдпустки бульдозеристовi на рiк —чи це ж не ганьба? — апелює вiн до професора. — Працював би я, скажiмо, десь екскаваторником на виробництвi чи навiть кладовщиком на складi, мав би там вiдпустку людську, а тут дванадцять днiв! Отак розщедрився хтось... Хiба ж не насмiшка? — А вам щоб на повний курортний сезон? —ущипливо питає студент, зупиняючи погляд на кремезнiй, атлетичноï будови постатi бульдозериста. — Щоб здоров'ячко пiдремонтувати? — На здоров'я, молодий чоловiче, не скаржусь, — вiдрубав Левко Iванович, i голос його налився гнiвом. — Не хочу, щоб такою вiдпусткою моя праця була принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив ïï нижче, нiж вона того варта. — Знову треба писати в ВЦРПС, — пiдвiвся й Фiсунов. Один по одному механiзатори залишають столи, iдуть до звалених у затiнку барил iз водою, юрмляться там, п'ють. Бражиха ж тим часом, пiдкликавши студента до вiконця за котлетами, яких йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче: — Про курорт свiй, то ви Левковi Iвановичу даремно, не для курортiв вiн на свiтi живе. Скiльки в нього тих грамот, подяк за працю — вам i не снилось. Робiтник вiн, i честь робiтнича йому, голубе, дорога... А пiдлiкуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани партизанськi вiдкриваються в ногах. — Пробачте, я не знав. — Та ще й радикулiту на бульдозерi нажив! — Не знав i цього. — А знайте! — I вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним вiкно видачi. Невдовзi тiтка Катерина з'являється пiд навiсом з мискою супу, пiдсiдає до дiвчат та жiнок-археологiв, що розморено дообiдують, червонiючи своïми попаленими хребтуватими спинами. — Не вiрте йому, дiвчата, що вiн ото знов про довгий карбованець молов, — каже тiтка Катерина пристрасним голосом. — i що тому калимщиковi Єгиптi заздрить — теж не вiрте. Не терпить вiн хапуг та лiвакiв, такi, каже, тiльки ганьблять нашу степову гвардiю... Честь людини, каже, в трудi, i нiде iнде ïï не шукай... В тiтки Катерини обличчя iконно-темне, суворе, передчасно зiстарене, а очi молодi, повнi незгасного блиску... Доки не було ще Катерини тут, на каналi, Брага не раз про неï розповiдав товаришам вечорами, i вона з його слiв ставала просто красунею, не жiнка, а нива золота, казав вiн, пiвсвiту пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з дiтьми i налетiла на нього з лайкою, що не виïхав зустрiчати, то всi аж отетерiли: оце вiн про цю злюку ïм таке спiвав, оце ïï розмалював такими словами. Потiм звикли до ïï рiзкоï вдачi, до мумiйно-сухого ïï обличчя без посмiшки, i лише коли вона зрiдка усмiхалася до свого партизана, коли крiзь оту ïï сердиту темну iконнiсть на мить пробивалась мимовiльна усмiшка, то вона так змiнювала Катерину, що декому здавалось: не так уже Брага, може, й перебiльшував, спiваючи дружинi хвалу... — Бач, як обгорiла з лиця, — каже Бражиха, розглядаючи Лiну, ïï прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко. — Та це нiчого. Сонце обпалить, шкiра облупиться, станеш така, як i всi... Тiльки худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наïдаєшся? Може, добавки тобi? Ти не соромся! А то вiшки тi носиш i сама стала як вiшка. — Я така й була, — посмiхаючись, шарiється Лiна. — Добрий у вас чоловiк, — зненацька каже до Бражихи професор, що досi кутуляв собi намурмосено. — Поет труда. Багата натура. Бражиха аж заусмiхалася вiд несподiваного комплiменту. — Добрий, це вiрно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь... Але ж як i розсердиш... — Правдомовець вiн. — Ой, не кажiть. Не раз на цьому опiкся. Оце вже, каже, мовчатиму. А потiм таки не змовчить. Зате й шана йому вiд колективу! Нашi механiзатори головою товариського суду його обрали, — ставши ще привiтнiшою до всiх, розгомонiлася Бражиха. — Навеснi, як шофери нашi в халепу попали в поïздцi, майстер — давай тiльки в прокуратуру передамо, а Левко Iванович йому: е, нi-нi, постривай... Спершу самi розберемось, може, й своïм судом людей порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, i нам слiд виховувати, а не мерщiй людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопцi працюють! Археологи дякують за обiд, встають, збираються йти. — Ну, а то ж правда, що вашi люди начебто великий глек iз пшеницею викопали? — допитується тiтка Катерина навздогiн. —Левко Iванович якось розказував, коли ми з ним дiтей провiдати поïхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро бiльше за теперiшнє. Кожна зернина розмiром... ну, як волоський горiх! — То вiн жартував, ваш партизан, — весело каже одна з жiнок-археологiв. — Зерно з волоський горiх... це поки що тiльки плiд людськоï фантазiï. — Хто знає, може, й такi пшеницi родила коли-небудь планета, — серйозно заперечив професор. — I ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцiльний атомний шлак... Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Лiна беруть своï рябi палицi i поспiшають до мiсця роботи, а тiтка Катерина, зоставшись у затiнку пiд навiсом сама, подобрiлими очима дивиться ïм услiд, на ïхнi освiтленi сонцем постатi, на яких вiтер так i ганяє легенькi ситцевi платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забоï, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Iванович своïм огрядним тiлом втискується в кабiну, а той парубчак Осадчий горлає до нього iз свого бульдозера, стоячи на гусеницi в повний зрiст: — Кiмерiйцi ми, дядьку бригадире, кiмерiйцi! Тепер менi ясно! Ясно, чому так жадає моя кров синяви егейськоï та бiломармурових еллiнських островiв! Зараз ото галасує, витанцьовує на гусеницi, а настане вечiр, причвалає наш Кузьма до вагончика, як побитий, спiшений та знiчений, зупиниться перед бригадиром, що вже голиться пiсля роботи, готуючись ïхати з дружиною в село до синiв. Голиться Левко Iванович та мугиче, як пiсеньку, слова поета, що вичитав ïх десь взимку i пiдiбрав до них i свiй власний нехитрий мотив: Лиш правда є вiчна, а то все трава... Проведе бритвою, намилить щоку i знову ще голоснiш: ...а то все трава... а то все трава!.. — Левку Iвановичу! — нарештi зважується перебити його Кузьма. — Знову з моïм щось... Ледве з забою вибрався. — Спазми? Тромби? Чи, може, iнфаркт? — Не знаю, — ледве вiдтягує голос Кузьма, а очi ховають нiяковiсть пiд густими сiрими бровами, в яких повно набито пилюки. — I що ж тепер буде? — Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизi вагончика. — Повiшаємо носи, хай трохи повисять, чи як? Тiтка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спiшить нагадати чоловiковi: — Ми з тобою зiбрались дiтей провiдати! — Вiдiйди, сонечко, бо можу врiзатись. — Обшкрябуйся швидше та ïдьмо! — Спершу глянемо, що там у нього, — складаючи бритву, каже Левко Iванович i, знову наспiвуючи свiй мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кiлька бульдозерiв у чеканнi, доки звiльниться припасований на танковi кран. (Надвечiр бiля танка щоразу завiзно, впродовж дня роботи мало не в кожного набiжить якийсь ремонт). Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловiком, i ïй аж на цiлий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловiк, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче i лiзе пiд черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звiдти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою пiдсвiчує, бо пiд бульдозером уже темно. Зiтхнувши, Бражиха сумовито-присмирнiло скаржиться дiвчатам, що замрiялись на порозi вагончика: — Тепер на цiлу нiч. Всю тяжкiсть чоловiковоï роботи вона вхоплює навiть не тодi, коли вiн працює, рушить землю, горне та вергає iз забоïв на дамбу, а ще бiльше тодi, коли пiджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись бiля нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь iз своïх товаришiв. Коли взявся, то вже його не вiдiрвеш, до пiзньоï ночi звiдти не вiдкличеш, прийде потiм, як вичавлений, проте вдоволений, що дiло своє зробив. Вона знає чоловiкову роботу, знає, як дiстається йому в сирi холоднi зими, — дощ сiче чи хурделиця б'є, а йому йти, стоïш збоку, i то тебе аж морозить, як у такий холод залiзо брати голими руками, а вiн спокiйно ж бере, обмацує залiзнi м'язи... З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабiнi протяги, фуфайка наскрiзь пробита вiтром, а тебе ще й радикулiт крутить — професiйна недуга бульдозериста... Чи напровеснi, коли чорна буря йде над краєм, коли так затягне небо, що й працюють при свiтлi фар, i сонце в небi серед куряви теж, як пiдслiпувата фара, ледь блищить. — Цiєï весни курявна буря iшла якась масляниста, липка, наче з нафтою, — чи не з Каспiю аж десь нанесло? — гомонить тiтка Катерина, присiвши поруч з дiвчатами на схiдцях вагончика. — Так було насiче за день, що потiм не вiдмиєшся, одежу не вiдпереш — хоч повикидай... Отож не виходьте, дiвчата, нi за бульдозеристiв, нi за скреперистiв, — невесело пожартувала вона. При згадцi про скреперистiв Лiнi чомусь зринув одразу на думку Єгипта, баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть, безтурботно вечеряє в чайнiй i злодiйкувато грає до когось своïми веселими очима. Чи, може, в бiйку яку потрапив, вiн до цього охочий, i вже його вхопили дружинники, чи в дорозi, може, десь гуркоче степом, везучи ïй повен шестикубовий кiвш абрикос, — всмiхнулась вона цьому Єгиптиному жартовi i задивилась на небо, де через увесь простiр його з краю в край висiявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин галактики. Магiстральний канал проходить на пiвдень якраз по цiй зорянiй трасi по якiй молода революцiя крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в давнину з усiєï Украïни йшли тисячi чумацьких мажар, щоб вантажитись сiллю на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись твоï пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степiв, i не раз, бувало, ïх тут косила чума, очi ще з живих випивало гайвороння. Крiзь столiття, крiзь чуму, крiзь пожежi пролягає цей шлях, шлях мужнiх трударiв, шлях невольникiв та невольниць, що ïх iз скрученими руками, в арканi полоном гнали до Криму, шлях лицарiв запорозьких, що тупотом своєï кiнноти будили цей край... Скiльки кровi та слiз ввiбрала ця багатостраждальна дорога земна, що зорями та сузiр'ями навiки вiдбилася в темному дзеркалi неба нiчного. Далi й далi пiде магiстральний, рiвною трасою ляже через Перекоп, через Турецький вал, через бойовище правiчне. Через стрiли татарськi, iржавi патрони англiйськi, через тлiн загиблих революцiйних бiйцiв... Минають вiки, волею людей змiнюється географiя степу, iншими люди стають, i вiтри, i трави, зостається незмiнною тiльки оця безмiрна широчiнь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зорiє. А втiм, вiдомо вже, що зазнають змiн i зорi, i сонце, так само, як i люди. Та чи кожен пiддається змiнам, чи можна душi кувати, як метал, i чи не пустi вимрiйки це, що Єгипту можна зробити iнакшим, що вiн може стати зовсiм, зовсiм бездоганним? Все це так складно, думає Лiна, так нелегко добутись до основи основ... збагнути природу людську... Зрошувальний канал принесе степовi життя, але, крiм рослин, чи несе вiн свiжiсть i душам людським, душевну вiдраду? I чи очистить, змиє вiн отой накип та бруд, якого ще всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не дається, за це поки що тiльки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привiз виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: Ми не тiльки бульдозеристи, ми сантехнiки нашоï доби! Такими нас запишiть. Боротьба проти кураю життя — наша друга професiя, а у вашiй свiдомостi цього не зазначено!.. — Ждуть сини, ждуть соколи, — примовляє в темрявi тiтка Катерина. Василинка заспокоює: — Нiчого з ними не станеться. — Стривай, сама станеш матiр'ю, якоï тодi заспiваєш. Хлопець — вiн хлопець i є. Все його до залiза тягне. На тiм тижнi Толя прибiгає з городу, в руках iржава коробка. Мамо, що це? А я глянула й похолонула : мiна! Тут же в землi гидоти цiєï — де не копни, там i натрапиш... Зоряно, тихо в просторi. Десь далеко на радгоспних полях рiвно, по-бджолиному гуде трактор; бiля танка раз у раз змелькує переносна лампа, там ще вовтузня бiля Кузьминого бульдозера, чути переклик голосiв, стукотняву. Лiна дослухається в той бiк. Ото вони, люди трудного життя. Що солдатами були. Що трудягами стали. Що руки ïх звичнi до важелiв. До кермiв. До шоферських бубликiв... Життя в них не тихе. По будовах. По дорогах. По чайних. Так i живуть. В будень куби дають. У свято в домiно рубаються. Грубi, як правда. Чистi, як небо. — Трудяться, не щадять себе, — гомонить Бражиха. — Якби всi так до свого дiла ставились, далеко б уже ми були. А от он Чорненьку пiдтоплює, води просочуються з нашого каналу, хати людям порозмокали, болото зробилося серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч i вчили його, а вiн, видно, з холодною душею своє дiло робив. Аби збутись. А тепер вся Чорненька клене його... Чи навiть оте Ках-море вiзьмiть. Хоч ми з Левком Iвановичем i будували його, а пуття в ньому не багато я бачу. Велике болото зробили, сто сорок тисяч гектарiв плавневого лiсу пустили пiд нiж — хiба ж це господарювання? Хiба не можна було дамбами добру половину тих плавнiв вiдгородити? А береги? Обсадити обiцяли, ну та й досi обсаджують язиками... Люди бiля моря живуть, а напитись нiде, хвиля берег обвалює, землю рушить i рушить, не знаєш, де вона й зупиниться. Прийде переселенка з коромислом до берега та й пiвгодини над урвищем клопочеться, поки води там зачерпне... — Але ж ми воду для нашого каналу якраз iз Каховського моря берем, — нагадала Василинка. — Та ото хiба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина охляп до свого дiла ставиться, — ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не буває, хiба ж так керують? — каже Бражиха, i в голосi ïï клекоче невдоволення, яке вона тiльки й жде вибурхнути просто в вiчi начальниковi БМУ кожного разу, як тiльки вiн з'являється, Бражиха не минає нагоди накинутись на нього iз скаргами на безквартир'я, на злигоднi кочового життя та на те, що дiти ïï вже вчаться в четвертiй школi... — Чи не пора нам спати? —каже Василинка й пiдводиться, стає навшпиньки, потягається. — Ви йдiть спiть, а я ще почекаю свого... Дiвчата залишають ïï, i Бражиха ще довго пiсля того сидить, самотньо вдивляючись в небесний зоряний шлях, в його свiтлi тумани й сузiр'я... Жде Бражиха. I вона таки дiждеться, коли, кiнчивши роботу, з полегшенням загомонить бiля танка чоловiкова бригада, i вона почує, як жартують цi невсипущi гвардiйцi, наближаючись до вагончикiв, i веселий голос Левка Iвановича почує, звернений до когось: — А вони ж думали, як магiстральний будується... I вдень будується, i вночi! Пiдiйшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, i ще цигарок не допалили перед сном, як зi степу почувся гуркiт, i свiтло вдарило, i замiсть замовклого сердитого гаркоту агрегату Єгиптин голос пролунав: — Де виконроб? Подайте менi його сюди! — Я тут, — з темряви командирського вагончика озвався виконроб. — Що тобi? — Ви мене образили тяжко! — Чим? — Не знаєте чим? Перегiн пустий! — Неув'язка вийшла. — В печiнках менi вашi неув'язки! Хiба для того живу, щоб порожняком ганяти? Я ж вам не пiгмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять кiлометрiв куряви — та й усе. А я не хочу для куряви! — Буде заплачено, — пробубонiло з будки. — Не хочу й плати дурноï! Яка цiна за день, по-пустому прожитий? Цi ось iшачили день, та знали для чого, а я? Повернiть менi цей холостий день! Натурою повернiть! Не позначкою в нарядi, а день життя повернiть! На крик та галас Єгиптин дiвчата з'явились у дверях вагончика. Тiльки тепер, коли вiн повернувся i з ним нiчого не сталось, Лiна вiдчула, що душа ïï стала на мiсце i спатиме вона спокiйно. А Єгипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело розповiдав товаришам, що нi, таки недаром i вiн цей день прожив... — ïду степом, аж гульк — бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на нього, а вiн тiльки сопе, запiнився, очi кров'ю налитi, наче в якогось самодура-бюрократа... Ну, я його таки вiдтиснув, людину врятував, правда, виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би — чи рятувати!.. Регiт розлягається по табору, а потiм вiн ущухне, табiр окутається сном, чути буде тiльки сюркотання коникiв у зоряних просторах теплоï степовоï ночi. А потiм знову настане ранок труда, бульдозери вже пiдiйшли до Кургана, i вже не жiнки-археологи нiжними пальчиками дошукуються в ньому черепочкiв, а могутнi машини рiжуть його сталевими лемешами, розрiвнюють, розгортають. Працюєш i тiльки дивуєшся, хто цей курган насипав i чим його насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнiм вояцьким звичаєм, чи шоломами, чи як? Чим глибше врiзається в землю Кузьма Осадчий, тим виразнiше стає видно йому, що курган цей, мов книга, складений сторiнками-пластiвнями: шар землi, а пiд ним шар перецвiлоï трави морськоï, потiм знову шар землi, пiд ним знову прокладка настеленоï кимось трави, що й за вiки не перегнила, лише цвiллю взялася. Де ж тi амфори, що в них зерно зберiгається предковiчне, пшениця з такого колосся, що кожна зернина в ньому як грецький горiх? Розрiвняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться кавальєрами, i далi пiшли в степи перекопськi. Степи перекопськi... Мабуть, нема iншого такого мiсця на планетi, де тiло землi було б так густо начинене металом вiйни, де стрiлки компасiв так танцювали б вiд штучних аномалiй. Як по фронтових дорогах, пройшли тут попереду будiвникiв сапери, виймаючи з землi проiржавiлi мiни, важкi авiабомби та цiлi звалища артилерiйських снарядiв, що, мов гадюки в гадючнику, дрiмали в цiй землi, прихованi бур'янами. Сапери з вудлищами мiношукачiв у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними й товариськими хлопцями. I навiть дозволили й дiвчатам-пiкетажисткам взяти до рук своï вудлища та надiти навушники, щоб почути голос цiєï загадковоï землi. На прощання ще й сфотографували Лiну та Василинку в тих навушниках, iз мiношукачами в руках. Одначе не на всю глибiнь, видно, чують цю землю чутливi пристроï, пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранцi, коли Кузьма Осадчий прорубував свiжу траншею, земля пiд його бульдозером скреготнула рiзко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зiскочив на землю, з винуватим виглядом нахилився бiля гусеницi, а до нього вже квапливо крокував бригадир та iншi бульдозеристи. — Що тут у тебе знову? — гукнув Брага, та, зазирнувши пiд гусеницю, враз вiдсторонив рукою i Кузьму, i все товариство: — Ану, всi звiдси. По праву колишнього пiдривника, зостався на мiсцi пригоди Брага, та зостався з ним ще й Куцевол, який у вiйну був сапером, розмiновував Вiдень, де й зараз нiбито ще не злиняли на стiнах написи: Розмiнував Куцевол. Виконроб одразу ж послав самоскид за командою пiдривникiв, а поки що мотори заглушено, агрегати зупинено, на всiй дiльницi робiт — тиша та цвiрiнчання цикад. Тiльки бiля грiзноï Кузьминоï знахiдки, бiля чорноï, як осмалена свинюка, авiабомби Брага та Куцевол щось мудрують, щось там чаклують удвох, лазять аж попiд гусеницями. А потiм Брага, забравшись в кабiну, обережно, як тiльки вiн умiє, здає Кузьминого робота назад, а ще невдовзi бомба вже стоïть вивернута й поставлена сторчма, i бiля неï стоïть спокiйний Куцевол. За правилом сапера вiн мусить обгородити це мiсце, позначити — не пiдходь, мовляв, небезпека! Не знайшовши нiчого iншого пiд рукою, вiн скидає свiй засмальцьований, зашмульганий картуз i надiває його зверху на бомбу, надiв, мов на снiгову бабу, та ще й придавив, нiби на очi насунув, i бомба стала одразу смiшною в його картузi, стала схожою на городнє опудало! В такий спосiб позначивши мiсце, до якого пiдходити не можна, Куцевол почвалав до свого бульдозера i, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши бомбу, вперед, розробляти трасу далi. Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи, виглядали з кабiн i реготали, дивлячись на те страховисько, що стало не страшним в зашмульганому Куцеволовому картузi. Лише Кузьма Осадчий нiяк пiсля цього не мiг подолати в собi тривоги i, працюючи, весь час дослухався до того, що робилось внизу, i йому часом вчувався в землi пiд гусеницями загрозливий металевий скрегiт. Команда пiдривникiв прибула в надобiдiшнiй час. Разом з Брагою та Куцеволом вони витягли бомбу i повезли ïï в степ, звiдки невдовзi пролунав вибух i хмара знялась, схожа на вихор степовоï куряви. Дiвчата, мов занiмiлi, стояли з своïми рябими рейками в руках, дослухалися, як тане в степах гуркiт вибуху, цей запiзнiлий вiдгомiн вiйни. День за днем посуваються вперед будiвники магiстрального. Слiпучий степ ïх оточує, океаном сонця розливається попереду, але i з тiєï свiтлоï далечi до будiвникiв час вiд часу долинають глухi удари вибухiв, що заставляють i пiкетажисток, i Кузьму Осадчого, i всiх бульдозеристiв на мить насторожитись. Потiм вони знову рушають далi, бо вiдомо ïм, що то навстрiч лунають вибухи в степах євпаторiйських, де вiдкритим способом добувають на кар'єрах будiвельний камiнь-черепашник. На тисячi гектарiв, на багато кiлометрiв у просторах розкинулись цi степовi каменоломнi, над якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара встає — тiльки не атомна то! Верхнiй шар грунту вибухами розкидають, знiмають, а пiд ним вiдкривається пласт морського золотистого каменю, залишок доiсторичних морiв, — його машини рiжуть, як масло. Йде потiм цей камiнь на будови по степових мiстах, радгоспах та колгоспах, йтиме вiн також на деякi споруди каналу, де, з часом постарiвши, цей камiнь з жовто-золотистого стане темно-сiрим, схожим на той давнiй, нетлiнний, що з нього були колись вибудуванi Херсонес севастопольський i горда еллiнська Ольвiя над днiпровським лиманом. XI ПОЛIГОН (Iсторiя однiєï любовi) Помiж степових вечiрнiх курганiв, що iмляться, сивiють на видноколi, здiймається один курган особливий, вишнево-червоний: сонце-курган. Дедалi меншає, тане вiн, той вишнево-червоний курган... Розтанув, зник на очах: зайшло, сховалось за обрiєм сонце. Сонце зайшло, а вiдблиски неба ще живуть на стрiлчастих блискучих ракетах, що, скiльки зглянеш, височать по всьому степу, немов обелiски. Нi деревця нiде, нi дорiг, нi людського житла. Тiльки степ та ракети. Однi лежать, iншi пiдвелися й, напiвсхиленi пiд певним кутом, завмерли на своïх ракетних пристроях, ще iншi сторчма стоять, нацiленi в небо, зачаïвши силу блискавиць у своïх тугих, налитих тiлах. Свiт безгомiння i смутку, свiт, що створений мовби на пересторогу людинi. Тiльки й порушують iнколи тишу цих неоглядних просторiв вибухи страшенноï сили, бо все тут призначене для ударiв, для влучань, для попадання в цiль. Безжиттєве, несправжнє, примарне усе тут: i бiленькi реактивнi винищувачi, що розпластано принишкли серед трав, —то вже такi лiтаки, що з них вийнято душу i нiкуди вони не полетять; i судно, що бовванiє на морi, — те судно нiкуди не попливе; i чорнi грузовики польових радiостанцiй, що ген-ген темнiють, розкиданi по степу мiж ракетами, — вони так i темнiтимуть день за днем на одному мiсцi, бо вони несправжнi; i самi цi обелiски-ракети — це тiльки мiшенi, це тiльки вмiло поставленi кимось у цих безлюдних просторах макети бойових ракет. I якось незвично серед цього безгомiння та непорушностi раптом побачити силует газика, що жваво рухається по обрiю, маленький, як миша, серед високих блискучих ракет. Незвично бачити, як бiля одного з курганiв, де газик припиняє свiй бiг, з нього виходить людина — одинока людина в льотчицькому кашкетi i шкiрянiй блискучiй тужурцi. Повiльною ходою простує людина на курган, зупиняється на його вершинi, надовго непорушнiє в зажурi i смутковi, як знепорушнiли i цi обелiски-ракети, що до самих обрiïв виповнюють степ своєю гаснучою вечiрньою величчю. Що вивело на курган цю людину? Якi думки обiймають ïï, яку бентегу носить вона в своєму серцi? Стоïть в задумi, стоïть незрушно у вечiрнiх присмерках. Якому-небудь чабановi з радгоспних земель здалеку i сама ця силуетна людина на полiгоннiм курганi могла б здатися лише макетом людини, маленьким макетом, що застиг помiж iнших величезних макетiв, серед того заборонного суворого свiту, iм'я якого п о-л i г о н. Але то не макет. То стоïть на курганi Уралов. Начальник полiгона Уралов, життя якого цiлком пiдпорядковано льотчикам i який тепер тiльки з землi перемовляється з лiтаками, коли вони, подолавши величезнi вiдстанi, наближаються до полiгона з грiзним своïм вантажем, — цей Уралов у недавньому минулому сам був льотчиком-винищувачем. Як бiльшiсть людей його фаху, на яких бурхливий плин ïхнього життя накладає свою познаку, Уралов був життєлюбом, запальним, компанiйським хлопцем, його вабили все новi й новi швидкостi, вабив риск. Лiтав, стрiляв, з спортивним азартом ганявся за повiтряними цiлями, розстрiлюючи ïх своïми рiзнофарбованими набоями (щоб лишити слiд на макетi), аж поки одного разу пiд час чергового медогляду сказали йому: — Годi, браток, вiдлiтався. Вiднинi тобi — наземна служба... Уралов не мiг змиритися з цим. Поïхав до Москви, оббивав пороги найвищих вiйськових медикiв, в багатьох начальницьких кабiнетах бачили цього щуплявого аса з блiдим, нiби весь час схвильованим обличчям i мовою рiзкою, нервовою, вимогливою. — Я почуваю себе здоровим, розумiєте? Хочу лiтати, розумiєте? Хочете, на руках по оцьому кабiнету пройду! — Не треба нам на руках. — Але ж я здоровий, чому ви не вiрите? I блiднув обличчям ще бiльше, i на цiй блiдостi ще бiльше виступали синi, небово-синi краплини очей. Там, у штабних коридорах, випадково зустрiв генерала, колишнього свого комдива, що добре знав його, Уралова, по спiльнiй службi в окупацiйних вiйськах. Генерал летiв кудись на iнше, далеке призначення, квапився, проте Уралову зрадiв, як синовi, розпитав, чого тут, уважно вислухав. — Щось мудрять вони з тобою, Уралов... Ану, ходiм. I повiв до кого слiд i дав вiдповiдну характеристику. — Поручитись можу за нього: командиром ланки був, вiдмiнний льотчик. Ас! Але й це не допомогло. Бо є щось дужче за всiх цих людей, є межа, яку нiхто з них не владен переступити, хай ти там будеш герой iз героïв. I ось вiн iз своєю захудалою валiзкою, блiдолиций, сухопутний ас, уже тиснеться в автобус Москва — Внуково, тиснеться, зачiпаючись за автобуснi дверцята своïм розкiшним льотчицьким кашкетом, що вiдтепер здавався йому на головi великим i дедалi ставав нiби ще бiльшим, нiби вiдчутно рiс на головi. Сiв, забився в куточку, i було йому тяжко, до потьмарення в вiчу тяжко на душi, i життя здавалось пропащим. Неподалiк вiд нього бiля вiкна сидiло троє, з виду студенти — двi дiвчини i хлопець з рюкзаком, славний такий хлопець, тiльки обличчя чимось пошрамоване, наче вiн горiв або був поранений, хоч за вiком своïм вiн i не мiг знати вiйни. Навпроти нього сидiли його товаришки, дорiднi вродливi дiвчата. Одна з них, бiлявка у жовтiй в'язанiй кофтi, все поглядала на льотчика, тихо перемовлялася з подругою i смiялася. Може, смiшно ïй було з цього кислого гостроносого льотчика чи з його великого кашкета, незграбнiсть якого Уралов i сам весь час почував. Чи, може, вона смiялась просто так, лише тому, що була молода та щаслива, повна здоров'я, i день був чудесний, сонячний, i за вiкном експреса пролiтали слiпучо-бiлi березовi гаï. Пролiтали казкою, химернiстю фантазiй, i дiвчина щось говорила спiвучо про тi берези, про те, якi вони гарнi, чистi. I сама вона теж була вся чистота, сонячнiсть, усмiшка природи, i великим став би художник, який зумiв би передати все це. Уралов ще бачив потiм ïх в аеропорту, коли хлопець брав ïм цукерки, а дiвчата стояли бiля телеекрана, де довiдки дають про рейси лiтакiв. Ще бачив ïх на виходi, на перонi з табличкою: На Сочi. Чи вони ждали когось, чи самi мали летiти — це для нього зосталося невiдомим, ïм було весело. Вони й тут нiби заради розваги позиркували на Уралова смiхотливо, а коли вже вiн мусив рушати, та, що в жовтiй, соняшникового цвiту кофтi, так славно, так незабутньо усмiхнулась йому! I доки вiн iшов з групою пасажирiв до маленького аеродромного автобуса, щоб ïхати до свого повiтряного лайнера, три руки iз-за бар'єра — двi дiвочi й одна хлоп'яча — все махали йому, бажали щасливого польоту, нiби казали: Не журись, льотчику, не опускай крила, хлопче! I по-думалось тодi, яку велику пiдтримку можуть подати людинi в такому, як у нього, душевному станi зовсiм не вiдомi тобi люди, троє добрих сердець, троє душ, з якими ти, певне, назавжди розминешся в океанi людства. Ще довго пiсля того жили в його душi i тi прощальнi помахи рук, i свiтлi, чистi усмiшки незнайомих людей, що мовби освiтили йому дорогу iз Внуково. Запропонували йому, як i обiцяно було, наземну службу. Прийшовши додому, сказав дружинi: — Пропонують полiгон. — I ти згодився? — Я солдат. — Ах, ти хочеш, щоб я вiк звiкувала в казармi? Квартиру з видом на море мiняти на якусь глухомань? Iншим ресторани й театри, а мене на полiгоннi пустирища! Де ще й бомбу на голову кине який-небудь роззява! Нi, дякую красненько! Не ïду! I не поïхала. Поïхав вiн сам. Борсуком жив у закутку полiгонноï казарми з усмiхненою Джокондою на стiнi, до якоï тiльки й зверталась душа в хвилини розпуки й самотностi: Так, я солдат. Якщо треба тут — буду тут. Якщо з льотчика треба стати кротом пiдземельним—стану кротом. А каже Вiтчизна: снарядом стань — стану снарядом, ракетою стану, чорт вiзьми! I це не було пусте храбрування. Людина обов'язку й честi, людина, що ради справи, ради товариша готова на самопожертву, — таким його знало командування, i таким вiн справдi був. А тим часом — життя в непривiттi полiгонного барака, звiдки Джокондi твоïй тiльки й видно жовтi безрадiснi кучугури пiску, що пiдступають до самих вiкон, та стенд, забитий серед колючок та молочаю: Воïн! Виконуй Устав бездоганно, смiливо й чесно. Пiд цим девiзом тепер проходило його життя. Холостяцька безладь кiмнати. Купи книг по кутках. Пудовi альбоми репродукцiй... Часом зубами скрегочеш вiд тоскностi за тим, що було. Друзi десь без тебе лiтають... А тебе — з неба, з польотiв, де спiвала душа, кинуто в пекучi оцi кучугури, в задушливi чебрецi, заростi колючок, що ними нiбито, як настояти на горiлцi, хвороби якiсь лiкують... Небайдужий до малярства, Уралов i сам деколи потроху малював, етюди його вихрились барвами яскравими, палаючими, а тут i етюдник засох, припорошений пилом, — Уралов терпiти не мiг цi сiро-жовтi пустельнi тони, що оточували його. Вилинялiсть, полiгонна пустеля, пiщанi бархани, що тягнуться аж до крайнеба, — тiльки глянеш на них, так одразу тоскно стає, завив би вовком. Арена пiскiв, пустизна, царство ящiрок, i ти тут ящiрячим життям живеш. А коли випаде забратися далi в тi несходимi кучугури, то виявиться, що всi вони у вирвах, у ямах, покритi, поколупанi, живого мiсця нема. Пiсок начинений металом, брухту тонни можна було б наздавати, бiйцi дечому знайшли навiть застосування: бiля казарми урни для смiття — з чорних, перекинутих догори бомбових стабiлiзаторiв. Така служба, що не часто лунає тут смiх, не часто почуєш привiтний неофiцiйний голос. Безконечнi цифри, закодованi команди, рапорти — ïх тiльки й чуєш протягом дня на командному пунктi, нiжностям та лiрицi нема тут мiсця, владно вдираються басовитi радiоголоси не бачених тобою людей, i кожне слово льотчика, що озивається з повiтря, записується тут на магнiтофонну стрiчку, так само, як фiксується i кожне слово твоє. Стоïш, чергуєш, в напрузi вдивляєшся в сiтку прозорого плексигласового планшета, на якiй сержант-обчислювач щораз виводить все новi й новi цифровi позначки. Влiтку духота тут, на цiй пiщанiй аренi мiкроклiмат Сахари, доводиться працювати роздягненими, i солдати напiвголi сидять серед приладiв, засмаглi, м'язистi, роблять записи, помiтки, приймають, передають команди. Обчислювачi, радисти, спостерiгачi, кухарi — це все твоï побратими, такi ж трудяги, як i ти, для них теж увесь гомiн планети, ïï музика i ïï голоси найчастiше зводяться до кiлькох карбованих слiв: Виходжу на рубiж!, Буду працювати на цiль... Зрiдка хiба що хтось прорветься якою-небудь неофiцiйною вiльнiстю: В мене лампас на борту. А той лампас, буває, вiдбомбиться на двiйку i заведе потiм з тобою довгi радiочвари, що вiн, мовляв, на власнi очi бачив своє влучання, i ти мусиш йому доводити, стояти за правду, як кремiнь. Неспокiйне, тривожне твоє господарство, i за все ти вiдповiдаєш — починаючи вiд складноï роботи КП та станцiй радiолокатора i кiнчаючи яким-небудь бiлим величезним — двiстi на двiстi метрiв — хрестом, викладеним десь у кучугурах, який треба вчасно побiлити вапном, бо вiн швидко линяє, заноситься пiском та курявою. Одного разу Уралов був у справах далеко вiд полiгона, ïхав вiдкритим слiпучим степом, серед блиску стерень, серед стрекоту комбайнiв, що корабельне рухалися вiд неба до неба, i хоч ïхав по землi, а нiби з повiтря бачив золотi розсипища зерна, що цiлими ворохами, цiлими горами червонiло на залитих сонцем токах. Дорога його лежала повз елеватор, повз цю височезну споруду з бетону, що була без вiкон i нiби й без дверей. Неподалiк вiд елеватора трапився колодязь-артезiан, вода сама текла з нього, i Уралов зупинив машину, щоб напитись. Там i сталася його зустрiч з Галею. Повновида смаглявка, високочола, вийшла вона з вiдром iз недалекого подвiр'я, обкладеного жовтим нiздрюватим каменем, iшла брати воду i, наближаючись до колодязя, уже посмiхалась до Уралова по-доброму, нiби вже ранiш знала його. В неï були брови чорнi, як у тих пiснях, що не раз вiн чув у цих краях, в неï були очi яснi, такi принадно-живi, яких, мабуть, i в пiснях не було. Тi очi так i променилися м'яким, довiрливим свiтлом, так i промовляли до Уралова кожним своïм промiнцем! I зблизька усмiшка не згасла, але крiзь свiтлу ïï привiтнiсть стало помiтно й смуток в глибинi очей, i видно було, як сльози ще на вiях бринять! Хто мiг таким очам горя завдати, хто смiв покривдити ïх? Невимушено зав'язалась розмова, i Галя призналась, що справдi недавно плакала, бо в неï вийшла незлагода iз свекрухою, яка сьогоднi нав'ючила ïï корзинами та посилала торгувати, а ïй соромно було... Сяючи сльозами, хвилюючи своєю вiдвертiстю та довiрою, Галя розповiдала йому, як iшла вона до станцiï мимо елеватора, йшла, де чоловiк ïï вагарює, сподiвалась — побачить вiн ïï, зiгнуту базарною ношею, пожалiє, захистить, а вiн ще й навздогiн гукнув: — Гляди ж там, не проторгуйсь! I реготав у компанiï приятелiв, з якими вiн щовечора тiльки й знає забивати козла... ïм реготи, а ïй обличчя горiло вiд сорому, i сльози капали пiд ноги, i камiнь пiд ногами кипiв. Бо ще ж вчора була комсомолкою, вожатою в школi була, а тут ïï хочуть перекупкою зробити. — Так ось що, Галю... Сiдай зi мною. I хоч у голосi його була в цю мить сердита i нiби аж неприємна рiзкiсть, але було щось i таке, що мимоволi заставило Галю зiтхнути. Вона навiть глянула не без iнтересу на його обтрiпаний, закiптюжений газик. — Сiдай, сiдай, — повторив Уралов вольовим командирським тоном. — Я серйозно. I хоч цього разу вона й не сiла, проте через кiлька днiв це сталося: серед бiлого дня забрав ïï Уралов, i той-таки Ґазик, набравши швидкiсть, помчав ïх в роздолля степiв золотих, i Галя без жалю дивилась, як пропливає стороною на обрiï елеватор, цей ïï слiпий степовий хмарочос. Мчав ïï Уралов тими просторами, де навiть земля свiтилася сонячним блиском стерновищ, пролiтали селами, де хати потопали у виноградниках, де садки спливали каскадами груш, яблук та абрикос, а розкiшнi виноградники виметували буйне листате пагiння аж на вулицю. Все, що ти бачиш, це я, це моє, це для тебе, — мовби говорила йому Галя, сидячи поруч, i краєм ока вiн бачив, як вона розцвiтає крiзь тривогу, визволена вiд свекрушиних корзин, а вiн мало й говорив, тiльки ще бiльше блiднув, мiцно тримаючи обома руками кермо. Уралов повiз ïï напрямки, там, де ранiше й не ïздив, i газик ïхнiй невдовзi поглинуло море кучугуристих пiскiв — мертва зона полiгона, — Куди це ти мене завiз? — посмiхалася Галя, коли вони забуксували, хоча видно було по нiй, що не лякає ïï цей гарячий свiт кучугур та молочаïв, свiт бомбових вирвищ та iржавих стабiлiзаторiв, що стирчать навкруги. В кучугурах довелося й заночувати, там i перша нiч для них промайнула, там i свiтання ïх застало в обiймах. Злегка вiдволожена росою плащ-палатка серед колючок та коронованих будякiв кучугурних, мовчазний газик, що за нiч нахолонув i теж був у росi, та ще це тихе степове свiтання — вони тiльки й були свiдками ïхнiх освiдчень i ïхнього шлюбу. Зажили вони дружно; Галя, щоб показати чоловiка батькам, повезла його в рiдне степове село, де, перед тим як вийти за свого вагаря, вона деякий час секретарювала в сiльрадi i де ïï спокусив мiсцевий завклубу. Нi з чим не крилася Галя перед Ураловим, щиросерде розповiла йому все про себе, i вiн вислухав мовчки, попросив тiльки бiльше нiколи про це не згадувати. Батькам зять сподобався, мати, правда, зауважила, що нiс дзьобиком та що суворий дуже, рiдко смiється. — Це в мене служба така, — похмуро пожартував Уралов. Жити стали серед вирв, серед вибухiв, серед замiття безплiдних пiскiв... Уралов спершу побоювався, що не звикне тут Галя, занудьгує серед полiгонного одноманiтного життя, бо хоч є в них i чимала бiблiотека, i пудовi альбоми з репродукцiями найславетнiших картинних галерей, хоч є i клубик, i екран, але ж є й кучугури, пустеча зловiсних кучугур навкруги! Проте не занудьгувала ясноока його подруга, принаймнi не показувала цього, все була такою ж веселою, як i перше. А вiн з удаваною суворiстю скаржився на неï товаришам: — Ця хахлушка щодня менi якесь нове слово пiдкидає. Щось скаже незрозумiле, а ти ходи думай тодi цiлий день, що воно значить; може, обiзвала якось? — Дурненький, — втручалася Галя, — то ж усе ласкавi слова... — I набагато тобi ще ïх вистачить? — На все життя, чорнобривчику мiй... Це його, бiлявого, аж рудого, вона називала чорнобривчиком. Коли вiн помiчав, що Галя його часом присмутиться, вiн вважав за потрiбне розважити ïï i не находив нiчого лiпшого, як повести на одну iз спостережних вишок, звiдки вони вдвох милувались, мов грандiозним спектаклем, бомбовими вибухами, що сповiщали про себе оранжевими звихреннями в далечi пiщаноï арени, в глибинi слiпучих вiд сонця полiгонних кучугур. Лiтаки йшли на такiй висотi, що ïх i .не видно було, i гул ïхнiй теж ледве долинав, i здавалося, що то мовби сама земля вивергає з себе отi оранжевi, червоно-бурi, якихось марсiанських кольорiв вулкани. Хмари вибухiв, цi свiтло-червонястi химернi хмари, розростаються потiм в повiтрi у цiлi острови хмар, що довго, повiльно тануть, мовби ждучи, поки ïх зафiксують iз вишок хлопцi-спостерiгачi. А тим часом обважнiлi садки пiвдня осипалися абрикосами, земля вже була ними встелена так, що нiде й ступити, а збирати нiкому, i сусiднiй з полiгоном колгосп звернувся до Уралова за допомогою. Це була найвiдраднiша для Галi подiя, бо Уралов, прихопивши й Галю, i всiх тих, кого можна було прихопити з свого вiйська, повiв ïх на штурм в те сонячне абрикосове царство, де все абрикосами свiтилося й пахло, i земля була золотою вiд плодiв, i дерева горiли золотом так, що ïх спекулянти й заготовачi, здається, мусили б бачити за тисячу верст! То була солодка робота, радiсна втома, i не забути тих пiсень вечорових, i вогнищ, i куренiв... Але й звiдти — з бенкетування працi, вiд пiсень та куренiв — дорога знов стелилася в кучугури. Через деякий час Уралова — нiби як пiдвищенням по службi — перевели з кучугурного полiгона на iнший, приморський, степовий, де перед очима Галi вперше постали оцi, схожi на видива, обелiски ракет. Тут бомбили тiльки ночами, iнодi вдосвiта, а вдень цi розкиданi по степу макети лiтакiв, машин, ракет своєю мертвотною непорушнiстю здатнi були нагнати лише сум i нудьгу. Одначе й цей ракетний степ теж не злякав Галю, не засмутив, не зiпсував ïï веселоï життєлюбноï вдачi. I хоч життя тут було ще бiльш неспокiйне (були такi днi, що ïм i зовсiм треба було виселятися за межi полiгона), проте Галя й тут швидко знайшла себе, обвиклася, самим своïм квiтучим виглядом радуючи i Уралова, i його полiгонних товаришiв. На вiдмiну вiд безплiдних кучугур, земля тут була така, що могла б усе родити, i Галя не проминула цим скористатися. Як тiльки настала весна, Галя, незважаючи на те, що була вагiтною, взялася копати, робити грядки та клумби, залучала до цiєï роботи воякiв, що пiзнiше аж очам своïм не вiрили, коли побачили на столi в ïдальнi свiжу зелену цибулю власних посадок, а свою казарму та командний пункт — у вiнку квiтникiв, де крученi паничi обiймалися з красолею, а нiжна петунiя та царська борiдка красувалися серед жовтогарячих гвоздик та мiцних повноквiтних чорнобривцiв. Як i личить добрiй господарцi, Галя ще й курей та качок розвела, правда, коли вони попiдростали, то виявилось, що нi вона, нi Уралов не вмiють рiзати птицю, i коли вже треба було це робити, то Уралов з рiшучим виглядом з'являвся на порозi з дрiбнокалiберкою в руках i, намiтивши серед двору синьоголового селезня, на якого йому вказувала Галя, валив його з першого пострiлу. Потiм у них народилося дитя, гарненька донечка, яку вони, пiсля завзятоï щасливоï дискусiï, обопiльне вирiшили назвати Леною — Оленкою. Це було вершиною ïхнього щастя, було мовби гiдною винагородою обом — i Уралову за всi життєвi гiркоти, яких вiн зазнав, i Галi за ïï минуле невдале кохання, до якого Уралов тепер i не думав ревнувати, бо знав, що то ïï природна добрiсть, безхитрiсна щедролюбна вдача так невдало й довiрливо шукала справжнього кохання, аж поки знайшла його тепер iз ним, iз Ураловим. Ощасливлений народженням доньки, Уралов перестрiляв на радощах усiх селезнiв, усiх качок та курей задля широко розтiяного раю — свята народження першоï на полiгонi людини. На свято Уралови закликали всiх, хто тiльки був вiльний на цей час вiд чергувань. — Нiчого в життi не боявся, — признався в цей день Уралов товаришам, — а тут ох перетремтiв. I знаєте, що лякало найбiльше? Десь вичитав перед тим, що в Японiï 36 тисяч дефективних дiтей народилося пiсля Хiросiми... Радiацiя, патологiя — всiлякi дурницi полiзли в голову. Аж тодi вiд душi вiдлягло, коли медсестра сказала, що все гаразд, i на руки менi подала оцю нашу красуню степовичку, — казав Уралов, розчулено зазираючи в блискучу нiкельовану колиску. Там, зморщивши буряково-червоне личко i нiчого не пiдозрюючи про земнi дiла, солодко спала чистим сном немовляти новонароджена. — Ось вона, володарка полiгона, — казали про неï бiйцi, а мати голубливе примовляла: — Ясочка наша. I Уралов згоджувався мерщiй: — Дiйсно, ясочка! Хоч i недотямлював, що це воно таке ясочка. Справдi, диво дивне: ось вона тiльки народилась i вже стала тут найстаршою, всiх прихилила до себе ця маленька iстота, пуп'янок, крихiтний росточок життя. При згадцi самого iменi Оленки суворi обличчя воякiв свiтлiшали, i не було тут такого, на кого б не поширювалась ïï влада — влада любовi! Коли вперше дитя посмiхнулося, це стало подiєю, сенсацiєю на весь полiгон. Всi бiгали до Уралова на квартиру глянути на Оленку, козиряли, вiддавали ïй честь i в наступнi днi теж не переставали бiгати на квартиру за ïï усмiшками. Старшини-надстроковики пiдставляли ïй вуса, щоб пiймала за вус, молодi солдати в захватi були, коли вона вчепiриться котромусь за вухо i потягає, полоскоче своïм рученям. Про Уралова вже й казати нiчого. Вiн з народженням дочки став просто невпiзнанний, став говiркiший, привiтнiший, не такий категоричний в усьому, як досi. Тi доньчинi усмiшки, дитячi нiжнi доторки до щоки мовби проникали йому в саму душу i впливали на неï чародiйно. Вiн не соромився власноручно пелюшки прати, бiльше того, проробляв це з таким виглядом, нiби вчиняв якийсь безмежно-важливий ритуал. — Хiба ж не диво, Галю, га? — схилявся вiн над колискою, прибiгши зi служби. — Ще не говорить, а вже вмiє смiятись. Суцiльна доброзичливiсть: до всього на свiтi всмiхається. Це була просто iдилiчна картина, коли надвечiр Уралови виходили прогулятись. Вiн, якого й полiгонна смага не брала, блiдий, вiчно схвильований, нiс Оленку на руках, а його повненька, ясноока Галя дрiботiла поруч нього, не в силi приховати радостi свого благополуччя. Це було iстинно щасливе подружжя, вони були мовби створенi одне для одного, навiть ростом однаковi, невеличкi обоє, проходили мимо КП i йшли у вiдкритий степ. Всi знали, що то Уралов понiс прогуляти, розважити доньку, бо йому здавалося, що ïй 'уже хочеться якихось дитячих розваг, i вiн шкодував, що на полiгонi немає якого-небудь чортового колеса та каруселi, а є тiльки блискучi гостряки ракет у степу—єдине, що вiн тiльки й мiг тут показати своïй улюбленiй доньцi. Ще, правда, були в степу, крiм ракет, спортивний козел, кобила, волейбольний майданчик та стара, облуплена кошара, що зосталася на територiï полiгона вiд тих часiв, коли полiгона ще не було, а земля вся належала радгосповi: Була поруч з кошарою й хата чабанська, вона теж облупилась, саманом свiтить, — пустка така, що, здається, i Оленку вiдлякувала своïм драним виглядом та проваллям вiкон. Оглядаючи цi напiвзруйнованi рештки чабанськоï ери, Уралов давав волю своïй фантазiï, малював перед донькою та дружиною жартiвливi картини свого майбутнього, коли Оленка буде вже великою, i, замiсть полiгона, тут знову володарюватимуть радгоспнi чабани, i сам вiн, Уралов, буде тодi найстаршим пастухом, стоятиме на отiй вишцi, де тепер КП, iз ïï висоти керуватиме отарами, наглядатиме за вiвцями в стереотрубу. Посмiявшись з його вигадок, вони рушали далi, простоювали бiля високоï, нацiленоï в небо ракети, i ïм здавалося, що ясочка ïхня вже торопiє на це блискуче диво, на таку велику цяцьку i вже якiсь першi знаки записуються на плiвцi ïï свiдомостi, чиє: тоï i непорочноï, як вранiшня зоря. Вiд ракети повагом iшли вони туди, де сивiють стародавнi могили, — Уралов вважав, що донька найкраще себе почуває, коли вiн виносить ïï на степовий курган, де був встановлений локатор. Тут свiжий вiтерець дмухав на Оленку, i вона нiби жвавiшала i з цiкавiстю стежила, як локатор, повiльно обертаючись своïм обручем, кладе рухливу тiнь на трав'янисту глобальну опуклiсть Кургана. Це була поки що маленька Оленчина планета, на якiй не було нiчого, крiм срiблястоï нехворощi та локатора, який мав правити ïй за розвагу. Все було б добре, якби не було ночей. Ночами Оленка погано спала, були такi ночi, що й Галя, й Уралов не прилягали нi на хвилинку, бо дитина криком кричала цiлiсiньку нiч, ïï крик чули й полiгоннi вартовi, i нiхто нiчим не мiг зараяти. Галя в розпачi обливалася слiзьми, а Уралов, стинаючи зуби, кидався з кутка а куток, не знаходив собi мiсця — душу йому краяв той Оленчин болiсний крик. Вояка, службист, не визнавав вiн ранiше нiжних пестливих слiв, пiдсмiювався над Галею, а тут i сам навчився. — Ну, що болить тобi, донечко, що? — упадав вiн над немовлям, — Животик? Голiвка? Скажи! Ну, покажи, де болить? А воно тiльки дивиться оченятами, туманними вiд болю, рiже тим болем: допоможи! Ти ж дужий, а я безпомiчна! Вас багато дорослих, а я одна... Лише на ранок, коли сходить сонце, Оленка перестає плакати, знов заспокоюється, а поспавши — розквiтає усмiшкою. I так день за днем, нiч за нiччю: вдень заспокоïться, а тiльки нiч — дитина в плач, у крик i аж синiє, аж заходиться. Став привозити Уралов з мiста лiкарiв, найкращих фахiвцiв: оглянуть i нiчого особливого не находять, не можуть визначити дiагноз. Це щось таке, мовляв, минуще, а так дитина здорова. Щоб якось розважити доньку, Уралов придбав у воєнторзi акордеон, дорогий, розкiшний, хоча грати на ньому й не вмiв. Учився тепер ночами, уперто ростягував ту чортову шкiру, а коли втомлювався, зовсiм виснажений, шпурляв акордеон у куток i, вiдсторонивши вiд доньки дружину, запухлу вiд слiз, сам нахилявся над крихiтним! тiльцем, що змагалося за життя, i мовчки приймав на себе той бiль, той крик, той вибираючий душу доньчин плач. Однiєï такоï ночi, доведений доньчинйм криком майже до безпам'ятства, Уралов кинувся до машини, завiв, помчав у радгосп до Чабанихи — перед тим вже уже чув, що є там така баба Чабаниха, мати капiтанова, зiллям лiкує — народна медицина i все таке... Не знав точно, де вона живе, знав тiльки приблизно прикмети, i жадiбно розглядав iєроглiф телевiзiйних антен над будинками, вишку металеву шукав — по тих iєроглiфах та по вишцi вiн i розпшукав Чабанишину хату. Забарабанив у шибку, i стара з'явилась на порозi, як мара, як живий привид минувшини: розпатлана, вилицювата, губи стиснутi, пiд насупленими бровами — ями очей... Чаклунське замкнуте обличчя Пiфiï, Сiвiлли, воно якраз чомусь i викликало довiру: оця врятує, ця допоможе! Як вiн гаряче умовляв, бо вона спершу не хотiла, казала, що давно вже цим не займається. — На колiна перед вами впаду, тiльки ïдьмо, зарятуйте! Дякуватиму вiк! Кiнець кiнцем умовив-таки, пiдхопив, помчав у свiй ракетний степ. Коли вони ïхали мимо ракет, вже свiтало, вже блищали ракети своïми оболонками, але баба мовби й не бачила ïх, вона нiби не хотiла й дивитися в той бiк. А коли оглянула дитину, що вже спала, змучена пiсля ночi, буркнула, що це не ураз i не младенчеське i що немає в неï вiд цього нiякого зiлля, просто, на ïï думку, не пiдходить дитинi це мiсце, не для неï такi цяцьки та гуркiт... Оленцi ж дедалi ставало ще гiрше. Однiєï ночi, коли Уралов був на КП, з дому подзвонила дружина. Вiн чув, як вона хлипала в трубку, i життя в ньому спинилось, холод смертельноï тоскностi в груди вступив. — Колю... Колю... додому! — хлипала трубка. — Оленцi погано, зовсiм погано... Посинiла, оченята закочуються... А коли вiн прибiг додому, вже не закочувались оченята, вже не кричала його донечка: вiчна чиста усмiшка застигла на ïï вустах. Вона ще лежала у бiлiй своïй постельцi, а коло неï, на долiвцi, валявся акордеон, хижо блищав зубами клавiшiв. Дружина тiпалась на лiжку в риданнях. Мисливська рушниця висiла на стiнi. Стояв на, столi польовий телефон. Все було, як i ранiш, не було тiльки Оленчиного дихання, була безмежна всесвiтня пустеча навкруги. Кожна рiч ранила його. Рушниця, акордеон, iграшки — нiчого цього вiн бачити не мiг. Здушений, ослiплений горем, вискочив надвiр, але Галинi ридання знов повернули його до хати. Вранцi весь полiгон був у жалобi. Вiтер ганяв над казармою червонi прапори з чорними стрiчками. Приголомшенi трагiчним кiнцем, друзi-вiйськовослужбовцi про щось перемовлялись стиха, радились. Виявилось, що нiхто не вмiє зробити домовини. Люди, що зналися на електронiцi, що мали справу з найточнiшими приладами та пристроями, не вмiли, виявляється, змайструвати простоï маленькоï домовини для Оленки! Бо не було в цьому нiколи потреби. Бо нiхто ж тут ранiше не вмирав. Тут, здавалось, зiбрались для вiчного життя. I кладовища на полiгонi не було — це була в них перша смерть. Все вона розпочинала, Оленка. Тiльки оркестр був свiй та прапори незвично чорно-червонi схилялись в жалобi. Траурна музика лунала на весь степ, i не бомбили в той день. Поховати Оленку вирiшили на тiм самiм курганi, де стояв ранiше радiолокатор. Тепер його там уже не було, тепер там викопали сержанти для своєï улюбленички невеликий окопчик. Туди йшла степом уся процесiя, офiцери мовчазно несли Оленку над головами, несли ïï своïм ракетним степом, крiзь бойовi мiшенi, крiзь ïх насторожений грiзний блиск, а вона, пропливаючи, усмiхалася й зараз, вiдходила вiд Уралова у вiчнiсть iз своєю усмiшкою, з ïï непередаваним чаром i мовби промовляла до нього: Татуську! Я не бачила нiчого, крiм цих твоïх ракет. Не бачила весен. Цвiту вишневого не знала. Нi синiх рiк, нi мiст далеких, казково-прекрасних. Я встигла бачити тiльки оцi грiзнi блискучi ракети, серед яких прожила своє миттєве життя. Коротким життям зiрницi жила я. З'явилась, освiтила усмiшкою ваш полiгон, сяйнула розливом щастя тобi, татуську, i мамi, i вже зараз iду вiд вас, iду ось назавжди!.. Як йому в цю мить хотiлось понищити, потрощити тут все, як палило його бажання подiлитися з нею своïм життям — та що подiлитися! Вiн, секунди не вагаючись, вiддав би своє життя до останку, аби жила вона, його ясочка, його зiронька, яку вiн так i не змiг врятувати... Iдуть. Вiтер червоно-чорнi прапори шматує, розвiває на весь степ, оркестр ридає траурним маршем, iдуть iз трубами тi, що ще вчора чергували на КП — радисти, обчислювачi, планшетисти, тi, що дiлять з ним бiль його найтяжчоï втрати. Слiпучий день схожий на нiч. Блищать сльози на смаглих вояцьких щоках. Голосить Галя. Зцiпивши зуби, крокує поруч неï Уралов — повнi груди болю несе. Трiщать пiд ногами сухi трави, посмiхається в заюжене небо Оленка, труби по-удав'ячому поскручувались на оркестрантах, а вони, кидаючи в розвiтрений степ бiль своïх маршiв, музикою бунтуючись проти горя, важко йдуть в тих удавах труб, мов Лаокоони. Так вiн розстався з Оленкою. Пустим, спустошеним пiсля цього стало його життя. Вночi прокинеться — все Оленка перед очима з рученятком, з шовком волосся, з усмiшкою — усмiшка та дитяча застеляє собою все небо, весь свiт! I нема i не буде в усiх галактиках нiчого кращого за це — за цей усмiх дитячий, ласкавiсть рученят, перше лепетання мови... Було щось жорстоко-безглузде в цьому ударi судьби, життя його, таке стiйке ранiше, враз похитнулося. Уралов почував, що втiхи не знайде, примирення з нещастям не буде i що нове якесь, здобуте в горi прозрiння не переставатиме терзати його. Нащо оте сонце в небi, коли ïï нема? Нащо всi дива свiту, всi науки, нащо всi веселощi земнi, якщо це ïй, його ясочцi, уже не потрiбне? Нащо, нарештi, вiн сам, Уралов, i його праця тяжка, i його люта вiдданiсть дiлу? Став наполягати пiсля цього, щоб перевели його куди-небудь в iнше мiсце. Хоч на Курили, аби не тут! Сьогоднiшня його поïздка до мiста теж була пов'язана з цим, i, повертаючись надвечiр додому, вiн завернув до того Кургана, де лежить Оленка, завернув, знаючи, що це вже — прощання. Тут i нiч застала його, на могилi, тут йому все навкруги налилося темрявою i небо над степом нависло, порешечене зоряними пробоïнами, як велетенська мiшень. Уралов, наïжившись, сидiв на курганi; якийсь нiчний птах над ним пролетiв, просвистiв крильми; згадалось дитинство в степах кустанайських, i яке там було на озерах полювання, i як вiн бiгав ще хлопчиськом за мисливцями та рiзними послугами дорослим заробляв собi право пострiляти. Скiльки пам'ятає себе, вiн марив полюванням, далекий пострiл нашорошував i кидав його в дрож, i його мисливський запал дивував навiть дорослих, ïм було смiшно, що хлопець, зачувши далекий пострiл, блiдне вiд хвилювання, а вiн тiльки й мрiяв про той час, коли виросте й матиме власну рушницю. Потiм виявилося, що в його дiда-коваля є старезна рушниця-катеринiвка, четвертий калiбр, вагою не менше пуда. Гармата — i все. Колись, ще нiби дiд дiдiв, пугачовець, зробив ïï, а дiд так i не вистрелив з неï нi разу — боявсь. А цей, малий Уралов, взяв ïï, зарядив замiсть дробу шарикiв з пiдшипника, пiшов на майдан, прив'язав до плуга, а до курка шнурок, щоб випробувати здалеку. То таки був пострiл! I одначе не розiрвало ïï. Пiсля цього знову зарядив, прилаштував свою катеринiвку до велосипеда i покотив на озера в степ. Зустрiчнi хлопцi-казахи смiялися: всiх гусей твоя пушка переб'є!.. В полi гусей тьма, на просищi пасуться, летять, ҐелҐочуть, валом iдуть. Уралов зарився в копицю проса, виставив тiльки ствол своєï гакiвницi, пiд плече картуз пiдклав, щоб плече вiддачею не розтрощило. Сидить, не дише, а вони насуваються ҐелҐотом, вже ледь мало не з-пiд нього просто смичуть, i вiн, затаïвши дух, приклався, пальнув. Удар, iскри з очей, i вже нiчого бiльше не пам'ятає. Очуняв: Де це я? Що зi мною? Рушниця вiдлетiла далеко, картуз теж далеко, плече горить i... жодноï гуски. Однак це не вiдбило в ньому охоти до полювання. I вдруге, i втретє знову виходив з тiєю пудовою катеринiвкою на гусей i щоразу падав пiсля пострiлу непритомний, аж поки в якiйсь iнструкцiï не вичитав, що треба було давати вдвiчi менший заряд, нiж вiн давав... Не знає, чому й згадалась йому зараз та його рання хлоп'яча пристрасть, блукаючим спомином навiялась серед нiчного степу на могилi, де вiчним сном спить його донечка. Не раз вiн чув жалi та скарги на скороминущiсть людського життя. Промайнуло, як сон, пролетiло мигцем, не встиг i оглянутись... Це так. Але зараз його думка якраз про iнше, про те, як багато може ввiбрати людська душа, мозок людський: цiлi галактики життя може людина вмiстити в собi! Коли були отi озера, гуси, просища? Коли то було: вперше побачив трамвай. Перший самостiйний вилiт... Як то далеко-далеко. Наче за далеччю вiкiв. Майже в античностi. I нiчого цього Оленка не знала. Нi тих гусей, нi просищ, нi озер нiколи вже не побачить, i в цьому є велика якась кривда. Свiжа рана життя, вона заступила йому все, що було i що є, болем своïм ятрить його i ятрить. Фатальнiсть? Якщо це фатальнiсть, то вiн i ïï ненавидить! Забрати в нього Оленку, в самому розквiтi загубити цей свiжий росяний пуп'янок, що вже всiм умiв дарувати радiсть, — нi, нема в цьому глузду, i нiхто не переконає Уралова в тому, що так буває, i що нiчого не вдiєш, i що така вже судьба... Не повинно бути такоï судьби! За що ïï скарано, за що ïï страчено, його Оленку? Не було в нiй нi злоби, нi ненавистi, нi хитрощiв, нi пiдступностi, не було помилок i злих намiрiв, була тiльки яснiсть найчистiшоï усмiшки, було тiльки те, з чим людина народжується для життя... Гризе його думка, тривога, що, можливо, є частка i його провини в тому, що сталось. Коли привозив Чабаниху, вона говорила щось, здається, застережливе, що мiсце не пiдходить дитинi i не такi ïй потрiбнi цяцьки. I що тiльки пiд тихими зорями, а не серед гуркоту та вибухiв здоровим та щасливим буде зачаття людське... Вiн не надав тодi значення словам староï, а тепер дедалi частiше довбе мозок думка: може, справдi дитину лякало тут все, гуркiт тривожив i цi вибухи, що час вiд часу землю стрясали, може, вони й справдi не для дитячоï психiки? Причину доньчиноï смертi так встановити й не вдалось. Командири й товаришi вважали Уралова людиною впертою, вольовою, настiйливою, людиною, для якоï почуття обов'язку понад усе, а ось тут вiн не певен, чи все вiн зробив, щоб Оленку врятувати, чи виконав свiй обов'язок перед нею до кiнця. Одне тiльки знає, що ця тяжка драма не минула для нього безслiдно, цi згаслi Оленчинi усмiшки для нього нiколи не згаснуть i нiколи не буде вже вiн таким, як був ранiш. Глибокий внутрiшнiй струс мовби вiдкрив йому очi ширше на свiт, на саму сутнiсть життя, i те, що ранiш його могло й не чiпати, зараз не залишає його байдужим. Чи так жив? Чи так ти живеш? Чи так всi ви, люди, живете? Задала йому Оленка таких запитань безлiч, запитала й пiшла собi, а йому зоставила вiк на роздуми! Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвiночка. Наближається отара. Чабан Горпищенко веде ïï, не iнакше, бо це тiльки вiн зважується заглиблюватись з отарою так далеко в землi полiгоннi, та й полiгонне начальство до нього не так прискiпливе, адже у старого син льотчик i сам вiн людина заслужена й розторопна. Пiд час останнiх важливих навчань, коли тут навiть один iз маршалiв був, вiн швидко з Горпищенком здружився, для них, для обох — для чабана i для маршала, — певне, було про що погомонiти разом, розклавши вогнище в степу для чабанськоï кашi в кожусi. В тi днi все, що робилося на полiгонi, було оповите особливою таємничiстю, право доступу сюди мали тiльки люди найнеобхiднiшi, решту всiх виселили, i чабан Горпищенко теж тiльки вiддалеки мiг бачити, як незнайомi автомобiлi мчали в напрямi полiгона, як свiжi намети в один день там з'явились i як потiм на далекiм кутi, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда i в нiй, наче в колисцi, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли та iншi дикi птахи гнiздились, а тепер люди он для яких пташенят гнiзда мостять... — Хочете побачити? — запитав його маршал при зустрiчi. — Дивiться завтра о дванадцятiй. I чабан дивився. Удар бачив, i зблиск, i як вiддiлялась ракета. Видима, справдiшня, вона майже повiльно, нiби знехотя виходила з вогняного клубовиння, а потiм враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рiвних i вiдкритих, як степ. А тут пiсля цього одразу всi роз'ïхались, поïхав i маршал, позникали намети, берег на кутi став знову порожнiй. — Це хто тут ночує? — запитує чабан, наближаючись до Уралова, i, впiзнавши його, додає якось вибачливо: — А, це ти, синку... I, шелестячи травою, сiдає поруч нього. Сидять обидва мовчки, вслухаючись в шурхiт отари, що розпаслася на чистiй, не забрудненiй нiчиïми овечатами травi полiгона. З темряви коли-не-коли подзвонює дзвоник, нiжно, мелодiйно. — Для чого та музика? — питає Уралов. — А щоб не розгубились... Та й люблять овечки музику... Чи сопiлку, чи пiсеньку, чи тронку отаку. — Як, як воно зветься? — Тронка. — Нiколи не чув такого слова, — з сумом каже Уралов. — Як багато я ще не знаю... Гарний звук. То мiдь? Чабан пiдводиться, ловить овечку, що пiдiйшла зовсiм близько, знiмає у неï з шиï дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке, металеве, кострубате... Схоже на снарядну гiльзу, зiгнуту надвоє. Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тишi — такий тут звук цiєï тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя. — Шмат звичайноï гiльзи, — каже вiн, повертаючи тронку чабановi, — а видає отакий нiжний звук... Щось просвистiло в нiчному повiтрi, чи кажан пролетiв, чи якийсь птах, ненароком отарою пiднятий iз трави. — Перепiлка, чи що? — загомонiв угору Горпищенко. — Вже й перепiлок тепер меншає. А лебедiв? Колись у вас отам, на косi, лебедiв дядьки возами набивали. Поïде й повен вiз, як снiгу, накладе. А тепер птаство переводиться. Орел хiба що коли-не-коли покружляє. — Скiльки вiн живе, орел? — Та бiльше нас. Стоïш, дивишся часом на нього i думаєш: що той птах бачив на своєму вiку! Вiд чумакiв до ракет — все вiн оком своïм ввiбрав... — Хижак. — Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них своï закони. Навiть шулiка не б'є чужих пташенят, коли вони ще в гнiздi... Уралов запитав недовiрливо, нервово: — Хто це бачив? — В народi давно помiчено... Доки пташка сидить на гнiздi, нiколи ïï не зачепить... — зiтхнув чабан i пiсля мовчанки обернувся до Уралова: — Правда, що тебе кудись переводять? — Не тiльки мене, а й полiгон увесь згортаємо... — Канал таки пiдпирає? — Та й канал. — Один полiгон згортаємо, а другий уже на його мiсце спiшить. Чув — у Чернiгiвцi? Теж полiгон. Тiльки iнакший. Полiгон залiзобетонних виробiв — так вiн зветься. Залiзобетоннi кiльця виготовляють, облицювальнi плити для каналiв, потреба там у них велика в рiзних бетонних виробах... Моя Тонька як спалахне чого-небудь, так i погрожує: кину к бiсу вашу отару, в Чернiгiвку подамся на полiгон! Мотористкою бетономiшалки стану!.. По ласкавостi голосу чути, що старий посмiхається в темрявi. — Але й ми свiй полiгон лiквiдувати не збираємось, — ревниво-досадливо каже Уралов. — Тiльки перекочуємо на iнше мiсце. — Доки бандити кругом хати ходять, хiба ж можна лiквiдувати? Нiяк не можна, — ожвавiв чабан. — Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди занесло? А Петро ж тобi привiт передає, — позавчора лист був.,, — Спасибi. — Уралову, пише, передайте привiт i дружинi його... Чабан умовчує при цьому, що син, передаючи Уралову та Галi привiт, ще й цiкавився, як маленька Уралова росте. Почуває старий, що не можна зараз про це говорити — тяжко зранена бiля нього людина. Та хоч i мовчить вiн, але душа його сповнена спiвчуття до Уралова, вся вона проймається зараз горем його, бо в тiй драмi на полiгонi було щось таке, що торкалось не тiльки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душi багатьох людей. Мине час, змiниться степ, не буде вже тут i слiдiв полiгона, а чабан i тодi не одному ще розкаже, як народилася на полiгонi дитинка, як росло в цiм ракетнiм степу на втiху гарнiзоновi те славне дитинча, i як стало потiм кричати ночами невiдомо чого, i як згасло. Розкаже, як ховали його на цьому курганi пiд музику двох духових оркестрiв — вiйськового i радгоспного — i як всi бомбардувальники в той день вiдмiнили своï польоти. Пiсля мовчанки вiн знову заводить мову про канал: — Як прийде велика вода, то змiнить весь край. Уволю нап'ється днiпровоï степ i зазеленiє... А то ще лiто уповнi, а вже тут згорiло все, гаряча хуга свистить, куряву жене. З водою буде веселiше! Ще й рис сiятимем, як у Тарасiвцi. В них там, кажуть, дуже добре вродив, корейцi постарались... Сiмей сорок ïх в Тарасiвку приïхало, щоб i наших навчати. Бо чи бiля овечок, чи бiля ракет, чи бiля рису — це все вмiти треба. Я в Середнiй Азiï як був — трохи бачив. Вiн теплоï води, скажiмо, не любить, йому тiльки свiжу, протiчну, прохiдну давай... А в сусiдiв механiзатори уже й кукурудзу на поливних посiяли: лiс! Стоïть, аж ворониться... Буде вода — все буде. Ще й садки тут шумiтимуть хiба ж такi: приïзди коли-небудь в гостi, побачиш... Запам'яталось менi слово вашого маршала, розумне слово, — в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою, гомонимо, i каже вiн: Навiть якщо маю найкращi ракети, якщо маю силу свiт звоювати, не хочу я цього. Не потрiбнi, каже, менi континенти-попелища. Я хочу бачити ïх у зеленi i в цвiту, хочу пiд всiма зорями чути шепiт закоханих... Ось так, синку. Старий пiдводиться i, не. прощаючись, iде, зникає десь внизу за курганом; разом з ним вiддаляється, мелодiйно тане в темрявi й тронка. А Уралов тут стрiне й зорю свiтанкову. Вже заблищить свiтанок на голих оболонках ракет, як з'явиться в степу жiноча постать, квапливо, стрiмкою ходою наближаючись до газика, до кургана. Галя йде, — подумає Уралов i не помилиться. То справдi вона поспiшає сюди, i на руках у неï палахкотить оберемок живих квiтiв, цiлий снiп рясно зрошених росою ïï чорнобривцiв та петунiй, гвоздик та царських борiдок. Пiднявшись на курган, вона кладе ïх мовчки там, де треба покласти, обличчя ïï блiдить свiтанок, а вуста змучено тiпаються i при поглядi на Уралова складаються в щось схоже на усмiх: — Бiдненький, як ти вимучився тут... I роса на тобi... Я догадалася, що ти тут... Ходiмо, любий... Ходiмо... Вони сходять вниз, де застиг пiд курганом перекособочено газик, сiдають, i Уралов шарпає, жене з мiсця. Вiд'ïхавши, ще раз зупиняється, i обоє мовчки озираються на курган, увiнчаний маленьким, охрою пофарбованим обелiском, що в цю мить для них безмежно вищий за всi оцi холоднi ракетнi обелiски, що вилискуються навкруги у вранiшнiм степу. Хмурячись, Уралов повiдомляє дружинi, що все вже вирiшено, вони переïжджають, i полiгон згортається, i оцi ракети сьогоднi ж будуть поваленi, як лiс, призначений на зруб. Дедалi бiльше виднiє; степ ширшає, розпросторюється пiсля нiчноï мли, а на сходi, за блискучими стовпами ракет, мiж сивими козацькими могилами, несподiвано з'являється червоний вершечок ще одного кургана, i той курган, свiжий, яскравий, молодий, дедалi бiльше росте, пiдiймається над смугою обрiю, аж поки стає зовсiм круглим, стає не курганом, а сонцем. XII ТРОНКА Минуло ще одне лiто людського життя. Вiдблакитнiло море сонячною блакиттю, розiбрано в Парижкомi намети пiонерських таборiв — дiти пiшли в школу; пущено комбайна на плантацiï зiсохлих почорнiлих соняшникiв, якi ще, здається, недавно так буяли; птахи по надбережжю гуртуються вiдлiтати у вирiй, а деякi вже й знiмаються, розлiтаються, даючи зображення на екранах локаторiв; в асканiйському заповiднику знялись навiть лебедi та гуси канадськi, що ïх вважали аклiматизованими, бухгалтерiя тепер цiлу зиму буде вираховувати певну суму iз зарплати доглядача за понесену втрату, аж поки навеснi гуси та лебедi повернуться знов, як це вже було одного разу. Небосхили заюженi, частiше задувають вiтри з пiвночi, i сива трава на солончаках бiжить, як вода, а кущi кураю та ковили здаються з повiтря льотчиковi Сiробабi овечками, що розбрелися по пасовищу. Тим часом справжнi отари — золоте руно степовикiв — блукають по всьому примор'ю, вигулюються перед зимою. Коли в червнi пiд час стрижiння стригалi випускають овець з кошар без руна, то отара стає нiби меншою наполовину, а зараз чабанськi отари знову побiльшали, бо за лiто на них понаростало вовни, i ïх уже беруться вдруге купати (вперше купали на початку лiта), щоб в зиму пiшли чистими, здоровими. На Горпищенковiй кошарi купання овець уже почалось, i порядкує тут Тоня, вона за старшу, бо батько з матiр'ю в цi днi десь далеко, полетiли на виклик до сина: одружується Петро. З цiєï нагоди вiн викликав батькiв блискавкою-телеграмою, на аеродромi мати аж з острахом пiдходила до реактивного, а батько ще й пожартував до пiлота: — Ти ж, сину, надзвукову швидкiсть давай, щоб менше гуркотiло, бо ми з старою погомонiти хочемо... Знялись i полетiли. Незадовго перед цим Петра перевели в iнше мiсце, i служба його тепер стала якоюсь iншою. Льотчик Сiробаба запевняє, що в той гарнiзон, куди переведено Петра, потрапляє не кожен, сiрих та мурих туди не беруть, i що Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрi.... Вiйськове судно-мiшень стоïть в далекiй затоцi i досi, але тепер воно забуте, його, мабуть, там зовсiм заснували павуки, вже бiльше його й не бомблять, нiхто на нього не звертає уваги. Тiльки Тоня як гляне iз степу в той бiк, то мимоволi здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там iз Вiталиком. Мало не стала для них могилою та залiзна пустка, де тiльки павуки, та обламанi щогли, та пухлинами повидувалась вiд вибухiв палуба... Мовби одразу дорослiшими стали обоє вони пiсля тоï пригоди, мовби новими очима стали дивитись на себе, на свою любов, i на людей, i на життя. Як той, хто раз побував пiд розстрiлом i зостався живий, не забуде цього, — так вони тих ночей на залiзному островi за забудуть, не забудуть тiєï тяжкоï самотностi, коли так спрагло тяглися обоє звiдти до людей, до степу, а небо над ними на своïх пiдзоряних висотах погрозливо, кiнецьсвiтньо стугонiло... Наче крiзь марення, бачить Тоня себе, змучену спрагою, i невтомного навiть в тих умовах Вiталика, що, утворивши бiля себе цiлу майстерню, годинами клопочеться, щось тре, пиляє, намагаючись добути хоч первiсним способом iскру вогню. Марними були всi його зусилля, лише потiм, нишпорячи по судну, вiн знайшов якесь скельце, i виявилось, що воно має властивостi лiнзочки, якою можна зiбрати променi пучком i навести ïх на край холошi, i матерiя починає тлiти... Хлопцi з полiгона були першими, хто помiтив увечерi сигнали iз судна, що ïх подавав узбережжю Вiталик, розмахуючи з щогли палаючим клубком. А потiм вони попали в промiнь потужного берегового прожектора, катер примчав i на ньому капiтан Дорошенко та знайомi хлопцi з полiгона з своïми жартиками... А тепер уже й полiгона нема, i безмежнi степовi його простори нинi вiльно вiдкритi для чабанських отар, i Тоня, заглибившись в тi простори далеко, надибує часом лише на мiцнi укриття в землi та на слiди клумб бiля командного пункту та ще прочитає на стендi напiврозмитi дощем слова: Воïн! Виконуй Устав бездоганно, смiливо i чесно! I цi слова, хоч адресованi i не ïй, торкнуть i в ïï душi якусь ранiш не торкану струну... Не вдалося поки що Тонi органiзувати дiвчачу чабанську бригаду, порозлiтались ïï однокласницi хто куди: однi працюють по своïх вiддiлках, на фермах чи в полi, Лiна й Кузьма на каналi, Алла Ратушна таки потрапила в iнститут, а Нiна Iваниця та Жанна Перепiчко влаштувались в мiстi на текстильному комбiнатi, пишуть, що хоч i трудно, але ïм дуже подобається: Такi красивi, барвистi тканини, Тоню, випускаєм — всiх наших степовичок в найкраще одягнем, годi ïм у ватянках... Робота цих дiвчат Тоню найбiльше приваблює, тканини ïхнi, що ллються барвистими водоспадами iз верстатiв, ïй часто ввижаються, i якщо цей чабанський степ справдi буде колись розорано i рис тут посiють, то, може, й сама вона теж опиниться в мiстi з дiвчатами на текстильному... А поки що, мовби навмисне, одягає на себе батькову ватянку, запинається сукняною хусткою, чоботи гумовi натягає i йде порядкувати бiля кошари. По-рiзному минатиме цей день у людей: в однiєï — бiля верстата, в когось — на лекцiï чи бiля рояля, а в Тонi вiн мине за не зовсiм звичайною процедурою: купає з чабанами овець. Овеча ванна для купання має вигляд довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою — то пiдiгрiта вода з вiдповiдним дезинфiкуючим розчином. Загнавши в загорожу частину отари, чабани ловлять вiвцю за вiвцею i кидають у цей рiв, вiвця злякано пливе по ньому, а ïï зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пiрнула в ту наколочену теплу бурду, щоб вся короста з овечки зiйшла. Калiки двадцятого вiку, будете ви в мене чистенькi!—примовляє в думцi Тоня, пускаючи в дiло рогачик. Часом перед очима Тонi, замiсть овечок, постаєте ви, мiськi жевжики, ледачi маминi синки, що, обкинувшись яскравими шарфиками, б'єте байди по проспектах та смокчете коньяки вечорами по ресторанах на маминi грошi, а потiм вихиляєтесь у рок-н-роллах iз своïми партнерками-дармоïдками... Так оце вас Тоня, стоячи над ровом у своïх гумових, забризканих розчином чоботях, у хустцi та в ватянцi, якими вона вам свiдомо нiби робить виклик, це вона вас зверху ще й рогачиком притовкмачує в оту гущу, щоб вся нечисть iз вас зiйшла! Даруйте за неделiкатнiсть, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви, голубчики, вибравшись iз рову, стрiпуєтесь перед Тонею на майданчику, i вже безкоростянi, пiдстрибом скачете знов до отари, скупаноï вже. На здоров'я ж вам! Пiсля цього, може, не так будете крутити носом, зачувши чабанський дух, призвичаïтесь до овечих медикаментiв, i ҐирлиҐа не смертельно уже вас лякатиме, i перш нiж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на Тонi, ви задумаєтесь, звiдки беруться отi шарфики та моднi штанцi, якi ви носите, i дiзнаєтесь, що не з повiтря з'явились вони, що здобуто ïх невсипущою працею чабанською ось тут, у степах. — Товкмач ïх, Тоню, товкмач, — гукне деколи до неï Демид або Корнiй, заганяючи овець у рiв, i дiвчинi здається, що й чабани думають те, що й вона. — А знаєш, колись один раз уже була мода на вузькi штани, — гомонить мiж роботою Демид до свого напарника. — Я сам, можна сказати, в стилягах ходив... — Важко й пiзнати в тобi стилягу, — каже Корнiй, спiдлоба глянувши на пiдперезаного мотузком, зальопаного свого напарника, — дуже перевиховався... — Ще як парубкував, запалився був думкою такi штани добути, щоб на цiлий вiк ïх вистачило... Дай, думаю, пошию штани шкiрянi, з линтваря. Добреннi вийшли, на завидки всiм. Дощ iде, а я собi в них, не промокають моï штани. А тiльки влiтку суша як вдарила, чую, що штани моï нiби меншають. Та так, скажу тобi, меншають, що вже й не зiгнутись, ходжу, як на парадi, гусячим кроком, а потiм цурка як придавила живiт — просто хоч кричи! Вони ще довго обидва з серйозними мiнами розмiрковують про тi легендарнi штани, поки Корнiй, нiби змагаючись iз Демидом, заводить своєï: — А в нас, як були в батька малими, кожух був... Скажу тобi, Демиде, такий кожух, що по всiй Таврiï пошукати! Незгiрше твоïх штанiв. Сiм'я велика, одiвачки путньоï чортма, кожух тiльки й виручає: стрижемо, було, його щозими, рукавиць з вовни понаплiтаємо i валянкiв наб'ємо. Скiльки не стрижеш, а кожух все теплий, на другу зиму на ньому вовна знову, як була... Поведiнку того дивного кожуха чабани теж обмiрковують, докладно, серйозно, без тiнi усмiшки. — Отим би такий кожух, — нарештi каже Демид, поглядаючи в бiк овечатника, де в цей час кiлька жiнок лiнькувато мiсять глину в замiсi, щоб дiрки в стiнах потiм нею обвальковувати. — А то як працюють, так завжди мерзнуть, тiльки й нагрiються, як ïдять... — Сказано ж: тунеядки! Опоряджають на зиму овечатник справдi жiнки-тунеядки, що, згiдно з законом, дiстали покарання по суду i надiсланi з мiста вiдбувати цей термiн в радгоспi. Iншi радгоспи вiд них вiдмовились, не хотiв i Пахом Хрисантович, який пiсля хвороби хоч i з третиною шлунка, але з не меншою енергiєю приступив до виконання своïх обов'язкiв. — Не нав'язуйте менi цiєï публiки! — уперто вiдмагався вiн. — Чому до мене? Чому не в Приморський? Хiба в мене господарство найгiрше? Проте Лукiя Назарiвна була тоï думки, що хтось же, мовляв, повинен перевиховувати й цю публiку, i ось тунеядок, взятих iз рук правосуддя, привезли до радгоспу — привезли пiд конвоєм, а тут розконвоювали: працюйте на волi. Були серед привезених то спекулянтки, пiйманi на гарячому, то злiснi сектантки, то виловленi на курортних пляжах жiнки легкоï поведiнки i серед них одна алкоголiчка, що вважала себе жiнкою замiжньою, тiльки плутала чоловiкiв, сьогоднi називала себе дружиною льотчика, а завтра — моряка-пiдводника. Ця остання, по iменi Варя-алкоголiчка, з трьома мовчазними сектантками при розподiлi попала якраз на Горпищенкову кошару. Що й казати, була тут пожива для чабанських жартiв. Без внутрiшнього посмiху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця чи пiдводниця, високо пiдiбравши спiдницю, ходить тепер з своïми товаришками, як журавлиха, по колу, мiсить i мiсить пiсля гарячих пляжних пiскiв холодну в замiсi глину, вальками якоï потiм затикатиме дiрки в стiнах кошари, щоб вiтер взимку не задимав на овечат. Буває, що Тоня дозволяє ïй уже й пасти отару. До цього дiла Варя охоча. Виряджена в своє найкраще, йде до отари, красується бiля неï з мiською сумочкою в руцi, з нiгтями, на яких ще й лак не злиняв, з залишками накручених баранцiв на головi гнiдоï, чи то пак каштановоï мастi... Походить, попасе, дiстане з сумочки люстерко, пiдфарбує губи i знову пасе. Подобається менi ота, що все губи лиже, — каже Корнiй, коли хоче подратувати дружину. Обличчя у Варi пом'яте, пропите, голос хрипкий, i хоч, може, пiд час своïх пиятик десь там вона була зовсiм iнакша, а тут в нiй зосталася тiльки покiрнiсть, з'явилось щось жалюгiдне, вона готова була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тонi. Дiвчинi ставало аж шкода ïï. До чого може опуститись людина, — думала Тоня про неï, i ïй хотiлося щиро вiрити, що ця тунеядка з часом перестане бути ледащом, хотiлось вiрити i в правдивiсть ïï слiв, коли вона з якоюсь невмiлою запобiгливiстю розповiдала Тонi про свого льотчика, а на другий день про пiдводника, що нiбито був ïï законним чоловiком, i що найбiльша ïï помилка в тому, що вона не потурбувалася своєчасно зареєструвати з ним шлюб. — Вiн як дiзнається, обов'язково мене розшукає, знiме судимiсть, i ми тодi по-новому заживем, — казала вона, причепурюючись перед люстерком, а Тоня дивилась на нещасну цю жiнку з жалем i спiвчуттям. Корнiй та Демид хоч не були до таких жалiсливi, але й вони через деякий час з приємним подивом стали помiчати, що дамочка ця понятлива до роботи, не байдуже виконує, що ïй скажуть, i особливо чомусь ïй припало до вподоби оте покручене калiчкувате ярча, що й досi було при ïхнiй отарi. Вона за ним ходила, як нянька, i коли воно мекало, вiдставши, то вона мерщiй кидалась до нього, i ïй аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться, силкуючись зiп'ястись на ноги. I що далi Варя втягувалась в роботу, то бiльше й до неï самоï змiнювалось ставлення з боку чабанiв, особливо Тоня чомусь вiрила в свою педагогiчну поему, та й чабани вогонь своïх посмiшок частiше переносили тепер на сектанток, якi були дуже впертi i до роботи не одразу наломились, на чабанськi ж дошкуляння вiдповiдали мовчанкою або похмурими цитатами з бiблiï. Тоню цiкавило, що вони думають про любов, а вони на це ще дужче насуплювались: — Любов? Хiба є на свiтi любов? Є зло, ненависть, вино, блуд! Працюють i сектантки, це Тоня своєю бригадирською владою заставила ïх чепурити для овець кошару: там пiдмажте, там повимiтайте, там пiдстелiть... Дивлячись на цiлоденну чабанську роботу, вони й самi заохотились, працюють, як вiльнi, троє мiсять, а одна уже валькує, хто глянув би збоку, навiть i не подумав би, що перед ним засудженi люди, якi лише вiдбувають свiй строк. Пiсля обiду тунеядки й зовсiм повеселiшали, особливо каштанова Варя, якiй добросерда Корнiєва молодиця налила-таки шкалик, дарма що свого Корнiя вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку... Тепер уже не сектантки, а Варя хрипким своïм голосом цитувала ïм бiблiю. — Марнота над марнотами, i все марнота! Страшний суд, атомний суд — ну й що? Крiм дружинникiв, нiкого не боюсь! Ïй було весело, було весело й чабанам, що дивились з цiкавiстю, як вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на виднотi у всiх пiдфарбовується i знов лиже губи. Невеселою бралась за овечу купiль тiльки Тоня, вона з дому вернулась чимось присмучена, навiть заплакана. Вiд погляду Варi-тунеядки це не приховалось: вона, здається, першою помiтила горьовитий настрiй дiвчини. — Що сталося, Тоню? — запитала вона стишеним голосом перед тим, як рушити вiд чабанiв, а Тоня тiльки вiдмахнулась: iдiть, мовляв, валькуйте! А сама заходилась якось аж злiсно орудувати своïм рогачем над пiнявою овечою ванною. Було над чим задуматись Тонi. Завтра в радгоспi стане менше ще на одного випускника ïхнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, i цим одним буде ïï Вiталик. Вже кiлька днiв вона знала про це, знала, що розлука неминуче насувається, i готувала себе до цього, а зараз, коли з переданоï школярами записки дiзналася, що день вiд'ïзду призначено на завтра, не могла стримати слiз. При дiтях, при школярах так i бризнула цими рясними слiзьми, а вони, двiйко хлопчикiв з четвертого Б, дивились аж злякано на неï, на колишню свою вожату, i щось белькотали Тонi про шкiльний iсторичний музей, просили вiд iменi вчителя i гуртка юних iсторикiв дати якi-небудь старовиннi чабанськi речi для цього музею. Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмiрковувати, що б ïм справдi дати, бо до свого шкiльного музею вона була не байдужа. Гирлигу? Батькова розцяцькована мiддю ҐирлиҐа висiла на гвiздку пiд хатою, i ïï розколихував вiтер, i хлоп'ята-iсторики дивились на неï в захватi, вона була блискуча, обшмульгана травами, вiдполiрована, як слонова кiстка. Але цiєï речi Тоня не мала права вiддати, ҐирлиҐа ще служитиме й батьковi, i ïй. Не могла вона дати ïм i оцю дзеленкучу тронку, що, знята на час купання отари, лежала зараз пiд хатою, — в юних iсторикiв аж очi розгорiлись, коли вони набачили ïï. — Якби дзвоник отой... тронку, — несмiливо просили вони. — Це ж справжнiй чабанський експонат... — Нi, тронки не дам, — вiдмовила Тоня. — Без неï вночi нам нiяк не можна. Кiнець кiнцем передала для музею чабанськi дерев'янi ваганцi, що з них чабани тузлук колись ïли. Тепер тузлук давно вже ïдять iз мисок, а ваганцi до того ж розсохлись. Дiти охоче забрали ваганцi, i Тоня прикидала в умi, де вони ïх поставлять в шкiльнiй музейнiй кiмнатi. У створеннi тоï кiмнати була частка i ïï ентузiазму. Кiмната вийшла на славу. В нiй вiдвiдувач бачить звичайнiсiнькi речi, якi, потрапивши сюди, стають одразу незвичайними, стають експонатами. Серед експонатiв вже є ҐирлиҐи. I постоли чабанськi. I качалка та рубель дерев'яний. На стiнах яскравi рушнички та напiвзотлiлi вишивки з материнських сорочок, добутi в тутешнiх матерiв i в переселенок iз Захiдноï. Є в тому музейчику також рiзнi подарунки, надiсланi колишнiми вихованцями школи, що розбрелися тепер далеко по свiтах. Один прислав марки в'єтнамськi, другий — камiнцi з Уралу. Вiд капiтана Дорошенка — ляльки японськi. Та найцiкавiшим експонатом музею був рiдкiсний любительський знiмок, на якому можна було впiзнати першого радянського космонавта одразу пiсля його приземлення. Це був дарунок рiднiй школi вiд того з ïï вихованцiв, чия теперiшня служба дозволяла бачити космонавта ранiше i ближче, нiж бачили iншi. Космонавт його був зарослий i ще нiби змучений польотом, не схожий на того, що смiєтьбя в газетах... Перед цим знiмком Тоня часто зупиняється, i Вiталик аж трохи ревнував. Школярики виявились досить-таки канючливими, напосiлись, щоб Тоня дала для музею i свою фотографiйку: — Бо ви ж тепер чабанка, гордiсть школи, так про вас учитель сказав... Тоня вiдмовила навiдрiз, рано, мовляв, а Демидова жiнка, зачувши ïхню розмову, гукнула вiд своєï задимленоï лiтньоï кухнi: — Може, вам i кабичку оцю передати в музей? Бо в iнших радгоспах чабанам уже газовi плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й гадки нема! I вiкна он побитi, зима йде, а шибки повставляє хто? — I вона залементувала до дiтей, як до дорослих, як до винуватцiв усiх ïï незлагод, запаси критики були в неï невичерпнi, а паща виявилась такою, що дiти, вiддаляючись iз своïми трофеями в степ, ще довго на неï здивовано озирались. ...Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно i якось аж сердито, наче хоче ïх своïм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про Вiталика. Завтра вдосвiта, як вона вижене пасти отару, вiн уже поïде, поïде невiдомо куди i на скiльки. Капiтан Дорошенко забирає його з собою. Подейкували про капiтана, що вiн променевоï хвороби захопив в океанi, а вiн ось одужав, ïде на кораблебудiвний приймати новозбудоване судно, екiпаж новий набиратиме, i першим до складу майбутнього екiпажу бере Вiталика корабельним радистом. Вiталик був на сьомому небi, коли капiтан, одержавши радiограму, запропонував йому це. Примчав вiн до Тонi того ж дня радiсно-розквiтлий i трохи розгублений: — Чи ти як? Може, ти проти? Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття, своєï любовi, але Тоня не зробила цього, бо хiба може вона прикувати його до себе, коли перед ним вiдкривається океан! Сама ж пiдохотила, сама ж разом з ним радiла, мрiяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослiзнiсть. Вiталик заïде сьогоднi прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому, так i пiсля перерви вийшла працювати в своïй чабанськiй одежi, хай бачить ïï такою, як вона є, в цiй ватянцi i в чоботях, забризканих над овечою купiллю... Не бачив вiн ïï ще такою — так хай бачить. Хай знає, що всю зиму цi чоботи мiситимуть тут багнюку, обличчя червонiтиме на стужi та на дощах, що руки ïï грубiтимуть та трiскатимуться в роботi, розносячи силос важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарi холодно i ïх треба зiгрiти своïм теплом. Буде одна. А якщо ж хто думає, що Тоня, тiльки вирядивши Вiталика, на другий день побiжить до клубу на танцi i до неï можна буде залицятись, — ох, дуже той ризикує! Так злящить, що луна пiде на всю Центральну! I святковi блузки та плаття поховає, i черевики на тонкому каблуцi пiдуть на схов — до повернення Вiталика ходитиме в гумi, у ватянцi, у дрантi! Вона покаже вам, калiки XX вiку, що й зараз люди вмiють кохати i з вiрнiстю ждати коханих! Вiталiй приïхав, примчав мотоциклом уже надвечiр, при заходi сонця, i, заставши все чабанство ще за роботою, пiшов просто до Тонi, всмiхаючись ïй. Його нiскiльки не здивувала ïï чабанська роба, а рогачик, яким Тоня вправно орудувала, навiть зацiкавив хлопця, вiн попросив у Тонi той рогачик: — Ану, дай i я попробую. I хоч хлопець одягнутий уже як для мiста — в тужурочцi чистенькiй i в нових черевиках, — проте, ставши край рову i весело орудуючи рогачиком, вiн став товкмачити овечат, щоб аж пiрнали у той пiдiгрiтий каламутний розчин. Хлопець ще був тут, бiля кошари, стояв над зацементованим ровом, звiдки розносився запах креолiну, ще був вiн сам часткою цього степу, а вона вже бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радiорубцi, серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхнi палуби, бризками стрiляють в iлюмiнатор... В бурянi далекi рейси пiде вiн, а мiг би бути невiдлучно тут, коло неï. Може, сказати: не ïдь? Ще не пiзно. Нi, не скаже вона цього. Краще ждати буде, мов отi збур'ïвськi .жiнки, що по пiвроку ждуть своïх китобоïв! На час купання знято з овечоï шиï тронку, i дiти чабанськi тепер бавляться нею. I Вiталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мiдна снарядна гiльза сплющена, зiгнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть таïла в собi, а стала нiжним степовим дзвiночком... Вiн знов подзеленчав нею. — Звук нашого шкiльного дзвоника нагадує, еге ж? Тоня, звеселiвши, розповiла, як юнi iсторики просили сьогоднi цю тронку для шкiльного музею, а вона не дала. — I вiрно. Чого ïй там пилюкою припадати. Тронка простiр любить. — Це ж i ти ïм щось для музею привезеш? — запитала Тоня Вiталика. — Я меч-рибу ïм привезу або золоту макрель... Нi, кита голубого! — Ночовки чабанськi я ïм подарувала, — всмiхнувшись, сказала Тоня i додала з невластивою ïй соромливiстю та нiяковiнням: — Ще й фотографiйку мою просили, нащо вона ïм? Де вони мене там притулять? — Як де? А там, де й космонавт. — Таке й скажеш... Степ — он мiй космос, — кивнула Тоня у вiдкритий бурий степ, i в голосi ïï прохопився смуток. Вiталiй дивився на неï, присмучену, трохи втомлену, в одязi робочому, згадав, якою безтурботною була тодi в степу, коли чайок напували... Не та вже смiхотуха десятикласниця, — iншою стала, серйознiшою, новi обов'язки мовби наклали на неï свою печать. Не школярка, а молода чабанка стоïть перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово замiняє батька, а може, й не тимчасово. — Всiх перекупала? — Всiх. — А тепер? — Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вiтрiв, туманiв та мряк осiннiх. Днiв коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дiвоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих нiжних сiктимуть холоднi дощi. Тобi океанськi дороги стеляться, ïй жити тут, на мiсцi, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкiй працi рано старiють, зате довго живуть i викохують дiтей по багато. — Я тобi радiограми посилатиму. Часто. Звiдусiль! — Добре, — вiдказує дiвчина. Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомитi веселощами, смуток таïться в ïï горiхово-карих, але як вiн любить ïï й таку, любить навiть ще дужче! дужче! дужче! Нiде нiколи тебе я не забуду! Знай, що нiхто так не жде своïх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зi мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всi тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобi моя клятва, хай буде вона ось така!... Хлопець хапає Тоню й при всiх цiлує, цiлує самозабутньо, i мовчки дивляться на ïхнє прощання чабани та чабанки вiд хати, i сектантки повитрiщалися вiд кошари, i гнiда тунеядка-пiдводниця хустиною витирає очi, розчулена на чужу любов. Це, власне, й було ïхнє розставання. Був пiсля цього тiльки даленiючий стрекiт мотоцикла в степу, та червона купiль палаючого сонця по смузi обрiю, та скупана отара мериносiв на його тлi. — Хелло, кептен! Це Гриня Мамайчук гукає вiд машини в Дорошенкiв двiр. Вiн вiдвозитиме радгоспiвським газиком капiтана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тiльки вiдспiвали пiвнi, в небi ще не вигасли зорi. Юнга вже тут, щулиться бiля машини, вислуховуючи останнi напучення матерi, з затаєним щемiнням душi поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приïде хлопець у вiдпустку, то виноград i по нiй, по його вежi, пов'ється, полiзе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих... — Юначе, ти вступаєш до всесвiтнього племенi матросiв, — плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований. — Ти будеш пiд Пiвденним Хрестом. Тобi свiтитимуть iншi, вартi уваги сузiр'я. Але й нашог Чумацького Воза не забувай... Сузiр'я нiчим не гiрше за iншi. Блiднуть сузiр'я, попелiє небо. А капiтан, виявляється, не тiльки останнiм покидає палубу корабля, вiн останнiм покидає й домiвку. Ось вiн, нарештi, сходить з веранди, виринає з сутiнi двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха. — Ти ж там бережи себе, сину, — чути голос староï. — Бо все можна купити, а здоров'я не купиш. — Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цiлком здоровим, — чути капiтанiв голос. — Травки вашi своє дiло зробили... — Не смiйся, сину, над моïми травками... Є в них сила. А до того ж — сонце наше цiлюще, повiтря степове... — А я не смiюсь. Почуваю, що будь-яку медкомiсiю зараз пройду. В голосi i в ходi капiтана справдi була бадьорiсть, почувалось нуртування сил мiцних, вiдмолодiлих. — Вручаю ж тобi, Iване, своє найдорожче, — каже йому Лукiя бiля машини, i вся трепеще, i голос ïï клекоче хвилюванням. — Не турбуйся, Лукiє. Все буде о'кей, — каже вiн усмiхнене i, розцiлувавшись з матiр'ю та Лукiєю, сiдає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк i не дихає його майбутнiй корабельний радист. Гриня дає газ, машина рушає в свiтанкову сутiнь, залишаючи обох жiнок бiля двору, бiля вкопаноï скiфськоï баби... Степ ще безмовний, передсвiтанковий, тiльки вiтер свище понад шляхом, що пролiг на Лиманське. — Товаришу каштан! — заводить мову Мамайчук. — Дозвольте запитання... — Прошу. — Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академiï наук? — А чому це вас так цiкавить, молодий чоловiче? — Та, бачите, — помулився Гриня, — дуже цiкавлюсь, що там у нас усерединi... З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергiй? I якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крiзь земну кору, щоб крiзь твердь базальтiв до самого серця планети дiйти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг! — Але ж ви, юначе, наскiльки менi вiдомо, в духовну академiю брали курс? — Ха-ха! Тричi ха-ха! — Мамайчук голосно регоче. — Ви теж повiрили? Та це ж було звичайнiсiньке розiгрування, розраховане на майора Яцубу, i не бiльш. Щоб до бороди моєï не чiплявся, щоб розвивав у собi хоч запiзнiле почуття гумору... Йти в попи — це ж архаïчне, товаришу капiтан. Ви теж повiрили? Планету бурити — це iнша рiч!.. Та й навколосвiтня подорож — це теж дiло. I запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрi з ваших морячкiв! — Не личить мужчинi поширювати плiтки. — Чого плiтки? Коли я ще був у мiстi, в мене в самого були друзi, славнi такi модерняги з матросiв. Купують вони килим, скажiмо, де-небудь у Швецiï, а приïдуть додому, — заходять в ресторан, килим на стiл, i за вечiр тим килимом розплатились. — З такими настроями на моє судно краще не потикатись. — Ну, з цього погляду ваш юнга-радист нiякоï небезпеки не становить. — Мамайчук вимовив це так, наче Вiталiя в нього за спиною зовсiм не було, наче безлюдною була темрява брезентовоï халабуди. — То такий моряк, що скорiше власних штанiв збудеться, нiж закордонним килимом збагатить рiдний порт. За це будьте спокiйнi. Ось тiльки як вiн щодо хитавицi та морськоï хвороби? Боюсь, що, тiльки судно колихне, вже вiн вам i SOS закричить! — В нього в радiорубцi буде про цей випадок окремий передавач, аварiйний, — серйозно пояснив капiтан. — В обов'язковiм порядку встановлюємо його, згiдно з мiжнародною конвенцiєю. Та штука включається автоматично... Будемо, однак, сподiватись, що потреби в цьому не виникне. — Скажiть, чи рикшi на свiтi ще ‘? — запитав Мамайчук зненацька, аж капiтан мимоволi усмiхнувся: так i кидає цього Гриню-некерованого вiд земного ядра до рикш... — Чого це вас рикшi цiкавлять? — Просто не вiриться, що десь люди ще ïздять на людях. Один двоногий везе на собi iншого. I не iнвалiда, а якого-небудь паршивого колонiзатора... — Бечак — зветься такий велосипед, — сказав Дорошенко. — 3 вигляду невинний собi триколiсний велосипед з коляскою... Але наш моряк нiколи не сяде в ту коляску, — докiнчив капiтан, i обличчя йому спохмурнiло. Можливо, згадались йому чужi портовi мiста, де худi запаленi рикшi з лементом кидаються до пасажирiв, до морякiв, навперебiй пропонуючи своï послуги... — Це, звичайно, гидко, — згодився Мамайчук. — Я б теж не сiв на те мiсце, де ще вчора чи позавчора сидiв який-небудь тип зi стеком в руцi. Ïздити на людинi — це не в моïй натурi! Але ж побачите ви там щось i веселiше? — Побачимо ще малолiтнiх вантажникiв, що тягають на собi важкi корзини з вугiллям в порту. I безробiтних, що риються на смiтниках. I дiтей, що, пiдстеливши газету, сплять на асфальтах вечiрнiх мiст... — Це вже агiтацiя, кептен. — Розумiй як хочеш. — Може, там зате хоч бюрократiв менше? — Не лiчив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почуває себе людина в тому холодному неоновому свiтi. Доки на ногах — доти є. А впадеш — переступлять, i наче тебе й не було. — Дух колективiзму — це я визнаю, — буркнув Мамайчук. — Це таки в нас є. Як сталась ота з вами пригода в океанi, то не тiльки ваша мати-старушка бiгала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звiсток про вас... Або коли цих он двох розшукували, що ïм старе списане судно видалось було за Ноïв ковчег... Всi племена таврiв пiднялись на розшуки, стали як один колектив... Дозволите вжити ароматичного зiлля? — Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до неï вогником запальнички. На правiй руцi в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня таємно нiбито вже заручився з Тамарою-зоотехнiчкою, яка нарештi таки прогнала свого п'яндигу i живе тепер сама. — Одружуєшся? — запитав Дорошенко. — Звичайно, — вiдповiв Гриня, — якщо тiльки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасноï, душевно досконалоï женщини. Як по-вашому, чи не грiх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-iнвалiд схлипує та скрегоче зубами ввi снi? — Веди, — сказав капiтан i примовк. А Гриня невдовзi пiсля цього вже перекинувся думкою на тi нiколи не баченi ним архiпелаги, де буцiмто й нинi люди живуть за первiсними законами, не знаючи зiпсутостей цивiлiзацiï, i хоч не мають холодильникiв, зате ж не вмiють i брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло. — До них, до них треба йти людству по науку життя, — розмiрковував Мамайчук. — Туди, де пiд звуки тамтамiв наïвнi дiти землi смiються та веселяться i не знають, що iснує на свiтi стронцiй... — Ану, стоп! Це Вiталiй нахилився до водiя, торкнув його за плече. I коли Гринь без заперечень пригальмував, Вiталiй висунувся з машини, став наслухати. — Що ти слухаєш? — Чуєте... Тронка десь дзеленчить... Гриня був iншоï думки: — То вiтер травою свище... — Нi, тронка. — Нi, вiтер. — Тронка! Так, не дiйшовши згоди, вони рушили далi. А капiтан, глянувши в той бiк, куди хлопець наслухав, виразно помiтив у глибинi степу, на тлi обрiю, далеку постать чабанську i рельєфно-чiткий пласт отари бiля ïï нiг. Вже зовсiм розвиднiлось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились бiля причалу, i тут при свiтлi дня Гриня постав начисто виголеним, вiд бороди його й слiду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравiє на Гринi нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майоровi Яцубi тiльки ще доведеться розпочати баталiï. Сходило сонце, i вони дивились на нього. — Чого ж примовк, Гриню? — Вiталiй по-дружньому обiйняв Мамайчука. — Розкритикуй його, оте свiтило. — Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне свiтило i кажу йому: свiти! Моя критика тебе нiколи не торкнеться... Бо був тут один такий, все навколо себе — небесне й земне — розкритикував, озирнувся: нiчого йому не лишається. — Скучно стало? — всмiхнувся Дорошенко. — Таки скучно. Озирнувся — те не так, те не так, а що ж так? На сонцi плями, на землi негаразди. Що ж робити, що любити? I повернувся вiн iз пустель свого маловiр'я в степовий чабанський радгосп — опори шукати для душi... — I знайшов? — Коли навколо тебе всi трудяться, щось творять, то вiдповiднi бiотоки й на тебе йдуть. А найбiльша, звичайно, оздоровлююча сила — це сила кохання. Бог — в нiй! Цiлющiсть! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогоднi тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цiльнiсть, Гриня-гарт, готовий витримати будь-якi перевантаги життя... Прибули з моря рибалки з свiжим уловом, стали виходити на берег у своïх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях. Ватаг ïхнiй, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капiтана, простягнув руку: — Окозамилювач Сухомлин. I не смiється. Повнощокий, зарiс рудою щетиною, i тiльки по лукавих iскорках очей, що проблискують пiд кущами брiв, Дорошенко впiзнає свого давнього приятеля, невтомного на рiзнi вигадки Тимофiя Сухомлина. Багато рокiв працював вiн директором виноградарського радгоспу, зiрку Героя Соцпрацi має, а тепер, бач, в зюйдвестцi, в ботфортах рибальських, що аж у пiсок ними вгруз. Вiд нього пахне рибою й морем. — Бичкiв половлюєш? — мружиться Дорошенко, потискаючи руку колишньому своєму однокашниковi. — Не доплавав? А мороз ото на скронях? — Одне другому не заважає. — А я б на твоєму мiсцi... Ну куди тобi звiдси: глянь, яка благодать! Лимани, коси, острови... — Тиха, безбуряна заводь, — iронiчно кидає Мамайчук, що, сплiвши ноги, стоïть бiля машини. — А що ж, як i заводь? — насторожився Сухомлин. — Для кого заводь, а для кого берег Свiтового океану. I Мамайчук обертається до Сухомлина спиною, яскравiючи на весь берег пурпуром своєï сорочки. Дорошенко вбирає поглядом простiр лиману. Цей блиск води, ïï чар, свiже дихання... Справдi, гарно тут. I бiлi пiски берегiв, i ця тиша немiряна, i ласкавий степовий вiтерець. Наче в доторковi жiночоï руки, є щось таке невимовне нiжне для нього в цих бризах, освiжаючих вiтерцях, що вiють вдень з моря, а вночi з сушi i що мовби єднають у вiчнiм круговоротi i море, й степи... Але з чим порiвняти оту заобрiйну далеч, що має в собi таку звабу i викликає такий злет душi! Так, це тiльки берег Великого океану, заповiтне мiсце, звiдки чути поклик просторiв, неспокiйних дорiг, що, здається, й з смертноï постелi пiдняли б Дорошенка... Ще в океан, ще хоч один рейс, навiть якщо вiн i буде твоєю лебединою пiснею!.. — Створимо юшку, — каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичкiв-кнутiв, що лисняться уже в кошиках серед битого льоду. Вибрав, вiдiйшов вбiк, заходжується лаштувати вогнище. Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвiшують на пакiллях мокрi сiтки. Дорошенко пiдходить до Сухомлина i, присiвши, береться разом з ним чистити кнутiв. — Ну, розкажи ж, як це сталося? — запитує, коли вони зостались удвох. — Як це ти в окозамилювачi пошився? — Труджусь, — басить Сухомлин. — Ловлю рибку для всiх громадян Радянського Союзу. — Славнi батоги, — розглядає Дорошенко бичкiв свiжого улову, — половив би i я. — Так чого ж — будь ласка. Приймемо. — Iншим разом... Пiду ось поплаваю ще. Сухомлин безболiсно сприймає запитання. Спокiйно чистячи рибину, починає повагом розповiдати про те, як на автомобiльних скатах погорiв, на тих скатах, що незаконно закупив був ïх цiлий контейнер десь аж на сибiрськiй новобудовi; потiм насмiшкувато, мовби глузуючи з себе, розповiдає притчу про виноградарську комсомольсько-молодiжну ланку, що нею вiн на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були... — Отак я жив. Отаким був. Дiляцтво живий свiт було заступило. Жив у станi такоï нагвинченостi, що людей не помiчав, себе не бачив. Тiльки тут оце й людиною себе вiдчув, Iване... Уявити не можеш, що це таке бути директором, та ще винрадгоспу. Стiльки тих дегустаторiв на свiтi! Ïдуть звiдси, ïдуть звiдти, ведеш ïх у пiдвали, пригощаєш, а декотрий ще й канiстру пiдмостить — наточи й додому! А тодi на всiх активах ще тебе ж i чихвостять, як Сидорову козу! — Але ж i Героя таки дали? — Який з мене Герой? Хiба що за телефоннi дзвiнки, ïх справдi не кожен витримав би... На квартирi в мене телефон, це ж так належить директоровi, i, уявляєш, всi дзвiнки — чи з бригад, чи з району, чи з мiлiцiï, чи з Заготскоту — всi через тебе! Серед ночi тарабанять, викликають, круглий рiк штурми, аврали, нагiнки. З кожноï наради повертаєшся в синяках, влiплять доганяку отак, за будь здоров. I то життя? Дiти повиростали, я ïх майже й не бачив. Книжки нiколи було почитати. Ось тут, в рибартiлi, як став сторожувати, — тiльки й начитався вволю. Влiтку, поки козакував одинцем, стерiг рибальську хату отам у затоцi, цiлий унiверситет пройшов. За скiльки рокiв уперше над своïм життям мав змогу подумати. Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутнiх антiв Поднiпров'я, стаємо окозамилювачами? Невже ж це ти, товаришу Сухомлин, совiсть на медаль промiняв? Як пiшло викриття окозамилювачiв, повiз я медаль у райком, хотiв здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров'я, коли дали. Бо не зовсiм же вона замогоричена, ти таки, як вiл, трудився... Є окозамилювачi злiснi, непримиреннi, вони ще й зараз лютяться, а я по щиростi кажу: спасибi. Спасибi тим, хто вивiв мене на путь праведну. Та хiба тiльки мене? Як ото пiсля градобою колоски на нивi пiдводяться, так зараз пiдводяться, вiдходять душею люди пiсля того, що було. Тiльки який зовсiм уже зламаний, то так i зостанеться лежати, приплесканий у багнюцi. Вiриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як мiг до такоï ганьби — до приписок — дожитись? До того дiйшов був, що всякий непотрiб напував, загощав, щоб тiльки слави добути. А що та слава?.. Якось у мiстi в галереï картину бачив: дiдуган отакий, як би й я, тiльки босий, голий-голiсiнький, iз крильми на спинi. Мчить кудись. Довго метикував я, поки догадався, що то ж алегорiя, то ж у такий спосiб Час намальовано, бо Час — старий i Час летить, мов на крилах... Хрести, ордени, медалi — купою на землi, i той крилатий дiд безжально топче ïх босою своєю ногою, бо слава для нього — нiщо. Топче купу монет, рiзних там динарiïв, попирає ïх ногами, бо й багатство для нього теж нiчого не варте. Бережно тулить до грудей лише книгу, на якiй написано: Iстина. Iстина — тiльки вона йому дорога! За все найдорожча! Дорошенко слухав i не впiзнавав колишнього Сухомлина. Кiлька рокiв тому бачив вiн його заклопотаним, очманiлим, задуреним безлiччю справ. Навiть поговорити з ним до ладу не змiг, бо Сухомлин саме тодi ждав якоïсь комiсiï, почував себе, як на голках, — вибачився й помчав у виннi своï погреби сам наводити ажур... Задобрював, комбiнував, пiдмазував — весь свiт його тодi до цього звiвся... I ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби вiдроджену, з оновленою, розкрiпаченою душею... Давши лад рибi та снастям, пiдiйшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрi, мовляв, з окозамилювачiв виходять юшковари... Ватаг не ображався. — А ви що, знову в рейс? Знов розгортаєте парус? — зверталися рибалки до капiтана i, дiзнавшись, що вiн забирає з собою ще одного степовика, обступили знiяковiлого Вiталiя, стали давати хлопцевi рiзнi поради: — Ти ж там не осором нас! — Держи фасон! — Ти ж знаєш, скiльки наш край капiтанiв дав. I вони беруться по iменах перелiчувати своïх славетних землякiв — капiтанiв далекого плавання, китобоïв, гарпунерiв, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанiв та механiзаторiв, спом'янули й генерала—двiчi Героя Радянського Союзу, який хоч i не був моряком, зате був родом звiдси, з Лиманського. — Даємо, даємо кадри для моря, — присолюючи юшку, гомонiв Сухомлин. — Недаром же дiди нашi на морi козакували i саме Чорне море називалось Козацьким. — Ну, тебе ж там купатимуть на екваторi, — застерiгали Вiталика, — це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлiнiï, то тут спершу подумай. — Або ще заставлять кнехти зрушувати з мiсця, так ти подивися пильнiше: .яка там основа... А то iнший, довiрливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очi йому рогом вилазять. — Було колись, було, — каже роздумливо капiтан, — коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. I над кнехтами силкувались, i котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як вiн, — капiтан приязно кивнув на Вiталика, — будьте самi обережнi... Бо вiн не пiсля букваря до вас... Вже й електронiка, i кiбернетика, i тонкощi радiотехнiки — все пiд отим картузиком є. З батькiвською нiжнiстю дивився капiтан Дорошенко на хлопця, що аж на очi напустив козирок своєï кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впiзнає капiтан свою давню юнiсть, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька... Зi скромним набутком виходила колись твоя юнiсть на золоту лiнiю життя, а ця йде освiчена, озброєна знаннями, i хоч багато що рiзнить вас, багато мiж вами несхожого, але ж єднає вас найголовнiше — жага працi, сила любовi, поривання душi... — В якi ж рейси берете ви нашого степовика? — допитувались рибалки. — Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити? Капiтан Дорошенко задумався, стояв посуворiлий, серйозний. Друзi моï. Ви не чули звуку лiчильникiв Гейгера, не бачили руïн Хiросiми, але думки вашi про те, що й моï... Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевiють на сходi, але знову не витворить ïх. У владi людини — отруïти повiтряну оболонку планети, отруïти води океанiв, хоч потiм очистити ïх вона вже нiколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то пiд силу ïй i припинити все це! Стоïмо на тому рубежi, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту... I для цього хочу жити. Скiльки житиму, кожне дiло моє, кожен крок буде проти бомби. I коли Вiтчизна накаже потопити ïï — вважатиму це вiнцем свого життя... Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудiвного, — вона прибула за капiтаном Дорошенком. На мотопаруснику — майбутнi мореплавцi у робах, все молодi, веселi хлопцi-практиканти, що самi цю яхту й будували, самi й викликались доставити нею на завод прославленого капiтана Дорошенка. Незабаром капiтан iз своïм юним радистом уже був на борту, серед практикантiв; причал зрушився з мiсця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотiлiй сорочцi... Хати й тополi попливли, Лукiя i мати, чабани й отари, i весь степ поплив... Туго набито паруси, дужий i рiвний вiтер легко жене яхту по водi. Буде ще пiсля цього простiр лиману, i вiтер попутний, i бiла заметiль чайок над головою, аж поки виникне на обрiï заллятий сонцем заводський берег i перед очима капiтана з'явиться судно, що жде його на стапелях. Добре вiн знає, здавна знає ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в ïхньому чорному лiсi жеврiють, мов червонi велетенськi вогнища, закладенi кораблi. Крани, червоно-палаючi борти будованих суден i зелень тополь! Вся територiя заводу в пiрамiдальних струнких тополях, усi цехи... Он вiн, його красень, височiє над тополями, на залiзобетонному стапелi, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там зараз робота, величезний колектив кораблебудiвникiв, друзiв твоïх, знайомих i незнайомих, невтомно, день за днем будує це судно, що його вести крiзь бурi, крiзь шторми та урагани — тобi. Розмiреним будiвничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, вирує там трудове життя, лунає скреготом, ударами, шумом молотiв, сичанням газових рiзакiв, б'є слiпучими спалахами i зорепадом електрозварки... Кожен творить щось своє, робить нiби мале якесь дiло: той зварює шви, той перевiряє ïх (коли треба — рентгеном!), той фарбує, високо зiп'явшись i ганяючи шариковою щiткою по випуклостi борту або пульверизатором насiває фарбу, жiнки клопочуться з iзоляцiйним матерiалом, з отiєю самою синтетичною скловатою, захищаючись вiд ïï гостроï пилюки марлевими пов'язками, ще iнший хтось уже оснащує рубку радiоапаратурою, встановлює навiгацiйнi прилади, — а в цiлому як вершина, як апофеоз всiєï ïхньоï працi виростає цей красень корабель. На спускових дорiжках невдовзi уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спецiальним технiчним, що його привозять сюди в бочках i на територiï заводу перетоплюють, — сала треба величезну кiлькiсть на кожен спуск. А коли настає день спуску — вiн виливається тут у справжнє свято труда, тисячi людей напружено стежать за творiнням рук своïх, з хвилюванням слухають, як серед глибокоï тишi лунають по радiо останнi розпорядження спусковiй командi, що працює на очах у всiх, працює чiтко, злагоджено i нiби навiчно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звiльнено, i вся споруда корабля, пiднята на високому стапелi, утримується вже тiльки двома курками, i трос, що зв'язує курки, натягується струною... — Рубай курки! I здригнеться тодi на стапелях цей молодий океанський велетень, i плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з територiï заводу назустрiч водi, назустрiч океановi... Вперше бачить Вiталiй цю величезну майстерню кораблiв. Усiм найпотаємнiшим, самою душею вiдкривається йому завод, не може очей вiдвести хлопець вiд новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в пiвнеба виростає перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космiчний гiгант нацiлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побуває на ньому Вiталiй? З яких океанiв, з яких широт посилатиме в ефiр своï вiстi? Та знає: хоч де буде вiн, хоч пiд якими сузiр'ями, всюди йому як позивна мелодiя степового рiдного краю нiжно й сумовито дзеленчатиме тронка. 1960-1962
Тронка


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация