ПрапороносцI



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал КНИГА ПЕРША АЛЬПИ О Русская земле! уже за шеломянемь еси! Слово о полку Игореве. Одтодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужоï землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти, ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го Украïнського фронту в своïх зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цiєï рiки i перепливуть ïï? Доля! — сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна. Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн усе пiдкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаєного в травi. Наскiльки мiг Черниш зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в 1941 роцi саме тут, на кордонi. Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як ïх бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!.. Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся до Черниша: — Ви в Н-ську? — В Н-ську. — Буна дзiва! Моє вам... Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати — жартує вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тiєï лукавоï напускноï блазнюватостi, вiд якоï можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi дивились на нього i заздалегiдь посмiхались. — Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмiтував. — Нiчого дивного. Я... вперше. — А-а! — роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. — Вперше! Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв... — ? — ...Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув: — Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд? З-пiд пом'ятоï, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'ïлася йому в тiло. — Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, — сказав сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. — Бо не мама ïï прала, а дiвчата з фронтових пралень, а ïм уже руки милом геть пороз'ïдало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаï тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, — iнша рiч! Все новеньке та чистеньке... З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Украïну поïздом ïхали? — То що?.. Поïздом. — А я... на пузi повз, — сказав сержант майже пошепки i з такою щирою iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть. — Так ви справдi з Н-ськоï? — згодом спитав Черниш уже примирливiше. — Шельма буду! — То що ж... пiдемо разом? — В натурi. Ви та я — ось ми з вами уже й команда... А прiзвище моє Козаков. Козирнувши прикордонникам, вони зiйшли на переправу, полущену, вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг. — Щасливо, товаришi! — гукали прикордонники навздогiн. — Пишiть!.. — Ждiть телеграми з Берлiна! — вiдповiв без посмiшки Козаков. Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi хвилi армiями котилися десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора i до неï можна дiйти. Козаков у своïх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiкає з госпiталю. Там, бачите, його лiкували пiсля контузiï електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина разом з армiями 2-го Украïнського вже перейшла кордон, вiн не стерпiв далi кантування в тилу:, його смертельно потягло до братви. — Тягне, ой як тягне, товаришу, — говорив Козаков. — Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, i залишусь вiчним солдатом. — Вiчний солдат, — посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем. — То колись тiльки вiчнi студенти були... А, до речi, як ви про мене вгадали?.. — Що свiженький, з училища? Ще б пак, не вгадати... У мене ж око розвiдника! На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побiлений колись вапном i прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнiв i пожолобився вiд часу. На хрестi було прибите розп'яття. Воно також потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах. — Ось наше Л, — жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру, що ïï хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд самим розп'яттям, поставивши стрiлку на захiд. — Значить, топаємо правильно. На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у тремтливому маревi розстилався рiдний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю краïну ïм було б видно звiдси як на долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi села, i чорнi руïни мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками обгорiлих машин. Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси ти ще рiднiший синовньому серцю. Обличчя Козакова стало зосередженим, i з нього зникло легковажне лукавство. — Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали на Украïну... Весною це було, на свiтанку... В грязюцi по пояс, голоднi, виснаженi. Подумати тiльки: Украïна... два роки не бачили ïï, два роки тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi кiнчається Курщина, i вже за радгоспом, знаємо, Украïна. Не спали перед тим кiлька ночей, ïли самi буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетiли на крилах. Оце, — гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, — уже Украïна! Скiльки було нас там, рiзнi нацiï — i сибiряки, i таджики, i украïнцi, i бiлоруси — всi, як один, впали навколiшки, поцiлували землю... I, повiриш, заплакали ми, як дiти. Стоять серед неораного поля навколiшках — бородатi, в шинелях, забрьоханi, без шапок... Ех! Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд ними i, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помiтили й вiдчули, що земля пiд ними чужа. Залопотiв дощ, i мiж крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль. — Де твоя шинель, сержанте? — спитав Черниш, скидаючи свою. — Шинель знайду, — знехотя вiдповiв Козаков. — А поки що можна перестояти пiд оцим грибком. — Сержант став пiд козирок, напнутий над розп'яттям. — Святий не прожене? — Це спаситель... Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте. Вони накрились шинелею обидва. Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв об шинель, а там — далеко внизу, на рiднiй сторонi, — ще свiтило сонце. Матово-бiла дощова коса, повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла туди: зеленiючi лани востаннє посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю чужу, непривiтну гору з одиноким розп'яттям. I Черниш — ще зовсiм юний, затягнутий новими ременями, i Козаков, який горбився бiля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офiцера шинель, — обидва довго i пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ïï в своï серця i понести далi з собою. II — Ти звiдки? — запитав Черниш Козакова. — З Донбасу. — Батько, мати пишуть? — Яз дитбудинку. Шахтарчук. — Сирота? — О! Який я сирота? Сироти — це дiти. А менi вже... скiльки ж це менi... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей потомок шахтарський. Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали останнi краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа. Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку. — А боги в них такi, як i в нас, — зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на бiлий хрест iз розп яттям. — За що ж його розп'яли? — То цiла iсторiя, — стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не став. — Отже... вперед на захiд? — Марш! I вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти. — Важка земля, — зауважив Козаков, хмурнiючи. — Там було легше. Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали. — Мати Вiтчизно! — мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й урочисто. I навiть для Козакова, який не терпiв нiякоï урочистоï пишностi, цi слова зараз прозвучали щиро й природно. — Жди нас, — сказав сержант. — Або повернемось з перемогою, або ж... не повернемось зовсiм! Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за горбом. Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими нивками. — Аж дивно бачити такi клаптики, — сказав Козаков. — Невже i в нас колись було так? Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю. — Все ж я не такою уявляв собi Європу, — признався Козаков. — Думав, що тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, — так скрiзь перенаселено. Все ïм територiй не вистачає... А в них, здається, села рiдшi, нiж у нас в Донбасi. Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодноï живоï душi, тiльки де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази на них всi були зверненi на захiд. У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика життєрадiсна армiя. На стiнах ще залишився ïï веселий вiдгомiн: Васька i Колька, доганяй!, Балабуха з биком у Бухарестi! (до Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожоï територiï), Владимиров, жми! i т. п. А над усiм цим: Л-> Л -> — i велика стрiлка на захiд. Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що наздоганяли своï частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками вiдчайдушне танцювали двiйко циганчат: хлопчик i дiвчинка. Чубатi, закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такi вихиляси, що все подвiр'я розлягалося дужим реготом. Старий пiдбадьорював своïх дiтей енергiйними вигуками. Загледiвши на Чернишевi офiцерськi погони, скрипаль догiдливе схопився йому назустрiч i, зiгнувшись дугою, заграв Катюшу. Чернишевi стало соромно за старого, за його улесливiсть i за жалюгiдний танець дiтей. Вiн узяв Козакова за лiкоть: — Ходiмо! — Та цiкаво ж подивитись. — Не дуже веселе видовище... Ходiмо. Вони знову вийшли на дорогу. Тепер за селом ïм раз у раз траплялися назустрiч румуни й бессарабцi, що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по кам'янистiй дорозi, понуро шкутильгали а румуни в сiряках i високих чорних шапках брели з батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв на ходу, з рук. Почорнiлi вiд сонця, сухi й нужденнi, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах, що вiками стоять понад шляхами ïхньоï краïни. Iнодi на возi з-пiд закривавленоï шинелi важко пiдiймається солдатська стрижена голова: — Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить. — Далеко фронт? — допитувався Козаков. — Да-ле-ко... — Скiльки кiлометрiв? — Вже... двi... доби. Не кiлометрами, а часом, болем своïх розтривожених ран вимiрювали цi люди вiдстань до фронту. Вози, проïжджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де вiн ще не був, i, закривавленi, блiдi, перебинтованi, стали для нього нiби якимись особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз них рум'яний i здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю. Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi, вкритий шинеллю, корчачись вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камiнь. На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей, курчат i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл гарячий круг мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах i вузьких вовняних штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в нiй i не було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. ïх, видно, дуже дивувало, що цi незнайомi люди не почали ще рiзати всiх пiдряд, як про це говорилося навiть у букварi, а теж умiють смiятися, жартувати i ïсти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча опала ïï в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як дiтвора жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши. — Такi ж i в нас... Ми як iшли зимою по Украïнi, зайдемо, бувало, в село — завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому попелi, грiються. Де батько? — Нема. — Де мати? — Нема. Скинемо шинелi, складемо зброю i — за лопати. Викопаємо ïм землянку, залишимо ïжi та й знову... вперед на захiд. — Пiсля цiєï вiйни, — сказав Черниш, — нi нашi, нi ïхнi дiти вже не кублитимуться на попелищах... нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз скрипкою... Пiсля цiєï вiйни люди повиннi стати нарештi... справжнiми людьми. — Розумiєш, кучерява, чого ми хочемо? — пiдiйшов Козаков до худорлявенькоï насупленоï дiвчинки з хрестиком на грудях. — Ну шти... Вiн поклав ïй на голову свою важку, зашкарублу руку. — Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумiєш? — Ну шти... — Щоб щасливою росла... — Ну шти... Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi. — Наша вiйна не на рiк i не на два, — говорив вiн нiби сам до себе. — Нам треба не тiльки розгромити ворожi армiï i зняти з Європи воєнне становище. Нi, не тiльки це, не тiльки... Ночувати господар пiшов у кошару — вiн боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишевi на лiжку, а Козакову на долiвцi, вважаючи його денщиком молодого офiцера, як це вона бачила в своïх вiйськах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала ïм важкий, збитий з вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки. — Це розкiш, — казав вiн, — в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в окопi, коли не розстебнусь, то не засну як слiд. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово! Козаков швидко дав хропака. Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не гасячи свiтла. Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля нього у бiлiй спiднiй сорочцi, — роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак, — i занепокоєно оглядається на всi боки. — Що таке? — запитав Козаков, iнстинктивно шукаючи зброï, хоча при ньому ïï не було. — Що трапилось? — Бло-хи, — простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоïвся. — Чи чуєш... Європа, — промимрив вiн i, перевернувшись на другий бiк, знову швидко-заснув. III Наступного дня дороговказ вивiв ïх на центральний шлях. Тут було людно i шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах. Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i йшов, як по водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозi, черпаючи ïï пригорщами, а потiм весело вимахував пiлоткою проïжджаючим дiвчатам-пекарям. Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi нiде ïï не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою шляхи, заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з мiсця i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи! Навкруги лунали регiт i жарти. Козаков, скрiзь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому вiн був компетентний, i, здавалося, всi тут були давно йому знайомi. Його бурхливий настрiй поступово передавався i Чернишевi, який, зрештою, починав думати, що нема на свiтi нiякоï вiйни, нiяких страхiть, а є лише якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають. — Люблю фронтовий край! — пiднесено вигукнув Козаков. — Ти вiдчуваєш, що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта! Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки. — Чого ви гнетесь? — не мiг байдуже дивитись на них Черниш. — Випрямтесь та ходiмо з нами! А чабани думали, що руський офiцер глузує з ïхньоï убогостi, i злякано задкували. Нiмцi навчили ïх: розмовляючи з вiйськовими, триматися завжди на певнiй вiдстанi. Наступного дня Черниш i Козаков уже пiдходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж високими хлiбами. Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй не було нiякого руху — нi пiдвiд, нi машин. — Тут ïздять тiльки вночi, — зауважив Козаков, розглядаючи свiжi колiï пiд ногами. За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро здiймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги — пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя. Луки, гори, пишнi сади — все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоïть над цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла ллється так багато, що рiже очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi кiлометрiв, стоять мовчазно темно-синi Карпати в клубках срiбних, слiпучо-бiлих хмар... Жодного пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цiєю неприродною тишею, гарячою Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг. У селi теж залягла тиша, подвiр'я позаростали бур'янами, мешканцiв звiдси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бiйцi, збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й розкiшнi, як дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно, вони просто облипали гiлля. Бiля штабу Козаков зустрiв своïх розвiдникiв. Серед iнших бiйцiв ïх одразу можна було впiзнати i по впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, ïх любив увесь полк, ïх балував увесь полк, i це з часом давало себе знати в незалежнiй упевненостi поведiнки. Полк давно став для них рiдним, i вони трималися в ньому невимушене, як у сiм'ï. Вони навiть у своï рапорти й козиряння старшим умiли вкласти щось особливе, неофiцiйне, домашнє. За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i перебиваючи один одного, встигли розповiсти Козакову, що вони зараз кантуються, тобто б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали язика i хазяïн дав ïм вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi. Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за офiцерським звичаєм, вiдрекомендуватись командировi полку. Ад'ютант-таджик вiдповiв, що хазяïн зараз у сусiдньому блiндажi у майора Воронцова, i порадив зайти туди. У блiндажi гвардiï майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приємна свiжа прохолода. Дерев'яну пiдлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по блiндажу не ходив, а майже бiгав хазяïн — гвардiï пiдполковник Самiєв. З розповiдей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг; оглянув Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз своïм запиленим ранцем за плечима, i, очевидно, залишився вдоволений iдеальною курсантською виправкою молодого офiцера. — Черниш? — Самiєв раптом стукнув себе по лобi коричневим пальцем. — Черниш... Ви звiдки? Родом, родом? Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самiєв аж просяяв. — Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович? — Так точно, Всеволод Юрiйович. — Воронцов, чуєш, поглянь: перший земляк, який зустрiчається менi на фронтi! Такий збiг! Виявляється, що Самiєв ще задовго до вiйни знав Чернишевого батька по спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у своï експедицiï по Середнiй Азiï, ще змалку добре знав тi мiсця, про якi тепер, хвилюючись, розпитував його Самiєв. Пiдлеглi Самiєва, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б свого командира. Вiн запросив Черииша сiсти, i, коли той почав опинатися, сам посадовив його i, метаючись по блiндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть. — Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, — говорив пiдполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. — Воронцов! Уже в моïх друзiв сини — офiцери! А ми все ще вважаємо себе юнаками! Гвардiï майор Воронцов лежав у лiжку, вкритий кожухом i важкими яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн не встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозi Казаков розповiдав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за цей час до заступника командира полку по полiтчастинi. Цей гвардiйський стрiлецький полк неможливо було уявити собi без Воронцова. Iншi, коли хворiли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворiти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли iншi, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж i до хворого заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це ж Воронцов! В iнших могло бути щось не гаразд в особистому життi, i тодi вони мали право скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, i було б дивно почути, що вiн на щось скаржиться: адже це Воронцов! Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам це вважав цiлком нормальним. Коли його посилали на навчання, вiн вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту — вiдпросився, нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше? Воронцов нiби становив найголовнiшу, невiд'ємну частину складного органiзму полку, вiн був у полку, наче мати в сiм'ï. Природно, що мати мусить всiх утiшати, вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати з нiг. Вона така звична й рiдна, що ïï не завжди й помiчаєш у родинi, i лише тодi, коли ïï не стане, всi одразу зрозумiють, що вона для них означала. Не раз i не два Воронцов iшов у бойових порядках пiхоти, коли було скрутно, а iнодi — коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзiï штабiсти вперто називали комiсаром. I ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда, досi Черниш уявляв собi майора. Героя Радянського Союзу, не таким — вкритим кожухом i трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у гордiй войовничiй позi поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсiм не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд натягнутим до самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i зосереджений, висвiчуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишевi хотiлося почути вiд майора слово. Але Вбронцов мовчав, iнодi беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самiєв, потираючи маленькi, жвавi брунатнi руки, говорив невтомно. — Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся зухвалiше, — повчав вiн Черниша, — а то вам будуть наступати на пальцi. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув з академiï. Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сiм'я. У нас ви скоро змужнiєте, у нас люди швидше зростають, анiж в тилу, якщо, звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих? — Бiй покаже, товаришу гвардiï пiдполковник! — вiдповiв Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову i подивився на Черниша з-пiд своïх кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв. — Комсомолець? — запитав Воронцов, хмурячись. — Так точно, комсомолець, товаришу гвардiï майор! — схопився Черниш зi стiльця. — Сядьте, — сказав Воронцов i одвернувся до стiни. — Бiй, бiй — це для нас найкращий атестат, — провадив далi Самiєв. — Вiдвага, хоробрiсть — найвища якiсть в людинi. Принаймнi я вважаю справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен? — Альпiнiст, товаришу гвардiï пiдполковник. — Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться... в Альпах. Чернишевi радiсно захопило дух: — А ми й там будемо? — Будемо! Будемо, гвардiï молодший лейтенант (Гвардiï! —подумав Черниш), скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються! — А наступ скоро, товаришу гвардiï пiдполковник? — не втримався Черниш, хоча розумiв, що питати про це не зовсiм тактовно. Самiєв i Воронцов переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя Воронцова i наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно. — Який нетерплячий, га? — заговорив Самiєв. — А ви готовi? — Готовий, товаришу гвардiï пiдполковник! — Добре. Не турбуйтесь: наш поïзд рушить точно за графiком. Хвилина в хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну? Чудово! Брянський — ветеран полку, сталiнградець-комунiст, культурний офiцер, в минулому студент, здається, з Вiтебська... — З Мiнська, — поправив Воронцов, повiльно закриваючи очi втомленими повiками. — Так, так, точно — з Мiнська! Золота голова! Коли кiнчимо вiйну, я його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце — там. Ти як дивишся на це, майор? — Не поспiшай, — вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. — Вiйна ж не сьогоднi кiнчається? — I пiсля паузи сам собi вiдповiв: — Нi. Прощаючись, Самiєв на мить задумався i, нiби мiж iншим, запитав Черниша: — Нам, до речi, потрiбен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я...дам запропонував? Черниш почервонiв. Хоч йому i сподобалась пропозицiя пiдполковника, але, дивлячись довiрливо й щиро Самiєву в вiчi, вiн одповiв: — Дуже дякую, товаришу гвардiï пiдполковник, але краще я пiду на взвод. Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньоï участi... — Розумiю, розумiю, — перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своєю вiдмовою став йому дорожчий. — Бажаю успiху в наступних боях... Воронцов витяг з-пiд кожуха свою гарячу руку i подав ïï Чернишевi. Рукав спiдньоï сорочки закотився на руцi аж по лiкоть, i майор видався Чернишевi цивiльним, як батько. — Ми ще зустрiнемось, — сказав майор сухими губами. — Перед нами дорога... далека i... дуже вiдповiдальна. Потiм майже пошепки Воронцов додав: — Так ви готовi? — До всього готовий. Черниш i справдi почував у собi готовнiсть, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча нiхто не мiг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обiрвуться десь тут, неподалiк цього низького блiндажа, що загубився серед горбатих просторiв зеленоï Румунiï. Вийшовши, Черниш якусь мить мiркував, куди йому рушати. Ще в штабi йому розтлумачили, як знайти третiй батальйон, i тепер вiн рушив у тому напрямку — попiд занедбаним залiзничним насипом. Проходячи повз штаб, що розмiстився у бетонованому вi-адуцi пiд залiзницею, Черниш побачив запорошеного зв'язкiвця, який прив'язував до дерева гриватого бiлого коня. Напередоднi Черниш зустрiчав цього бiйця в дивiзiï, щось питав тодi в нього, i тепер боєць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишевi стало приємно. З вiадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами пiд пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немає там румунських музикантiв. Раптом погляд начальника зупинився на коневi, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовiрне, i, заïкаючись вiд хвилювання, накинувся на бiйця: — Чо-чому кiнь бiлий?! — Певно, вiн хотiв сказати, чому бiлий кiнь не замаскований. Боєць мовчав, весело кусаючи губу. — Я вас пи-та-ю, — тряс штабник папкою бiйцевi перед носом, — чому кiнь бiлий? Зв'язкiвець виструнчився i вiдповiв з лукавою чiткiстю: — Не знаю, товаришу гвардiï майор, чому кiнь бiлий! Може, з-пiд бiлого жеребця! Черниш засмiявся i пiшов, не чекаючи кiнця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими iнтересами. Стежка звивалась у високiй травi попiд насипом. Тепле повiтря навкруги було напоєне густими пахощами степових квiтiв. Дрiмали пашнi, млiючи в сонячнiй духмяностi. Посеред хлiбiв бiлiла розвалена залiзнична будка, навколо неï стирчали обчухранi снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом. IV — Гвардiï молодший лейтенант Черниш — у ваше розпорядження. — Гаразд. Опустiть руку. Командир мiнроти вiдкладає газету вбiк i застiбає комiр. Шия в нього по-дiвочому красива, нiжна й така бiла, наче вiн нiколи не виходить з цiєï землянки на сонце. — Менi вже дзвонили вiд хазяïна, — продовжує командир роти i, подаючи руку Чернишевi, теж бiлу й тверду, рекомендується: — Гвардiï старший лейтенант Брянський. Вони сiдають на брустверi бiля входу в землянку i, обмiнюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих бiлих вiй уважно дивляться голубi, без блиску, очi. Передвечiрнi сутiнки спадають у лощину. Попiд насипом строєм проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бiйцi зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповiдає командировi мiнроти, що перший взвод повернувся з робiт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з бiлявою пишною чуприною, стоïть, облитий променями призахiдного сонця. Як соняшник у цвiту, — думає Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, питає, чи не забули часом лопат на мiсцi роботи. Записує, скiльки кубометрiв викопано. Нарештi дозволяє розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу. — Ти також ванькою-взводним? — цiкавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемонiй. — Давай, давай, буде, врештi, i менi полегкiсть... — Пiсля вiйни, — додає Брянський. Пiшли оглядати вогневу позицiю. Вона, розгалужуючись, як корiнь, на всi боки, розкинулась попiд насипом ячейками i ходами сполучень. В ячейках, вкритi маскувальними сiтками, стоять мiномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бiйцi, здебiльшого вусатi, статечнi чоловiки, загледiвши офiцерiв, зриваються на ноги i завмирають в готовностi. Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав i сам навчав, поки стояли в оборонi. Бiйцi — переважно вiнницькi, подiльськi, надднiстрянськi колгоспники — слухнянi й працьовитi. Тут були односельцi, сусiди, навiть двоє братiв. Усi вони трималися вкупi, жили ще спiльними спогадами про домiвку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення: — Агей, Хомо! — Що-бись маєш казати? — Де ти запорпав паклю? Так, нiби питає: — Де ти поклав вила? Здавалось, вони так цiлим колгоспом i прийшли сюди i, замiсть орати або сiяти, взялися за кутомiр-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони ïï опанували досить хутко, i Брянський був цiлком задоволений своïми вусатими вихованцями. — Я не помилився, добираючи саме цих вусачiв з поповнення, — казав вiн тепер своïм офiцерам. — Вони сумлiнно ставляться до працi, а це на фронтi так само необхiдно, як i десь на заводi. Мiж iншим, ви помiчали, з кого виходить найбiльше героïв у бою? — З колишнiх безпритульних, — сказав Сагайда. — З бiломорканальцiв. — Зовсiм нi, — заперечив Брянський. — Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу пiдметки зривали, а тут, перед лицем смертi, ставали жалюгiдними боягузами. Найкращi воïни — це вчорашнi робiтники, шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних трудових професiй. Адже вiйна — це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих людинi робiт, без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу. — Товаришi, — сказав Сагайда, як перед аудиторiєю, — ви прослухали коротку iнформацiю наукового працiвника, дослiдника проблем вiйни, гвардiï старшого лейтенанта Брянського. У кого є запитання? — Давай, — сухо посмiхнувся Брянський. — Валяй! Цiєï ночi Черниш довго не мiг заснути. У землянцi було жарко. Поруч хропiв Сагайда, вiн весь пашiв i, миркаючи увi снi, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обiйняти. На протилежних нарах рiвно дихав Брянський. Мiсячне сяйво стелилося через порiг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад блiндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидiв телефонiст, тихо мугикаючи якiсь нiжнi мелодiï i раз у раз викликаючи когось: — Зоря, Зоря, я Грiм — повiрка. I знову наставала така тиша, що, здавалось, настороженi кроки вартового чути-на весь свiт. Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту рейками стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем, думає, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кидається своïм тiлом на амбразуру дота. — Женю, — говорила вона йому при останнiй зустрiчi, — я знаю, який ти буваєш запальний... гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобi бути поганим воïном або ховатися за чужi спини. Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе люблю. Будь таким, як ти є, будь мужнiм, вiдважним, знищуй ïх, але, Женю, хлопчику мiй... не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так... жахливо! Бiдна мати! Скiльки вона зараз передумає! А вiн лежить у спокiйнiй землянцi, i вiйни нема, є лише бiлий мiсяць на порозi, та лункi кроки вартового, та якась дивна Зоря, що ïй молодий телефонiст раз у раз засвiдчує свою готовнiсть. I все ж Черниш вiдчував, що вiн досяг сьогоднi чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'є той мур, щоб скрученi, як пружини, дороги розправились i полетiли знову вперед з дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б, коли б ми всi почали раптом жалiти себе? Черниш стримано зiтхнув. — Ви не спите? — подав голос телефонiст. — Га? — Та... кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять... — Чого ïм треба? — Гвардiï старшого лейтенанта. I все не нашi позивнi: якась Берiзка, якась Фiалка... — То розбуди його. — Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати всяким фiалкам, що його... нема. V Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилає рушник i нарiзає на ньому хлiб. Все це вiн робить з якоюсь особливою селянською делiкатнiстю. — Що там? — пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб заглянути в казанок. — Знову гвардiï горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун! — Я вас слухаю. — Я знаю, як ти мене слухаєш! Горiлка є? — Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задумується. — Так от знай, Шовкун, — каже вiн, позiхнувши, — твоя Килина взяла собi приймака. Мiлiцiонера! Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди пiсля такого жорстокого жарту лiтнiй боєць починає блимати, як дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. I весь вiн також м'якне, тане, нiяково посмiхаючись. — Що ви. товаришу гвардiï лейтенант... Не може цього бути... У нас i мiлiцiï нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда думає. — Однаково, зв'язалася з бригадиром, — каже вiн. — Бригадир привiз ïй соломи, а вона йому за це... — Годi тобi, — спиняє, морщачись, Брянський. Сiдають ïсти. Шовкун стоïть бiля дверей, i здається, що його зовсiм нема в землянцi. Взагалi, вiн має дивну властивiсть — зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним i нiколи нiкому не заважати. Але досить, здається. Брянському хоч увi снi окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: Я вас слухаю. Сагайда ïсть, голосно жвакаючи. Пiсля ïжi йому хочеться закурити. Але вiн знає, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну. — Ти не куриш? — питає вiн Черниша. — Нi. — I не п'єш? — Нi. — I дiвчат не цiлуєш? Черниш червонiє. А Сагайда вже починає нарiкати на Романiю. Злиденна нещасна краïна! Хати без димарiв, бо на димар Антонеску накладає податок. Тютюн не сiй, бо це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть — Європа. Брянський теж потерпає без курива, але стоïчно зносить своï муки. Шовкун легким рухом зiбрав посуд, перемив, перетер, i хоча сам вiн обертався повiльно, проте робота в його руках якось iшла сама собою, швидко й до ладу. Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював. — Да, обкурились, — скаржиться, нарештi, i Брянський. — Хоч би раз оце потягти. —Товаришу гвардiï старший лейтенант, —зрадiвши, обзивається Шовкун своïм ласкавим, проникливим голосом. — Я трошки маю... У конвертi прислала... — Килина? — кричить Сагайда. —Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщiй! Закурили. — Шовкун! — гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. — Хiба це тютюн? Це якась мерзота! — То я трохи буркуну пiдмiшав, — виправдується Шовкун. — Нашi хлопцi всi буркун курять. Вiн пахучий. А румуни багато його розвели на своïх полях. — Нудьга, — каже через деякий час Сагайда. — Ненавиджу оцi оборони. Копай i копай без кiнця. Святе дiло наступ. Я тiльки тодi й вiдчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш! — В чiм рiч? — Дай менi адресу якоï-небудь учительки або агрономшi. Черниш дивується. — Для чого? — Напишу ïй листа. Виллю душу. Це в Сагайди манiя. Вiн пише багато, куди попало i кому попало, з єдиною метою — одержати фотографiю. Якщо ж вiн досягає свого, то кiлька днiв ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дiвчину, якоï нiколи не бачив i, напевне, нiколи не побачить. — Але я знаю, — раптом додає вiн, хмурнiючи, — це вона не свою вислала. — Чому не свою? — Бо сама вона — ряба! — Ти ж ïï не бачив. — Все одно — ряба!! Тодi його не чiпайте. Вiн сердито заховає фото у свiй гаман i надовго замовкне. Чернишевi все це здається легковажним блюзнiрством. — Я не розумiю, — каже вiн, — як можна писати людинi, якоï зовсiм не знаєш? — А що ж менi, по-твоєму, робити? —кричить Сагайда. — Скажи, що менi .робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну i спiваючи Темную нiч. — Кожного хтось жде. — Кожного! Мене нiякий чорт не ждеï — А дома? На обличчi Сагайди появляється злiсна гримаса, а губи починають дрiбно тремтiти. — Мiй дiм, брате... вiтер розвiяв! I вiн розповiдає свою iсторiю, давно вже вiдому всьому полковi. — Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивiзiя носить iм'я мого рiдного мiста, — з гонором каже Сагайда. — Не знаєш? Так уяви: це моє рiдне мiсто, i менi ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рiк вийде, еге ж. Брянський? — Через три тижнi — якраз рiк, — подумавши, каже комроти. — Надвечiр зав'язався бiй, — з цього завжди починає Сагайда свою iсторiю, — а опiвночi ми вже вступили i в мiсто. Нiмцi за Днiпро драпали. Зайшли ми — все трiщить, горить, валиться. Вiдпросився я тоï ночi в Брянського... Краще б ти мене був не пустив тодi, Юрко!.. Iду мiстом, наших бiйцiв мало, цивiльних — зовсiм нiкого, аж моторошно. А вулиця вся горить... I впiзнаю ïï, i впiзнати не можу: i рiдна вона менi, i вже якась чужа, страшна. Я нiколи не бачив такоï моторошноï червоноï ночi!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячi разiв проходив. Порожнi обгорiлi коробки будiвель, над цехами звисає погнута арматура, а внизу пiд нею висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли ïх пiдiрвати... тi. Кiнотеатр у парку догорає, кожне дерево освiтлене, кожну гiлку видно. А там же я колись... i сидiв, i обiймав, i пригортав... Чортма! Чортма нiчого! Свiжi смердючi вирви та якийсь дрiт пiд ногами плутається!.. Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку — кучугура цегли та попелу, та й усе то було моє щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусiдок — позгиналися, трясуться, впiзнати мене не можуть. Довго переконував ïх, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд якого всi паркани колись трiщали. Як ти змужнiв! (тобто постарiв). Як ти змiнився! — Де моï? —питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть, iз Гамбурга, ще як була там на бiржi. А де ж, питаю... Муся? Була така сусiдка, лаборанткою працювала у нас на заводi. Еге, кажуть, Муся... Муся... За коменданта вийшла! — Як вийшла? — Та так... Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла i виïхала з ним... Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою, одкинув чуба назад. — Гаразд. За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо! — Ми не дикi конi, щоб усе топтати, — з несподiваною рiзкiстю вiдрубав Брянський. — Не такими нас ждуть. — Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу, — вiдмахнувся нервово Сагайда. — Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун? Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова. — Скажи, правду я говорю? Боєць боявся Сагайди, як напастi, i тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився: — Аякже, слухаюсь. Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi вiд душi кепкувати з Сагайди в колi найближчих своïх землякiв. VI Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити траншеï або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на якiсь чарiвнi плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного. Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi... В цi мiсячнi вечори бiйцi вилазять iз своïх нiр i збираються в травi за брустверами ходiв сполучень. З тилу до самоï вогневоï пiдходить степ, бiйцi лежать бiля нього, як на березi великого пахучого моря. Високе небо незнайомого пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають ближчi мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi. — Хто буде цi жита жати? — чути задумливий голос. — Мабуть, осиплються i зогниють на пнi. — Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв. — Тут комбайном i робити нiяк. — Що ж у них i родитиме, як не кукiль, коли сiвозмiни нема. Я бачив — на кукурудзi знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте. — Не обробляють землю, а тiльки мучать. — А казали: культура! — Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон i вигукує новi якi-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають. — Вивiсив би на стiнi та й, будь ласка: хай собi читають... — Начитають! Темнота у них по селах... I шкiл мало, i лiкнепiв нема... — Темнi-темнi, а от по своïх Бiбулештах не б'ють. — Значить, у них там командир батареï земляк, i йому шкода свого села. — Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокiйно, розважливо тече розмова. — Дивись, Iване, — каже один, лежачи на животi i погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освiтлену мiсяцем. — Дивись, i тут росте спориш! Зовсiм такий, як i в нас. — Земля скрiзь пiд нами одна. — I сонце над нами однаково свiтить... — Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через траншеï першого батальйону. Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та — на БеО, а та — в ленкiмнату. — Добре, що є указки. — Що воно значить оте наше ел? — Може, Ленiн? — Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзiï. — А як же його? — Скажуть... — А коли хто спитає? — Скажеш — людина, та й усе. Людина теж на ел починається... — Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодцi, не розгубились: пустили в самi траншеï, а потiм перебили майже всiх саперними лопатками. — Буває, чого ж... Братова приймила приймака, а вiн без ночi не тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi... — А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати. — Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собi окмiтував. Ой, скiльки там гармат за. горою, — не годен перерахувати! А хлопцi все такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi ïхнi доти всi в нас на картах зазначенi. I кожен має свiй номер i навiть кличку. — I кличку? То вже брешуть. — I вже пристрiляний кожен дот. Як почнуть артпiдготовку -— кожна батарея знає, по якому ïй цiляти. Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-вiн i не лусне! — Снаряди ïх не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв пустить. Щоб на кожен дот i лiтак. — Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря. Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма. — Це ïм нiмецькi iнженери набудували. — Падлюки! У мене хату пустили з димом. — А я замурував був у хижi дочку вiд Германiï, то в управi так шмагали, що — вiрите? — шкура на менi полопалася. — Признався? — Дзуськи! — А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм не чути. Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi, доки молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак... Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники. — Кому яка доля, братцi!.. — Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то дуже кепсько — адже я тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, ïй-право, не страшно. — А як спати? — Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всiм стає весело, i бiйцi смiються довго, вволю i не хапаючись, нiби ïдять. Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав своïм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону: Как устал боец, дремлет война... З командирськоï землянки мiнроти вийшли офiцери i, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику. — Файнi хлопцi, — зауважує один, дивлячись услiд офiцерам. — Замолодi тiльки. — Молодi, та раннi. Знаєш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений. — Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях. — А Сагайди не влучиш: коли — добрий, а коли — як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвськоï норми не дають... Начебто я винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне... — Що йому до твоєï Килини? Хай краще своєï пильнує... — Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть. — А цей новий, чорнявенький—не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по-якомусь з Магомедовим. — Який там кавказець: Черниш... З наших украïнських вiн, iз тих, що на заслання ïх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був... — Такий поштивий i бiйцiв називає на ви. — Це попервах: потiм тикатиме. — Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я хотiв збрехати, що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться. — А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш — i з головою пiрнаєш... Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi молодiï. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином на руках, стану, а теплий вiтер вiє з пiвдня, то й здається менi, що то вiтер iз самоï Романiï, вiд тебе, Грицю!.. VII Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень — так, нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позицiях, пiд ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу. Полiтнав-чання з бiйцями Брянський провадив завжди сам. — Я вестиму роту в бiй, — говорив вiн, — i я зацiкавлений бiльше за всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна, щоб не пiдвела нi себе, нi мене. Вiд того як я ïï виховаю, залежить не тiльки те, як вона виконає свiй бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i моє власне життя. Я мушу виховати ïï так, щоб у всяких обставинах мiг цiлком покластись на неï i вiрити ïй, як собi. Сьогоднi в ротi бурхливий день. Парторг батальйону принiс, екстрений випуск листiвок про подвиг Самiйла Полiщука, який у бою пiд Яссами знищив власноручно шiсть ворожих танкiв. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Полiщуковi звання Героя Радянського Союзу. Слава про невiдомого досi нiкому рядового бiйця стрiлецькоï роти за кiлька днiв облетiла весь 2-й Украïнський фронт. У пiдроздiлi Брянського на цю подiю вiдгукнулися особливо жваво: Полiщук був земляком багатьох бiйцiв роти. Це був не якийсь казковий, маловiрогiдний богатир, а близька ïхньому розумiнню людина, звичайний вiнницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як i багато бiйцiв роти Брянського, з останнiм поповненням. Ще недавно Полiщуковi, як i ïм, жiнка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простiй селянськiй торбi. Командир третьоï обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що вiн знає Полiщука особисто, бо ще задовго до вiйни вчився разом з ним на курсах трактористiв у Ямполi. Це ще збiльшило загальне збудження. — Який же вiн собою? Силач? Борець? Шибайголова? — Звичайнiсiнький собi чоловiк, — вiдповiдав Блаженко, хмурячись, — такий, як би й я. Сумирний був i не забiяка. — Справа ж не в тому, силач вiн там чи нi, — терпляче пояснював Брянський змiст подвигу. — Головне, що вiн не розгубився в рiшучу хвилину. Часи танкобоязнi, видно, таки справдi минули. В чому тут рiч? Все дуже просто, товаришi: танки йдуть, а Полiщук чекає. Танки його не бачать, а вiн ïх бачить. Вони зверху, а вiн у траншеï. В таких умовах людина далеко сильнiша за танк! Тiльки не розгубися: бий i пали! I вже бiйцям уявлялися спаленi сонцем солонцюватi поля пiд Яссами, гарячi задушливi траншеï в повний профiль i ворожi гуркотливi танки, що сунуться на них, як слiпi, незграбнi потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газiв... А вiнницький тракторист стоïть по плечi в сухiй, надiйнiй землi i, затиснувши пляшку КС у руцi, чекає, чекає... Чекає, бо не хоче, щоб цi слiпi потвори перейшли через нього i знову поповзли з пекельним гаркотом на Украïну, сiючи всюди горе i смерть. Бий i пали! Бiйцi думають. — Кожен з вас теж це мiг би, — каже Брянський. — Хiба нi? — Я змiг би, — сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своïми яструбиними очима. До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий. Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то... жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває... Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй висотi, переносяться далi вiд неï — влiво, де лягли до самого моря залитi сонцем простори чужоï краïни, таємничi, закутi в залiзобетон. Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в iнструментi ним же самим. — Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, — говорив Брянський, походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. — Скоро, скоро вдарять блискавицi пiд цим чужим небом... — А я... зможу, — раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра. VIII Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi, замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi наче покинутi людьми... Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони, що планують, що готують? I де та стежка на нагрiтiй сонцем висотi, якою йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце, де, може... доведеться впасти! Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять поïзди, а семафор вдалинi на заходi стоïть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш звертає свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? I коли? I в якi краï вiн манить? — Товаришу гвардiï молодший лейтенант! — покликали Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, — Вас кличуть командир роти, — посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'ï. — Уже повернувся? — Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах. — Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся. Гай був чимось наче збентежений. Наступ! — було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. — Значить, наступ! Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось муляє. — Страшнувато? — запитав Черниш. — Нi, — боєць покрутив головою. — Якось тiльки... Всiх нiби хочеться приголубити... Вiн оглянувся, чи не смiється Черниш. — Це вам просто... боязко, — повторив Черниш. — Е, не кажiть, — впевнено вiдповiв Гай. — Менi не боязко. Менi зовсiм не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний. Вiн знову оглянувся, чи не смiється офiцер. Черниш не смiявся. — Повiрте моєму слову, я на повнiм ходу стрибав з поïзда, а деякi боялись. Останнiй раз — аж за Варшавою. Я тодi собi ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук до рук передавали до самоï Украïни. Бо вони також ненавидять окупантiв... Я вас, товаришу командир, хочу про одне дiло просити... Так, на всякий випадок... Адреса ось... Гай квапливо розстебнув гiмнастьорку i дiстав з кишенi, пришитоï зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу таємницю. — Коли... Коли що трапиться, — одпишiть ïй, будь ласка... Бiльш нема нiкого. Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як офiцер читає адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з своєю соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi. — Напишiть, будьте ласкавi, ïй... Щоб складно... Щоб жалiбно... Хай поплаче... — I додав майже сердито: — Не бiйсь, не вмре! Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться в таких випадках. — Не турбуйтесь, — тiльки й сказав вiн. — Все буде добре. — А я й не турбуюсь, — засмiявся боєць дивно, як ранiш. — Чого менi турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я нiчого не вчинив. За святе дiло й умерти легко... Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з лiсу пов'язаних i пiд'ïхала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб ïх вiшати, то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо i каже: Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi в чому не каюсь! Хурман-полiцай ударив тут по конях i висмикнув з-пiд нього безтарку... Нi в чому не каюсь, — повторив у задумi Гай. — Нема в чому каятись. Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бiйця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте. На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою, вiддавав короткi накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобiтках, пошитих з плащ-палатки. Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було знято. Бiйцi носили ящики з мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались патронами. Всi були збудженi й хапливi. Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi гудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту. Пильно подивившись на Черниша своïми голубими, як дим, очима. Брянський промовив: — Знаєш? Сьогоднi, нарештi, робота. I повторив: — Велика робота, друже! Вiн мене так розглядає, неначе примiряє, яким я буду в бою, — подумав Черниш i сказав: — Чудово! — Я зараз iду на НП . Ви залишаєтеся з Сагайдою. — Вiн узяв Черниша пiд руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне: — Знаєш, тут можливi рiзнi ситуацiï, це ж перший бiй для багатьох моïх орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю огонь, а противник саме обстрiлює, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може, i розгубиться, i в блiндаж нирне, не витримає... (Чи вiн не на мене натякає? —подумав Черниш). То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на пiдбiр. Кожен старається, самовари надраïли — аж горять. I Брянський гукнув: — Бiнокль! Ординарець козирнув у нього за спиною: — Єсть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг, гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий, тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi: — Товаришу гвардiï старший лейтенант, з вашого наказу гвардiï лейтенант... — Лишаєшся за мене, — не дав йому кiнчити Брянський. — Єсть, за вас! — Концерт починається через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм своïм звичаєм, перед небезпечним боєм обнялися — рвучко i нiби аж сердито. Прощаючись з бiйцями, якi, збившись навколо свого командира, всiляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював ïх: — За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого не трапиться. — Але ж може зачепити... — Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi... може. Але хiба смерть це найстрашнiше? Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас є дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас ïхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ïï честь i незалежнiсть. Ви знаєте, якими вона хоче нас бачити? — Знаємо! — вiдповiли хором бiйцi. — Добре. Я надiюсь! Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою для свого командира. Уже все було готове. Обслуги стали на своï мiсця i завмерли в напруженому чеканнi. Здавалось, має бути затемнення сонця. Командири востаннє перевiряють мiномети. Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядає на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби виросли в своïх власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись, затвердiли, загострились у напрузi. Черниш оглядається i не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити у своєму взводi. Кожен стоïть замислений, зiбраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком. Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою. I раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло. — Катюша!!! Зашелестiло все небо, незримi хвилi потужних шумiв понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов... Заблискало по висотi, загримiло, завалувало димом. I гора ревнула: почалось... Мовби iнженер увiмкнув десь струм, i складний величезний агрегат вiйни почав працювати — рiвно й ритмiчно. Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передає Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi, падала на столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ïï. Вiн нiчого не чув, крiм команд. ...Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений, вiн стояв бiля входу в землянку з блокнотом в руцi, мокрий вiд поту. Черниш, повторюючи команди на вогневiй, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпек лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася то в тому, то в iншому мiсцi, i з неï виривалися грiм i пломiнь, змiшанi з чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А Черниш передавав i передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати. Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш бiльше, нiж .будь-коли, був гордий з того, що вiн є сином такоï могутньоï держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясає перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських мiнометiв летять i летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не вiдвернути отi високi, летючi, вогнисто-червонi траси катюш! Мчать поспiль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своïх буревiсникiв: визволення близьке! Пострiлiв не було, було єдине гоготання землi i неба, серед якого виокремлювались тiльки вибухи авiабомб, наче з гуркотом обвалювались височеннi фортецi. В головi безперервно гуло, дзвенiло, як пiсля мiцного, але не болючого удару. Черниш не мiг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини i до самоï пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть. Раптом небо пронизливо засвистiло. Свист з неймовiрною швидкiстю наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але йому було зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не як вiйна, а як стихiйне якесь явище, як, примiром, землетрус чи смерч в азiатських пустинях. Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, i гаряча суха хвиля газiв забила Чернишевi дихання, кинула геть, i вiн незчувся сам, як опинився в траншеï, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Вiн озирнувся, чи нiхто не смiється, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос: — Не поранило? Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Iз скреготом полетiли гнутi рейки, знову гряк, знову гiрко, нiчим дихнути. I все-таки вiн весь час машинально чув те, що йому було треба. I коли третiй мiномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Вiн кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, лiтнiй уже боєць, стояв на одному колiнi бiля мiномета на глинистiй землi, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко i вмiло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тiло, розвинуте, бiле, м'язисте, значно молодше за ного порiзане глибокими зморшками обличчя. Тiльки шию по комiр вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вiчi, вiдтiнений бiлiстю всього тiла, рiвний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розiтнувши бiйцевi руку вище лiктя утворив двi рванi губи, i з них, як iз джерела, била ясна кров, стiкаючи по лiктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров. — Кiстка цiла, —заспокоïв його Денис, перев'язуючи — Болить? — спитав Черниш. — Нi, не болить, — вiдповiв поранений. — Тiльки кровi шкода. Бач, скiльки задаремно дзюрить! Денисе, хутчiй! — пiдгонив вiн молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардiï єфрейтор i цiнився серед командирiв вище, нiж Роман, проте мiж ними ще жили стосунки сiмейноï iєрархiï, i Денис мовчазно корився старшому братовi, як батьковi. — Швидше, i в санвзвод! — наказав Черниш, якому стало раптом не по собi. Вiн вiдчував, що i його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженкiв. — Товаришу командир... Товаришу командир, — заговорили вони разом. — Дуже вас прошу, — благав поранений, — не женiть мене звiдси в санвзвод... I лейтенантовi Сагайдi зараз не кажiть... Черниш нiчого не розумiв. — Чому? — Воно тут заживе... Загоïться. Присохне... Я все буду робити, як i всi... Чи на пост, чи й стрiляти... — Але ж там швидше вилiкують?! — Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! — На загорiлому зморшкуватому обличчi Блаженна з'явився справжнiй страх. Вуса його жалiбно обвисли. — Тут ось мiй брат... Вiн у колгоспi ветсанiтаром був... — Я сам його вилiкую, — твердо пiдтримав Денис брата. — Тут усi нашi... А там вилiкують i кудись зашлють... Сюди не попаду. — А якщо зараження? — Не буде,-— запевнив Денис. — У мене є всякi медикаменти i корiння. — Дивiться. Черниш поставив заряджаючим iншого бiйця, а Блаженковi наказав iти в блiндаж. Боєць розчулено хлипнув: — Спасибi... Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке i чуле серце. IX Час артилерiйськоï пiдготовки кiнчився, i пекельний гуркiт поволi стихав, влягався, як влягається море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тiльки окремi батареï та мiномети, всi почули глухий, рiвномiрний, безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi. — На Яссах! — Значить, по всьому фронту! Було радiсно, що гуде по всьому фронту. Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали знову випливати окремi шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на своïх мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них розметало на всi боки, i вони бiлiли по схилах, як величезнi, неймовiрних розмiрiв черепи. Батареï без угаву молотили по них, ослiплюючи i оглушуючи методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах. Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко — скiльки мав духу — оголосив: — Пiхота пiднялась! I знову зник у своïй печерi. — Пiхота пiднялась! —пронеслось, як блискавка, вiд бiйця до бiйця, i вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину: — Пiднялась! — Рушила! Пiшла! Як прояв найвищих спiльних сподiвань, ця магiчна звiстка одразу облетiла весь фронт, штаби i батареï i докотилась до тилiв. Пiхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем. Черниш з завмиранням серця бачив крiзь дим, як на схилах висоти з'явилися першi сiрi цятки. Маленькi, ледве помiтнi, вони прикували погляди всiх. Вони щоразу ховалися в диму вибухiв, зникали, здавалось, навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими цятками, за тiєю комашнею i стежили, не зводячи очей, усi — вiд бiйця-артилериста до генерала. Бо долю операцiï, успiх чи неуспiх ïï, могла вирiшити, зрештою, тiльки вона, матiнка пiхота! Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в свiтi: — Вiдбiй! Мiномети на в'юки! Сагайда п'янiв вiд цiєï команди, бо це означало — вперед. Телефонiст з гордiстю доповiв у штаб: — Я вiдключаюсь. Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити, двоногi лафети, труби вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею. Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайдi дивитись на своïх людей. Ось попереду крокує розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступає з якоюсь особливою щасливою пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь час дивлячись пiд ноги, нiби хоче запам'ятати кожен свiй крок на цiй землi. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак Гай, весь обвiшаний металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар у зелених латах, i дивиться на Сагайду, на товаришiв, на все, що дiється, простодушно й довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й хитрi. В молодшого — труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого... Старший праву руку ховає, а в лiвiй несе лотки. — Блаженко! — окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва. — Слухаю, товаришу лейтенант гвардiï! — Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардiï, а гвардiï лейтенант! — Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардiï! — Дайте сюди лотки! — Вiн у моïй обслузi, — втручається Денис. — Це з мого наказу. — Дайте сюди лотки? — Товаришу гвардiï лейтенант, — наполягає на своєму Денис, — ви ж не можете через мою голову касувати моï накази. Наказ бойовий... — Та ти статути знаєш! —каже Сагайда i силомiць забирає лоток у Блаженка-старшого. — Чому не доповiв, що брата поранено? Марш! Роман розгублено клiпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди — марш? — Марш... з братом! Сагайда сам бере лотки i теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профiль, спускається все нижче. Сагайдi видно голови мало не всiх бiйцiв, ïхнi засмаглi жилавi шиï. Голови в такт ходi похитуються, здiймаються й опускаються, нiби, вiддiлившись вiд тулубiв, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких мiсцях траншея перекрита шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своïм спiвучим подiльським говором: — Ой патку мiй, патку!.. Так, наче в пекло! — А ти думав, у рай? — смiється котрийсь з бiйцiв. — Най його мамi, де тому буде край? Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицiï, в глибокiм яру пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бiй тривав. До вечора були взятi 14-й, 17-й i 18-й доти, деякi були блокованi, проте ще прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити. Мiнометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли в темнотi кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт. З настанням ночi ринули до висоти пiдводи, навантаженi боєприпасами. Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми. Обминаючи ïх, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi. На повнiм галопi пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася цiла гора боєприпасiв. Брянський послав майже половину роти носити звiдти мiни на вогневу. Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотiння важкоï мiни. —— Летить! —вигукував вiн, а сам уже падав, припадав до землi, як осiннiй лист. — Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж холодок ходив, а Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв: — Пронеси! Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов грушi. Тодi Хаєцький перший енергiйно пiдводив голову, випнувши вуса вперед. — Онде-го впало! — повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили. — Най його крах вiзьме! — Пiднiмайсь!:— командував Черниш, який вiв бiйцiв. . Вони мовчки висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись пiд важкою ношею, рушали далi. — Всi йдуть? — А то. Це вже був ïхнiй четвертий рейс у цю нiч. — Покурити б, — сказав хтось, iдучи за Чернишем. Напередоднi наєтупу бiйцi одержали тютюн. Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i Черниш дозволив зупинитись у нiй на перекур. Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад бруствером, щоб потiм легше було висаджувати на плечi, присiли в траншеï. Враження бою i тяжка нiчна робота втомили ïх. Але коротка передишка, безпечнi стiни траншеï швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть. Кожен полегшено вiдчув себе пiд надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. Як, зрештою, небагато треба людинi, — мимоволi подумав Черниш, — щоб вона вiдчула себе задоволеною, втiшилась, засмiялась. — У нас був румунський комендант, по-ïхньому — претор, — чувся в темрявi спiвучий веселий голос Хоми Хаєць-кого. — То я до нього день при дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим: день при дню мене шмагав. А ти все-таки ходив? А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло. — I повернув? — В обидвi руки... За налигач i повiв десь у свiй Букарешт. — Ласiй, видно, був до молока та сметанки!.. — Ниньки при Дунаï де-небудь твоя корiвчина пасеться... — Впiзнаю — вiдберу. — Втiкаючи, вони спiвали: Антонеску дав наказ— всiх румунiв на Кавказ. А румуна не дурной — на каруцу i домой. — Заспiвали, як припекло на Украïнi. — Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш. — Припече, то й звiдси геть вивтiкають. — А швидше несло б ïх з димом та з чадом. Черницi встає. — Кiнчай курити! Внизу простелилася сиза прохолода ночi. Подекуди в полi схоплюються червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти звисають ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палає румунський тил, палає вся Романiя, тривожно i загадково. — Тю, бодай ти щезло! — вигукнув раптом Гай, задкуючи вiд бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився. — Що таке, товаришу Гай? — Рука! Чиясь рука... Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу i наткнувся на неï. Черниш нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам собi признатися, Черниш узяв ïï, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Iдучи, вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того, коли брався ïсти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило. Вони наближалися до заклятого мiсця — вiдкритоï галявинки при входi до яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись тiльки поповзом. Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами. Кулi гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою. Iнодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий день i що вороговi зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить ховав голову за якогось убитого i, причаïвшись, ждав товаришiв. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь у лапружений кулак i'повз далi. Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цiєï тьми, де навiть розмовляти було дозволено тiльки пошепки. — Хлопцi!.. Братики! Браточки! Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного вiдчаю, пронизливий, високий, вiн прозвучав так неприродно, що Черниш не мiг пiзнати його. — Брато-чки!.. — зойкнув ще раз серед ночi так гостро i несподiвано, що здавалось, — почують його над усiєю величезною висотою, по обидва схили ïï, i звiдусiль кинуться рятувати людину. Сколихнути всю нiч своïм зойком, так закричати на повний голос мiг лише той, хто має останнє право на це, —мiг лише вбитий... Щойно, отут убитий! Черниша мимохiть кинуло вперед, далi вiд того крику, що вже переходив у стогiн, вiн чув, як за ним i всi бiйцi повзуть швидше, бо сопуть тяжче i частiш. Кулi прошивали повiтря щоразу густiше. Нарештi Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулi не залiтали. Що я зробив! —одразу жахнувся Черниш. — Що я зробив! З темряви пiдповзали бiйцi i зупинялись мовчки навколо, не пiдiймаючи голiв од землi. — Кого нема? — майже закричав Черниш, лютуючи невiдомо на кого. — Кого нема? Не було двох: Бузька i Вакуленка. Черниш, готовий на все, рiшуче обернувся i поповз назад. Хай краще вб'є, але так вiн не пiде до Брянського! В цей час його хтось мiцно вхопив за ногу. — Не ходiть... Ось я. Це був Гай. Не чекаючи вiдповiдi, вiн зашерхотiв у темрявi, як вуж; розмашисте працюючи лiктями й колiнами, вмiло маневруючи межи трупiв, боєць поповз на стогiн. Дзижчали кулi, iнодi подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на цi звуки, вiн чув поблизу щось незрiвнянно важливiше: глухе туркотiння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тiло, ще тепле i все мокре вiд поту. По чоботу домашнього крою впiзнав, що це Бузько. Тiло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, i весь час було чути поблизу тихе оте воркотiння: кров била цiвкою з-пiд пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче занiмiла в подивi вся земля: серце не билось. Боєць понишпорив у кишенях, забрав гаманець i патрони i знову поповз. За кiлька метрiв вiн впiзнав Вакуленка, бо навiть у темрявi заблищала його лобата лиса голова без пiлотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крiзь горло .i вийшла на потилицi. Бiля каменя Гай передав Чернишевi документи вбитих, а собi залишив тiльки Бузьковi патрони. Всi знову встали, пiддавши один одному трипудовi ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотiли сягнути неба i, знесилившись, гнулися i вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на мiсце, нiхто не сказав нi слова. На вогневiй, вiдшукавши Брянського, Черннш доповiв йому, що люди з мiнами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякi подробицi. — Жаль, — сказав вiн по паузi. — Жаль. Особливо цього... Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметi. Ну що ж... Брянський якусь мить подумав. — Що ж... Забирай, друже, людей i... знову по мiни. На ранок має бути сабантуй. Черниш козирнув i подав команду на п'ятий рейс. X На ранок справдi почався сабантуй, який уже й не змовкав до самого вечора. В бiй були введенi всi пiхотнi батальйони. Вони блокували злiва кiлька живих ще дотiв. Противник теж пiдкинув значнi сили пiхоти i виводив ïï раз по раз з окопiв у контратаки, щоб звiльнити замкненi в дотах гарнiзони. Кiлька разiв пiхота сходилася врукопаш на самiй вершинi. Безнастанний гул, трiскотнява i хмари диму стояли над висотою, заволiкаючи сонце. Брянський стояв на спостережному пунктi сьомоï стрiлецькоï роти i звiдси керував огнем. Вiн мав завдання весь час тримати пiд обстрiлом одну з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на висоту, вплiтаючись у складне -Мереживо ïï оборони. У стереотрубу Брянський добре бачив цю траншею, обплетену зсередини лозою. По нiй вiн бив, бив з самого ранку. Корегуючи вогонь, вiн рiдко заглядав у таблицю стрiльб, бо знав ïï майже напам'ять. Взагалi, математична пам'ять у нього була розвинута надзвичайно. Коли мiни лягали десь поза траншеєю на обпаленiй, переритiй землi. Брянський не мiг стримати свого роздратування. — Партачi! Партачi! Партачi! — кричав вiн за кожним невдалим пострiлом i, не вiдриваючись очима вiд цiлi, грозився в трубку телефонiстовi i вимагав негайно ж повiдомити установки: йому здавалося, що там наводчики геть усе переплутали. Зате, коли мiна вибухала в самiй траншеï, сповнюючи ïï димом, обличчя Брянського сяяло вiд вдоволення, вiн хапав Шовкуна за плече i енергiйно тикав ординарця в тому напрямi. — Бачиш, бачиш, — говорив вiн, не спускаючи очей з траншеï, — накрито! Цiль накрито! Чудесно! Молодцi! I нашвидку записував собi щось у блокнот. Органiзацiю бою вiн завжди сприймав як процес невпинноï творчостi, матерiал для все нових узагальнень i вдосконалень. Брянський оцiнював бiй не лише за його остаточними результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим, як цей бiй був пiдготовлений, проведений, як розгортався, як переборювалися складнi ситуацiï i несподiванки, що завжди виникають у ходi бойових дiй. Навiть найменша операцiя батальйону виступала перед Брянським або неохайною, як вiн говорив, з зайвими жертвами, або зробленою точно, красиво, з найменшими втратами. Пiсля бою, коли командир батальйону збирає командирiв рот, щоб зробити пiдсумки, Брянський нерiдко саме так i висловлюється: — Знищення такоï-то групи противника в тiм-то перелiску було проведено рiшуче, точно, красиво. Командири стрiлецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського. — Особливо, — каже котрийсь, — красиво сержант Новиков засадив багнет тому нiмецькому унтеровi нижче пупа! I зараз, керуючи вогнем своєï роти. Брянський весь час стежить i за вогнем iнших мiнрот та мiнометних батарей, звертаючись щоразу до Шовкуна iз своïми спостереженнями. — Дивись, дивись, як Сергєєв будує веєр! Iч, жук! На-крив! Накрив усiх! Шовкун, який не знав нiякого Сергєєва i зовсiм туманно розумiвся на веєрах, немало дивувався з цiєï невгамовностi свого командира. — I навiщо вам, товаришу гвардiï старший лейтенант, отой Сергєєв? — насмiлювався запитати ординарець з м'якою чемнiстю. — Хiба мало вам клопоту з своєю ротою? Чи ви за того Сергєєва вiдповiдаєте? — Шовкун! — зиркав на нього Брянський з несподiваною суворiстю — Ми за всiх вiдповiдаємо. I за все! I знову, злiгши витертими лiктями на суху глину бруствера, впивався гострим поглядом у поле бою. А пiд кручею, де розмiстилася його вогнева позицiя, дiялося щось незвичайне. Чахкання гарячих мiнометiв, гамiр, метушня i лайка, лайка без кiнця. Хто глянув би збоку на цей розгардiяш, мiг би подумати, що тут люди втратили глузд i тiльки шаленiють, не тямлячи себе, замкнутi в цiй клiтцi, сповненiй пекучоï задухи. I, лише придивившись ближче, можна було помiтити, що тут панує цiлковитий порядок i залiзна чiткiсть добре злагодженого механiзму. Це було єдине порiвняно невразливе мiсце пiд висотою, i сюди збилися всi, хто мав на це можливiсть i право. Крiм вогневоï Брянського, тут розмiстився командний пункт батальйону з усiм своïм штатом, до писарiв включно. Писарi, що складали на колiнах своï нескiнченнi зведення, надавали картинi якогось дiловитого вигляду i впевненостi. Тут розгорнулися санiтарнi взводи двох батальйонiв. Бiля санвзводiв уже назбиралося кiлька десяткiв поранених; вони сидiли й лежали на самiм днi яру i чекали ночi. Штабний офiцер з молдаванином-перекладачем допитував полонених, захоплених сьогоднi. Вони були ще мокрi вiд поту, очманiлi i нiчого, крiм учорашньоï нашоï артилерiйськоï пiдготовки, не пам'ятали. Якийсь контужений сержант, зiбравши бiля себе гурт легкопоранених, заïкаючись, розповiдав дуже голосно, як вiн пiдкладав вибухiвку пiд дот i як нею ж його оглушило, бо не встиг далеко вiдповзти. Другий, зовсiм молоденький боєць, дотепно хвалився, як пiдстерiг румунешта, коли той, не чекаючи гостя, саме вiдчинив броньованi тиловi дверi дота. — Буна дзiва! — сказав я йому i ошелешив прикладом по головi... А в дот — протитанкову... — Давай, загинай смiливiше, — недовiрливо перебиває новичка рослий пристаркуватий сапер. — Хто дасть води ковтнути — я теж збрешу... — Спека стоïть нестерпна. Вся долина пiд кручею по самi й цiния мов налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нiзвiдкiль не залетить вiтрець i не сколихне гаряче повiтря. Обслуги бiля мiнометiв стоять, вмиваючись потом, чорнi, як негри. Але настрiй у всiх збуджений, пiднесений, бо зразу надходять чутки про падiння то того, то iншого дота хоч i бiйцi-штурмовики часом гинуть разом iз ним. Хома Хаєцький з червоними вiд безсоння булькатими очима сидить весь у кiптявi, вставляючи в оперення мiн додатковi заряди. Вiн без угаву править теревенi, поблискуючи з-пiд розкуйовджених вусiв бiлими молодими зубами. — Товаришу гвардiï лейтенант, — звертається вiн до Сагайди, пiдкидаючи на руцi мiну. — Еж приємно якомусь фрiцевi спiймати до рук отакий огурок? Гей би вдавився! Десь поблизу, вгорi пiд кручею, вибухає снаряд, i безсилi осколки хурчать над головою, мов ситi перепели. Це трохи бентежить Хаєцького, i вiн задирає голову туди, поверх кручi, до неба. Вiн погрожує в бiк противника мiною. — Е, май розум! — гукає Хома, розважаючи всю роту, — куди ти стрiляєш? Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався менi вiку вкоротити? Але ж то було б кепсько! Бо маю дома жiнку, i двох дiтей, i батька старого! Та i я жити хочу!.. Роман Блаженко теж надягає на мiни додатковi заряди, i рана йому не заважає в цiй роботi. — Я стидав би ся, — каже вiн, — сидiти згорнувши руки, коли всiм навколо такi жнива, такий шарварок... А я ж. братцi, нарiвнi з вами також з'ïдаю казанок кашi. Всi знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до роботи. Без неï вiн гине, чахне, як стебло в посуху. Роман — людина нiжноï i сумирноï вдачi. Коли вони, мов ярмарковi лiрники, заведуть, бувало, на дозвiллi з братом Денисом тiльки ïм самим вiдому пiсню про пiсочок, що загортає милого слiдочок, то Блаженко-старший одразу розжалобиться до слiз. При його м'якому характеровi iншим, зубатiшим, здається, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насмiхатися з нього, скривдити його нiхто не наважується. Бо он коло мiномета стоïть Денис, атлетичноï будови чолов'яга рокiв тридцяти, з вiчно насупленими чорними бровами, i яструбом поглядає навкруги. Спробуй-но тiльки зачепи! В усяку хвилину i перед ким завгодно вiн ладен вступитися за свого брата. Над телефоном сидить Маковей. В ротi його всi кличуть Маковейчиком, бо вiн 1926 року народження i має симпатичне обличчя з широким, як паперовий кораблик, носом. Сам Маковейчик маленький на зрiст, але груди має розвиненi й завжди випнутi молодцювате — колесом. На плечах у нього мiцно сидить рухлива лобата голова, яка, за словами Сагайди, готувалася людинi-велетневi, а опинилася помилково у Маковейчика. Сагайда iнодi любить — заради розваги — всiєю п'ятiрнею провести, проорати Маковейчи-ковi од лоба до пiдборiддя. — Не пацайте! —кричить тодi боєць i кидається на Сагайду боротися, бо пацання означає, що в цей момент можна пустувати iз лейтенантом.. Коли рота ще стояла на формуваннi i багато спiвала вечорами, Брянський випросив Маковейчика у командира стрiлецькоï роти, бо Маковейчик чудово заспiвував. Проте iнодi Маковейчикiв талант йому ж i шкодить. Чергуючи ночами бiля апарата, вiн уже й тут, в оборонi, бувало, з нудьги, як соловей, почне заливатися в трубку, зачаровуючи своïм спiвом незнайомих i нiколи не бачених дiвчат-телефонiсток. За це розлючений командир батальйонного взводу зв'язку дає йому три наряди поза чергою, погрожуючи ще й побити на головi трубку. Проте замiсть нарядiв Сагайда, який не терпiв, щоб його бiйця карав ще хтось, крiм нього самого, тричi пацав Маковейчика п'ятiрнею, i тим усе кiнчалося. Але нинi Маковейчиковi не до пiсень. Вiн сидить, згорнувшись бубликом, над апаратом, з трубкою, прив'язаною через голову бiля вуха. Вiй передає команди Брянського, похвали i прокльони, передає уривки пiдслуханих розмов про загальне становище на дотах, а сам думає, заклинає, щоб знову де-небудь не порвало кабель. Сьогоднi вiн уже шiсть разiв бiгав по вiдкритiй висотi на лiнiю, i щоразу старшi бiйцi проводжали його спiвчутливо, як на той свiт, бо, незважаючи на досить-таки задерикуватий характер Маковея, всi його любили. Правда, бiльшостi з них вiн не доводився справжнiм земляком, навiть зухвало допiкав ïм ïхньою говiркою, насмiшкувато передаючи, як Г'андрiй г'узенькою г'уличкою повiз г'орачам г'обiдати. Але старшi не були на нього в претензiï за цi витiвки, бо, зрештою, хлопчисько мiг бути багатьом з них за сина i, може, якраз нагадував ïм власних ïхнiх дiтей i тепло рiдних покинутих гнезд. Коли вiн повертався з лiнiï, з'являючись над кручею йтрибаючи звiдти, як з неба, рота полегшено зiтхала: — Маковейчик! Соловейчик! Живий! А Сагайда на знак особливоï прихильностi жорстоко пацав його кiлька разiв, впiймавши в своï ведмежi лабети. I все-таки лiнiя знову замовкла. Маковейчик хотiв сам себе ошукати i ще деякий час надсадне кричав у трубку, лаючи свого напарника, що сидiв десь на НП. Одначе, видно, даремно витрачав Маковей свiй порох: напарник таки мовчить, i ротний соловейко, люто чортихаючись, вискакує з окопу. Вiн просить у Хаєцького ножа, щоб зачищати кiнцi кабеля. Хаєцькому шкода давати ножа, i вiн довго шукає його по своïх кишенях, повних рiзноманiтних скарбiв. —Швидше шукай! —кричить Маковейчик. —У тебе там не кишеня, а цiла кузня. — На, та гляди, щоб не згубив. — А коли й сам не вернусь? — А нiж щоб був. Маковейчик хапає кабель в руки i бiжить уздовж лiнiï; Доки лiнiя йде байраком, Маковейчик вiдчуває себе спокiйно Та ось вона подерлася вгору, i Маковейчик подерся за нею, поки опинився, врештi, на вiдкритому мiсцi. Тут йому вiдається, що вiн зовсiм голий. Безлюдна мiсцина, вигорiла трава, i вибухи гуркають то там, то там по всiй висотi. Моторошно: один на всю висоту! Маковейчик припадає майже до землi i котиться по нiй клубочком, i кабель лежить у нього в руках, боляче обшурхуючи пальцi. На якийсь час лiнiя входить у зруйновану траншею, потiм знову виринає i знову бiжить через пагорби. Сонце стоïть десь над головою. Пiт заливає очi, i солоно стає на сухих губах. Недалеко впав снаряд, обдало Маковейчика гарячою хвилею. Вiн схопився, оглянувся на себе — неушкоджений — i знову покотився в газах, гiркiй духотi, один, як у пустелi. Дивлячись на цю висоту збоку, вiн , нiколи не уявляв собi, що вона така велика. А тепер йому вдається, що вiн бiжить уже цiлу годину. Нарештi — розрив. Маковейчик зубами зачищає кiнцi кабеля, забувши, що в кишенi у нього лежить здоровенний саморобний нiж Хаєцького. З'єднавши, пускається назад. Згори бiгти набагато легше. Вiн почуває задоволення вiд того, що полагодив кабель, i навiть не так лякається снарядiв. Де-не-де бiлiє деревiй, жовтiє безсмертник, пахнуть, сохнучи вiд спеки, васильки, ще не зчесанi металом. I раптом Маковейчик як бiг, так i вкляк на мiсцi. Зовсiм близько попереду з-за пагорба нагло вирiс довготелесий румун у зеленому мундирi i в постолах. Маковей встиг побачити навiть це — що румун у постолах. Чужинець, видно, теж нiяк не сподiвався на таку зустрiч i зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли мовчки, розгубленi, збитi з пантелику обоє. Якби ще трохи пробiгли, то, здається стукнулись би лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився на Маковейчика, а той — на нього. Це тривало якусь мить, а ïм здалося, що стоять вони так уже здавна, стоять вiч-навiч. I враз, нiби за єдиним окликом, обоє круто повернулись i... дременули в рiзнi боки. Уже тiльки чимало вiдбiгши, Маковей почув, що за спиною в нього, бовтаючись, боляче б'ється автомат. Перед цим, налетiвши на румуна, Маковей зовсiм забув про свiй пепеша, як, напевно, забув i румун про свою гвинтiвку. Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготiв постолами, виринаючи та пiрнаючи у складках висоти. На вилинялiй румуновiй спинi танцювала забута гвинтiвка. Телефонiст пустив довгу чергу йому навздогiн. Румун на бiгу озирнувся, нагнувсь i... глузливо поляпав себе долонею ззаду. — Ах ти ж, мамалижник! — вигукнув Маковей, пускаючи вслiд ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. — Чеше! аж кiстки торохтять, а ще глузує! Проте i самому Маковейчиковi було якось i соромно, i легко, i весело. Щастя твоє, що автомат у мене був за спиною! — з веселими погрозами думав телефонiст. — А то я б тобi показав: ну шти русєшти!.. I де вiн тут узявся? Чи, може, вiн також зв'язкiвець? Заблудився, видно, як погана вiвця, та й гасає. Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповiсти товаришам про свою конфузну пригоду. Товаришi пiдняли його на глум: — Ех ти, соловей! — Прогавив свого язика! — Ти б же йому — хенде хох! — кричав Хаєцький. — Забувся, — невмiло каявся Маковейчик. — Все на той час вилетiло з голови. Очi в нього, як два чорнi колодязi... Великi, блищать... Не одразу по них пальнеш... Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, — тодi амiнь Вся рота нещадно потiшалася з свого солов'я, проте потаємцi i зважала на його зелену молодiсть. До того ж, це — перший бiй. Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобивi насмiшки товаришiв. Докори сумлiння, видно, не дуже гризли його за те, що з-пiд носа випустив живим того знужденного, бiльше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його переляканi, блискучi, мов чорнослив, очi... — Як ти хоч мого ножа не загубив, — турбувався Хома Хаєцький, забираючи в Маковея свого ятагана. — Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити! — А якби й загубив, то що? — лукаво задирався хлопець. — Я би з тебе тодi шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що. Чекайте, — весело думав про себе Маковей, —чекайте... Хiба це вже й край... Стану i я згодом таким воякою, як вашi полковi вовки. Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся... Маковейчиковi радiсно i легко на серцi, бо сонця так багато, що небо аж побiлiло вiд нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, виднiються луки i бiжить-струмує по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах i в бiлих штанях пасуть iз собаками своï отари. I вiвцi мають маленькi голоснi дзвiночки на шиях... В серцi малого телефонiста спiвають радiснi сонячнi хори... XI Нарештi висота впала. Це сталося наступноï ночi перед свiтом, i першим про це дiзнався Маковейчик. Лiнiя одразу сповнилась радiсним клекотом, взаємними поздоровленнями. Вночi румуни вiдступили. Вiдступили раптово, крадькома, проте нiхто ще не знав, що на цей раз вони вiдступили востаннє, що цiєï ночi Румунiя, оповита загравами, була поставлена на колiна. Знiмалася наша пiхота. Зв'язкiвцi, вiльно походжаючи по висотi, змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти i вже не вертали назад, а стали попiд нею величезним гомiнким табором. Ранок був ясний, як пiсля градобою. Сапери-пiдривники пiдкладали пiд порожнi доти десятки кiлограмiв толу, i доти з веселим ревом пiднiмалися з землi i майже цiлi ставали на диби, розчепiривши, як фантастичнi потвори, покрученi лапи залiзних крiплень. Взявши мiномети на в'юки, рота Брянського теж рушила вперед. Здорова свiжiсть лiтнього ранку промивала безсоннi очi бiйцiв, обвiвала спаленi, запорошенi обличчя. Один по одному пiднiмалися мiнометники на висоту за командиром роти. Сорочки на ïхнiх спинах за цi днi побiлiли: на них, пропотiлих наскрiзь, виступила й позасихала сiль. Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собi важку металеву плиту, яку ще кiлька днiв тому чистив i нiс Бузько. На спинi бiйця вона вилискувала, як вiдполiрований скибами грунту лемiш. Досягши вершини, зупинились, щоб перепочити. Свiт, до захмелiння прекрасний, розступався на всi чотири боки вiд них. Далеко праворуч на захiд рум'янiлись пiд вранiшнiм сонцем бiлi вершини гiр. Чи стрiмкi то гори бiлiють, повитi лiтнiми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Украïна бiлiє черiдкою хат?.. Мiж зелено-сизими полями, звиваючись, висвiчує водами на сонцi мирний i лагiдний Серет. У повитих свiжим туманцем далях, скiльки сягає око, бовванiють зеленi острови сiл у садках, над якими пiдносяться високi дзвiницi, нiжно-блакитнi веселi банi цер'-ков. Там, здавалось, нiколи не було вiйни, нiхто там i не чув, що вона буває на свiтi. Здавалось, там, як i ранiше, оце саме пiють пiвнi в дзвiнкiй ранковiй тишi i протяжне, лiниво реве худоба, яку вигонять на пашу, i ходить вулицями допотопний iнвалiд, б'є в цимбали, викликаючи селян послухати новини. I тiльки ця висота стояла геть порита, подовбана, обгорiла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все, вкривши ïï понiвеченими трупами, покинутою зброєю, гiльзами, протигазами й iншим мотлохом, що ним засмiчує землю вiйна. А над усiм цим великим свiжим цвинтарем зводяться бетонованi доти, як гiгантськi страховиська, живцем вивернутi нашими пiдривниками з землi. — Корчуйте ïх, корчуйте! — гукає в той бiк Хаєцький, немов сапери можуть i справдi почути його. — Корчуйте ïх з ïхнiм залiзним корiнням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землi оце погане зiлля! Сапери снують по всiй висотi, як рибалки з вудлищами i довгими мiношукачами в руках. Позначають мiннi поля, рокладають проходи бiйцям у широкий вiдвойований свiт. Л ->, Л -> — виростають по висотi свiжi дерев'янi таблички. — Ось i траншея, по якiй ми вели вогонь, —сказав Брянський, i всiх потягло глянути на результати своєï роботи. Дивлячись пiд ноги, щоб не наступити на мiну, бiйцi пiдходили до траншеï. Всiма опанував пiднесений настрiй, бо нiщо сьогоднi вже не загрожувало життю, страшне пекло бою вiдгуркотiло, i чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтiв. Ворог вiдступав, а вони лишилися живi i вперше пiсля гiркоï задухи й виснажливого напруження цих днiв дихали вiльно, на повнi груди. Жодного пострiлу не чути було над землею. Траншея являла жахливе видовище. Це була сумiш глини, кривавого лахмiття i навалених в рiзних позах жовтих трупiв. Один, жовтий, босий, тiльки з онучами на ногах, сидiв, спершися спиною на стiну траншеï i схиливши голову, наче в задумi. На його колiнах нiби спав — лицем вниз — другий, з брезентовим одкритим ранцем на плечах, з-за якого виглядала брудна солдатська бiлизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав третiй. Не звертаючи уваги на трупи. Брянський звичним оком ,. Професiонала одразу став визначати, куди влучали мiни: — Ця розiрвалася на брустверi... Ця вдарила в стiнку... Цiкаве влучання... А та лягла на саме дно... Порядок! Та звертаючись до своïх офiцерiв, вiн продовжував: — У цьому бою я зробив дуже цiкавi спостереження. Менi здається, що система вогню з кiлькох мiнометiв, яку застосовували досi для траншей такого типу, може при деяких корективах давати набагато кращi наслiдки... Дивiться, пiд яким кутом ця траншея стояла до нас... почав розвивати своï iдеï, дивлячись прямо на Черниша i оцiнюючи, наскiльки Черниш його розумiє. — У тебе пiсля кожного бою цiла хмара iдей, — зауважив Сагайда, який, видно, уже звик до цього. — Факт, що моï вусачi дали жару. А ти все кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився в траншею i вiдшукав там кiлька рваних сизих осколкiв. — Це з мого мiномета, — заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського. Осколки пiшли з рук до рук. — Чому обов'язково з твого? — Ось моя маркiровка. Вона в мене записана. I Денис впився в командира роти своiм упертим яструбиним поглядом, нiби ждав, нiби чогось настiйно вимагав. — Не турбуйтесь, Блаженко, — посмiхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. — Я все пам'ятаю. У мене кожен чесний боєць своє одержить. Iшли по самiй висотi, перестрибували через траншеï, не могли втриматися, щоб не оглянути всi найближчi вирви. Зустрiвся один з батальйонних зв'язкiвцiв i вказав стежку, що нею недавно пройшла пiхота. Як не гуляла вiйна по висотi, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався пiд ноги безсмертник i стирчали бiлявi пухнастi вiнички тирси, спiвучоï степовоï трави, що вiд найлегшого подиху вiтерця починає тонко бринiти, мов жива. З яких степiв i якими вiтрами занесене й посiяне тут, на високiй горi, ïï насiння? I яким чудом врятувалась вона вiд вогню й металу в цi днi? Де-не-де бiля вирв сивiє безводний полин або кущиться пахучий чебрець, i Гай, сутулячись пiд важкою плитою, не лiнується нагнутись, щоб зiрвати запашний кущик. Потiм, задерши голову до сонця, вiн кiлька разiв глибоко нюхає сухе зiлля i вдоволено крутить головою. — Ловко пахне, — примовляє вiн, мружачись сьогоднi якось особливо ласкаво, всмiхаючись невiдомо кому. — Це наша трава... По-нашому й пахне. Дивною була ця любов до степових рослин'i запахiв у нього, корiнного полiщука, який народився i вирiс у суворих пущах, пiд шум вiкових полiських дiбров. Вiн нагадував собою тих дивакiв, що, вiк звiкувавши в безводнiм степу, все життя марять про море. — Ти почав би ще, як дiвчина, вiнок собi з того зiлля плести, — смiялися бiйцi. — I сплiв би, якби було коли, — вiдповiдав юнак, злегка червонiючи. — Я вмiю. Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, нiби тут були розсипанi скарби. Той знайшов сигарети, iнший нап'яв на себе рябу, як ящiрка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в кровi, i закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацiкавлено пiдiймали рiзний блискучий дрiб'язок чужого солдата, i, покрутивши його в руках, побавившись, мов дiти, кидали тут же, i знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, i ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на мiну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Боєць стояв над кущиком синiх василькiв, приязно всмiхаючись до них. Потiм нагнувся, обережно зiрвав i не встиг зробити кроку, земля пiд ним гримнула i все зникло в чорному димi. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, i коли розвiявся, там уже нiхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землi. Тiло, звiльнене вiд брезентових закривавлених лямок, наче зiтхнуло i впало безсиле. Боєць лежав, витягнувшись на весь зрiст, i тiльки тепер усi побачили, який вiн був гарний, стрункий, широкогрудий — справжнiй красень. I шовковистi бiлявi брови лежали на задимленому й обличчi, як два волотки тирси, степовоï спiвучоï трави, занесеноï сюди iз схiдних степiв буйними вiтрами. Боєць i тепер довiрливо й трохи здивовано дивився в чисте небо, i його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь-сапфiр. I найдивнiше було, що в руцi боєць ще стискав своï синi васильки. Обпаленi вибухом, вони тепер нагадували жмут i iржавого колючого дроту. Хтось попробував взяти ïх з Гаєвих рук, але мертва рука так мiцно затисла квiти, що ïï годi було розчепити. Так i залишили його з тими васильками в руцi, з польовими квiтами рiдного краю. Ледве знайшли заплилi кров'ю, посiченi документи. У другiй кишенi була пригорща автоматних патронiв. Маковейчик мовчки вигрiб ïх, наче золоте насiння, i пересипав до своєï кишенi. Вiн не знав, що тим патронам доводитися — пiсля Бузька i Гая — вже третiм господарем. Смерть Гая справила тяжке враження, пiдсилене ще, може, тим, що сталася вона не вчора в бурхливому пеклi бою, а саме цього ранку, коли так ясно було навкруги i безкраï степи дихали на них пишнiстю пiвдня, ароматом нових далеких походiв.. Бiйцi йшли, похмурi, задумливi, поволi спускаючись стежкою з висоти. Спiдлоба поглядали на загадковi краï, що розстилалися перед ними внизу, на далекi мiста, в яких вони ще не були, але мусять бути. — I там наздоженем, — блимнув бiлками Хаєцький, ще бiльш потемнiвши. — I все тодi пригадаємо. Все! Незабаром догнали батальйон. Вiн також не встиг ще спуститися з висоти вниз, хоч розвiдка доповiдала, що i в першому мiстечку, i далi противника не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за три доби ïли бiйцi як слiд, розсiвшись по зеленому пiдгiр'ю, яке ще вчора було румунським тилом, ïли повiльно, зiгрiтi нiжним сонцем, поглядаючи на нього так, наче довго не бачились. Євген Черниш сидiв на травi оддалiк, спершись пiдборiддям на руки. Смерть Гая приголомшила його. Пригадалась позаминула нiч, коли Гай, рискуючи власним життям, полiз замiсть нього, Черниша, вiдшукувати мiж трупiв Бузька i Вакуленка... I нинiшнiй ранок, коли боєць уже лежав-горiлиць на висотi, посiчений, задимлений, з тими опаленими васильками в руцi... Було нестерпно гiрко. За днi штурму Черниш помiтно схуд, i його смугляве хлоп'яче обличчя ще бiльше витяглеся, густий рум'янець щiк потемнiв, як тужавий дубовий листок, повитий багрянцем. Сонце уже пiдбилося. Внизу, на рiвнинi, у тремтливiй гарячiй прозоростi, розкинулось степове мiстечко, яке Черниш ще в оборонi не раз бачив на топографiчнiй картi у Брянського. Там воно було тiльки купкою чорних бездушних прямокутникiв, а насправдi — тут перед очима — яке воно свiтле, красиве, сповнене живих барв! Широкi вулицi бiжать до сонячноï слiпучоï рiчки, над кварталами строкато поблискують дахи, крiзь густу зелень проглядають бiлi стiни будиночкiв, мов розвiшанi на деревах екрани. Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш знає, що то лише видимiсть затишку: мiстечко розгромлене, перетворене в пустку. Щедра пiвденна природа не встигла ще своєю буйною рослиннiстю прикрити рани вiйни. То тут, то там навiть неозброєним оком видно проламану черепицю крiвель, величезнi купи руïн мiж деревами... Будувала, творила людина для щастя, а чим усе обернулося? Замислившись, Євген не помiтив, як пiдiйшов до нього з-за спини Роман Блаженно i, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на мiстечко. — Я б ïх не вбивав, —раптом промовив боєць, i Черниш, здригнувшись, оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима. — Кого? — Отих гiтлерiв, антонесок, отих мiнiстрiв, яким не си-диться без воєн... Убити — що ж... Це мало. Я закував би ïх в ланцюги i водив би... Нi, хай би отi дрiбнi сироти водили, що вони ïх, як макового зерна, пустили по свiту. Хай би вони ïх водили по всiх дорогах i по всiх краïнах. Не -давав би ïм нi хлiба, нi води... Хай би, душогуб й, ïли отой попiл наших спалених хат... Гризли б оте закурене камiння... Я пiк би ïх повiльно день при дню отим вогнем i залiзом, що вони послали супроти нас. Щоб нажерлися тоï вiйни, аби нiкому й не забажалося ïï вже нiколи!.. — Пектимем, — крiзь зуби процiдив Черниш. — Випiкатимем... Як пошесть. | Блаженко, спитавши дозволу, сiв i собi на травi i знову, дивлячись униз i мружачись, вiд чого його зморшкувате лице ще постарiшало, журливо говорив: — Але й того мало, мало!.. Ось Гай був... Такий славний хлопчина... Молодий, моторний, совiсний такий. Чи вiн вижив свiй вiк? Чи вiн не хотiв би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так! I боєць глибоко зiтхнув. Деякий час обидва сидiли мовчки. — Яке то щастя дано людинi! — заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного свiтлого простору. — Отакий свiт!.. Скiльком би вистачило!.. А що з того?.. Не вмiє вона його спожити! Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам'янiв: Черниш плакав. Плакав, не помiчаючи власних слiз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожнє мiстечко з бiлими екранами. Коли б його запитали, чого вiн плаче, вiн не змiг би й вiдповiсти. Бувають хвилини, коли стає тоскно за все, стає жалко всього на свiтi. Всiх хочеться приголубити, —не сходили йому з думки слова Гая. Це були його першi й останнi сльози на вiйнi. Пiзнiше, iнодi згадуючи ïх, Черниш стидався своєï розчуленостi, не знаючи, що, може, це був якраз найлюдянiший, найнiжнiший голос його молодого, ще не огрубiлого в боях серця. Подали команду рушати. Попереду пiшли, не розосереджуючись, стрiлецькi роти, потiм штаб батальйону, потiм рота Брянського. Спускаючись униз, Брянський i Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки. по слизькiй травi. Зеленi матер'янi чобiтки Брянського зовсiм вилиняли за цi днi. Вони вже все забули, все-все, — з докором подумав Черниш про офiцерiв. — Невже i... Гая? Так швидко? Через кiлька днiв на маршi, коли вони ближче зiйшлися з Брянським, Черниш нагадав йому про цей епiзод, про те, як вони пустотливо ковзались по травi... Старший лейтенант замислився. — Знаєш, Євгене, — сказав вiн по деякiй паузi, вперше звертаючись до Черниша на ймення. — Я бачив за цю вiйну багато чого. I багато чого зрозумiв. Думаєш, ти не станеш таким? Вiд того, що тут побачиш, неминуче стаєш або черствiшим, або мудрiшим. XII Тиргу-Фрумоський i Ясський укрiпленi райони противника були прорванi. Триста п'ятдесят залiзобетонних оборонних споруд, що, здавалося, стали непорушним залiзним валом вiд Пашканi до Ясс, тепер залишалися уже за спиною наших бiйцiв. У прорив було введено ударнi вiйська 2-го Украïнського фронту, i вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрiчались на шляху, незабаром вийшли до мiста Васлуй i, оволодiвши ним, швидко просувались на пiвдень. Падали одне за одним мiста Роман, Бакеу, Бирлад, Хушi. Вийшовши в районi Лопушна — Леушенi на рiчку Прут, вiйська 2-го Украïнського фронту зустрiлися з вiйськами 3-го Украïнського, якi наступали всi цi днi з плацдарму бiля Бендер, на захiд уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з пiвдня i пiвденного заходу кишинiвське угруповання нiмецько-фашистських вiйськ. З'єднавшись, вiйська обох Украïнських фронтiв наглухо замкнули кiльце навколо кишинiвського угруповання противника. Почалось планомiрне, нещадне стискування цього грандiозного кiльця, в якому опинились, крiм румунiв, 15 нiмецьких дивiзiй з групи вiйськ Пiвденна Украïна. Розгорталась одна з найблискучiших битв Великоï Вiтчизняноï вiйни. Кiлькома ударами нашi вiйська розрубали на частини оточенi дивiзiï ворога, лiквiдуючи тi окремi клубки, що продовжували жити, як живе деякий час порубана на шматки гадюка. Кiнчилось, як вiдомо, тим, що жоден полк, жоден пiдроздiл з десяткiв тисяч оточених не вирвався з кiльця. День i нiч гримiло в районах Ганчешт, Мiнжира, Хушi, Бакеу. Червона Армiя трощила оточенi ворожi дивiзiï. Тим часом iншi вiйська обох Украïнських фронтiв вели навальний наступ на центральнi райони Румунiï. До складу одного з цих наступаючих з'єднань 2-го Украïнського фронту входив i гвардiйський стрiлецький полк гвардiï пiдполковника Самiєва. Вiйська, ринувши, як веснянi потоки з гiр, затопили всi шляхи, що вели в глиб Румунiï на пiвдень i пiвденний захiд. Уже дiйшли вiдомостi, що взято Кишинiв, Ясси, що Румунiя капiтулює, але це були поки що тiльки чутки, певного бiйцi нiчого не знали. Iшли спiшним маршем, днi i ночi, майже не вiдпочиваючи. I було дивно, що групи румунiв, здавшись, бредуть назустрiч без конвою i ïх нiхто не чiпає, хiба що якийсь веселий боєць гукне: — А, Романiя Маре! Шти русєшти? — Рятуйся, хто як може, — в кукурудзу!.. А румуни брели, не вiдповiдаючи на жарти, мовчазнi й приховано радiснi, деякi зовсiм роззувшись i впрiваючи пiд пузатими ранцями iз своïми солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлiбороби й пастухи, яких Анто-неску насильно вiдiрвав од рiдних шматкiв поля, продавши Гiтлеровi, як гурти овець, на зарiз, ïм уже ввижалися домiвки, i вони поспiшали по узбiччях шляхiв, даючи дорогу нашим колонам. Потiм почали йти не тiльки без конвою, а й при повнiм озброєннi. Потяглись обози, артилерiя, та сама артилерiя, яка ще, може, кiлька днiв тому била по нас з-за дотiв, а тепер покiрно ïхала назустрiч похiдним строєм. Бiйцi почали роздобувати коней. Старшина мiнометноï роти Вася Багiров, енергiйний, тугий здоров'як з монгольськими вузькими очима, кидався влiво i вправо, рiшучий, рвучкий, запальний. Пiд час штурму, пiдвозячи до висоти мiни, старшина втратив усiх своïх коней: єдина дорога, по якiй вiн гасав цiлу добу, весь час була пiд вогнем. Брянський, хоча йому й шкода було втраченого транспорту, цього разу не дуже дiймав старшину. Зрештою, в iнших пiдроздiлах полку було те ж саме. — На те бiй, — сухо сказав Брянський, радiючи в душi, що сам Вася, його улюбленець, залишився живий. — Були б люди, а все iнше... буде. Проте Багiров почував себе трохи винним перед командиром роти. Його сумлiння ще бiльше мучило те, що Брянський не розпiкав його за понесенi втрати. Тепер Вася вирiшив будь-що поставити роту на колеса. Вiн про щось по-змовницьки пошептався з Хаєцьким, переморгнувся, потiм обидва шугнули кудись, i невдовзi Хома з'явився в мiнротi, гордо сидячи в каруцi, напнутiй брезентом i запряженiй добрячими ситими кiньми. В цi днi така iнiцiатива вважалася справою грiховною, суперечила iнструкцiям, i Брянський для порядку почав ганити бiйця, хоча пiдвода йому була вкрай потрiбна. Бiйцi його вже другий день заливалися потом пiд важкими в'юками з матерiальною частиною мiнометiв. — Але порядок є порядок, — нахмурився Брянський. — I вам, товаришу Хаєцький... — Що ви, товаришу гвардiï старший лейтенант! — заволав Хаєцький, щиро вiдчуваючи себе невинним. — Хай бог милує, щоби я гарбав та свавiльничав!.. Я тiльки своє забрав! Це ж нашi конi, чи то я вже не годен ïх впiзнати?.. З нашого колгоспу! Я би ïх i облупленими впiзнав!.. Два роки ними зерно возив на станцiю. — Спробуйте це комбатовi довести... — А то я не доведу? Сам я ïм клички давав!.. Кличка цiєï Весела, а цiєï — Маринка! — Це жеребець! — засмiявся хтось iз бiйцiв. Хаєцькнй не розгубився. — А то забороните менi жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь i корова в них моя, теж вiдберу, в душогубiв! Саме в цей час побiля мiнометникiв проходив Самiєв з румунським гладким полковником, командиром капiтулюючоï частини. Загледiвши свого командира полку, Хома виструнчився на каруцi i хвацько взяв пiд козирок. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самiєв махнув на ходу рукою: — Приймай... Писарi оформлять пiзнiше... — Ба, не я вам казав ? — аж пiдскочив на радощах Хома. —По-моєму вийшло! А жаль, що я тiєï карети не захопив! — Якоï карети, Хомо? — зацiкавились бiйцi. — Там така файна була берлина, роззолочена вся!.. Сам буцiмто король Мiхай у нiй ïздив... — От би тобi, Хомо, та в королiвськiй каретi... Ха-ха-ха... — Не встиг, братове: з-пiд носа трофейна команда вихопила... А, най вашiй мамi!.. Брянський скомандував скласти на воза матерiальну частину. Бiйцi вмить розв'ючились, i за кiлька хвилин мiномети вже лежали в каруцi, дбайливо обмощенi сiном. — Вйоï — гукнув Хаєцький, поблискуючи бiлками. — Гаття на Букурештi! Конi, видно, вiдчувши, що вiжки попали в мiцнi руки, ожвавiли, пiдняли голови лебедями. Втомлених цiлодобовим маршем пiхотинцiв охопило бажання швидше пересiсти на коней. Саме як на те, назустрiч iшла кавалерiйська румунська дивiзiя, граючи кiньми, виблискуючи новою збруєю. Доки десь там штабнi писарi сушиили собi голови, як оформляти в паперах передачу капiтулюючими вiйськами нашiй армiï засобiв пересування (така передача була передбачена в актi про капiтуляцiю), сiрi вiд дорiжньоï кiптяви пiхотинцi з радiсним галасом накинулися на остовпiлих кавалеристiв. Хiба могли вони, перевтомленi останнiми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортнi засоби! Танкiстам, артилеристам, що заглиблювались в Румунiю на важких бойових машинах, цi трофеï були нi до чого, а пiхотному полковi вонi зараз пiдвернулись пiд руку аж он як до речi. Ворог тiкав не оглядаючись, i його треба було доганяти. А мимо проïжджають, сунуть кiнвою вiйська вчорашнього сателiта нiмеччини... Очi розгорялися, руки самi тяглися до поводiв... Сагайда з'явився в ротi на конi, нiби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо. —Чого ви спите? —гукнув вiн хрипко. —Нi чорта не нищиться! I знову зник у веремiï. Повз Черниша пробiг схвильований Козаков. — Привiт молодшому лейтенанту! — гукнув вiн на ходу. — Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишевi кортiло. — Гайда так гайда! Черниш незабаром опинився з Козаковим у самiй гущi. Румуни розтяглися на кiлометр чи й бiльше, збилися кiньми на узбiччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простiр: — Капiтуляцiя! Капiтуляцiя! Пiдскочив Козаков, вiдiпхнув бiйця i гукнув сержантовi: — Злазь! Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша: — Домiне офiцер!.. Козаков шарпнув румуна за ногу: — Злазь, мамалига! Сержант випустив повiд цяцькованоï вуздечки i неохоче плигнув з коня. — Сiдай, младшой! —гукнув Козаков Чернишевi. — А я собi зараз добуду! Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено. Хтозна: може, це й справдi були пiд капiтулянтами тi самi конi, якi ще недавно топтали поля за Днiстром? Такого не грiх i реквiзувати! Сiдло нагадало Чернишевi ясне дитинство, гарячi степи Казахстану, де вiн ïде на маленькому конi в батьковiй експедицiï... — Домiне офiцер... Черниш, вiд'ïжджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому мiсцi. Розгублено тримав у руцi нагайку, мовби не знав, куди ïï приткнути. Назустрiч Чернишевi скакав охляп на баскому конi якийсь пiхотинець у розстебнутiй шинелi, без пiлотки, з рiдкою сiрою борiдкою вiником. Вiн, видно, нiколи не сидiв на конi i тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп'явся обома руками коневi у гриву. Трензелi впали, i кiнь уже обiрвав ïх ногами — метлялись самi обривки. Запiнившись i хропучи, схарапуджений кiнь летiв щодуху, вiн просто ошаленiв, став, як дикий, вiдчувши в себе на хребтi незвичайного ïздця. — Запини! —волав пiхотинець не своïм голосом. —Запини, запини! — Нiчого, потренуйся, старий! Чiпкiше, чiпкiше тримайсь! Ото тiльки що вискубеш усю гриву! — I бiйцi аж за животи бралися, розважаючись кумедною ïздою. I Черниш смiявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвiваючи своєю шинелею, через усю Романiю, через степи i гори, i все волатиме й волатиме у безвiсть, благаючи невiдомо кого: — Запини! Запини! Запини! Мiж пiдводами метушився Маковейчик. Вiн шукав собi транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства i не знав, на чому зупинитися. Нарештi, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В нiй не було нiкого. Маковейчик скочив у неï i вхопив вiжки. Кучер, що обiдав збоку, пiдбiг з ложкою в руцi. — О, будь ласка! — гукав вiн весело Маковейчиковi, i, здається, був задоволений з того, що його звiльняють вiд цього осоружного тарантаса. Тепер вiн уже напевне кiнчить з вiйною i повернеться додому. — Будь ласка, товаришу! Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподiванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким вiн мав випадкову i конфузну зустрiч на висотi. Румун, усмiхаючись, пояснював жестами, що вiн хоче лише забрати з тачанки своє господарство. — На, на, забирай! — охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблiзлу смушеву селянську шапку. — Менi, крiм коней, нiчого не треба! — Нуй бун герман, — белькотiв румун, радiсно пiдбираючи своï статки. — Нуй бун разбой. На самiм сподi тачанки лежали в сiнi пахучi яблука, ïх румун вiдмовився брати, лишаючи Маковейчиковi на знак своєï прихильностi. Вiн мене не впiзнав! — зрадiв Маковувейчик i вдарив по конях. Йому було по-дитячому легко i гарно на душi. Сонце сяяло, конi iржали, румуни, звiльнившись вiд них, як вiд тягаря, розкинулись поблизу циганським табором i вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям i щастям. А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно! Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвенiло, суха дорога курилась, лисий пiхотинець без пiлотки уже мчав з iншого кiнця на своєму безтямному конi. — Запини! — хрипло кричав вiн, як i ранiш, по-кошачому уп'явшись коневi в гриву, а поли його шинелi розвiвались, мов величезнi сiрi крила. — Тримайсь! — смiючись, вiдповiдали йому, i нiхто не зупиняв. — Коли сiв, то тепер уже — куди понесе! Протягом кiлькох годин, доки штабнi писарi нашвидку оформляли в паперах передачу, всi уже пересiли на коней. У Брянського кожна обслуга дiстала собi пiдводу. В третiй обслузi ïздовим сiв Блаженко-старший. Вiн ретельно, по-хазяйськи вибрав коней i воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обiйшов з Денисом кiлька разiв, постукуючи пужалном на колесах. — До Букурешта доïде? — Доïде. Мiцнi колеса дзвенiли. Все ж, порадившись мiж собою, брати притягли звiдкись ще й запасне колесо i його теж поклали на воза. — Бо там, кажуть, пiде камiнь. Все шосе тепер загримiло, заскрипiло, затупотiло. Пiдроздiли на ходу шикувалися в похiдну колону. Командир полку Самiєв щоразу обганяв ïï на мотоциклi, задоволене оглядаючи з коляски бiйцiв i наказуючи командирам якнайсуворiше стежити, щоб нiхто не вiдстав. — Тепер хоч на край свiту, товаришу гвардiï пiдполковник! —не втерпiв Хаєцький, щоб i тут не висловитись. — Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!.. Гримiла дорога, вставала курява, огортаючи бiйцiв сiрою хмарою. Тiльки голови вершникiв виринали з неï, хитаючись ритмiчно — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз... Могутнього потоку не вмiщало шосе, i багато верхiвцiв скакало обабiч шляху прямо по хлiбах, з радiсним лементом, в бурхливiм чаду гонитви. Яке щастя бути в полку! — думав Черниш, скачучи з товарищами-офiцерами поперед своєï роти, i свиснув канчуком, забуваючи про все на свiтi. XIII Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйнованi, чистi мiста. Бiлi прапори на знак капiтуляцiï звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордiстю кидав погляди на цi символи покори, якi наче стверджували його безмежнi права, законнiсть його волi i непереможну мiць. Мiська публiка стiною стояла на тротуарах i, приголомшена, дивилась, як з гуркотом проносились вулицею незнайомi вiйська — шумливi, нестримнi, повнi енергiï. Вершники, сiрi вiд пилюки, обвiтренi суховiями пiвдня, з потрiсканими губами, мчали по дзвiнкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навiть попити води. Бо на стiнах мiських будинкiв уже виростало величезне, в людський зрiст Л з товстою, як рука, стрiлою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це Л, хоч вони, здається, йшли першi. Здавалося, що те Л само заздалегiдь для них виростає на стiнах по ïхньому маршруту. I вони цокотiли й цокотiли по мiських асфальтах, вилiтаючи знову в степ, i гнали, гнали коней, охопленi шалом переслiдування ворога. Вiн же, уникаючи бою i поспiшно вiдступаючи, ще бiльше притягував i дратував, як дратують мисливця свiжi звiринi слiди. Якось надвечiр попереду встали м'якi силуети гiр, нiби вони виступили непомiтно з блакитi самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишнi, рум'янi стрiли по бiлих хмарах, i тi стрiли також, здавалось, вказували ïм дорогу вперед, як грандiознi указки. Всю нiч без зупину ïхали на тi гори. Тепер уже було ясно, що дивiзiя iде не на Бухарест, як сподiвалися досi офiцери, а звернула i захiд, у Трансiльванськi Альпи. Альпи! Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бiйцям довелося де скакати день i нiч, поки, нарештi, почали входити в гори. Незнайомi гори зустрiли ïх рiзкою змiною температури. Спустився вечiр, i одразу похолоднiшало, хоч удень була Iiестерпна спека. Сагайда, передавши бiйцевi коня, забрався iа воза i швидко заснув. Вiн любив поспати i при найменшiй нагодi не вiдмовляв собi в цьому. I тепер, хоч колеса стрибали по камiнню i щось металеве доразу стукало йому по головi, вiн спав i навiть бачив сон. Iому здавалося, що це командир полку Самiєв товче його Iсулаком по головi i наказує закинути геть кубанку. Через шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлiкти з полковим начальством. Командир ролку, завзятий патрiот пiхоти, органiчно не терпiв модникiв, кубанщикiв, як вiн говорив, а Сагайда саме й належав до найзапеклiших кубанщикiв. Кубанка завжди сидiла на ньому чортом. Вiн ïï носив i в холод, приморожуючи вуха, i в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрiчаючи Сагайду, не на жарт сварився на нього своïм кулаком. Сагайда давав слово скинути i... знову не мiг розлучитися з нею. Потеряю я свою кубанку с беспокойной буйной головой, — любив вiн спiвати в землянцi. Шовкун, похитуючись, дрiмає в сiдлi. Мокра, спiтнiла у день спина тепер замерзла: накидку вiн тiльки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направдi шинель його була десь глибоко закладена у возi до привалу ïï не добути. А привалу все не давали. Дорога пiдiймалася вище i вище. Попереду в темрявi рушилася, гаркотiла, звиваючись, безкрая людська рiка, текла не вниз, а насупроти гiр. — Це ти. Шовкун?—озвався якийсь вершник у темрявi, порiвнявшись з ним. По голосу не можна було впiзнати, хто це, бо вершник хрипiв. Тут усi похрипли, вiдколи вiйшли в гори з ïх стуленими джерелами та рiзкими змiнами температури. Придивившись, Шовкун впiзнав Романа Блаженка. Роман ïхав у гострiй смушевiй шапцi, як у шоломi. — Ти ж ïхав у каруцi? — здивувався Шовкун. — А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Вiн геть розбився в сiдлi. — Без звички воно, звiсно... А ти, Романе, в цiй шапцi наче румунешт. — Добряча шапка! Чабанська... Це менi Хома дав. I де вiн ïх видирає? — А пiлотка? — Пiлотку я заховав у кишеню, бо ïду й дрiмаю... Так i дивись, що загублю... Вже багато ïдуть без пiлоток: погубили соннi. — Вибились люди зi сну... А маршевi кiнця не видно. — Дорога... Це вже Карпати, як ти гадаєш. Шовкун? — Це не Карпати. Це Альпи. — Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту вiйну в Карпатах убито... Сусiд, iдо з ним був, каже, що навiть братська могила е десь у горах. — Де наших могил немає, Романе... Нашi люди скрiзь бували. — Нам наче на роду написано — завжди всiх визволяти i всiх рятувати. — А кому ж... Тут люди, бачиш, якiсь вутлi... — А нiмець тiкає — конем не догнати. ' — В горах зачепиться. — Знов буде хрещення. — Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час вiд хрещення до хрещення. — I самi охрестимось. I ïх охрестимо в кращу вiру. — Вся Європа ниньки в Йордан вступає. Входить така, а вийде — iнакша. — А ми також хiба такi вийдемо? — А вийдемо? — Вийдемо! Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зiрвав з Блаженна шапку i пошпурив ïï далеко вбiк. — Хто то? — Комбат наш... — От тобi маєш, — спокiйно сказав Блаженко, наче цього й чекав. Став добувати з кишенi пiлотку. — Вiн з усiх поскидав невоєннi шапки, — усмiхнувся Шовкун. — Скрiзь у кюветах лежать. — Та я ж ïï тiльки вночi одягав. Удень я знаю, що не можна. — Нi, тобi, Романе, в пiлотцi бiльше личить... В шапцi ти... на чабана схожий. А на нас, як не кажи, Європа дивиться. — То правда. Вона, гей, пильно зараз приглядається до та примiряється... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди... — Нелегко, видно, було i ïй тут, Європi. Розтерзали звiри, назнущалися... Тiльки вiд нас порятунку й жде. — Але ж зимно! — Я сам геть зазябаю... Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все бiльше хилило на сон. Тепло, що йшло знизу вiд коня, приємно грiло й заколисувало. Темрява важчала, наче самi гори змикалися над головою. Iнодi Шовкуновi здавалося, що кiнь iде не вперед, а задкує. Що за мана? — стрiпує Шовкун головою, щоб розiгнати сон. Але через хвилину йому знову здається, що кiнь ступає назад, немов чимось наполоханий. Переïхали убрiд бистру гiрську рiчку i знову ввiйшли в шосе, як у тунель. Опiвночi зiрвався вiтер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури. — Вже, либонь, противник недалеко, — обiзвався Блаженко. Шовкун сопiв у сiдлi i не чув його. Серед темноï ночi попереду несподiвано пiднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище пiдiймались бiйцi, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарештi, стало видно, що горить високий мiст над якоюсь гiрською рiчкою. Полум'я билось у вiтрi величезним червоним птахом. Похмурi вiдблиски лягали на гори, на сосни, на скелi. Скоро заграва осяяла й обличчя бiйцiв, що ïхали ïй назустрiч, суворо ïï розглядаючи. Скомандували привал. Сагайда прокинувся вiд того, що пiдвода зупинилась i його перестало товкти в голову металевою нiжкою лафета. Якби ще товкло, то спав би. Висунувшись з-пiд шинелi, Сагайда в першу мить не мiг збагнути, де вiн. Чому цi скелi в багристих переблисках, чому гудуть сосни, чому гуде й трiщить якийсь вогняний мiст? — Коня вiдрiзали! — хрипко закричав хтось поблизу. — 3 поводом вiдрiзали! Остався, як ти, боже, бачиш! Почувся смiх, жарти, брязкiт казанкiв. Тепер Сагайда зрозумiв, що це не сон, а все наяву. Встав з каруци, розминаючись м'язами, тремтячи всiм тiлом вiд гiрського холоду. Збоку при смолоскипi двоє бiйцiв кували коня. Вони поспiшали, раз по раз поглядаючи у бiк кухнi, бо турбувались, що за роботою не встигнуть попоïсти. Так було на кожнiм привалi: замiсть ïсти, голоднi бiйцi насамперед кидалися кувати коней. Пiдкови губилися щодня, а босий кiнь не мiг пройти тут по камiнню i десятка кiлометрiв. Закривiлого, змученого, його доводилось зганяти з дороги вбiк i кидати, шукаючи собi iншого. А знайти коня в цих рiдко заселених горах було нелегко. Понад шляхом палахкотiли багаття. Бiйцi, грiючись, пританцьовували навколо них. Деякi вiдкотили пiлотки на вуха. Бiля одного вогнища Сагайда побачив Брянського i Черниша; посхилявшись, вони ïли з одного казанка i про щось розмовляли. На маршi вони здружилися. Сагайда пiшов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмiнiєву складану ложку. — Нi, найвища, по-моєму, краса, це краса вiрностi, — чув, пiдходячи, Сагайда спокiйно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. — I хай би довелось менi ще бути на фронтi двадцять, тридцять рокiв... Бути ще сiм раз пораненим... Посивiти, постарiти, а я все залишався б ïй вiрним. — Знову краса вiрностi, — встряв Сагайда, пiдсiдаючiï до казанка. — Ти вiриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному i вiриш, а коли розiбратися, то ти вже забув, яка вона й була насправдi... Подумати: третiй рiк нi листа, нi фотографiï! — Так, третiй рiк, — спокiйно промовив Брянський, нiби сам до себе, i задумався. Черниш розумiв його настрiй. Це був той дивний настрiй, коли людинi пiсля довгого суворого стримування так раптом захочеться подiлитися з ким-небудь своïм найсердечнiшим, найiнтимнi-шим... Попирхували поблизу конi, жуючи овес; трiскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожнi металевi короби. — Вона теж училась зi мною на фiзматi, — в задумi продовжував Брянський, повiльно ловлячи руками тепло над багаттям. — Уяви собi, Женю, — звернувся вiя до Черниша, — три роки ми з нею сидiли поруч, на однiй лавi. Ми вже так знали одне одного, що навiть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не двi, а одна думка, подiлена на двох. Я мiг би кожен ïï погляд перекласти на мову i записати з точнiстю до єдиного слова. У нас не було мого i твого. У нас було тiльки наше. I ми знали, що так буде все життя... Через мiсяць пiсля початку вiйни мене вже поранило. Я лiкувався в госпiталi пiд Смоленськом, i Шура тодi менi написала. Але незабаром нiмцi захопили Мiнськ. Нас повезли глибше на схiд. А вона? Вона... Нiчого не знаю. Пам'ятаю тiльки ïï останнi слова: Коли тебе не буде, Юрасю, я нi з ким не зможу... До самоï смертi буду сама! — I ти вiриш? — перебив Сагайда. — Вiрю. Вiрю, бо знаю, що це не може бути iнакше. Це не самовпевненiсть. Звичайно, вона може зустрiти красивiшого за мене, розумнiшого i ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустрiне. Бо немає на свiтi двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє... Тисячами рiзних граней свiтиться кожне людське серце. I от тiльки в нас, мiж нами, цi тисячi граней усi, до останньоï, свiтилися... однаково, вiрнiше — гармонiйно, спiвзвучно. Я теж пiсля неï бачив багатьох дiвчат, навiть красивiших за неï, навiть справжнiх красунь, але жодна з них не була схожа на неï, не могла зрiвнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в свiтi, нi, я не iдеалiст! Але саме таку, а не iнакшу, не гiршу i не кращу, я тiльки й можу любити, i для мене в цьому розумiннi вона найкраща в свiтi. Тому я так вiрю i собi, i ïй... I я радий, що вродився таким... єдинолюбцем — чи є таке слово? Як нема, то хай буде, — бо саме це єдинолюбство робить мене багатим i сильним. Я вiдчуваю себе завжди багатим i сильним. От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вiрностi. Люди, якi накидаються на все, якi розмiнюють своï почуття направо й налiво, по-моєму, кiнець кiнцем мусять вiдчувати себе злидарями. — Все це ти вимрiяв собi по окопах, друже, — не вгамовувався Сагайда. — Хай навiть була вона такою, але звiдки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летiло шкереберть, все на очах мiнялося, i тiльки твоя любов нi? Ха-ха... Гранi, гармонiя сердець... Бачив я, чим кiнчалися цi гармонiï! — Ти маєш на увазi себе? — Х'оч би й себе... А iншi? А сам ти зараз хiба той, що був? Ти продовжуєш ïï любити просто... з своєï рицарськоï впертостi. Дама серця! Вiчна! Незмiнна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помiчаєш, що любиш уже не так ïï, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодiсть. Хай чудову, але все-таки — казку! — Хай навiть так. Хай навiть казка. Але ця казка свiтитиме менi все життя. — Отже, виходить, ти iдеалiст? — запитує Черниш, усмiхаючись. — В цьому — можливо. — А якщо i вона тебе ще кохає, — продовжував нападати Сагайда, — то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дiвчина, обточуючи нам мiни десь на Уралi чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти ïй i приснишся. А насправдi? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до вiйни i яким саме й кохала. Ну хай ти, як iншi, романiв по госпiталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрiю, а ти теж загрубiв на фронтi, осолдафонився... Хiба що трохи менше, нiж ми. — Можливо, до певноï мiри, Володько, ти й маєш рацiю, — погодився Брянський, замислившись. — Може, в серцi нема тоï вразливостi, тоï нiжностi, що була... Скiльки нових звичок, скiльки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому корiння... Багато що зiйшло з кров'ю, згорiло в серцi за цi роки... А може, i не згорiло? Може, випалене вогнем, воно тiльки загартувалось та стало вiд того ще мiцнiшим? — Я певен, — каже Черниш, — що якби матерi побачили, якими стають ïхнi сини на вiйнi, вони не впiзнали б нас... Вони й не уявляють собi, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцiю встигає вона пройти... Повнiстю цього не збагнути нiкому, хто сам не був тут, а знає вiйну тiльки з фiльмiв та розповiдей, хай навiть найправдивiших... Щоб це збагнути, його треба — пережити. Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям i дивився в огонь. Вiдблиски полум'я переливалися в його чорних, широко вiдкритих очах. — Згорiло... випалилось, — бурмотiв Сагайда, вишкрiбаючи в казанку. — Випалене серце, га? Здорово. — Але заради якоï мети? — роздумливо говорив Черниш. — Заради такоï, що краще неï... не може бути в людини нiчого. Брянський, видно, його не чув. Вiн сидiв, обiйнявши бiлими руками своï вицвiлi чобiтки i рiвномiрно похитуючись. У такiй зiбганiй позi вiн був зовсiм маленький, було щось тендiтно-дiвоче в його гостро пiднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокiй задумi дивився вiн на багаття, спостерiгаючи, як полум'я пожирає зеленi гiлки, а з них виступає, закипаючи, смола. — Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино, — промовив вiн раптом якимось дивним голосом нi до кого. — Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього щастя, цiєï,,. краси вiрностi, той не жив по-справжньому. I знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нiчого не бачив i не чув. Всi мовчали. Бiля сусiднього багаття Хома Хаєцький, облизуючи ложку, серйозним тоном розповiдав товаришам: — ...А я ïй вiдповiдаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував... — Подали команду рушати. Знову сiли на коней. Рiчку переïздили вбрiд. Деякi конi полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бiйцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши вiжки наперед, бiйцi тягнули за собою норовистих коней силомiць, як бурлаки баржу. — Отак i допомагають всю дорогу, — мiркував якийсь боєць, — то конi людям, то люди коням, а всi разом — вперед. Тиснява, галас, лайка, гуркiт возiв, i знову чорна дорога в гори, блискання iскор, викресаних пiдковами, клекiт копит. Позаду, бушуючи на вiтрi, залишався високий палаючий мiст, а понад шляхом догорали покинутi багаття. Холодна гiрська нiч на чужинi мимоволi схиляла до iнтимностi. Сьогоднi навiть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче вiдкривався товаришам, якi ïхали плiч-о-плiч з ним. Досi Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цiлком зайнята лише своïми формулами, справами роти, боями, — живе ще i чимось iншим. Брянського вiн вважав дуже здiбним офiцером, але сухим i до деякоï мiри педантом. I, може, тiльки ця бурхлива маршова нiч здатна була викликати Брянського на одвертiсть. Йому, видно, хотiлося зараз говорити i говорити про неï, далеку кохану дiвчину, говорити хоч у простiр, наче вона десь могла почути його мову. Несподiвано гарячi його слова про неï були пройнятi нiжнiстю, повитi пiсенною красою. — Де б вона не була, я знайду ïï! — запевняв вiн. — Кiнчиться вiйна, i я повернусь до неï, я вiдшукаю ïï. — А чому ти певен, що вона жива? — запитав раптом Сагайда. — Я, звичайно, бажаю ïй сто лiт жити, але де гарантiя, що ïï ще в тисяча дев'ятсот сорок першому роцi не скосили десь месершмiти з колонами евакуйованих? Або хвороба... Або... — Нi, нi, вона жива, вона є! Вона в мене живуча, вона мiцна, як кристал!.. Десь на Волзi, або в Сибiру, або на Уралi!.. Може, i справдi стоïть в цеху, виточує нам мiни... — Може, то вона будувала в азiатських степах на голому мiсцi воєнний завод, — каже Черниш. — У вiтер, у буран, у пекучий мороз, й не забувала про тебе, Юрiю! — Може, i зараз, читаючи зведення Iнформбюро, шукає мене думками саме в оцих Альпах. — От рицарi, от фантасти! — смiється в темрявi Сагайда. — Фантазуймо, так теплiше! Черниш, ïдучи, iнодi оглядався назад i бачив гiрське шосе, забите вiйськами, багрову рiчку, де артилеристи саме переправляли гармати, i темну глибiнь за рiчкою, де зникала тисячоголоса рухлива маса вiйськ. Здавалось Чернишевi, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону i далi, шляхами рiдноï землi, аж до кiмнати його матерi. Може, i зараз оце вона сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, i слухає вiстi з ефiру, накинувши теплу шаль на худенькi плечi. I хоче почути про свого Женю. Вона знає тiльки Женю. А ïï Женя дедалi зникає, перетворюється, його заступає вже гвардiï молодший лейтенант Євген Черниш, новий, не знайомий матерi. Мiст, перегорiвши, з гуркотом повалився в воду. — Ми палимо за собою всi мости, — каже Чернищ. — То не ми, то фрiц, — заперечує Сагайда. — Фрiц нетямиться, думає, що без мостiв не доженемо. А наш Iван i через пекло пройде. Брянський уважно дивиться вперед на тiсну щiлину шляху, в яку вповзають вiйська. — Сюди, в цi Альпи, можна лише наступати, — каже вiн. — Вiдступати звiдси неможливо. Це було б цiлковитою загибеллю для всiх нас. Але тому, що ми вiдступати не думаємо, —хрипко смiється вiн, — то й рвемося все далi в цi кам'янi катакомби. Далеко в головi колони заторохкотiли пiдводи. Торохкотiння все ближчало. I ось перед Брянським, Сагайдою та Чернишем загомонiли колеса, i конi пiд ними самi перейшли на рись. XIV Фронт щодалi глибше входив у гори. Почалася система численних гiрських хребтiв. Вже не один такий хребет перевалили вiйська. Збитий з висот, противник вiдкочувався в глибину гiр. Полки стали на дньовку. Черницi i Брянський лежали в садку на вигорiлiй травi. Брянський дiставав iз своєï планшетки якiсь схеми i записи з формулами, пояснюючи ïх Чернишевi, явно задоволений тим, що Черниш його розумiє. Над ними розкинула крислатi вiти чорна обгорiла яблуня, на якгй дивними здавалися плоди, що висiли, мов на новорiчнiй ялинцi. Вони були зовсiм попеченi в полум'ï пожежi. Неподалiк ще тлiла кучугура попелу, i тiльки уцiлiлий комин, бiлiючи серед нього, свiдчив, що вчора тут стояло людське житло. Останнi днi не дає дихати авiацiя противника. Бомбить гiрськi шляхи, бомбить села, де вiйська зупиняються на перепочинок. Тодi дороги й садки наïжуються стволами зенiток. Це вже справжня Трансiльванiя. Типова картина: село з усiх бокiв оточене пасмами безплiдних гiр, i тiльки в цьому котлованi буяють ряснi сади, городи, виноградники. Напередоднi це село бомбили, i згарища й досi дим-ляться. — Надсилай оцi своï мiркування прямо в наркомат, — радить Черниш Брянському. — Там, я певен, ïх обов'язково вiзьмуть до уваги при складаннi нових настановлень. — Менi здається, — говорив Брянський, — що цi спостереження я обгрунтував досить переконливо. З математичною точнiстю. Адже нашi мiномети — порiвняно новий тип озброєння, i природно, що вогневi можливостi ïх ще не повнiстю дослiджено. Мiномет має велике майбутнє. Вiзьми хоча б катюшi — найкращi сучаснi мiномети... Да, так ти згоден? Побудований таким чином, як це я пропоную, огонь трьох мiнометних рот полку обов'язково накриває траншею противника i не дає йому змоги пiдняти голову. Тут жодна мiна не ляже марно. Нашi стрiльцi можуть смiливо кидатись на перший пояс оборони... До них пiдходить Сагайда. Сьогоднi тут, на зупинцi, батальйон одержав, нарештi, пошту за кiлька днiв—свiжi газети, журнали, пiвмiшка листiв. Сагайдi не було нiчого. Вiн, видно, нудьгує i не знаходить собi мiсця. Зриває над головою обпечене яблуко i знiчев'я ïсть його. — У нас на околицi, на пасiках, жила баба Щураïха, — починає вiн, лягаючи пiд деревом. — Разiв у десять старiша за оцю яблуню. Коли я йду, бувало, з хлопцями в парк на танцi, вона стоïть на порозi i галасує: А, Сагайдин пройдисвiт!.. Це ти мого собаку вбив! Проте славна була бабуся. Цiкаво б знати, чи вона ще жива... З'являється звiдкись Денис Блаженко i, браво клацнувши каблуками, питається дозволу гвардiï старшого лейтенанта звернутись до нього. Брянський дозволяє. Блаженко в коротких словах доповiдає суть справи. Як вiдомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений пiд дотами в руку, залишився в строю i виконував бойовi завдання. За такий вчинок брат його, Роман, заслуговує нагороди; вiн, Денис, питався про це в замполiта гвардiï майора Воронцова. — Ви трохи запiзнились, Блаженко. Я вже подав i на Романа, i на вас, i на багатьох iнших. Будете й надалi чесними воïнами, будьте певнi, засяє на грудях i Вiдвага, i Слава. Я не скупий для хорошого солдата. Можете йти. — Ой жила, — сказав Сагайда, коли єфрейтор, вiдкозирявши за всiма правилами, вiдiйшов. — Жйла-то жила, — згодився Брянський, — але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплiнований i стрiляє краще за iнших. Брянський не встиг кiнчити. Небо раптом загуло десь зовсiм близько за горою, i хтось страшно закричав: — Повiтря! Повiтря!!! Вони зiрвались на ноги i кинулись до найближчоï щiлини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку. По садках залопотiли зенiтки, про якi досi й не знала пiхота, що вони тут є. Бiйцi заметались, i ïх стало одразу дуже багато. Однi шукали схованок у землi, iншi кинулися за село в гори, що обступили його стрiмкими кам'яними мурами. В нестямi дерлися кудись мiж стрiмке камiння i знову скочувались вниз. Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальнiше. Черниш плигнув у щiлину на чиïсь пругкi тiла. Земля розкололась i вдарила вгору пружним полум'ям. Стало гiрко й темно. — Пронеси, пронеси! — палко шептав хтось пiд Чернишем. Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепудженi конi в запряжцi i без ïздового. Небо, виючи, падало прямо над щiлиною. Невже тут, невже тут? — гарячкове працювала думка Черниша. — Не може бути, не може бути! — О, пронеси, пронеси, — шепотiло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, i стало душно. Наступний вибух уже — вiн чув — розлiгся далi, потiм — ще далi. — Прогуло! — озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Вiн допомiг i Чернишевi видобути ноги, приваленi землею, ïдкий газовий туман стояв навколо. З дна щiлини пiдвiвся Хаєцький, вибираючи сiно з вусiв. — Хаєцький! — здивувався Черниш. — Це ви були пiдi мною? — Як бачите, товаришу гвардiï молодший лейтенант. Справдi я. — То ви й шепотiли: Пронеси? — Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакi праники летiли повз нас, га? Садком бiг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледiвши своïх, вiн крикнув: — Старшого лейтенанта не бачили? — Нi, — вiдповiв Сагайда. — Ми й самих себе не бачили. — От горечко! — вдарив Шовкун об поли руками i кинувся бiгти далi. — Ось вони тут! — пожалiв земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зiтхнув i пiдiйшов до щiлини, нiяковiючи перед усiма за своє збентеження. — Там усi живi? — звернувся до нього Брянський, вилiзаючи з окопу. — Нашi всi. А в четвертiй ротi... Лихо! ïх було двоє чи троє пiд черешнею... То нi єден не встав. — Горить! — раптом вигукнув Хома. — Мiстер горить! Всi глянули, куди вiн вказував. Справдi, на однiй з найвищих гiр, розiп'явшись на деревах, як чорний крук, догорав пiдбитий нашими зенiтками ворожий лiтак. Султан чорного диму вставав над ним. — Гарно горить, — сказав Брянський. Вилiзли на траву i всi закурили. Навiть Черниш закурив, нiби жартома, i чув, як голова його йде обертом. Якийсь боєць з батiжком у руцi пробiг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней. — Запряженi? — спитав Хома Хаєцький. — Запряженi. — Гнiдi? — Гнiдi. — Не бачили. Всiх опанував бадьорий, збуджений настрiй, як пiсля тяжкого бою, коли всi раптом зустрiчаються живими. Улоговина поволi провiтрювалась вiд ïдкого диму, i гори наче розступались. За ними, сiрими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще нiжнiшою. — А якi тут соняшники ростуть — па-атку мiй! — заспiвав Хаєцький. — Буде, як з нашу хату! — А вистигає все пiзнiше, хоч i пiвдень, — зауважив Шовкун. — Дивiться: вересень, а овес ще майже зелений. I слива... Прибiг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, i повiдомив, що забито п'ятеро коней i потрощено його каруцу. — А вашого поранило, — звернувся вiн до Черниша. — Дуже? — рвучко пiдвiвся Черниш. Обличчя його похмурнiло. — Як вам сказати... Вiн, як оце почалося, ошаленiв зовсiм, зринув з повода i вискочив на сошу. Хотiв кудись бiгти... Там i лежить, на сошi... — Покажiть менi. Вони пiшли з Блаженком. — Не журiться, ми вам коня добудемо, — на ходу заспокоював Блаженко свого командира. — Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметi. Шосе було забите кiньми i рознесеними вщент возами. Черниш iще здалеку впiзнав свого коня. Вiн борсався в кюветi, щоразу пiдiймаючи голову з бiлою лисинкою на лобi i намагаючись зiп'ястися на переднi ноги. Але ноги дрижали, i кiнь знову падав, тяжко зiтхаючи. Куди вiн хотiв тiкати?.. Йому вирвало груди. Вiн теж впiзнав Черниша i потягнувся йому шиєю назустрiч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. Домнуле офiцер!.. Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. Чимало ми пройшли з тобою вiдтодi, друже!.. В горлi у коня заклекотiло, нiби там билися i не могли вирватися назовнi членороздiльнi звуки. Що ти хочеш сказати, вiрний товаришу? Черниш розстебнув кобуру, добув пiстолет i нацiлився прямо в лоб, у бiлу лисинку. Кiнь дивився. Пролунав пострiл. XV Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справдi звiдкись привели Чернишевi коника. Вiн був маленький, незавидний, але на диво тугий i, видно, невтомний. — Наш, вiтчизняний, — визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо i старанно загладжуючи застрижене тавро. — Густий, карапуз, хай його мамi! Гори стали справжнiм випробом для армiйських коней. I бiйцi, якi бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога — бельгiйських, французьких, угорських, — переконалися, що все-таки найвитривалiшi конi — це нашi. Трофейнi важкi битюги й красивi чистокровнi рисаки спадали в тiлi за кiлька важких переходiв, виснажувались на очах i падали в горах на кожнiм кiлометрi. Нашi ж низькорослi кошлатi алтайськi коники, невибагливi на корм, легкi i невтомнi, тюпали й тюпали днi i ночi, пiдiймались на найкрутiшi кряжi, скрiзь вiрно слугуючи бiйцевi. Хома Хаєцький з цього приводу мудрував: — Куди ïхнiм коням до наших! Вони в них задихаються вiд ожирiння серця!.. Легкодухi, як i ïхнi господарi! А гляньте на нашу дрiбноту. Така ж густа i туга, як i нашi люди. Скрiзь пройде!.. Одну ваду мав коник, якого дiстали Чернишевi: розкувавшись, вiн стер копито i шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь i вдалося добути Хомi та Блаженковi. Кинулися добирати пiдкову, але нiяка не пiдходила: всi були для цього малюка завеликi. Взагалi, пiдкова стала в горах коштовнiстю. Коли вона, одiрвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зiскакувало з сiдел одразу кiлька вершникiв, наче то дзвенiло золото. Малi ж пiдкови для наших коней цiнувались особливо високо, як пiстолетнi патрони найдефiцитнiших калiбрiв. У тутешнiх ковалiв не було таких пiдкiв. Пiдiгнати пiдкову Чернишевому коневi можна було тiльки в кузнi. У Брянського кiнь теж клацав: пiдкови ослабли, i ïх треба було пiдтягати. Брянський i Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузнi в якесь з околишнiх гiрських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потiм таки дозволив. — Тiльки ж не до темноти, — попередив вiн. — Єсть... Доженем колону ще завидна, — пообiцяв Брянський i потряс у повiтрi порожньою флягою: — Може, буде й бакшиш. Комбат усмiхнувся, розумiючи, що йдеться про флягу вина. Дорога величезною спiраллю спускалася вниз i далеко, по той бiк долини, знову спiраллю пiдiймалася по пiдгiр'ю. I скiльки видно було, на цiлi кiлометри рухались i рухались колони вiйськ, здiймаючи буру куряву. Лiворуч по долинi, вкритiй лiсом, на значнiй вiддалi вiд шосе Брянський i Черниш помiтили дахи гiрського селища. Там мала бути кузня. На стежцi, яка звертала туди вiд шосе, виднiлися свiжi слiди пiдкiв. Коли Брянський i Черниш уже звертали на стежку, ïх обiгнав Козаков. Вiн щодуху мчав униз по шосе в червонiй пожежнiй машинi з мiдними дзвонами по боках. В машинi стояли ще кiлька полкових розвiдникiв з автоматами, в пiлотках набакир. За кермом сидiв маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначенi захищати європейського панка вiд передчасних зморщок, тепер захищали бiйця вiд сонця i пилюги... — На захiд! — пролiтаючи, гукнув Козаков Брянському i Чернишевi. — На завдання! Конi шарпнулися в кювет вiд скаженоï червоноï машини, що з дзвоном i гуркотом промчала повз них. А в долинi вже командир полку, зупинивши свiй мотоцикл, вихопився з нього i пiдняв назустрiч своïм любимим вовкам нагайку, як регулювальник червоний прапорець. — Битиме, — весело сказав Брянський. — Академiк-то академiк, а вiдлупцює — будь здоров. Ïхнi конi тюпали по кам'янiй стежцi, все далi заглиблюючись в лiс. Тиша огортала ïх. Поруч дзюркотiв ясний струмок, стрибаючи по зеленiм, оброслiм мохом камiнню. Черниш зупинив коня i пiшов до струмка напитись. — Юрiй! — гукнув вiн, лежачи над струмком. — Справжнiй тобi нарзан!.. П'єш i ще хочеться! Брянський теж встав, пiдiйшов до струмка. Справдi, це була не звичайна — мiнеральна вода. Свiжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух своєю мiцною приємною рiзкiстю, i сльози виступали офiцерам на очах, коли вони пили. — Запам'ятай це мiсце, Євгене, — сказав Брянський. — Пiсля вiйни приïдемо сюди вiдпочивати. — Доживем? Брянський не вiдповiв, задивившись на мальовничi в лiсах гори, що пiдiймалися перед ним на пiвнеба. — Коли будеш, Євгене, уже старим, — пiсля тривалоï паузи сказав Брянський, — згадай колись оцей струмок, де це було i з ким ти пив. — Добре... — Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згадає. Вони набрали у фляги мiнеральноï води, щоб повезти своєму комбатовi. — Скажемо, що це гiрське вино. Знову сiли на коней. Гори навколо мовби висiли в повiтрi, такi вони були прозорi й легкi в цi останнi днi ясного гiрського лiта. Лiси наче свiтилися наскрiзь. Контури кожного дерева, кожноï скелi були напрочуд виразнi, як у панорамi бiнокля, бо в чистiм повiтрi тут нiколи не було того пилу, найдрiбнiшого сухого туману, що в низьких мiсцях завжди зменшував видимiсть. Де-не-де уже прохоплювалось по лiсах перше полум'я осiннього багрянцю, вiд якого вони ставали ще пишнiшi й барвистiшi. Найменший шерхiт, луск гiллячки, шум пташиного крила, цокання копит — все резонувалось тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо. I дзвiнке повiтря, i дзвiнкi гори, i лiси — здавалося, все починало вiд кожного слова бринiти, як грандiозна мембрана. При в'ïздi в село вершникiв уже чекали, юрмлячись край дорiжки, босоногi дiти. Вони, видно, ще здалеку помiтили вершникiв. — Ковач? Ковач? — навперебiй допитувалась дiтвора. — Ван, ван! Видно було, що дiти довго, з нетерплячою радiстю чекали гостей i тепер одне поперед одного хотiли чимось прислужитись офiцерам. Ескортованi юрбою обшарпаноï малечi, Брянський i Черниш неквапом пiдiймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як вказували дiти, мав бути ковач. З кожного подвiр'я виглядали цiлими сiм'ями пожильцi. Чоловiки скидали зiм'ятi капелюхи, а жiнки, всмiхаючись, закликали пити молоко. Чорнi важкi буйволи, лiмиво ремигаючи, лежали в загородах у теплiй багнюцi. Дiтям приïзд офiцерiв, видно, був за свято. Вигуками та красномовними жестами вони розповiдали, що тут уже були руськi, серед них якийсь веселий загадковий Iван Непитай: Iван теж кував коня, шукав вина i потiм поïхав доганяти своïх. За селищем, пiд самою горою, на висячiм мосту виднi-лись вагонетки, а нижче, мiж великими конусами дробленого камiння, пролягала вузькоколiйка i стояли довгi дерев'янi бараки. Там були каменоломнi. В кiнцi вулички Черниш i Брянський раптом зупинились i здивовано переглянулись. Що це? До ïхнього слуху десь з-пiд гори доносився спiв — урочистий, повiльний, грiзний, нiби з кам'яноï печери. Вони не розбирали слiв, але ж знали цей мотив, рiдний з дитинства, з пiонерських загонiв, мотив, з яким вони росли, виховувались i мужнiли, — Iнтернацiонал! Дiти, теж зупинившись, з радiсною гордiстю дивились на офiцерiв: Iнтернацiонал! Брянський i Черниш ударили по конях i поïхали швидше. Скоро вуличка кiнчилась, i перед ïхнiми очима вiдкрився невеликий, оточений господарськими будiвлями кам'яний майдан перед каменоломнями. Бiля одного з сараïв чорнiла купа деревного вугiлля, лежали рiзнi машини, залiзний брухт, кайла. Це, видно, i була кузня — майстерня каменоломень. Навпроти широко вiдчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалi, ïх було чоловiк десять, усi без капелюхiв, у брезентових фартухах, з молотками в руках. Це вони й спiвали пролетарський гiмн. Коли Брянський i Черниш пiд'ïхали, один з ковалiв вийшов наперед i урочисто вклонився ïм. — Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! — сказав вiн виразно одному, потiм другому. Офiцери знiяковiли, зворушенi цiєю пишно-церемонiйною зустрiччю, до якоï вони не звикли i якоï зовсiм не ждали. Тим часом коваль пояснював своєю рiдною говiркою, що вiн буковинець родом, а працює тут у каменоломнях барона Штрайха. Його товаришi-робiтники хотiли б чимось гiдно зустрiти радянських воякiв, але вони бiднi, у них, крiм дiтей, нема нiчого, i вони вирiшили зустрiти радянських воïнiв Iнтернацiоналом. Бо нiмцi забрали в них молодь i погнали будувати укрiплення. Нiмцi забрали худобу, якщо хто не встиг заховати ïï, вигнавши в гори. Але германи не могли забрати в них Iнтернацiонал. Брянський i Черницi, схвильованi i зворушенi, зскочили з сiдел i, вiтаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалi вправно хапали ïх за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно. Особливу симпатiю викликав шкутильгаючий коник Черниша. Мiцний, як качан, сумирний, з густою чуприною на лобi, вiн дозволяв дiтям бавитися з ним, лазити попiд черевом i акуратно пiдбирав жвавими губами ласощi з ïхнiх долонь. Йому давали вилущенi горiховi зерна, персики, виноград, i вiн усе охоче поïдав. — Руський! — галасували дiти, тiшачись i радiючи, що коник такий маленький i все ïсть. — Руський! Йов, йов! Тим часом ковалi пiдгонили на нього пiдкови, не дозволяючи нi Брянському, нi Чернишевi допомагати ïм. Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер нароблять багато малих пiдкiв спецiально для руських коней. Пiдкують так, щоб вони зiйшли з бiйцями на найвищi гребенi Альп. Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений мешканцями селища — чоловiками, жiнками, старими, дiтьми. Тут були угорськi, румунськi сiм'ï i кiлька родин украïнцiв з Буковини та Карпат. Всi вони багато рокiв працювали на цих каменоломнях. Були також бiженцi, переважно молодi дiвчата з Альба-Юлiï, Сiбiу та iнших мiст. Вони рятувалися в цих горах вiд вiйни i мiського голодування. Деякi з них, не соромлячись старих, пiдходили до Черниша i Брянського, невимушене оглядали з нiг до голови ïхнє обмундирування i ласкаво поляпували юнакiв офiцерiв по щоках. Новi Усi приязно смiялись, старi й молодi, не осуджуючи дiвчат за ïх вiльнiсть, вiд якоï обох офiцерiв кидало в жар. До таких нiжностей, та ще прилюдних, вони не звикли. Жiнки несли ïм фрукти, козиний сир, бринзу, молоко, але Брянський i Черниш ïли тiльки фрукти, а бринзи не хотiли. — Нем отравiт, — запевняли жiнки, першi куштуючи ïжу. — Германам отравiт, руським — нем отравiт. Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не буде тут барона Штрайха, а будуть новi, демократичнi порядки, то всi кинулись тиснути йому руку, а дiти почали захоплено свистiти горам, наче в них ще сидiв проклятий барон Штрайх. Молода циганка набивалася поворожити Чернишевi, попереджаючи, що не вимагає нiякоï плати. Черниш розсмiявся: — Нам не треба ворожити. Ми й так знаємо, що нас чекає попереду. Коли конi вже були пiдкованi, ковалi ще прив'язали по кiлька запасних пiдкiв до сiдел. Вони не хотiли брати грошi, тiльки попросили зiрки вiд пiлоток. — Добре пiдкували, вiд серця, — запевняв буковинець на прощання. — Хай не зiтруться пiдкови, хай не пiдiб'ються вашi конi! — Продзвенять по всiй Європi, — сказав Брянський, легко плигаючи в сiдло. Коли вони вiд'ïхали, спускаючись у ту саму тiсну кам'яну вуличку, за ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робiтники виряджали своïх визволителiв у далеку благородну путь. В чоловiчий хор тепер вплiтались, як шовковi барвистi нитки, i дитячi, й дiвочi голоси. Вечiрнє небо, гори, лiси, вiдлунюючи той спiв, бринiли, як грандiозна чутлива мембрана. XVI Гора була така, що з неï опускалися цiлий день. Гальмувати доводилось по двоє колiс, i залiзнi шини розпiкались на каменi, як у горнi. Потiм майже цiлу нiч пiдiймались угору. Десь за пiвнiч колона раптом зупинилась, i ïздовi попiдкладали пiд колеса камiння, щоб пiдводи не скочувались униз i щоб конi вiдпочили. Камiння про такий випадок кожний ïздовий тримав бiля себе в передку, щоб потiм не шукати його в темрявi, коли буде треба. Чекали команди годувати коней, але команди не було. Замiсть неï незабаром покотився, передаючись вiд бiйця до бiйця, iнший наказ: — Командири рот, в голову колони! Це вiщувало тривогу. Офiцери пробiгали вперед, на ходу поправляючи пiлотки. Невдовзi вони повернулись до своïх пiдроздiлiв, енергiйно вiддаючи накази: з'ïжджати з шосе, маскуватись... Транспорти з гуркотом з'ïжджали з шосе на узбiччя i маскувалися в соснах. Поки що ïхати було нiкуди, ïздових при транспортах залишено було якнайменше — одного на кiлька пiдвiд. Решта збиралися, ставши одразу напружено похмурими, дiловито злими. В'ючили коней. Запасались канатами, водою. Тi, що не мали баклаг, одержували ïх у старшин. Здалека, з гори, донеслось кiлька спокiйних кулеметних черг, немов стрiляли в небi. Тим часом розвiдка приносила все новi й новi повiдомлення. Там, угорi, на одному з найвищих перевалiв засiв противник. Невелике гiрське село вiн перетворив на мiцний опорний пункт. Дорога перед селом була наглухо закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кiлькома ярусами траншеï, дзоти i вiдкритi вогневi точки. Саме пiднiжжя висоти оперiзували суцiльнi дротянi загорожi. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успiху не гарантувало. Командир полку послав кiнну розвiдку далеко лiворуч i праворуч вiд дороги, щоб з'ясувати там характер ворожоï оборони i вогневу систему. Розвiдники повернулись по сходi сонця. Вони доповiли саме те, що уявляв собi командир полку. На флангах не було не лише дорiг, а навiть стежок. По найвигiднiших гребенях ворог виставив поодинокi кулеметнi гнiзда, а ще далi, в горах, здається, i зовсiм не було нiкого живого. Там починались дрiмучi лiси i прямовиснi стiни диких скель. Противник був певен, що там нiхто не пройде, що там лiси i скелi надiймо охороняють його. А Самiєв знову погнав розвiдникiв на фланги, поставивши завдання — шукати проходiв. Бо i вiн, i Воронцов, оцiнюючи обстановку, доходили єдиного висновку: перевал доведеться брати саме там, у непрохiдних лiсових хащах, у неприступних скелях, де ворог зовсiм ïх не сподiвається. Там вони мусять перевалити цей кряж i зайти вороговi з тилу. Опiвднi розвiдники повернулися. Додатковi данi потверджували результати нiчноï розвiдки: у глибинi флангiв починався такий глухий край, що ворог не вважав за потрiбне виставляти там навiть окремi засiдки. Самiєв разом з начальником штабу взявся розробляти детальний план операцiï. Майор Воронцов зiбрав комунiстiв i комсомольцiв. Полк мав просуватися вперед окремими загонами i дрiбними групами i, можливо, дiяти певний час децентралiзовано. Тому роль комунiстiв i комсомольцiв у цих окремих групах мала зараз бути особливо значною i вiдповiдальною. Взагалi роль кожного бiйця в гiрських умовах виростала набагато бiльше, нiж це було в умовах рiвнин. Тут загальний успiх у великiй мiрi залежав вiд iнiцiативи, винахiдливостi, бойового настрою кожного окремого бiйця. Воронцов добре враховував, якi новi обов'язки покладаються в зв'язку з цим на партiйно-комсомольський прошарок. Вiн розставляв людей так, щоб комунiст був у кожнiй групi, яка дiятиме певний час самостiйно. Саме комунiст повинен був у нiй задавати тон i весь час пiдтримувати бойовий дух солдатiв. Це були незвичайнi збори. Комунiсти й комсомольцi з'явились до майора уже в повнiй бойовiй готовностi, обвiшанi гранатами й дисками, з автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколiв, не складали резолюцiй. Часу для цього не було, групи мали ось-ось виступати. Деякi сiли на буреломi, деякi слухали стоячи. Воронцов говорив, походжаючи мiж ними. Опале листя шелестiло пiд його порудiлими чобiтьми. Майор говорив не голосно, а майже шелестiв, як те листя. Проте усi чули кожне його слово. — Ми переходимо до новоï та'ктики. Досi ми билися з ворогом у степах i на рiвнинах, в лiсах i болотах. Вiднинi ми будемо битися з ним високо в горах. Будемо битися частiше не вдень, а вночi. Наша мета — захопити перевал, захопити дорогу. Вiйна в горах, як бачите, це насамперед вiйна за шляхи. Але ми, пiхота, гвардiя, не можемо приковувати себе до шляхiв. Ми повиннi вмiти добре маневрувати в горах, по пересiченiй мiсцевостi. Тодi оцi пустиннi кряжi, оцi непролазнi хащi перетворяться з наших ворогiв на наших друзiв. Нiмцi вважають ïх нездоланними. А ми ïх здолаємо. Нiмцi ïх бояться, а ми ïх переможемо. Бо наша тактика гнучкiша, смiливiша, нiж прусська. Черниш слухав майора, не зводячи з нього очей. Це вiн вперше бачив Воронцова пiсля тоï зустрiчi пiд дотами, коли Воронцов лежав у блiндажi, хворий на малярiю. Замполiт недавно тiльки одужав як слiд. Обличчя його пiсля хвороби ще й досi було змарнiле, зiм'яте, зблякле. Знову вiд нього вiйнуло на Черниша чимось невловимо цивiльним, як вiд батька. Цей хриплуватий голос... Ватяна коротка фуфайка, з-пiд якоï знизу виглядає гiм-настьорка... Злегка зсутуленi плечi... Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор, що говорить iз спокоєм сiльського вчителя, зрiдка вiдкашлюючись, — чим мiг вiн так впливати на своïх бiйцiв i офiцерiв? Майже нiколи не чули, щоб вiн кричав i метушився. Все вiн робив, як i говорив, спокiйно, рiвно, поблискуючи з-пiд кошлатих брiв сiрими очима, то з суворою уважнiстю, то iнодi ласкаво. I проте його слухали всi, його накази виконувались не гiрше, нiж накази командира полку. Полк любив його. — Вiд нас передусiм залежатиме успiх цього бою, — говорив Воронцов, виточуючи кожне слово, наче токар бiля верстата. —Ми, комунiсти i комсомольцi, повиннi знати, де наше мiсце в походi i в нiчному бою. Наше мiсце — в першiм ряду. Вночi наш голос мусить завжди пролунати поперед бiйцiв. Боєць вiрить нам, боєць встане за нами в атаку. Єсть! — хотiлося гукнути Чернишевi. — Будемо, будемо попереду!.. Автоматнi рiжки, набитi патронами, буденно виглядали у Воронцова з-за обох халяв. — Нас не злякають цi гори без шляхiв i без стежок, цi глухi мiсця, де, може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо тут, бо ми — бiльшовики. Частiше, частiше нагадуйте бiйцям слова фельдмаршала Суворова: Де олень пройде, там i наш солдат пройде. Де олень не пройде, i там наш солдат пройде!.. XVII План операцiï, маршрут окремих груп i загонiв були розробленi академiком до найдрiбнiших деталей. Тiльки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успiх. Тому з загонами i окремими групами пiшли навiть штабнi офiцери. Вони повиннi були, як штурмани на лiтаках, весь час орiєнтувати бiйцiв: у цих мiжгiр'ях, особливо вночi, дуже легко було заблудитись. Кожен гребiнь уночi мав кiлька собi подiбних. Перший батальйон залишався на мiсцi, щоб атакувати перевал з фронту. Другий батальйон iшов влiво у гори, третiй — вправо у гори. За добу вони мали перевалити хребет, зробити кожен по пiвсотнi кiлометрiв, а надвечiр наступного дня вийти з двох бокiв у тилу ворога i непомiтно осiдлати шосе. По серiï зелених ракет мала початись нiчна атака. Мiнометна рота Брянського теж дiяла в цiм бою децентралiзовано. Взводи були приданi до окремих стрiлецьких рот. Взвод Черниша йшов з другим батальйоном у тил. Завдання ставилось: вибравши вогневу позицiю на пануючiй висотi над шосе, розстрiлювати звiдти разом iз станкачами тилове шосе ворога i вершину перевалу. Другий батальйон вирушив пiсля обiду. Кiлька годин iшли лощиною по дну мiжгiр'я, дедалi бiльше заглиблюючись у лiс. Вели коней, нав'ючених мiнометами, боєприпасами, великими термосами з водою. Поперед мiнометникiв просувався взвод батальйонних автоматникiв i четверта стрiлецька рота. З ними, крiм комбата, був i гвардiï майор Воронцов. З автоматом за плечем, з трубками газет, якi стирчали з кишень, вiн, щоразу озираючись, уважно оглядав бiйцiв, що змiйкою брели за ним, шелестячи листям, ïх було мало. Коли йшли маршем, бiйцiв завжди ставало менше. А коли зав'язувався бiй, i вони займали бойовий лад, i зброя ïхня починала говорити, — тодi, здавалося, число ïх одразу зростало в кiлька разiв. Лiс густiшав i густiшав. Над головами бiйцiв зiйшлися вiковi темнi дерева, i сонце не могло пробитися крiзь них. Вологiсть насичувала повiтря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром камiння, було м'яке, як подушка, i вгиналося пiд ногами. В листi то там, то там шарудiли, звиваючись, гадюки, кублились ïжаки. Раз у раз дорогу загороджував бурелом. Бiйцi, мов бiлки, вправно перескакували по столiтнiх повалених деревах, але коням з вантажем перебирагись було далеко важче. Деякi з них застрявали мiж дерев i, несамовито б'ючись, виламували ноги. ïх тут же кидали, розiбравши боєприпаси по руках. Весь час робили на деревах зарубки для зв'язкiвцiв. Зiстругували нiким не торкану, зарослу мохом кору стовбурiв i вирiзьблювали: Л->. — Л, Л!—вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Хаєцький. — Всюди йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрiзь—по горах, i по долинах, i по чужих краïнах!.. Як рiд вiчних маякiв, залишалась ця лiтера за бiйцями в похмурих нетрях чужих лiсiв. Перша лiтера невмирущого iменi вождя. Наче й справдi дух ного витав над ними, всюди супроводжуючи ïх. Незабаром настав момент, коли довелося кидати i останнiх коней. Перед бiйцями височенним муром встала стрiмка скеля. Черниш наказав розвантажити коней i вiдправити ïх назад з двома бiйцями. Воду з термосiв розлили по флягах, решту випили. Почався довгий i впертий штурм гранiтноï стiни. Черниш скинув чоботи, обв'язався канатом i подерся по каменю перший. Був час, коли вiн сходив на Памiр, не думаючи про вiйну. Вiн любив спорт, любив сонце, його вабили сяючi, високi пiки. А Вiтчизна вчила його сходити на найвищi пiки не лише заради спорту... I вiн тепер дякував ïй за науку. — Ви говорили, Черниш, що були альпiнiстом? — сказав Воронцов, який, виявляється, i досi пам'ятав оту розмову в румунському блiндажi. — Бачите, як стало в пригодi. Задерши голову, майор пильно стежив за обережними, точними i чiпкими ривками Черниша вверх по камiнню, Раз у раз Черниш зупинявся перепочити, тримаючись за скелю руками i ногами. Босий, без ременя, без пiлотки, вiн здавався зараз якимсь особливо юним i вiльним. Воронцов пригадав бачену десь картину з часiв громадянськоï вiйни: бiляки привели комсомольцiв на розстрiл. Один з тих юнакiв своïм одухотвореним лицем, гордою поставою нагадував цього молодого лейтенанта... Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну чубату голову вверх, якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень, за який можна було б вхопитися i пiдтягтися на руках. Потiм хапався за нього сильною мертвою хваткою. Вiн уже видерся метрiв на двадцять, а стiна i далi здiймалася над ним, стрiмка, як хмарочос. Знизу бiйцi, затамувавши подих, все з бiльшою напругою стежили за кожним його рухом. Внизу вже було накладено купою гiлля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш зiрвався. Ой, мало це допоможе! — думав Хаєцький, поглядаючи на зелену постiль, наготовану його командировi. — Обережнiш! — рiзко командував Воронцов, помiтивши вгорi якийсь небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя майора вiд напруги стало тепер твердим, суворим. — Тримайсь! Перепочинь! Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою i старанно вивчаючи ïï вершок за вершком. Вниз вiн не оглянувся нi разу. Звiдси вiн був схожий на мiцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп'явся пазурами в гранiт i повис, розплатавшись на ньому. Вродиться ж отаке чiпке! — думав Хаєцький, з острахом поглядаючи вгору на запаморочливий хмарочос i непокоячись вiд того, що йому теж не минути дертися туди. Сонце вже заходило, пiд скелею залягали темнi тiнi, а Черниш все ще не досягнув гребеня. Тонкий, мiцний канат, що спускався вiд нього, вже кiнчився, i його мусили доточувати. — Хапай хутчiш, вточуй хвоста, — гукав нетерпляче Хаєцький. — Бо здiйметься й полетить, а ми отут на днi залишимось! — Тебе пошлемо, Хомо! — То, гадаєш, i не здерся б, най його мамi? — Язиком?.. Добре, що довгого маєш, — i линви не треба!.. — Все! Єсть! — раптом радiсно вигукнув Черниш з висоти. — Порядок! — доповiв вiн на весь голос лунко, аж боковi патрулi почули його i зрадiли. Бiйцi з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий карниз i швидко пiшов босими ногами вище й вище навскоси по скелi, поки опинився на самiм гребенi. Сорочка його залопотiла на вiтрi, чуб розвiявся, i яскраве червоне сонце несподiвано осяяло всю його постать. Там ще було сонце. Внизу, пiд скелею, воно вже давно зайшло. — Що там бачите, гвардiï молодший лейтенант? — гукав Хаєцький, наставивши в небо своï чорнi вуса. — Сюди гляну — бачу Москву, туди гляну — Берлiн! — А моєï Вулиги звiдти не видно? — Щось мрiє таке — далеко-далеко... — Ото й вона! — Ну, хто тепер? — запитав Воронцов, переводячи погляд з бiйця на бiйця. Кожному здавалося, що цi сiрi допитливi очi заохочують саме його. — Я, товаришу гвардiï майор! — Я! Я! — Альпiнiсти ще є серед вас? — Є, — глухо вiдповiв Денис Блаженко, пiдступаючи до каната. Денисовi земляки повитрiщали очi на свого єфрейтора. Альпiнiст! Блаженкiв Денис альпiнiст! Та чи вiн хоч знає, що це воно таке? Адже вiн вище своєï клунi нiколи не вилазив, це вони знають напевно! — На якi ж ви гори сходили? — зацiкавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришiв уже туго затягувався канатом. —На Казбек? На Ельбрус? — Я б сказав, товаришу гвардiï майор, куди вiн сходив, — не втримався Хома, — але боюсь: накладе потiм стягнення! Страх суворий у нас єфрейтор! I все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бiйцям, i тi дружно пирснули. — Давайте! — гукнув Блаженко вгору i подерся по каменю, як кований кiнь по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись колiньми в брилу, тягнув обережно канат. Зрiдка вiн кидав униз короткi поради — лiвiше чи правiше триматись, де краще ступати. Незабаром Блаженко стояв уже на висотi, поруч з лейтенантом. Вiтер парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсiм безвiтряно, тихо. Коли пiднялися всi бiйцi i витягли озброєння, тодi пiдiйшов, нарештi, й Хома, який в мiру наближення його черги ставав усе тихiшим, малопомiтнiшим. — Швидше! — гукали йому тепер, як завжди гукають останньому. А вiн дбайливо ув'язував себе якомога мiцнiше, щоб не зринути з петлi, не зiрватись. Зате бiйцi, змовившись, тягли його скорiше, нiж iнших, тягли жартома всi разом, як цебер з водою. Хома ледве встигав перебирати по скелi руками й ногами та вчасно вiдхиляти своï вуса вiд камiння. — Легше! — волав вiн. — Ой, легше, пропав чоловiк! А коли вже став на гребенi, то оглянувся навкруги в синiючий прозорий вечiр i сплеснув руками: — Леле! Який свiт широкий! Гори i гори без краю! Таке все велике, що аж наче i сам пiдростаєш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де ïï Хома здирається до неба, то не впiзнала б Хоми! Сказала б: Це не той Хома! Х'аєцький почав розв'язуватись i, збираючи канат на руку, заговорив-заспiвав по-подiльському: — Ой канате, канате, рiдниï наш брате! Нiде ми тебе не кинемо, скрiзь понесемо з собою! Прядив'яний, жалив'яний, ти нам дорожчий, анiж був би кутий iз щирого золота! Братський канате, єднаєш ти нас докупиi Доки тебе тримаємось дружно, то нiщо нам не страшне! Як один з тобою вгору здiйметься, то i всiх витягне! Як один пада, то всi його пiдтримають i не дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього каната, братове слов'яни!.. Брати слов'яни з деякого часу стало загальновживаним звертанням бiйцiв мiж собою, коли вони були в доброму настроï. Зараз брати слов'яни звично в'ючили мiномети на себе. — Здається, i ви тепер стаєте альпiнiстом? — сказав Воронцов Хаєцькому, посмiхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу. — Стаю, товаришу замполiт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!.. Але ж це просто чудо якесь з чоловiком тут робиться. Внизу пiд скелею був один Хома, а пiднявся на скелю, то це вже iнший Хома! I бачить далi, i чує далi... I в головi наче посвiтлiшалоï Ким, ким, а от, що стану альпiнiстом, нiколи не думав. Таке бескеття подолати, га? — А ми здавна альпiнiсти, товаришу Хаєцький, — докинув Воронцов, крокуючи поруч з бiйцем. —Ми альпiнiсти ще з часiв Суворова. Чули про Суворова? I, перестрибуючи з бiйцями з каменя на камiнь, майор почав розповiдати ïм про Чортiв мiст. Черниш iнодi поглядав на Воронцова i дивувався, як швидко мiг змiнюватись замполiт. Ще вранцi на партiйно-комсомольських зборах вiн був якийсь збляклий i начебто кволий, хирлявий пiсля перенесеноï хвороби. Тепер же вiн ступав пругко, бадьоро, iнодi балансуючи по гострiм камiнню, як молодий. Обличчя його в синiх сутiнках здавалось затвердiлим, i не видно було на ньому слiдiв утоми. Майор на ходу розповiдав i розповiдав бiйцям рiзнi iсторiï, i бiйцi намагались не вiдстати, бути ближче до нього, щоб усе чути. Пiд час коротких привалiв, коли бiйцi опускались на холодне камiння, Воронцов не сiдав, а весь час походжав мiж ними. Вiн здавався ïм невтомним, бо нiхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому буде дуже трудно знов устати на своï побитi ноги, подробленi осколками ще в сорок першому. Свiтла нiч стояла над горами. Чиста, прозора, вона просвiчувала наскрiзь, як синiй коштовний камiнь чистоï води. Високi зорi тремтiли над головами бiйцiв, iнодi падаючи, наче хтось звiдти, з неба, запускав сигнальнi ракети. Подзвонювали в такт фляги й тугi диски на ременях. Поцокували солдатськi пiдкови на вiковiм камiнню, на яке ще досi нiхто не ступав. Там, де олень не пройде... XVIII Гвардiï сержант Козаков iшов з кiлькома бiйцями-розвiдниками поперед третього батальйону, що його вiв сам хазяïн, командир полку Самiєв. Батальйон рухався в обхiд перевалу, далеко праворуч вiд шосе. Тоненькi ялинки розбрелися по схилах гiр. По дну мiжгiр'я, мiж тисячотонними камiнними надовбнями, крiзь колючий чагарник продиралися бiйцi. Майже всi були вже обшарпанi, закривавленi, подертi колючими гiлками. Навiть у пiдполковника Самiєва смуглява, старанно виголена щока була вкрита темною плiвкою запеченоï кровi. Вiн iшов з комбатом попереду, твердо ступаючи своïми стрункими ногами, щоразу зупиняючись i розгортаючи карту, коли помiчав десь на горi дерев'яну хатину, схожу на ластiв'яче гнiздо. Пожовуючи смаглу губу, пiдполковник дивився на карту, потiм чортихався i рвучким енергiйним жестом закривав свiй величезний планшет: ластiв'ячого гнiзда не було на картi. Його вже пiсля складання карти вимостив собi якийсь мiсцевий лiсник-романтик. — Марш! — з характерним таджицьким акцентом командував Самiєв i йшов далi. Хiба вiн повинен був зупинятися через те, що мав перед собою застарiлу карту Центральноï Європи? Козаков залишав по дорозi маяки, а сам дерся все вище й вище з компасом у руцi по заданому азимуту. Вiн добре орiєнтувався в мiсцевостi i тому йшов серед цих прадавнiх сивих ярусiв камiння так твердо й упевнено, наче проходив тут уже не перший раз. Як i всьому батальйоновi, Козакову доводилось посуватися з своєю групою повiльно, весь час маскуючись, мiсцями переповзаючи по-пластунському, бо з кряжу, вздовж якого вони рухалися низом, часто обзивалися ворожi кулемети. Вже навiть кiлометрiв за дванадцять вiд шосе, в такому хаотичному нагромадженнi диких скель, урвищ, яруг, де, здавалось, не могло бути жодноï живоï людини, зверху несподiвано вдарив кулемет. Козаков сигналом поклав бiйцiв i сам залiг теж, уважно вивчаючи скелю, з якоï його обстрiляли. Вона нагадувала середньовiчний замок, похмуру кам'яницю, яка, гострiшаючи догори, утворювала там щось подiбне до вежi. Звiдкись iз тоï вежi i було обстрiляно розвiдгрупу. Сержант послав одного з бiйцiв назустрiч батальйоновi попередити хазяïна, що на шляху ïхнього просування виявлено вогневу точку противника. — Передай, що за годину ïï буде знищено, — наказував Козаков посильному, — а поки що хай хлопцi перекурять i поп'ють холодноï води, якщо вона в них є. Знищено!.. Легко передати, що буде знищено. Але ж це треба ще й зробити. Хазяïн не любить пустих обiцянок. Козаков прийняв рiшення: якщо його групу вже виявлено, — вiн залишить тут кiлькох бiйцiв, якi удаватимуть, нiби готуються штурмувати кам'яницю в лоб. Доки увага ворожих кулеметникiв буде зосереджена на цих гастролерах, як назвав Козаков у думцi своïх товаришiв, вiн тим часом непомiтно пробереться до самоï сопки, зiйде з тильного боку на вершину i знищить кулеметну обслугу гранатами. Козаков не доручив цiєï справи нiкому з своïх бiйцiв, а вирiшив усе зробити сам. Це не тому, що вiн не надiявся на своïх хлопцiв (вiн знав ïх давно i вiрив ïм, як самому собi). Вiн просто сам ласий був до такого шматка. Вiн аж тремтiв увесь, коли траплявся такий небезпечний випадок, такий шанс, де можна було дати волю своïй винахiдливостi, умiнню, хоробростi. I по праву командира Козаков завжди брав собi найнебезпечнiшi завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям. — Ти, сержанте, зловживаєш своïми личками, — нарiкали товаришi. — Завжди сам лiзеш чортовi на роги! — Це я даю Козакову по блату, — висловлювався сержант про себе в третiй особi. Розвiдники почали давати гастролi, i одразу ж iз вежi пролунало кiлька коротких черг. Козаков поповз мiж камiнням, ледве помiтний, сiро-зелений, як степова ящiрка. Бiйцi продовжували дратувати вогневу точку. Знову кулемет дав кiлька черг, проте кулi високо прозумкотiли у чистiм сухiм повiтрi над головами розвiдникiв. — Що за чорт? — здивувався один з розвiдникiв. — Стрiляють не по нас, а понад нами! — Може, ми в мертвiм просторi? — Кий бiс! Дивись... Вони приблизно змiряли кут вiд вершини сопки до них. Виходило, що кулi могли б сiкти по них. Козаков повз невтомно. Вiн, Козаков, якого на тактичних навчаннях нiякою силою не вдавалось командирам змусити повзти по-пластунському щиро, без фальшу, тут повз так, нiби це з дитинства було його найулюбленiшим заняттям. Озирнувшись, вiн встав на ноги лише тодi, коли наблизився зовсiм до пiдошви кам'яницi, де вже й справдi був мертвий простiр i зверху не могли його бачити. Натертi об камiнь лiктi гостро щемiли. В часи перепочинку, коли дивiзiйна пральня з дiвчатами стояла недалеко вiд полку, тi лiктi в Козакова були завжди старанно заштопанi. Тодi й трофейнi чоботи його вилискували дзеркально, а ясно-руда велика голова, пiдстрижена боксом, пахтiла найкращими парфумами європейських фабрик. Тодi! А коли полк вступав у боï або коли хазяïн щоночi ганяв Козакове по язика, а азяк не попадався, тодi сержант на свiй зовнiшнiй блиск i на дiвчат махав рукою. Ходив мовчазний, сердитий, занехаяний, як з похмiлля, i тiльки повiки його нервово посiпувались. В поглядi його тодi було й справдi щось вовче. У такому станi вiн був i зараз. Не до шику було, не до чепурiння, i знову спiдня сорочка, висмикнувшись, стримить у нього ззаду, як парашут. Немазанi чоботи порепались. Руда щетина вкриває випнуту кiстляву щелепу. Забув уже Козаков i пральню, i шик, i всi своï фронтовi розваги. Нiчого зараз для нього не iснувало, крiм завдання. В такi моменти все життя кого зосереджується в зеленкуватих, трохи скошених очах та настовбурчених вухах. Ось вiн причаïвся, як рись, стоïть пiд скелею, сторожко наслухаючи, трохи схиливши голову набiк i розкривши рота. Якби його хто пiдгледiв у цей момент, то побачив би, як у гострих його очах уже iскряться найсмiливiшi вигадки й комбiнацiï. Крок за кроком посувався вгору, хапаючись за колючi кущi шкарубкими, в ластовиннi руками. Надiйнi широкi руки, що так подобались дивiзiйним дiвчатам!.. Озирався, наслухав i знову дерся по камiнню, напружуючись усiм тiлом, яке ставало, коли вiн пiдважувався, одним суцiльним гнучким м'язом. Нiякоï стежки тут не було. Хто там на висотi? Скiльки ïх? Цi думки не лякали Козакова, а тiльки заохочували, пiд'юджували швидше видертися туди i помiрятися силами з ворогом. Гiрськi орли кружляли високо в синьому небi. Сюди, мабуть, нiколи не залiтали степовi нашi птахи, — подумав Козаков. — А ми залетiли. I ось нарештi вершина. Це була площа значних розмiрiв, безладно завалена голим камiнням, хоча знизу здавалася майже гострим шпилем. З наготованою гранатою в руцi сержант почав скрадатися межи камiнням в той бiк, де зрiдка зривалися скупi кулеметнi черги. Чому ïх не взяти живцем? Краще я ïх живцем! — раптом вирiшив Козаков. — Свiжакiв приведу! Хазяïн буде радий. Знову пристебнувши гранату вусиком до пояса, вiн узяв автомат на руку, тримаючи його на-по-готовi. Те, що побачив Козаков, зупинившись за останнiм каменем, вкрай здивувало, вразило його. За кулеметом, на самiм краю урвища, лежав один-однiсiнький солдат у мадьярському жовтому обмундируваннi, але босий. Навколо нього валялись коробки з-пiд патронiв, купи вистрiляних гiльз, вiдiткнута алюмiнiєва фляга... Бiльш не було нiкого i нiчого. Солдат пильно вдивлявся поперед себе вниз, не помiчаючи, що хтось уже стоïть в нього за спиною. Чого вiн босий? — подумав Козаков i, наставивши автомата, звично, з пiдкресленою байдужiстю сказав: — Хенде хох! Солдат обернувся до нього обличчям. Це було обличчя мерця, подоба якоïсь єгипетськоï мумiï, вийнятоï з гробницi. Один маслак, один череп, обтягнутий темно-жовтою, спеченою шкiрою!.. Тiльки тi глибоко запалi очi ще жили i горiли таким щирим, змiшаним з божевiльною радiстю подивом, що Козакову раптом стало жаль свого бранця. — Хенде хох, — сказав сержант ще раз таким тоном, наче пропонував земляковi закурити. Солдат сiв i, сидячи, пiдняв руки. Тiльки тепер Козаков зрозумiв, чому кулеметник босий. Обидвi ноги його були прикутi до каменя залiзними короткими ланцюгами. Смертник! — майнуло Козакову в головi. — Та це ж смертник! Досi вiн багато чув оповiдань бiйцiв про цих смертникiв, що ïх ворог залишав за собою при вiдступi, але навласновiч бачив такого бiдака вперше. — Камрад, не убий! — скривився солдат жалiбно, злякано i приязно вдивляючись у Козакова. — Я хорват, товаришу. I щоб швидше переконати цього плечистого юнака з автоматом, що перед ним таки справдi хорват-слов'янин, бранець сухим скрипучим голосом натужно проспiвав йому рiдною мовою якийсь фривольний куплет, щось на зразок коломийки. Сержантовi нестерпно було на нього дивитись. До такого стану довести людину! Посадити на ланцюг без води, без хлiба i заставити стрiляти у своïх же братiв!.. Та ще ця скрипуча соромiцька пiсенька, якою вiн хоче врятуватись вiд смертi... Губи солдата, запеченi, як чорна хлiбна шкуринка, ледве розмикалися. Його, видно, палила спрага. — Ех, ти... Козаков вiдстебнув вiд пояса флягу, i хоч там було води всього на один ковток i самому йому пересихало в горлi, вiн, не вагаючись, подав флягу старому солдатовi. — Пий! Солдат схопив флягу обома руками. Сухi, до краю виснаженi руки його дрижали, коли вiн пив, i навiть рiдке сивiюче волосся на головi тремтiло, безладно одкинувшись назад. — Кесенем сипе, шпасiба, мерсi, — повертаючи флягу, дякував солдат всiма знаними мовами. — Руський — добрий; руських — любiм... Козаков, однiєю рукою пiднявши автомат в небо, дав три одиночних пострiли. Це було сигналом униз його хлопцям. Один з них одразу ж метнувся до командира полку доповiдати, що все вже в порядку. Хорват тим часом показував Козакову своï солдатськi документи, i Козаков, розглядаючи ïх, удавав, що цiлком у них розумiється. — Так, так... Умгу, — суворо миркав вiн у документи. Хвилюючись i все ще не опам'ятавшись, солдат розповiдав про себе. Вiн угорський хорват з Балатону, по професiï чизмар, тобто швець. Коли Салашi закликав його до армiï, запродавши нiмцям, вiн не хотiв стрiляти в своïх схiдних братiв слов'ян i вирiшив будь-що здатися в полон. Нав'язавши одноï ночi на гвинтiвку бiлу хустку, вiн пiшов у гори. Цiлу нiч вiн кружляв у якихось бескеттях, кам'яних лабiринтах, без компаса, без керма i без вiтрил iз своєю бiлою хусткою на гвинтiвцi. На свiтанку йому здалося, що вiн нарештi досяг мети. Iз скелi над ним чахкали малi мiномети, i вiн почав туди гукати, махаючи бiлою хусткою радянським бiйцям. До нього звiдти швидко спустилися... нiмцi й мадьяри. Отак проблукавши нiч в Альпах — жорстокi гори Альпи! — вiн знову попав до осоружних фашистiв. Тi одразу здогадалися, в чiм рiч. Одвели в штаб батальйону. Там офiцерня довго глузувала з його невдалого переходу в полон, а потiм було винесено вирок: розстрiляти. Проте з солдатами у них сутужно, i один з офiцерiв порадив залишиш його в засiдцi на крайньому глухому фланзi батальйону. Це була певна смерть. Його прикували на цiй кам'янiй вежi бiля МГ, позбавивши всього, залишивши йому тiльки патронiв вдосталь. Тепер вони знали, що вiн загине так чи iнакше: або сконає сам, змучений спрагою, розкльований птицями, або впаде пiд кулями, вiдстрiлюючись до останнього, коли на нього наступатимуть. Не стрiляти вiн не мiг — вiн мусив стрiляти. Це була єдина остання надiя для нього, прикутого на цiй альпiйськiй скелi: тiльки пострiлами мiг вiн окликнутись до живих, дати ïм знати про себе, що вiн є, iснує, живе. Коли б у нього скiнчились патрони, вiн сконав би тут страшною повiльною смертю на безхлiб'ï та безводдi серед розпеченого сонцем камiння. Бо хто почув би його стогiн серед цих безкраïх пустельних кам'яних гiр? Кому спало б на думку шукати живу людину тут, на краю свiту? Хiба що голоднi орли прилетiли б випити йому очi. Лежало б через мiсяць тут почорнiле солдатське тiло, висушений кiстяк, прикутий бiля нiмого, уже заржавiлого вiд гiрських туманiв МГ... Могло б так бути, але не буде. Замислився Козаков. Може, вперше оце його власна роль на вiйнi постала перед ним у новому свiтлi. Гарно рятувати людей! Краще, нiж убивати! Розповiдаючи про себе, хорват усе тягнувся рукою. щоб торкнутися нею Козакова. Йому немовби ще й досi не вiрилось, що перед ним живий радянський сержанг у вицвiлiй пiлотцi, з автоматом на грудях. Посеред своєï розповiдi хорват раптом замовк, зупинивши зачудований погляд на орденi Слави, що висвiчував у Козакова на засмальцьованiй лотом гiмнастьорцi. — Кремль? — сказав солдат, вказуючи на силует Спаськоï вежi на орденi. — Кремль. — То є мiць. То є вiкторiя. Козаков пiдвiвся, пiдiйшов до важкого МГ i взяв його обома руками за теплий ствол, як коваль за молот. — Зараз я тебе розкую, братиш! Орли клекотiли, велично плаваючи понад глибокими, повними спеки мiжгiр'ями. XIX Опiвночi, коли гвардiï пiдполковник Самiєв випустив з ракетницi одну по однiй шiсть зелених ракет, нiмцi й угорцi, якi обороняли перевал, навiть не думали, що кiнець ïх так близько, ïхнi вартовi, не розумiючи, в чому справа, здивовано поглядали, як розсипались ракети холодним зеленим блиском у них над головами. Хто ж бо знав, що два радянськi батальйони вже звечора лежать обабiч шосе в тилу i напружено чекають у небi саме цих ракет? Тепер дочекались i встали. Тиша трiснула, нiч загримiла, тисячi вогнiв трасуючих куль, прошиваючи темряву, помчали звiдусiль на перевал. На досвiдi попереднiх боïв за висоти пiдполковник Самiєв переконався, що мiж боєм бiля пiднiжжя i боєм на вершинi проходить, як правило, певний час i саме це дає змогу противниковi опам'ятатись i зiбратись з силами. Щоб уникнути цього тепер, пiдполковник заздалегiдь розставив вiдповiдним чипом сили i вогневi засоби полку. Батальйони, що непомiченими вийшли противниковi у тил, зараз лежали вище перевалу в скелях понад шосе. Встановленi тут станкачi й мiномети за сигналом накрили ворожу оборону майже нависннм вогнем. Навпаки, бiйцi першого батальйону ще звечора залягли дугою попiд перевалом внизу так, що па тлi неба видно було силуети солдатiв противника. Вогнi знизу i зверху схрестились, накриваючи перевал. Полк почав бiй уночi, i це давало йому особливi переваги. Ошелешений несподiваним ударом, противник кинувся до апаратiв, але зв'язок уже був перерiзаний. Тим часом штурмовики першого батальйону проклали гранатами проходи у дротяних загорожах. Незмовкаюче серед темряви ура пiдiймалося дедалi вище, охоплюючи вершину. Дезорганiзований раптовiстю нiчноï атаки, ворог не встиг учинити скiльки-будь сильного опору. Це був один з найкоротших i найблискучiших боïв, проведених полком у гiрських умовах. Втрат майже не було. Академiк довго потiм пишався перед генералом своєю так вмiло органiзованою нiчною операцiєю. До ранку шосе вже було розчищене бiйцями вiд дубових колод. Протитанковий рiв засипали так, що по ньому могли рухатися транспорти. Знову заклекотiли кованi колеса, пiдiймаючись на перевал, один з найвищих у Трансiльванських Альпах. Бiйцi поспiшали досягти вершини i глянути вперед: що там? Чи не рiвнина, чи не степи?.. А перед ними знову вставала панорама гiр, нижчi i вищi кряжi, наче грандiознi хвилi кам'яного, навiки застиглого моря. Скiльки сягали очi — гори, гори, гори. Бiйцями сприймалось — боï, боï, боï. XX Живий, здоровий. Весь час з боями просуваємося в горах. Воюємо в Трансiльванiï, якщо ти коли-небудь чула про таку краïну. Б'ємо i нiмцiв, i мадьярiв. Згадуємо нашу далеку золоту Батькiвщину. Не бачимо нiчого, крiм сонця над головою. А вночi хмари бiлiють пiд нами. Маємо все, що треба солдатовi. Мрiємо вийти з цих безкраïх гiр: душа тужить за просторами степу. Не скучай, мамо. Будь щаслива, Женя XXI Маковейчик сидить, зiбгавшись, над апаратом. Раз у раз вiн пiдводить запаленi очi i глухо повiдомляє: — Убило комсорга. — Убило лейтенанта Номоконова. — Поранило санiтарку Галю. Мiномети, охолоджуючись, похмуро дивляться вгору на висоту вiсiмсот п'ять. Третiй день ïï шгурмує пiхота i не може взяти. В батальйонах полку лишилося по п'ятнадцять-двадцять активних багнетiв. Командир полку Самiєв, розмовляючи по рацiï з вищим начальством, тiльки ще бiльше темнiє i коротко повторяє крiзь зуби: — Єсть... Єсть... Єсть... По тилах iшла чистка за чисткою. У пiхоту забрали кухарiв, писарiв, ïздових, старшин. Вони тепер там, нагорi, повзли метр за метром все вище i вище мiж розпеченим камiнням, об яке кресались, розплавляючись, кулi. Комбат викликав Брянського до апарата. I Брянський, розмовляючи з ним, також повторював, зцiпивши зуби: — Єсть... Єсть... Єсть... А кiнчивши, сiв на каменi й охопив голову руками. — Що там? — запитав Сагайда. — Вимагає дати в пiхоту чотири чоловiки. Що я йому дам?.. Що-о я йому дам? I, дiставши блокнот, обвiв поглядом своïх бiйцiв. Кого вiн дасть? Комбат каже, що це тимчасово, проте Брянський добре знає — з пiхоти до нього не повертаються. А скiльки чесних зусиль, невтомноï працi вiн вклав, щоб цi люди стали такими мiнометниками, як зараз. Свiй досвiд, знання, свою пристрасну любов до справи вiн терпляче, на кожному перепочинку, на кожному привалi передавав ïм. Особливо ж у горах... У гiрських умовах роль мiнометного вогню одразу пiдвищилась порiвняно з тим, як це було на звичайнiй мiсцевостi. Бездорiжжя та рiзко пересiчений рельєф, що обмежує огляд i обстрiл, змусили стрiлецькi пiдроздiли користуватися найбiльш легкими i рухливими артилерiйськими системами. Сучасний мiномет виявився наче спецiально створеним для гiр. Його можна перенести на в'юках, де нiколи не пройде важка гармата. Своïм вогнем вiн скрiзь прокладе дорогу батальйоновi i просунеться сам з допомогою мiнометноï обслуги. Крутизна траєкторiï мiн в горах виявилась особливо цiнною. Мiна, викинута пiд потрiбним кутом, з однаковим успiхом може збити ворожий кулемет на високiм гребенi i дiстати ворога на днi найглибшоï складки, закритоï вiд усiх iнших видiв вогню. У горах Брянський, як командир, зустрiвся з новими труднощами. Його мiнометники, що звикли вести вогонь на рiвнинi, мусили стрiляти в нових умовах. Тiльки грунтовна математична пiдготовка Брянського дала йому змогу швидко врахувати всю особливiсть роботи в горах, i, довчаючись сам, вiн доучував весь час своïх офiцерiв та бiйцiв. Повiтря в горах дуже прозоре, отже, i видимiсть тут стала набагато краща, нiж на рiвнинi. Тому наводчикам i спостерiгачам, якi звикли вiдзначати вiдстань в умовах рiвнини, тут цi вiдстанi здавались меншими вiд справжнiх. Брянський поставив начебто химерне завдання: — Перебудувати очi! Доки очi не звикнуть до гiрських умов, старший лейтенант заборонив i собi, i своïм пiдлеглим визначати дистанцiï на око. Вiн став вимагати, щоб данi ока обов'язково перевiрялись хоч би сiткою бiнокля. Нi собi, нi пiдлеглим Брянський не давав у горах спокою. Навiть Сагайду i Черниша вiн тренував годинами, привчаючи дивитись по-новому. I знову свiй досвiд, своï експерименти й спостереження вiн намагався узагальнити й занотувати. Вiн весь час поспiшав, немов турбувався, що не встигне iншим разом цього зробити. Майже не знаючи сну й вiдпочинку, вiн, як фанатик експериментатор, лежачи десь мiж гарячим камiнням, виводив якiсь додатковi формули для стрiльби знизу вверх i iншi — для стрiльби зверху вниз. Набивав записами свiй планшет i, всмiхаючись втомленими очима, говорив Чернишевi: — Коли що трапиться зi мною, вiзьмеш, друже, оцей планшет у спадщину. I додавав замислено: — Шкода, коли б наш досвiд, здобутий такою цiною, пропав, загубився. Хто знає? Можливо, вiн ще колись придасться тим, що ходять нинi в пiонерських краватках... Ми, звичайно, думаємо, що це вiйна остання у свiтi... Але ж знаєш, як багато ворогiв у нашоï Вiтчизни... I ось тепер вiн сидить з блокнотом та олiвцем в руках i дивиться на свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати своïх дiтей. З ними, з цими людьми, простими, чесними й вiдданим, вiн уже пройшов сотнi кiлометрiв i мрiяв пройти ще сотнi. Але... Кого ж я йому дам? I вiн почав писати. Записав трьох i задумався. Потiм, обламуючи олiвець, додав четвертого: Шовкун. Iшли: старий Барабан, його сусiда Багрiй, молдаванин з Рибницi Булацелов i Шовкун. Вислухавши наказ. нiхто з них нiчого не промовив, нi про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зiбрали своï бiднi солдатськi пожитки i попрощалися з товаришами. Уже вiдiйшовши кiлька крокiв, Шовкун раптом вернувся i, нiяковiючи, пiдступив до Брянського: — Ось... мало не забув... Вашi комiрцi, товаришу гвардiï старший лейтенант... Випранi, чистi. I ще раз глянувши з прихованою нiжнiстю на свого командира, козирнув i кинувся доганяти товаришiв. Це було в обiдню пору. I не пройшло кiлькох годин, як Шовкун знову спускався на вогневу тiєю самою стежкою, мiж бурими кущами i величезними брилами камiння. На цей раз пiдборiддя Шовкуна було перев'язане i крiзь марлеву подушку проступала свiжа кров. Його обступили товаришi й земляки. Але Шовкун не мiг як слiд володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тiльки сичав крiзь зуби. — Я нiчого... й не встиг, —сичав вiн. —АБулацелова убило поруч... Багрiй i Барабан були ще живi... Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб iти в тил, Шовкун знову пiдiйшов до Брянського: — Товаришу гвардiï старший лейтенант... Побережiться... Прошу вас, побережiться, — ледве мiг розiбрати Брянський. — Бо менi погане видiлося... — Шовкун, — серйозно глянув на нього Брянський, — хiба можемо вберегтися вiд своєï долi? — Воно-то так... На прощання Брянський мiцно потис ординарцевi руку. — Вилiкуєтесь — повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму. — Постараюсь, товаришу гвардiï старший лейтенант. Коли Шовкун пiшов, повiльно спускаючись на дно мiжгiр'я, Брянський далеко провiв його пильним поглядом. Потiм пiдiйшов до Черниша, сiв поруч з ним на теплому каменi i сказав з якоюсь особливою задушевнiстю: — Женю.. Я тобi вже говорив... коли б зi мною що трапилось—забери оцей планшет. Тут усi моï... Все мое... Я знаю — ти доведеш це до кiнця. Ти знаєш усi моï iдеï, розумiєш ïх краще, нiж будь-хто. Гаразд? Чернит мовчки стиснув руку товариша. Високо над грядою гiр ключем пролiтали в сонячному небi якiсь бистрi тонкошиï птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив за ними. — На пiвдень, у вирiй. Ти не цiкавився, друже, шляхами птахiв? Нашi сюди навряд чи лiтають... З Бєларусi вони через Украïну, а потiм — через Чорне море... Черняш уперше ночув вiд Брянського оце Беларусь. Вимовив його старший лейтенант з незвичною нiжнiстю в голосi. Задумались обидва. Кожному своï думки, своï мрiï навiяли отi високi, даленiючi птахи... Хома Хаєцький, висунувшись з ячейки, яку вiя цiлу пiч довбав собi кайлом, терпляче вдивлявся в кущуватi заростi, що залягали лiворуч попiд висотою. — Нiмцi! — раптом вимовив вiн, блiднучи. Мiнометники з сусiднiх ячейок насторожено глянули в той бiк. — То тобi здалося. Там десь нашi сорокап'ятчики. — Ба нiмцi. — Ба й нi. Раптом ще кiлька голосiв разом вигукнули: — Нiмцi!!! Тепер уже помилки не могло бути: всi побачили, як, звиваючись мiж камiнням, мовчки повзуть i повзуть тi. Де вони просоталися, — було невiдомо, хоча, зрештою, тут це не було незвичайним явищем: в горах нерiдко нi в них, нi в нас не було суцiльноï оборони. Тут захищались i штурмувались здебiльшого дороги та окремi висоти, що, як бастiони, здiймалися над довколишнiми хребтами. Брянський одразу розгадав маневр противника й оцiнив усю глибину небезпеки. Обтiкаючiï пiднiжжя висоти, нiмцi хотiли звiдси вiдрiзати весь батальйон, який штурмував сопку там, високо вгорi. Брянський негайно наказав повернути на нiмцiв усi мiномети, коротко повiдомив комбата i закiнчив словами: — Приймаю бiй. Мiномети задерли своï труби майже вертикально в небо. Було видно, як мiни, мов чорнi риби, зробивши в блакитi найкрутiшу траєкторiю, шугнули в саму гущу нiмцiв. Там, серед камiння, диму й полум'я, знявся страшенний гвалт, i нiмцi пiднялись в атаку. Вечорiло, i тiнi вiд висот уже закривали мiжгiр'я. Брянський глянув на своïх засмалених сонцем бiйцiв i згадав лiто — найтяжче лiто тисяча дев'ятсот сорок другого року в донських степах. — Товаришi, — сказав вiн спокiйно, i тiльки незвичайна блiдiсть обличчя показувала, якого зусилля волi коштує йому той спокiй i стриманiсть. — Вiд нас залежить доля батальйону, доля наших товаришiв-пiхотинцiв. Крок назад — уже зрада. Вiдступати нам нiкуди. Може, комусь iз нас тут судилося загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам'ятаймо одне: на нас лежить велика мiсiя. Будемо ж стояти на смерть! Бiйцi стояли по груди в ячейках, мов загiпнотизованi. В цiлому свiтi настала повна порожнеча. Все зникло, були тiльки зiгнутi попелястi постатi в чужiй унiформi, що з гелготом наближались i наближались. Черниш нiколи й не думав, що вiн так спокiйно сприйме першу зустрiч з ворогом лице в лице. Йому здавалося, що зникло все хвилювання. Нерви напруженi до краю, рука мiцна, погляд ясний. Здавалось, вiн на протязi всього життя не зазнавав такого напрочуд ясного спокою, як зараз. Думка працювала з особливою яснiстю, рухи стали методично доцiльнi й безповоротнi. Вiч встигав усе бачити, все чути i все розумiти, немов сприйнятливiсть його мозку раптом нечувано розширилась, збудивши в ньому на мить спалах ясновидiння. — Огонь! — скомандував Брянський. Ударили з усiх автоматiв i карабiнiв. Маковейчик теж вистрiлив, ще ранiше прицiлившись. I хоч стрiляли всi i хтось, глушачи, бахкав йому бiля самого вуха, все ж, побачивши, як нiмець, змахнувши руками, впав горiлиць, Маковейчик скорiше вiдчув, нiж зрозумiв, що то його нiмець, що упав вiн саме вiд його кулi. Це я, це я! —пiдiймався в ньому переможний внутрiшнiй голос. — Нiхто iнший, тiльки я! I вiн прицiлився в iншого. Нiмцi безладно строчили на ходу з автоматiв, падали в трiскотнявi, зводились i знову бiгли, наближаючись, i вже видно було ïхнi скривленi — чи злобою, чи смертельним переляком — обличчя. — Гранати! — крикнув Брянський i перший метнув, стежачи, де вона падає, i взяв другу, його очi, що, здавалось, давно i назавжди згасли, загоралися гострим синiм вогнем, наче вiтром здувало попiл i роздмухувало спиртово-синiй жар, що жив пiд ним. — Гранати! Гранати!!! Гранати летiли одна за одною. Знявся страшенний лемент, нiмцi вбiгали на вогневу. В цей момент усi почули, як вигукнув Брянський: — За Батькiвщину! Вперед! Нiколи нi до, нi пiсля цього Черниш не чув цiєï фрази так. З якоюсь особливою силою й значимiстю прозвучала вона ïм тут, збиваючи всiх в кулак. Батькiвщина! Як у феєричному свiтлi, сяйнули Чернишевi i далека рiчка на кордонi, i сонячнi поля за нею, i випускний вечiр в училищi, i мати з накинутою шаллю на плечах, i довгий караван у пiсках, i ще щось невиразне, але без краю прекрасне промайнуло перед ним в одну секунду, i все йому стало ще яснiшим. Не дивуючись, вiн бачить, як Брянський маленькими бiлими руками ввiгнався в кремнистий бруствер i легко вилетiв наверх, не оглядаючись на бiйцiв, наче не мав найменшого сумнiву, що й вони зроблять те саме, плигнув з бруствера вперед, заносячи з-за спини важку протитанкову гранату. Черниша теж винесло єдиним духом наверх. Дивлячись уперед, вiн весь час встигав якось боком бачити, як i iншi бiйцi вилiтали з ячейок, немов ïх звiдти щось виштовхувало, i в усiх були блiдi, зосередженi обличчя. — За Батькiвщину! — ще раз дивним голосом гукнув Брянський, i Черниш не впiзнав його сильного голосу, наче змiненого резонансом чужих гiр. Черниш бачив ще, як Брянський боком стрибнув кiлька крокiв уперед i метнув гранату, вихоплюючи в ту ж мить пiстолет, i одразу серед нiмцiв, що вже були ось тут, гуркнуло, заклубилося, i вони на мить зникли в чорному. Черниш бачив, як упав Брянський, але не зупинився, i нiхто не зупинився. Всi, схилившись, мчали вперед, i всi щось кричали в диму й чадi. I Черниш теж кричав, не пам'ятаючи що. Нiмцi тiкали з вогневоï. Це ще пiддало Чернишевi сили, такоï сили, що, здавалось, його не мiг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорiв чужий френч, фляга, закрита кружкою, билася в нiмця на заду, i Черниш хотiв за неï вхопитися i ще швидше бiг, не бiг, а летiв, як птах. Усе тiло його зробилося легким, пружним, нестримним... Черниш, вiдчуваючи в своïй руцi щось важке, розмахнувся i вдарив нiмця до тiм'ю. Той одразу присiв, наче ввiйшов у камiнь, i Черниш аж тепер помiтив, що вдарив його мiною, яка не знати коли i яким чином опинилася у нього в руцi. Хоча б не вибухнула!—майнуло йому в головi. — Рубай, бий! — За Брянського!!! — вигукнув хтось поблизу, i Черниш знову рвонувся вперед у суцiльнiй рев, стогiн, гупання нiг. 3начить, Брянського вбито! — здогадався вiя на бiгу, але це його де занепокоïло, а, навпаки, ще бiльше сповнило лютою мiццю; i його не здивувало, що iм'я його друга вже гримить мiж ними, як бойовий клич. Чериниi бачив, як перед Денисом Блаженком обернувся високий гiтлерiвець в окулярах i, здiймаючи руки, страш но крикнув: — Гiтлер капут! — А тобi теж! I Денис рубонув його кайлом прямо по перенiссю. — За Брянського!!! Мiжгiр'я гримiло бойовим клекотом. Перед Чернишем, утiкаюяи, скреготали по камiнню кованi чоботи, i вiн, зцiпивши зуби, напружуючись що було сили, плигнув ще раз упе'ред i вдарив обома руками нiмця в шию, в спину, повалив i уп'явся пальцями в горло, i той, наливаючись кров'ю, захарчав. Черняш товк його потилицею об камiнь, i все було мало, мало... Кинув, i знову побiг, i знову кричав, не пам'ятаючи що. Промчав мимо Хаєцький з розтрiпаними страшними вусами. Вiн весь час клепав нiмця по спинi маленькою саперною лопаткою. На мить Черниш загледiв Сагайду, що майнув у розпанаханiй гiмнастьорцi, з оголеними волохатими грудьми, з налитими кров'ю очима. Вiн тримав у руцi пiстолет. Черниш згадав, що теж має пiстолет, i, на бiгу вихоплюючи його, мчав, i всi мчали вже мiж нiмцями, що з перекошеними вiд жаху обличчями тiкали кудись наослiп. У повiтрi свистiли приклади, лiтали вигуки й зойки. Знову перед Чернишем з'явився нiмець, нiби той самий, якого вiн душив, кресали камiння кованi чоботи, трiпалася фляжка на заду, хтось близько кричав: Стiй! I Черниш також закричав у потилицю нiмцевi: — Стiй! Стiй!!! На вигук нiмець озирнувся, зашкопиртав у камiннi I впав. — Я руський! — скрикнув вiн, похапцем зводячись на колiна i здiймаючи тремтячi руки. — Я з Солнечногорська!!! — В Солнєчногорську таких нема! — видихнув Черниш i, пiднявши пiстолет, вистрiлив йому прямо в груди. Утерся рукавом, i зненацька погляд його зупинився на висотi. Там, на тлi вечорового неба, виразно видiлявся силует, непорушний, нiби висiчений з каменю. Сонце вже давно зайшло за висотою, а небо над нею все ще свiтилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю мить постать, що досi стояла а профiль, обернулася. I стало видно контур автомата у пiднятiй руцi. Значить, висота наша! — майнуло в головi Черниша, i вiн закричав щосили: — Наша! Наша!!! XXII — Вiн загинув, мабуть, вiд власноï гранати, — похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським i шукаючи рани. — Вона розiрвалася надто близько. Старший лейтенант лежав иа правому боцi, одкинувши голову i подавшись усiм тiлом вперед. Вiн напружено витягнув руку по каменю, наче хотiв нею дiстати щесь близьке, зовсiм недалеке перед собою. В руцi закляк пiстолет. Брянський лежав, як живий, кровi нiде не було на бiлiм обличчi, i його очi не заплющенi були, а тiльки злегка примруженi, як тодi, коли вiн. дивився в бiнокль i командував. Несподiвано серед загальноï тиши, луснув пiстолетний пострiл, i куля дзенькнула десь об камiнь за кiлька метрiв поперед Брянського. — В чому справа? — крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пiстолета Брянського в'ється дямок. — Нiчого не розумiю... Виявляється, хтось iз бiйцiв ненароком торкнув у сутiнках руку Брянського, i його пiстолет вистрiлив вiд того незначного руху. Вiн був зведений. — Брянський! — з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним тiлом свого командира i друга. — Ти... ти i мертвий стрiляєш! Гори темнiшали, випливав далекий мiсяць. Брянському розстебнули гiмнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце. Стовпившись навколо старшого лейтенанта i присвiчуючи лiхтариком, бiйцi по черзi розглядали фотографiï. Скорботна жiнка в чорнiй хустцi, зав'язана по-старомодному, склавши руки на колiнах, дивиться прямо перед собою. — Мати, — каже Сагайда. Мати! Досi мало кому з бiйцiв спадало на думку, що i в Брянського може бути мати. Дiвчина стоïть на березi моря в купальному костюмi з веслом у руцi. Сонце б'є ïй в очi, вона мружиться i смiється. — Наречена. Мовчки розглядали бiйцi незнайому вродливу дiвчину. Де вона тепер? Що з нею буде? З лiвоï кишенi гiмнастьорки дiстали партквиток. Вiн весь злипся, пронизаний осколком наскрiзь. — Пошлють в Москву... В ЦК партiï. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в голосi сказав, не звертаючись нi до кого зокрема: — Я вступаю в кандидати. I, зустрiвшись очима з братом, додав: — Я вже пiдготовлений. Прибув старшина Багiров з бiйцем, ведучи в обох руках коней, нав'ючених боєприпасами. В'ючнi сiдла на конях були системи Брянського. Коли в горах довелося кинути значну частину обозiв i перейти тiльки на в'юки, Брянський запропонував цi простi сiдла замiсть стандартних армiйських в'юкiв, важких i громiздких. Сiдла Брянського, введенi спочатку в мiнротi, швидко дiстали визнання, i тепер ними користувалися всi полки дивiзiï. Особистий кiнь Брянського теж був зав'ючений боєприпасами i парував пiд тяжким вантажем. — Старшина, — покликав Сагайда. — Ти бачив? Вiн вказав на трупи, що лежали бiля вогневоï. — Я знаю, — похмуро вiдповiв Багiров. По дорозi вiн зустрiв кiлькох поранених у цiм бою, що пiшли вже в санроту. Вони йому все розповiли. — Знаєш, старшина?.. Тодi скидай, друже, свою сорочку. А то глянь... Сагайда вiдстебнув на грудях булавку, i роздерта гiмнастьорка розiйшлася на двi поли. Старшина скинув йому свою сорочку. Бiйцi сiли навколо термоса вечеряти. Багiров мовчки розливав норму спирту i пiдносив кожному сьогоднi з особливою пошаною, немов перед ним були не тi люди, що завжди. Маковей ранiш не пив спирту, боячись, що згорить вiд нього. Вiн оддавав свiй спирт Хомi. Сьогоднi ж Маковейчик несподiвано випив свою порцiю, та й ще забажав випити Хомину. Хаєцький не дав, хмуро пообiцявши розплатитись iншим разом. Мовчки пили i мовчки ïли, як пiсля смертельно втомливоï працi. А Вася Багiров, роздавши норму, мовчки вiдiйшов убiк. Потiм наблизився до нав'юченого коня командира роти, поклав руку на гриву. Доки бiйцi вечеряли, Вася все стояв бiля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продертi плечi його дрiбно, по-дитячому здригалися. Подзвонив комбат i передав Сагайдi командування ротою, доки четвертий вiддiл пришле когось iз резерву. — А чули? — зненацька порушив мовчанку Маковей. — Шовкун казав, що повернеться в роту... — Може, ще когось i застане, — зiтхнув Роман Блаженко. — Але ординарцем уже навряд чи буде... — Вiн якось говорив старшому лейтенантовi, що до Берлiна з ним iтиме. — Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще кровi та кровi... Брянського поховали того ж вечора на самому шпилi тiльки що здобутоï безiменноï висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усiма вiйськовими почестями, якi тiльки були можливi в цих умовах. В суворiй задумi стояли бiйцi навколо могили, слухаючи прощальне слово гвардiï майора Воронцова. Вiн справедливо вважався найкращим оратором в дивiзiï i полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у своïй розстебнутiй фуфайцi, з якою майже нiколи не розлучався, лiва рука його була пiдв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмi висоти, i його легко поранило. Лисий, з вiдстовбурченими вухами, трохи зсутулившись, вiн стояв над могилою, як старий батько серед своєï родини. Для Воронцова Брянський був бiльше, нiж тiльки командир одноï з мiнометних рот. З Брянським вiн пройшов шлях вiд самоï Волги. Брянському вiн давав рекомендацiю в партiю. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зростає цей молодий обдарований офiцер, фанатично неспокiйний в поривах своєï думки. — ...Вiн до останнього подиху зберiг вiрнiсть присязi, вiрнiсть прапоровi, вiрнiсть своïй Батькiвшлвi,. — говорив гвардiï майор. А Брянський лежав на палатцi бiлий, спокiйний, з ясним чолом i, сяючи при мiсяцi орденами, слухав, що про нього говорили. Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху, безмежностi, якi властивi тiльки вечорам цiєï пiдхмарноï краïни. — Це не перший i не останнiй з наших бойових товаришiв, яких ми залишаємо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожнiй сопцi, як нашi вiрнi застави. Оглянемось — i ми побачимо ïхнi образи, ïхнi силуети на близьких i далеких сопках. Будуть вони стояти на чужинi, як вiчна пам'ятка, вiчне нагадування всьому свiтовi про жертви нашого народу, який грудьми зустрiв навалу фашистських орд i сплачує власною кров'ю визволення Європи... Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руцi пiстолет, наготований для салюту, i дивився на далекi верховини, що чiтко окреслювалась вiд мертвим сяйвом мiсяця. Часом здавалося Чернишевi, що звiдси можна побачити i ту висоту, на якiй залишився боєць його взводу Гай. Мiж цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий таємничий зв'язок, як мiж тими придорожнiми бiлими стовпами з розп'яттяiми, що вiн ïх бачив у Румунiï. — Вдень цi силуети на горах виднiтимуться за сотнi кiлометрiв, а вночi будуть свiтитися сяйвом, нагадуючи про себе i про свою державу. Це не лише жертви. Це невгасимi гарячi вiдозви, написанi нашою кров'ю... Було незвичайно, свiтло навкруги. Повний мiсяць, як матове сонце, осявав океан хребтiв, що розладились у всi боки, скiльки сягав зiр. Черлишевi пригадались вичвтанi в дитинствi фантазiï про далеке майбутнє, коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у рiках риби... Серед грандiозних льодовикiв блукатимуть останнi люди, не знаходячи нi теяла, нi ïжi, нi води. Верховини гiр стояли кругом, схожi да фантастичнi льодовики, а мiсячна, напрочуд ясна нiч нагадувала такий згасаючий день, що носить уже в собi смеркання вiчностi. Черниш переступив з ноги на ногу i ненароком вiдчув чиєсь тепле спiтнiле плече. Це його мовби трохи втiшило. Чим далi залишалась за ним рiдна земля, чим бiльше сотень кiлометрiв роздiляло його з нею, тим дорожчими ставали Черпишевi його бойовi товаришi, якi мов дихали на нього ïï теплом, говорили до нього ïï мовою, несли в собi ïï вiрнi прикмети. Це почуття побратимства, мабуть, сповнювало й iнших бiйцiв, проявляючись все виразнiше i нестримнiше, чим менше ïк ставало. Певно саме тому зараз, стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугiше змикалися, iнстинктивно тулилися плечем до плеча, лiктем до лiктя, щоб вiдчути на собi живий людський дотик, тепло товариства — єдине тепло серед холоднечi цих чужих гiр. — ...Його образ, оповитий красою вiрностi, залишиться назавжди в наших серцях. На честь бiльшовика-гвардiйця — салют! Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свiй важкий трофейний парабелум, з яким не розлучався з часiв Сталiнграда, бо дiстався вiн йому в тяжкому бою. Брянського в тих же парусииових чобiтках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу. Вiддаючи останню шану офiцеровi Великоï армiï, всi присутнi пiднесли вгору свою рiзноманiтну, вилискуючу при мiсяцi зброю, вiтчизняну i трофейну, рiзних систем i рiзних армiй свiту. Вистрiлили по командi в небо — раз, i вдруге, i втретє. Всю нiч рота Сагайди пробивалася за пiхотою через мiжгiр'я, тягнучи за собою коней, нав'ючених мiнами i матерiальною частиною в сiдлах системи Брянського. I було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз оглядаючись, бiлявий спокiйний юнак з вдумливими очима. У стройовiй частинi полку креслярi вже знiмали копiю з топографiчноï карти i наносили позначку на висотi 805 у тому мiсцi, де його поховали. Мiжгiр'я бiлiли внизу, затопленi молочними озерами туманiв. Мiсяць хилився на захiд, камiння нахолонуло за нiч, i бiйцi промерзали в гiмнастьорках. — Черниш, яке в нас сьогоднi число? — спитав похмуро Сагайда, шкутильгаючи поруч. Вiн зiрвався цiєï ночi по камiнню в якийсь крутояр i пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже минуло дуже багато часу вiдтодi, як вони ведуть боï в Трансiльванських Альпах. — Не знаю, — вiдповiв Черниш глухо. — Мiж iншим, мати в нього зовсiм стара. Одна. Вона жила з його атестата. Я вирiшив послати ïй свiй... Га? — Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Моï обiйдуться. — Справдi, навiщо нам грошi? — говорив далi Сагайда. — Що менi буде треба, я матиму й без грошей. А ïй пошлю, все-таки помiч. Юра писав ïй про мене, яка в мене iсторiя з рiдними... Так вона в кожнiм листi i менi привiт передавала. Також називала... сином. Камiння вилискувало проти мiсяця холодними тьмяними скалками. — Добре, що ми ïх добивали на мiсцi, — несподiвано сказав Сагайда. — Нiколи, нiколи не братиму в полон! Все нищитиму, нiкому не дам пощади!.. Од пекучоï туги руки Черниша стискалися в кулаки. Здається, в його короткому життi ще не було такого горя, яке могло б зрiвнятися з цим. Брянський був його першим справжнiм другом на фронтi. Ця сувора чоловiча дружба, яка не раз випробовується смертю, забувається важче, нiж перше кохання. Як видиво, стояла перед Чернишем дiвчина з веслом на березi моря, що смiялась до сонця. Вiн бачив ïï на фотографiï у Брянського i тепер звертався в думках до неï, як до живоï. Люби, кохай його, кохай! — заклинав вiн у нестямi. — Кохай, хоч вiн нiколи не повернеться до тебе з цiєï висоти, як i боєць Гай зi своєï! Не вернуться, кiнчиться вiйна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужинi, як нашi вiрнi застави! Так люби ж його, не забудь довiку, люби, люби його, не забудь ради iншого!.. Може, тодi вiн буде тут не такий самотнiй! А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слiдами батальйону i ставлячи указки, побачив велику брилу, пiд якою був похований Брянський. Вона була на виднотi, ïï було легко помiтити кожному, хто йшов по указках. Боєць рубонув кiлька разiв кайлом по каменю, i вирiзьбилось Л iз стрiлкою, обернутою на захiд. XXIII Цього ж ранку бiйцi Сагайди, видершись на останнiй хребет, полегшено зiтхнули, як мореплавцi, що пiсля далеких мандрiв нарештi побачили довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато, що зеленiло виноградниками, нивами й садами. Милував i заспокоював око бiйцiв цей шмат рiвнинного простору в горах, що розкинувся на десятки кiлометрiв, хоч вдалинi на заходi знову синiли й синiли гори. — А це, мабуть, i є отi альпiйськi луги? — звернувся Сагайда до Черниша. — Якi? — Колись до вiйни у нас були парфуми Альпiйський луг. Я ïх одного разу подарував Мусi на iменини. Догораючи, димiли внизу населенi пункти. По щляхах рухались бронетанковi частини й маси кiнноти козачого корпусу, що прорвалися десь злiва. У найближчому мiстечку розташувався полк. Вiд комбата Сагайда дiзнався, що полк вийшов у другий ешелон i стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи поповнення, яке вже десь вели цiлий тиждень офiцери резерву. Мiстечко було спустiле, напiвзруйноване ударами нашоï штурмовоï авiацiï. В уцiлiлих будинках уже господарювали бiйцi. У трофейних бочках з-пiд пального грiлася вода, голi — як мати родила — бiйцi милися на сонцi, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвiдникiв грала гармошка, i на воротях уже бiлiв напис: Добро пожаловать. Саме коли повз них проходила мiнрота, з ворiт виïхав Козаков верхи на маленькому бiлому ослику. На цей раз сержант був виголений, чистий, вдоволений. В руцi у нього метлялася порожня оплетена сумка. — Куди, Козаков? — В Єрусалим... За святою водою! Бiйцi гикнули, свиснули на осла, i вiн припустив уподовж вулицi щодуху. Козаков, обiйнявши тварину довгими ногами, вiдчайдушне балансував на нiй, махаючи в повiтрi величезною сулiєю. Мiнометники розташувалися в саду на околицi. Яка тут розкiш панувала навкруги! Запашнi величезнi яблука пiвденних сортiв сповнюють повiтря тонкими пахощами лiкеру. Синiють сливи, червонобокi повнi персики вгинають гiлля... Бери, ïж, насолоджуйся, скiльки твоïй душi завгодно! До саду прилягає виноградник. Нiхто про нього не дбає, урожай кинуто напризволяще. На площi в кiлька гектарiв бiлий, прозорий виноград звисає важкими гронами до самоï землi. — Гей, куме! — гукає Хома до Романа Блаженка.-— Ходiть-но до мене персикiв ïсти. ïжте, скiльки душа ваша запрагне — нипьки я вгощаю! — Ого, як ви розщедрились, Хомо... — Ходiть-но, ходiть, кличте i брата з собою... Та що брата! Тут вистачить i на вашу жiнку, i на ваших дiток, i на всеньких родакiв, хоч ïх у вас — батальйон. Причепурившись, почистивши зброю, бiльшiсть бiйцiв лягає спати. Тiльки Хаєцький, хоч теж не спав цiлу нiч, не може вгамуватись. Довго никає по подвiр'ю зi щупом в руках, заглядає в усi закутки, пробує землю. Вiн вiчно шукає якiсь скарби в цiй чужiй землi, наче вiн тут уже колись був i сам закопав ïх. Хома не втрачає надiï знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столiтнього вина, щоб почастувати потiм увесь свiй колгосп, як вiн називає свою роту. Здається, знахiдки й цiкавлять його саме тим, щоб зробити цiлiй ротi приємнiсть. Прощупавши подвiр'я i нiчого не знайшовши, вiн нарештi вгамовується. Бере лопату й копає собi щiлину. Копати землю вiн мастак. Незабаром щiлина готова, дно ïï застелене пахучою травою. Тепер Хома влазить туди i вмощується спати, поклавши автомат пiд голову. Хаєцький органiчно ненавидить клятих месерiв i бiльш-менш спокiйно вiдпочивати може, лише зарившись глибоко в землю. — Земле моя, матiнко моя, — звертається вiн до неï, —з тобою менi найлiпше! В тобi я, наче в маминiй пазусiï.. Верхiвець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгрiває, вони чимчикують пiдтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом. — Гони ïх, гони! — пiд'юджує Блаженко-старший, стоячи бiля ворiт на посту. — Бач, як повпрiвали, а мiшкiв з ланцями не кидають. I чим вони ïх повабехкували? З гуркотом проïжджають вперед нашi й румунськi танки; не зупиняючись в мiстечку, зникають один за одним в сухiй, гарячiй курявi. Зверху на танках сидять румунськi солдати в чорних беретах i, смiючись, п'ють нахильцi сирi яйця. — Що, вони теж, мабуть, вступають у бiй? — звертається Блаженко до Черниша, що, влаштувавшись неподалiк пiд яблунею, старанно чистить свiй пiстолет. — Уже вступили, — неквапом вiдгукується Черниш. Блаженко пробує свою руку, розсiчену в першiм бою пiд дотами. Вона вже добре зажила. — Хай спокутують своï грiхи, — каже Роман, проводжаючи поглядом танкiстiв. На Черниша цi смаглявi румунськi хлопцi в беретах навiяли iншi думки. Пригадалось: падiння дотiв, прорив останнього боярського рубежу i той шалений марш по вiдкритих внутрiшнiх шляхах Романи... Iржуть конi, дзвенить далечiнь, i плавом пливуть назустрiч втомленi капiтулюючi вiйська... На одному з роздорiж у степу, на високiй, наспiх спорудженiй iз снарядних ящикiв трибунi стоïть випростаний смаглочолий наш офiцер з дiвчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було вiдiбрати трансiльванцiв, якi пiдуть визволяти ще зайняту ворогом свою Трансiльванiю. Поки що ж перед ним — море озброєних закiптюжених капiтулянтiв. — Товаришi! Одне це слово, одне це — перекладене дiвчиною — звертання викликало серед румунiв бурю радостi й захвату. Вiн назвав ïх, вчорашнiх своïх противникiв, товаришами! I вже, передаючись з уст в уста, покотилось далеко в поле, помчало, поклекотiло в iншi розтягнутi понад шляхом румунськi батальйони й полки: — Вiн сказав нам — товаришi! А офiцер вiв далi: — Ви рветеся додому, але де ваш дiм? Серед вас тут тисячi й тисячi трансiльванцiв, а Трансiльванiя ваша ще зайнята ворогом, ïï треба визволяти! Чи є у вас бажання йти ïï визволяти? I сколихнулося закипаюче людське море: — Є! Є! Є!!! — Обдуренi своïми правителями, ви шукали свого щастя в Одесi, на Кавказi, пiд Сталiнградом... Нi, не там ви його мусили шукати. Щастя не награбуєш, його треба створювати самим! Отам, —офiцер вказав рукою на захiд, — отам вашi Клуж, Сiбiу, Альба-Юлiя! Iдiть i берiть ïх, i самi будуйте нове життя!.. I ось тепер вони йдуть, пролiтають вулицею уже на танках, п'ють нахильцi, замiсть вина, свiжi курячi яйця, радiсно смiючись до рiдних, найкращих у свiтi гiр... Так охоче пересiсти на танки iнших систем, так швидко повернути зброю на сто вiсiмдесят градусiв... Як це могло статись? — роздумував Черниш, неквапом збираючи прочищений пiстолет. — Чим могли ми так легко привернути ïх до себе? Не чарами ж, не силою, не пiдкупами, нi. Тiльки правдою нашоï боротьби, тiльки вином свободи... Цього ж дня по обiдi Черниш пiшов з Денисом Блаженком до Воронцова по рекомендацiï, якi вiн ïм обiцяв дати. Майора вони застали на терасi будинку, де розташувалась полiтчастина полку. Воронцов сидiв на стiльцi, а вродлива, надмiру серйозна фельдшерка з санiтарноï роти робила йому перев'язку. — Сiдайте, — запросив Воронцов, — я зараз. Сiвши, Черниш мовчки дивився на майора i пригадував першу зустрiч з ним пiд дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тодi вiн вперше почув iм'я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом i що не пройде багато часу, як вiн ховатиме його вночi на трансiльванськiй сопцi. О Брянський, Брянський! Самiев же мрiяв послати тебе пiсля вiйни в академiю!.. Кiнчивши з перев'язкою, Воронцов дiстав аркуш паперу, самописну ручку i наготувався писати. Але перш нiж писати, вiн задав Чернишевi кiлька запитань з його бiографiï. Пiонерський загiн, десятирiчка, подорожi влiтку з батьком у гори чи в пустинi... Потiм вiйськове училище. I все. Життя його було ясне i прозоре до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато смiху, мрiй, сонця. Першою найболючiшою втратою для нього була смерть Юрiя Брянського. Важким, фiзично вiдчутним каменем вона тепер лежала на серцi... Майор писав. Кiнчивши i помахуючи аркушем, доки просохне, вiн дивився з тераси на далекi синiючi гори. — Там знов пасмо, — сказав вiн роздумливо. — Знов Альпи... — Знов боï, — доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова. Майор подав йому рекомендацiю. — Певен, що червонiти за вас не доведеться. — Дякую. Обiцяю вам... Довiр'я виправдаю. Коли i Денисовi рекомендацiя була написана, єфрейтор, беручи ïï, мовчки виструнчився i взяв пiд козирок. Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь, не властивою йому ранiше, iнтимнiстю в голосi: — Мабуть, сьогоднi у нас недiля, товаришу гвардiï молодший лейтенант... Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як менi. Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг менi не дає. Як був єфрейтором, так i залишусь. Як носив мiномет на плечах, так i носитиму. Навпаки, обов'язкiв ще бiльше буде. Тепер ще парторг буде весь час доручення давати. I все-таки гарно. Коли я вiдповiдав про права й обов'язки члена парти', то — ви чули? — про обов'язки вiдповiв краще, нiж про права. Вступаю в партiю, кажу, значить, беру добровiльно на себе додатковi обов'язки перед народом. Беру нову ношу на плечi. Хай важче буде, але ж на серцi якось гарно. Наче недiля, наче свято... Надвечiр хмари вкрили небо. Весь свiт посiрiв, i почався обложний дощ, рiвномiрний i тихий, з тих вересневих дощiв, якi заходять надовго. Всi одразу помiтили, що лiто вже минуло, що вже настала осiнь з нескiнченними мряками, розбитими дорогами, холодними вiтрами. Солдатовi це було страшнiше вiд куль i снарядiв, бо не кiнчалося нi вдень нi вночi. В такi години туга за рiдним краєм була особливо гостра. Увечерi Черниш i Сагайда сидiли в розвiдникiв. Грала гармонь, тужливi чоловiчi голоси з рiзних куткiв кiмнати пiдспiвували ïй: До тебя мне дойти нелегко, А до смерти — четыре шага. Козаков сидiв край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рiднi пiснi навiювали на нього багато споминiв, змушували задумуватись над своïм життям. Чорний дощ перiщив у шибки, гуркотiв од вiтру бляшаний дах, i вiд цього в освiтленiй кiмнатi було ще затишнiше. Хороше було знати, що сьогоднi не доведеться нiкуди йти, що можна буде в сухому примiщеннi проспiвати з друзями допiзна, а потiм всмак поспати на пухкiй соломi до ранку. Негода розгулювалась. Добро пожаловать, написане знадвору, поступово змивалось дощем... Вартовий за вiкном на терасi зупинив когось вигуком, питаючи пропуск. Потiм у дверях загримiло, захлюпало, i ординарець Сагайди, заздалегiдь попереджений, де ïх шукати, став мокрий на порозi, з автоматом на грудях. Вода ручаями стiкала з його плащ-палатки. — Товаришу гвардiï лейтенант, батальйон виходить. Сагайда чортихнувся i швидко встав, затягуючи ремiнь. Прибiг полковий зв'язкiвець з наказом сержантовi Козакову негайно з'явитись до начальника штабу. Черниш i Сагайда вийшли на вулицю, i гострий дощ ударав ïм у розпаленi обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бiйцi, збираючись i побризкуючи зброєю. — Iванов, де ти? — кричав хтось у темрявi. — Де ти, чорт би тебе взяв! На заходi пiвнеба охопили нерухомi заграви, дощ лив як з вiдра, стiкаючи крижаним холодом на гарячi шиï, i дивно було, що тi далекi заграви не гаснуть вiд такого дощу. — Горить, горить Європа, — сказав Сагайда, брьохаючись у грязюцi. Черниш бачив при тьмяних вiдблисках змокрiле сердите обличчя товариша. Промчав вулицею чорний вершник, вiтер роздував його плащ-падатку, багнюка стрельнула з-пiд копит в усi боки. Сагайда пiдняв руку, прикриваючи обличчя, i вилаявся. Заграви, здiймаючись над нiччю, стояли перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море. XXIV Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок розлився навкруги. Здавалось, це була iнша земля, не те зелене широке плато, що постало було вранцi веред очима бiйцiв, залите сонцем до далеких синiх гiр. Мовчки чвалали бiйцi назустрiч мокрому вiтровi. Конi мiнометникiв хропiли й стогнали в темрявi, в'язнучи в рiллi. Виноградники, кукурудза, соняшники трiщали пiд йогами. Йшли без дорiг, бо ïх, здається, й не було тут. Уночi нiби позникали всi тi асфальти, якими вранцi рухались частини козачого корпусу, здiймаючи хмари пилу. Комбат час вiд часу зупинявся на хвилину з старшим ад'ютантом, щоб при лiхтарику звiритись пiд плащем по картi. Потiм знову доганяли пiхоту. Цмокала i цмокала важка земля, мовби цiлувала невтомнi солдатськi ноги. — Патку мiй, патку! — чується голос Хаєцького, що б'ється десь позаду з конем. — I коли то буде край цьому болоту? У цей момент чобiт першого бiйця задзвенiв об камiнь i весь батальйон полегшено зiтхнув. — Шосе! Знали пiхотинцi, що не ходити ïм по цьому шосе, знали й мiнометники, що не мчати ïм по цiй дзвiнкiй дорозi на конях, бо вона, лiгши з пiвночi на пiвдень, не збiгалася з напрямом наступу, а ïï ж не переведеш, як стрiлку на годиннику... Знали це i все ж зрадiли. Хоч десять крокiв хоч п'ять крокiв — аби вiдчути пiд ногами твердiсть, а не хлипку, розбагнену рiллю, в яку, здається, ввiйшов би з головою, коли б не рухався вперед, а зупинився на З ходу перетнули асфальт, i незабаром з темряви з'явився залiзничний вал, що простягся паралельно шосе. Попiд насипом сновигали людськi силуети, чути було румунську мову i наше: Давай, давай — Чуєш, як румунешта гвоздять по-нашому, — сказав хтось, веселiючи. — Вони будуть нашим правим сусiдом, — повiдомив Чернишевi Сагайда, якиа щойно повернувся вiд комбата. По той бiк залiзницi, десь зовсiм недалеко ворожi транспортери вiдкрили вогонь. Лункi пострiли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в темрявi зустрiчалися румунськi солдати з оберемками кукурудзи для своïх окопiв. — Здоровi були, товарицючки, — гуиав ïм Роман Блаженко бадьорим голосом. — Здоровi були, братцi! Бiйцi, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами мiномети вiд дощу, а самi, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвотi лопатами. Сагайда i Черниш сидiли пiд насипом, не ховаючись вiд дощу, бо й нiде було ховатися i нi для чого: вони вже промокли до кiсток. Земля м'яка, як губка, теплiшала пiд ними, нагрiваючись вiд ïхнiх тiл. — Iнодi уявляю собi, — глухо говорив Сагавда, — що було б, якби вже все на свiтi було єдине. Щоб нi рiзних мов, нi кордонiв, нi воєн... Мiста хорошi, бiлi... Хочеш — ïдь в Багдад, хочеш — в Буенос-Айрес... I люди стали б усi рiвними, вiльними... А то не живуть, а по-вовчому бродять по свiту i клацають один на одного зубами... I по паузi додав уже iншим тоном: — Коли б я зустрiв де-небудь отого бандюгу, що вкрав мою дiвчину... Уявляєш? Га? — Хiба тiльки в тебе, Сагайдо? Скiлькох людей вони посиротили, скiльки нашоï молодi погнали па каторгу... А скiльки вкрали, знiвечили людських надiй, сподiвань, прекрасних планiв! Менi все стоïть перед очима Брянський, звучить його голос. Пам'ятаєш, вiн якось сказав: Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино: навiть нашi серця... Як це справедливо! Хiба й справдi ми не зрiкаємось усього, на що мали б право на землi! I особисте щастя, i власнi бажання, всi мрiï i всi почуття ми зiлляли в одне-єдине стремлiння — прагнення. перемоги... Свiдомо йдемо на все... на смерть в iм'я цього. I, може, тому вона, Батькiвщина, для нас стає тим дорожча, тим прекраснiша, чим бiльше злигоднiв ми зазнаємо за неï. От прожив я двадцять рокiв. Звичайно, стикався в життi з рiзними людьми. Були серед них, крiм хороших, очевидно, i нехорошi, дрiб'язковi, заздрiснi, злi i взагалi всякi... Але дивно — тепер цi останнi забулись, вiдiйшли на заднiй план, а пам'ятаються тiльки отi хорошi люди, i вся наша краïна вiд пiвночi й до Памiру уявляється якимось прекрасним єдиним табором тiльки хороших, чесних, трудящих людей... Подумай, Володько, який це народ, який великодушний народ... Серед бiйцiв, що копалися поблизу в темрявi, хтось дзенькнув лопатою, мабуть, натрапивши на камiнь. — Знаєте, чим би я карав Гiтлера i всiх причинникiв вiйни, якби оце запопав ïх? — почувся басовитий голос з ячейки. — Я не стрiляв би... Я тiльки виволiк би його з його крiсла та пхнув би в отакий, повний болота, окiп, та хай би вiн копав i копав без продиху всi оцi осiннi ночi, доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у нiй... А то сидять зараз десь у чистому та сухому, на картах воюють! Нi, ти спробуй вiйни в окопi, сам наковтайся тванюки по горло!.. Наïжся оцього болота по саме нiкуди! Тодi, знаю, бiльше не забаглося б ïм вiйни! Тiльки-но окопались, прибiг вiстовий з батальйону i доповiв, що наказано знову знiматися вперед, бо противник вiдступає. Сагайда подав команду в'ючитись. Сковзаючись i витягаючи один одного за руки, перебиралися через насип, i знову темна пустеля залягла перед ними. Серед ïï чорного океану, як багрянi острови, здiймалися пожежi. Близькi й далекi, вони своïми нерухомими загравами викликали почуття космiчноï безмежностi цих темних просторiв. Здавалося — йди хоч столiття, все буде пiд ногами цмокати крута земля, сiятиме й сiятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть височiти серед неï непорушнi острови багряних скель. Далеко за пiвнiч бiйцi Сагайди наблизились до одноï з таких багряних сопок, i Черницi побачив, що нема нiякого скелястого острова з рожевого камiння, а є лише довжелезнi скирти, стайнi, комори, якi горять з повiльною страшною байдужiстю. Часом затрiщать крокви, з гуркотом посиплеться гаряча черепиця з покрiвлi, i знову все горить рiвно, повiльно, приречено. Не горiв лише панський будинок у центрi просторого дворища, осяяний з фасаду полум'ям. Стрункi бiлi колони, обвитi диким виноградом, стояли бiля його входу. Черниша будинок вразив своєю архiтектурною досконалiстю. Не займаний полум'ям, вiн бiлiв у темрявi, мов казковий, заворожений вiд усяких стихiй палац, височiй, як справжнiй володар цього розбурханого чорного степу. Зяючi отвори вiкон з багристими зблисками на уцiлiлих де-пе-де шибках мовчазно i загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвiр я i на мить зупинилися враженi. Завжди буває ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об'єктом, який був щойно iншим, таємничим свiтом i бив, стрiляв по тобi, а зараз ти мусиш увiйти до його нутра. Знаєш, що вже там нема ворога, i все ж зупинишся, бо вона, будiвля, по iнерцiï ще дихає на тебе неприязно. I лише зайшовши досередини i гукнувши щось товаришевi або навiть самому собi, ти наче обвiєш чужi стiни своïм подихом, i вони вже стають близькi, освоєнi, як трофейна зброя, що вистрiлила вперше в твоïх руках. У стайнях ревiла прив'язана худоба, душачись у диму i згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум'я i стало, злякано озираючись. Загледiвши бiля мiнометникiв коней, воно довiрливо пiшло на них, шукаючи матерi. Зовсiм мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими нiжками дибало до них i довiрливо йшло в руки бiйцiв. Кожному захотiлося погладити його. Роман Блаженко обiйняв лоша за шию i притулився шершавою щокою до його атласноï мордочки. Черниш гiрко посмiхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоцi далека нiжна рука... — Гляди, заколенi його своïми вусами! — гукали бiйцi на Блаженка. — Кумисом би малого напоïти! Повiтря вiд близького пожарища нагрiвалось, i бiйцям ставало теплiше. XXV В другiй половинi дня пронеслася чутка, що праворуч пiд натиском ворога сусiди драпають, оголяють фланг. Невiдомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже ïï знав кожен. Нервова тривожнiсть з'явилася в рухах бiйцiв. I хоч мiномети з-за дотлiваючоï скирти чахкали, як i ранiше, але боєць, навiть опускаючи мiну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в пiхотi. А там, у вибалку за маєтком, де залягла пiхота, було неспокiйно. Кулемети захлинались. Прибiг зв'язкiвець з полку i на оклик Сагайди нiчого ие вiдповiв, тiльки махнув рукою. З'явилися штабнi працiвники, заклопотано кудись поспiшаючи. Пробiгла задихана полкова, розвiдка. Козаков бiг у розстебнутiй фуфайцi, з автоматом в руцi. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, вiн навiть не помiтив Сагайди. Комбат вимагав вогню i вогню. Сагайда бив i бив, збентежено поглядаючи, як тануть мiни, як загрозливо росте купа порожнiх ящикiв. Що буде, коли вистрiляє мiни? Транспортери з боєприпасами ще пробирались десь по бездорiжжю. Черниш стояв на спостережному пунктi, виритому цiєï ночi просто в полi за маєтком. Вiн сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, i Сагайда згодився, бо в глибинi душi вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопi, бiля Чернишевих нiг, сидiв над апаратом Блаженко-старший. Пiсля того, як у бою пiд висотою одного а телефонiстiв поранило, Романа поставили на апарат, i вiн, з властивою йому ретельнiстю, взявся до новоï роботи. Водночас вiн виконував при Чернишевi обов'язки ординарця, хоч i робив це не з волi Черниша, а тiльки з власноï iнiцiативи. Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночi нашвидку, Черниш був не зовсiм вдоволений, — i вiд вогневоï забрався далеко, i видно звiдси не все, що хотiв би бачити... А тепер мiняти мiсце було вже лiзно. Сiре туманисте поле закипало боєм, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощинi, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомiн. Та лощина непокоïла Черниша найбiльше. Зараз на правий край ïï саме вповзали ворожi бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мiнометiв туди. Мiнометники били на крайньому зарядi, i влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кiлька мiн лягло за машинами гам, де брели десантники, i коли дим розвiявся, Черниш побачив, як нiмцi збирались по кiлька чоловiк у гурт, напевне, бiля вбитого або пораненого. Незабаром трiскотнява i гармидер знялись i лiворуч в лощинi, десь зовсiм близько, де було досi порiвняно спокiйно. В лощинi раз за разом зривалось ура, гучне, далеко тануче, але пiхоти не видно було. Мабуть, кричать навлежки, — майнула Чернишевi догадка. — Знаємо цi штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!.. Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю ïï трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завiрюха. Гамiр наростав. I ось з тоï завiрюхи, з балки стали вискакувати бшцiз один. два, потiм цiлим табуном. Бiгли сюди, на маєток. Видно, там, у лощинi, кимось дано було команду вiдiйти. Чернишевi було це зрозумiлим: протитанкову артилерiю ще не встигли пiдтягнути, i пiхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищi... Вiдiйти до маєтку, закрiпитись... Але чи не занадто поспiшливо? Чи не панiка це? Важкi запиленi шинелi шумiли бiля його окопчика. Чернишевi здалося, що серед iнших промчав тут i той лисий пiхотинець, який носився в Румунiï на схарапудженому конi i волав: Запини, запини! — Що сталося? — гукнув Черниïн до одного з пiхотинцiв. — Ану стiй! Стiй!! Солдат прошумiв, не вiдповiвши. Кулi цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пiстолетом, але вiд нього тiльки вiдмахувались. Все летiло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й вiн раптом ойкнув i похитнувся, розставивши руки так, нiби хотiв своïми грудьми спинити цю лавину, i впав. А пiхотинцi пiд хвищею куль, що густiшали й густiшали, пролiтали далi, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого. Блаженко хоч немов i не стежив за Чернишем, але одразу помiтив, скорiше вiдчув, анiж помiтив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальнiй катавасiï. Тiдь-ки-но був i нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рiшучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюцi, лежав горiлиць, iз затисну-тим у руцi пiстолетом. Закривши очi, вiн глухо стогнав, наче увi снi. Обличчя було смертельно-блiде, безжиттєве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже пiдпливала кров'ю. Блаженко навiть не уявляв собi, що можна кинути свого командира серед цього поля i тiкати самому. Владним окриком з металевими нотками, якi звiдкись несподiвано з'явились у його голосi, Роман зупинив найближчого пiхотинця, i той став, отетерiлий. — Допоможи взяти! Пiхотинець пiддав, i Блаженко звалив Черниша собi на плечi, взявши його, як брав у колгоспi лантухи з зерном, — обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогiн, зiгнувся пiд важкою ношею, побiг. Не думав вiн, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким! В зойках, трiскотнявi, страшному гвалтi, гармидерi тонуло все навколо, тьмарило свiдомiсть i надавало ногам дивовижноï прудкостi. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Вiдколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, вiн несподiвано позбувся страху за свою спину, за саме своє життя. Йому здавалося, що тiло командира захищає тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже вiн зараз виключився з вiйни, вiн тiльки рятує iншого. Був певен, що за такою святою роботою нiяка сила не може вбити людину. Впав перед Романом якийсь боєць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. А мене не може! — подумав на ходу Блаженко i перескочив через ноги бiйця. Бiг, упрiвши, хекаючи, пускаючи очi пiд лоба, щоб побачити далi наперед. Найпрудкiшi з пiхотинцiв були вже в маєтку: однi минали його, iншi заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулi, мов кайлами, кришили кам'янi стiни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на схiдцi, пiднявся до дверей. Шинелi перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсi бiля дверей уже набилося повно бiйцiв з рiзних пiдроздiлiв — розвiдники, радисти, зв'язкiвцi... Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, бiльшiсть була незнайома. — Черниш? — раптом почувся з гущi голос Сагайди. — Ану розступiться! Сюди його давай!.. Обережно зняли, поклали його на бруднiй мозаïчнiй пiдлозi. В числi тих, що допомагали мiнометникам влаштовувати пораненого, був i розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свiжий, чистий офiцер, якого вiн зустрiв уперше на прикордоннiй переправi... Галiфе в багнюцi. Пiдошва на однiм чоботi вiдстала... Погони зiм'ялись, вицвiли за цей час... I з виду помужнiв, постаршав: мiж чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус. Блаженко та Козаков одразу взялися перев'язувати Черниша, розриваючи своï засмальцьованi пакети, якi тижнями носили в кишенях, зберiгаючи для себе. Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бiк. Доки вони з ним порались, бiйцi один по одному вискакували з будинку i кидалися, як у прiрву, через подвiр'я, сподiваючись прохопитись далi, до своïх. Деяким вдавалося проскочити помiж вибухами, iншi зникали на згарищах у клубах диму, i вже ïхнє лахмiття летiло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грiм вибухiв, трiскотнеча розривних куль наростала. А коли двоє пiхотинцiв упало, корчачись, на самих схiдцях, то бiльш нiхто не рискував вириватися з будинку. Злiва, десь уже зовсiм близько, зайшов бронетранспортер i прошивав тепер з кулеметiв самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чиïсь тремтячi уста: — Оточенi!!! Сагайда кинувся вiд Черниша до бiйцiв: — Що таке? Що? На якусь мить стало тихо, як у могилi. — О-то-че-нi... Сагайда iнстинктивно рвонувся до виходу, але порiг йому загородили пораненi, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки кровi по схiдцях. Подвiр'я вже спустiло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ пораненi. Гвалт стихав даленiючи. Сагайда збентежено окинув оком присутнiх i стрiвся поглядом з Сашею Сiверцовим, знайомим лейтенантом з полковоï батареï. Сiверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозумiло, здивовано. Як же це так? — запитував його погляд. — Пiд час загального наступу, серед бойових успiхiв на всiх фронтах i раптом опинитися... в мiшку? Це здавалося безглуздям. Одначе сумнiву бути вже не могло: залiзне кiльце замкнулося. Бiйцi, притихлi й настороженi, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усiм своïм вольовим, рiшучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопiт за всiх — за ïхнє життя чи смергь... Навiть не дивлячись на бiйцiв, Сагайда бачив тепер ïхнi очi, що запитливо шукали пiдтримки, надiï, командирськоï влади. I велика, досi не знана вiдповiдальнiсть — чув — лягає йому на плечi нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар. — Що ж, —сказав Сагайда, випростовуючись, —що ж, брати... Плечi його пiднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий лiтнiй боєць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкiру. — Кулемет справний? — запитав Сагайда. — То що? — блимнув боєць спiдлоба. Руки в нього були в засохлому болотi, як шкураток. — Справний, питаю? — Ну, справний... — Не нукай — не поïдеш!.. Лягай тут, на дверях. — Я не з вашого батальйону... — Що-о? — Не кричiть! — спокiйно пiдняв голову боєць. — Страшнiше бачили — не злякались... А тут ми тепер... усi однаковi!.. Темна кров ударила Сагайдi в обличчя. Знесамовитiлий, наблизився вiн до бiйця впритул i, ледве стримуючись, виговорив: — Я наказую! — Своïм наказуй... Не встиг боєць вiдхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в пiдборiддя збив його з нiг. Стало тихо. Боєць, не пiдводячись, провiв долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всi чекали: що вiн робитиме? А вiн, нi на кого не глянувши, взявся неквапливо, зi звичнiстю професiонала встановлювати кулемет на порозi. — Другий номер! — гукнув Сагайда. — Я. — Скiльки дискiв? — Повний короб. — Сюди! Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь пiдкресленою офiцiйною шанобливiстю: — Товаришу гвардiï лейтенант... Тут найнебезпечнiше... Дозвольте й менi стати на дверях! — Ставай. Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводi Срерцева оглянув весь будинок, пiдрахував зброю, бiйцiв та боєприпаси. Чим бiльше вiн цим клопотався, тим бiльше зростала в ньому певнiсть, i становище здавалось не таким уже й безнадiйним. Виставляв пости бiля вiкон, бiля кожноï дiрки, звiдки можна було вести огонь i робити спостереження. Iнструктував при цьому бiйцiв детально, впевнено, як наряд на розводi. I бiйцi потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, нiби й справдi йшли в гарнiзонний наряд. Незнайомi, з iнших пiдроздiлiв, вони вже чiтко виконували волю Сагайди i звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача. Бiльшiсть бiйцiв зосередилась у залi другого поверху, де було найбiльше вiкон. Звiдси можна було обстрiлювати всю тилову частину подвiр'я, на яке вже зайшли зi степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на вiддалi будинок. Вечорiло. Внизу, десь пiд самими вiкнами, почувся гомiн чужих голосiв. — Русь, здавайся! — донеслося звiдтя в розбитi вiкна. — Здавайся, ми не будемо вбивати! А загледiвши в вiкнi бiйця-узбека, завалували, заги-кали: — Монголи! Азiя! — Русь, здавайся! — Гранатами! — скомандував Сагайда бiйцям, що стояли навпроти вiкон. — Покажiть ïм Русь! Бiйцi, тулячись до стiн, висунули з вiкон самi лише руки i опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревiло, i пiсля того довго було чути стогiн: О-о-о! О-o-o! Потiм i це замовкло, i звiдти нiхто бiльше не гукав. Кулемети з броньовикiв рiзонули по всiх вiкнах. Черниш лежав у кутку пiд стiною. На мить вiн опритомнiв i попросив пити. Пошерхлi губи його злипалися, вiн iз зусиллям розтулив ïх. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залi ще було видно, а чим нижче вiн спускався плутаними схiдцями, тим бiльше темнiло. Опинившись у похмурому пiдвальному примiщеннi, Роман намацав у пiвтемрявi важкi, кутi дверi i з силою рвонув ïх. Бункер! Довгий низький пiдвал iз склепистою стелею весь був завалений меблями, валiзами, клунками. В глибинi його спокiйно горiла на столику свiчка, а бiля неï в широкому крiслi понуро сидiв, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим пiдборiддям. Помiтивши бiйця, старий мовби прокинувся з глибокоï задуми, що скувала його всього. — Ви ще тут? — запитав вiн. Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом: — Was wollen sie? — Води, — сказав Блаженко, показавши жестом, нiби п'є. — Води! Старий неквапом взяв зi стола невеликий бронзовий бюст i, показуючи його бiйцевi, виговорив задумливо, шанобливо: — Кошут... Блаженко переплутав це слово з тешiк (будь ласка), яке вiн знав, i заперечив: — Нi, не це! Води, розумiєш, води! — I знову показав, нiби п'є. А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з росiйсько-нiмецько-словацьких слiв. Роман, який за час перебування на чужiй територiï з дивною кмiтливiстю навчився ловити загальний змiст чужих мов i жестiв, зрозумiв з мови старого, що й тут колись була революцiя i предок цього дiдугана був офiцером революцiï i загинув у бою з вiйськами царя Мiклоша. I що нинi цей старий упертий граф вирiшив нiкуди не йти з свого фамiльного замку, де колись збиралися революцiонери Мадьярорсага i де живе славний дух його предкiв — гонведiв. — Габору нем йов! — кiнчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати. Тодi Блаженко сам пiшов по нишпiрках. Вiн натикався на багато дивовижних чудових речей, яких нiколи не бачив ранiше i вiд яких у нього тепер розбiгалися очi. Однак, покрутивши добро в руках, вiн знову кидав його туди, звiдки взяв. Вiрячи у прикмети, Роман був певен, що як тiльки вiн — всупереч совiстi — вiзьме чуже, скривдить когось, так щастя й вiдступиться вiд нього: не вийде вiн тодi з маєтку живим! Старий же з-пiд насуплених брiв весь час зiрко стежив за ним, сердито чекаючи Романового грiхопадiння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами? У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотiв. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко пiдiйшов з нею де стола i подав старому: — Пий, графе! Роман боявся отрути. — Пий... Кошут! Угорець пив. — Стоп! Досить! Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Вiн добре знав, куди вiн iде. — Слухай, мадьяре... як нас тут переб'ють, капут... розумiєш... То щоб поховав по-людському. Чуєш? Наверху в залi було повно диму. На пiдлозi лежали, стогнучи, пораненi. Тут уже утворився цiлий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечностi спуститися вниз, на перший поверх, але нiхто з них не згоджувався на це. Вони волiли бути вкупi всi до кiнця i тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибинi душi був радий, що вони з ним, усi вкупi. Блаженко рачки полiз попiд стiною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах кровi. Кулi впивалися в стiну над головою, i штукатурка сипалась йому за шию. Бiйцi, причаïвшись з боку вiкон, стояли напоготовi, але не стрiляли. Нiмцi боялись з'являтися на видному. Небо на заходi жеврiло, оголялося блакитними островами. Сонце заходить на погоду, — вiдзначив мимохiть Роман. Черниш, голий по пояс, лежав спокiйно, нiби вiдпочивав пiсля великоï втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м'язистих грудях також схрещувалися бiлi бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще бiльше витяглеся, пiдборiддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щiк. Маленькi спраглi губи мiцно затиснутi. — Товаришу командир... Черниш суворим поглядом, не клiпаючи, дивився в протилежну стiну i не чув Блаженка. Обагрену яскравим заходом стiну клювали кулi. Велика картина в золотiй рамi гойдалася на нитцi, а намальований угорський рицар на баскому бiлому конi рубався з турками, що оточили його я своïх червояих жупанах. I всiх ïх клювали й клювали невидимi лтахи, i вони гойдалися на нитцi. — Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився i, з зусиллям вiдiрвавши очi вiд картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розiмкнув йому твердi губи i притулив до яих банку. Черниш ковтнув кiлька разiв i зiтхнув. — Де Брянський?.. Де Сагайда? Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сiверцевим бiля рацiï. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидвi руки, i давав ïм вказiвки. — Вiдправте мене в санчастину, — вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. — Я поранений. В цей час бiля вiкна хтось гукнуа: — Iдуть! I бiйцi оглушливо застрочили з автоматiв. Вистрiлянi гiльзи задзвенiли об пiдлогу. — Чому вони стрiляють? —зморщявся Черниш. — Ох, чому вони стрiляють?.. Коли воли вже настрiляються!.. В мене болять вуха. За вiкном десь близько заскреготав транспортер, i трасуючi кулi полетiли в залу, як куцi блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня нiмцiв. Очi Черниша розширилась: — Так вони кругом? Блаженко мовчки зiтхнув. Сонце зайшло за далекi гори, i стiна померкла, червонi жупани туркiв потьмарились, i красень рицар потьмарився також. Тiльки бiлий кiнь басував, як i перше. Раптом десь всерединi будинку заграв баян i почулася пiсня. Бiйцi занiмiли, враженi: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пiсня серед цiєï кровi, вогню й загального напруження. Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал, Ни-ги-где я ми-лай не нашел! Зухвалий спiв наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзi на дверях з'явився i сам спiвак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристанiй гiмнастьорцi з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бiйця свiтилося широкою посмiшкою: його, здається, мало непокоïло те, що непокоïло iнших. — Все! — вигукнув вiн, весело похитуючись. — Капець!.. Тут наша могила! Всi не зводили з нього очей. — Внизу — вино!.. Товаришi!.. Реб'ята!.. Любi ви моï, ех!.. Гайда... осушимо бочку! Всю, до дна! А потiм: Вра-агу не сдается наш гордый Варяг... i... протитанкову пiд себе!.. Хай бачить поганий фрiц, як руськi вмiють вмирати!.. Хай уся Європа бачить... — Замовчи, паскудо! — висунулась з-пiд рояля сiра борода пораненого. —Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано! Глибокi зморшки лягли Сагайдi на чолi. Вiн залишив рацiю i, пiдiйшовши до варяга, деякий час мовчки оглядав його з голови до нiг. — Товаришi, — похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бiйцiв. — Гляньте на цього типа. Це — дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир i зрадник. Як прiзвище? — Гвардiï рядовий Шумейко! — Присягу ти давав? — Кiлька разiв, товаришу гвардiï лейтенант! — виструнчився боєць. — А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин — до останнього... — А хiба я що? Я готов... Я тричi готов... Тобто, єсть...— спробував був козирнути спiвак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук i з зойком трахнувся об пiдлогу. —Ах ти, смерть моя, музика... Капець тобi, амба! I вiн вiдкинув ногою акордеон убiк. — Нас ждуть поневоленi народи Європи, — добирав Сагайда не раз чутi слова. — Нас послано визволити ïх. — Єсть, визволити! — влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. — Ми ще з вами... — Помовч, п'яна пико! — гримнув на нього Сагайда. I знову звернувся до бiйцiв: — У нас тут нема трибуналiв. Ми самi трибунал! Що ми з ним зробимо? — Дев'ять грамiв йому! — гукнув хтось з кутка. I всi пiдтримали: — За вiкно! За вiкно, як собаку! Це з нього, здається, вигнало хмiль. Побачив, що з ним не жартують. — Братцi, — забелькотiв вiн. — Як же це так... — За вiкно паразита! Тепер ïм шкода було б на нього витрачати навiть дев'ять грамiв свинцю: патронiв було обмаль. Саме в цей час через порiг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному входi. Кулеметник важко сiв бiля порога, спершись об одвiрок i пiдтримуючи рукою розстебнутi штани. — Теж п'яний? — нахилився до нього Сагайда. — Нi... Мене поранило, —тихо промовив кулеметник. Пiт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тiлi на животi, вiн другою пiдняв сорочку. Сагайда мимовiль вiдсахнувся: мiж пальцiв кулеметника випиналися кишки. — Хто кулеметник? — звернувся до бiйцiв Сагайда. — Я! —першим вiдповiв варяг. —Три роки... — Ти п'яний. — Гвардiï лейтенант... Я не п'яний... Я... я дурний! Дозвольте, я пiду на дверi. Сагайда подумав i ще раз змiряв поглядом розхристаного варяга. Той стояв серйозний i не хитався. — Сержант Коломiєць! — покликав Сагайда полкового зв'язкiвця, якого знав ще з Дiнця i який зараз виконував у нього обов'язки розводящого. — Одведи цього... варяга на пост. — Єсть, на пост! — Перевiриш: засне — пристрели на мiсцi. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству i почвалав за сержантом до дверей. А поранений кулеметник, закусивши потрiсканi губи i не стогнучи, все щось мошкотiв i мошкотiв у себе на животi, наче шукав у своєму лахмiттi нужу. Сагайда наказав перев'язати його. — Не треба, — з дивним спокоєм сказав кулеметник. — Пакетiв мало у нас... А менi... вже однаково. Вiн звiв до Сагайди сiре змучене обличчя з великими сумними очима. — Товаришу гвардiï лейтенант... — Я вас слухаю. — Простiть менi. Сагайду кинуло в жар. Вiн одразу здогадався, про що хоче сказати боєць. — Пусте! — Нi, простiть, простiть... Вiн кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впалоï колючоï щоки, i вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцiлувались. XXVI Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об порiг. Поруч нього, коло другого одвiрка, темнiв за кулеметом варяг. Попiд стiною стояли гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант Коломiєць привiв цього присадкуватого миршавого варяга на змiну пораненому в живiт кулеметниковi, Козаков оцiнив його невисоко: тарган. Хiба вiн зможе заступити свого попередника, який навiть Козакова захоплював своєю вiртуозною роботою так, що розвiдник, звертаючись до нього, став шанобливо називати його батя. Проте варяг залiг бiля кулемета настiльки впевнено, наче давно тут лежав. I пiд час бою враження Козакова поступово змiнювалось. Руки в бiйця були на диво вправнi, кожен рух красиво впевнений i твердий: видно було, що йому не вперше доводиться лежати за ручником. Опинившись на небезпечному посту, вiн якось увесь зiбрався, швидко прохмелився i покрикував уже на свого пiдручного енергiйно i владно. — Давай магазин!.. Жвавiш повертайся, п'яна пико! — пiдганяв вiн, хоча пiдручний сном-духом не знав хмiльного. Коли на темному подвiр'ï зринав пiдозрiлий шерхiт або стриманий брязкiт зброï, кулеметник негайно давав у тому напрямi коротку блискавичну чергу. Стрiляючи, вiн весь приростав до кулемета, i, здавалось, вiн стрiляє вже не лише руками, а всiм своïм коротким пружинистим тiлом. Козаков по собi знав, як небезпека змiнює людину. Це вiн звiдав багато разiв, виходячи ночами на завдання. Буває тодi так, що зникає одразу млявiсть i втома, а напруженi до краю нерви сповнюють все тiло тугою настороженою силою. В такi хвилини розвiдника аж подив брав, яку величезну мiць носить у собi людина. Ця сила не помiчається в буднiй день, бо прокидається вона лише перед лицем смертельноï небезпеки. Тодi людина квiтує, молодiє, наче м'язи й дух не одного, а сотнi здорових людей скупчуються раптом в одному тiлi, що аж бринить, аж грає мiцною стосильною пругкiстю... Це було з Козаковим i зараз. Може, тому вiн, лежачи бiля дверей, i був так впевнений, що його не вб'ють, що його неможливо вбити. Ця зухвала певнiсть, переконанiсть не покидали його в найскрутнiшi моменти його фронтового життя. Бути пораненим, оглушеним, скалiченим — це вiн уявляв собi, бо вже цього скуштував, а зникнути зовсiм, не iснувати — цього, був певний, статися не могло. За маєтком, десь в районi залiзницi, звивались чужi ракети. Дивно було, що мiж ним, сержантом Козаковим, i його полком — гаркотять, ïздять, запускають отi ракети вороги. Що вони собi думають? Здавалось часом, що це не вiн оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гiрського степу, а навпаки, оточенi вони, вороги, бо через ïхнi голови полк усю нiч перегукується з Козаковим, стрiляє, живе. Полк! Це було його найдорожче, полк не мiг кинути його в скрутi... А вiн? Хiба вiн, Козаков, вiчний солдат, мiг уявити себе без полку? Без полкового прапора, без комендантськоï, без скупого ОВС, без усього iншого? Нi, це неможливо!.. Коли сержант стрiляв, то виразно уявляв собi, що його пострiли чують i там, у його рiдному полку. Чують, як тодi, коли вiн виходив з товаришами на завдання у ворожий тил, i весь полк, наготувавшись стрибнути вперед, вслухався в пiднятий ними гармидер за ворожою обороною. I гарячий хазяïн, командир полку Самiєв, наставивши в нiч вухо, говорив скоромовкою: — Вовки, вовки дiють! Ах, здорово, ах, сучi дiти?.. Передайте першому хазяйству негайно пiдiймати олiвцi. Згадав Козаков, як у вiльнi години хазяïн, жартуючи, змушував його ходити по-цивiльному. Чого ти, Козаков, усе горбишся, усе на п'ятах ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивiльному, уяви собi, що ти десь на проспектi оце з дамою пiд ручку!.. Козаков намагався так пройтись, але що то була за хода! I в ролi кавалера вiн таки крався по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву. — Не вмiє, не вмiє! — реготали розвiдники. — У сержанта вже вовча жила в ногах, товаришу гвардiï пiдполковник! Згадавши ту сцену, Козаков усмiхається, йому наче теплiшає в холоднiй темрявi. О полк, полк!.. Згодом обертається до свого сусiда-кулеметника: — Як думаєш, коряго, вистоïмо? — Що за питання! Вiрний ïм тут капець!.. I кулеметник з силою клацнув, вганяючи новий магазин. В залi було темно, i Роман Блаженко, пробираючись на свою змiну до вiкна, боявся наступити в темрявi на когось iз поранених. Ненароком пацнув рукою по клавiшах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв мiсце коло вiкна i, злiгши плечем на стiну, став пильно вглядатися, що робиться надворi. Холодним осiннiм вiтром задимало звiдти. Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над свiтом, i, здавалося, нi перейти ïï, нi перелетiти. Вiтер гудiв i гойдав темряву й небо, аж зорi сипалися з нього та й падали комусь далекому, щасливому до рук. Ой гонить вiтер пiсочок, замiтає милого слiдочок... Був вiн колись молодим, сидiв при мiсяцi пiд калиною в парi. Чи то було справдi, чи, може, то тiльки наснилось йому? А тепер ось закинутий долею за тридев'ять земель вiд рiдного краю... Тут, серед цього безкрайого слiпого степу, пiд чужими зорями, серед вiтру, що роздимає он попiл на згарищi — аж iскри жеврiють! — тут вiн, рибалка з-над Бугу, мабуть, закiнчить свiй шлях. Нема чого тiшити себе надаремно, вiн не дитина, може дивитись гiркiй правдi в вiчi. Хоча зараз нiмцi начебто вгамувались. Броньовики, як величезнi чорнi домовини, позавмирали в темрявi, принишкли. Але ж не забули там, що в будинку повно червоноармiйцiв. Мабуть, складають оце освiченi ïхнi офiцери якiсь сатанинськi плани, мiркують, як вкоротити вiку Блаженковi та його товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом у зелених берегах, його вiрна Олянка з дрiбними дiтьми. Та чужi батьки вертатимуть додому з походiв, а вона, оклечана малими, приклавши долоню вiд сонця, виглядатиме i його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис — хоч би вiн зостався живий! — та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партiю, бути йому пiсля вiйни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже вiн все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекiй Трансiльванiï та й загинув чесною смертю! Буде i для Романа стояти на столi повна по вiнця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко вiд тебе забили-сьмо! Крок за кроком оглядає вiн свiй нелегкий життєвий шлях, докопуючись, чи скрiзь там у нього все як годиться. Iнодi зiтхне, iнодi звертається до когось у думцi. Куме Дороше! Даруйте менi, що я вашi ятери потрусив. Мав я тодi велику скруту, а в моï нiчого не ймилося! Коли майне тiнь через подвiр'я, вiн, ретельно цiлячись, пошле туди пострiл. I знову думає, пригадує, сповiдається, мов на сповiдi. I коли уява малює Романовi, як вони лежать уже тут, пошматованi власною останньою гранатою, то вiн приймає такий кiнець з мудрим спокоєм, як рiч природну i неминучу. Коли треба, то треба. Це навiть краще, нiж би ïх, захопивши, мордували нещадно, живцем шкварили б десь пiд скиртою... Бачив вiн i таке — пiсля одного нiчного бою. Коло спаленоï скирти лежали бiйцi рядком, усi замордованi, звугленi. Перед тим ïх десь захопили фашисти. Нi, тут розминутися нiде, ховатись безглуздо, треба ставати грудьми. Роман ощадливо, мов скнара, перелiчує в кишенях патрони. Давно, давно минули тi часи, коли вiн стрiляв по вороговi навгадки, не цiлячись, висунувши саму карабiнку на бруствер, а голову сховавши в окоп. Було, було й таке, i зараз у цю, може, останню годину можна i в цьому зiзнатись. Але iепер вiн уже не такий. Провело тебе, Романе, через Альпи, як через горнило, загартувало, i, може, хоч перед смертю ти станеш справжнiм солдатом, який б'ється з ворогом, не лукавлячи! Цiлиться так, щоб не промахнутись! Тiльки було йому гiрко, що, мабуть, старий граф не поховає ïх як треба, не посадить у головах червону калину. А так би хотiлося, аби щось залишилося по ньому на землi, хоч би кущик спiвучоï калини. Розповiла б вона вiтрам про Романовi думки, а буйнi вiтри понесли б ïх через Альпи на схiд... Що коштувало б старому вволити останню Романову волю? Правда, прийдуть же скоро сюди нашi, прийде Денис, вiн вiдшукає брата i поховає. Роман довго порпається в кишенi, намацує там металеву маслянисту протирку i, обернувшись до стiни, неквапом щось шкребе на нiй протиркою, наче цвяхом. Денисе, брате, — повiльно шкребе вiн у темрявi, — з лейтенантом Сагайдою ми всi тут... Вiн довго думає, пiдшукуючи потрiбнi слова. Згадує боï в горах, згадує гвардiï старшого лейтенанта Брянського i як той звертався до них перед боєм, незадовго до своєï смертi. I Роман знову шкребе: ...стояли на смерть. Вниз на когось сиплеться штукатурка, i з пiдлоги чортихаються. — Стiну ти там гризеш, чи що?! — Здурiв чоловiк, на стiну лiзе!.. Блаженко мовчки ховає протирку в кишеню. Тепер йому стає легше. В кишенi вiн намацує м'яку шовкову хустку. Десь вiн ïï прихопив з-помiж розкопаних Хомою трофеïв, приховав, готуючи в дарунок доньцi... Витяг, став розгортати, розпускати ïï. Приємно тече пiд шорсткими пальцями тканина, м'яка, ласкава, як бузька вода. Тече i тече, поки Блаженко й зовсiм випускає ïï на вiтер за вiкно. Вже нiчого йому не треба. Тепер вiн почуває себе чистим, наче востаннє скупаний i перевдягнутий в чисту бiлизну. В кишенях немає нiчого зайвого, крiм патронiв. Роман перебирає ïх у пальцях, як самоцвiти. Лiчить. Лiчить, мов скнара. Навпроти розжеврiлого попелища шмигнула тiнь, i Блаженко мерщiй, нацiлився в неï. — Порядок! — раптом лунає з темного кутка радiсний бас Сагайди. — Готово!.. Товаришi!.. Єсть!.. Вони налагодили рацiю. Солдатська радiсть завжди крилата! В цю ж саме хвилину далеко вiд маєтку, в рiднiм полку, що зайняв оборону понад залiзницею, по всiх кабелях також пронеслася радiсна хвилююча новина: встановлено зв'язок з оточеними, з вiдрiзаною у графськiм маєтку групою однополчан! В мiнометнiй ротi Маковей аж пiдстрибував, припнутий бiля телефону: — Я ж так i знав, що вони не здалися! Маєток вимагав огонь на себе. Артилеристи дiстали наказ безпосередньо вiд генерала—не шкодувати снарядiв. Боєприпаси везли i везли всю нiч, в тилах не лягали спати. Мiномети Сагайди також були готовi до бою. Як i ранiше, стояли бiля них обслуги, хоча й порiдiли вони в останнiх боях. I слухали вони вже не хрипкi команди Сагайди, а суворий голос Дениса Блаженка: вiн, як найдосвiдченiший з молодших командирiв, узяв на себе командування ротою. Денис твердо й упевнено виконував своï новi обов'язки, зрештою., добре знайомi для нього. Ще звечора вiн пристрiляв окремi дiлянки маєтку i самий будинок, який був тепер, записаний у наводчикiв, як цiль № 1. Присвiчуючи шкалу цигарками i лiхтариками, наводчики востаннє перевiряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневiй, i Хома Хаєцький, якого вiн призначив своïм ординарцем, слiдкував тепер за ним з такою ж готовнiстю, як колись Шовкун за старшим лейтенантам, щоб кинутись виконувати перше-лiпше завдання командира. Вони всi вже були добре обстрiлянi., i солдатськi суворi звичаï входили ïм у кров. Денисовi стало точно вiдомо, хто з ïхнього батальйону перебуває в оточеннi. Тепер вiн зрiдка кидає на маєток пильиий погляд, немов сподiваючись побачити там брата. Може, Роман в цей час сидить, вiдстрiлюючись, десь на горищi, може, перша мiна, яка вилетить по Денисовго командi, шугне до брата в вiкно? Та хоч би Денисовi з певнiстю було вiдомо, що це буде саме так, вiн, здається, нi на мить не завагався б зi своєю командою. Це вiйна, i маєток вимагає вогонь на себе. I коли нарештi серед темноï ночi пролунав. залп i мiни за Денисовою командою, вирвавшись iз вогнистих жерл, як iз роз'ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свiй кулак: Одержуй, брате, листи! Посилаю тобi гарячi листи! Не вiдриваючи погляду пiд мастку, вiн рубав i рубав повiтря кулаком: — П'ять бiглих — огонь! Огонь! Огонь! I коли маєток серед численних спалахiв засяяв своïми бiлими колонами, Денис немов i справдi побачив свого брата, що звiвся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнiм нездоланним воïном. XXVII — Вогонь на мене! Це було майже рiвнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе нiхто з оточених зараз не думав про це. Коли повiтря загоготало громом, всi в заяi потягнулися до вiкон. Пораненi пiднiмали голови, зводiилгись на лiктi, тягнулися до коливних червоних виïблискiв, незважаючи на кулi, що 'шалено затуркотiли в стiнах над ïхнiми головами. Грiм i феєрична мiнлява рiка, що загогиготiпа в залi, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червонi яничари весело затанцювали на стiнi, бiнтй кiиь, вигнувши шию, щоразу то зникав iз своïм рицаре-м у тiняк, то знову виростав, коди за вiкном спаяакувапо. — Я Крейсер, я Крейсер, як мене чути? Як мене чути? — скандував бiля рацiï Саша Сiверцев. — Чи не привалить тут нас? — глянув котрийсь на стелю. — Не проб'є! — бадьоро вiдповiли йому з-пiд стiни, — Не повинно пробити! Озброєнi бiйцi, збившись бiля вiкон, стояли суворi й зосередженi. Два бронетранспортери вже горiли на подвiр'ï, iншi загули моторами, розповзаючись у темноту. — Я Крейсер, я Крейсер, як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!.. Крейсер? Чому крейсер? — Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все пiд ним, наче корабель пiд час шторму. Куди вiн пливе, ï чому так слiпучо навколо, i чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями... Нi, це не море, це вiн пропливає в пiсках, в гарячих .пустинях Азiï. У далеку експедицiю вирушив караван. Никнуть у знемозi спаленi сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах i гострих румунських шапках. Раптом вiн спиняється пiд зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах i п'ють з великих пiал чудовий напiй з маринованих черешень. П'ють, i смiються, i дружньо розмовляють помiж себе, i серед них вiн впiзнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бiсером тюбетейка i барвистий халат, а говорить вiн по-мадьярському. Дiвчина з чорними косами вiдкидає паранджу, i Черниш несподiвано бачить, що перед ним та дiвчина з Альба-Юлiï, яка хотiла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячiй щоцi й шепоче йому: Красивi гори ви, Альпи! А циган грає Катюшу, i вiн, Черниш, уже танцює з дiтьми. А потiм i всi присутнi завихрилися в танцi пiд зеленими деревами, i щасливий гомiн та дружнiй смiх сплiталися в єдину симфонiю звукiв i кольорiв, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зiбралися люди всiх рас i нацiй свiту. I серед мiшанини рiзних мов, якi вiн знав i яких не знав, вирiзнявся тiльки смiх, у всiх єдиний i всiм зрозумiлий. Щасливий i веселий, вiн глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандiозний блакитний циферблат, i обертались по ньому величезнi стрiлки, схожi на кам'яний шлях. I Черниш командував, почуваючи в собi могутню силу i безмежнi права: — Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захiд! Так! Прицiл шiсть — шiстдесят шiсть!.. — Марить, — сказав хтось поблизу. Черниш пробує звестись на лiкоть i бачить мерехтливу залу i людей iз зброєю, що грiзно поблискує в ïмiiх руках. — Хто марить? — питає вiн суворо i знову падає на вогонь, який йому пiдклали замiсть подушки. I знову чув глибокi голоси i далекий смiх. Вони долiтали десь зверху, як iз хорiв величезного храму, i вiн дерся до них по стрiмкiй скелi, розпеченiй, як вогонь. Озирався i бачив унизу дивнi колодязi, в яких ледге мрiє вода. Де вiн ïх бачив? I коли? Як був малим i кидав у них крем'яхи, що летiли туди цiлi столiття, доки, нарештi, дзвiнко булькали. Булькали i починали говорити: — Домнуле офiцер... Домнуле офiцер... — Так це ти? — пильно вдивляється в нього Черниш. — Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був? — Я нiкуди не ходив, — каже Роман, пробираючись до Черниша. — Я стояв на посту. — На посту, на посту, — палко шепоче Черниш. — Де ж твiй пост? — Бiля третього вiкна, товаришу командир. — Бiля вiкна? Чому бiля вiкна? Бiля якого вiкна? А, це там... на висотi. Я бачу звiдси твiй пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!! Вiн з жахом заплющує очi, i знову хтось кличе його i благає вiддати коня. — Домнуле офiцер!.. — Замовчи! Он твiй кiнь! Подивись! I вiн показує йому на стiну, на нескiнченну розбиту дорогу, якою бредуть бiйцi по колiна в болотi, пiдтикавши своï шинелi, ïдуть машини i танки, а в цей час з кювета пiдводиться снiжно-бiлий кiнь з вирваними грудьми. I вже нема круг нього червоних жупанiв, i немає на ньому юнака рицаря, а кiнь спинається дрижачою ногою з брудного кювета i важко пiдiймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується i падає в тванюку, а кiнь стогне, i плаче, й благає: — Запини! Запини! А вiйська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незлiченних армiй, сунуть гармати, ревуть тягачi i танки, i пiхто не звертає на нього уваги, всi проходять далi, лишаючи його в кюветi при дорозi. — Порядок, порядок, — радiє Сагайда, — два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!.. — Не треба вогню! — кричить Черниш, пориваючись схопитися. — Я лежу на вогнi! Весь на вогнi!!! — Ще вогню, ще вогню, —скандує Сагайда в протилежнiм кiнцi зали. XXVIII Обстрiл маєтку посилювався. Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, пiдняла й старого графа, i вiн, взявши свiчку, повiльнд поплентався нагору. Став за одвiрком i не смiв ступити до своєï зали. В усi вiкна з шипiнням вривалися трасуючi кулi, паче забивало сюди вiтром трiскучий вогняний дощ. А дивнi люди з незнайомою зброєю в руках стояли бiля вiкон з обох бокiв, зблиски червоних спалахiв скакали плямами на ïхнiх блiдих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давнiх рицарiв. У будинку графа, в цьому гордому фамiльному гнiздi, наче знову витала його далека революцiйна молодiсть. Бiйцi безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом i димом. Тепер, коли вартовi бронетранспортери були розiгнанi артилерiйським вогнем, ворог iшов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бiйцi на своïх мiсцях, ведучи методичний огонь лише по живих цiлях. На старого графа нiхто не звертав уваги. — Корольов! — гукав боєдь вiд вiкна якомусь пораненому. — У тебе мiй диск? — Я заряджаю Мостовому! — А де ж мiй? Хто набиває мiй диск?—гукає боєць пораненим, якi, хто лише мiг, набивали рiжки й диски. — Ей, борода, у тебе мiй диск? Угорець не розумiв мови, не розумiв цих людей i ïхньоï фанатичноï впертостi. Якийсь поранений, помiтивши його, сердито крикнув з-пiд рояля: — Ну? Чого баньки витрiщив? Чого з свiчкою? Хоронити надумав? Рано, брат... — Вiн як сова, — пiддав другий, — при нашому свiтлi не бачить: iз своïм причалапав... Справдi, тут нi до чого була мадьярова свiчка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вiкон. Мерехтливе сяйво тисячами нiмих крил трiпалося в залi. А незнайомi рицарi стояли в сiрих шинелях, як кам'янi, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужнiстю. Котрийсь поранений, накульгуючи, iшов з коридора, пiдiбравши полу шинелi, несучи в нiй пачки нiмецьких патронiв, ïх чимало лишилося внизу пiсля нiмцiв, i тепер тi бiйцi, в яких була трофейна зброя, використовували ïх, не шкодуючи. — Посторонись! — вiдштовхнув поранений угорця. — Плутаєшся тут, старий хрiн... Давай сюди або туди. Губи в пораненого були пересохлi, аж чорнi. Вiн ïх облизнув. Граф закивав головою i потупцяв iз своєю свiчкою вниз, щось мимрячи про себе. Невдовзi вiн знову з'явився в дверях iз скляною банкою законсервованих фруктiв. Руки поранених потяглися до нього з усiх кiнцiв, готовi розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелi з пiднятим комiром уже приклав банку до рота. — По одному ковтку! — сказав вiн, пожадливо ковтнувши i передаючи банку товаришевi. — По одному ковтку! —кричали звiдусiль. Всi раптом вiдчули нестерпну спрагу. — Залиште офiцеровi! — гукав Блаженко з кутка. — Допалися! Але не вистачило й по одному ковтку. Тодi знов накинулися на угорця, наче вiн був винен у всьому; — Краще б не дратував! Тiльки жагу розпалив! — Давай ще! — Давай, старий хрiн! Це вiн зрозумiв i знову почалапкав до бункера. Повернувся з кiлькома банками на срiбному пiдносi. На цей раз Блаженко зустрiв старого на дверях i, вихопивши в нього одну банку, поспiшив з нею до Черниша. Черниш напився вволю, i вже ïдкий чад, нудотний запах кровi, двигтiння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тiльки тепер вiн вiдчув у своïй руцi судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвiтлення Черниш потай узяв ïï пiд стiною в сусiда i заховав пiд себе. Вiн ховався з нею, як злодiй, щоб не помiтив Блаженко. Вона була заряджена — маленька, рубцювата його рятiвниця. Все Чернишеве життя зiбралося в нiй, i вiн затиснув його, це життя, в своïй долонi. Якби все було скiнчене, якби чужий гомiн заповнив темнi сходи i загримiли чужi чоботи тут, поруч, тодi вiн зiрвав би чеку, останню чеку в своєму життi. I саме тому, що — на випадок катастрофи — у нього було тепер чим покiнчити з собою, вiн почував себе майже в цiлковитiй безпецi. — Товаришу гвардiï лейтенант! — голосно звернувся хтось до Сагайди. — Кулеметник готовий. Не дише. — Винесiть у коридор. Снаряди в маєтку падали й падали, iз спiвом опускаючись з висоти, i Сагайдi здавалось, що летять вони звiдкись дуже здалека, де про нього думає хтось. — Цiкаво, яке сьогоднi зведення Iнформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? — запитав Сiверцев, сидячи бiля рацiï. — Що, якби запитати, га? — Вичортуе хазяïн. — А про нас передадуть? — У зведеннi? Ти що — смiєшся? Це... дрiбний епiзод. Дрiбний епiзод! Але чи такий уже дрiбний? Ранiше, воюючи вкупi з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєï дiяльностi, над своєю роллю в загальних подiях. Вiн наче сподiвався, що Брянський все обдумає i за нього, а йому залишиться лише козирнути i стрiмголов кинутись в огонь i воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самi обставини змусили його взяти на своï плечi незвичну ношу, — вiдповiдальнiсть за життя товаришiв i за долю цiєï фортецi, — вiн побачив усi подiï в iншому, бiльш глибокому освiтленнi. Йому уявився весь величезний фронт вiд Балкан i до холодних берегiв Норвегiï, де армiï його краïни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, ïв цьому залiзному тисячокiлометровому ланцюгу маленькою ланкою стоïть його крейсер. Звичайно, коли цей крейсер впаде i Сагайда вибухне з своïми товаришами на останнiй своïй гранатi, то майже нiчого не змiниться. Коли крейсер вистоïть, то гакож майже нiчого не змiниться. В загальному потоцi подiй ïхнiй подвиг справдi малопомiтний. Але хiба не з таких непомiтних крейсерiв, що борються день у день, що вистоюють день у день, хiба не з них якраз i складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрiбний епiзод... Хай не буде його в зведеннi Iнформбюро. Але вiн потрiбний людям, як повiтря, i кожен це розумiє, iнакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вiчi i за те, що вiн його вдарив, благав: Простiть, простiть... Знизу прибiг схвильований Козаков з автоматом в руцi. — Лейтенантi Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, нашi йдуть в атаку. Сагайда скочив на ноги, i вдвох вони погуркотiли схiдцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугонiло, мов котилася сюди в мороцi ночi якась незборна вiчна сила. XXIX Шум моторiв наростав. У сутiнках блiдого вересневого свiтання все вираз-пiше окреслювались контури будiвель. Вони за нiч понижчали, бо дахи, перегорiвши, обвалилися, i тому все подвiр'я, безлюдне й тихе, здавалося iнакшим, нiж учора. Гамiр бою котився десь у полi, праворуч i лiворуч маєтку, гул моторiв дужчав, i раптом iз-за стiни обгорiлого корiвника вискочила група нiмецьких солдатiв. — Panzern! Panzern! — галасували вони i мчали через подвiр'я наослiп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усi боки з-пiд нiг, хоч бiгли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень ïхнiх надутих вiтром плащ-палаток. Заслiпленi жахом, солдати мчали прямо на будинок. — Приготуйсь! — рiзко гукнув Козаков сусiдовi i сам завмер у напруженому, гострому чеканнi. Здобич iшла на них. — Вiжу! — крикнув варяг. — Чекай!.. Ми ïх живцем!.. В цю мить iз-за тiєï ж задимленоï стiни вилетiв на повнiй швидкостi наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулi зацокали по кам'яних схiдцях i з джвiканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбiк. Коли вiн знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи ïï, як корабель хвилю, уже виходив з подвiр'я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб'ячих палаток. Нiмецький снаряд прошумiв над будинком в наш бiк i вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стiн ринули натовпом нашi — нашi братськi сiрi шинелi! — i, розвiваючись, летiли прямо на будинок. Варяг i Козаков зiрвались ïм назустрiч. Козаков бiг, не чуючи пiд собою землi, i не мiг нiчого крикнути, бо звуки заклякли в горлi, а очi затуманилися слiзьми. Вхопивши першого пiхотинця, якогось маленького, замурзаного, радiсного, Козаков пiдняв його вiд землi i щосили притис до своïх грудей. — Чорти! — тiльки вигукнув вiн i гризнув пiхотинця за вухо, аж той заверещав. Мiж нашими замайорiли и зеленi румунськi шинелi — румуни теж брали участь у спiльнiй атацi. Пробiг знайомий Козакову командир стрiлецькоï роти в шкiрянцi, енергiйно гукаючи: — За мною! За мною! Пiхота, не затримуючись, минала маєток, на бiгу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далi, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекiт ворожих кулеметiв долiтав усе глухiше. Бiйцi-пiхотинцi, що трималися нiч у будинку, вирвавшись тепер на свiже повiтря, на ходу приєднувались до своïх пiдроздiлiв. За маєтком одкривалися хвилястi, по-осiнньому сiрi рiвнини, сталево блищали де-не-де озеречка пiсля дощу та бовванiли — ген-ген — шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом. А ще далi на захiд знову вставали гори. Низькi димчастi хмари пливли над ними, обтiкаючи верховини. В будинок прийшли з носилками санiтари i почали зносити поранених i вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кiлька свiжих поранених, наших i румунiв, пiдiбраних тiльки що на полi бою. Чекали санiтарних пiдвiд. Виносячи з зали останнiх поранених i ковзаючись по калюжах кровi, по вистрiляних закривавлених гiльзах, один iз санiтарiв звернув увагу свого тоаариша на стiну бiля вiкна: — Дивись, Каширiн, щось нашкрябано... I повiльно, по складах став читати: Денисе, брате, з лейтенантом Сагаядою ми всi тут стояли насмерть. Слово за словом розбирали санiтари той напис. I вiн уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, ïхнiми однополчанами. XXX Черйз маєток уже йшли мiнометника з трубами на плечах, i збуджений Сагайда вийшов ïм назустрiч, як iз пекла. — Товаришу гвардiï лейтенант, — рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись стараннiше, нiж будь-коли, — в ротi за час вашоï вiдсутностi нiчого особливого не сталося. I потiм уже, дивлячись вбiк, стримано запитав пiвголосом, де брат. —Живий! —заспокоïв його Сагайда. — Вуса засмалив за нiч, а все iнше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта i наздожене. — А молодший лейтенант? — з тривогою опали Са-гайду бiйцi. — Як йому? — Житиме, житиме! Бiйцi полегшено зiтхнули. — А я знав, що фашисти вас не вгризуть! — радiсно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це пацнув його п'ятiрнею. Незабаром, вiдшукавши комбата, Сагайда по всiй формi вiдрапортував, що в його мiнометнiй ротi вибув iз строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крiм цього, нiчого особливого не сталося. Комбат мовчки обiйняв Сагайду, i вони пiшли далi поруч. — Черниша... дуже? — В голову... В бiк... Кульовi. — Виживе? — Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно. — Та хоча б вижив... Славний вiн хлопець. Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свiжi слiди наших танкiв i самоходок. Поспiшали вперед пiхотинцi, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, iшли мiнометники з лафетами i плитами на спинах, наче закованi в панцир. Першим до графського будинку пiд'ïхав румунський санiтарний вiзок з рiвною вiдкритою платформою. Роман, пам'ятаючи наказ Сагайди, наполiг, щоб у першу чергу взяли його офiцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на вiзок i поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легенi, бо кров виступала з нiздрiв i з рота. — Блаженко, — тихо озвався Черниш. — Вiзьмiть ось... — I вiн, розiмкнувши свою задубiлу в напрузi руку, Подав Романовi гранату. Слiди гранати глибокими клiтками повдавлювались йому в долоню. — Де ви ïï взяли? — жахнувся боєць. — О матiнко рiдна! Та ви ж могли, знепритомнiвши... — Де мiй планшет? — перебив його Черниш. — Є, є, — заспокоïв офiцера Роман i став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих дiагоналевих штанiв. — А шинель його де? — гукнув один iз санiтарiв до Блаженка. Шинелi в Черниша не було. Напiвголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, вiн уже починав дрижати вiд холоду, на тiлi повиступали сироти. Гiмнастьорка лежала в головах, зiбгана клубком, вся в кровi. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У ïхнього пораненого була велика шинель, i вони вкрили нею обох — i свого сержанта, i Черниша. ïздовий сiв у передок, цьвохнув, i ресорний вiзок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючiï за собою м'яку колiю. Черниш лежав горiлиць, низькi сивi хмари швидко бiгли над ним. Десь пiд самими хмарами струнким суворим строєм летiли, ледь чугно курликаючи, журавлi. Чи знаєш ти шляхи птахiв? — питав його колись Брянський. Коли це було? — Домнуле офiцер, — раптом почув Черниш бiля себе кволий проникливий голос. Перемагаючи гострий бiль, Черниш повернувся до сусiда обличчям. Великi, iскристi, як вугiль, очi нерухомо свiтились на нього з-пiд краю шинелi, якою вони були вкритi обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого вiн вiдiбрав колись коня в далекiй, переповненiй сонцем i войовничим клекотом Романiï?.. Роман Блаженко, провiвши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустiлому подвiр'ï, сумовитий, з опущеними вусами. Потiм пiдняв iз землi круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив ïï собi до пояса i, зiтхнувши, рушив у поле доганяти своïх. Поле жило, гомонiло. Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своïх змилених коней. Поспiшаючи, йшла мiнрота сусiднього батальйону iз зав'юченими кiньми в сiдлах системи Брянського. Заклопотанi зв'язкiвцi вже прокладали кабель кудись вперед. Слiдом за ними з термосами по горбах чвалали ротнi старшини, невтомнi солдатськi годувальники. Гарячi термоси з борщем уже попекли ïм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати своï пiдроздiли. — Чи далеко пiхота? — розпитували в кожного — Там! — махали ïм зв'язкiвцi в чисте поле, зрiзане колiями танкiв i гармат. — Куди пройшла п'ята рота? — Куди третя? — Всi — туди! Он указка... На погризенiй сталлю стiнi будинку вже якийсь сапер встиг накреслити: Л->. Стрiлка напнулась на захiд. А там, за шеренгами придорожнiх тополь, у сивiй осiннiй далечi знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах. КНИГА ДРУГА ГОЛУБИЙ ДУНАЙ Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви... Слово о полку Игореве Машини мчали з гiр. Стояло сухе осiннє надвечiр'я. Барвистi лiси на схилах обабiч дороги не тiльки не гасли пiд скiсним промiнням вечiрнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравiше, нiж удень. Шура Ясногорська стоïть у кузовi, тримаючись руками за кабiну, i смiється пробiгаючим золотим лiсам, смiється дорозi, що шумить ïй назустрiч. Вся земля — в шерхiтливiй багряностi. На галявинi бiля струмка розташувались на привал бiйцi маршовоï роги. Тонкий лист, облiтаючи з жовтих дерев, лягає на спiтнiлi плечi. Один, скидаючи скатку, задер голову i на мить застиг. Що вiн там нагледiв? На самiй верховинi гори бовванiють руïни стародавнього замку. Крiзь проломи в стiнi з протилежного боку пробивається сонце. Трансiльванська осiнь до самого обрiю палахкотить ясними пожарами. Чому так гарно сьогоднi на свiтi? I бiйцi шарудять покоробленими чобiтьми не по сiрому камiнню, а по такiй чистiй красi, що встелила землю. I слiди за ними такi чистi. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестiть, чоботи, шелестiть! Ви чахкали по в'язких украïнських чорноземах. Ви ставали бiлими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мiдь, на румунських суглинках. Шелестiть, шелестiть! Ви вартi того, щоб ступати по таких килимах. Машини летять, наче в казку. Ясний вiтер вишумовує назустрiч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вiтер шепоче ïï iм'я, це вiн доносить слова Юрiя звiдти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть боï. Летiть, машини, летiть! Шуми, високе шосе, назустрiч щастю! Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мiнська, а воно було вже тут, в ïï польовому армiйському госпiталi в дев'ятiй палатi щелепникiв. I як все це трапилося? Вона затрималась у палатi, розмовляючи з тим земляком-сержантом. В кутку вусатий Шовкун гомонiв з сусiдою про боï в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з пiдв'язаною щелепою! Як вона ранiше не помiчала, що в нього таке симпатичне обличчя, такi добрi, лагiднi очi! Коли Шура заходила в палату, вiн шурхав пiд своє простирадло i вже не вилазив звiдти, доки фельдшерка не пiде, Бiйцi жартували з нього, що вiн так соромиться свого госпiтального неглiже, i Шура пiдтримувала ïхнi жарти. I ось з-пiд тих вусiв, старанно причесаних солдатським саморобним гребiнцем, вилетiли тодi слова, якi змусили ïï здригнутися. Сiдла Брянського!.. Шовкун з лагiдним спокоєм щось розповiдав спiвбесiдникам про гiрськi переходи. Сiдла Брянського! Шура стояла, не дихаючи, урвавши на пiвсловi розмову з сержантом. Боялася, що це ïй тiльки вчулося. — Як ви сказали, Шовкун? — Га? —Про сiдла... Чиï... чиï сiдла? — А-а, сiдла... Нашого командира роти Брянського. — Брянського? — Авжеж, його. Вiн сам ïх видумав, коли ми перейшли на в'юки. Потiм i всi полки... — Я не про те, Шовкун? Скажiть, як звати... вашого Брянського? Як?.. Чекаючи, вона повiльно пiдводила маленькi своï долонi, мов готувалася вхопити те слово, як пташку. — Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони мiж собою... Ага: Юрiй. — Юрась! — Нi, Юрiй, — Юрась! Юрась! Юрась! Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна. — Любий Шовкун, говорiть же, говорiть! — Що ж говорити? Я бiльше нiчого не знаю, — розгублено i збентежено дивився на неï боєць. — О нi! Говорiть, говорiть. Шовкун!.. Все, все, розкажiть!.. Як йому там? Який вiн зараз?.. — Ну, який... Такий маленький, жвавий, бiлявенький... Даремно бiйця не скривдить... Славний такий... — Де ви з ним бачились востаннє? — Востаннє? Про висоту вiсiмсот п'ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала... Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонiв лн ми тодi з гвардiï старшим лейтенантом. Вони менi сказали: Як одужаєш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму. Я ж у них... ординарцем був. Шовкун знав усе, що цiкавило дiвчину. Слухаючи бiйця, вона впiзнавала свого Юрася таким, як i сорок мiсяцiв тому.. Стриманий i приховано-нiжний... Упертий i вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескiнченними проектами удосконалення мiнометiв i стрiльби... Вона бачить, як вiн ïде на конi помiж зеленими ялинами, з бiноклем на грудях. То йде на чолi роти в кам'яних бескеттях, пiрнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночi край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом. — Хрипким? А не кашляє? — В горах ми всi хрипiли... Це не бiда. А щоб кашляти, то не кашляє. Як засне, то дихає рiвно. Тiльки часто кидається увi снi: Вогонь!.. Вогонь!.. Шура, не приховуючи нi вiд кого, палко заздрила бiйцевi, який ще так недавно чув дихання ïï коханого, дивився в тi синi очi, потай вкривав пiд час сну його ноги власною шинеллю, щоб не зазябали. — Спасибi... Дякую вам, Шовкун! I з очима, повними слiз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський. I ось ïде... Гiрське трансiльванське мiстечко, в якому розташувався ïï польовий госпiталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, i багрянi гори розступаються, як живi, даючи дорогу. Здається, за якийсь кiлометр дорога скiнчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю i розсиплються вщент. Проïхали i цей кiлометр, а дорозi ще не кiнець, це тiльки крутий поворот. Бережись! — i знов, обминаючи скелю, побiгло шосе, вирубане в правiчнiм гранiтi невiдомими каменярами. Iдуть i йдуть маршовi роти. Але цi роти вже, видно, сформованi не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьованi пливуть з госпiталiв; цi — як один — в новому обмундируваннi, з чистими, незасмаленими казанками за плечима. — Чому вони такi похмурi? — звергається Ясногорська до артилерiйського технiка, що сидить пiд кабiною, жовтий, пом'ятий, наче з похмiлля. — Вчорашнi в'язнi, — пояснює технiк. —3 румунських тюрем i концтаборiв. Доброякiсне поповнення. Зле. — А де ж ïхня зброя? — Зброя буде. Може, ви якраз на нiй i стоïте. Тiльки тепер Ясногорська звернула увагу, що стоïть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-пiд брезенту виглядають старанно вмощенi якiсь зеленi труби. — То геж зброя? — кивнула Шура на труби. — Питаєте! То мiномети вiсiмдесят два! Шура пригадала, що саме такими мiнометами командує Юрась. — Вони страшнi? — Сiчуть нiмцiв на сiчку. У нас ïх звуть самоварами. — Самоварами?—Ясногорська звела брови. —Кажете—страшне, а так по-домашньому, нiжно названо! — А гвардiйськi мiномети — катюшi?.. Теж нiжно... Може, тому й нiжне, що страшне. Який дiалектик, — усмiхаючись, подумала Ясногорська. Лiси палали в сонцi пишним i нежарким полум'ям. Обабiч по схилах гiр розсипались отари кiз та овець. Високо над шосе стоïть, як у пiснi, дiвчинка в ряснiй яскравiй спiдничцi. Привiтно махає бiлою хустиною. Шура скинула свiй зелений берет i теж стала махати ним у повiтрi, вiдповiдаючи на далеке вiтання. — Якi тут люди люб'язнiï — очi ïï заблищали. —Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала... — Люб'язнi, аякже, —бурчить технiк. — Вночi у нас зброймайстер вiдбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках iз зашморгом на шиï. — Що ви кажете! — жахнулась Ясногорська. — А як же ви думали? Фашизм не так-то просто здає позицiï. Мiняє шкiру, заповзає в нори. Це вже не молодчики тисяча дев'ятсот сорок першого року iз засуканими до лiктiв рукавами й одверто нахабними пиками. Цi хитрiшi, пiдступнiшi. З такими воювати тяжче, нiж з тими, що дiяли одверто. А ми про це, на жаль, нерiдко забуваємо. Вони того зброймайстера i вином напоïли, i дiвчину-кралю поруч нього посадовили... Так-то. — Справдi, це в нас буває... — замислено промовила Ясногорська. — Невпопад виявляємо нашу пильнiсть: до своïх — з надмiрною пiдозрою, а до справжнiх недругiв... Скажiть, зловили потiм тих, що задушили зброймайстра? — Декого. Не всiх. Машини вибрались на високий перевал. Яснi, охопленi багрянцем гори стояли до самого небокраю — далекого, синього, чистого. — Гляньте, гляньте, товаришу технiк! — вказувала Шура на гостру сопку, що здiймалась вдалинi над iншими, вилискуючи голим камiнням верховини, а нижче була вся огорнута жовтогарячим лiсом. — Гляньте! Зовсiм золота! — Висота вiсiмсот п'ять, — буркнув технiк, — наша дивiзiя брала. Якби артилерiйський технiк був говiркiшим, вiн розповiв би, якою цiною здобула дивiзiя ту золоту далеку сопку. Розповiв би, що там зостався на вiчнiй вартi бiлоруський студент, офiцер-мiнометник, якого технiк знав ще з Терновоï балки пiд Сталiнградом. Може, технiк погано себе почував, чи, може, йому хотiлося спати, тiльки вiн нiчого бiльше не сказав. А Ясногорська не допитувалась, бо попереду ïй вiдкривалися не баченi досi краєвиди. Колона машин саме спускалась в угорськi рiвнини. Назустрiч котились широкi, як море, степи, оповитi тихими вечiрнiми димами. Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелi зелених i жовтих ящикiв трофейноï вибухiвки, купи знешкоджених мiн. Нашi сапери тисячами навитягували цього зiлля з битих дорiг, мiсткiв та узбiч. Поле було розмiноване на сто метрiв по обидва боки шосе. В кюветах стирчали носами в землю нiмецькi броньовики й автомашини. Рiвнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами у вечорових туманах. Наче стародавнi кораблi, мрiли в просторах до самого обрiю одинокi ферми хуторян-угорцiв. Машини свистiли у сиве степове море, ферми — далеко i близько — гойдались, пливли в тумани, з високими щоглами тополь. На одному з поворотiв машину пiдкинуло, технiк стукнувся потилицею об кабiну i перестав дрiмати. — Нарештi гори кiнчаються, — лiниво звернувся вiн до супутницi i кивнув на гори: — Ох i настопроклятiли ж вони нам!.. Шура обернулась. Сонце вже заходило, i гори востаннє васвiтилися легким ажурним золотом, немов були зiтканi з багрянистих нiжних суцвiть. Полиск оголених скель, барвистi яруси лiсiв, гiрськi селища з високими, як тереми, дерев'яними будинками трансiльванцiв — все поєднувалось у картину, що вражала своєю казковою мальовничiстю. Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, своєю високою легкою синявою довершувало, гармонiйно доповнювало ïх. Було таке враження, що все небо, всю його невагому сферичну голубiнь тримають на собi отi гiрськi вершини, отi далекi сопки, розкиданi по небокраю, взолоченi яскравим багрянцем осенi. Шура впивалася тiєю красою, хмелiла вiд неï, як вiд вина. Сонце сховалось за гори, в долинах уже стелилися тiнi, а далекi золотi сопки, облитi сонцем, все ще горiли й горiли, як вiчнi. Близький гуркiт i хмара ïдкого диму вивели дiвчину з солодкоï мрiйливоï задуми, повернули до дiйсностi. Шляхом на цiлия кiлометр витягнулась танкова колона. Машини були новi, вони, видно, недавно зiйшли з залiзничних платформ; екiпажi сидiли при вiдкритих люках. Декотрi з танкiстiв, загледiвши дiвчину, зблискували зубами, всмiхалися ïй. — Це бувалi, — зауважив технiк i пiдвiвся, занепокоïвшись, щоб танкiсти не зiм'яли котрусь iз його машин. — Цих остерiгайся! — Куди вони йдуть? — Куди... Звiсно, куди: на Дунай. — На голубий Дунай! Далеко попереду глухо гуготiв фронт. Танкiсти поглядали вперед, вище пiдсували на лоби своï чорнi шоломи. Запаснi бочки з пальним, ув'язанi сталевими тросами, стояли на кожному ганку. За Батькiвщинуï Вперед! — встигла прочитати Ясногорська на борту головного танка, коли ïхнiй студебекер, розвинувши максимальну швидкiсть, уже обгонив гуркотливу колону, огорнуту важким чадом. За Батькiвщину, вперед! — у задумi повторила вона сама собi. Не знала дiвчина, що повторює зараз саме тi слова, той бойовий клич, з яким Юрiй Брянський пiднявся в горах на свiй останнiй подвиг. II Шура, внутрiшньо нетямлячись вiд щастя, що переповнювало ïï, намагалася уявити собi першу зустрiч з Юрiєм. Вона не попередить його про своє прибуття, Вона хоче зустрiти його несподiвано, побачити його таким, як вiн є. Коли з бородою — хай! Вона ще нiколи не бачила його бородатим! Юрась — бородатий... Ха-ха!.. Дiвчатка, ви чуєте? Ïï факультетськi подруги вже нiби сидiли поруч. А яким буде його перший погляд, коли вiн побачить свою Шуру в мiшкуватiй зеленiй шинелi з довгими рукавами, з погонами на плечах? Чи не буде це йому неприємно? Може, вiн i досi уявляє ïï собi в бiлому платтi та легеньких дешевих босонiжках, з яких вiн любив насмiхатись, називаючи ïх взуттям античних богинь та радянських студенток. Чи, може, вiн уявляє ïï собi по тому фото, що найбiльше було йому до вподоби: на березi моря, бiля байдарки, з веслом у руцi... Сонце там зовсiм заслiпило ïй очi. Тодi! Тодi вона була легка, мов казка. Юрась нiколи не мiг впiймати ïï, бистроногу. Тепер вона, мабуть, не втекла б вiд нього в своïх кирзових. Але що залишилось в нiй таким, як i ранiше, то це ïï дiвочi коси. Тугим плетеним перевесельцем вони вкладенi спереду через рiвний продiл, обвивають голову, мов корона. Юрась дуже любив цi косички-русачки, i вона ради нього зберегла, не пiдрiзала ïх. Де ж ти була, моя бистронога, що робила в цi роки, як жила? — запитає вiн ïï. I вона розповiсть усе, усе до самого дна! Розповiсть, чесно дивлячись йому в вiчi. ïй не треба буде нiчого приховувати, в ïï очах не бiгатиме злодiйкувата жiноча провиннiсть. Вона з гордiстю розкаже, як у цi тяжкi роки злигоднiв i поневiрянь зберегла в своєму серцi все те, що вони називали Нашим. Нашим! Вони це Наше писали в листах з великоï лiтери. Це був такий багатий ïх iнтимний скарб, цiлий свiт недоторканно-чистий i невичерпний, що його варто було пронести через усе життя. Варто було в найскрутнiшi часи воєнних невдач надiятись без листiв. Варто було перемлiти, переридати тi задушливi ночi на мокрiй вiд слiз госпiтальнiй подушцi, Варто було знести горя вдвоє i втроє бiльше, щоб тiльки дожити до цiєï хвилини ïхньоï зустрiчi, дожити, нiде не спiткнувшись, вiдкидаючи спокуси, дiйти до нього незаплямованою, чесною, вiрною. Хай би побiлiли ïй коси, та лишились би очi ясними яснотою вiрних! Нi, не може Юрась нi за що осудити ïï. I вiн знає, що вона могла повестися тiльки так. А вiн уже в першi днi вiйни перев'язав шпагатом своï математичнi конспекти, вiдклавши ïх до кращих часiв, а сам з батальйоном студентiв-добровольцiв пiшов на фронт. Тодi ïх називали полiтбiйцями. Шура стала на роботу в один з мiнських госпiталiв. Деякий час вони листувалися, потiм один з ïï листiв повернувся назад: Вибув з частини. Мiж ними було заздалегiдь умовлено, — на той випадок, якщо зв'язок урветься, — шукати новi адреси через рiдних. Шуринi батьки i мати Брянського евакуювались на схiд. Старший брат Шури, вiдповiдальний пiдпiльний працiвник Бiлорусiï, залишився в Мiнську для пiдпiльноï роботи, як про це вона дiзналася вже пiзнiше. Одного дня вiн приïхав у госпiталь, i вiд нього Шура дiзналася, що в дорозi пiд час бомбардування загинули ïхнi батьки. В цей день вона вдруге одержала: Вибув з частини. З матiр'ю Юрiя теж не вдалося встановити зв'язок, бо кiлькома днями пiзнiше, пiд час нападу нiмецькоï авiацiï на госпiталь, Шуру поранило. В числi iнших ïï вiдправили в санiтарному ешелонi на схiд. ïхали довго, понад десять дiб, i за цей час люди у вагонi зжилися. Були там i льотчики, i танкiсти, i артилеристи, а найбiльше, звичайно, пiхотинцiв. Пам'ятається, один з льотчикiв розповiдав, що вiн лiтав на Плоєштi. Товаришi слухали його, мов завороженi. Плоєштi! Адже це було так далекоï Не могла тодi знати Шура, що пройде троє лiт, i Плоєштi вже буде для неï глибоким тилом, тилом навiть для армiйського госпiталю. В одному купе з Шурою ïхав лiтнiй полiтрук-пiхоти-нець iз залисинами на випуклому лобi, з роздробленими загiпсованими ногами. Цiлими днями полiтрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тiльки коли хто заступав йому вiкно, полiтрук зводив на перенiссi рудi брови i просив неголосно, але твердо, щоб вiдiйшли од вiкна. З ранку до вечора вiн не вiдривав погляду вiд того вiкна, за яким пролiтала його краïна, сувора, напружена, мов полк, пiднятий по тривозi. Шура пригадує, як вони в'ïхали в перше, ще не затемнене заволзьке мiсто. Вхопивши милицi, вона вибралася на перон, освiтлений вокзал, яскравi вогнi трамваïв, лiхтарi у жовтих туманах осiнньоï мжички. Репродуктори на майданi, музика... Може, тодi вона вперше на повну силу вiдчула всю красу вчорашнього довоєнного життя. Всiма непрожитими радощами i всiма незагоєними болями хлюпнуло воно на неï. ïй стало i гiрко чомусь, i невимовне радiсно вiд того, що є, є ще в ïï державi мiста, куди безсилi сягнути фашистськi бомбовози, не повисла над ними варварська нiч, яка скрiзь супроводить окупантiв, мов ïхня рiдна стихiя. Сюди не докотилася нiч, тут не ревли зловiснi сирени... Горять навкруги безстрашнi вогнi — вогнi! вогнi! — i з репродукторiв говорить Москва. I все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серцi. За якихось два-три мiсяцi вона втратила батька и матiр, розминулася на тривожних шляхах з Юрiєм i стоïть уже сама на освiтленому незнайомому перонi, на милицi спираючись... Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в подушку i дала волю сльозам. Ешелон iшов далi, монотонно цокотiли колеса, у вагонi загасили свiтло — всi спали. Вона могла наодинцi виплакати все, чим наболiло ïï серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всi сплять. Не спав ïï загiпсований сусiда-полiтрук. Ночами йому, видно, гiршало, бо чути було, як вiн зiтхає в темрявi, стримуючи бiль, поскрипуючи зубами. Так було i цiєï ночi. Дiвоче схлипування його, здається, дратувало. — Слухайте, чого ви плачете? — майже сердито запитав полiтрук Ясногорську. Дiвчина i в темрявi вiдчула, що вiн дивився на неï. — Я не плачу, — сказала вона. — Я так... пригадую. — Що ж ви пригадуєте? — Пригадую, як ми жили колись... Дуже давно... Перед цим. Полiтрук помовчав. Мирнi вогнi першого освiтленого мiста, що вiн ïх бачив тiльки у вiкно, викликали, видно, i в нього багато думок, спогадiв, навiяли сумовитий настрiй. — Ми багато пригадуємо, —сказав вiн згодом. — Це добре. Але цього мало. Вiд цього зараз справдi можна тiльки плакати. Нам би треба менше пригадувати, а бiльше думати, що робити. Думати про те, що нас чекає... — Що нас чекає! Госпiталь десь у Читi або й Iркутську! — А потiм? Шура мовчки плакала. В другому кiнцi вагона дедалi голоснiше стогнав обпалений танкiст. Вiн то благав, то жалiбно лаявся, то несамовито кричав, вимагаючи уколiв морфiю. Вiн уже кричить так багато ночей пiдряд. Йому ще тяжче, нiж менi}—подумала раптом Ясногорська. —А цьому полiтруковi, що скрипить зубами щоночi, нiби гризе порцеляну? Я була хоч на перонi, а вiн? Полiтрук запалив цигарку. — А вам хiба нiколи не хочеться отак... виревтись?— сказала вона, трохи заспокоïвшись. — Менi хочеться... ходити, — вiдповiв полiтрук. — А тодi? — Тодi? В пiхоту... — Знову в пiхоту? — Тiльки туди. Прiзвище полiтрука було Воронцов. Потiм почався Урал. Всiяний вогнями, вiн димився цiлу добу димарями заводiв, гримiв ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з Украïни. I цей безперервний важкий гуркiт iндустрiального краю був тепер куди милiший дiвчинi за блакитнi береги пiвденного моря, де вона провела одне лiто. Шура слухала i не могла наслухатися цiєï грiзноï музики. Бо це була не просто музика, це була ïï, Шурина, власна сила, ïï порятунок, ïï майбутнє. Полiтрук також змiнився. Його обличчя посвiтлiшало. Прогримiли уральськi тунелi, ешелон влетiв у Сибiр. Поïзд мчав, майже не зупиняючись на станцiях, врiзаючись у бiлi глибини безкраïх березових лiсiв, ïхали день, а за вiкном усе бiло, бiло, бiло... ïхали другий, а за вiкном — бiло, бiло, бiло... Лiси стояли прозорi, чистi пiд голубим небом. Такий Сибiр i залишився назавжди в уявi дiвчини — ясним, бiлим краєм. — Мiй Сибiр, — з гордiстю говорив загiпсований полiтрук. Родом вiн був десь з Ачинська. Якось пiсля вечерi у вагонi зав'язалася жвава дискусiя. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповiдав товаришам про своï довоєннi ловеласiвськi пригоди, про те, з якими хитрощами вiн завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи грiхи вiд своєï дружини. Було це в якомусь вiвчарському радгоспi у Сальських степах. Полiтрук терпляче слухав веселого сержанта, а потiм раптом насупився, суворо покосився на оповiдача. — Чим ви похваляєтесь? — запитав вiн так, наче сержант чимось образив його. — Своïми зрадами? — Зрадами? — сержанта рiзонуло це важке слово. — Якi ж це зради, товаришу полiтрук? Це внутрiшня моя полiтика — сiмейнi дiла! — А сiм'я що, по-вашому? Онуча? — грубо запитав полiтрук. — Схочу — обмотаю ногу, схочу — викину, замотаю iншою?.. Хiба сiм'ï нашi це не тi самi клiтини, з яких складається наша держава, наша сила? — Атомi — басовито сказав стрiлець-радист, спускаючи ноги з верхньоï полицi. — Первинне ядро. — От-от, саме ядро... I хiба не з цього ядра починається школа нашоï витримки, дисциплiни, вiрностi... Чи не тут нашi дiти починають проходити свою першу допризовну пiдготовку? Вони дивляться на вас... Вони на родинних прикладах уже вчаться i громадськоï порядностi. А ви... хвалитесь. Ясногорська тодi гаряче пiдтримала полiтрука. В думках його вона впiзнавала своï погляди на життя. Воронцов того вечора розповiв присутнiм одну з своïх мисливських iсторiй. Це була легенда про лебедiв, у яких нiбито iснує великий закон: самець i самка паруються раз, на все життя, I коли одне з них гине, то гине й друге. — ...I якщо подруга залишилась сама, — розповiдав Воронцов, заплющивши очi, — то робить так: знiмається з тужливим ячанням високо-високо в небо, забирається на страшенну височiнь — ледве мрiє... I потiм враз, склавши крила, шугає звiдти сторчма вниз... — Ото вiрнiсть! —у захватi вигукнув стрiлець-радист. А Воронцов пiсля того замовк надовго. Ясногорська i зараз, трясучись в машинi серед темних чужих степiв, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 роцi легенду про лебедину вiрнiсть. Зустрiвшись з Юрiєм, вона розкаже йому про це... Розкаже, як марно шукала його по сибiрських госпiталях, як бiгала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партiя поранених. В госпiталь, що стояв над самим Єнiсеєм, часто приходили шефи. Вниз по Єнiсею свистiли, як у трубу, вiтри з Заполяр'я, гасали бiлi хуговiï, а в госпiталi було тепло i зеленiли украïнськi столiтники, подарованi шефами. Вечорами в коридорах лунали пiснi мовами багатьох народiв. Пiсля операцiï Шура деякий час лежала в тяжкому станi, ïï неабияк порiзали, поки повиймали осколки з нiг. Вона кiлька днiв видихала наркоз. Подушка здавалась ïй просякнутою наркозом наскрiзь, i, вiдкинувши ïï геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мiнськом i кликала Юрiя. ïсти не могла нiчого. I, наче вгадавши бажання хвороï, одна з жiнок-шефiв принесла ïй лiсових ягiд. Вони були такi кислi, такi смачнi! — Звiдки ви? — запитала Шура жiнку. — З полтавського паровозоремонтного. — Полтавцi!.. Земляки!.. — Бiлоруси й украïнцi вважали себе тут земляками. — Що ж ви робите серед цiєï тайги? Як влаштувались? — Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехiв... — За Украïною все сумуєте? — Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо... Виробляємо дещо навiть краще, нiж у Полтавi. Згодом, вилiкувавшись, Шура побачила це краще. За мiстом, що аж дзвенiло вiд ясного морозу, шугали у синьому небi лiтаки. Серед них були вже такi, котрих ще нiхто не бачив на фронтi. Вiд ранку до ночi ïх випробовували. З товарноï станцiï щодня вирушали на захiд довгi ешелони. Якось Шурi довелося побачити вперше легендарнi катюшi. Десятки платформ були завантаженi ними. Вкритi брезентами, пiднявши рами, вони мчали i мчали на захiд. В тi зимовi сонячнi днi при пiвста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачi нових систем, що випробовуються за п'ять тисяч кiлометрiв вiд фронту, про ешелони гвардiйських мiнометiв, що мчали, вкритi iнеєм, крiзь тайгу, — думаючи про все це, вона з особливою силою вiдчула, що нiколи нiяким ворогам не скорити ïï могутню Батькiвщину, ïï волелюбний народ. I, може, саме ця натхненна вiра у свiй народ сповнила тодi Шуру певнiстю у неминучостi i ïï особистого щастя. Нiяких звiсток вiд Юрiя не мала, проте була переконана, що вiн десь є. III В дивiзiю приïхали вночi. Власне, не в дивiзiю, а в те мiстечко з темними готичними шпилями, де вона стояла напередоднi. Зараз ïï вже тут не було. Навiть тили познiмались i виïхали вперед. Технiк, лаючись, оббiгав усю спустiлу, покинуту стоянку. Вiн одразу став таким енергiйним i запальним, яким Шура не сподiвалась його бачити. — Де ïх шукати? — кричав технiк навiть на неï, начебто дiвчина могла знати. — Вперед, а куди вперед? Тьма, нiч! Вiн присвiчував лiхтариком стiни та все шукав указок. Шуру пробирав холод. Вночi несподiвано задув пiвнiчний вiтер, небо скоро затяглося хмарами. Стало мря-чити. — Заберуся в бункер i спатиму до ранку, — погрожував технiк у темрявi. — Щоб знали, як не лишати маяка! — Звiсно, куди в таку тьму? — пiдтримав котрийсь iз шоферiв. — Десь у кюветi в'язи скрутиш... Або налетиш на мiну. Краще до ранку... — До ранку, до ранку! — ще дужче закричав технiк, розлючений тим, що його думка сподобалась шоферовi. — Я комусь дам до ранку! I побiг знову шукати указок, присвiчуючи стiни i телеграфнi стовпи. — Вхопив? — смiялися шофери з того новачка, що простодушно згодився був чекати до ранку. — Ти його ще не знаєш, друже! Вiн тобi наспить. Слухай його нахвалки. Завжди галасує про одне, а робить iнше. Всю нiч гасатиме, поки не вiдшукає наше Л. Через кiлька хвилин технiк виринув з темноï вулички. — По машинах! — скомандував вiн, сiдаючи сам у переднiй студебекер. — Єсть Л! Колона рушила, ïхали при фарах. Дощ у смузi свiтла перед машинами прявся густою скiсною стiною. Ясногорська забилась пiд великий цупкий брезент, що ним були накритi ящики. Брезент був геть посiчений осколками, в нього задимало вiтром, як крiзь морський солоний парус. Машини щоразу зупинялись, технiк вилiзав з кабiни присвiчувати стовпи i ремствувати на все поле... Чого вiн лається?—думала Шура, тепло дрiмаючи. —Так гарно, а вiн лається... ...Цупкий парус стугонить над нею. Гуде просмолене днище... Блакитне широке море розляглося на всi краï. У високому пебi звиваються птахи, облипають щогли, падають матросам на солонi плечi. Засмаленi матроси спiвають на палубi про не вiдкритi ще землi, про зеленi тропiчнi краïни. Горить, розцвiтається море, розрите кормою... Коли Шура, прокинувшись, вiдкинула брезент, уже свiтало. Колючим дощем обсипало ïï гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотiли кулемети. Як i звечора, обабiч дороги бовванiли начебто тi самi ферми, заретушованi сивим дощем, з журавлями колодязiв, пiднятими, як семафори. Невже за нiч так мало проïхали? Шура зстрибнула з машини i пiшла в голову колони. Дорогу загороджував фургон-газик, що лежав боком серед шосе.'Бiля нього вже поралися шофери. Тут-таки, повзаючи колiньми в дорожнiй багнюцi, щось старанно вибирали з неï два забрьоханi, заляпанi по вуха старшi лейтенанти. — Чого ви так дивитесь? — насмiшкувато звернувся один з них до Ясногорськоï. —Не впiзнаєте? Господарство першодрукаря Iвана Федорова. Це була дивiзiйна редакцiя. З годину тому вона пiдiрвалась на мiнi. Пiдiрвалась досить вдало, бо журналiсти тiльки поглухли, але остались живi. Тепер оце вони, озброïвшись терпiнням, завзято вибирали з багнюки розкиданi вибухом шрифти. Ясногорська вирiшила, не чекаючи, доки розгородять дорогу, йти далi пiшки, ïй не ждалося — швидше, швидше хотiлося бути там!.. Дiзнавшись, що ïй треба в полк Самiєва, один з першодрукарiв розтлумачив, як туди ближче пройти. Журналiст скрiзь залишався журналiстом: вибираючи серед шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, вiн, проте, якимсь чином уже знав розташування всiх полкiв. Шура, подякувавши технiковi за те, що пiдвiз, накинула на плечi плащ-палатку й пiшла. Дощ лив i лив. Кювети вже виповнились каламутною водою. На роздорiжжi дивiзiйна указка з Л звертала лiворуч, а полкова—сходила з шосе прямо на луки, густо зрiзанi колiями обозiв. Скiльки глянеш—луки лиснiли дощовими озерцями, в яких де-не-де стримiли таблички указок. Шура намагалася вгадати серед цих численних слiдiв Юрасеву ступню. Сама смiялася з свого примхливого бажання i все-таки шукала... Оцi дрiбнi, найвиразнiшi, може, його. Впевнено вдавленi—вiд каблука до носка. Ось вони перехопились через канаву, ось зникли пiд водою. Скiснi угорськi дощi, не розмийте його слiдiвi Хай стануть вони, висушенi вiтрами та. сонцем, твердi, мов камiнь! Невдовзi з сивоï' мряки виринула назустрiч валка пiдвiд з напнутими халабудами. Це, мабуть, з полку ïдуть на дивiзiйнi склади, — подумала Ясногорська. — Запитаю. Вони повиннi знати. На заднiй пiдводi хтось спiвав. Повiльний, журливий спiв далеко лунав над iмлистими луками: Темная нiч розлучає, коханая, нас... Голос був повний, красивий, розлогий., Шура i ïздового уявила собi красивим, молодим бiйцем. Здається, i сама пiсня склалася саме десь тут, в темнi угорськi ночi, серед, осiннього, степу, а окопах над, чужим шосе. Темная нiч, тiльки кулi свистять по степу, тiльки вiтер гуде в проводах... Коли спiвак проïздив повз Ясногорську, вона окликнула його. З-пiд напнутоï палатки висунулося лiтнє добре обличчя з мокрими, вже сивуватими вусами. Невже це вiн спiвав?—здивувалась Ясногорська i, задихаючись вiд хвилювання, запиталаï — Ви з хазяйства Самiєва? — Так. Боєць притримав коней. — Ви знаєте старшого лейтенанта Брянського? — Брянського?—солдат окинув дiвчину якимсь особливим теплим, хорошим поглядом. —Чого ж, добре знаю. Це наш, сталiнградець... — Солдат помовчав, — Тямущий командир був. — Був? —похолонула Ясногорська. —Чому був? — Е-ех, дочко, дочко, що питаєш? — зiтхнув солдат. — В Альпах... пiд висотою вiсiмсот п'ять... Смертю хоробрих. Шура закрила обличчя руками. — Гей, Ульянич! — гукнули в цей час ïздовому, — Чому став? Давай! Вона не чула, як пiдвода рушила. Все стояла, закривши обличчя руками. Сукався й сукався дощ у тисячi веретен. Солдат, доганяючи валку, ще раз оглянувся. Весь степ був переснований сивою пряжею. I дiвчина стояла нерухомо, мов тополя, похилена осiннiм вiтром. Смертю хоробрих... Вiн так сказав: Смертю хоробрих. Шура не плакала. Вона не вiдчувала й болю, як не вiдчуває його згарячу поранений. Все тiло якось занiмiло, затерпло... I холодна, страшна далечiнь пролягла помiж нами. Чи справдi хтось далеко спiває, чи то ïй вчувається? Все переплуталось, попливло перед очима, I життя нiби наяву покидало ïï. Ясногорська подумала раптом, що може отак закам'янiти, як стоïть. Закам'янiє справдi, реально, за якусь хвилину, i залишиться стояти вiчно, одна серед цього пустельного степу. Чому вiн перестав спiвати? —наче прокинулась вона, наслухаючи. Як це часто буває в момент крайнього горя, ïï думки хапалися за стороннє, щоб забути головне. — О, чому, чому вiн не спiває? Пiдводи вже ледве мрiли в мряцi. Дiвчина раптом вiдчула себе зовсiм знесиленою, ïй хотiлося сiсти, впасти, розпластатись на землi. Щоб цього не сталося, вона, спотикаючись, рушила вперед. Пiд висотою 805... 805... Так це ж та сопка?! Це ж та золота сопка! Шура, зойкнувши, пiдняла руки. Важкi хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цiлому свiтi. Хiба ж не пустеля, хлипка, холодна, прядеться байдужою пряжею до самого обрiю? Десь калатають кулемети. Де вони? Нiкого нiде не видно. Попереду замаячила ферма. Шура йшла, механiчно намагаючись попадати ногами у вдавленi вiдбитки чиïхось нiг. Перше, що вона помiтила, наблизившись до ферми, було Л, глибоко прооране на стiнi, мабуть, багнетом. Шура довго стояла, читаючи цю єдину рiдну лiтеру на чужiй, на глухiй стiнi. На подвiр'ï i в садку ферми розташувались пiдводи з ящиками боєприпасiв. Мокрi конi, яким не вистачало стаєнь, стояли розпряженi бiля пiдвiд, горблячись вiд холоду. Шура зайшла в сад, втомлено дотяглася до якогось дерева i, охопивши руками мокрий холодний стовбур, застигла. Невже це все? Перед вiйною вони стiльки чекали з Юрiєм, доки кiнчать iнститут, одружаться, будуть разом працювати. Попереду було стiльки широкого щастя, що ïм навiть не уявлялось, як це може його не бути. Здавалося, що, взявшись по-дитячому за руки, вирушать вони назустрiч великому свiтанню, i дзвiнка березнева провесiнь кришталево похрускуватиме пiд ногами, i рожева вранiшня зоря палахкотiтиме на пiвнеба, i так буде, i буде, i буде!.. — Юро! — шепотiла вона майже в забуттi, притискаючись гарячим чолом до мокроï кори. — Юраську! Плечi ïï здригались. Якби вона була знала, то зскочила б учора з машини, полетiла б на ту золоту сопку! За спиною почулися кроки. Шура сердито обернулась. Перед нею стояв присадкуватий мордань у фуфайцi, з нагайкою в руках. Вiн був на зрiст нижчий за дiвчину, але широкий в плечах, кремезний. Гострi, в монгольських вирiзах очi дивились на Шуру приязно, з готовнiстю допомогти. Незнайомий рвучко, не без шику козирнув по-рот-фронтiвському, пiднiсши кулак i випростовуючи пальцi бiля самоï скронi. — Ви когось шукаєте? — запитав вiн з помiтним акцентом. — А вам що? — Може, я мiг би вам допомогти? — довiрливо запитав незнайомий. — Ви не можете менi допомогти. Я шукаю... Брянського. — Брянського? Нашого Брянського? Ясногорська стрепенулась: нашого! Вiн знає Брянського! Вiн говорить як про живого! Щось невимовне, таке, що стосується тiльки живих, а не мертвих, забринiло в iнтонацiï його голосу. Шура загостреною, оголеною чутливiстю серця вловила це. I враз пройнялась думкою, що на луках ïй сказано було неправду. — Боже! Ви його знаєте? — Я старшина його роти. Дiвчина вся подалась вперед, застигла в напруженiй, поривнiй позi. Тисячi надiй налетiли на неï i падали на плечi, на руки, як голуби. Нiжно-бiле змокрiле обличчя, що перед тим, взявшись на холодi сиротами, аж волохатилось дрiбним пушком, тепер враз освiтилося, зарожевiлося нiжно, мов пелюстка в росi. — Так вiн... є? — Його, на жаль... — Нема? — ...А рота його є. IV Старшина мiнометноï роти Вася Багiров був з тих людей, що для них вiйна давно вже стала звичною справою. Башкир нацiональнiстю, енергiйний, наполегливий, рiшучий, вiн жив до вiйни невгамовним життям. Навiть не закiнчивши середньоï школи, Вася нетерпляче, з буйним азартом молодостi, кинувся у бiлий свiт. Вербувався, куди тiльки його вербували. В своï двадцять п'ять рокiв вiн уже встиг i теслярувати на далекому Заполяр'ï, i ходив до Монгольськоï Народноï Республiки за гуртами худоби, i гасав по горах Уралу, шукаючи самоцвiтiв. З юнацькою жадобою накинувся Багiров на життя, що вiдкрилося своєю звабливою неосяжнiстю перед ним. Наче сп'янiлий вiд нових безкраïх можливостей, Вася хотiв швидше усе побачити, про все дiзнатись, торкнутись усього, що було в цьому океанi, яким уявлялася йому велика його держава. Бурлацьке життя, повне тривог, несподiванок, випробувань, — це було якраз те, що найбiльше вiдповiдало вдачi Багiрова. У безконечних мандрах залiзний органiзм його не надломився, а, навпаки, здобув богатирського гарту. Хвороби його не брали, зими його не дошкуляли. Одержавши солдатськi рукавицi, вiн губив ïх наступного дня i нiколи не скаржився на зашпори. В мiнометну роту Вася прийшов пiд Сталiнградом, довгий час був рядовим, i лише на днiпровському плацдармi, коли ïх у ротi залишилося стiльки, що Багiров мусив вважати себе взводом, — Брянський призначив його старшиною. На старшинськiй нивi i розкрилися повнiстю всi його таланти. Iнтереси роти, честь роти стали його особистими iн- f тересами. Вольовий, пронозливий, бiдовий, вiн мiг пiти ' на що завгодно ради свого пiдроздiлу. Вiн заводив знайомства, менжував i хитрував, аби тiльки його бiйцi були добре нагодованi, зразково спорядженi, вдосталь постаченi боєприпасами. Вiн, примiром, доклав бiсiвських зусиль, щоб мiнометники виступали на найкращих конях, викликаючи завидки цiлого полку. Бувало, Вася зникав десь на цiлу нiч у загадковi нiчнi розшуки i повертався лише вранцi, весь общипаний, 3 розпухлими вухами, i сидiв уже не на тому конi, котрим вирушав у похiд, а на якiйсь кошлатiй, нужденнiй шкапi. — Мiж козаками побував, — спiвчутливо говорили тодi ïздовi, але так, щоб Вася не чув. У такi днi вiн скаженiв при самiй згадцi про козакiв. Донськi хлопцi з кавалерiйського корпусу, який, починаючи з Румунiï, часто сусiдив з полком Самiєва, не раз чесали канчуками по вухах мiнометного старшину, що внадився до них за кiньми. Проте, ради справедливостi, треба сказати, що Вася Багiров нiколи не вдавався до ганебноï для гвардiйця втечi, а бився хоч один проти десятьох, поки його не скидали з коня i пускали на волю божу пiшки. Одного разу вiн вночi помилковй одв'язав коня навiть у свого командира полку. Виправдуючись потiм перед Самiєвим, старшина пояснив свiй промах тим, що було дуже темно i до того ж спiшив. Багiрову прощали багато чого, бо знали його безкорисливiсть: особисто для себе вiн не взяв би й нитки. Коли в бiйця на маршi розлiзлись чоботи, Багiров, не вагаючись, роззувся i вiддав йому своï власнi. А найбiльше спокутував Вася своï конокрадськi грiхи боєм. З бою вiн виходив амнiстованим за все. Де вже було карати людину, про вiдчайдушну хоробрiсть якоï знав увесь полк! Хто з старших однополчан мiг забути, як минулоï весни в боях бiля Днiстра Багiров верхи на конi з пляшкою в руцi помчав по полю за нiмецьким танком i пiдпалив його? Хто, як не Багiров, викрав у Трансiльванiï в нiмцiв кухню з недовареною кацiею i прогуркотiв з нею серед ночi через усю нейтральну смугу? Найдивнiшим же було те, що жодна куля не черкнула його в тiй смiшнiй i вiдважнiй операцiï з кухнею. — Мабуть, сама доля протегує вiдчайдушним, — жартував тодi з цього приводу Брянський. Бiй для Васi був якимось священнодiйством, ради якого башкир не давав пощади нi собi, нi своïм пiдлеглим. Доки на передовiй було спокiйно, доти й Багiров Поводився сумирно. Нi з ким не сварився, сновигав, наче заспаний, здавалось — погладь його, i вiн замурчить, як приручене тигреня. В такi днi з нього мiг потiшитися кожен ïздовий. Вася посмiхався, Вася не боронився, його широке вилицювате обличчя було добрим, а гострi косяки очей мружилися довiрливо. Але коли починався бiй, тодi тримайся! Тодi вiн цiль сiньку добу не злазив з коня, гасаючи то на переднiй край, то в боєпостачання, то хтозна-куди, i все горiло на його шляху. Бiда якомусь вайловi, якщо вiн потрапить Багiрову пiд руку в таку мить! Брянський дорожив своïм старшиною i пишався ним перед iншими командирами рот. За Брянським Багiров справдi, не вагаючись, пiшов би в огонь i воду. Брянський приймав вiд нього присягу, Брянський вручив йому нового автомата, Брянського сама Батькiвщина призначила йому в командири. I тому за командира Багiров пiклувався далеко бiльше, нiж за самого себе, ставив на першому мiсцi його, командирову, честь, бо то була честь роти. Впiймавшись десь на грiшному дiлi, старшина намагався будь-що перейняти всю вину на себе, вигородити свого командира, нiчим не очорнити його. I лише з Брянським Вася до кiнця дiлився своïми нескладними сердечними справами. Вася був одружений. Торiк узимку, коли вони стояли обороною в степовому хуторi на Кiровоградщинi, одна весела молодичка в яскравiм намистi не жартома закохалася в Багiрова. Вона вгадала в ньому надiйного мужа й господаря, на плече якого з певнiстю можна спертись. Зневаживши пересуди сусiдок, вона щиро вiддала своє серце цьому гарячому, бурхливому старшинi з вигнутими ногами природженого вершника, з руками, мiцними, як лещата. Будуть у нас сини, — щебетала вона ночами на вухо Багiрову, —будуть такi гарненькi, чорнявi, косоокi китайчата. Справили коротке солдатське весiлля з розвiдницькою гармошкою, з буряковим самогоном. Безвусий Брянський по старшинству був весiльним батьком. Прожив Багiров iз своєю веселою молодичкою без року три днi. Проте i в далеких краях не забував ïï. Зосереджено сопучи, вiдповiдав ïй на нiжнi ïï листи, вкладаючи в них ласкавi зернятка украïнськоï мови, якi запам'ятались йому. Посилав усе, до копiйки, що платила йому армiя, i мав твердий намiр повернутись пiсля вiйни тiльки до молодички. Брянський пiдтримував у ньому цi намiри, допомагав Васi збутись легковажних пiдозр, що ïх дехто, ради втiхи, намагався посiяти у запальному серцi старшини. Вася пiдтримував листування з багатьма бiйцями i офiцерами, якi вибували з роти до госпiталiв. Навiть тi, що вибули дуже давно, надумавши звернутись в роту з якимось посланням i пригадуючи, кому б його адресувати, зупинялися завжди на Васi. Чи не вважали хлопцi його безсмертним? Про загиблих товаришiв ïхнiм рiдним писав на Батькiвщину також старшина. Коли за вбитим не було якихось видатних подвигiв, то Вася сам надiляв його ними. Чи мiг Вася байдуже писати про бiйця, який пробивався з ним трансiльванськими лiсами, перебродив по шию крижаний Муреш, справляв Жовтневi свята пiд мокрими скиртами в угорських хуторах? Нi, про цих людей Вася мiг писати тiльки з гарячою нiжнiстю, вони всi виходили у нього тiльки видатними людьми, що руйнували доти, рзали гранатами танки, грудьми зустрiчали смерть. Усiх ïх Вася знав на iмена, новакам розповiдав про них зворушливi легенди, i хай би спробував хто висловитись про його товаришiв без належноï пошани! Це були святi традицiï його роти, його честь, його слава, i старшина зберiгав ïх недоторкане чистими в своєму серцi. Бо, зрештою, тiльки в подвижницькiй дiяльностi своєï роти вiн вбачав змiст свого власного iснування, тiльки з бойовим пiдроздiлом вiдчував себе справжньою, необхiдною для Батькiвщини людиною. I тому, коли вiн дiзнався, що перед ним стоïть суджена його любимого командира, то, щоб втiшити ïï в горi, у нього не знайшлося нiчого переконливого, окрiм слiв, що рота Брянського є, що вона жива. Вася вважав, що вищоï втiхи за цю бути не може. I саме так зрозумiла його Ясногорська. Коли в людини вже нема нiчого, — подумала вона, — коли людинi здається, що вона самотня, як останнiй колосок на скошеному полi, то навiть тодi вона помиляється. Бо в неï ще залишається найвища святиня — рiдний народ. Це так багато, що заради цього варто жити й боротись. Старшина повiв Шуру в будинок, щось шепнув на ходу бiйцям, i обличчя ïхнi стали серйозними й урочистими. Знайомлячись, солдати козиряли дiвчинi з пiдкресленою шанобливiстю. В кiмнатi було тепло, шкварчала кухня, i тiльки тут Шура вiдчула, що вона перемерзла до кiсток — все тiло на нiй тiпалося, ïй допомогли скинути важку мокру шинель, ïï турботливо напували чаєм, i все, що ïй пропонували, вона виконувала слухняно, безвiльно, мов пiд якимось страшним наркозом. Треба роздягатись — роздягнеться, треба сьорбати гарячий чай — сьорбатиме... Знесилена горем, розморена хатнiм теплом, схилилася потiм на бильце канапи й заснула, незчувшись коли ïздовi ходили навшпиньках, куховар перестав гримiти сковородами, а на вогневу по бездротовому телеграфу уже полетiла звiстка, що в тилах мiнометникiв спить на канапi смертельно втомлена, заплакана дiвчина — суджена Брянського. Шура, здригаючись, спала тривожним сном, спала й не спала, снила i марила наяву. Навiть увi снi ïй важко було на серцi. Коли вона прокинулась, на столi вже горiла свiчка, в кiмнатi нiкого не було, у чорнi смолистi вiкна дрiботiв дощ, наче билися дзьобиками в скло застуканi негодою ластiв'ята, шукаючи, де б погрiтись. На стiльцi бiля канапи лежала висушена ïï шинедь, стояли на пiдлозi ïï кирзовi, начищенi так, що ïх важко було впiзнати. Шура повiльно одяглася i пройшла на кухню. Куховар попередив, що вечеря готова, можна вечеряти. Дiвчина, подякувавши, вийшла на веранду. Вiтер стугонiв залiзним дахом. Глухо, вже по-осiнньому гули дерева. Все було окутане чорною, непроглядною тьмою. Здавалось, i вiтер тут чорний, i дощ ллється з неба чорний як смола. Фронт мовчав чи його не чути було за вiтряницею. Поступово очi звикли до темряви, i з неï окреслювалися силуети коней бiля пiдвiд. Тьмяно полискували наповненi водою колiï. До будинку примикали господарськi будiвлi. Як це заведено в угорських хуторян, вони i своє житло, i стайнi, i комори ставлять пiд єдиним дахом. Iз степу, як iз вогкоï величезноï печери, тягло свiжою прохолодою. Дiвчина дихала на повнi груди, вiдчуваючи, як голова ïï поступово перестає туманiти. Край веранди, у вiдчинених навстiж дверях стайнi тупцювали конi, хрумкаючiï корм. Десь угорi на сiповалi гомонiли ïздовi. — Ех, Романе, Романе, — почула дiвчина задумливий голос. — Тут краï багатi. Не встигли ще ïх нiмцi об'ïсти та в дерев'янi колодки взути. — Хай нам скажуть спасибi, Хомо! Чи ïм самим вискочити б з нiмецьких наритникiв? Та нiзащо. — Так би й жили: наче дома, а насправдi — в наймах. А немає гiрше, як бути отак... бездомному!.. Пам'ятаєш, як старший лейтенант Брянський перед своєю смертю гукнув нам: За Батькiвщину!.. I голос тодi в нього був якийсь не простий... Що то значить— Батькiвщина!.. Доки маєш ïï, ти багатий, ти й дужий, тебе й шанують... А не дай би бог ïï втратив, отодi вже, вважай, нема в тебе нiчого. Що ти без неï? Подумати страшно, Романе. Тодi б тебе i на цiй фермi псами зацькували. Кварти води не дали б... Волоцюга, сказали б, байстрюк, безбатченко, най його мамi. Блиснула вгорi запальничка, i Ясногорська побачила вусатi загорiлi обличчя, наче вилитi з червоноï мiдi. Прикуривши, бiйцi знову загомонiли. — А так, дивись, Романе, тобi всюди i шана, i хвала. Тiльки лиш глянуть на твоï погони, на п'ятикутну зiрку, на твiй ППШ — одразу капелюхи з голiв... — Тепер я знаю, Хомо, чому наш Брянський так сердився, коли ми натягала собi на голови трансiльванськi чабанськi шапки... Вигляд не той. Пам'ятаєш, як вiн заставляв нас гвардiйськi значки глиною терти... Теж неспроста. Хотiв, щоб хлопцi була хк орли, щоб усе ва них лежало по формi — Казав був: Хай тебе люблять, хай тебе и бояться... Ти ïм слово скажеш, а вони вже бородами кивають: йо, мовляв, йо. Добре. Звiсно, на вiйнi як на вiйнi, iнодi й не хотiв би кого скривдити, а мусиш... Сiно ось чиєсь своïми кiньми згодовуємо... — Зате скiльки ми людей врятували! Йдеш — все пiсля тебе, як пiсля весняного дощу: повiтря свiже, земля зелена... Iсторична мiсiя, —казав, бувало, Брянський... Брянський... Юрась... Ясногорськiй здавалось, що всюди вiн тут продовжує жити. Продовжує спонукати й пiдтримувати, дозволяти й забороняти, дiяльно втручається повсякчас в життя своïх бiйцiв. На подвiр'я неквапом в'ïхав вершник, його окликнув невидимий серед пiдвiд вартовий: — Хто йде? Вершник, знаючи, видно, що вартовий уже впiзнав його i запитує бiльше для порядку, вiдгукнувся хмуро, неохоче: — Своï. По голосу Ясногорська впiзнала старшину. — Не заблудилися в степу, товаришу старшина? — уже привiтнiше запитував ïздовий, що саме вартував. — Така тьма!.. — I, як на зло, нiде нiщо не горить, —сердчвся Ба-гiров, розсiдлуючи коня. — Ферми одна на одну схожi... Глухо, пусто, i собака не гавкне... Тiльки но колiях i орiєнтувався. — По колiях? — Атож. Води в них повно поналивало: блищать, свiтяться скрiзь, де ми проïхали. Де ми проïхали—колiï свiтяться!—зiтхнувши, подумала Ясногорська. V Прибуття в полк дiвчини, нареченоï загиблого офiцера, стало подiєю. Заступник командира полку, гвардiï майор Воронцов, поклопотався, щоб Ясногорську, згiдно з ïï бажанням, призначили командиром санiтарного взводу саме в третiй батальйон, в той батальйон, де пройшов свiй бойовий шлях Брянський. Воронцова Шура впiзнала одразу. Вiн зовнi не дуже змiнився за цi роки. Тi ж сiрi, завжди настороженi очi пiд рудими кошлатими бровами. Велика лобата голова, що тепер уже, правда, зовсiм вилисiла. Спокiйнi, врiвноваженi рухи. Ясногорську немало вразило, що колишнiй сердитий полiтрук з перебитими ногами тепер навiть не шкутильгав. Третiй батальйон стояв у тимчасовiй оборонi серед степових горбiв та балок по виноградних плантацiях. Це було за кiлька десяткiв кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд Будапешта. Цiлими днями сiялись крiзь сiре сито осiннi дощi, а коли ïх не було, то над полем вiд ранку до самого вечора бродили тумани. Роти, зарившись в мокрому глеюватому грунтi, коротали днi без особливих тривог. Ночами пiдiймалися на аврали: траншеï заливало водою. Пiхота вичерпувала ïï вiдрами, а мудриголови-мiнометники притягли собi звiдкись невеликий пожарний насос i викачували воду механiчним способом, хвальковито демонструючи перед сусiдами досягнення людськоï цивiлiзацiï. Мiномети стояли на вогневiй, мов панянки: всi дiд кокетливими парасольками, що захищали ïх вiд дощу. Бiйцi до них i звертались, як до панянок, — тiльки па ви: — Дозвольте перевiрити ваш прицiл... — Дозвольте вас протерти банником... В першi днi перебування Ясногорськоï в батальйонi ïй довелось пережити немало прикростей. З рiзних бокiв на неï повели наступ нав'язливi поклонники з числа зовсiм юних офiцерiв, якi прибули в полк уже пiсля загибелi Брянського. Дiставши вiд дiвчини одкоша i все ж не втрачаючи надiï рано чи пiзно домогтися взаємностi, цi орли стали на диво часто хворiти. Шуру викликали то в одну, то в iншу роту: Прийдiть, занедужав такий-то... Воiга терпляче блукала по всiх пiдроздiлах, не виявляючи нiяких серйозних захворювань. Залицяльники були здоровi як бики. Водночас вона перевiряла особовий склад на знамениту форму 20, нещадно ганяла неохайних за немитi руки, за нестриженi чуби, за бруднi казанки. На командний пункт поверталася стомлена, вся в глинi, бо хоч у пiхотинських траншеях i були настеленi дошки та гардеробнi дверi, проте рiдке болото чвиркало крiзь них до самих колiн. Захворiв якось i комбатiв старший ад'ютант, капiтан Сперанський. Вiн засiв у своєму блiндажi i весь день не виходив на бiлий свiт. Його ламало й морозило. Увечерi в блiндаж до Ясногорськоï з'явився ординарець Сперанського: капiтан хворiє, просить зайти. Шура, набiгавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечi шинель i знову йти. Наближаючись до ад'ютантовоï землянки, вона зачула там бренькiт гiтари. Проте, коли постукала в дверi, гiтара замовкла, а натомiсть почувся майже стогiн: — Да-а... В блiндажi було чисто, пахло парфумами, на столi горiла гiльзова лампа. Капiтан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капiтан мав репутацiю вiдважного офiцера. Пика — як не трiсне, — подумала Ясногорська i, приховуючи роздратування, стримано запитала: — Що з вами? — Не знаю, Шуро, щось так... розумiєте... — Температурить? — Здається, температурить. Поставили термометр, змiряли. — Нормальна, — сказала Ясногорська неприязно. — Чого ви сердитесь, Шуро? — пiдвiвся на лiкоть Сперанський, i великi голубi очi його стали затягатись меланхолiйною поволокою. — Знаєте, яка тут нудьга... Яка собача нудьга сидiти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш... — Ви задля цього присилали ординарця? — Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась. — Капiтан... Капiтан... Ви — хам. Щоб не розридатись, вона швидко пiшла до виходу, притримуючи бiлими руками борти шинелi. На блiндажi в цей час загупотiло. Пiдслухували в трубу, торти, — вилаявся в думцi Сперансьний. — Роздзвонять тепер... Шура зайшла в свою вогку землянку. Долi, на брезентових носилках, спав санiтар, накрившись шапкою, Дiвчина добралась до своïх нар, роззулась i сiла, обхопивши руками колiна. Гiрка образа ятрила ïï. Навiщо вiн так робить? Хiба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хiба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою i розвагою? Ткнувшись головою в колiна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька. Наступного дня в батальйонi був Воронцов. Вiн зайшов з комбатом Чумаченком i до Шуриноï землянки. — Не дуже тут затишно, — сказав майор, присiдаючи на нарах. — Як думаєш, Чумаченко? — Недуже. — Помiнятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонiв. — Так от, Чумаченко, щоб вам не мiнятись, ти сьогоднi ж накажи поставити сюди пiчку... Звичайну пiчку, Розумiєш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посинiла. Ясногорська справдi стояла блiда, з синiми смугами пiд очима. — Тодi ви були зовсiм iншою, — глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорськоï. — Пам'ятаєте, в ешелонi?.. Все гримiла своïми милицями через увесь вагон та застувала менi вiкно. Навiть сварилась. А тепер... — Я й тепер сварюсь, — скупо кинула Ясногорська. — Навчилась. — Звичайно, як не навчитись... Такi унiверситети... Клопоти новi... А тодi ви здебiльшого рюмали ночами та пригадували... — Я й зараз пригадую. — Що? — Так... всячину. — Примiром? — Примiром, вашу лебедину легенду. — А-а, легенду! Пам'ятаю. Нi, то не легенда... У них справдi так... — Справдi? — звела брови Ясногорська. — Тiльки один-єдиний раз? На все життя? — На все життя. — А потiм? Вниз головою? — Не слiд приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебедi — птахи. Чистi, красивi, оспiванi всiма поетами, але тiльки птахи. — А в людей? — А в людей так не може кiнчатися. Хiба нашi iнтереси обмежуються цим? Лебiдь!.. Лебiдь бачить тiльки свою пару, своє озеречко, а людина — ого-го! ïй видно куди ширшi обрiï! I назад, i вперед. Хiба є хто на землi крилатiший за людину? Так-то, дочко... А як тобi тут у нас? — Добре. Чумаченко полегшено зiтхнув. — Навiть добре? — здивувався майор. — Не набридають, не в'язнуть? Дають вiдпочити? — Дають, — дiвчина зашарiяась, як яблунька. — А в мене iнформацiя iнша, —нахмурився замполiт, розглядаючи стелю землянки. — Я чув дещо таке... I ти, Чумаченко, чув? — Чув, товаришу гвардiï майор. Це дïйсно слабке наше мiсце: як оборона, так казяться. — Iз жиру вони в тебе казяться... Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злостi не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерiгати таке: замполiт, сутулячись, зайшов у блiндаж до капiтана Чумаченка, вигнав усiх i послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад'ютант пробiг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами. Нiхто не знав, про що так таємниче розмовляв замполiт з бравим ад'ютантом сам на сам у комбатовому блiндажi. А бесiда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетiв звiдти, червоний як рак, i тут-таки за будь-здоров вибанiгував свого ординарця, що перший попався йому на очi. А Чумаченковi замполiт наказав пiсля цього самому пройтись по стрiлецьких ротах, уважно обстежити здоров'я своïх юних лейтенантiв i, якщо знайдуться серед них пiдозрiло хворi, негайно посилати в бойову охорону на поправку. — На грязi, — сухо звелiв Воронцов, знаючи, що в окопах боновоï охорони грязюки було по пояс. — Там пройде. Пороки серця i всi iншi пороки як рукою зниме. Пiсля цiєï iсторiï Ясногорську називали в розмовах не iнакше, як Вiрною. Вiрна!.. Найбiльше радiли з цього ïï нового iменi мiнометники. Вони весь час десятками очей i вух стежили за ïï поведiнкою в батальйонi. I насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська — наречена ïхнього славного командира! — дала пiдставу назвати себе не так. У Ясногорськоï з мiнометниками склалися особливi стосунки. По неписанiй i неказанiй угодi, дiвчина вважала цей пiдроздiл нiби своïм, а мiнометники вважали Шуру своєю. Роту по традицiï ще й досi багато хто називав ротою Брянського. Хоча в ротi вже було чимало нових людей, якi Брянського не застали, але, пiд впливом його вихованцiв, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, вiдомого ïм наче з пiснi. З вихованцiв Брянського в ротi ще залишились Роман i Денис Блаженки, телефонiст Маковей, веселий бiлкастий подоляк Хома Х'аєцький, старшина Багiров та декiлька iнших. З госпiталю, адресуючись на старшину, писав Євген Черниш. Здоров'я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисi, i вiн зараз теж вiдлежувався десь у госпiталi. Ротою тепер командував гвардiï старший лейтенант Кармазин, присланий з резерву. В батальйонi поза очi Кармазина частiше величали просто Iваном Антоновичем, може, з поваги до його педагогiчного минулого. До вiйни вiн був директором середньоï школи десь на Чернiгiвщинi. Розважний, солiдний, рокiв за сорок, вiн мав у пiдлеглих i в начальства значний авторитет як знавець своєï справи та ще як людина суворо принципова. Коли мiж офiцерами виникала з якогось приводу суперечка, Iвана Антоновича звичайно обирали суддею. Брянського Кармазин знав дуже добре: обидва вони були ветеранами полку. Дружити мiж собою особливо не дружили, у взаєминах були стримано-коректними, а деколи Iван Антонович трохи навiть заздрив раннiй славi Брянського. Однак зараз до колишнього свого бойового колеги Iван Антонович ставився без усяких ревнощiв. Вiн анiтрохи не ображався тим, що теперiшню його роту i досi, за давньою звичкою, називають ротою Брянського. Коли Ясногорська приходила на вогневу мiнометникiв, тут уже все чекало на неï. Зеленi самовари з-пiд кокетливих парасольок наче привiтно всмiхались ïй. Iван Антонович, покректуючи, вилазив з своєï землянки, витираючи стiни вузького проходу крилами своєï плащ-палагки. Вигляд старшого лейтенанта був такий щиро-привiтний, гостинний, що, здавалось, йому в руках бракує тiльки хлiба-солi на рушнику. Бiйцi з прихованою радiстю чекали, доки фельдшерка зайде в ïхнi пiдземелля, огляне ïх, огляне казанки, що горять на полицях, як сонце, натертi, звичайно, ради ïï вiзиту. Перевiряючи мiнометникiв на форму 20, Ясногорська щоразу дивувалась, якi вони всi чепурнi, охайнi. Ставила ïх взiрцем для решти пiдроздiлiв батальйону. Чи могла вона пiдозрювати, скiльки до ïï приходу тi нещаснi сорочки пеклися над полум'ям? Проте коли якось в одного з новеньких було випадково виявлено, то почервонiла вся рота. Такий жах! Старший сержант Онищенко, парторг роти, не сходячи з мiсця, присягнув, що бiльше цього не буде. Доки Шура перебувала на вогневiй, жодне погане слово не зривалося нi в кого з уст. Не лише розмови, а навiть погляди бiйцiв прибирали якогось цнотливого виразу. Найприємнiшим для Iвана Антоновича було те, що хлопцiв нiхто не попереджав заздалегiдь, щоб вони поводилися саме так. Виходило у них це само собою, просто тому, що перед ними була наречена ïхнього героя командира, що вона була Вiрна, що вона своєю вiрнiстю й дiвочою чистотою теж пiдтримує в очах iнших честь i заслужену гордiсть ïхньоï роти. Буваючи в батальйонних тилах, Ясногорська нiколи не минала володiнь Васi Багiрова. ïï тягнуло сюди, яку рiдний дiм, з рiдними звичаями, спогадами, запахами... I хоча бiйцi-ïздовi з почуття сором'язноï делiкатностi нiколи першi не заводили розмови про Брянського, — Дiвчина з найнезначнiших дрiбниць помiчала, що Юрась тут i досi iснує i впливає на них. Привiтнiсть ïздових нiколи не переходила в панiбратство. Може, стримували ïх офiцерськi погони Ясногорськоï, чи просто якимсь людяним iнстинктом вони вiдчували, де тут повинна бути межа. Пристаркуватий ротний кравець довго вагався, доки, смiшно надимаючись, зважився-таки запропонувати Яс-ногорськiй своï послуги: — Давайте, я вам шинельку... трошки пiдправлю, перероблю. Шура глянула на своï довгi, пiдкоченi рукава i ледве стримала готовi бризнути радiснi сльози. Про неï дбали, за аеï пiклувалися з такою зворушливою нiжною незграбнiстю! З нагоди Шуриного приходу кухар мiнометникiв Гриша жарив i шкварив рiзнi делiкатеси, на якi тiльки вистачало у нього хисту. Подаючи Шурi печеню, вiн завжди вибирав для неï курячi пупики, мабуть, тому, що сам найбiльше ïх любив. При цьому ïздовi, якi пильно стежили за Гришею, ие помiчали з його боку жодного двозначного погляду, яким би вiн окинув стрункий дiвочий стан. Прислуговуючи дiвчинi, уперто косився неборака вiд спокуси вбiк, i це той самий Гриша, що мав у ротi репутацiю запеклого донжуана! Картоплю йому чистили завжди якiсь фарбованi вертихвiстки, що ïх вiн i в безлюдних степових хуторах добував наче з-пiд землi, ïздовi довго мiркували, чому iноземки так цiкавляться ïхнiм куховаром, пронозуватим i сутулим, як сiльський дячок. Хома Хаецький чомусь вбачав причину цього в тому, що Гриша — горбатий. — Скiльки я знав горбатих, усе ïм такi кралi попадаються, що ну! Сам Хаєцький був прямий, як струна. Накручуючiï своï вуса, вiн любив заводити з Шурою статечнi розмови про угорського адмiрала Хортi. Хому дуже цiкавило i навiть непокоïло, як це в краïнi, де нема жодного моря, раптом править усiм — адмiрал. — Єй-же-єй, це непорядок, — пащекував Хома. — Що на морi? Там який-небудь навiть дурний адмiрал багато лиха не накоïть: потопить корабель, та й усе. А пусти такого правителя на сушу: незчуєшся, як потопить тобi весь народ! Пропускаючи роти через лазню, Шура ловила себе на тому, що неоднаково ставиться до всiх. Коли приходили митись мiнометники, то не могла втриматись, щоб не вибрати ïм з пакункiв бiлизни, де краща, цiлiша, бiлiша. Частiше, нiж до iнших, забiгала до них запитати, чи досить гарячоï води та мила. I хлопцi, рожевi вiд потилиць до п'ят, одвертаючись до стiн, кричали дружним хором: I? — Доситьi Досить! Шура картала себе за те, що не може бути безсторонньою, i все ж таки — не могла. Та як же вона могла бути однаковою до всiх, коли Хома ïй все-таки чимось ближчий, коли Вася Багiров, лаштуючи увечерi пiдводу спецiально для того, щоб вiдвезти Шуру звiдси на командний пункт, турботливо накидає дiвчинi на плечi палатку, як справжнiй рицарi Хто зна, де цей тесляр Крайньоï Пiвночi мiг навчитися рицарських тонкощiв! Ïздовому, який везтиме Шуру, Вася наказує бути обачивим, не заблукатись у туманi i не заïхати в гостi до фрiцiв. — Товаришу старшина! Ви ж мене знаєте не вiд учора, — запевняє боєць. Прощаючись, Багiров вiдкликає Ясногорську вбiк, блискаючи темними iскрами косих очиць, говорить iз зворушливою таємничiстю: — Може, там хто буде в'язнути до вас... Або говорити рiзнi такi слова... нехорошi. То ви нам скажiть. Тiльки скажiть... А ми вже його розпишемо по-гвардiйському! VI Хому Хаєцького фронтове життя мiнило на очах у всiх. Це був уже не той лукавий, дещо полохливий подоляк, який при наближеннi месершмiтiв впивався зубами в землю i молив невiдому силу: — Пронеси! Попри всi злигоднi i турботи переднього краю Хома навiть погладшав, щоки мав, як налитi. Привозячи гурки (мiни) на вогневу, Хома охоче борюкався з лобатим Маковейчиком i вибрикував, мов кiнь. В його поведiнцi поступово зникли деяка запобiгливiсть i острах, i натомiсть з'являлась горда рiшучiсть, упевненiсть, навiть зухвальство. Нi вдень нi вночi вiн не скидав з пояса чохла з нiмецьким багнетом-кинджалом, похваляючись, що колись-таки власноручно шимоне тим ножакою яко-го-небудь фрiца. — Гей, фрiце, фрiце! — сварився кулаком Хома у бiк противника. — Чи не казав я тобi в сорок першому,, що брехнею пiвсвiту пройдеш, та назад не вернешся! Порожня кобура висiла в Хоми при боцi, готова прийняти туди трофейний револьвер — давню Хомину вимрiйну. Ранiше, коли, бувало, на маршах або вночi пiд час тисняви на переправах виникали звичайнi в таких випадках сутички мiж ïздовими рiзних частин, Хома тримався подалi вiд грiха. Старшина Багiров одного разу дав йому за це такоï нагiнки, що Хомi вона зосталася в пам'ятi надовго. — Ви що ж, Хаєцький, тушуєтесь? — гримав Вася. — Чому заховалися пiд воза, коли транспортна рота чесала Островського батогами? Раз один встряв у бiйку, то тут встрявай уже всi! — Я лiвша, — виправдувався Хома. — I, крiм того, у мене якраз колесо спадало! — Колесо, — презирливо чвиркнув крiзь зуби Вася. — Штани у вас спадали, а не колесо! Теж менi гвардiєць! За те, що не виручили в бiдi товариша, маєте три наряди поза чергою! — Єсть, три наряди поза чергою! — ковтав Хома. — Але, товаришу гвардiï старшина!.. Коли ж я ïх вiдстою? Ниньки я й так щоночi на посту. Хiба, мо, пiсля вiйни? — Не патякайте, Хаєцький! Три вiдра картоплi! На кухню — марш! Куховар Гриша тiльки цього й жде. Вiн радий запрягти Хому. Язикатий подоляк вiчно бере на глум Гришинi романи з вертихвiстками. Надалi Хома вже не пiрнав пiд воза. З часом його циганськi вуса, що стали вiдомими в полку, панували над переправами. Вiн влiтав на грiмкi дошки перший, погрозливо здiйнявши над головою важкий, з китицями, батiг. В ïздовi Хаєцький попав завдяки реформам Iвана Антоновича. Iван Антонович для того, щоб рота була згуртованiшою, щоб не створювалась окрема, за його висловом, каста ïздових, завiв порядок, за яким мiно-вози перiодично мiнялися. Пiсля вiдбуття ними певного часу при конях, командир роти вiдкликав ïх на вогневу, а iнших, з вогневикiв, ставив на ïхнє мiсце. Iван Антонович пишався своєю реформою, спрямованою на те, щоб нiхто з бiйцiв не розучився стрiляти. Тепер Хома саме вiдбував цей тиловий медовий перiод. Щоправда, транспорт мiнометних рот назвати тилом можна лише умовно. Де тiльки є змога, цей тил стоïть укупi з вогневою. Пiд час маршу посуваються здебiльшого разом. Тiльки якщо вогнева розташована пiд самими бойовими порядками пiхоти i нема де замаскувати коней, — пiдводи зупиняються за кiлометр чи два позаду, в населеному пунктi. Тут ïх не дiстануть ворожi кулемети, проте вогонь артилерiï i мiнометiв часто-густо обрушується саме на них. Крiм того, пiд час бою мiновози Мусять курсувати весь час з боєприпасами на вогневу, проскакуючи сюди хоч. серед бiлого дня, хоч на очах у противника. Вогнева не може чекати. Цим пояснюється те, що втрат серед ïздових було завжди бiльше, нiж серед вогневикiв. А все-таки Хому приваблювала посада ïздового. Вiн, як i старшина, змалку любив коней. Хомина пара сiрих у яблука, з заплетеними гривами, з м'язистими грудьми брала всiх на буксир у згубних мiсцях. Правда, i з'ïдали його конi не лише свою пайку вiвса. ïздовi це добре знали, вiд Хоми ховалися з вiвсом по-глибше, проте впiймати подоляка на гарячому нi разу не могли. Все це, однак, не заважало ïм ставитися до Хоми з щирою симпатiєю. Коли Хаєцький затримувався десь на вогневiй або в небезпечному рейсi, то без нього вечеряти не сiдали. Кожному тодi наче бракувало невгамовного, веселого подоляка. З начальством Хома тримався гiдно i був мастак побалакати. Погомонiти з високим начальством було для Хоми просто-таки втiхою. Особливо його радували зустрiчi з Героєм Радянського Союзу гвардiï майором Воронцовим. З майором Хаєцький став на близьку ногу, ще митарствуючи по Трансiльванських Альпах. Тепер, заходячи до мiнометникiв, замполiт не забував спитати, чи зберiгається ще в них той альпiйський канат, з яким вони колись штурмували скелю. I Хома запевняв майора, що канат лежить у нього чин чином у передку. — Допiру оце просушував усе i його просушив... Хай буде. — Хай... Хто знає, може, ще зустрiнуться нам на шляху не однi Альпи. Потiм майор питав Хаецького, що чути з дому. Хома якось був поскаржився замполiтовi, що бригадир не дав Явдошцi соломи покрити хату. Воронцов написав листа головi колгоспу. Вiн писав такi листи десятками: головам колгоспiв, секретарям райкомiв, вiйськкомам. I бiйцi линули до нього з усiма своïми болями. Цей плечистий майор з сiрими розумними очима здавався ïм всемогутнiм заступником, який все може, досить тiльки звернутись до нього. I майор справдi дбав про родиннi справи своïх бiйцiв, як про своï власнi. — Маю листа, — хвалиться Хаєцький. — Дав бригадир соломи? — Сам i вкрив, товаришу гвардiï майор. Пошептало! I Хома починає при всiх бiйцях читати майоровi листа вiд Явдошки: — Хтомочко, мiй дорогий, якби бог дав хутчiй розбити ворога i здоровому додому прийти... Передай вiд мене i вiд дiток наших щире спасибi твоïм офiцерам, що прописали нашому головi. Я тiльки почула на роботi, що прибув у контору такий лист, а прийшла додому — гарба соломи на подвiр'ï наче вродилася. Сам бригадир зверху на хатi ходить, як чорногуз. Не знаю, що там таке писали ïм твоï офiцери, що аж на хату ïх винесло... А то вже i стеля падала, i по стiнах текло... Хтомочко, мiй дорогий, не знаю, як моє серце уривалося за тобою, я вже не могла на постiль вилiзти i по свiту ходити. Я кажу, чи я ще мало наплакалася, чи я ще мало набiдилася, що його не чути. Буду просити, щобись вiдписував менi щотижня i не забував, господарю мiй далекий... — А ви чого ж це не писали? — суворо перебиває Хому замполiт. — На чорнявих мадьярок задивились? Про свою забули? — Що ви, товаришу гвардiï майорi Побiйтесь бога! В мене теж чорнява! На все село молодиця! — А в чому ж справа? — Та це ще як ми до Муреша скакали, то я рiдко писав. Знаєте, як ми там наступали!.. Не до писанини було!.. День i нiч без продиху!.. Кiлометрами, а не ярдами!.. — Ярдами? Чи ви хоч уявляєте собi, товаришу Хаєцький, що таке ярд? — А чому би я мусив не уявляти, —спокiйно знизує плечима Хаєцький. — Ярд — це щось таке, як старорежимнi лiктi. Мiзерна мiра, в нас ïï нема, то тiльки союзники собi вигадали, щоб бiльше було на лiчбу. — Хомо, — гукають бiйцi, — ану розкажи, яке там ниньки зведення у союзникiв! Дехто при цьому вже пирскає. — Там наступають завзято, — серйозним тоном каже Хома. — Пiсля упертих боïв три дивiзiï союзникiв вдерлися в сiльський населений пункт. Захоплено в полон одного айн-цвай. — А втрати? — Один контужений. Став на спочинок. — Ого! То вони мають час писати додому! — гукають бiйцi. — I ви пишiть, — похмуро каже майор. — ïм — своє, нам — своє. Нашi жiнки вартi того, щоб ми ïм писали. А то, бач, Явдошка затужила... — Солдат сльозам не дуже вiрить, — блимає Хома, як негр, своïми бiлками. — 3 Тиси я ïй написав. А тепер, кажу, напишу з Дунаю. Дивись, кажу, там сама. За мене — будь спокiйна. Адже в мене тепер не один наш колгосп. Маю великi дiла. На черзi дев'ятий удар. — А десятий? — питають Хому бiйцi, гигикаючи загодя. — Десятий, то вже — додому, до хати! — Хтомочко, мiй дорогий, — продовжує читати Хаєцький, — нашiй телицi уже шостий мiсяць, а вiвця кiтна. Не забувай нас i на синiм Дунаï, бо ми лягаєм i встаєм, думаючи про тебе. Посилаємо тобi низенький уклiн — вiд бiлого лиця до сироï землi... Ще забулась — у нас прийшов Стах, лiвою рукою не володає, i Миколин швагер без ноги i робить чоботи... А смертю хоробрих — Олекса, i Штефан, i Прокiп... — Обох кумiв нема! —з болем вигукує Хаєцький. — Товаришу гвардiï майор!.. Багато наших людей нема! Гинуть! Ось ви ганите мене, що рiдко пишу... А що писати? Бити ïх треба швидше, проклятих! Скажу вам правду, товаришу гвардiï майор: ранiше менi телиця з голови не виходила. А тепер усе рiдше та рiдше сниться. I вiвця кiтна... Хай котиться на здоров'я... Але хiба менi зараз тiльки це на умi? Ксли вся Європа нас чекає i порядку жде! Бо Олекса, i Штефан, i Прокiп наклали головою... То я питаюся: за що? Я маю знати, як тутко буде пiсля нас. — Ваше право, товаришу Хаєцький. — Бо ондечки ходять чутки, що в румунську дивiзiю, котра за нами стоïть, поналазили фашистськi офiцери та й каламутять воду—за нашою спиною... Чи для того ми Романiю бурею пролетiли, а всю Трансiльванiю на лiктях перечовгали, щоб там всяка нечисть знову голову адоймила? Ще не висохла там кров наших Штефанiв та Прокопiв... Та Брянських! Еж так? То хай буду знати, Хто там у них у правлiннi засяде: чи нашi приятелi, а чи вороги. — Друзi будуть, товаришу Хаєцький, — заспокоює Хому Воронцов. — Демократичнi уряди. — Отож, громадяни європейцi, — раптом звертається подоляк до уявноï громади європейцiв, — отож! Не для того ми вас визволяли, щоб ви замiсть старих фашистiв та понаставляли нових, у демократичних штанях! Хому цiкавило все, до всього вiн докопувався. Справдi, вiн дедалi менше сушив собi голову домашнiми справами та своєю телицею. Щодо цього, то вiн цiлком покладався на Явдошку. А самого його все бiльше обсiдали європейськi та мiжнароднi справи. Хома так ними турбувався, наче сам готувався завтра-позавтра стати дипломатом. Його своєрiдних дуетiв з майором Воронцо-вим бiйцi чекали з нетерплячкою. Воронцов вважав цi дуети за одну з форм виховноï роботи серед особового складу. Кадровий полiтпрацiвник, вiн знав тисячi шляхiв до серця солдата. I Хаєцький, невпинно зростаючи сам, водночас сприяв i майоровi в його роботi. Хаєцький мав гострий зiр, вiн усе окмiтовував, до всього хотiв вносити своï корективи. То вiн критикував хутiрську систему та мiсцеву породу свиней, то, задумавшись, зненацька висловлював припущення, куди тiкатиме Гiтлер, коли йому припече. Про цей випадок Хома давав своï рецепти, де й як треба буде шукати людожера. Коли Воронцов мусив уже йти, Хома проводжав його з бiйцями аж за двiр ферми, до асфальту. Мокрий, де-не-де подовбаний снарядами, асфальг тьмяно вилискує крiзь туманний степ. Хома якусь хвилину стоïть замислений, оглядаючи рiвну, як меч, дорогу. — Отаких дорiг нам ще не вистачає... Потiм, стукнувши себе пальцем по лобi, починає мiряти асфальт вiд бровки до бровки. Заклавши руки за спину, вiн ступає широко, як суворий колгоспний облiковець. Майор i бiйцi, посмiхаючись, чекають, що з цього буде. Промiрявши раз i вдруге, Хома заявляє, що цей асфальт вужчий вiд украïнського грейдера майже на три метри. — Як iдуть тут кiлька полкiв маршем, то нiяк обгонити переднiх, товаришу гвардiï майор. Або з'ïжджай на узбiччя та пiдривайся на мiнах, або чешися батогами з iншими ïздовими, щоб пропустили. А нашi грейдери — i на Вiнницю, i на Могилiв — куди ширшi! Ми ïх вiд району до району самi будували. Вiд кожного колгоспу — бригада. — Буде час, — каже' Воронцов, — ми нашi грейдери теж заллємо таким асфальтом. — О, то були б добрячi шляхи! — захоплено каже Хома. — I гладенькi, хоч котись... Як оцей. Але ж i на три метри ширший!.. — Товаришу гвардiï майор, а як залiзничнi колiï? — запитує хтось iз бiйцiв. —Теж неоднаковi! У нас ширша, у них вужча. Вона буде колись перешиватись?.. Щоб скрiзь однакова? — Напевно, буде. — А хто до чиєï мiрятиме: вони до нашоï чи ми до ïхньоï? — Тiльки не ми, — посмiхається Водонцов. — Хiба ви не знаєте, товаришi, що поïзд на ширшiй колiï тримається стiйкiше? Пускай, гони на повну швидкiсть... Одначе, — майор лукаво-застережливо водить у повiтрi пальцем, — пам'ятай про гальма, слiдкуй за атмосферами! VII Бiйцi скучили за сонцем. Бачили його давно-давно... Цiлими днями —вiтри, дощi, тумани. На величезних плантацiях, де стояли обороною батальйони, виноград було зiбрано лише частково. Решта урожаю прiла на пнi. Iмлистими ранками, коли ворог пострiлював навмання, пiхотинцi вилiзали з своïх глеюватих окопiв, як ховрахи. Пригинаючись, розсипалися з казанками в руках по мiжряддях: вибирали ще не зопрiлi вiд дощiв сивi кетяги, ласували ними пiсля солдатськоï кашi. А там десь, попереду, повитий мряками, стояв загадковий дунайський красень — Будапешт!.. Це слово тепер не сходило з уст. Всi днi в ротах iшло навчання. Ветерани-сталiнградцi провадили бесiди з новачками, дiлилися досвiдом боïв в умовах великого сучасного мiста. Командири батальйонiв знiмали по черзi з переднього краю в тил окремi роï, формували штурмовi групи, ганяли ïх до сьомого поту. Навчанням керували гакож сталiпградцi. В районi полку були мiстечка й села з будiвлями мiського типу, i бiйцi штурмували по кiлька разiв давно захопленi ними вулицi, вели запеклi гранатнi боï, будували i руйнували барикади. Все було навсправжки, за винятком того, що кожний штурм завжди кiнчався щасливо, а поваленi жертви, чортихаючись, знову ставали на ноги. Майор Воронцов надавав великого значення цим навчанням. Боï штурмових груп вiн контролював особисто. Якось замполiт зайшов до полкових розвiдникiв. Хлопцi саме переживали своï медовi три днi, три днi розгульноï волi, що ïх дiставали вiд хазяïна кожного разу пiсля того, як приводили важливого язика. Розвiдники засипали майора скаргами. — Хоча б цiєï столицi не минути, — непокоïвся сержант Козаков. —А то все якiсь Пашкапi та Яслоданi. — Нашу дивiзiю, — гули хлопцi, — вже й так танкiсти охрестили: непромокаюча, невисихаюча, мимо-Бухарестська, мимо-Будапештська... — Степова, лiсова, гiрська, болотна!.. — Гвардiйський атестат, —- сказав майор. — Почесне iм'я. Хiба фронт — це самi столицi? Це, товаришi, двi тисячi кiлометрiв... Проте мимо-Будапештською ми, здається, не будемо. Ви бачите, як ми зараз стоïмо? Куди нацiленi? — Прямою наводкою на голубий Дунай! — Так, на картах i у вальсах вiн голубий. А стане, мабуть, червоний вiд кровi... До речi, сержант Козаков... — Слухаю! — Ви вже провадили навчання? У вас же тут є новачки. — Програму iз штабу одержали, — рапортував Козаков. Вiн гимчасово заступав командира взводу. —Завтра починаємо! — Дiйте! — сказав майор. Наступного дня вiн побачив, як розвiдники виïхали в поле на конях. В майора виникли пiдозри: якi це вуличнi боï хлопцi вестимуть верхи? Розвiдники тим часом пришпорили коней i понеслися вчвал, тримаючи курс па далеку похмуру будiвлю, що самотньо височiла серед осiннього степу. То була винокурня. Туди, як ла Мекку, зверталися з окопiв погляди багатьох грiшникiв... Розвiдники швидко зникли в тому напрямi, а через деякий час до винокурнi пiд'ïхав на мотоциклi i майор з ординарцем. На подвiр'ï стояли пiдводи, старшини з рiзних полкiв дивiзiï одержували тут вино для своïх пiдроздiлiв. В одному з пiдвалiв уже лунали спiви. Воронцов попрямував туди. В пiдвалi серед величезних тисячовiдерних бочок, по колiна в винi, бродили засiдланi конi розвiдникiв. Майор наказав ординарцевi забрати коней i вести в полк. Коли ординарець виводив засiдланих вороних з пiдвалу, конi весело iржали i спотикалися: вони були геть п'янi. А ïхнi господарi, сидячи десь угорi на недосяжних бочках, весело спiвали Гречаникiв, i Воронцов мусив кiлька разiв крикнути, доки його почули. — Хто там бубонить унизу? — пролунали розвезьку-сатi голоси з-пiд стелi. — Стукни його по-гвардiйському, Петя! — Злiзай! — вигукнув майор, додаючи у гнiвi й ще дещо. Пiзнавши майора, розвiдники поскочувалися згори, як грушi. Забрьохавшись по пояс у винi, ставали перед замполiтом, винувато опустивши голови. — Оце вашi навчання? — Т-товаришу гвардiï майор, — важко повертав язиком Козаков. — Ми штурмували його... ц-цей об'єкт... за програмою... Ми його з ходу... З поля... — А нализалися оце? Поза програмою? — Ц-це... Ап-пробацiя, чи не отруєне... Майор вивiв розвiдникiв на подвiр'я, вишикував шеренгою. — Де вашi конi? — Були тут... Мабуть, п-п-пасуться. Воронцов скомандував лiве плече вперед i строєм повiв хлопцiв до кам'яного басейну, наповненого водою. — Зняти головнi убори! Грiшники старанно виконали команду. — На колiна! Шеренга стала на колiна. — Голови у воду — по саму шию! Раз-два!.. Хлопцi пiрнули, як селезнi. Примусивши ïх повторити кiлька разiв цю процедуру, майор знову вишикував розвiдникiв. Вони тiльки чхали та одпирхувались. Обличчя ставали скорботними. Це означало, що орли тверезiшають. — Де конi? — повторив майор запитання. Тепер уже Козаков побачив коней. — Он... п-повела якась к-ку... Д-дозвольте, д-дожену! Ординарець уже вiддалявся в полi, тягнучи за поводи свою злиганку. Конi брели за ним, як веселi пияки, спотикаючись. — Так от: кожному з вас забороняю сiдати на коней до самого Будапешта, до його взяття. Лише пiсля того, як впаде останнiй квартал, маєте право сiсти в сiдло. А тепер марш у полк! Увечерi на завдання. ...Увечерi полковi вовки, вже зовсiм тверезi, справдi пiшли на завдання. Де вони проходили, нiщо не брязнуло, не трiснуло, не хруснуло. Неначе йшли безтiлеснi темнi тiнi по темних пуховиках. Вранцi сержант Козаков привiв до Воронцова молодого угорського капiтана. Капiтан розповiв чимало цiкавого. — Я переконався, — говорив вiн через перекладача, — що з германами нам пора порвати. Вони заведуть нас у прiрву. — Пiзнувато ж ви переконалися, — зауважив майор. — Не у Воронежi, не в Чернiгiвських лiсах, а лише пiд стiнами власноï столицi. Пiзнуваго. — Ми покладали надiï на Хортi, — продовжував полонений похмуро. — Ми були певнi, що вiн з вами замириться. Капiтан розповiв, що багато з його товаришiв-офiцерiв уже таємно носять при собi цивiльний одяг на випадок оточення Будапешта. Всi вони обуренi засиллям нiмцiв у краïнi. — Скрiзь засiли проклятi шваби, — ремствував полонений. — Вiйськове мiнiстерство i генеральний штаб очолює нiмець Бергер. Командувачi 1-ï, 2-ï i 3-ï угорських армiй — нiмцi. Всiма нашими вiйськами командує нiмецький генерал-полковник Фрiзнер... Моï товаришi питаються: доки це триватиме? Чотириста рокiв на нашiй шиï сидiли Габсбурги, а ми за них воювали. Досить! Наприкiнцi капiтан поскаржився Воронцову, що ось цей сержант, взявши його до плену, змушував його, капiтана, всю дорогу грати на губнiй гармошцi мадьяр-ськнй чардаш та ще, крiм того, без кiнця козиряти, вiддаючи честь першому-лiпшому солдату. — Я офiцер угорськоï армiï, — з погордою заявив капiтан, — а мушу козиряти вашому сержантовi i навiть солдатам. У ваших листiвках... Замполiт суворо звернувся до Козакова: — Пояснiть! Розвiдник, сердито блимаючи на полоненого з-пiд насунутоï вушанки, пояснив, що хотiв знати, як в угорськiй армiï вiтаються: чи всiєю п'ятiрнею, чи тiльки двома пальцями, йому, як розвiдниковi, взагалi конче треба знати, як вiддають честь в рiзних армiях свiту. А саме капiтан мiг це йому продемонструвати за всiма правилами. — Але ж ви змусили мене не один раз козиряти, а десять! — вигукнув капiтан, вислухавши пояснення через перекладача. Сержанта затрясло. Повiки його нервово засiпалися. Заïкаючись, вiн деякий час натужно ловив повiтря вiдкритим ротом, доки, нарештi, спромiгся вимовити перше слово. Воронцов з болем дивився на цi жалiбнi зусилля свого не раз контуженого, вивiреного в небезпеках полкового вовка. — Я н-не знав, що ти т-такий лягаш, т-така дешов-ка! — прохрипiв розвiдник, стискуючи важкi, як гирi, кулаки. Чужинець з острахом поглядав на тi гирi. — Т-ти б менi сто раз прокозиряв! Т-ти б у мене вiд самоï нейтральноï по-пластунському п-повз!.. — Припинiть, Козаков, — сказав майор. — Можете йти. А коли сержант вийшов, замполiт встав iз-за стола i, заклавши руки за спину, мовчки пройшовся по кiмнатi, щось напружено обдумуючи. Широкий лоб ного взявся брижами, свiжовиголене кiстляве обличчя зiмкнулося в сердитiй гримасi. — Капiтан! — рiзко зупинився майор перед полоненим. — Ви даремно ображаєтесь. Зовсiм, зовсiм даремно. Те, що ви, офiцер гинучоï армiï, вiддали честь цьому сержантовi, не повинно анiтрохи принижувати вас. Ви самi вже досить принизили себе покiрною, ганебною службою швабам. А чи вiдомо вам, хто такий цей сержант, який сьогоднi узяв вас? — Воронцов, нахилившись вперед, майже прошепотiв, немов вiдкривався капiтановi з глибокою таємницею: — Донбаський шахтар, ста-лiн-гра-дець!.. Розумiєте? Рятiвник Європи, рятiвник свiтовоï цивiлiзацiï... То хiба вiн не заслуговує того, щоб ви йому козирнули? Капiтан не вiдповiв нiчого. VIII Майже водночас з рiзних госпiталiв у третiй батальйон повернулися Шовкун i Черниш. Шовкун, з'явившись, як ведеться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподiвано зустрiвся там з Ясногорською. Фельдшерка — збуджена, розпалена, в розхристанiй шинелi — саме поралася бiля КП над пораненим пiхотинцем. Коли його довелось пiдiймати на санiтарну ресорку, Шовкун кинувся допомагати Ясногорськiй: тут не вистачало ïï дiвочих сил. А Шовкун так тихо, обережно вклав огрядного бiйця, що той, обернувшись до нього безкровним, вкритим щетиною обличчям, навiть подякував. — Вам би милосердною сестрою бути, — кволо промо-вiв вiн Шовкуновi. — Ви людину берете... сердечне. Того ж дня Ясногорська, попросивши дозволу в комбата, забрала Шовкуна до себе санiтаром. — Будете сестрою... Широкоплеча сестра iз свiжими рубцями на пiдборiддi зашарiлася до вух — так було нiяково. Iван Антонович iншим разом нiзащо не поступився б своïм мiнометником. Вiн був би готовий взятися з комбатом за барки, доводячи, що мiнометники дефiцитнi i мiсце Шовкуна — бiля самовара. Проте на цей раз Iван Антонович посiв позицiю примиренця. — Якщо Ясногорська виявила в нього медичнi здiбностi, то що ж вдiєш... Хай. Євген Черниш знову прийняв свiй взвод. Рота зустрiла його щирими поздоровленнями: доки Черниш лiкувався, в полк йому прийшло звання лейтенанта i орден Червоного Прапора за висоту 805. — Ви вже як штабник! — весело оглядали мiнометники свого офiцера. Черниш був у новому кiтелi, в синьому з кантами галiфе, в артилерiйському кашкетi. Лейтенант помiтно посолiднiшав. Шию тримав рiвно, хрящуватий кадик туго випинався з-пiд комiра, на щоках знову грав здоровий смаглюватий рум'янець. Здавалось, лейтенант щойно прибув оце десь з пiвденних сонячних краïв, густо, раз i назавжди засмалений тамошнiм сонцем. — Як живете, Денисе? — звертався лейтенант приємним баском до Блаженка. — Живемо, не горюємо, товаришу гвардiï лейтенант, — стримано вiдповiв дебелий єфрейтор. — 3 землi не вилазимо. Так уже до неï позвикали, що тепер, чого доброго, коли й додому повернешся, то в хатi не вживеш, набудуєш на вгородi блiндажiв. — Ще й на зарядку вранцi всiх гонитимеш, — гукали товаришi. — Поженеш i жiнку, i дiтей, i тещу!.. — Тепер ти i в колгоспi не повертатимешся кедi-не-кедi. Житимеш форсованим маршем. — А де ж це наш Хома? Де Маковей? — розпитував .Черниш вогневикiв. — Хома тепер при конях! Гасає по Мадьярщинi, як Iлля на колiсницi. А Маковей... ось вiн власною персоною! Зачувши на вогневiй голос Черниша, Маковей вилетiв з блiндажа, сяючий, простоволосий. Забувшись, що без шапки, вiн козирнув до голого лоба: — Здравiя бажаю! Черниш вхопив його обома руками, радiсно затряс: — Маковейчик!.. Соловейчик!.. Далеко ж ти залетiв! Ледве оце догнав вас... Ну, не охрип?.. I досi спiваєш у трубку? Повернення товариша з госпiталю щоразу переживалось ротою як радiсне свято. Прибулий наче приносив з собою живий подих давнiх боïв, якi, вiддаляючись, меркнучи в пам'ятi, в той же час мовби очищалися вiд стороннього, набували небуденного освiтлення. Крiм того, повертаючись до бойових лав, товариш уже самими своïми мiцно зарубцьованими ранами нiби говорив ротi: — Ми з вами живучi, нас не так-то просто вiдправити на той свiт!.. Наступного дня на командному пунктi батальйону Євген вперше зустрiвся з Ясногорською. Це було надвечiр у мряковитому похмурому полi пiд скиртами. Почорнiлi на дощах скирти соломи ще вранцi були в руках противника. В спорожнiлих солом'яних кублах, в похапцем виритих — брустверами на схiд — стрiлецьких ячейках ще, здавалось, не вивiтрились рештки людського тепла. Округ ожередiв, по розлогих ланах зеленоï, вволю напоєноï дощами озимини, густо чорнiли свiжi вирви пiсля вибухлих мiн та снарядiв. Посiяно було кимось пшеницю, а вродили чорнi вирви... Тепер тут мiнометники влаштовували свою вогневу. Нелегко було вчорашнiм хлiборобам загонити великi сапернi лопати в кущуватий, рутвяно-зелений, вкритий тумановою росою посiв... — Нiчого, — пiдбадьорював Iван Антонович своïх мiнометникiв. — Озимину перекопаємо, зате, може, буйнiшою буде ярина... Неподалiк пiд скиртами отаборився комбат Чумаченко iз своєю штабною ватагою i санiтарним взводом. Хоча нiхто не знав, чи доведеться тут ночувати, проте робота вже закипiла. Свистiла земля з ячейок, трiщала смикана солома. А за кiлометр вiд ожередiв, над придорожньою посадкою, розсипались ракети i не вщухала стрiлянина. Там був уже переднiй край. Без кiнця мрячило, поля сивiлися, далекi дерева, телеграфнi стовпи, скирти — все розчинялося в iмлi, тануло. Непомiтно спускалися на всiх i на все осiннi раннi присмерки. Коли Черниш пiдiйшов до Ясногорськоï, вона саме перевзувалася, сидячи на купцi насмиканоï соломи. Будь вона не єдиною дiвчиною в батальйонi, вiн, здається, однаково впiзнав би ïï. Довгообраза, бiлолиця, з примруженими великими очима... Туга корона коси пiд беретом... Вiн уже раз бачив це обличчя в ту мiсячну трансiльванську нiч. — Вибачте... Сiдайте, — сказала дiвчина, коли вони познайомились. Черниш почервонiв: бiдна, вона забулась, що сiдати йому нема де. — Дякую. — Ви давно прибули? — запитала Ясногорська, аби тiльки щось запитати. Про Черниша вона вже чула ранiше, знала, що це близький друг Юрася. А зустрiвшись, не знаходила для нього слiв. — Давно... Власне, вчора... — Так... Тут це вже давно. — Шура акуратно скрутила руками наскрiзь промоклу онучу, i з неï потекло. — Набродились ми сьогоднi... Тут хоч повтавало, а там, на луках, просто море... — Так, море... А я вас, мiж iншим, бачив на справжньому морi, — нiяковiючи, випалив Євген. — Бiля байдарки, з веслом у руцi. — Ах, це те фото! — Шура поморщилась, як вiд болю. — До речi, ви не знаєте, в кого воно зараз? — У Сагайди... Вiн теж має повернутися в полк. Шура взулася i, похрускуючи набубнявiлою плащ-палаткою, встала. — То було море, — зiтхнула вона. Обоє вони в цю мить подумали про Брянського. Iз солом'яного дупла, виритого в скиртi, обтрушуючись, вилiз Шовкун. Весь був у соломi, шапка на ньому обкрутилася вухом наперед, — здавалося, вiн щойно оце з-пiд молотарки. Побачивши Черниша, боєць зворушився до слiз. Нiде правди дiти, вiн був таки дуже м'який, до сентиментальностi нiжний, цей вусатий вiнничанин з крутим, тепер порубцьованим пiдборiддям. — Розлучалися в горах, а зустрiлися в долах, — промовив Шовкун сумовито, мабуть, теж подумавши в цю хвилину про Брянського, що нiде вже ïм не зустрiнеться. — Тодi ще красне лiто горiло, а зараз, бач, осiнь все мряками затягла... Тiльки озимина ото ще й яриться... I, скрушно махнувши рукою, звернувся до Ясногорськоï: — Вирив вам дучку в повний профiль... Не дуже, правда, розкiшне, але сухо. I зверху не проб'є, i вiтер не задуватиме. Тiльки остюкiв багато та мишва шарудить. Шура пiдiйшла до Шовкуна i повернула йому вушанку зiркою наперед. —А ви де будете?—запитала вона санiтара. —Вирийте й собi. — Що я, — зачервонiвся Шовкун. — Я можу де завгодно. З телефонiстами притулюся! За Ясногорську Шовкун пiклувався з таким же самозабуттям, як колись за ïï Юрася. Робив це вiн не з якихось корисливих мiркувань, це було його внутрiшньою потребою. Молодий наш цвiт, — м'яко говорив вiн товаришам, — як же його не берегти! — Хороший вiн, — сказала Ясногорська про Шовкуна, коли вiн, начепивши через плече санiтарну сумку з червоним хрестом, подався кудись шукати собi пристановища. — Вiд нього я вперше почула про вас... Ховаючись вiд дощу, вони присiли край солом'яного дупла. Була тiльки п'ята година, а навкруги вже зовсiм сутенiло. Чернишевi хотiлося багато чого сказати цiй дiвчинi-вдовi з маленькими бiлими руками, з очима, повними туги, але вiн не дозволяв собi говорити. Вiн знав: про що б не почав мову, все ïй болiтиме, бо все так чи iнакше буде стосуватися Юрiя, буде пройнято Юрiєм, бо хоча вони й не згадували досi його, проте вiн весь час був з ними, мiж ними. Втiшати? Але, здається, вона не з тих, що приймають втiшання. Iнодi заглибиться в думки, мовби сидить тут сама, iнодi ж пильно погляне на нього, мовби хоче продивитися наскрiзь— хто вiн, чим вiн завоював право на Юрасеву дружбу... — Обличчя ïï в сутiнках аж голубе... Мабуть, багато плаче ночами... Ось перевела погляд у поле, тьмаве, холодне, осiннє. — Гляньте, уже й снiг пролiтає, — сказала замислено, кутаючись у плащ-палатку. — Та, боже, який вiн у них... У нас перший снiг—бiлий-бiлий...А тут... як попiл! IX Якось уранцi Хаєцький, повернувшись з переднього краю на ферму, був вражений несподiваним видовищем: у дворi, в саду, поза скиртами i скрiзь по полю — лiворуч i праворуч — стояли гармати, гармати, гармати... Немов уродилися з землi. Нiмцi нiчого про них не знали: завдяки туманам, ворожа авiацiя останнiми днями не дiяла. Тiльки-но Хаєцький сiв з товаришами снiдати, за вiкном вдарила важка гармата. Будинок здригнувся, i шибки з веселим дзенькотом посипались на стiл. — Оце я люблю! — вигукнув Хома, хапаючись за шапку. — Це по-моєму! — Iштенем... Iштенем, —зашепотiв господар ферми, поглядаючи на стелю. Бiйцi, на бiгу одягаючись, вискакували на подвiр'я. Гармати гуркали вiд краю до краю, i чим далi в поле, то ïхнi залпи зливались в єдиний потужно-тремтливий гул. На подвiр'я влетiв Багiров на змиленому тугому жеребчику. — Кiнчай ночувати! — радiсно скомандував вiн, не встаючи з сiдла. — На голубий Дунай!.. Шура Ясногорська в цей час стояла на командному пунктi. Вона вперше бачила перед собою поле бою. Перед очима розгортався типовий для Угорщини хвилястий степовий ландшафт: вибалки, пагорби, рiвнини i знову пасма горбiв. По сивому полю, наче куренi, бовванiли поставленi купами високi снопи кукурудзи. Мiж тими сторчуватими стiжками в танучих димах неквапно рухалися постатi бiйцiв, майже зливаючись з безбарвним тлом стерень, виноградникiв та кукурудзиння. Бiйцi йшли, розсипавшись по полю, що дедалi пiдвищувалось. Вони саме йшли, а не бiгли короткими перебiжками, причому посувались не прямо вперед, як годиться при атаках, а перетинали поле в рiзних напрямках, навскоси i вбiк, здавалось, блукали по ньому, i навiть, зiйшовшись в гурти по кiлька чоловiк, деякий час пристоювали, немов про щось радились. Тодi ïх важко було вiдрiзнити вiд купи кукурудзяних снопiв. Збляклi димчастi хмари летiли над полем по-осiнньому низько i швидко. — Це вже атака? — запитала Ясногорська комбата Чумаченка. Капiтан Чумаченко, лiтнiй високий мужчина з моложавим обличчям i сивими скронями, стояв поруч неï. — Атака, атака, — вiдповiв вiн, дивлячись у бiнокль. — Артпiдготовка кiнчилась, люди встали, просуваються, чому ж не атака!.. Хлопцi йдуть, як боги! Хлопцi йшли, як боги! Весь обрiй всiявся тими сiрими богами. Однi пiдiймались пологим схилом, iншi вже зникали за горбом i наче входили в землю. Шура гадала ранiше, що пiд час атаки треба обов'язково бiгти, бiгти вперед по геометричнiй прямiй, як у фiльмах, а тут бiйцi йшли неквапно, на весь зрiст, рухались i прямо, i навскiс, розходячись променями, наче обмiрювали все поле, як землевпорядники. Шурi здаля не видно було, що там бiйцi шугають по колiна у важкому, розкислому чорноземi i бiгти не можуть, бо не сто метрiв треба перескочити, а переслiдувати противника до самого вечора, а потiм з вечора до ранку. А не йдуть прямо, навпростець, тому, що пiд ногами раз у раз помiчають березку дротикiв, яку треба переступити, не зачепившись, щоб не злетiти на мiнах й повiтря. А ура не кричать тому, що ура для них не парадна розвага, а теж зброя, i ïï, як усяку iяшу зброю, треба економити на слушний час. Зараз пускати в дiю цю зброю не було нiякоï потреби, бо нiмцi драпали. Приголомшенi ударом артилерiï, вони не скоро опам'яталися. Де-не-де стали окликатися ожилими кулеметами. Поле пiсля гуркоту канонади здавалося великим i тихим, як степ у мертву обiдню пору. Кулемети поцокували в ньому, наче невидимi коники. Пiхотинцi посувалися повiльними методичними хвилями. Деякi навiть понапинали палатки, бо сiявся дрiбний дощ. I, мабуть, саме цими кобеняками та поважлою неквапливiстю бiйцi нагадували дiвчинi землемiрiв. Шура починала розумiти, що й величезнi простори за ïï спиною здаються ïй так безповоротно, назавжди вiдвойованими саме тому, що ïх взято не авантюрними десантами, не бомбами з верескливими психiчними сиренами, не декоративним загоном мотоциклiстiв. Нi! ïх сходжено крок за кроком, грунтовно перемiряно ногами пiхотинця. Пiхота! Матiнка пiхота!.. I хоча Шура вислала вперед санiтарiв, а саму ïï комбат не пускав туди, поки не буде в цьому крайньоï потреби, — ïй не стоялося тут. Вона мiцнiше натягнула берет, повiсила через плече санiтарну сумку. — Товаришу комбат, я пiду. Чумаченко не став ïï затримувати. I Ясногорська, важко чахкаючи в хлипкiй драговинi, пiшла. Чим бiльше вона вiддалялась, схиляючись проти мряки наперед, нехапливе ступаючи, тим бiльше нагадувала й собою втомленого мирного землевпорядника. Вася Багiров з досвiду знав, що коли почався такий наступ, то батальйон, рано чи пiзно, пiде вперед. Щоб не вiдстати вiд своïх вогневикiв, старшина завжди вирушав заздалегiдь. Тому, ще не вщухла канонада артилерiйськоï пiдготовки, а пiдводи мiнометникiв, навантаженi боєприпасами, вже вискакували з ферми в напрямку передовоï. Господар ферми, закопавши на всяк випадок чоботи в землю i нарядившись у дранi черевики, стояв бiля ворiт i прощався. — Хомо! — зворушено гукнув вiн Хаєцькому, стрясаючи капелюхом. — Вiсонтлаташо! З балакучим Хомою вiн особливо зблизився. Не раз вечорами, коли Хаєцький був вiльний вiд поста, вони годинами просиджували за склянкою вина, мирно розмовляючи тiєю дивовижною вселюдською мовою, що ïï витворювало саме похiдне життя. Фермер хотiв з уст рядового бiйця, такого ж, як i вiн, хлiбороба, почути правду про Радянську державу, перевiрити правдивiсть того, що йому роками втовкмачувала в голову сiльськогосподарська газетка, яку вiн передплачував. Хома розповiдав. У цих розмовах сам на сам з людиною iншого, далекого свiту Хаєцький почував себе зовсiм iнакше, нiж пiд час розмови з своïми товаришами по зброï. З ними вiн мiг розмовляти про що завгодно i як завгодно. Але в розмовi з цим iноземцем вiн, хоч-не-хоч, мусив добирати особливi слова. Вiн наче ставав на деякий час повпредом. Дома, в своєму колгоспi, перед якимось представником з району чи з областi, Хома перший, розмахуючи руками, кричав би про безлiч всяких промахiв i недолiкiв. Якби угорець почув його там, то мiг би подумати, що все Хомине життя складається з самих тiльки негараздiв. А тут Хома вмiв якось одразу вiдокремити суттєве вiд несуттєвого, велике вiд незначного. I вiн розповiдав угорцевi про це велике з пишанням та величанням. Чи правда, що простий селянин, не граф, а кiшгазда може в Радянському Союзi стати депутатом парламенту? Що за питання! Звичайно, правда! Чи правда, що селянськi дiти можуть вчитися в iнститутi на державний кошт? А то! У Хоми в самого хрещениця вчиться в Києвi!.. Фермер хвалить росiйських комунiстiв. Хому вiн, здається, теж вважає за комунiста. Лише коли справа доходить до колгоспiв, тут угорець упирається, як вiл. Тодi Хома шаленiє, його кулаки аж свищуть попiд носом опонента. — Такого запеклого iндивiда, як ти, я давно не бачив! — признається Хома. — Гiрше за бабу!.. Колись нашi баби отак созу полохались, а ниньки попробуй... Ти ïх ниньки водою не розiллєш!.. В окупацiю довелося всеньким селом у лiси перебазуватись, до партизанiв, але навiть i там колгоспом iснували. Хiба мислимо без нього?.. Отак, як ви тут, вовкулаками?.. Кожний у свiй куток глипає... Нi тобi колбуду, нi тобi зборiв!.. Як вечiр — все на запорах, пси спущенi, i сам ти, як пес, не заснеш, всю нiч никаєш, наслухаєш, пильнуєш своï злиднi! Позабивались по своïх хуторах, як по лiгвищах... Скажи, чи ти хоч куди-небудь ходиш у'гостi? Чи маєш кума? Де ваша морально-полiтична єднiсть? По-вашому так: жери ти сусiда або вiн тебе пожере!.. Хома наливає склянку бiлого вина i випиває одним духом. — Чи знаєш ти, примiром, —продовжував Хома, —як ми в Трансiльванiï скелi штурмували? Думаєш — дерлися хто як попало? Помиляєшся, брате... Для цього в нас є така штука — альпiйський канат... Але це вже воєнна тайна. Факт той, що як один зiрветься, то всi пiдтримають... А коли один видерся на верховину, то всiх тягне за собою... Так ми живемо!.. Але що з тобою балакати: ти чоловiк темний, вiдсталий, — казав нарештi боєць i скрушно махав рукою. А тепер фермер, забувши незгоди, проводжав свого буйного опонента аж за ворота i зичив йому щасливоï дороги. Проте дороги не було нiякоï. Щоб вийти на Будапештське шосе, полк мусив з артилерiєю та всiма обозами перетнути близько десяти кiлометрiв осiнньоï розбухлоï трясовини. Це не було болото, це були оранi поля, але так напоєнi безперервними дощами, що пiд ними годi було добутись твердого дна. Пiхота вийшла до шосе уже ввечерi першого дня наступу i стала просуватися вздовж нього. А транспорт з боєприпасами i артилерiя, ще потопали на заклятому розбухлому полi. Скрiзь, куди не глянь, в набряклiй рiллi билися валки пiдвiд i гармат. Гейкання, нокання розлягалося над вечорiючим сивим степом. Конi, напружуючись до останнiх сил, борсалися в тванюцi по самi груди. Колеса ледве обертались, вивертаючи пуди в'язкого чорнозему. Щокiлька меiрiв зупинялися передихнути. Слабiшi конi падали з нiг. Раз упавши, кiнь уже не мiг звестися: його засмоктувало на очах. Полковi артилеристи мобiлiзували десь хуторян з волами. Хоча було холодно, проте хуторяни, жалiючи чобiт, прийшли босi, позакочувавши штани вище колiн. Воли були такi, що не дiстати рога. ïх впрягали в пiдводу по три-чотири пари, проте не могли зрушити ïï з мiсця. Голоногi мадьяри метушилися довкола худоби з довжелезними гирлигами, поганяли, кричали, а воли бовталися грудьми в болотi i не рухалися. — Дiдько ïх знає, що вони там гелгочуть своïм воламi—сердилися гармашi. —Може, тпрукають... Кугутня!.. I люди, i худоба вже були не схожi на себе: вибарложенi з нiг до голови. А помiж пiдводами ходив той артилерiйський технiк, який свого часу пiдвозив Ясногорську. Вiн був тепер начбоєм полку. Колись iнших пiдвозiв, а зараз сам, загубивши коня, чвалав iз сiдлом на плечах, передаючи старшинам наказ хазяïна: жодного ящика боєприпасiв не кидати. Хто подумає розгубити — трибунал. Багiров кидався в рiзнi боки, шукаючи кращого проïзду. Скрiзь було однаково. Лише в одному мiсцi вiн натрапив на польову бiльш-менш тверду дорiжку мiж виноградниками. Нею, здавалось йому, можна було б проïхати хоч з кiлометр в потрiбному напрямi. Зопалу вiн погнав коня на дорiжку, щоб розвiдати ïï до кiнця. Не встиг старшина проскакати десятка метрiв, як земля вибухнула пiд ним. Гострий бiль пронизав зiгнутi в стременах ноги до самих колiн. Потрощило! — майнуло в головi. Мацнув рукою — ноги були. Мерщiй вихопив ïх iз стремен, 66 кiнь уже заточувався. Зiскочивши з сiдла, Вася спочатку не втримався на ногах вiд страшного болю i впав. Але ту ж мить звiвся на руки i акробатично, млинком перекинув власне тiло через себе вбiк, вихоплюючись з-пiд коня. Кiнь падав. Його права передня, вище копита, була зчесана, як бритвою. На щастя Багiрова, це була не осколкова мiна. Мабуть, моя Катерина щаслива, — з вдячнiстю подумав старшина про свою кiровоградську молодичку. Кiнь стримано стогнав крiзь зуби. Коли б не твоя нога, друже, поплатився б я своєю, — думав Вася, добуваючи пiстолет. — Коню, коню! Якби були конячi протези, залишив би я тебе жити. Але пробач! I Вася вистрiлив коневi мiж вуха. Знявши сiдло з убитого коня, старшина повернувся до своïх. — Що з вами, старшина?—вигукнув Хаєцький, приглядаючись у вечiрнiх сутiнках до Багiрова. —То пiд вами трахнуло?.. Ви увесь в сажi, як вiдьмак З димаря! — Одмиюся... В Дунаï, — вiдповiв Вася. I, витираючись, старшина виклав ïздовим свiй новий план. Цi плани, iнодi майже фантастичнi, родились у нього в головi один за одним. I що бiльше складнiшали обставини, то бiльше було планiв. Найновiший полягав ось у чому. Одночасно пробитися всiм пiдводам — неможливо. Це вже видно з усього. На хуторянських волiв тем марнi надiï: тiльки-но стемнiло, голоногi погоничi розбiглися хто куди, гармашi випрягли круторогих му-два. Але й випряженi, вони не могли вже зiйти з мiсця. Отже, надiя все-таки тiльки на себе та на своïх коней. Iван Антонович уже, мабуть, виглядає ïх з огiрками. Багiров пропонує: з усiх шести пiдвiд вибрати наймiцнiших коней, запрягти в один вiз i тягти його таким цугом до шосе. Потiм так само брати другий, третiй, доки не виволочуть до останнього. Цей простий спосiб дав несподiванi наслiдки: уже опiвночi перша пiдвода була на Будапештському шосе. Це вже багато значило: на пiдводi десять ящикiв, сотня мiн. Метод Багiрова незабаром пiдхопили всi. Мабуть, нiде доцiльна думка, свiжа iнiцiатива не поширюється з такою блискавичною швидкiстю, як на фронтi. I скiльки таких дрiбних зерен, кинутих в бойовому розпалi безiменними трудiвниками армiï, давали в найкоротший строк буйнi сходи. Все бiльше й бiльше пiдвiд i гармат, глибоко прооравши в темрявi трясовинне поле, виïздили на шосе. Як не дивно, але армiйськi конi тягнули краще, нiж фермерськi круторогi. Може, тому, що конi, розумiючи мову бiйцiв, напинались i вiдпочивали по єдинiй командi. На свiтанку Будапештське шосе було вже загачене гарматами i важкими транспортами з боєприпасами. Жодна пiдвода не йшла назустрiч, на схiд. Все гримiло, спiшило, рвалося на Дунай. X В кiнцi листопада 1944 року вiйська 3-го Украïнського фронту форсували Дунай на пiвднi Угорщини, пiд Югославiєю. Створивши перший задунайський плацдарм i захопивши важливi мiста: Мохач, Печ, Батажек, вiйська фронту повели наступ на захiд, мiж озером Балатон та рiкою Дравою, i на пiвнiч — мiж Балатоном i Дунаєм. — З усiх наших фронтiв ми тепер найзахiднiшi, — жартували офiцери. — Перевалили за 19-й меридiан. Уже через кiлька днiв навального наступу на пiвнiч, вздовж правого захiдного берега Дунаю, радянськi вiйська опинилися за пiвсотнi кiлометрiв вiд Буди. В столицi почалася панiка. Заводчики й комерсанти тiкали на захiд. Вверх по Дунаю поспiшно вiдпливали кораблi, навантаженi державним добром. Пливли проти течiï по темному, важкому Дунаю, як по хмарi. Водночас нiмецьке командування зривало новi своï дивiзiï з Iталiï та з союзницького фронту i кидало на Дунай. В цi днi на ворога звалився ще один приголомшливий удар. На пiвнiчному сходi вiд Будапешта вiйська 2-го Украïнського фронту також перейшли в наступ, прорвали оборону i насувались на столицю. Радянськi танки, пробиваючись лiсисто-гiрською бездорiжною мiсцевiстю на пiвнiч вiд Будапешта, досягли Дунаю. Тим часом нижче по Дунаю, на пiвдень вiд Будапешта, сапери протягом одноï ночi навели переправу. Частини, перехопившись на захiдний берег, з'єднались в районi озера Веленце з задунайцями, що наступали з пiвдня. Полк Самiєва всi цi днi вiв боï вподовж однiєï з шосейних магiстралей, що йшла до столицi з пiвнiчного сходу. Отямившись пiсля перших ударiв у днi прориву, ворог чинив дедалi упертiший опiр. То на однiй, то на iншiй дiлянцi вiн, при пiдтримцi королiвських тигрiв, переходив у контратаки. Проти королiвських тигрiв з нашого боку почали застосовувати не лише спецiальну протитанкову артилерiю, а й артилерiю важких систем. Можна було бачити в степу танковi башти, знесенi, вiдкинутi вибухом вiд такого тигра далеко вбiк. Доводилося штурмувати кожну ферму, кожне мiстечко, просуваючись вперед кiлометр за кiлометром. В населених пунктах стало дедалi бiльше зустрiчатися бiженцiв з Будапешта. Якось на подвiр'я, де зупинився Багiров iз своïми бiйцями, зайшов високий, iнтелiгентноï зовнiшностi дiдуган з паличкою в руцi, у широкому, кофейного кольору макiнтошi. Вiтаючись, вiн гречно, але без запобiгливостi, пiдняв фетровий капелюх, вiдкриваючи сиву лев'ячу шевелюру, зачесану набiк, як у росiйських художникiв минулого столiття. Смугляве, з орлиним носом обличчя iноземця ще зберiгало слiди колишньоï вроди. Прибулий досить вiльно розмовляв по-росiйському. — Прошу, панове, у вас є кухня? — запитав вiн. — У нас усе є, — вiдповiдали бiйцi. — А тобi що?.. — Я хочу вам рубати... вогонь. Пробачте, дрова, — запропонував своï послуги старий. Куховар Гриша з недовiрою поглянув на його бiлi руки, iнтелiгентне обличчя з мiшками пiд очима. — Про мене — погрiйся, —сказав Гриша. —Розламайся в порядку фiзкультури. Зацiкавленi ïздовi зiйшлись подивитися, як капiталiст буде рубати. Вони не мали сумнiву, що перед ними саме капiталiст, власник якого-небудь розбомбленого пiдприємства. Угорець поклав свою елегантну паличку, пригладив борiдку i, намагаючись приховати замiшання, бадьоро взявся за сокиру. Уже з того, як вiн ïï тримав, було видно, що цей дроворуб небагато врубає. А Гриша умисне пiдмостив йому таки дебелу колоду. Угорець заходив до неï з рiзних бокiв, хижо нацiлявся i цюкав. Колода тiльки перекочувалася з мiсця на мiсце, цiла-цiлiсiнька. Бiйцi чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрiв. Хаєцький не мiг далi байдуже дивитись на його самокатування. Вiн кинув батiжок, плюнув у долонi. — Ех ти, Європа!.. Дай-но я цюкну! Угорець, нiяково посмiхаючись, передав подоляковi сокиру. — Гех, — хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево. — Гех! — вигукнув боєць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз. За якусь хвилину Хома пощепив ïï на трiски. Угорець зачудовано дивився на бiйцеву роботу. — У вас золотi руки, — захоплено сказав вiн. Хаєцький, улещений такою похвалою, глянув на своï шкарубкi, вкритi мозолями долонi. Золотi... — Ти хто? — запитали угорця. — Капiталiст? Комерсант? Старий усмiхнувся. — Я артист, — вiдповiв вiн. — Людина вiльноï професiï. Живописець! — А чого ж тобi заманулося дрова рубати? Старий гiрко зiтхнув. — Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що вiн припухає? Гам-гам нинчен!.. — Гам-гам? — запитав куховар. — Говори прямо! — Так... Я з Будапешта. Бiйцi знали, що бiженцi жорстоко бiдують. — Ходiмо... Заправишся. Людину вiльноï професiï повели до кухнi. За столом старий став докладно розповiдати про себе. Звати його Ференц. Вiн був одним з тих численних мешканцiв угорськоï столицi, якi, рятуючись вiд терору салашистських банд, тисячами залишали рiдне мiсто i мандрували в сiльськi провiнцiï. В першу свiтову вiйну Ференц три роки вiдбув у росiйському полонi. — Ваш народ щирий i великодушний, — говорив художник, витираючи хусткою вуса. Вiн розповiв, як йому довелося одного разу ïхати в теплушцi вкупi з говiркими украïнськими селянками. Пожалiвши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хлiба, хоча тодi i в Донбасi було з хлiбом сутужно. Минуло понад чверть столiття, а старий i досi не мiг забути того окрайця. — Може, то якраз моя матуся, — задумливо сказав куховар. — Вона жалiбна... Всiм би допомогла... — Вашi не раз допомагали народам, — розмiрковував далi Ференц. — Ось тепер вашi армiï проливають кров на полях нашоï Унгарiï. Хто скаже, що це кров егоïстiв? В Будапештi радiо щодня розпиналося: Зi сходу насуваються азiатськi варвари! Рятуйтесь, угорцi!.. Тодi я сказав: Я знаю, якi це варвари. Я жив мiж ними три роки, наче мiж братами... Не вiд них нам треба рятуватися. Вiльний художник, правдивий i безкомпромiсний, вiн не щадив у розмовах салашистiв. Це не могло минути безслiдно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися вiд переслiдування в рiзних районах мiста, по бункерах та пiдземеллях. Йому допомагали численнi знайомi. В Будапештi десь зостались його дочка i маленький онук, а зять загинув в Iнтернацiональнiй бригадi в Iспанiï. — Всi чеснi люди в Унгарiï, — говорив Ференц, — чекають вашоï армiï. Я мадьяр, я патрiот, i вiрте моєму серцю. Художник розповiдав бiйцям про життя в Будапештi, про Салашi, якого вiн вважав своïм особистим ворогом. — Бандит, кримiналiст, нiмецький наймит! — I Фе-рснц, на велику втiху бiйцям, лаявся мiцною росiйською лайкою, йому було вiдомо, що Салашi, верховода Схрещених стрiл, ще за регентства Хортi Мiклоша не раз попадав до в'язницi, а якось навiть до божевiльнi. — Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератiв, — мiркував художник. —Дегенерат Гiтлер, морфiнiст Герiнг, тупий розбiйник Салашi... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такi мiкроби. Але справжня демократiя уб'є ïх, немов сонце!.. Ференц, розвеселившись, розповiв бiйцям казус, вiдомий цiлому Будапештовi, про те, як Салашi виступав по радiо. — Румунiя продала нас i всю Європу! — кричав Салашi одного дня. — Вона капiтулювала перед червоними вiйськами! Мадьяри, берiть приклад з непохитноï, кам'яноï Фiнляндiï! А наступного дня капiтулювала i кам'яна Фiнляндiя. Гiтлерiвцi пiсля цього випадку не пiдпускали свого холуя до мiкрофона. Захопивши владу, Салашi i його поплiчники влаштували в Будi, в королiвському палацi, комедiю присяги перед короною св. Стефана. Хiд церемонiï транслювали по радiо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефiру пролунав чийсь iнший грiзний голос: — Мадьяри! Пригадайте, як Салашi в червнi тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!.. Салашистськi шпики збилися з нiг, шукаючи цього невiдомого патрiота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефiру. — Знайшли? — нахмурився Хома, уважно слухаючи художника. — О нi! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було нiде, i вiн був скрiзь. — Молодцi, не виказали! — повеселiшали бiйцi. — Значить, i у вас там є такi, що не дрiмають... — Голос невiдомого патрiота був голосом самоï правди, — вiв далi Ференц. — Я сподiваюсь, що цей пройдисвiт Салашi знову колись стане перед судом, як у тисяча дев'ятсот тридцять восьмому роцi. На цей раз — перед судом нашого народу. — Тiльки тепер його треба краще судити, — зауважив Хома з апломбом досвiдченого юриста. — Що то за суд, коли живим випустили! Художник сподобався бiйцям. Поступово вiн звикся з ними, прикотив звiдкись свiй дитячий вiзок з рiзним скарбом: сувоï полотна, фарби, папiр... Iншого майна у Ференца не було. На дозвiллi вiн показував бiйцям своï альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руïн—окремi пощербленi фронтони, альтанки, деталi храмiв. Пiд якимись руïнами над Дунаєм стояв угорський пiдпис. — Розгнiваний Дунай, — гiрко переклав художник. — Це моï звинувачення. В новiй, демократичнiй Унгарiï я пред'явлю цi етюди суддям. Ференц намагався у всьому допомагати бiйцям, бо не хотiв задарма ïсти ïхнiй хлiб. Хоч вiн був зовсiм непрактичний, бiйцi належно оцiнили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати ïм на помiч. Вони не кривдили старого, i, коли сiдали ïсти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що вiн без кiнця вихваляв свою Унгарiю, з якою вони воювали, якось не ображало бiйцiв. — Ми поважаємо патрiотизм у всякiй нацiï, —заспокiйливо говорив художниковi старшина Багiров. — Бо ми самi патрiоти. Найчастiше Ференц сiдав до Хоминого казанка. З подоляком вiн, видно, почував себе найвiльнiше. Хома, який умiв з кожного покепкувати, водночас викликав i загальну симпатiю до себе своïм гумором та затятим колективiзмом, що, здається, вже сидiв йому в кровi. Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам'ять нащадкам подiльськоï Вулиги. Художник охоче згодився i за кiлька хвилин увiчнив Хому на аркушi цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще бiльше, аби бути страшнiшим. Вiн неодмiнно хотiв бути з конем i, тримаючи свого сiрого за повiд, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кiнь вийшов баским. Лiву руку Хома вiльно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висiв у нього при боцi. Вуса вгору, шапка-вушанка — чортом набакир. — Малюй, щоб на Котовського був схожий, — замовляв Хома. — Коневi — шию дугою!.. Подоляк дувся i робив страшнi очi. Але художник, замiсть погрозливоï войовничостi, надав його обличчю виразу беззлобноï веселоï лукавостi. Незважаючи на таке свавiлля, Хома, розглянувши свiй портрет, зостався вдоволений. — Схожий! — сказав вiн. — I вуса, i кiнь, як живий... Ач, як басує... Ти, Ференц, маєш добрячi руки! —Хома на художника тикав. Вiн взагалi чомусь тикав на всiх iноземцiв. — Прямо скажу, Ференц, що ти маєш... срiбнi руки! Кесенем сипе — красно дякую! Ференц, усмiхаючись, мимохiть глянув на своï бiлi, наче справдi срiбнi руки. XI Противник поспiшно вiдходив на Будапешт, мiнуючи позад себе шосе. Мiнометники рухались полем з трубами i лафетами на плечах, не пiдкладаючи в'юкiв. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежi, щоб вiдбивати наступну контратаку. Всю нiч пiхота вела бiй за населений пункт, який височiв попереду фабричними димарями. Пiхотинцi, пораненi вночi, бредучи назустрiч, говорили, що то вже виднiються димарi далеких пiвнiчно-схiдних околиць Пешта. Ранок був сiрий, похмурий. Сiкло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась пiд ногами бiйцiв, як зелене скло. Палатки торохтiли на людях, переламуючись при кожному поруховi. Поруч мiнометникiв полковi артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що ïм iз сiдел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батареï, Саша Сiверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпiталi, разом повернулися в полк. — Ти, Женю, сяєш на все поле, як у панцирi, — казав Сiверцев, торкаючись рукою обмерзлоï блискучоï шкiрянки Черниша. — 3 ким шухнув? — З Григоряном за шинель... Прогадав? — Це залежить вiд того, як ти себе вночi почуваєш... Зубами здорово клацаєш? — Що ти!.. Буває навiть жарко! — Та я бачу — ти сьогоднi весь пашиш, весь цвiтеш. Тут щось не те, друже!.. Женя жартома стусонув товариша межи плечi. Може, тому, що Сiверцев майже вгадав. Останнiми днями Черниш справдi був у безпричинно райдужному настроï. Не знав, звiдки це походить, чи, може, просто не хотiв собi зiзнатися до кiнця. Вчора увечерi вiн знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як вiн у госпiталi впорядковував записи Брянського перед тим, як послати ïх в наркомат. — Скiльки там думок! — вирвалось у нього. — Яких багатих думок! — Ви думаєте, що буде ще колись вiйна? — запитала, хмурячись, Ясногорська. — Я цього не хотiв би... Але наш досвiд, здобутий кров'ю, варто зберегти. До того ж це — пам'ять. Шура зiтхнула. — Женю, — сказала йому пiсля тривалоï паузи, — ви... справжнiй друг. Вiн iшов на вогневу i чув, як бринять йому цi слова в темрявi осiнньоï ночi. Стало наче розвиднятися, i вже не було навкруги нi мряки, нi холоднечi, нi безпросвiтноï погрозливоï тьми... Серце безпричинно спiвало, i життя, як земля до сонця, поверталось до нього своєю найкращою стороною... Замiсть ракет, що розтинали нiч, уже висока зоря ввижалась попереду, займаючись свiжо, яскраво, по-весняному... Нi, вiн нi в чому не хотiв зiзнатися, навiть самому собi. — Про що ти задумався. Женю? — Так, про Дунай... Який вiн весною... Маковейчик, який, по-твоєму, вiн весною? — звернувся лейтенант до свого телефонiста, що ступав поперед нього з котушкою на спинi. Боєць обернувся, радiсний, червоний, натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися. — А вiн такий, як Днiпро, товаришу гвардiï лейтенант... — Еге, ти ж днiпряк... — Не зовсiм, товаришу гвардiï лейтенант... Ми вiд Днiпра кiлометрiв двадцять. У нас у степу рiчки зовсiм нiякоï нема. I село зветься Сухеньке. Була, кажуть, колись рiчка Восьмачка, так випила ïï баба Приймачка... Отака була в баби жага... А одного разу мати взяла в колгоспi коней, i ми поïхали на зеленi свята в Переволошину до тiтки в гостi. Знаєте Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведiв потопив? — Знаю, — смiється Черниш. — Так от, ïдемо ми, степ, сонце палить, жайворонки пурхають... Враз бачу перед собою далеко — бiло-бiло, а ще далi — синьо-синьо, наче льони цвiтуть при самiй землi!.. Мамо, —питаю, —то льони цвiтуть? А мати смiються. То, — кажуть, — Днiпро. — А чого вiн такий синiй?—Вiд неба, — кажуть. — То ти думаєш, що й Дунай такий? — А чого ж... Влiтку, може, й такий... Вiд неба. Небо скрiзь синє, голубе... — Зараз вiн як сталь, —задумливо втручається Саша Сiверцев. — Як Нева. — Сiверцев родом ленiнградець. — Знаєш, у рiчок, як i в людей, час вiд часу змiнюється настрiй. Ясно — голубiють, похмарить — темнiють... З-за цегляних будiвель селища виринула в поле пiдвода, запряжена важкими мадьярськими битюгами. Коли вона пiд'ïхала ближче, переднi мiнометники обступили ïï. Черниш здалека впiзнав на пiдводi Шовкуна з аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнутi вiжки. Вуса його були обмерзлi, а обличчя суворе, сердите. Iван Антонович, зупинивши пiдводу, схилився над нею, щось розглядав. Пiдiйшовши, Черниш здригнувся: пiд вiдкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський i Ясногорська. Вони лежали поруч, обоє блiдi, нерухомi. Сперанський дивився кудись убiк диким, безтямним поглядом i ледве чутно стогнав. Ясногорська, здавалось, не дихала. Вона була смертельно блiда, бiла як мармур. Лежала без берета, коса сповзла ïй на груди i взялася сивим намерзом. Побачивши над собою Черниша, дiвчина ледь помiтно здригнулась. — Женю... — прошепотiла вона безкровними губами. —Женю... I замовкла, дивлячись на нього тоскно, по-сестринському, немов, прощаючись, хотiла про щось попередити, вiд чогось застерегти. — Поганяй та оберiгайся мiн, — гукнув Iван Антонович Шовкуновi, i Шовкун рушив. Iван Антонович, взявшись за рiжок дубленоï плащ-палатки, одкинутоï над Ягногорською та ад'ютантом, накрив обох, наче лядою. Черницi iшов темний як нiч. Трiщав чобiтьми по зелених крижаних шпичаках. Що вона хотiла йому сказати? Чому так тоскно дивилася своïми довiрливими, скаламученими болем очима з-пiд безсило приспущених вiй? — Видужають, знов повернуться в полк, — глухо говорив Саша Сiверцев поруч, а Чернишевi здавалось, що голос лине здалеку. —Ми ж повернулись... Черниш мовчав, зрiдка на ходу озираючись. Пiдвода сховалась у вибалку. Понад шосе бовванiли окутi кригою телеграфнi стовпи, вигинаючись по горизонту. Противник не встигав ïх спилювати. Далеко на лiвому фланзi, погойдуючись, сунули через рiллi сивi танки. Розсипавшись по всьому полю, брели у напнутих плащ-палатках пiдроздiли бiйцiв, подавшись проти вiтру вперед i здалеку нагадуючи собою сiрих горбатих степових орлiв. Згодом Черниш дiзнався вiд комбата, як все це сталося. Вночi капiтан Сперанський, обходячи бойовi порядки, напоровся на мiну i пiдiрвався. Ясногорська в цей час була в однiй iз стрiлецьких рот поблизу. Почувши вибух, а потiм крик пораненого, вона кинулась туди. Було дивно, що вона й сама не пiдiрвалась. Сперанському посiкло ноги. Шура заходилась тут же, на мiсцi, перев'язувати. Тим часом противник, що засiв неподалiк у цегляних будiвлях околицi, вiдкрив вогонь з кулеметiв, цiлячись в темрявi туди, звiдки чувся стогiн i зойки пораненого. Ясногорська взяла капiтана на спину i поповзла. Незабаром ïï теж поранило—в руку, вище лiктя. Рука пiдломилась. Сперанський, очевидно, здогадався, що сталося, i наказав ïй залишити його i повзти самiй. Ясногорська вiдмовилась. Сперанський стогнав i брутально лаявся. Шура мовчки намагалася волокти його однiєю рукою. На цьому ïх i застали пiхотинцi, посланi назустрiч командиром стрiлецькоï роти. Один поклав собi капiтана на спину, другий вхопив Ясногорську прямо на руки, як дитину, i кинувся з нею до окопiв. Уже перед самим окопом ïï поранило вдруге двома кулями: однiєю — в стегно, другою — в праву руку, якою вона трималась, мiцно обнявши солдата за шию. Солдатовi тiльки обсмалило потилицю. Шовкун роздобув у мадьяра пiдводу i поклав обох — i Ясногорську, i ад'ютанта. Лежачи поруч, вони не прохопилися жодним словом про минуле, хоч Сперанський до останнього часу мав пiдозру, що саме Шура тодi поскаржилася на нього Воронцову. Але то було таке далеке, таке дрiбне!.. Тепер ïм було зовсiм не до того. XII Будапешт був оточений. Вже 24 грудня 1944 року зав'язались боï на околицях мiста, почався славнозвiсний Будапештський штурм. Оборонi Будапешта нiмецьке командування надавало г.еличезного значення. Розташований на вузлi 26 залiзниць i шосейних шляхiв, Будапешт з стратегiчного погляду являв собою своєрiднi ворота в Австрiю, Чехословаччину, в пiвденнi провiнцiï самоï Нiмеччини, що ïх до останнього часу нiмцi вважали своïм найглибшим тилом. Падiння угорськоï столицi неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклiшого сателiта Нiмеччини. З падiнням цього мiста похитнувся б весь пiвденний фланг нiмецького фронту, який ще й досi нависав над Балканами. Тому не дивно, що нiмецько-фашистське командування стягувало пiд Будапешт численнi вiйська, перекинуло сюди найкращi своï резерви. Нiмецькi генерали погрожували дати Радянськiй Армiï пiд стiнами Будапешта нечуваний реванш за Сталiнград. Бiйцi подейкували, що хтось уже читав нiмецькi, як завжди безграмотнi, блазенськi листiвки, в яких фюрер нiбито похвалявся: Берлiн здам, а 3-й Украïнський в Дунаï покупаю. I ось тепер це колосальне мiсто в двiстi квадратних кiлометрiв територiï, начинене вiйськами й технiкою, з дiючими заводами, якi ще випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залiзнi лещата. Цiлу нiч з 28 на 29 грудня i ранком 29 грудня армiйськi потужнi радiомовнi станцiï з передовоï лiнiï фронту безперервно передавали оточеним звернення радянського командування. Диктори в шинелях повiдомляли, що 29 грудня, об 11 годинi за московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського боку парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати вiд загибелi його iсторичнi цiнностi, пам'ятники культури й мистецтва, щоб уникнути численних жерта серед мирного населення, — радянське командування пропонувало оточеним гуманнi умови капiтуляцiï. 29 грудня об 11 годинi в напрямку Кiшпешта виïхала легкова автомашина. Над нею майорiв великий бiлий прапор. В машинi ïхав офiцер-парламентер з текстом ультиматуму, пiдписаного командувачами обох Украïнських фронтiв. Скрiзь понад шосе, де проïздила машина парламентера, наставала тиша: нашi бiйцi ще заздалегiдь дiстали наказ припинити вогонь у цьому районi. Нiмцям також був добре вiдомий маршрут радянського парламентера. Бiлий прапор над машиною було далеко видно. Проте коли машина в'ïхала в розташування ворожих передових позицiй, з усiх вiкон i горищ прямо по склу кабiни сiконули нiмецькi кулемети. Парламентера було вбито. В цей же час по той бiк Дунаю, в Буду було направлено другого парламентера з перекладачем. Тут подiï розгорнулись iнакше. Нiмцi пропустили парламентера через переднiй край i направили в свiй штаб. В штабi командування заявило парламентеровi, що воно вiдмовляється прийняти ультиматум. Офiцера ввiчливо вiдпустили. Виходячи з штабу, вiн не знав, що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на переднiй край вiроломнi накази тих, що тiльки-но з ним розмовляли. I коли вiн, високо пiднявши бiлий прапор, повертався уже в нашу зону, в спину йому було вiдкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров'ю. Вiдкрити вогонь по беззбройному парламентеру — так могли вчинити тiльки фашисти. Розбоєм вони починали, розбоєм i кiнчали. З давнiх-давен у всiх вiйнах парламентери користалися правом недоторканостi. А тепер вони пiдпливали кров'ю на правому i на лiвому боцi Дунаю, в передмiстях європейськоï столицi. Впали на мокрий брук посiченi бiлi прапори, якi були пiднятi, щоб дарувати життя тисячам людей, врятувати вiд руйнацiï величезне мiсто. Тепер залишилось одне: карати. Пiдле вбивство парламентерiв викликало гнiв, хвилю обурення серед наших вiйськ. Самовидцi ïхньоï смертi — бiйцi-передовики — похмуро поглядали з-пiд вушанок на чуже безкрає мiсто. Сердито набивали диски, заряджали важкi гармати. Гармашi з гуркотом вкочували на руках артилерiю в пiдвали, на подвiр'я, за кожну будiвлю. Пiднялися тисячi жерл, чекаючи команди. — Тримайся, проклятий гадючник! — говорили бiйцi. — Пощади тепер не жди! Вбивство парламентерiв було провокацiйним викликом. Армiя вандалiв, загнана в безвихiдь, залишалась i тут вiрною собi. Вона не дорожила нiчим. Що ïй було до цього мiста, до його мешканцiв? Приречена на загибель сама, вона все хотiла б потягти за собою в прiрву. Вона кинула виклик... I тисячi радянських гармат вiдповiли на нього. Як живi, задрижали сiрi квартали. Загуло, розпiкаючись, вологе повiтря. Будапешт, викидаючи велетенськi язики полум'я, огорнувся ïдким димом-гаром на п'ятдесят днiв i ночей. XIII Зав'язалися боï у кварталах, в умовах сучасного європейського мiста. Вiд початку мiських боïв у мiнометнiй ротi Брянського сталося чимало змiн. Тепер вона вже не подiлялася на тил i вогневу. В мiських умовах зникла потреба в такому подiлi. Тепер пiдроздiлам постачали все необхiдне безпосередньо з полку. Взагалi тут весь гнучкий армiйський органiзм зiмкнувся тугiше, скоротився, як м'яз. Штаби й тиловi бази, якi в польових умовах, згiдно з статутом, розташовувались на певнiй вiдстанi вiд фронту, зараз дiстали можливiсть базуватись бiля самого переднього краю, в сусiднiх кварталах. Командир роти Кармазин, зiбравши всю роту докупи, перетворив i ïздових на вогневикiв. Старшина Багiров тимчасово виконував обов'язки командира взводу, а потай мрiяв, що йому дадуть штурмову групу, власне, такi штурмовi групи були вже готовi серед мiнометникiв: у вiльнi години сам Багiров навчав ïх мiського бою за сталiнградськими правилами. В тилах зостався один Гриша, який замiнив на батальйоннiй кухнi контуженого куховара. Черниш, як i ранiше, займався переважно коригуванням. його роботi навiть вибагливий Iван Антонович дав позитивну оцiнку. Сьогоднi Черниш стояв на горищi високого будинку i вiв спостереження крiзь маленьке дахове вiкно. Об'єктом його спостережень було одне з мiських кладовищ. Воно лежало через квартал попереду, обгороджене кам'яним муром. Навпроти муру, по цей бiк вулицi, засiли в руïнах цегляних будинкiв стрiлецькi пiдроздiли батальйону. Чернишевi з його спостережного пункту вiдкривалася панорама великого мiста. Пiсля кiлькатижневих дощiв, туманiв та мряк нарештi стало на годинi, i в ясному повiтрi над Будапештом з ранку до ночi висiла наша авiацiя. Оточене мiсто ще курилося сотнями заводських димарiв, зведених догори, як жерла величезних фортечних гармат. На тих заводах i досi виробляли танки, броньовики, тисячi снарядiв для обложених вiйськ. Радянськi авiатори то в одному, то в iншому районi мiста з важким гуркотом опускали бомби на воєннi цехи. Здавалось, лопається земна кора до самих глибин. Язики ясних денних пожеж вихоплювалися то тут, то там над строкатим бескеттям незлiченних кварталiв. Небо, не хмарне i не блакитне, було затягнуте якимось високим, пiдстратосфернйм бiлим покровом, i промiння срiблястого холодного сонця лилося крiзь нього, наче крiзь грандiозний матово-бiлий абажур. Пiд молочним промiнням тьмяно полискували численнi дахи, куполи, водонапiрнi башти, що височiли над кварталами, немов велетенськi фаустпатрони. I так до самого обрiю — скiльки сягало око — кам'янi яруси вищих i нижчих кварталiв, вежi, шпилi, куполи храмiв, заводськi димарi, i знову кам'янi застиглi каскади по той бiк Дунаю, на загадкових висотах Буди. Канонада не замовкає нi на мить, методично гуркаючи i гуркаючи, наче працюють колосальнi каменедробильнi тарани, заведенi раз назавжди. Над ближчими кварталами — запах толу, кружляє сажа... Увага Черниша прикута до кладовища. Закусивши в зубах давно погаслу цигарку, вiн припав до вузького вiкна. Вiн обшукує поглядом той прямокутник, що лиснiє мармуровими плитами, надмогильними стовпцями, бiлiє крилатими серафимами. Лейтенант знає, що за кожним тим благодушним серафимом причаïвся автоматник. Черниш шукає ворожих кулеметiв. Командир стрiлецькоï роти чортихався по телефону з самого ранку, що кулемети противника зв'язують йому руки. Чернишевi вже вдалося подавити кiлька вогневих точок, але натомiсть оживають iншi. В правому кутку цвинтаря темнiє кругла капличка.,. Ось погляд лейтенанта впiймав на ïï пiддашку короткий, ледве помiтний спалах. Швидко обчисливши данi, Черниш гукає Маковейчику: — Передай! Маковейчик прищулився пiд кроквою над апаратом. Серйозний, зосереджений, чаклує в трубку цифрами. Лейтенант, нервуючись, стежить, як мiни вже вибухають навколо каплички. Нарештi, одна — в дах. — На! — випускає крiзь зуби Черниш. Капличка димиться. На цьому ж горищi, бiля другого вiкна, стоïть лейтенант Сiверцев. Вiн веде спостереження за iншим сектором, збираючи данi для своєï батареï. Iнодi вiн гукає до Черниша: — Яка там видимiсть у твiй телескоп? — Багато нечистi бачу. — I що ти ïй? — Викурюю потроху. В цей момент дах мад ними розчахується вогнем, наче в нього б'є блискавиця. Саша Сiверцев завбачливо падає, закриваючи голову руками, немов тiльки ïï й береже. Важка мiна вибухає вгорi, на кроквi, осяявши на мить усе горище. Просвистiли осколки в хмарi диму й пилюки. Саша пiдводиться, протирає запорошенi очi... — Ти живий? — гукає з тривогою до Чорниша. — Живий, — вiдгукується Черниш з хмари пiднятоï пилюки. — I я живий! —десь у самiм кутку бадьоро дзвенить Маковей. — Наше щастя, що добра кроква попалась над нами! Обтрушуючись, оббираючи з себе клубки павутиння, офiцери пробиваються назустрiч один одному. — Невже намацав? — розмiрковує Сiверцев. — Як ти гадаєш. Женю? Зжене нас з цiєï мансарди? — Мансарда справдi бальзакiвська... Ти по чому б'єш? — По сiмнадцятому об'єкту. — Як влучання? — Вже горить. Сiверцев свого часу багато розповiдав Чернишевi про любимий свiй Ленiнград, про трагедiю блокади Перед самою вiйною вiн закiнчив середню школу i мрiяв про художнiй iнститут. Саша досконало знав не лише Ленiнград, але й Пушкiне, Гатчину, Петергоф. Знав, як свiй власний дiм, усi иалаци, пам'ятники, алеï, статуï... Про них вiн не раз говорив з Чернишем, палко мрiяв, як краще буде реставрувати той чи iнший палац. В азартi вiн забувався, що Черниш не ленiнградець i не все розумiє, про що йде мова. — Як, ти не бачив статуï Самсона? — щиро дивувався Сiверцев. — Нi, ти жартуєш... Вiн усiх вважав за ленiнградцiв. Iншим разом починав: — Знаєш, друже... Ермiтаж вiдбудували. Саша добре знав, що це поки що тiльки в його уявi, спраглою своєю уявою вiн уже вiдроджував поруйноване, зарiвнював вирви на ленiнградських майданах, вводив пароплави в порт. В нього все там ставало на своє мiсце. Черниш, слухаючи зворушливу неправду свого друга, пiдтакував i невесело посмiхався. Тепер, коли вони сидiли, перекурюючи, пiд продiрявленим будапештським дахом, Черниш подумав, що його друговi-ленiнградцевi найбiльше, мабуть, зараз хочеться — в помсту за руйнацiю рiдного мiста — все тут перетрощити, стерти ворожу столицю з лиця землi. З неприхованою гордiстю щойно повiдомив Сiверцев, що його сiмнадцятий об'єкт уже горить. — Скажи, Сашко... Тобi iнодi приходить бажання за все... За Петергоф, за оскверненi вандалами пушкiнськi мiсця... За блокаду, за все, розумiєш? Зробити i тут так, —Черниш хмуро кивнув за вiкно. — Щоб усе дощенту... Щоб розорати плугами!.. I почати усе потiм заново, га? Сiверцев замислився, його хлоп'яче обличчя, обрамлене раннiми бакенбардами, одразу стало старшим. — Нi, — нарештi вiдповiв вiн, зiтхнувши. — Нi, друже. Будапештськi пам'ятники нi в чому не винуватi. Не вони бомбардували Ермiтаж... До речi, ти знав капiтана Остапенка? — Того, що парламентером до них поïхав? — Ех, Остапенко, Остапенко... Отак вони його, по-бандитському... — Сiверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрiшнiй бiль. — А знаєш, я б теж охоче згодився на таку мiсiю... — Парламентером? — Так, парламентером, — пихнув Саша цигаркою. — Уявляєш собi, серед страшного бойовища власною рукою пiдняти раптом прапор гуманностi, вiдчути, що цiною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дiтей, матерiв, рятуєш вiд винищення музеï, храми, парки, мости... Ось позавчора Ференц показував менi етюди своïх дунайських мостiв... — Вiн i меш показував, — важко зiтхнув Черниш. — Це ж краса, справжнiй витвiр людського генiя! — Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повiтря. — Що ти? — щиро жахнувся Сiверцев. — Хто сказав? — Були вчора перебiжчики. Сiверцев помовчав. — Ланц-хiд, — став поволi пригадувати вiн. — Ланцюговий мiст. — Нема. — Ержебет-хiд... — Нема. — Ференц-Iозеф-хiд... — Нема. — Проклятi, проклятi! — з болем вигукнув Сiверцев, пiдводячись. — Вiд Пушкiне до Дунаю!.. Скрiзь рвуть, палять, нищать!.. А послухати ïх — тiльки й чуєш: цивiлiзацiя, культура, прогрес! — О, вони красномовнi, — сплюнув Черниш i грубо вилаявся. В цей час Маковейчик, пiдслуховуючи розмову на КП, радiсно вигукнув: — Самохiдки! Самохiдки йдуть на помiч! Таранитимуть стiну! Офiцери разом кинулись до своïх мiсць. Штурмовим групам нiяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом дня вони кiлька разiв поривалися перескочити через мур, i все невдало. Трупи перших атакуючих ще й досi лежали на панелi. Тепер на вимогу комбата артилерiйський пiдтримуючий полк вислав двi самохiднi гармати. Вони вийшли на переднiй край i з вiдстанi всього в кiлька десяткiв метрiв ударили в мур. Снаряди прогули при самiй землi. Гармати гатили раз за разом по тому ж самому мiсцi. Мур огорнувся хмарою кам'яноï порохняви, i незабаром крiзь неï засвiтились великi проломи в стiнi. Штурмовики один за одним ринули в тi проломи, швидко розсипаючись по кладовищу. Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалi вглиб i вглиб, немов старанно вимощував, брукував своïм вогнем дорогу батальйоновi вперед. Вечорiло, i пожежi над мiстом, мало помiтнi вдень, тепер наче розбухали, наливалися кров`ю. Ïх стало несподiвано багато. XIV Позад будинку, що з його даху Чернийi вiв своï спостереження, стояв iнший будинок такого ж стандартного типу. Раз у раз з його поверхiв вишуговувало хвостате пружне полум'я. Били мiномети. Жорстоко, безугавно. Спочатку Iван Антонович хотiв ставити своï самовари на землi. Для цього треба було вирубати кiлька каштанiв, що росли на подвiр'ï, бо вони заважали б стрiляти. Хаецький уже спустився в бункер — величезну яму пiд будинком, — щоб дiстати пилку або сокиру. Ференца вiн узяв собi за перекладача. Старий художник, як i багато iнших бiженцiв, iшов слiдом за фронтом до самого Будапешта. Часом вiн вiдставав, губився, але, знаючи вже чимало людей з полку — старшин, писарiв, полiт-працiвникiв, — Ференц на новому мiсцi знову вiдшукував хазяйство Iвана Антоновича. Бiля мiнометникiв вiн нiколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко i навiть бiйцi при потребi використовували його як товмача. Веселий художник немало цим пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемiнцями став навiть величати себе партизаном. Хома Хаєцький хоча й похвалявся привселюдно, що вже добре шпрехає по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки вирiшив прихопити з собою i Ференца. — Будь при менi, про всяк випадок, за ад'ютанта, — на ходу визначив вiн роль старому. В бункерi було повно мешканцiв — дiтей, жiнок, старих. Вони виглядали звiдусiль: з кучугур шмаття, з пуховикiв, тиснулися по нарах, настелених в три ряди. — Ноïв ковчег! — зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком. — А iнструмента й не бачу. Дiзнавшись через Ференца, що руський шукає пилки або сокири, угорцi не на жарт переполошилися. Вони й ранiше були вже до смертi заляканi пропагандою про азiатськi звiрства руських, а тепер, побачивши вусатого чорного Хому з фiнкою при боцi й автоматом на грудях, вирiшили, що звiрства оце якраз i почнуться. З голосним плачем кинулися в материнськi пелени змарнiлi, переляканi дiти. Вони не мали сумнiву, що вусач iз зiркою на лобi зараз почне отут пиляти ïх пилкою або рубати сокирою. — Що за лемент? Що вони там шпрехаюгь? — суворо звернувся Хома до ад'ютанта. Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своïм приятелем суворо i нiякого панiбратства не терпiв. — За кого вони мають мене? Чого дiти плачуть? Ференц пояснив Хомi причину переполоху. — Спокiйно! — пiдняв руку боєць.— Передай, що я ïх анi рубатиму, анi пилятиму. Передай, що пилки потрiбнi менi для каштанiв, бо вони нам на завадi а молодички хай також не жахаються, бо я чоловiч сiмейний i в чужi гречки не скакаю. Невiдомо, як уже там переклав Ференц, тiльки пiсля Цього мешканцi бункера одразу пiдбадьорились. Молодички перестали ховатися в хустки, взялися прохати пана капiтана, щоб не рубав навiть i каштанiв. Це пролетарський квартал, i робiтничi дiти влiтку не бячать нiякоï зеленi, крiм тих каштанiв. Хай зглянеться пан капiтан на ïхнiх кiчi... Хома, забуваючи про європейський етикет, замислено почухав потилицю i, беручи в руки двi пощербленi сокири, що ïх йому звiдкись таки добули, заявив, що вiн долю каштанiв вирiшити сам не може, бо має командира, старшого за себе. Хома так i сказав, очевидно вважаючи себе перед мадьярами також за командира. До того ж вони з власноï волi величали його паном капiтаном. Хома не спростовував ïхньоï помилки. Його, здається, зовсiм не дивувало, що в очах мадьярок вiн раптом уже перетворюється з рядового бiйця па пана капiтана. На шапцi в нього далеко яснiла вирiзана з блискучоï жерстi велика п'ятикутна зiрка. Вiн навмисне вирiзав ïï велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його iноземцi. Мадьяри слiдом за Хаєцьким послали наверх цiлу делегацiю шукати найстаршого командира. Iван Антонович, з властивою йому педантичною сухiстю, вислухав делегацiю через Ференца. Вiн стояв на дверях першого поверху, напнутий своєю вiчною плащ-палаткою, якоï нiколи не скидав вiдтодi, як одержав ïï зi складу. На КП серед офiцерiв ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, то Iван Антонович присягнув скинути ïï тiльки пiсля повноï капiтуляцiï ворога. Слухаючи делегацiю стрекотливих жiнок, Iван Антонович спiдлоба косився на тi каштани, голi, почорнiлi вiн бачив, як Хаєцький i Островський уже стали бiля дерев з сокирами напоготовi. — Рубай! — скомандував старшина Багiров. — Стривай, — повiльно пiдняв руку старшин лейтенант. — Вiдставити! — гукнув Багiров. Iваи Антонович неквапно оглянув подвiр'я, наче був тут комендантом i обмiрковував якусь домашню реконструкцiю. — Добре, — сказав вiн делегацiï. — Хай живе. Може, ваша малеча, бавлячись пiсля вiйни пiд цими зеленими деревами, спом'яне i нас незлим, тихим словом. Так, товаришi? — Так! — озвалася вогнева. — Так! I старший лейтенант наказав пiдняти мiномети вище, поставити ïх в самому будинку, навпроти вiкон. Мiнометам там в такiй позицiï каштани не заважали. Солдатська поступливiсть щиро зворушила жiнок. Кожному було гарно дивитись, як змарнiлi матерi обпали старшого лейтенанта, дякуючи за подарунок, зроблений ротою дiтям будапештськоï околицi. У Ференца сльози забринiли на вiях. Вiн знав, що прийде час i солдатський дарунок зазеленiє на радiсть малюкам, якi, зростаючи в дунайськiм мiстi; майже не бачили самого Дунаю i не ïздили, як дiти багачiв, на бiлi дачi Балатону. — А нам говорили, що руськi, що комунiшти... — хвилюючись, белькотiла одна з делегаток. — Ви, звичайно, нiм комунiшт?.. Кармазин посмiхнувся, вимовив з гордiстю: — Комунiст. Вночi рота збиралася .переходити на нову позицiю. Обслуги, звично розiбравши мiномети на частини, спускалися вiïмз. Поверхи завмирали. Сходячи останнiм, Вася Багiров помiтив бiля одного з вирваних вiкон високу зi -очолену постать. —- Ти, Денисе? Постать не ворухнулась. Старшина пiдiйшов ближче i впiзнав Ференца. Художник стояв, прихилившись до лутки, i мовчки дивився на мiсто. Горбоносе застигле обличчя старого, тьмяно осяяне далекими загравами, нагадувало карбованого орла з старовинноï монети. Палаючий Будапешт був перед ним як на доловi. Багрянi хребти пiдпирали небо. У пiдхмарних чорпiïх глибинах моторошно гуляли прожектори. Зенiтнi кулемети прокладали траси. Стугонiла и стугонiла канонада. — О Будапешт! — з болем вирвалось у Ференца. В Будапештi художник провiв усе своє життя. Тут були похованi його батьки i дiди, тут промайнула його молодiсть. Звiдси вiн потай проводжав свого кращого учня i зятя в Iспанiю, в Iнтернацiональну бригаду... Янош, Янош!.. Марнiє твоя дружина, напiвсиротою виростає твiй син... Десь загубились вони у пiдземному Будапештi. Чи живi? I де ïх шукати? На Догань-утца? Але чи є зараз i сама Догань-утца? Шваби та салашисти мiнують усе... Вчора Ференц розмовляв з перебiжчиком... Той пiдземеллями пробився на радянський бiк... Розповiдає: в центрi нестримнi грабунки, мародерство, голод. Фашистськi молодчики вiдбирають у населення рештки продуктiв, всiх женуть барикадувати вулицi, зводити протитанковi споруди. Того, хто ухиляється, розстрiлюють на мiсцi. Нiяких ознак цивiльноï влади, повний розгул i терор Схрещених стрiл. Чим все це скiнчиться? Чим скiнчиться твоя велика драма, Будапешт? Не гiрляндами електричних вогнiв — страшними пожежами освiтилися нинi твоï керути. Не вирують вечорами люднi, шумливi набережнi Дунаю — трiскається там камiнь вiд крицi! Не дзвонять трамваï, не мерехтять барвистi реклами, не спiвають авто... Нiч розрухи, нiч кари окутала тебе! Тисячотонним брухтом валяться стiни на брук. Все трiщить, руйнується, гоготить в нечуванiй катастрофi. Здається, за одну таку нiч мiсто западеться, зникне безслiдно, як ота Помпея, i тiльки дунайськi хвилi понесуть до моря лапату чорну сажу та кров... Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось у Будапештi i для Будапешта. Його картини прикрашували ратушу. Парламент, готель Європа, кафе Балатон... Правда, тiшилась ними переважно пихата аристократiя, але художник не втрачав надiï, що бачитиме ïх колись i весь трудящий Будапешт. Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами юнкерси. Вони ще мають змогу сiдати на мiському iподромi. Евакуюють поранених, доставляють снаряди. Гiтлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються сотнi танкiв, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кiнчиться? — Горить правильно, — каже Багiров пiсля мовчанки. — Багато бачив пожарiв, а такого не доводилось... Наче пiвсвiту зайнялось i палає. Художник, обернувшись, пильно дивиться на освiтленого спалахами старшину. — Врятуйте, — каже вiн тихо й урочисто. — Врятуйте Будапешт. Крiм вас... бiльше нiкому. — Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу. Рота вирушає. — Ти з нами, Ференц? — Аз ким же менi? Спускаючись з Багiровим по схiдцях, художник щось починає розповiдати йому про знаменитий готель Європа, до якого звiдси вже — рукою подати... Паленим димом пройняте нiчне повiтря. Снаряди смертельно бiлим блиском розщеплюються на стiнах. Провалюються крiзь дахи. Осколки глухо гуркочуть по блясi. — Наче домовики ходять, — зауважує хтось. Хома зухвало задирає голову догори: — Гей ви, нехрещенi!.. Нiж там гуркотiти, ходiть-но сюди!.. Нарукопаш!.. — Хаєцький! — прикрикує Iван Антонович. Далi просуваються мовчки, як на облаву. XV Наступноï ночi батальйон врiзався в новий квартал, який упирався рогом в перехрестя вулиць. Просуватись далi заважав нарiжний будинок протилежного кварталу, що виходив фасадом на саме перехрестя. При миготливому неприродно кривавому свiтлi заграви розвiдники прочитали Europa. Латинський шрифт тепер уже вiльно читали навiть бiйцi з нижчою освiтою. — Ho-tel Eu-ro-pa, — мимрив по складах якийсь вусатий вихованець церковнопарафiяльноï школи. Всi поверхи готелю знизу й доверху ïжачились кулеметами та гнiздами автоматникiв. З одного вiкна раз у раз шугало полум'я мiномета. Готель становив собою вигiдну позицiю. З неï противник мав змогу прострiлювати не лише двi вулицi, до яких пiдiйшли стрiлецькi роти, а тримав пiд вогнем i весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь був дуже щiльний. Бiйцi для експерименту викинули на перехрестя порожнє вiдро. За хвилину воно стало як решето. На командному пунктi, що розмiстився в довгiй низькiй казармi, стояв нестихаючий гомiн. Перекликались телефонiсти, кудись пiрнали й виринали ординарцi, iншi розбирали трофейнi сiдла, що займали мало не чверть казарми. По черзi входили грiтись мiнометники — ïхня вогнева була пiд самою казармою. Капiтан Чумаченко в iншому кутку обмiрковував з офiцерами становище. Готель треба було захопити ще цiєï ночi: вдень його брати було нiяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперiв i з ïхньою допомогою, пiдкравшись в темрявi, висадити будинок в повiтря... Це практикували вже не раз i сам Чумаченко, i сусiднi батальйони: висаджувати об'єкт до зруйнування стiн i цiлковитого знищення гарнiзону. Але в даному разi комбата це не влаштовувало. Виходячи з своïх тактичних мiркувань, вiн хотiв захопити готель цiлим. Якби йому треба було взяти тiльки цей об'єкт, Чумаченко, безумовно, висадив би його в повiтря. Але йому, крiм Європи, ще потрiбно зламати десятки об'єктiв, i вiн думав про них уже зараз. Будинок готелю був, по-перше, високий i мiцноï старовинноï кладки, а по-друге, нарiжний; маючи його в своïх руках, батальйон, власне, мав би своєрiдний зручний трамплiн для того, щоб оволодiти новим кварталом. — А я встановив би в ньому своï самовари, — мiркував Кармазин. — Позицiя для вогневоï саме раз. Гвардiï майор Воронцов, прибувши на КП звечора, тепер мовчки сидiв пiд стiною на купi трофейних нiмецьких протигазiв, схожих на телячi намордники. Здавалося^ вiн дрiмав навсидячки, зануривши своє широке пiдборiддя в кучерявi вилоги кожушка. А втiм, вiн уважно слухав офiцерiв, що обмiрковували рiзнi варiанти штурму. Нарештi пiдвiв важкi припухлi повiки: — Чумаченко, де твоï сталiнградцi? — Всi на мiсцях, товаришу гвардiï майор: очолюють штурмовi групи. — Хто та хто? Комбат став лiчити на пальцях. Своïх сталiнградцiв вiн знав усiх до одного. Коли назвав Багiрова, Iван Антонович згадав: — Да! Мiй старшина там носиться з оригiнальним планом... Кармазин пояснив кiлькома словами. Комбат негайно послав за Багiровим. В цей час до казарми несподiвано зайшли командир полку Самiєв i огрядний, у шкiряному пальтi генерал-майор, командир дивiзiï. — Батальйон, стру-ун-ко! — вилетiв наперед Чумаченко. — Вiльно, вiльно, — зупинив його генерал. На ходу скидаючи поглядом казарму i виструнчених бiйцiв, генерал пройшов до столика, спорудженого в кутку з якихось дверей. — Ну, чумаче, давай карти об'єктiв. Чумак звучало в устах генерала поблажливим жартом i свiдчило про те, що сьогоднi хазяïн в доброму гуморi. Генерал, звичайно, знав, що комбат-капiтан Чумаченко доводиться лише далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сiль та гуляли у Києвi на риночку. Сам же капiтан у минулому працював iнженером-електриком на високовольтнiй мережi, яка живилася з Днiпрогесу. Але сьогоднi хазяïновi забаглося кликати комбата чумаком, i комбат з цього вже визначив, що коли прочуханка й буде, то не дуже дошкульна. А треба сказати, що наскiльки Чумаченко був спокiйний i витриманий у бою, настiльки ж розгублювався i тремтiв перед начальством. Заметушившись, вiн подав генераловi не ту карту, що треба. — Ай, чумаче, що ти менi даєш Терексентмiклош? Невже ми його повиннi вдруге брати? Я думаю, з них вистачить i одного разу. — Пробачте, товаришу гвардiï генерал-майор! Зайшов старшина Багiров i, викликаючи захоплення Iрана Антоновича, смiливо й по формi вдався до вищого хазяïна: — Товаришу гвардiï генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардiï капiтана... — А-а, це той, що гасав на конi за танком? — суворо посмiхнувся генерал. —Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю... Звертайся, що там у тебе таке? Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свiй план. Генерал зацiкавився. — Смiливо, хоча й ризиковане, — промовив вiн, — але риск для гвардiйця... — Генерал запитливо глянув на Самiєва. — ...благородна справа, —закiнчив скоромовкою ви-струнчений Самiєв. Багiрову дозволили вiдiбрати в штурмову групу, кого вiн сам захоче. Таку розкiш Чумаченко дозволяв тiльки у виняткових випадках. Iти зохотилося багатьом. Проте Вася вiдбирав по знайомству. — Може, на смерть iдуть, — гомонiли мiж собою телефонiсти, — а теж по знайомству. Не потовпляться. От натура людська. Справдi, серед вибраних опинилися давнi друзi старшини, здебiльшого вiдчайдушнi хлопцi зi взводу батальйонних автоматникiв. З мiнометникiв Вася взяв Дениса i Романа Блаженкiв та Хаєцького. Хоча старшина нерiдко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подоляковi. — Чортiв допiру, — казав часом Вася на Хому, — ти стаєш справжнiм солдатом. I тепер, коли старшина запитав Хаєцького, чи вiн готовий, то допiру вiдповiв: — Як штик! Генерал, оглядаючи штурмовикiв, зупинився навпроти Хоми. Подоляк ïв його очима. — Тугiше пiдпережiться, — зауважив генерал, беручи бiйця за ремiнь. Ватянi штани на Хомi осувалися: в кишенях було повно гранат. — Не спадуть, товаришу гвардiï генерал-майор! — запевнив Хома, пiдтягуючи ремiнь. — Не спадуть? — генерал оглянув бiйця з голови до нiг. — Сталiнградець? — Нi, товаришу гвардiï генерал, ми... ближчi. Але хватка у нас сталiнградська. Старшина навчили!.. Генераловi, видно, сподобалася вiдповiдь. — Ану розстебнiть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардiйським значком i медаллю За вiдвагу. —— Ото! Добре. Я собi давно прошу у командувача такоï медалi — не дає. Це, каже, тiльки передовикам. — Але ж вам орден Суворова недавно почепили? — зухвало сiконув Хома. — Почепили. — То дозвольте глянути, який вiн собою. Генерал, усмiхаючись, розстебнув своє шкiряне пальто, сяйнувши рясними орденами. — Теж добре, — сказав Хома. — Так, кажете, готовi... Гм... — генерал пильно дивився на Хому. — А от уявiть собi, раптом ви стикаєтесь у темрявi з фрiцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух? Хома задумався. Iван Антонович похолонув. — От уявiть, примiром, що я фрiц, що ось так я йду, —показував генерал, —що б ви зробили? — Штурмував би, товаришу гвардiï генерал. — Так одразу й штурмував би? — А то! Бо я вас бачу, а ви мене — нi. — Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, — генерал кивнув на Багiрова i на Хаєцького, —ви i ви... Покажiть. Штурмуйте мене. Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на бiлоснiжний комiрець, що туго пiдпирав шию. — Але ж, товаришу генерал, —зам'явся Хома. —Яко-вось... Вибарложимо вас, а ви потiм гнiватись будете. Нi, тут штрафною пахне... — Нiчого, нiчого. Берiть так, як вас навчено. Смiливiше. Ну! Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, — за всiма правилами. Бiйцi розступились. Генерал бере чийсь автомат на руку i йде, нiби прислухаючись, туди, назад. Хома i Багiров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералiв автомат вiдлiтає геть убiк, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили вiдбивався, садив чоботом у живiт i куди попало, проте його таки повалили, i Хома сiв па нього верхи. — Пусти! — наказав Самiєв, усмiхаючись. — Молодцi! Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Вiн стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. Може, розлютився? Може, й справдi тут штрафною пахне? — подумав Хома. Проте генерал не виявляв гнiву. — Академiк, що ж це таке? — звернувся вiн до командира полку. — Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Нi, цi вмiють скрутити... — Пускай ïх, Чумаченко, пускай орлiв. Штурмуйте, товаришi, на славу! Всiм видам... Славу. Бiйцi запевнили хором, що постараються. — Крепкий дядько! — сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвiр. — Допiру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну i я ж його теж! XVI — Алло, Ференц! Розпатланий сивогривий художник сiв на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бiйцiв, що заповнили бункер. — Старшина? — Як бачиш... Злазь. В Будапештi художника вже багато хто знав. У пiдземеллях вiн нерiдко зустрiчав близьких чи далеких знайомих, i вони охоче давали йому притулок. Ференц спустився з нар i став радитися з Багiровим. Готель Європа цiкавив художника, мабуть, не менше, нiж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фойє i бiльярдний зал цього готелю. Там висiли його картини. Тепер художник непокоïвся, що будинок висадять у повiтря i вся праця його розвiється порохом. Напередоднi художник i старшина складали з цього приводу чимало рiзних рятiвних проектiв. На подив Фе-ренца, Вася, виявляється, негайно перейшов вiд слiв до дiла. Художник розбудив ще якогось цивiльного в кепi, в благенькому демiсезонному пальтi, i той, вставши, запросто привiтався з радянськими бiйцями. — Пролетар, — вiдрекомендував його Ферснц. — Iштван... — Давай-давай, — жваво сказав Iштван-пролетар i, мiцнiше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бiйцi посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибинi бункера, навпроти вогкоï цвiлоï стiни, провожатий зупинився. — Тут! — вказав вiн рукою на стiну. Старшина скомандував: — В кого кайла — сюди! Кайла дружно загримiли. Угорцi злякано прокидалися, озираючись: що тут коïться? Не тiльки в Пештi, а й пiд Пештом уже спокою нема... Нi вдень нi вночi. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бiйцi довбали навперемiнно, лупаючи стiну дедалi глибше. — Може, не тут, Ференц? — Тут, тут! — запевняли i Ференц, i провожатий. — Дивiться, не помиляйтесь! Обом тодi секим башка. — Будь спок, Вася! —вiдповiв Ференц популярною солдатською примовкою. Бiйцi засмiялись. Нарештi Денис дужим ударом проломив стiну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дiрки, як з вiчка вулика, вибивався монотонний приглушений гул. Денис просунув голову вперед. — Повно, — повiдомив вiн. — Моляться. Дiрку розширили i стали по одному пролазити в яеï. Знов опинилися в бункерi, ще бiльшому, нiж попереднiй. Десятки мешканцiв стояли навколiшках з молитовниками i свiчками в руках. — Iштенем, iштенем, — зiтхало по всiх кутках. Тут радянських бiйцiв бачили вперше i дивилися на них, як на посланцiв з iншого, незнайомого свiту. Дивувало, що не рiжуть всiх пiдряд, не гвалтують. Що добре зодягненi, добре озброєнi. Всi повносилi, пашать здоров'ям — харчiв, видно, мають вдосталь. То що ж вони тодi тут шукають, в пiдземеллях нещасного Будапешта? Ференц, звертаючись до присутнiх, щось палко заговорив по-угорському. Спом'янув i Хортi, i Салашi... Тим часом Iштван-пролетар пiдвiв до старшини лiтню змарнiлу жiнку в рогових окулярах. — Моя сестра, — повiдомив вiн через перекладача. — Естафету передаю ïй... Рушили далi. Жiнка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи мiж постелями, валiзами, меблями, i стали пiднiматися крутими сходами. З кожним схiдцем грiм канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу. Опинилися надворi. Пригинаючись, шаснули попiд стiною вперед i через якийсь десяток метрiв знову попали в пiдвальний хiд i стали спускатися вниз. Пiд ногами захрущало. Багiров засвiтив кишеньковий лiхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелi був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули нiмецькi кропив'янi мiшки з чимось важким, як сiль, i, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому i холодному примiщеннi, захаращеному котлами парового опалення. Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли помiж котлiв i побачили перед себе вiдхиленi дверi, крiзь якi пробивалося слабке свiтло. Наче з вентилятора, вiйнуло звiдти на бiйцiв тяжким перегорiлим повiтрям, немов видихнутим з єдиних людських легенiв. Старшина загасив лiхтар. По його знаку бiйцi стали за котлами, чекаючи. Жiнка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона пiдiйшла до нар i почала торсати когось за бiлi боти. На нарах пiдвелася заспана дiвчина i, здивовано слухаючи жiнку, дедалi ширше посмiхалася. Потiм легко стрибнула на пiдлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачiску, i, вхопивши жiнку за руку, енергiйно потягла ïï до виходу. —Марiчка! —тихо вигукнув Ференц, кидаючись дiвчинi назустрiч. —Марiчка! Виявляється, це була подруга його дочки, хорватка. Дiвчина цмокнула старого в щоку, пiсля чого обернулася до бiйцiв, енергiйно пiднявши догори стиснутий кулачок. —Смерть фашизмовi — свобода народам! —рiзко, схвильовано вiдсалютувала вона. Ференц пояснив бiйцям, що брат Марiчки—югославський партизан — воює нинi проти нiмцiв десь у горах. Зустрiч з цiєю дiвчиною, ïï урочистий ротфронтiвський салют глибоко схвилювали всiх. Радiсть, така велика i чиста, якоï, можливо, нiколи не може викликати в людинi ïï вузькоособисте щастя, охопила в цей момент бiйцiв. Смерть фашизмовi — свобода народам! I тесляр з Крайньоï Пiвночi, i росiянин, i украïнець, i далекий слов'янський брат з Балканських гiр — всi мовби разом зустрiлися тут, в пiдземеллях Будапешта, бiля цих замерзлих парових котлiв. Кожен ще гострiше нiдчув, у якому неосяжному фронтi вiн бере участь, якi надiï на нього окладає людство. Воля народам! Бiйцi щиро потиснули руку дiвчинi, наче ця маленька гаряча рука якось єднала ïх з волелюбними народами Балкан. Жiнка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу. Художник трохи знiяковiв. — Чого вона хоче, Ференц? — Просить документ. — Що, що? — Хоче, щоб пан офiцер видав ïй який-небудь документ про те, що вона допомагала... демократiï. — Потiм, потiм, — вiдмахнувся Багiров. — I ïй, i пролетаревi — всiм видамо... Пiшли! Тепер мiсце провожатоï заступила Марiчка. Деякий час пробиралися в темрявi, потiм старшина засвiтив свiй електричний лiхтар. Перед ними була досить широка цементна труба. Дiвчина згинцi упевнено ввiйшла в неï. — Денисе, вiдтепер кажи: пройшов Крим, Рим i будапештськi труби, — не втримався Хаєцький. На нього цикнули. Труба незабаром кiнчилася. Бiйцi були знову в котельнi. Намацали сходи i, тримаючись однiєю рукою за слизьку стiну, а другою за автомати, стали пiдiйматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись. Небо! Багряний високий простiр! Мовчазнi прожектори... Бiйцi з полегшенням вдихнули свiжого морозяного повiтря. — Гараж, — сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темрявi довгу присадкувату будiвлю. — Гараж Європи. Я ного впiзнаю. Багiров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвiр'я, потiм будинок над головою. Вiкна всiх поверхiв тут були цiлi i червонились рубiновими блискавками. — Європа? — Європа, Європа, — прошепотiв Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговiркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка. — Вона. Справдi, над ними був готель, хоч його й важко звiдси було впiзнати: нiмий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйнованi, па ïх мiсцi стирчав тiльки покручений метал. Старшина вiдрядив Марiчку i Ференца вниз, подякувавши за помiч. — Завтра зустрiнемось... Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрiмаючи, ждатиме тебе в бункерi, ти з'явишся скоро i непомiтно. Але у якiй страшнiй далинi ти зникаєш перед напруженим зором штурмовикiв! До свого завтра вони мусять iти через цей будинок; крiзь смертельнi його коридори, де причаïлося в темрявi по сто смертей i чигають, чигають... Друзi, кому з нас сьогоднi вмирати? — глухо зiтхає темрява, Нiхто не вiдповiдає. — Романе, Денисе, ваш дiд Кармалюга жив сто i п'ять лiт, а чи пережив вiн хоч єдину нiч отаку? — Хiба це нiч? Це — вiк! XVII Багiров востаннє iнструктував свою штурмову групу. Завдяки розповiдям Ференца, вiн добре уявляв собi внутрiшнє розташування готелю. Штурмовикiв розподiлив по поверхах. Вони мали потаємки добутися до коридорiв, засiсти там засiдками i чекати сигналу. Те, що штурмовикiв було небагато, мало своï переваги: вони могли дiяти вiльно, не боячись убити в темрявi когось iз своïх. — Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, — сказав старшина. На першому поверсi мали дiяти сам Багiров i Хаєцький. Тут, винищуючи гарнiзон, треба було водночас виламати параднi дверi, щоб першi атакуючi влетiли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тiльки-но в готелi зав'яжеться бiй i кулеметний вогонь противника буде дезорганiзовано, з фронту готель атакують ще кiлька штурмових груп. Бiйцi потиснули один одному руки. Це була мовчазна взаємоприсяга, взаємонадiя на те, що вони битимуться до останнього. I якщо трапиться так, що ця нiч стане для них останньою iгiччю в життi, то вони проживуть ïï з гiднiстю. Самойлов, ставши на весь зрiст, з гранатами в обох руках, пiшов прямо в дверi. За мить, як тiнь, вiн зник за порогом. Всi чекали вибухiв зсередини, ïх не було. — В порядку, — полегшено зiтхнув Хаєцький. Бiйцi один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей. Брати Блаженки шепотiли мiж собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами. Як-iн-як, у них тодi буде чотири ноги — не легко зiб'єш. Очi кругом, два автомати. Коли настала ïхня черга йти, старшина ще раз попередив: — На вашому поверсi в третьому вiкнi злiва — мiномет. — Не в третьому, а в четвертому, — поправив Денис. I, темний, високий, вiн неквапно попрямував до дверей. В цей час у примiщеннi щось забрязкотiло, i назустрiч Денисовi виринув з порожнiм вiдром нiмець. Роман наготувався стрибнути братовi на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи, пройшов повз нiмця, майже торкаючись його плечем. Фрiц теж, гадаючи, що це свiй, не звернув на нього уваги i, посвистуючи, почалапкав кудись через подвiр'я. — Оце нерви! —захоплено зауважив Ростислав, маленький боєць, майже пiдлiток. — Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвiдку. Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, i Багiров наказав йому: — Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладiть... тiльки щоб нi звуку. — Буде виконано. Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як i ранiше, глухо пострiлювали кулемети. Пiшов Роман. За ним пiдвiвся Хаєцький. — Молися за мене, жiнко, — промовив вiн тихо. — Молiться за мене, дiти. Бо я... пiшов. — Дуй! Тiло його зiбгалося в тугий клубок м'язiв. Iшов, наче в повiтрi. Землi пiд ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих. Весь Будапешт, — нашорошений, темний пралiс, — бачить у цю мить його постать, що тiнню просувається до дверей. Трофейний багнет, видобутий з чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при мiсяцi. Хома стис його так мiцно, що коли б вiн i захотiв розiгнути зараз власнi пальцi, то вже не розiгнув би. А як переступив порiг та опинився в абсолютнiй темрявi, що наче глянула на нього численними очима i почула його присутнiсть численними вухами, то вiдчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже нiяка сила не випре його звiдси за порiг. Анiяка... Десь у глибинi коридора вiдчинились дверi. Хтось вийшов, регочучись якось по-чужому. Зачинив дверi за собою. Iде, клацаючи по паркету пiдковами. Хаєцький припав до слизькоï колони i стояв не рухаючись. Кроки наближались. В цей момент на дверях виросла постать Багiрова. — Алло, Ганс? — спокiйно промовив той, що наближався, i Хаєцький почув, як вiн добуває на ходу лiхтарик. — Ганс, iх денке... Вiн не договорив. Сяйнули, схрещуючись, двi свiтлянi смуги: нiмець спрямував лiхтар на старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свiй на нiмця. Якусь мить не рухались: стояли, впершись тугими пасмами свiтла один одному в груди. Лiхтар Багiрова був сильнiший. Нiмець заклiпав очима, зажмурюючись. I в ту ж мить, блиснувши багнетом, Хаєцький плигнув на нього з-за колони. Свiтло згасло. Нiхто не скрикнув. Коли Ростислав переступив через порiг i став на своє мiсце пiд стiною бiля входу, то почув уже тiльки вiддалений уривок приглушеноï розмови: — Готовий? — Не трiпається. — Марш на дверi! — Єсть! Ще раз блиснув на секунду лiхтар i згас. Хаєцький навшпиньках пiшов до парадних дверей. Старшина стояв бiля одного з номерiв i прислухався, що робиться всерединi. Раптом за дверима лунко, наче в цистернi, вдарив кулемет. А-а! Багiров вирвав чеку, вiдхилив дверi i запустив у них гранату, в ту ж мить вiдскакуючи до iнших. В кiмнатi загуркотiло. Вирванi дверi полетiли в коридор. Перебiгаючи вiд номера до номера, старшина в кожний запускав гранатою. Коридор сповнився газами. Майже водночас на верхнiх поверхах також загоготiли вибухи. Весь готель заходив ходором. В задушливiй гiркiй темрявi нелюдськими голосами заволали недобитi. Трiском, тупотом, гуркотом стрясло всi поверхи. Хаєцький, надимаючись, вiдвалював лантухи з пiском, пробивався до дверей. Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом розчинялися самi. Важко дихаючи, вiн стояв уже бiля шостих чи сьомих дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, i звiдти, застряваючи в одвiрках, з лементом повалили нiмцi. Не бачачи нiчого в пiтьмi, вони мало не збили Багiрова з нiг. Не чекаючи цього, вiн сам упав на пiдлогу пiд стiну i дав довгу чергу вподовж коридора. На тлi коридорного вiкна йому було добре видно, як падають i знов пiдводяться нiмцi. Ревучи, метушаться вiд стiни до стiни пораненi, а на ïх мiсце з номерiв вискакують зопалу iншi. Старшина вибив геть вистрiляний диск, загнав повний i знову дав чергу при самiй пiдлозi, вирiзаючи i тих, що навмисне попадали. Здається, вiн нiколи не стрiляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що жодна куля тут не вилiтає марно. Схаменувшись, деякi нiмцi також застрочили хто куди, вкладаючи самi ж своïх. По всьому коридору, вiд пiдлоги до стелi, зашипiли трасуючi, зарикошетили. Не добитi в кiмнатах гранатами, очманiлi солдати кидалися в коридор на свою погибель. Тiльки-но в готелi зав'язався бiй, капiтан Чумаченко кинув штурмовi групи в атаку. Бiйцi з автоматами в руках мчали через перехрестя на будинок, що клекотiв знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було паралiзовано. Кiлька штурмовикiв вискочили до парадних дверей i, вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким потом, ломився Хома. Дверi були наглухо забитi. Але пiд дружним двобiчним натиском не витримали i затрiщали. Хома, радiсно лаючись, вилетiв просто на голови своïм товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився за нього, щоб не впасти. — Ви, Хаєцький? — почувся голос майора Воронцова. — А то! — Показуйте хазяйство! — Прошу! Дiм, як грiм!.. Однi влiтали в дверi, iншi висаджували забарикадованi вiкна з бiйницями та амбразурами i вскакували через них. Темна пiдлога м'яко виверталася i стогнала пiд чобiтьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там нiмцi засiли в двох кiмнатах i вперто боронилися. Уже коли бiй вщухав, Денис i Роман Блаженки вскочили до кiмнати, в якiй, за ïхнiми розрахунками, стояв нiмецький мiномет. Запалили замiсть свiчки шмат кабеля, розглядалися. В примiщеннi було повно бiлого гусячого пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо мiномета посiчена, облипла пухом обслуга. — З усього готелю постягували пуховики, — зауважив Роман. — I на себе, i пiд себе. Вiдстрiляється — i в пiр'я грiтися. — Така вже раса хлипка. Зазябає. Денис оком знавця оглянув нiмецький мiномет i, виявивши, що вiн непошкоджений, наказав братовi: — Зривай плиту. Перенесемо. Мiномет перенесли в кiмнату навпроти. Перетягли плетенi кошики з мiнами. Виламали вiкно, що виходило на мiсто. Будапешт гудiв, клекотав, охоплений вiд краю до краю пожежами. Денис звично навiв прицiл. Хотiв спуститися вниз вiдшукати Антоновича, щоб дiзнатись, куди бити. — Хiба ти сам не знаєш куди? — здивувався Роман. — Ай правда. Мiни були трофейнi, мiни були ïхнi. — Огонь! — скомандував сам собi Денис. Перша мiна посунулася в ствол. За мить вона уже зашурхотiла в повiтрi, вiддаляючись. Били, поки розпечена труба починала свiтитися в темнотi. — Ну як, Романе? — питався Денис брата, який подавав йому мiни з кошика. — Жарко? — За нiч фрiцiв поменшає. Давали трубi вичахнути i знову били, били, били... XVIII То освiтлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи заднiми дворами прилеглi до готелю будинки, штурмовi групи пробивались до самого ранку в глиб кварталу. В Європу перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на плечах боєприпаси, зв'язкiвцi тягнули кабель, на першому поверсi санiтари перев'язували поранених. В усiх штабах по iнстанцiï старанно вiдзначили на картi ще один важливий об'єкт, захоплений уночi. Артилеристи в самих гiмнастьорках котили на руках протитанковi гармати, встановлювали ïх за рогом готелю i на перехрестi в кругляку, виритому нiмцями для своєï зенiтки. Розбита зенiтка ще й досi стирчала в небо мертвим хоботом. — Гармашi не вiдстають, — виглянувши крiзь вирву вiкна на перехрестя, ледь усмiхаючись, промовив Чумаченко. Сьогоднi вiн був задоволений усiм, що дiялось на свiтi. З того часу, як почалися боï в Будапештi, гармати супроводження йшли поряд штурмових груп. Цi маленькi славнi гарматки можна було бачити то в обваленому пiд'ïздi, то вони, причаïвшись, визирали з вiкна пiдвалу, то стрибали по брухту вздовж вузькоï вулицi, що, затиснута обвалами стiн, нагадувала гiрську ущелину пiсля землетрусу. Гармашi, вправнi, дебелi хлопцi, одним духом викинули нiмецьку зенiтку з кругляка i поставили на ïï мiсце свою. На стволi цiєï гармати яснiли, як ордени, червонi зорi, а на щитi красувався напис: Смерть бiлофiннам! Де вже були тi бiлофiнни та карельськi лiси, а напис не злиняв i в Будапештi. Артилеристами командував Саша Сiверцев. Бадьорий голос його дзвенiв. Сiверцев встановлював гармати жерлами в рiзнi боки: одну — вподовж проспекту, що простягся вниз, здається, до самого Дунаю, другу — в бокову вуличку. Сьогоднi юнацьке обличчя Сiверцева грало якимось особливо ясним рум'янцем. Вуха пiд чорною околичкою кашкета пашiли, як пiвнячi гребенi. Вiн був у тому настроï дiяльного натхнення, що завжди так осяває, красить людину перед боєм. — Сашо! — почув вiн десь зверху знайомий голос. Бiля вiкна третього поверху стояв Черниш, також збуджений i радiсний. — Доброго ранку, Сашо! Як спалось? — Дякую, друже! Нiяк не спалось. А ти хiба спав? — Куди там спав! Сьогоднi ж у нас вальпургiєва нiч! Хазяïн каже, класична нiч. — Де твоï самовари? — Скрiзь: два на подвiр'ï, два тут зi мною, один десь кочує. — Ви знову ввели кочуючi? — А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землi пiдтримаєш? — Обов'язково! А ти мене з своïх апартаментiв... — Апартаменти!.. Самi розбитi ванни та фрiци з ночi лежать. Як твоя Смерть бiлофiннам почуває себе в дунайському клiматi? — О, будь здоров! Готується прийняти нову зiрку на ствол. — Сепi. Морозяний свiжий ранок розцвiтився над Будапештом. Бiлiло небо, бiлястим здавалося тонко вiбруюче повiтря. На сходi лягла по обрiю величезна оранжева смуга. Лiтаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небi. Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив фердинанд. Понеслися одна за одною з пекельним гудiнням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повiтря. Посипались вiкна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибинi кварталiв заскрипiв залiзним скреготом собака — шестиствольний нiмецький мiномет, i одна з мiн вибухнула поблизу пушкарiв. Хтось з-помiж них, видно, вийшов з ладу, бо Сiверцев сам пiдскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити цiль у панораму. А цiль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в бiлий колiр, фердинанд наближався, як суцiльна крижана брила, викинута з Дунаю. Тiльки-но Сiверцев, припавши очима до панорами, хотiв вiддати команду, як важка гаряча болванка просвистiла над самою його головою i знесла щит. — Бий! — щосили вигукнув Сiверцев i закрив обличчя руками. Пролунав пострiл. Крiзь усi пальцi Сiверцева сочилася кров. Внизу, на iншому перехрестi, бiла брила спалахнула високим полум'ям. — Лейтенант! Вас поранило? Незрозумiле, як його могло поранити: болванка, просвистiвши над головою, пролетiла далi, щоразу дзизкаючись об брук i знов пiдскакуючи, як камiнь, кинутий по водi. Однак Сiверцев усе ще стояв бiля своєï гармати, закривши очi руками. — Лейтенант, вiдкрийтесь! Вiн через силу вiдiрвав закривавленi паруючi руки вiд обличчя. Обслуга жахнулась: Сiверцеву вивернуло з орбiт очнi яблука. Навiть незрозумiле ще було — як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повiтряноï хвилi вiд болванки. Бiйцi взяли його попiд руки i перевели в готель. Тепер вiн лежав пiд стiною на килимi i чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких бакенбардiв злиплись вiд кровi. Батарейцi метушились, розшукуючи фельдшера. Всi вони були, як один, голомозi. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влiтку i взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими — шиï наче витесанi. — Запорожець! — покликав Сiверцев одного з своïх сержантiв. — Спалили? — Спалили. — По моïй наводцi? — По вашiй. Офiцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомiсть з'явився Шовкун i, опустившись перед Сiверцевим на одне колiно, став швидко розривати бинт... — Востаннє в своєму життi, — промовив Сiверцев несподiвано рiвним, спокiйним голосом, — я бачив у своïй панорамi фердинанда... Горить? — Догорає. — Хлоп'ятка... Остання моя панорама... Хлоп'ятка, одвертаючись до стiн, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардiйськi потилицi, дбайливо голенi з iнiцiативи Сiверцева, лиснiли потом. Шовкун обережно, м'яко перев'язував. — Гармата цiла? — запитав через деякий час лейтенант. — Цiла. — Бережiть ïï, — тихо заповiв вiн. XIX Черннш саме вiв вогонь, коли телефонiст передав, що його хоче бачити офiцер з батареï. — Лежить внизу... Поранений. Командира роти якраз не було, i Черниш не мiг пiти, Поранений... З батареï? Невже Саша? Але як? Коли? — думав Черниш мiж командами. Через деякий час з'явився Кармазин i, замiнивши Черниша, вiдпустив його до товариша. Внизу пораненого вже не було. Бiля одного з вiкон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Вiд Шовкуна. Черниш дiзнався, що бачити хотiв його справдi Сiверцев. — Але це так тiльки мовиться... бачити, —гiрко сказав Шовкун. — Йому, бiдному, нiчого вже не судилося бачити... — Тобто як? — Без очей зостався... Євген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпiталi, Саша признався, що нiчого так не боïться втратити, як зiр. — Хай це буде мiж нами. Женю, — говорив тодi Сiверцев, — але я чомусь найбiльше за очi боюсь... Як нашi фронтовички найбiльше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зiр бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленiнграда. Так, знаєш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... I шпиль Петропавловки, i балтiйських морячкiв на набережнiй з дiвчатами. I Ермiтаж... Пiсля трьох рокiв розлуки... все це, Женю, якось само в очi проситься... Розумiєш, у серце проситься... Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався нiмецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострiлу. I коли вiн навчився користуватись ним? — мимохiдь подумав Черниш, бiгцем повертаючись на вогневу. В другiй половинi дня напруга бою дещо спала, i Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрiв у бiльярдному залi Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на пiдлозi. Пiдiйшовши ближче, лейтенант побачив у поламанiй рамi розплатане полотно картини. Слiди багатьох чобiт залишились на нiй. — Моя, — промовив художник, вказуючи ногою на картину. Вася Багiров за допомогу в нiчнiй операцiï подарував художниковi широкий ремiнь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макiнтоша, справдi трохи скидався на партизана. Високо пiдсунутий капелюх вiдкривав випукле смагляве чоло. — Так, моя... Картина зображала гору Геллерт на правому березi Дунаю, де нинi стоïть цитадель. Гору на картинi показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давнi часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилi — вершник, суворий степовик у шоломi, в кольчузi. Стомлений кiнь схилив голову, шукаючи пашi. Пашi нема. Бо... Не ростиме трава, де ступить копитом мiй кiнь. Вершник, вiдкинувши забрало, вглядається в далекий обрiй. — Хто це? — Арпад. Один з перших угорських витязiв, що привiв наших пращурiв з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю. — Куди вiн дивиться? — На Пешт. Вiрнiше, на те зелене поле, де через багато рокiв виростуть квартали Пешта. — Хочете реставрувати? — Навiщо? Кому зараз це потрiбно, лейтенанте?.. Зараз я бачу новi теми, новi кольори. Ви знаєте моï альбоми? Я ïх поповнюю... В залi з'явився один з санiтарiв, козирнув Чернишевi. — Я вiдправляв гвардiï лейтенанта Сiверцева. Вiн передав вам записку. Жiночою незнайомою рукою було написано: Женю, друже мiй!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санротi. Те, чого найбiльше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В єдину мить вiдiйшло вбiк усе, про що мрiялось. Нема зору. Нема художнього iнституту. Лежу i думаю про Павку Корчагiна... А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед вiдправкою хотiв ще раз зустрiтися з тобою — не вдалося. Знаю, що ти не мiг. Бажаю тобi найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стiльки передумали, — чистий, голубий вiд неба... Як льони цвiтуть. Може, вiн буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобi дожити. Жди, писатиму на полк. Саша Сiверцев XX За кiлька день, уже в новому кварталi, Черниш мав змогу подивитися новi Ференцовi альбоми. Бункер, в якому знайшов собi пристановище художник, мiстився в тому ж подвiр'ï, що й вогнева мiнометникiв. Посеред двору височiв замерзлий фонтан, бiля якого напередоднi, пiд час нальоту, було забито двоє коней з боєпостачання. Вiд коней уже залишились самi ребра та копита зi стертими ясними пiдковами. Решту обiбрали угорцi. У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усiх бункерiв, як на полювання. Наближаючись до пiдвалу, Черниш наздогнав двох дiвчат. Одна з них несла шмат мерзлоï конини, обережно тримаючи ïï самими пальчиками. Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили помiж себе. Потiм та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лiкоть. — Пане офiцер! Черниш обернувся. — Що тобi? —Пане офiцер — Дiвчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну i весь час запобiгливо посмiхаючись. Черниш зрозумiв тiльки одне слово: кенiр — хлiб. Дiвчина, що тримала конину, повторила йому це слово кiлька разiв. Потiм, щоб краще пояснити лейтенантовi свою пропозицiю, вона, не нiяковiючи, розстебнула шубу, показуючи свiй тонкий, перетягнутий поясочком стан. — Сен. За шматок кенiра вона пропонувала йому вiддатися. Черниш почервонiв, лайнувся невiдомо на кого i, насунувши кашкета на очi, швидко побiг униз. Дiвчина здивовано дивилася йому вслiд. Чернишевi було соромно i тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хiба вона змогла б так? Хоч би вмирала? В бункерi вiн одразу побачив Ференца. Художник працював, сидячи в самiй сорочцi навпроти вузького, загратованого пiкна. Пiдтяжки, мов бурлацькi лямки, оперiзували йому плечi. Сонячне промiння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на подвiр'ï вибухав снаряд, то в бункерi спалахував короткий, невиразний виблиск, як денна блискавиця. Виблиски цi зараз не страшнi, не багристi, як вночi, а бiленькi, перемiшанi з сонцем. Раз у раз вони моргають, трiпаються окiл Ференца, мешканцi тиснуться попiд стiни, тiльки художник, як чаклун, не кидається вiд них нiкуди. На оклик лейтенанта Ференц вiдклав роботу i шанобливо встав, вiтаючись. Зайшли дiвчата з кониною i, уникаючи погляду Чер-нипiа, винувато шаснули в далекий куток. Ференц дiстав альбом. Це були зарисовки угорських шляхiв, трупи в кюветах, придорожнi указки, ескiзи сiрих степових ферм, забутих богом i людьми... Олiвцем, тушшю, аквареллю... —— А ось-Ференц перекинув аркуш. Юнак з бакенбардами стоïть навколiшки бiля гармати. Зосереджено, напружено дивиться вперед. Саша Сiверцев. — Ви його бачили... тодi? — Бачив. Який офiцер!.. Менi говорили його солдати... Я все знаю... Черниш подивився на Ферепца. Що ти знаєш про нього? — хотiлося сказати. — Дуже мало ти знаєш, Ференц! Хiба вiдомо тобi, що цей офiцер, ведучи огонь в Будапештi, думав про вiдбудову Ленiнграда? Що, обстрiлюючи одну з полiклiнiк, переповнену хворими, вiн навмисне не пустив жодного снаряда по вiкнах... Про це вiн признався тiльки своєму друговi. Скiльки вiн думав про цей Будапешт! I ненавидiв, i любив... Нещадно бив i вбити не хотiв. Дiвчата, обрiзаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Вiн стояв над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густi широкi брови хмуро зiйшлися на перенiссi. Безхлiбнi дiвчата розчаровано шепотiлися помiж себе. Вони шепотiлися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офiцер, мабуть, закоханий. Iнакше чому ж вiн погребував ними? Вони молодi, у них гарнi фiгури. Чи, може, вiн боïться поганих хвороб? Але мiг би поспитати мешканцiв бункера, упевнитись... Нi, вiн, видно, iдеалiст i безнадiйно закоханий... З таким смутком дивиться в альбом... — Що означає цей пiдпис, Ференц? — Рятiвник, — переклав художник свiй пiдпис пiд зображенням Сiаерцева. Увечерi, коли до вогневоï пiд'ïхала кухня, Черниш покликав куховара. — Гришо, у тебе залишається суп? — Буває. —— Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають. — Та я знаю, що у них цей рiк має п'ятнадцять мiсяцiв. — Як п'ятнадцять? — А так... Окрiм наших дванадцяти, додалося ще три нiмецькi: терпень, холодень i голодень. Пiсля роздачi в кухнi дещо лишилося, i Ференц оголосив бункеровi, щоб iшли з посудом на подвiр'я; руський Гриша даватиме суп. Гриша, в халатi поверх ватянки, стояв з черпаком у руцi над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче вiн робив якусь важливу державну справу. Угорцi вишикувались у чергу, i Гриша вiдмiряв кожному по пiвчерпака, стараючись нiкого не обдiлити. Вiн сердито ремствував, що нажив собi цих нахлiбникiв i мусить заради них стовбичити тут, поки фрiц пошле йому гарячоï засмажки. I все-таки Гриша чесно примiрявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всiм. Угорцi дивилися на нього майже з побожнiстю. Надовго-надовго запам'ятається голодним мешканцям будапештських кварталiв цей руський Гриша з черпаком в руцi i автоматом за плечем. Гриша нарiкав i бубонiв, проте коли жiнка, якiй саме наливав ïжу, показала на пальцях, що вона має ще й двох кiчi, маленьких, то Гриша, замiсть вiдмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевiряти: — Правду вона каже? Угорцi закивали головами: правду, правду. Гриша вiдмiряв i на кiчi. Черниш збоку спостерiгав роздачу. Серед iнших в черзi стояв, вiдкотивши комiр, солiдний мужчина в драповому пальтi, з товстим портфелем пiд пахвою. Жiнки, вказуючи на цього суб'єкта, шипiли до Гришi: ШпекулянтI Ференц на вухо пояснив лейтенантовi, що суб'єкт з портфелем справдi спекулянт. Уже раз одержавши, вiн пiдходить вдруге. Черниш теж бачив цього типа вдень, Вiн терся серед бiйцiв, питав золота. — Маю, — сказав йому тодi Хаєцький. — Ось де маю! Повний диск! Золотом набитий! Але не продаю — задарма вiддаю! Кому винен — розплачуюсь!.. Хочеш? Спекулянт тодi не захотiв. Тепер вiн стояв бiля кухнi i, задерши свою чорну цапину борiдку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша нiби не чув, що йому сичали жiнки. Вiн не боявся дати маху: хоча обличчя спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав його консервну банку з-пiд американськоï тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й слова, з розмаху трахнув черпаком по банцi, вибив ïï у спекулянта з рук. Той злякано вiдсахнувся. — Ось тобi для початку, — пригрозив Гриша навздогiн. — Я навчу тебе чесно вести зi мною комерцiю! Iч... дипломат! Вiдбiгши вбiк, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злiстю. Мине якийсь час, i вiн виступатиме на передвиборних мiтингах десь у Веспремi чи Сегедi i вимагатиме замiни жорстоких радянських окупацiйних вiйськ американськими. Черниш, розвеселившись цiєю сценою, рушив до вогневоï. Дiвчата, яких вiн зустрiв удень на схiдцях, зараз стояли в черзi. З-пiд насунутих капелюшкiв вони уважно стежили за ним. XXI Протягом трьох дiб вас не чую. У вiдчаï, бо весь час перебуваю пiд загрозою смертi. Робимо все, щоб пiдтримати зв'язок. В Офен Штолiлi Пешт руськi зайняли новi райони. Ремхплац зайнятий. Такого змiсту шифрограму перехопили одного дня нашi вiйська. Оточенi волали до Гiтлера. Гiтлер наказував триматись. Дивiзiï, знятi з-за Рейну, з гiр Iталiï, прибували пiд Будапешт. Термiново були висланi на фронт курсанти берлiнських вiйськових училищ. Прямо з ешелонiв ïх кидали в бiй. Гiгантська танкова битва розгоралась на пiвнiчний захiд вiд столицi. Тут ворог зосередив головнi сили для того, щоб зовнi протаранити кiльце оточення. Степи на величезному просторi красились пожежами. Танки вдосвiта палали по туманному полю, як вогнища кочовикiв. ...Буде лiто пiсля вiйни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме вiлiс. Американець з Союзноï Контрольноï комiсiï в димчатих окулярах, що захищають вiд сонця, оглядатиме навколишнi поля. Що за кладовища технiки, що за череди залiзних важких динозаврiв розбрелись вiд Дунаю до самого Балатону? То пiсочно-жовтi, то обгорiло-чорнi пантери, тигри обростають бур'янами вище гусениць... Звiдки ïх стiльки? За хвилину налiчиш десятки. I хто ïх зупинив? Скiльки мчить машина, все вони, вони, вони обабiч дороги. Невже все це ревiло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух? Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспiваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнiв Дунай, попереду свiтилась Перемога. У тi днi, пропеченi нашою гарячою кров'ю, не один радянський боєць повторив подвиг Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрiсканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвiченими безсмертям, кидався вiн пiд ревучий танк. I вибухав пiд танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергiєю любовi i гнiву. Оточенi в Будапештi не знали, як за Дунаєм радянськi гвардiйцi винищують ïхнiх довгожданих королiвських тигрiв, як шматується нiмецький панцир пiдкалiберними уральськими снарядами. Оточенi вже втратили iподром, де сiдали ïхнi транспортнi юнкерси. Тепер боєприпаси ïм парашутували у величезних пакетах. Пакети все частiше потрапляли в руки наших штурмовикiв, якi нестримно наближались до Дунаю. Бiйцям батальйону Чумаченка вже було чути стрiлянину з правого берега, з Буди. Командний пункт батальйону мiстився в цей час у комiсiйному магазинi, що виходив вiтриною на одну з центральних вулиць. В напiвтемному, довгому й вузькому примiщеннi, де колись шастали запобiгливi продавцi, тепер ходили заклопотанi бiйцi й офiцери. Пiд ногами трiщало скло посiчених кулями дзеркал. Шелестiли пухнастi лисицi, якi мали обвивати плечi угорських аристократок. На прилавку сидiв телефонiст. Вiн передав трубку комбатовi, i Чумаченко, пiдтакуючи, вислухував рапорт з четвертоï роти, яка штурмувала один з об'єктiв за двiстi метрiв звiдси. — Перший поверх зайнято, — доповiв командир роти, — на сходах гранатний бiй. — Не брешеш? — Слухайте. В трубку було чути вибухи гранат. В другому кiнцi прилавка бiйцi клопотались бiля патефона, знайденого в цьому ж магазинi. Серед купи пластинок з усiлякими фокстротами i румбами бiйцi натрапили i на кiлька наших, вiтчизняних. На деяких пластинках ще були ярлики з комiсiйними цiнами. — Есть на Волге утес — двiстi пенго! — вигукував батальйонний радист. — Ой гай, мати — теж двiстi! — А румба? — Сто! — Iштенем, що ж це таке? Своï дешевше цiнують, анiж нашi! — Ось диви, Побратався сокiл. — Далеко нашi соколи залетiли! — Над Дунаєм в'ються! — Нiмцi украïнський чорнозем вивозили ешелонами в райх, а цi музику... — Закладай. Радист накладає пластинку, накручує: Побратався сокiл З сизокрилим орлом... Шовкун, урочисто втерши вуса, пiдхоплює знайомий мотив. Товаришi враженi — який чистий, соковитий голос у цього санiтара. Вiн спiвав, задумано дивлячись па розбиту вiтрину, нiби там бачив не чужу вулицю з розшматованим заснiженим трамваєм, а рiдну зелену весну, коли шумлять дуби i зацвiтають луки. Ой брате, мiй брате, Сизокрилий орле... Бiйцi один за одним почали пiдтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами. — Припинити! — гримнув комбат вiд телефону. Бiйцi замовкли, пластинку зняли, проте пiсня продовжувала звучати i наростати десь надворi. — Що за бiс?.. Iван Антонович кинувся на вихiд до внутрiшнього подвiр'я. Вся вогнева його спiвала: Наïхали, брате, пани й паненята Та забрали дiти моï — соколята... Стоять по груди в землi брати Блаженки. Стоïть лейтенант Черниш. Стоïть Хома. Стоïть Багiров. Стоять усi вогневики i, задумавшись, спiвають пiсню, мотив якоï Долетiв до них iз КП. Iван Антонович приховано милується своïми бiйцями, i йому важко подати команду: — Припинити! Але вiн подає ïï, бо комбат розмовляє. А Чумаченко, кiнчивши розмовляти, i сам пiдiйшов до патефона. — Що ви тут завели?—намагаючись бути суворим, подивився вiн на Шовкуна. — Зiбрали цiлу капелу. — Ми так... ненарошне... — Ненарошне!.. Де та пластинка? — запитує комбат, — Ану, давайте сюди! I, поклавши на коло, сам починає накручувати. Тепер комбат заважає Iвану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Вiн сидить у кутку, в своïй незмiннiй плащ-палатцi, в шапцi iз спущеними вухами, i розглядає топографiчнi карти. Цi карти напередоднi принесли звiдкись батальйоннi розвiдники. Вони думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих мiсцевостей, де ïм у майбутньому доведеться вести боï. Але Iван Антонович виявив, що перед ним справжнiсiнька Чернiгiвщина. Ворушачи губами, Ангонович повiльно розбирає угорськi назви знайомих мiсць. Можливо, саме по цих картах каральнi експедицiï ганялися за чернiгiвськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рiдного району, розшукує знайомi шляхи, перелiски, балки, горби, де йому доводилось ïздити на партактиви та вчительськi сесiï до райцентру. — Набрехали, стерви, — лається собi пiд нiс Iван Антонович. — Тут менi щоразу доводилося грiти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда i пхайся на гору одинадцятим номером. А вони влiпили двi горизонталi!.. Двi горизонталi!.. Тьху! Вiдшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом доповiдає про це комбатовi з неприхованим обуренням i презирством. Здається, вiн ладен був скаржитись на складачiв карти, та бiда, що нiкуди було подати скаргу. Тому Антонович сам робить i висновок, наче виставляє школярам оцiнку. — Я ïх навчу складати, — погрожує вiн, розкладаючи карти на вичовганих колiках. — Я ïм покажу! Хай спробують до моєï карти пiдкопатись! Кожний об'єкт занесу, кожний завулок. Кожний лiхтар на моïй картi стоятиме! Справа в тому, що Iван Антонович збирався сам скласти карти тих будапештських кварталiв, у штурмi яких вiн брав участь. — Для чого це вам, Iване Антоновичу? — кепкували з нього молодi офiцери. Старший лейтенант повчально вiдповiдає: — Нiколи не втрачайте почуття перспективи. Пройденi шляхи мусять бути зафiксованi. Ось... —вiн пiдiймав заяложений блокнот. В тому блокнотi — всi знали — старанно було занесено весь бойовий шлях Iвана Антоновича. Блокнот був пахучий, вiн лежав у сумцi поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота — розкресленi схеми, а пiд ними внизу — пояснення маршруту. Цi додатковi нотатки Iван Антонович, користуючись термiнологiєю топографiв, називав легендами. — Дiтям передам! — погрозливо казав вiн i ховав блокнот з пахучими легендами до своєï пузатоï польовоï сумки. XXII — Антонович, вогника! — гукає комбат вiд телефону. — Хорошого вогника. Йому передають з третьоï роти, що прогивник iде на об'єкт в контратаку. Кармазин жваво схоплюється на ноги. — Єсть, вогника! Голос його, в розмовi фiлософсько-спокiйний, зненацька сповнюється твердим дзвоном. — Ми ïх навчимо, як складати чернiгiвськi карти! Старший лейтенант бiгцем перескакує магазин. — Черниш! — гукає вiн ще з порога, — НЗО-два! П'ять бiглих! Всiма! Антонович одразу свiжiє, наче вмитий снiгом. Стояв i лiчив пострiли. Блаженкова обслуга, найхит-рiша з усiх обслуг, знову, замiсть п'яти мiн, випустила сiм. Цi орли, певно, надiються, що старший лейтенант за пострiлами iнших не помiтить ïхнього порушення. Та Iван Антонович сам хитрiший за всiх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би. Пострiли вщухли, командири обслуг один по одному доповiдають: — Черга! — Блаженно! — суворо гукає Iван Антонович. — Знову сiм? Єфрейтор виструнчився в ячейцi. Мовчки й похмуро чекає кари. — Товаришу гвардiï старший лейтенант! Вiн випадково! — вступається за єфрейтора Черниш. Бреши, — подумав Антонович. — Теж такий. Я вас по очах бачу. Але не сказав нiчого. Йому не хотiлося зараз карати за перевитрату мiн. З прихованою гордiстю дивиться на своïх мiнометникiв. Трудяги! Комбат знову вимагає вогню. Кармазин дає командуi — Обслуги!.. I вмить усi на своïх мiсцях. Наче стоять так уже здавна. Будинки, як чотири високi скелi, обступають подвiр'я. Знесенi дахи. Напiвобваленi стiни. Чудом тримаються високо вгорi покрученi схiдцi. Виднiються на четвертому поверсi внутрiшнi стiни однiєï з кiмнат, оббитi шпалерами. Вiдкрились нутрощi людського житла, вперше побачили небо. З задимленоï вирви вiкна звисає головою вниз патлатий бiлявий нiмець. Пальцi, розчепiренi, як пазури, назавжди випустили гвинтiвку. Вона тепер валяється внизу, навпроти вiкна, вже припорошена снiгом. Тут же i нiм-цева пiлотка з нашитим на лобi метеликом. Закоцюрбленi руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дiстати вибиту зброю. — Глибоко! Не сягнеш! — гукає Хаєцький угору. Лiворуч i праворуч гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не знає спочинку. Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься лiтак. На черевi чорнi хрести. Такий, як в 1941. Але тодi вiн ходив по головах, як пан. Тепер нiби тiкає чимдуж вiд погонi. — Девочки, — жартiвливо командує хтось iз бiйцiв, — по щелях! Лiтак висипає над подвiр'ям дрiбнi трiскучi гранати. Нороснуло, залущало скрiзь, немов розсипалась на скалки висока скляна стiна. — Здурiв нiмець! Трiск згасає, бiйцi вилазять з землi. — Мене поранило, — урочисто звертається до всiх Хаєцький. — Куди? Хома тут же при всiх розстiбається, спускає штани. — Денисе, подивись! Вiн нахиляється. Хлопцi, зайшовши подоляковi з тилу, уважно, без смiху дивляться. Осколок, гострий i маленький, як овiд, впився у тiло. Денис Блаженко бере його пальцями. — Тягни! — командує Хома. Єфрейтор обережно тягне. — Ти нас демаскуєш! — гукають хлопцi Хомi. — Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто. — Засмоли, Денисе! — каже Хома земляковi, Денис залiплює ранку бинтом. — I кров не йде! — Заживе, як на тому сiрому... — Я ж вам цього не забуду! — погрожує Хома в бiк Дунаю, пiдперiзуючись. — У санвзвод пiдеш? — Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пiшов би я на страмовисько! — Дуже ти боïшся страмовиська... —— Годi про це, —скаже Хома. —А хто бовкне лейтенантовi — приб'ю. Сам скажу, коли засохне. Командир роти i лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелi пiд'ïзду, i слухали далеку стрiлянину з того берега. — Звужується кiльце, як шагренева шкiра, — говорив Iван Антонович. —Тепер ïм хоч круть, хоч верть, то... Вiн подивився на Черпиша i чекав. — ...то пiд нашою мiною смерть, — кiнчив Черниш саме тим, чого ждав Iван Антонович. Серйозна, без усмiшки, розмова про круть-верть вiдбувалась мiж ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настроï. В такий спосiб вони дозволяли собi пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти. Мимо ворiт несподiвано прогарчав ворожий танк. Вiн мчав на максимальнiй швидкостi, вилетiв на перехрестя вулиць i, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полковi тили. Мiнометники в радiсному запалi ринули до ворiт, на ходу заряджаючи протитанковi гранати. — Куди? — перепинив бiйцiв старший лейтенант. Вiн вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристiв, а зовсiм не мiнометноï роти. Черниш, вхопивши й собi гранату, шаснув поза спиною Iвана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледiти його. — Черниш! — гукнув вiн навздогiнцi. Черниш не чув або вдав, що не чує. Танк газував вулицею назад. — Гвардiï лейтенант! — гукнув Черниша Iван Антонович i вилаявся так, як солiдним педагогам зовсiм не личило б лаятись. Черниш прилип до пiдворiтньоï стiнки. Пiратський танк мчав палаючи. Вздовж усiєï вулицi з горiшнiх поверхiв на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумiшшю: однi влучали, iншi падали обiк танка, поперед нього — весь асфальт горiв. Механiк-водiй давав повний вперед, збиваючи полум'я зустрiчним вiтром i надiючись випорснути з вогняного мiшка. Черниш, зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула пiд гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i танк вибухнув, як бомба. Черниш повернувся на вогневу пiд захопленi вигуки товаришiв. Але на цьому не скiнчилося. Вночi пам'ятливий Iван Антонович довго й нудно пробирав свого лейтенанта. Вiн любив сповiдати молодих. Черниш слухав Антоновича покiрно, проте чорнi очi його по-хлоп'ячому смiялися iскристим гарячим смiхом. Вони сидiли на КП у командира батальйону. Був той час доби — передсвiтання, — коли навiть не-стихаючий вiд гулу Будапешт помiтно вгамовувався, здригаючись, немов у важкiй дрiмотi, рiдкими вибухами. — Так от розкажи, Черниш, гвардiï капiтановi, — говорив Iван Антонович, попихкуючи козиною нiжкою. — Все розкажи. — Про те, як танк пiдiрвав? — Нi, розкажи, як порушив наказ командира роти. I, переходячи на свiй фiлософський тон, Iван Антонович запитав уже цiлком серйозно: — Скажи, ти замислювався над своïм вчинком? Робив ти йому тактичний i психологiчний розбiр? Черниш думав про це. Справдi, що понесло його в тi ворота, де вiн — дуже ймовiрно — мiг позбутися голови? Офiцiйного наказу вiн не мав, навiть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тiльки ради цього навряд чи вiн згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронтi багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гноïли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тiльки це? Чернишева сiм'я в часи лихолiття була далеко вiд Украïни i горя окупацiï не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звiдала образ чужоземцiв. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до ворiт. — Менi просто хотiлося знищити танк, — сказав Черниш. — Щоб одним було менше... Щоб хоч на крок чи пiвкроку ближче до кiнця вiйни. — Та хоча б уже пошабашити, — сказав капiтан Чумаченко, закурюючи з кисета Iвана Антоновича. — Скiльки вдома роботи жде... Знаєте, до вiйни я працював електриком. Була така на пiвднi високовольтна мережа Днiпроенерго. Може, бачили за Днiпром по степу високi металевi щогли? Ото вона. Мiж iншим, помiтно змiнила знаменитий украïнський пейзаж. Менi випало щастя i будувати ïï, i працювати на нiй. Коли ми ставили цi щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, знаєте, хлопець був, чубатий. — А тепер, бач, скронi вже як снiг, — задумано зауважив старший лейтенант. — Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. I мережу мою потерло. З тих проводiв, що я ïх власноручно натягував... ложки при нiмцях виливали. Проводи, знаєте, алюмiнiєвi, товстi. — Може, оце моя трофейна з них? — невесело пожартував Черниш, дiстаючи складану ложку з-за халяви. — Може... I скiльки там нашоï працi вкладено! Наших радощiв! Нашого серцяi.. Коли ми форсували Днiпро, я побачив нашу славну щоглу — Днiпрянку. Вона була змонтована на водi. Красуня, знаєте, була. Легка, струнка, на високому фундаментi. А тепер, дивлюсь, лежить як утоплена, головою в воду. Хотiлося б так пiдiйти, обiйняти, сказати: встань, пiдведись. Вам, мабуть, важко це зрозумiти. А для мене мережа була всiм. Бо не тiльки я ïï зводив, а й вона мене зводила, пiдiймала. Родом я з Лоцманськоï Слободи, є така на заднiпровських пiсках. Батьки i дiди моï ганяли дуби по Днiпру. Так от, як стала дiяти мережа Днiпроенерго, то й моє село змiнилося теж. Було таке, як ото малюють украïнське село на картинах: хатки пiд соломою, тополя край дороги, мiсяць над нею... А тут поряд з тополями виросли край шляху ажурнi металевi щогли. Краса! Електрика на вулицях. Та ще вечори мiсячнi. При щедрому освiтленнi жили. На очах, розумiєте, краєвиди мiнялись. I я, лоцманський парубiйко Гаврош Чумачок, стаю тим часом iнженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то мережа... Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала... I ось одного разу—тривога! Лiнiйники повiдомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в таких випадках що робиться? Виключається рубильник — i годi! Ремонтуй. Правда, для цього мусять зупинитися всi пiдприємства Новомосковська чи Павлограда на кiлька годин, а то й на цiлу змiну. I, знаєте, менi стало тодi так боляче за мою мережу! Не хотiлося, щоб хто-небудь сказав про неï погане слово. Не хотiлося почути його, як про кохану дiвчину. I я взявся усунути обрив, не вимикаючи струму. Ви уявляєте, що це значить? Струм iде по мережi напругою в тисячi вольт. Коли б десь ледь звихнувся — за секунду з мене був би попiлець. Але що ж? Дав розписку, як перед операцiєю, що беруся добровiльно. I взявся... Не говоритиму про технiчнi деталi цiєï справи. Справа, знаєте, дуже делiкатна. До того нiхто у нас не пробував так... Скажу тiльки одне: коли працював — а воно саме нiч, негода, синi iскри мерехтять у йонiзованому повiтрi навколо проводiв, — коли працював, нi разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так, як Черниш сьогоднi в пiд'ïздi. Працюю, руки млiють, а менi так гарно думати, що всi заводи мiста працюють безперебiйно, сотнi людей стоять бiля верстатiв i не пiдозрюють, що десь у степу орудує штангою невiдомий електрик, дарма що його кожноï секунди може спалити струмом... — Коли це вкрай потрiбно, я розумiю, — розважливо буркотiв Iван Антонович. — А тут... Тут не було такоï потреби. Де ж пак: на герць iз тигром iде, в артилеристiв здобич перехоплює... Не забувай, Черниш, що краïна вiддала фронтовi своïх найсильнiших, наймiцнiших, найвiдданiших. Вона послала ïх на Дунай не для того, щоб вони розтринькували тут своï життя налiво й направо... Антонович суворо засуджував тих офiцерiв, якi iнодi, заради зовнiшнього успiху, легковажили собою або пiдлеглими. Невиправданi людськi втрати — найбiльша ганьба для командира, — говорив старший лейтенант. Щодо цього погляди Антоновича цiлком збiгалися з поглядами комбата. Завжди урiвноважений i терплячий, капiтан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми. — Ти розумiєш, що дано в твоï руки державою? — пробирав вiн якого-небудь надмiру запального вояку. — Не коня, не машину, не верстат. Шофер машину поб'є, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумiєш? Здається, краще, нiж будь-хто, розумiв це Iван Антонович. Залишаючись в душi суто цивiльною людиною, вiн, проте, був майже закоханий у справжнього бiйця-фронтовика. — Може, тому що фронтовик щодня зустрiчається з смертю вiч-на-вiч, — уголос мiркував зараз Антонович, — вiн пiзнає краще за iнших справжню цiну життя. Ви помiтили, що на фронтi люди живуть дружнiше? I менi здається... Iван Антонович не доказав: на подвiр'ï грякнувся важкий снаряд. Хвилину всi мовчки вслухалися, потiм Черниш пiдвiвся: — Пiду гляну, чи вартового не зачепило. Капiтан i Антонович теж встали. Переступаючи через бiйцiв, що спали покотом, вийшли на подвiр'я. Повiтря було гiрким, димним. — Пропуск? — почувся голос Романа Блаженка. — Не впiзнаєш, Блаженко? — А запитати мушу! — Правильно. Десь над головами спокiйно, впевнено ходили кукурузники. Муркотливi невтомнi друзi пiхотинцiв, вони колись бомбили фрiцiв у курських та украïнських кукурудзах i там дiстали вiд бiйцiв жартiвливе наймення куку-рузникiв. I це солдатське прiзвисько вони донесли до угорськоï столицi, де вже нема пiд ними нiякоï кукурудзи, а височать самi кам'янi бескеття. Кукурузники ходять над ними спокiйно й розважливо нiч крiзь нiч. За Дунаєм встають малиновi гори. Палахкотить Буда по той бiк Дунаю. Горить щось i поблизу, в цьому кварталi. Трiскаючи, вишкiрились червонi ребра кроков. Над iншою будiвлею повалив дим, кучерявлячись верховиною, мов дуб. З одного боку його бiле пагiлля взялося зловiсно-червоним. Бiльша частина димовоï кучерявоï крони лишалася в тiнi i тiльки вгадувалась. Але десь унизу завирувало друге свiтляне джерело, i гiгантська крона вся окреслилась, заморгала... Те моргання, часте, як вiд лiтнiх далеких блискавиць у степу, здавалось, погойдує дуба. Ось вiн уже розпливається, росте, перетворюється на хмару. I все моргає. Вiд цього нiмого моргання здається, що i все небо, i вся земля гойдаються. — Не холодно, Блаженко? — питається старший лейтенант. — Байдужки. Боєць стоïть, поклавши на автомат руки в лайкових рукавичках, що потрiскались йому на швах. В ячейках темнiють мiномети. Тепер вони нагадують собою ряд мiцних довгошиïх лисиць, що, звiвши переднi лапи, присiли на хвостах в напруженому чеканнi. Бiля мiнометiв у ячейках сплять бiйцi, накрившись плащ-палатками i зогрiваючись власним диханням. Iван Антонович обходить ïх, присвiчує лiхтариком. Палатки посивiли вiд морозу. Десь на лiвому фланзi зметнулись в небо пружнi хвостатi комети катюш. Полетiли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду. За хвилину донеслось звiдти гоготання, наче прокотився молодий весняний грiм. — Лунко, — каже капiтан Чумаченко. — На хорошу погоду. Отак заводськi гудки у нас над Днiпром:, на дощ — хриплять, а на добру погоду — спiвають лунко. XXIII Пешт, схiдну частину мiста, уже було майже цiлком очищено вiд ворога. П'ять тисяч кварталiв зосталися за спинами наших бiйцiв. Вибиваючи ворога з кварталу в квартал, радянськi вiйська уже притиснули його з трьох напрямкiв до Дунаю. Ворог шалено оборонявся в набережному районi. По той бiк Дунаю в бiлястiй iмлi танула Буда, спускаючись терасами кварталiв до самого берега. На горi бовванiв високий королiвський палац. Артилерiя, встановлена противником бiля палацу i нижче, попiд горою, обстрiлювала звiдти Пешт. Полк Самiєва i його сусiди вже штурмували перед-парламентський майдан. Самохiднi гармати i танки, вирвавшись iз засiдок, де вони ще з ночi, причаïвшись, чекали сигналу атаки, тепер прочiсували весь майдан до самого берега. Пiд ïх прикриттям штурмовi групи ривок за ривком наближались до Парламенту. Мiнометники Кармазина прокладали шлях автоматникам свого батальйону, якi наступали праворуч Парламенту через невеликий сквер. Мали завдання вийти до набережноï. Помiж пам'ятниками, фонтанами, залiзними огорожами перескакували, вiдстрiлюючись, нiмцi. Штурмовi групи витiснили ïх iз скверу, i нiмцi тепер вели вогонь iз-за колон Парламенту, iз-за гранiтного поруччя набережноï. Енергiйний бiй наростав. Як лiсове птаство, стрекотiли автоматники помiж кам'яними громадами. I мiномети сьогоднi били якось особливо лунко i наче аж радiсно. Мiнометники за цей ранок уже кiлька разiв змiнювали позицiю, маневруючи у фарватерi штурмових груп. Зараз гарячi мiномети вичахали у самому скверi. ïхнi труби ще димилися, немов дихали парою на морозi. — Дожились, — весело вигукнув Iван Антонович, — дожились, що бити нiкуди! Справдi, штурмовi групи вже зблизилися з противником на таку вiдстань, що мiни могли б зачiпати своïх. Бити по ворожому тиловi? Але тилом був Дунай. Дунай, Дунай! Так ось який тиi Не голубий, не вальсовий!.. Темний, як хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами крихка крига треться об береги. Вирують гемнi глибини, яво-риiься вода, як на пiдводному камiннi... Нi, не голубий, не вальсовий! З Буди нiмецькi гармати все частiше б'ють по Дунаю. Ворожi артилеристи вже бачать в бiноклi своïх, припертих до берега. Збившись за рогом Парламенту, нашвидку перегрупувавшись, нiмцi знову кидаються в контратаку. Протриматись хоча б до ночi!.. Свинцевий град сiконув повiтря. Закресало в бронзу монументiв. Шипучi трасуючi переснували сквер. Черниш, виглядаючи з-за п'єдесталу, бачить, як нз штурмовикiв лейтенанта Барсова кинулись десятки озвiрiлих фашистiв. — Гвардiï старший лейтенант! — майже кричить Черниш до командира роти. — Дозвольте пiдтримати Барсова!.. Насiдають... Плитки густого рум'янцю на Чернишевих щоках жеврiють, розпiкаються, наче сонцем. — Дозвольте, гвардiï старший лейтенант! — гукають бiйцi. Антонович дозволяє першому взводовi. Черниш радiсно махнув автоматом. — Перший взводi За мною! Як табун важких птахiв, при самiй землi летiли бiйцi, розгортаючись. З розгону Черниш наскочив на якогось пластуна-бiйця. Вiн повз, волочачи на руцi автомат, лишаючи на снiгу свiжий слiд кровi. Слiд був яскравий, здавалось, палав. — Де санпункт? — пiдвiв голову боєць. Вiн був без ватянки, в самiй гiмнастьорцi, заправленiй у штани. — Де санпункт? — Там! — Черниш вказав рукою в тил, не зупиняючись. — Давайте, самоварники! — гукнув поранений мiнометник навздогiн. — За Парламентом ïх збилося до дiдька. Давайте, брати... Парламент, високий, темно-брунатного кольору, з готичними шпилями по боках i куполом, всадженим посерединi, похмуро дивився на бiйцiв. Вiн наче вiддалявся в Дунай. Був схожий на великий середньовiчний собор. Без крику падали пораненi; мiнометники, перескакуючи вiд схову до схову, уже з'єдналися з штурмовиками лейтенанта Барсова. — Євгене, ти тут? — почув Черниш голос десь збоку. Оглянувшись, вiн побачив Барсова, молодого, розпаленого боєм офiцера з автоматом на руцi. Вiн уже, не дивлячись на Черниша, прицiлився кудись з-за кам'яноï тумби, дав чергу i стрибнув через огорожу до поруччя набережноï. Знайомий Чернишевi парторг четвертоï роти, лiтнiй високий сержант, пiдвiвся на весь зрiст, крикнув ура i повалився, поранений, , на талий снiг. Але ура не згасло, воно спалахнуло, як з iскри, i покотилось берегом, пiдхоплене багатьма голосами. Напевне, його почули i по той бiк широкого Дунаю. Нiмцi, шалено вiдстрiлюючись, вiдступали за гранiтнi товстi колони. Цi колони з захiдного боку, вiд Дунаю, пiдпирали тисячотонний Парламент. Хаєцький, прослизаючи попiд стiною, пiдкрався до однiєï з тих колон. За нею вiн угледiв автоматника. Нiмець строчив, не помiчаючи Хаєцького. Мало у тебе очей, враже! Не знаєш ти, що довгi тижнi мiських боïв у лабiринтах Пешта багато чого навчили бiйця Х'аєцького! 170 кварталiв, що ïх здобув у жорстоких боях батальйон Чумаченка, не пройшли для Хаєцького марно. Вони наклали новий вiдбиток на його бойову поведiнку в рiзних умовах. Хома звик уже до цих лабiринтiв, до пiдземель, до барикад на вулицях, до вiкон-бiйниць, до колон-схованок. Вiн уже знає, де йому треба бути обережним, а де — безстрашним стрибком плигнути вперед. Так, як тут. Хаєцький стрибнув збоку, вхопився прямо за гарячий ствол обома руками i рвонув його на себе. За автоматом з-за колони виволiкся й нiмець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорних навушниках, з блукаючими дикими очима. Вiн нiяк не хотiв випустити автомата з рук, наче сам був теж часткою того автомата. Якусь хвилину вони, сопучи, водилися на руках, маючи намiр один одного перехитрити i пхнути в Дунай. Обидва задкували вiд берега. Нарештi Хома, влучивши момент, щосили скрутнув автоматом убiк. Руки нiмця хряснули в суглобах. Якийсь бойчага, зовсiм не знайомий Хомi, пробiгаючи мимо, луснув нiмця прикладом по головi. Нiмець вхопився за голову, поточився, але не впав. Вiн з жахом позадкував вiд високого берега. Дунай темпiв унизу, як прiрва. — Не заточуйся! — важко дихаючи, вигукнув Хаєць-кий i стусонув нiмця його ж автоматом. — Пiдтримаю! Нiмець заточився до берега. Хома, розiгнавшись, пiддав йому чоботом у спину. Нiмець полетiв у воду. Дiялось це блискавично. Весь берег клекотiв i вихрився. Важкий, смердючий дим стелився над рiкою. Штурмовики по всiй набережнiй гранатами i врукопаш добивали противника. Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталiв уже плавом пливли колони полонених. Самi полоненi тепер прискорювали ходу, щоб швидше вийти з-пiд вогню своєï ж артилерiï. Вона без угаву садила по Пеш-ту з висот Буди. Прочимчикувала колона угорцiв з бiлим прапором, iз своïм полковником попереду. — Де плен? — питався полковник. Орловцi та чернiгiвцi показували йому без будапештських карт. Нiмцi брели в колонах, похиливши голови, нi на кого не дивлячись. Однi — ще в своïй унiформi, iншi вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями на шиях. Немов ведуть ïх мiстом з в'язницi на роботу чи в лазню. Вони не мали в собi духу, морального права смiливо зустрiтися поглядами з бiйцями, якi стояли на тротуарах ще спiтнiлi, розпашiлi, радiснi пiсля бою. Було зовсiм не холодно, проте в багатьох полонених пiд носами висiли краплi. — Хоч би втерли свою арiйську рiдину! — гукали бiйцi. Нiмцi не втиралися. Партiю сотнi на пiвтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогоднi особливо збуджений. — Чистокровна череда! —гукав вiн знайомим однополчанам. — Навiть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогоднi нам дозволить сiсти на коней. — А Буда? — Ïй те саме буде! Колони брели i брели. — Було в сорок першому роцi,-— гомонiв до товаришiв на тротуарi якийсь тонконогий лiтнiй пiхотинець в обмотках, накручених туго до самих колiн. — Один було ïхнiй автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш ïхнiх сотню жене. Отак дiла обернулися, братцi. — Iсторiя, братику, iсторiя, — втрутився бас. — Колесо iсторiï... Тютюн ван? — Нинч. Сигари... гаванськi. — Ет, барахло, братику. Кременчуцькоï махорочки б!.. Ну та давай. XXIV Пiсля бою на набережнiй мiнометники, залетiвши в примiщення Парламенту, зiткнулися бiля входу з Ферен-цом. — Ти вже тут, Ференц? — гукнув Вася Багiров. — Уб'ють! Ще ж стрiляють!.. — Уже не вб'ють, — скидаючи капелюх, спокiйно й урочисто вiдповiв художник. — Уже нi. Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку. — Товаришу лейтенант... гвардiï, — сказав вiн з акцентом. — За все... всiм вам... армiï вашiй... спасибi. Черниш мiцно потис йому руку i, не затримуючись, подався разом з бiйцями вгору по бiлих мармурових сходах. За гуртом радiсних, збуджених бiйцiв, розвiваючи йолами свого макiнтоша, поспiшав i Ференц. Вiн вказував на колони монолiтного мармуру, що пiдiймалися обабiч. — Це завезенi з Швецiï... Це з Феррари... Це з Нiмеччини... Монолiти... А Чернишевi ввижалися iншi монолiти — бескеття тих сiрих скель, де зостався лежати Брянський. — Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами — високе мистецтво! Шедеври! Це слово боляче рiзонуло Черниша. Не раз вiн чув його вiд Сiверцева, коли мова заходила про Ленiнград. А то ж хiба не шедеври? Чернишевi спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його. Бiйцi якогось iншого полку групами спускаються назустрiч з ручними кулеметами на плечах, бурхливi, сяючi. Поперед себе, жартуючи, женуть кiлькох обеззброєних фрiцiв. — Куди, брати слов'яни? — ймаються назустрiч. — До мiнiстрiв. — Нема! — Ще сидять у каналiзацiйних трубах! — Го-го-го! Зали, мов гулкi Альпи, вiдлунюють веселими голосами. У вiкна крiзь рiзнокольоровi шибки ллється м'яке райдужне свiтло, сповнюючи зали, фойє i коридори барвистим присмерком. Нiби вступаєш цими бiлими сходами у маревний фантастичний свiт. — Палата депутатiв, — з гордiстю пояснює Ференц, забiгаючи до мiнометникiв то з одного, то з другого боку. Що вище пiдiймалися, то виднiше ставало навкруги. Немов сходили на високi гори. Крiзь проламаний снарядом купол свiтилося небо. Палата депутатiв... Похмурий величезний зал з ярусами стiльцiв. Перед кожним стiльцем столик з табличкою. На нiй прiзвище депутата. Де зараз цi депутати, якi запродали фашистам свiй народ? У Швейцарiï, чи в Баварiï, чи на островi Капрi?.. Внизу посеред залу, як на цирковiй аренi, круглий стiл пiд зеленим сукном. Навколо стола на пiдлозi порозкиданi важкi старовиннi фолiанти в шкiряних оправах. Стоягь крiсла мiнiстрiв, оббитi червоним оксамитом. — Трибуна оратора... Ложi дипломатiв... Ложi журналiстiв. Ференц завмирає вiд гордощiв i пошани. Хаєцький втомлено сiв на одному з крiсел, жадiбно розглядаючи навкруги прикрашенi стiни. Тiльки тепер вiдчув, як ноги гудуть пiсля довгоï напруги. — Хомо! Хомо! — стривожено каже Ференц. — Це фотель мiнiстраï — Мiнiстра? — Хома заглядає пiд себе. — То що ж... вломиться? Нi, здається, стiлець не гiрший за iншi. Пухкий, саме для мене... Ти ж знаєш, Ференц, що допiру мене шпортонуло осколком в найделiкатнiше мiсце-Хома втирається рукавом. Бiйцi розсипались помiж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаïвся часом де внизу зненацька застуканий фрiц. Художник збирає з пiдлоги важкi фолiанти i, витираючи, складає стопкою на стiл. — Що це за книги? — Закони, Хомо. Нашi старi закони... — А, це тi закони, що спiвали, як та скрипка. — Хома несподiвано тонким вертлявим голосом iмiтує скрипку: — Йде весiлля — нап'ємося й наïмося, йде весiлля — нап'ємося й наïмося... Так! А наш бас ïй вiдповiдає, — Хома скандує повiльно, басом: — Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От i побачили. Хiба не так, Ференц?.. Та чого вони, твоï закони, такi пiдтоптанi, пилюкою припорошенi? — Перетру, Хомо. — Перетри, перетри гарненько, Ференц, — повчає Хома, — та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й мiль завелась. Якi добрi, то залиш, а якi поганi, то — в пiч. Натомiсть поклади новi. Такi, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц? — Але це в компетенцiï мiнiстрiв, Хомо. — Як ти кажеш? — Ну... це повиннi нашi мiнiстри... — Мiнiстри... Гей, ви, мiнiстри! — гукає боєць на пустi мiсця палати, нiби там уже справдi стояли перед ним мiнiстри. — Ходiть-но сюди, маю з вами бесiдувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистiв ми допiру виперли в Дунай. Мiсця вам вiльнi. Будь ласка, мерсi, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську полiтику i загинали ïï на вiйну. Хiба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своïми шанцями перекраяв? Хiба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, i Штефан, i кум Прокiп? Нi, ой нi... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гiрко, як сьогоднiшнiм фрiцам. Не посмiхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такi, що цвях перекушу. I рука ще не млiє. Та й сини ще дома ростуть червонi, мов калина, та дужi, мов дубцi! Я ïм пишу, аби-сь дивили з нашоï Вулиги i на Дунай, i за Дунай, i на весь бiлий свiт. Черниш стояв нагорi у палатi сенаторiв, повитiй бiлими присмерками. Мовчки оглядав пишнi окраси стiн, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом i думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, якi йшли i не дiйшли сюди. I боєць Гай, i Юрiй Брянський, i Саша Сi-верцев, i Шура Ясногорська, — всi, навiки чи тимчасово вибулi з строю, немовби щойно пiдiймалися вкупi з цим озброєним натовпом по бiлих сходах i вступили в цю залу. Вiн виразно бачив ïхнi обличчя, чув ïхнi голоси i сам уже в думках звертався до них: Ви не повиннi бути нiким забутi, нi мiнливими полiтиками, нi дипломатами. Бо ви йшли в авангардi людства i без вашоï жертви не було б нiчого... Ридав сухими очима, кричав нiмими словами: Вас людство пiдхопить, як пiсню, i понесе вперед, бо ви були його весняною першою пiснею... Великi дороги армiй пролягли Чернишевi перед очима. Звiдси, з цього високого пункту чужого переможеного мiста, вiн сягав поглядом до незлiченних тисяч сiрих окопiв, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських пiдкiв по замiнованих асфальтах, стогiн забутого пораненого у пiдхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юностi, вiдкривалося перед ним простою своєю величчю. Вiн бачив його сенс зараз яснiше, нiж будь-коли. I хай вiн, може, впаде, як Юрiй Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, вiн i в останню передсмертну хвилину дякуватиме долi за те, що вона не водила його манiвцями, а поставила в ряди великоï армiï на пряму магiстраль. Думки його перервав Багiров, з'явившись з повiдомленням, що батальйон збирається. Спускаючись по сходах з верхньоï палати, Багiров i Черниш почули в глибинi Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидiв глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колiнах, i просторiкував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота бiйцi. Серед них були i самiєвцi, i солдати з iнших незнайомих частин. — Кiнчай ночувати! — скомандував старшина. — Мiнометна, виходь... Хома вилетiв з крiсла... — Будь здоров, Хомо! — тряс йому руку Ференц, прощаючись. — Будь здоров, Ференц... I не кашляй! — Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибi за кушай-кушай... Спасибi за все. Бiйцi загуркотiли мiж депутатськими мiсцями вниз по сходах. З Буди били гармати. Один снаряд, шугонувши крiзь купол, вибухнув у пишнiй приймальнiй залi. Полетiли уламки статуй. Хмарою знялася зi стiн бiла вапняна кiптява. Бiйцi, запорошенi нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свiже повiтря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилiтав сизим, мов сокiл. XXV Увечерi полк лаштувався на марш. Пiдроздiли скупчувались в одному з темних кварталiв. Командир полку Самiєв, зiбравши комбатiв, повiдомляв ïм порядок руху. Пахучi кухнi тряслися через подвiр'я, гублячи за собою жар з пiддувал. Бiйцi поспiшали з казанками вечеряти. Багiров, дiставши знову пiдводи з транспортноï роти, вкладався з матерiальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Iван Антонович змушував своïх мiнометникiв при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозi. Полковi розвiдники гасали на чорних конях. Мiж бiйцями про марш ходили рiзнi чутки: — Кажуть, пiд Турцiю... — А я чув, що на Далекий Схiд. — Брехня... Iдемо на пiвнiч, форсувати Дунай... — Що тут ворожити: куди накажуть, туди й пiдемо. У великому пустому гаражi бiйцi порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучi. Парували нагрiтi колiна ватяних штанiв. Iван Антонович пiдiйшов до одного з вогнищ, розкладеного мiнометниками. Хвиля теплого повiтря м'яко накотилась на нього. Довкола вогнища серед мiнометникiв сидiли лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптiлих казанкiв, присутнi вели спокiйну, видно, давно розпочату розмову. — ...Знаєте, як про це сказав Михайло Iванович? — говорив майор. — Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з свiтовим iменем. Людьми, якi усвiдомлюють свою безпосередню участь у твореннi свiтовоï iсторiï. — Чуєш, Романе? — штовхнув земляка Хома. — Творець свiтовоï iсторiï. — А вони нас трактували нижчою расою... — А ми й будемо нижчою, — каже Хома. — Що-о? — визвiрився на нього єфрейтор Денис Бла-женко. — Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землi, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище? Бiйцi регочуть. Маковейчик грається цiкавим портсигаром. — Ану, покажи свiй трофей майоровi! — пiд'юджують його бiйцi. Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку. — Здорово! — заблищали очi в одного з пiхотинцiв, такого ж молоденького, як Маковейчик. — Тiльки закладай папiр. — Здорово, — каже i майор, удавано вражений. — Ану клацни ще. Маковейчик з простодушною радiстю клацає. — Додому повезеш? — питають його. — Я такоï мiзерiï не повiз би, — каже Хома. — Чи то ж я безпалько, сам не скручу собi цигарки, най його мамi. Вигадка, щоб тiльки очi замилювати. Раз-два — i вже заïдає. Привезти, так мотоцикл. — Або годинник, — встряє молоденький пiхотинець. — Годинникiв у них — як смiття. — Все роскопи, — зауважує Денис Блаженко, не вiдриваючись поглядом вiд розгорнутоï дивiзiйноï газети, яку тримає в руках. — Штамповка. — А скiльки шовкiв, — кидає хтось цозаду. — Штучнi, — заперечує Хома. — Глянеш — очi вбирав а тiльки у воду — вже й розповзається... — Багато у них всякоï всячини, — замислившись, каже майор. — Багато є в них речей, що вражають своïм блиском нашого бiйця... Нам було не до того. Нашi жiнки, матерi й дiвчата за цi роки забули про святковi вбрання. Чоботи та армiйська ватянка стали одягом цiлого народу... Але зате якi багатi ми з вами у чомусь незмiрне важливiшому. Багатi вченням своïм, правдою своєю, що ïï несемо на наших ленiнських прапорах... Скажiть, у кого з них е така держава, — поступово пiдвищував голос майор, — котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю? — Нi в кого. — А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами? Бiйцi сидiли деякий час, задумавшись. Навiть у ïхньому мовчаннi було щось єднаюче ïх. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всiх. Це був момент тоï глибокоï задушевностi, яка так часто з'являється бiля солдатського вогнища мiж людьми, що пройшли вкупi довгу, важку путь i зрiднилися в боях. I радощi, i болi, i спогади, i мрiï для них давно вже стали спiльними, як у дружнiй сiм'ï. Черниш дiстав з кишенi трикутник листа i, нахилившись до багаття, розгорнув його. Котрий уже раз лейтенант його перечитує, — подумав Хаєцький. Це був перший лист вiд Шури Ясногорськоï, одержаний Чернишем сьогоднi. Здрастуй, Женю, — писала вона. — Лежу в армiйському госпiталi, якраз у тому, де колись сама працювала i зустрiла Шовкуна. Тут же i Саша Сiверцев. Ми часто сходимося з ним i згадуємо полк. Полк! Скiльки в цьому словi для нас i туги, i болю, i невимовноï чарiвностi. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапештi, чи пiд Єстер-гомом, чи пiд Комарно? Ми щодня гадаємо про це з Сашею i нiяк не можемо вiдгадати: скрiзь, де найважчi боï, там, нам здається, i ви. Звiдси, збоку, все перед нами постає в якомусь особливому свiтлi. Кожен крок нашого пiхотинця здається подiєю, вартою лiтописiв. Женю, яка я щаслива... Так, саме щаслива... Хай тебе не дивує, що пiсля всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались i не кровоточать. Нi, Женю... Золота трансiльванська сопка горить не згасаючи i не меркне, не меркне. I тiльки велич того, за що вiн загинув i за що готова загинути я, дає менi сили i вiдчуття щастя навiть у найтяжчу мить. Бо хiба щастя—це тiльки смiх, i насолода, i ласки? Так уявляти його можуть лише вузькi, обмеженi люди, якi нiколи не були бiйцями i не мали свого полку i свого прапора. Хiба такi дрiбнi щасливцi не гiднi жалю? Та це. Женю, ти знаєш краще, мабуть, за мене. Знаєш i те, як остогидло менi вже госпiтальне лiжко, i оцi процедури та режими. Хочеться швидше звiльнитись вiд них i знову до вас, нога в ногу з вами... Надворi подали команду: — Офiцери, до комбата! Євген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутнiх уже не було. Бiйцi гасили вогнища, виходили на подвiр'я. В темрявi лунали короткi команди, шикувались пiдроздiли. Пролiтав снiг. По захiдному берегу за мерехтiнням бiлоï вiхоли палали гори. Освiтились бетонованi бики високих дунайських мостiв. Порванi ферми гнулись у багряну воду, демов пили ïï спрагло i нiяк не могли напитись. Дуная червонiв. — Прапороносцi, в голову колони! — пролетiла команда командира полку. Пiдроздiли рушили. Iтимуть вони спочатку помiж темних ущелин розбитих квзрталiв. Потiм вийдуть у лридунайськi поля, занесенi снiгами. Iтимуть цiлу нiч, чуючи канонаду лiворуч i праворуч на флангах. Iтимуть просто в неï, не вагаючись i стискаючи вiряу зброю. Попереду взвод прапороносцiв з :полковим прапором у цупкому брезентовому чохлi, з позолоченим вiнчиком зверху на древку. Офiцери на ходу будуть поглядати на компаси, що свiтитимуться в темрявi на ïхнiх руках. Iтимуть, iтимуть, iтимуть... Золотий вiнчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бiйцiв. КНИГА ТРЕТЯ ЗЛАТА ПРАГА Девици поютъ на Дунай. Вьются голоси чрезъ море до Кiева. Слово о полку Игореве I Наступала велика весна. Обрiï ширшали, день просторiшав. З кожним перейденим кiлометром сонце припiкало все дужче, наче бiйцi самi наближались до нього. Наступ набирав щодень навальнiшого темпу. Куцих топографiчних карт вистачало всього на кiлька годин руху. Посланi з вищих штабiв, вони ледве встигали наздоганяти наступаючi вiйська. За двi доби полк з боями пройшов вiд Грону до Нiтри i форсував ïï в мiстечку Новi Замки. А подяку командування, одержану за визволення Нових Замкiв, бiйцi вже читали за десятки кiлометрiв вiд Нiтри, на рiчцi Ваг, третiй словацькiй притоцi Дунаю. Сухi шляхи закурилися в глиб Словаччини. Шинелi висохли i стали легкими, мов пташинi крила. Може, тому, що полк зустрiв наступаючу весну в походi, у бiйцiв складалося враження, що саме поняття часу залежить вiд них, вiд темпу ïхнього наступу. Чим наваль-нiше вони йшли вперед, з боями форсуючи холоднi скреслi рiки i задихаючись в гарячих маршах, тим швидше, здавалось, наступає весна. Довгождана пилюка квiтневих дорiгi Уперше в цьому роцi закурилася ти над вiйськами. Не та, що роз'ïдала нам очi в 41-му, не та, якою ми труïлись тодi в украïнських спраглих степах! То була важка пилюка горя, змiшана з гiркою сажею палаючих рiдних осель... А ця — золотиста, легка, квiтнева! — росте обiч тебе могутнiми крилами, вiщуючи велику сонячну весну. Бурхлива супутниця походiв, вона вже, здається, має в собi присмак перемоги. — Дивно! — вигукує посiрiлий вiд кiптяви Маковей до Романа Блаженка. — Аж на зубах скрипить, а якось приємно! — Воно-то приємно, та коли б посуха не вдарила... Вони скачуть верхи за ротними пiдводами. Навкруги стеляться родючi придунайськi рiвнини. Десь-не-десь бовванiє на обрiï самотнiй словак iз самотнiм волом у плузi. Сонце, звернувши на захiд, рикошетить промiнням по далеких польових озерах. Над торiшнiм комишем уже звиваються бiлими табунцями крячки — першi листiвки, викинутi в поля великою весною. Попереду вся дорога двигтить вiйськами. Вирують у хмаровиннi пiднятоï куряви пiдводи, вершники, машини. Сотнями срiбних молодикiв зблискують пiдкови на сонцi. Спокiйно погойдуються на лафетах полковi гармашi. Обганяючи мiнометникiв, пропливають одна за одною катюшi, грацiозно несучи приховану в собi грозу. Гомiн маршу, як завжди, збуджує Маковея. Наче крiзь величезний радiсний оркестр пролiтає вiн, ротний соловейко. Йому хочеться спiвати. Маревнi красунi лукавим натовпом скачуть довкола нього в повiтрi, злегка пiдспiвують хлопцевi. — Романе, яких я дiвчат бачив у Галантi! — Ех, Маковею, Маковею... Начувайся. Буде тобi вiд старшини. Ми тут усiєю ротою тебе шукали... — Перед старшиною я вже вiдрапортувався... Вибатькував на перший раз, та й усе!.. — Щастя твоє, хлопче, що не пiд час бою вiдстав... — Дурний би я був — пiд час бою вiдставати! Тодi дали б штрафну за це... Але ж якi там дiвчата 1 Бачив би ти ïх, Романе... — Телефонiст солодко заплющився, покрутив головою: — Пави! Цiєï весни молодий солдатський хмiль бродив у Ма-ковеєвiй кровi бурхливiше, нiж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не до кожноï дiвчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому кухоль води через паркан, друга лукаво посмiхнулася, виглянувши з вiкна, третя... — Гляди, хлопче, щоб тi пави не збили тебе з пантелику... — Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють з костьолу та як попливуть вулицею — очей не вiдiрвеш!.. Хустки на них яскравi, спiдницi короткi та круглi, як обручами напнутi... Iдуть тротуаром у червоних чобiтках, маленькi молитовнички до грудей притискують та з-пiд хусток на мене тiльки зирк-зирк!.. А чобiтки ïхнi — дзень-дзень... Iду собi поруч них на конi та розглядаю. — Марусино! — гукаю однiй, найкращiй... А вона посмiхнулась менi, зупинилась бiля хвiртки: — Я нем Марузина, я Iринка! — Ах, Яринка! Йов, кажу. Хочу, кажу, подивитись, що там у тебе так гарно бренькає, коли ти йдеш вулицею... Покажи-но своєдзiнь-дзiнь-дзiнь!.. Тодi вона глянула на мене — тiльки так глянула! — i, засмiявшись, пiдняла свiй червоний чобiток! I що б ти думав, Романе? Дзвiночок!.. Просто мiж високим каблуком i пiдошвою в неï припасовано маленький, як гудзик, мiдний дзвiночок... — А я, кажу, Яринко, думав, що то сама земля пiд тобою подзвонює... Ех i дiвчина ж! Повела грайливо очима, цокнула по дзвiночку своïм шкiряним молитовничком, i дзвiночок аж засмiявся!.. Чудово!.. Але ж, бачу, ïхати вже пора. Торкнув коня, а Яринка як гляне на мене... I жалiбно якось, i перелякано: — Хова? — Фронт, кажу. — Не треба фронт... Не любiм фронт... Ну, що ти ïй скажеш на це?.. Доки й за рiг не звернув, все стояла на мiсцi, як вкопана, та дивилася менi вслiд... — Ой хлопче, хлопче, —докiрливо каже Роман, — не грайся з вогнем. I незчуєшся, як десь в капкан попадеш... — Що ти менi мораль читаєш? — спалахнувши, вигукує Маковей. —Завзялися, опiкуни! I ти цiєï, i Хома цiєï, i всi цiєï! Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже не малий, розумiю дещо! — Маковею, — спокiйно вiв Роман, — я прожив два твоï життя, послухай мого слова, спасибi колись скажеш... Хiба я, хiба Денис, хiба офiцери щось зле тобi зичать, коли приструнчують тебе щоразу? Та вся рота вболiває за тобою, як за рiдним сином!.. Ти, правда, хло-пак справний, в боях авторитет здобув... I грамотнiший за багатьох iз нас, i медалi тобi недурно навiшано... Але ж молодий та ласий на все, що в очi б'є! — А що ж, по-твоєму, в мене душа з лопуцька? — Тож-то й воно, що душа в тебе молода та гаряча i довiрлива до всього... Оберiгай ïï, Маковею, не звихни нiде!.. Хiба забув, скiльки в Будапештi шпигунок нашi хлопцi ловили? Скiльки там всяких жевжикiв у дамськi жакети перевдягалося? Вже в них i пов'язки на рукавах, вже вони й антифашисти, вже вони й пiдданцi iнших держав—пащпорти в них заздалегiдь заготовленi... Думаєш, для чого то? Думаєш, добра тобi мислять отакi типи? Тiльки й гоноблять, щоб кудись тебе завести одного, без товаришiв, та впоïти метиловим спиртом, та й ножакою в спину... Це тобi, хлопче, не вдома, тут iнша територiя... — То, виходить, уже й на дiвчину глянути грiх? Уже й пожартувати з нею не можна? — Грiх не грiх, а береженого й бог береже, Маковею... Думаєш, то червонi чобiтки до тебе подзенькують? То спокуси твоï, Маковею!.. Ходять вони вулицями в дiвочих чобiтках, обступають тебе звiдусiль та очi з тебе рвуть! Все тут маєш перед собою, все для тебе виставлено: вина панськi, картинки соромiцькi, жiнки тонкобровi... Бери, Маковею, втiшайся!.. Хто легкий на втори—одразу накинеться... А про те й не подумає, що вина тi, може, з отрутою, а жiнки тi, може, з поганими хворобами, а в картинках тих — розпуста! То це не капкани? А ти ïх обiйди, переступи, прогорни вбiк та iди своєю дорогою, куди твоя мiсiя пролягла. Глянь, якi шляхи ще перед тобою стеляться! Такi шляхи, що як встануть, то й неба дiстануть! Маковей мимохiть подивився на далекий шлях, що лiг перед ним, оповитий золотистою курявою, загачений вiйськами. Нi кiнця йому, нi краю... До самого обрiю пролiг, ввiйшов у самий обрiй, що палахкотить над ним грандiозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане, то й справдi неба дiстане? Маковей присмирнiв, задумався. — Хiба я цього не знаю, Романе? Не такий вiтрогон, як декому здається... Яринки я сьогоднi i в вiчi не бачив! Блаженко люто витрiщився на юнака. — Як не бачив? — Та так... Це тiльки... намрiялось менi. — Тьху на твоï вимрiйки! I це ти менi баки ними забиваєш всю дорогу? — Так вона ж була! Тiльки не в Галантi, а ще в Камендiнi на плацдармi... Я бачив ïï, коли ïздив у полк за орденом... — Коли це ще було... — А от сьогоднi чомусь пригадалася, встала перед очима, так я й розповiв тобi... Чобiтки отi червонi, i дзвiночки, i усмiшка... Не йдуть з-перед очей, хоч убий... Дивний ти, Маковею... Завжди говориш, мов сни переказуєш... Надумався мене своïми казками бавити. Весна на тебе дiє — ось що я тобi скажу. — А на тебе не дiє? Роман перемовчав, явно ухиляючись вiд грiховноï вiдповiдi. Потiм знову нарiпився на хлопця: — Де ж ти, в такому разi, бестався, що ми тут з нiг збилися, тебе шукаючи? — В мене кiнь засiкся, так я перев'язував, щоб старшина не загледiв та не виганьбив принародно. Знаєш, вiн як почне!.. I нiчого взагалi було панiку пiднiмати... Що я вам — дитина на ярмарку? Нiхто вас не силував бiгати, висолопивши язики... — Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, — розсердився Блаженко. —Може, думаємо, здуру десь хлопець у бiду вшелепався, може, допомогти йому треба... — Не вшелепаюсь, — засмiявся Маковей, — будьте певнi! — Може, саме тому й не вшелепаєшся, що всi товаришi пiклуються тобою... Дружба, брате, велике дiло. Бач, як тiльки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефонiст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же iнакше? Вся рота хоче, щоб iз тебе люди були. Хлопець замрiяно слухав, розглядаючи високi стожа-ри палаючого заходу. — Що тобi? Освiту маєш за вiсiм класiв — не те, що ми, церковноприходськi... Казанок у тебе на плечах варить нiвроку... Кров ще, як у первiстки, грає... Та ти при бажаннi навiть в офiцери можеш вийти! Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кiнця, немовби горiла. Захiд палахкотiв усе дужче, польовi озера зачервонiлися, нiби налитi ясною кров'ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсiм червоно-бурою. Далеко на обрiï дорога вигиналася, зникаючи десь пiд самим сонцем. Там, на небосхилi, силует колони ледве синiв, тягнучись по рожевому тлi, як нерухома смуга лiсу. Можна було тiльки здогадуватись що й там, далеко, все, як i тут, гуркоче, рухається вперед, все, як i тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеляється повiльними хвилями на довколишнi словацькi нивки. Маковей мiряв поглядом шлях, стиха усмiхався йому. — А таки як встане, то й справдi неба дiстане!.. Це ти правду сказав, Романе! Зненацька ззаду хтось огрiв канчуком Маковейчико-вого коня, аж вiн звився пiд своïм вершником. — Гони, не давай мочитись! — пролунав знайомий голос. Мiж вершниками, як iз землi, вирiс Хома Хаєцький. Гарячий, закiптюжений, наче щойно з-пiд молотарки. Впрiв, най його мамi, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечi фуфайки, товстим шаром осiла сiра пилюка. Ледве помiтно жеврiють з-пiд неï червонi старшинськi молотки. Вже понад мiсяць Хома старшинує. Васю Багiрова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кiлька знаменщикiв, i Багiров у числi iнших ветеранiв-сталiнградцiв пiшов на змiну загиблим. А в ротi його заступив Хаєцький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому ïздовому, як не героєвi Будапешта? Командир роти призначив, а замполiт Воронцов, дiзнавшись про це, благословив: — Добре. Вiтаю вас, товаришу Хаєцький... Тепер ви розгорнетесь. I тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже ротi господарство бiльше, нiж було ранiш. Вишколений Багiровим, упевнено гнув свою старшинську лiнiю. Маковеєвi спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помiчає... Ось i зараз, порiвнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцевi: — Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуляє... Насамперед поведеш коня до ветлазарету... — Для чого? — Вiн ще питає для чого... Засiкся ж! I звiдки тобi це вiдомо, чортiв допiру! Адже кiнь навiть не шкутильгає! — подумав Маковей i став захищатися: — Я промив, забинтував! — Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрiбен ох-тiол. Пора вже тобi дещо тямити в медицинi... Зробиш, що сказано, i доповiси. — Слухаюсь, — миркнув телефонiст. — А зараз — гони!.. Деякий час вони ïхали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облiтало шматтями, раз у раз щулився i завзято, по-собачому, клацав зубами то в бiк Романового коня, то в бiк Маковеєвого. Далеко попереду, в ледве мрiючiй головi колони, сiдало сонце. Ребристi хмари вподовж обрiю розжеврiлися, .стояли, мов золотi гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Однi зовсiм близько, iншi за ни-йи, iншi ще глибше, так, здається, i пiшли кудись аж на Край свiту. А мiж тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючiй розкошi. Затопило рум'яним Сяйвом весь простiр навкруги себе, охопило пiвнеба Стожарами. Роман закурив, глянув на сонце, потiм на товаришiв. Хаєцький i Маковей уже, здається, забули про свою гостру розмову, ïхали плече в плече, мовчки свiтячи поглядами на захiд. Всi троє притихли, мовби завороженi чарами цього ясного весняного вечора. — Заходить, — нарештi заговорив Хома, задумавшись. — Де то воно заходить, Маковею? — За Вiднем, може... Нi, Вiдень лiвiше, i Братiслава лiвiше... За Прагою заходить, за золотою Прагою... — Чому — золотою? Телефонiст на мить завагався: справдi, чому? — А чому — Злате Моравце? Народом так названо: Злате Моравце, Злата Прага... Сьогоднi на станцiï, коли я коня порав, менi два чехи допомагали... Поспiшайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу... Там на вас вельми чекають... Гуркiт пiдвiд, рокiт моторiв, iржання коней — все ставало зараз помiтно лункiшим, нiж вдень. Дзвiнкi вечiрнi поля неначе самi пiдхоплюють i пiдсилюють гомiн походу. Праворуч i лiворуч в степах скрiзь рухаються вiйська. Всi словацькi шляхи сьогоднi задимились на захiд. Тепер i звiдти, з паралельних димуючих дорiг, лункий весняний вечiр передає Маковеєвi — через луки, через озера! — музику моторiв, якоï ще годину тому було не чути. Хлопцевi пригадалися осiннi мряки-тумани десь бiля Тиси... Довгi-предовгi ночi, багнистi темнi поля... Хриплi команди, що глухо тонуть у сивому мороцi... Там навiть звук власного голосу, обважнiлий, наче вiдсирiлий, падав за кiлька крокiв вiд тебе... А зараз як лунко та дзвiнко навкруги! Що то — весна... Здається Маковеєвi, коли б вiн оце заспiвав, то почули б його аж на самiм Днiпрi... По голосу впiзнали б дiвчата: наш Маковей! Десь на Дунаï спiває, а в Орлику чутиi.. Тим часом на заходi сонце невтомно зводило своï величезнi сяючi будови, ставило iз золотих хмар золотi мiста з вежами, соборами, кучерявими садами. I все те свiтилося зсередини, весь час немов розжеврювалося. — Ви бачите — мiсто в хмарах! — схвильовано гукнув Маковей товаришам. — Дивiться, яке воно золотеï Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами... А мiж ними — хвилi, хвилi, хвилi, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять... Видовище захопило всiх. Однак незабаром з'ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах своє. Хомi ввижався золотий величезний трактор, що пiднявся дибки над усiм заходом. Роман запевняв, що то гiганти ковалi стоять з молотами над здоровенним ковадлом i щось кують. А Маковей наполягав, що то таки — мiсто. — Ну, як ви його не бачите? Хто знає, може, то Прага? Мо, вона й справдi золота? Широко, бентежно вiдкритi очi горiли йому райдужним переливом далекого неба. — Там десь нас чекають! Сонце зайшло, степовi озера згусли i стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивiв по вибалках, рясно всипаних горбиками пiдземних кротячих поселень. Позаду в колонi хтось радiсно закликав товаришiв, щоб глянути вгору: високо над вiйськами пролiтали на пiвнiч журавлi. — Бач, як дисциплiновано летять, — визначив, задерши голову, Хома. — Навiть дистанцiю зберiгають! II Старшинувати Хаєцький почав напровеснi. Полк тодi саме наступав у горах пiвнiчним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край... Голi шоломи сопок, темнi масиви лiсiв. Урвища. Провалля. Розмитi зливами дороги. Несамовитi гривастi потоки, що розбухали з кожною годиною. Противник вiдкочувався крiзь гори за Грон. Висаджував у повiтря за собою мости i мiсточки, забивав стежки завалами, мiнував нависаючi над ними скелi. Головний тягар наступу в цi днi виносили на собi сапери. Всi пiдроздiли допомагали ïм. Мало не кожний пiхотинець iшов уперед з кайлом або сокирою, мов будiвничий. Доводилося щодоби форсувати кiлька водних рубежiв, настеляючи для артилерiï i важких обозiв свiжi мости в таких мiсцях, де ïх не було споконвiку. Дощi прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянистi холоднi вiтри-зав'юги. Однак молода провесiнь з кожним днем все вiдчутнiше нагадувала про себе. Навiть у негоду крiзь хмари соталося стiльки високого свiтла, що повiтря навкруги здавалось не сiрим, не похмурим, як восени, а майже бiлястим, променистим. I обличчя бiйцiв, блискучi, вмитi, насiченi дощами, здавалось, були весь час злегка осяянi звiдкись невидимим сонцем. В горах майже не було населених пунктiв. Лише коли-не-коли траплялись убогi селища угорських та словацьких лiсорубiв. Гвардiйцi не зупинялись в них нi ночувати, нi перевзутись, нi вiдпочити. Доводилось минати ïх, несучи далi в набряклих шинелях воду численних гiрських потокiв, форсованих вбрiд. Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишнi безплiднi мiсця, нарештi мусили видавати коням, як i своïм гвардiйцям, рацiони розкислих сухарiв. В такий час Iван Антонович Кармазин одержав розпорядження — вiдкомандирувати старшину Багiрова в полк. Цього разу Антонович не мiг навiть нарiкати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович i вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже вiн iшов до прапора, адже честь, виявлена йому, — це була честь для всiєï мiнометноï!.. Старшинськi справи, за наказом Антоновича, прийняв Хаєцький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня i товсту плетену нагайку. — Гримiла наша мiнометна i гримiти буде! — запевнили товаришi Васю на прощання. А вiн, зiбравши своє немудре солдатське майно, що вмiстилося йому в кишенях, i подаючи розчуленому Хомi руку, весело заповiв: — Тримай, друже, кермо, не вiдхиляйся вiд гвардiйського курсу!.. Легко було Васi сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамi! Ще й досi була Хаєцькому впомки та перша нiч його незвичайного старшинування. Гiрка i повчальна нiч... Добре пам'ятав ïï i командир роти. Батальйон Чумаченка саме змушений був тодi затриматись пiд гiрською норовистою рiчкою. Запаливши смолоскипи, дубiючи в крижанiй водi, роти наводили переправу. Деяким пiдроздiлам, в тому числi й мiнометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарештi можна було вiдiспатись за все. Розташувались тут же, бiля рiчки, пiд дощем, на кострубатому камiннi. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бiйцi швидко поснули. Мокрими купами тiл посплiтались пiд возами, попригрiвались пiд попонами бiля теплих тулубiв виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по своєму табору, перевiряючи пости. За деревами шумiла чужим шумом рiчка, метушились люди iз смолоскипами в руках, стукотiли сокири. Час вiд часу по той бiк рiчки, в чорнiй глибинi протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрiлка — то батальйоннi автоматники, форсувавши рiчку на казанках, вели десь розвiдку боєм. Хоча Iван Антонович уже промок до останнього рубця i, здавалося б, для нього в такому станi має бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак вiн усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як iншi. А дощ суцiльним шумом облягав усi навколишнi лiси, темнi кручi та висоти. Десь у темрявi бiля возiв Хаєцький голосно сварився з неслухняними кiньми. — Я вижену з тебе отi забобони! — гукав Хома коневi. — Будеш ти менi шовковим! I чого вiн досi товчеться? — подумав Кармазин про свого нового старшину i, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тiл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалiк впiзнав Антоновича i з характерного чвакання його чобiт, i з того глухого покректування, з яким Антонович повiльно спускався з горба, одначе вважав за потрiбне зупинити начальство грiзним окликом: — Хто йде? Щось промимривши у вiдповiдь, Iван Антонович пiдiйшов до подоляка впритул: — Чому досi не спите, Хаєцький? — На посту, товаришу гвардiï старший лейтенант. — На якому посту? — здивувався Iван Антонович. — Хто вас призначив? — Видите... Я сам себе призначив. Старшинi, звичайно, зовсiм не належало стояти на посту, i Хома це добре знав. В ротi Iснував порядок, за яким на вогневiй несли варту призначуванi офiцерами бiйцi обслуг, а бiля пiдвiд старшина мусив виставляти ще окремий автономний пост iз числа ïздових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподiвано застав свого висуванця. — Вам права старшини вiдомi? Хома надувся в темнотi, як сич! — Вiдомi. — То чому ж ви в такому разi своïх пiдлеглих повкладали спати, а самi стоïте над ними в ролi няньки? Якийсь час Хаєцький мовчав. Потiм, набравшись духу, затяг зi своïм повноголосим подiльським виспiвом: — Товаришу гвардiï старший лейтенантi — Антонович давно вже помiтив, що Хома починає отаким манером спiвати всякий раз, коли йому вiд чогось боляче i прикрй на душi. — Всi ж ми однаково не спали; i я, i вони. То чи ж менi ноги посудомить — вистояти якусь годину? А не стань — одразу розмови почнуться! — Спокiйнiше, Хаєцький... Якi розмови? — Звiсно, якi... Бач, скажуть, як заначальникував, так уже i взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все вiдрапортують в артiль... Взявся, скажуть, Хома собакою на землякiв... Iван Антонович слухав Хоминi скарги i диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав своє право зубами? Який самому генераловi не попустив би свого нi на вершок? I ось тепер, ставши начальником, вiя раптом заспiвав отакоï... Мовби застидався тих широких прав, якi були йому наданi. — То хай краще я самотужки всi лямки тягтиму, анiж маю нарiкання терпiти!.. — Еге-ге, — сказав Iван Антонович. — Бачу, ви, Хаєцький, погано зрозумiли своï командирськi функцiï. Те, що ви солдата жалiєте, це добре. Командир — батько своïм бiйцям i мусить ïх жалiти. Але те, що ïхню роботу ви хочете перевалити на своï плечi, — не вже погано. Бо хоч якi мiцнi будуть плечi одноï людини, проте нiколи вони не витримають того, що витримають плечi колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Вiдстоявши години за рядового, ви потiм звалитесь з нiг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевiряти? Хто буде викопувати влий прямi старшинськi обов'язки? — Мене вистачить на все. — Не вистачить, Хаєцький, нiч крiзь нiч... Звалитесь неминуче. Вдень почнете дрiмати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. I буду вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього ïздового, замiсть якого ви коней зараз пораєте, а персонально з вас, I не питатиму, чи спали ви, чи нi. I навiть коли з нiг звалитесь, то не пожалiю, а, навпаки, жорстоко за це покараю. Бо коли солдат звалився з нiг лише завдяки своïй власнiй... необачностi, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Хаєцький. Подумайте} старшина роти, — Iван Антонович пiдняв палець угору, — ïздових стереже! Коней ïм годує! А вони собi сплять сном праведникiв... Ну, як це назвати, Хаєцький? Вiдповiдайте. — Панiбратство, — подумавши каже Хома. — О, саме воно!.. А де панiбратство, де лiбералiзм, там уже не питай залiзноï дисциплiни. Там уже старшинi й на голову вилiзуть. А тому, — Антонович перейшов на грiзний тон, — вiд сьогоднi наказую: вам, як старшинi, на пост не ставати. Коня пiд сiдло взяти собi найкращого. Артиста вiзьмiть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина ïде! Взiрець для всiх!.. I нiкому — нiякого спуску. Все, що пiдлеглим належить, — дайте. Все, що належить з них, — вiзьмiть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всiх пунктах. Вам зрозумiло? — По всiх пунктах. — Ми на вiйнi, товаришу Хаєцький, — вже м'якше заговорив Антонович, — i ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подумає. Не потурайте нi на що. Бо ви не менi догоджаєте, не Iвановi чи Степановi, ви здiйснюєте волю Батькiвщини, Все вiдкиньте, все забудьте, крiм неï, крiм обов'язку. Дiйте неухильно, чесно, справедливо. I тодi, хоч який будете суворий та нещадний, бiйцi нiколи не перестануть вас поважати й любити. Iван Антонович схилився бiля воза на ящики мiн, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед ïздових свого земляка i приятеля Каленика. — Каленику, вставай! Ïздовий щось миркнув i зiбгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече. — Вставай! Кому сказано! Очманiлий Каленик неохоче пiдвiвся, сiв. — Що таке? — На пост! — На пост? — Каленик смачно позiхнув. — А котра зараз година? Хiба ти своє вже вiдстояв? . — Уже вiдстояв. — Щось дуже швидко... — Судилося стiльки. — А Гмиря де? Хай зараз вiн стане, а я пiду в третю. — Нi, ти станеш зараз. — То ж чому? — А тому, — розлютився Хома, — що встань, коли з тобою командир розмовляє! Приятель схопився, як опечений. Коли Хаєцький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, бiля воза. Нап'ята палатка халабудилась йому на головi, обстрiлювана лопотливим дощем. Чому ж вiн сам досi не лягає? — подумав Хома про командира роти. — Весь день нарiвнi з нами рвав собi жили i вночi не приляже... Хомi навiть жалко стало Антоновича. — — Товаришу гвардiï старший лейтенант!.. . Антонович не вiдповiв на оклик. Схилившись на ящики, вiн уже мiцно спав. Стоячи спить, — дружелюбно усмiхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий пiдхопити його на руки, якщо падатиме. — Стiй, Антоновичу, стiй, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо звалишся отут бiля воза з власноï провини, то ще й кару приймеш... Вранцi, перед тим як рушити на переправу, Хаєцький зробив ревiзiю на возах i доповiв командировi роти про наявну кiлькiсть мiн. Було по боєкомплекту на кожному возi. — Бiльше не пiдiймете? — поцiкавився Кармазин. — Бiльше?.. — зам'явся Хома. — Чого ж... можна спробувати... Правду кажучи, йому й самому кортiло довантажити пiдводи ще бодай сотнею мiн, користуючись тим, що машини полкового боєпостачання стояли зараз пiд боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть вiдстати, адже ще невiдомо, якi там гори пiдуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездорiжжя, бескеття? Зарiз! Тодi додаткова сотня мiн була б як нахiдка. Хома вже давно все це обмiркував, прикинув собi оком можливостi транспорту. Не випадково вiн, тiльки почало свiтати, взявся за ревiзiю. Але рiч у тому, що на возах, крiм боєприпасiв, ще чимало мiсця захаращувало й особисте майно бiйцiв та офiцерiв роти, в тiм числi й речi самого Антоновича. Як тут бути? В якiй формi викласти Антоновичу своï жорстокi намiри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х'оминого вагання. — Старшина... — Я! — Негайно очистити вози вiд усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стрiляти або вибухати. Натомiсть довантажитись боєприпасами. — Слухаюсь! Дозвольте почати? — Починай! За мить Хаецький уже був иа возi. Бiйцi, передчуваючи розправу, обступили його з усiх бокiв. Якось випало так, що першим потрапив Хаєцькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро. — Чиє? — дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чиïми речами мав справу. — Старшого лейтенанта, — попередив ординарець по-божно. — Приймай! — гукнув Хома ординарцевi i пошпурив йому речi до нiг. Пропали авторучки, — покiрно подумав Антонович, мовчки спостерiгаючи цю сцену. Всi знали, що в його ранцi, крiм бiлизни та чистих зошитiв, наготованих уже заздалегiдь для рiдноï школи, зберiгалася цiла колекцiя авторучок, що ïх бiйцi дарували Антоновичу пiсля кожного бою. — Тепер каюк ручкам... Напевне, всi потрощились... — Ну, що ви на це йому скажете? Нiчого й не скажете, — смiявся Черииш у вiчi Антоновичу. — Смiйся чужому горю. Радий, що в тебе нiчого нема, крiм польовоï сумки. А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкi ящики, вичитував за лiбералiзм ïздовим, якi, мовляв, приймають на сохрану рiзний мотлох. — Чия ковдра? Трофейна ковдра майнула з воза. — Чиє торбисько? Брати Блаженки дружно стали перед Хомою. — То наше, — заявив Роман. — Кидай сюди. Але Хома, перш нiж кинути блаженкiвську торбу, ради цiкавостi зазирнув-таки, що там у нiй напхано. — О людино! — загримiв вiн до Романа. — Сирицею мiшок набехкав! Тьху!.. А-а, шкодив би твоïй мамi! Сти-дав би ся з таким мотлохом на переправу в'ïздити! Гляньте, гвардiйцi, на Романiв трофей: повен мiшок сирицi! Чи не на посторонки для своєï тещi надбав? — Не глузуй, Хомо, — суворо втрутився Денис. — То на гужi до хомутiв. Писали ж тобi, що збруя в артiлi нiкудишня, все нiмець виграбував, в мотуззя коней запрягають... — То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артiль понесеш? — А понесу! — То неси! Бог на помiч!.. Хома кинув Блаженкам ïхнiй мiшок i взявся за iнший. — А це чий сидiр? — Моє! — пiдбiг Маковей. — Що ти сюди впер, Тимофiйовичу? Так наче кiстлявого фрiца зашморгнув. — То запасне сiдло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Iншим разом Хаєцький, безперечно, зважив би на Маковеєвi просьби. Як i вся рота, Хома патронував малого телефонiста i, де тiльки мiг, виявляв йому своє високе заступництво. Але зараз вiн був нещадний. — Не пiдбивай мене, Маковею, на грiх. Що мус, то вже мус. Метаючи ранцi та речовi мiшки, Хома добувся нарештi i до свого власного майна. Стоячи на возi, вiн узяв свiй мiшок за гузирi, витрусив з нього скарби на ящики, став перебирати. Змiна бiлизни, бритва та помазок, пара халяв, вiдрiзаних вiд зношених домашнiх чобiт, та полотняний домотканий рушник... Не важке Хомине майно, однак i йому немає мiсця на армiйському возiï Важка навiть голка для солдата в походi!.. Взяв гаптований рушник на руки, розгорнув, i гiлляста калина зачервонiлася до бiйцiв далекими рiдними краями, тьохнула вишитими соловейчиками. — Патку мiй, патку! Власними руками Явдошка цi узори виводила!.. Давно зберiгав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жiнко, не осуди, любко! Пускаю твоï вишиванi соловейки на високi гори! Летiть, коли вже на те пiшло!.. — Не викидай, Хомо, — запротестували товаришi. — Халяви кинь, а рушник залишi. Хаєцький постояв якусь мить, вагаючись, i нарештi послухався ради. Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишенi. — Не багато заважить. Може, навiть легше буде з нею в походi. ...Все це дiялось напровеснi в похмурих придунайсь-ких горах. Вiдтодi вже минуло понад мiсяць. Хома оговтався, призвичаïвся до своïх нових обов'язкiв. У гiрських переходах вiн був помiтно схуд, а тепер знову ввiйшов у норму, навiть ще бiльше роздався в плечах, смаглява туга шия напинала йому комiр. Гори зостались далеко позаду, сiрий камiнь змiнився словацьким рахманним чорноземом. Не провесiнь, а вже справжня весна дихала навкруги. Iдучи в колонi на далекi вогневицi гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив нiздрями знайомi з дитинства запахи весняних, розпарених за день полiв. Пахло рiдним Подiллям, прiсними земляними соками, хмiльною силою майбутнiх урожаïв. — Як усе тут Украïну нагадує! — збуджено озирався Хома на всi боки. — Може, це ми землю вже кругом обмiряли та й знову додому повертаємось? Ти чуєш, Романе? Чуєш, Маковею?.. I земля, i села пiшли знайомi, немов уже баченi колись давно. Спiвуча, зрозумiла словацька мова радiсно заздвенiла звiдусiль... III — Добри ранок, пане вояку! — Здорова була, сестро! Десь поблизу бiйцi вiталися з словачками. Сагайда крiзь теплу дрiмоту слухав ïхнiй голосний, милозвучний гомiн, думаючи, що це, певно, йому ще снується сновиддя. Хiба вже справдi ранок? Вiн повiльно розплющив очi i радiсно вразився: просто над ним, вся в цвiту, розкинулась вiттям тендiтна яблунька. Немов прийшла звiдкись вночi i стала в головах. I всi дерева навкруги, якi вночi були чорнi та царапкi, мовби виплетенi з колючого дроту, тепер стояли бiло-рожевi, м'якi, святковi. Золотi бджiлки гули, метушилися в пелюстках, то ховаючись мiж ними в чашечках, то з'являючись звiдти ще золотiшими. Тепле, спокiйне повiтря було наскрiзь чисте, все пройняте сонячними блискiтками. Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тiлi солодку повноту сили i енергiï. Зовсiм близько на заходi височiли гори. — Малi Карпати, тягнучись могутнiм пасмом десь iз пiвночi краïни до самоï Братiслави. Вночi, коли полк пiдiйшов до них, гори були темними, як зубчастi середньовiчнi мури. А до ранку вони наче пiдсунулись ближче до полку, заблищали до сонця камiнням, а подекуди вже навiть весело зазеленiли схилами. Десь у гiрських глибинах глухо вигримував бiй, а тут, бiля Сагайди, було затишно i спокiйно. Весь самiєвський полк, якому пiсля шаленого маршу нарештi випала коротка передишка, зараз розкошував. Сьогоднi вiн мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночi в словацькiм селi Грiнавi, яке розкинулось внизу понад Братiславським шосе, а бойовi пiдроздiли батальйонiв, в тому числi i мiнометники Iвана Антоновича, зайняли собi всi сади пiдгiр'я, що нависали над селом величезним квiтучим амфiтеатром. Сагайда, випроставшись мiж низькими деревами, якусь мить стояв приголомшений i заслiплений блиском вранiшньоï природи. Протирав по-дитячому кулаком очi, намагаючись перш за все зорiєнтуватись у цьому незвичному весняному краю. Японськi черешнi розкотилися перед ним пишними рожевими клубками по всьому пiдгiр'ю. Внизу, мовби припливши з далеких зелених рiвнин, пришвартувалась до гiр словацька Грiнава. Витягнувшись понад шосе, ледве виднiється вона черепичними дахами з-помiж садiв. Густо розкинула над собою бiлi снастi, напнула сяючi вiтрила, легко зависла на них, готова попливти в далечiнь при найменшому вiтрi... Куди попливеш, Грiнаво? На рiвнинах за селом розгортались густо помежованi поля. Ледве мрiли на шляхах валки пiдвiд, пролiтали машини, слiпучо зблискуючи на поворотах до сонця склом кабiн. Рухливi марева невпинно перебiгали на далекi обрiï, мов лави прозорих атакуючих вiйськ. Оце й я розумiю, що весна! — думав Сагайда задоволене. Роту вiн наздогнав кiлька тижнiв тому на Гронi. Тодi весна ще тiльки натякала про себе, висилаючи вперед своïх зухвалих розвiдникiв — гомiнливi буйнi ручаï по пiвденяях схилах гiр. А ось тут, в словацьких гоститатгих вєсках', весна розгорнулася повнiстю, рушила полкам назустрiч своïми сонячними прекрасними силамн. I полки з'єдналися з нею, мов двi братнi армi'ï. Грiнава гула внизу, як вулик, вперше виставлений пiсля довгоï зими на сонце. Бiйцi та словаки групами роïлися по селу, юрмилися на майданi. Незважаючи на ранню пору, то в одному кiнцi, то в iншому зривалася пiсня. Бiля мiнометiв е було майже нiкого. Лише кiлька бiйцiв чистили зброю, та походжав мiж ними свiжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям. — Де народi' —голосно звернувся до нього Сагаïiда. — Всi тати, — махнув Денис рукою нa село, — мiтингують iз словаками та словачками. ïхнi партизани з тгр виходять... — I комроти там? — Комроти в полку. Пiшли з гвардiï лейтенантом вiдбирати поповнення. — Прийшло? — Начебто. Сагайда скинув кiтель, скинув сорочку i став умиватись, овлява-ючи себе водою до iгояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з вiдра просто на .стнну, в фiн, солодко вигинаючи хребта, iржав, пирхався на всi боки. — Нiчого менi комроти не передавав? — Вони вас обидва тягли за ноги, нiяк не могли добудитись. Потiм кинули, засмiялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скiльки влiзе. Казали, що ви три двi можете спати без'просипу. — От ще менi експериментатори, — засмiявся Сагайда i, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся бiля термоса, де йому було залишено снiданок. — Сiдай i ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить. — Нi, я вже. — Як хочет... Ая повеселюсь. Пiсля снiданку Сагайда i собi подався до села. Iшов навпростець, то пiрнаючи в бiлу тiнь розквiтлих садiв, то знову видираючись на залитi сонцем розпушенi виноградники. Вiтався з знайомими офiцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах пiдгiр'я i, перекидаючись жартами, вперше пробували голими пiдошвами приємно лоскотливу, теплу землю. Двоє незнайомих Сагайдi бiйцiв, сидячи пiд деревом, мирно бесiдували, навперемiнки сьорбаючи з казанка свiже, ще напухирене пишням шумом молоко. — Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму,, не лише зненависть, а й любов рухає армiï вперед, — говорив один з них, в погонах сержанта. — Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до' всiх трудящих людей на землi... Нею ми сильнi, Мартинов, ось у чiм суть... Фiлософи, — приязно подумав Сагайда, проходячи непомiченим повз бiйдiв i, всупереч власнiй звичцi, не зганяючiï ïх окриком, щоб вiтали його. Любов рухає армiï... хм... закрутив, — посмiхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подiбне вiд Брянського. Тодi вiн лише поглузував з слiв друга i назвав його нi з сього нi з того Спiнозою. А сьогоднi цi слова чомусь припали Сагайдi до, серця. Починалася окраïянi подвiр'я Грiнави. Тут було зовсiм затишно i нiщо не нагадувало Сагайдi про вiйну. Кудкудакали кури, шукаючи гнiзд, щоб знестися... Пiдiймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гiр погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бiй? Невже вiн, Сагайда, тiльки тимчасово вибрiв iз тiєï темноï спеки вiйни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садкiв, серед цвiту й сонця, мов виплеснутий увi снi на якийсь сонячний острiв? — Младий пане! З грядки через подвiр'я до нього дрiбно поспiшає старенька згорблена словачка. — Просим вас, не минiть моєï господи, завiтайте хоч на єдину хвильку!.. Вона стоïть навпроти Сагайди, маленька, мов курiпка на межi, весь час жалiбно i невпевнено посмiхаючись. — Маєтнi люди днесь вiдчинили пивницi, частують других висвободнтелiв, — губи бабусi скривджено засiпались. — А я, убога словачка, нiц не мам, герма'н повиïдав, повипивав вшецко... Але хце се мi таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному мiсцi... Не погребуйте мнов... Зайдiть-но!.. Сагайда схвильовано засопiв. — Чого ж... Зайду... З радiстю зайду. Бабуся дрiботiла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотiла впевнитись, чи офiцер справдi-таки йде. Скрипнули дверi, вiдчиняючись навстiж, заспiвали на все подвiр'я: — Про-о-сим!.. В хатi було як у вiнку. Хоч убогiсть, справдi, виглядала тут з усiх куткiв, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стiни розписанi виноградом, на вiкнах квiти в глечиках, вiд порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тiльки сьогоднi покладений. Частина кiмнати була вiдгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальцi, заглянула за перегородку, всмiхнулася i вiдставила ширмочку вбiк. На невисокому дерев'яному лiжку, згорнувшись клубочком, спала дiвчина, розшарiвшись, важко дихаючи i час вiд часу здригаючись увi снi всiм тiлом. Бiлява, зовсiм юна, вона була зодягнена так, наче тiльки оце повернулася з далекоï дороги: в чоботях, в теплiй зимовiй хустцi, пiдперезана ременем. Свiтле, пишно розпущене волосся розсипалося ïй на плечах шовковистими волоткамя. — Видите, знову одягнулась, — говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дiвчини. — Отак буває, тiльки-но вийду на обiйстя, повернусь, то вона в одязi — мовби має зараз десь мандрувати. Далеко ти зiбралася, голубко?.. I вночi отак: прокинеться, схопиться i все на себе, на себе. Одягнеться, як до вiйська, потiм паде й спить... Єзус-Марiя, як ïй чоло палає!.. — Давно занедужала? — запитав Сагайда, соромлячись пiдiйти близько до лiжка. — О, то ще взимi! — спiвучо й майже з гордiстю говорила бабуся. — Видите, ноги i ввi снi ïй смичуться, начебто вони самi кудись iдуть, iдуть, iдуть... Юлiчка моя всi Татри сходила з нашими партизанами... А як застудилася в горах, то ïï лiкували добрi пани в Братiславi. Потiм вони тайно привезли Юлiчку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани досi ввижаються... Обличчя дiвчини пашiло жаром. Шарке, напружене, воно щомитi нервово мiнилося, набирало щораз iншого настрою. Тонко вигнутi брови то густо хмурилися, то лагiдно розбiгались, падаючи одразу всьому обличчю виразу спокою, задоволення й сердечностi. Бабуся витерла стiлець, який i без того був чистий, i подала його Сагайдi. — Юлiчка вельми хотiла вас бачити, — говорила вона таким тоном, немов Юлiчка особисто знала Сагайду i саме його хотiла бачити. — Закличте та закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу... Бiля самого лiжка на тумбочцi стояв маленький кошик з свiжими синiми квiтами, схожими на пролiски. Сагайда зупинився на них поглядом, задумався. Власне дитинство майнуло йому синiм крилатим майвом, залопотiло босонiж в замiськi гаï... Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на руки, як вазу. — Маєте на Руському цi квiти? Як то се вона по-руськи? — Пролiски. — Пролiски? По-словацьки: нёбовий ключ. То є най-ранiша, перша квiтка нашоï весни. Юлiчка кохається в тотих квiтах... Мамо, ходiть-но до лiсу, маєте дiстати менi нёбовий ключ! О доню, там ще снiги лежать. Мамко-любко, вже сонце за вiкном високе, вже прорiс нёбовий ключ... Принесiть, хай здорова буду. — Нинi щодня ïй ношу, — тихо смiється мати, — хай видить, хай радiє, хай здоров'ям буде красна... Раптом дiвчина, стрiпнувшись, починає голосно говорити увi снi. — Вiоло, Вiоло! — енергiйно кличе вона когось. — Де ти, я не виджу тебе, Вiоло!.. О, яка снiговиця, який вiтер студений!.. Мати дивиться на Юлiчку спокiйно, вона вже, видно, звикла до цього. — Вiола — це ïï посестра з Банськоï Бистрицi, — пояснює мати Сагайдi, коли Юлiчка замовкає. — Вони разом були у Високих Татрах, в одному загонi Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу? — Нi, не чув, — зiзнався щиро Сагайда, трохи нiяковiючи, що не чув про цього Пепу. — О, таже вiн був знатним комунiстом, народним посланцем республiки2. Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його iмення гримiло в наших горах, геиби весняний грiм!.. А про пана Стьопу ви чули? — Про якого Стьопу? — Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина знає!.. То був славний легiнь... Як вирвався з нiмецькоï концентрацiï та з'явився торiк у Крушногор'ï, то всi гардисти вже не мали собi спокiйного сну. Пана Стьопу нашi партизани найменували помiж себе старшим, хоча лiтами вiн був, кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загiн нiмцям та гардистам!.. Мости летiли на воздух, машини разом з окупантами гуркотiли в провалля!.. А невловимий був, як блискавиця в горах!.. — О, коби я могла, коби я була моцна! — знову марила Юлiчка. I раптом вона рвучко пiдхопилась, сiла, спустивши ноги з лiжка. Мати кинулась до неï. Дiвчина дивилась у стiну нерухомим, знетямленим поглядом. — Юлiчко! — Мати взяла ïï за плечi, пригорнула до себе. — Ти хотiла мати гостя, кукай-но! — Вона вказала дочцi на Сагайду, що сидiв бiля вiкна. —Ти видиш, хто завiтав до нас? — вона вимовила це таким тоном, немов Сагайда ïм доводився близьким родичем, якого обидвi давно чекали. — Ти не впiзнаєш його? Таже це руськийi.. Юлiчка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдинi погони та ордени. Потiм раптом стала на ноги, вся. просяяла: — Братку!.. Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда пiдвiвся i, густо червонiючи, пiшов ïй назустрiч. — Я покличу лiкаря... — Не треба лiкаря, братку... Найлiпшi лiки вже маюi Достатечдє маю! Вiдчиняйте, мамо, всi вiкна до саду... О, яка там весна сьогоднi, яке сонце ласкаве... IV Хому в цей день бачили скрiзь. То вiн стояв на дверях парового млина i вiтiйствував перед словаками, голосно радячи ïм суспiлити пiдприємство для народу; то сидiв, розпустивши вуса, за столом у садку католицького попа i паплюжив за вiщось перед ним папу римського; то, нарештi, водився по селу з захмелiлими хлiборобами та нахвалявся подiлити чиïсь грунти. Нарештi чутка про все це дiйшла до вух майора Воронцова, i той наказав негайно викликати йому Хаєцько-го. Дай такому волю, то вiн назавтра тобi колгосп органiзує, — думав Воронцов про подоляка. — А ти маєш в дивiзiï за нього пiлюлi ковтати... Незабаром Хома з'явився на виклик. Вiн прибув не сам, а в супроводi цiлого почту мiсцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на iм'я, як свого односельчанина, i, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому своïм приматором, якби вiн залишився тут. — Приматор — це що? Голова сiльради? — питався Хома i запевняв своïх нових друзiв, що його, мовляв, на такий пост i вдома оберуть. Комина самовпевненiсть веселила словакiв. Усе це були переважно лiтнi, статечнi газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, ïм не треба було перекладача, бо словацька мова, як вiдомо, дуже спорiднена з спiвучим подiльським Хомнним дiалектом. Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами налiво й направо, а словаки, весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне сказане слово. — Коли мiй товариш майор буде мене занадто вже розпiкати, то ви пiдтримайте, — навчав Хома приятелiв. — Тягнiть за мене руку... Будьте живими свiдками, що, мовляв, Хома нас нiчим не кривдив... Бiля двору, в якому розташувалась полiтчастина, Хаєцький зiткнувся з Воронцовим. Майор саме вийшов з ворiт з кiлькома озброєними юнаками. Вони були-в картатих пiджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрiчками на капелюхах. Юнаки щось жваво розповiдали Воронцову про Стьопу з Руська. Забачивши Хаєцького, майор зупинився. — Розповiдайте, — суворо звернувся вiн до мiнометника, — чию ви там землю зiбралися дiлити? Може, маєте тут своï власнi угiддя? I хто вас взагалi уповноважував на такi рiчi? Хома, виструнчившись, якусь мить поïдав майора очима, намагаючись вгадати настрiй начальника. — Совiсть мене уповноважувала, товаришу гвардiï майорi — нарештi впевнено випалив вiн. — Це йшлося про землю тих зрадникiв, що з нiмцями вивтiкали! — То гардисги! Тiссовцi! Полiцiянги! — дружно загули словаки. — Тiкали би вони до своєï могили! — Не буде ïм нашоï зємє! ' — Хай ïм Гiтлер дасть, коли має! Хома, пiдтриманий цим одностайним хором, одразу пiдбадьорився i, видно, не почуваючи на собi нiякого грiха, смiливо правдався далi. — Навiщо би я мав ïхнi грунти дiлити? Хiба ви, брати словаки, — звернувся вiн до своïх приятелiв, — самi не годнi впоратися? Хiба ви дозволите ворогам народу повернутися з-пiд нiмця та знову посiсти оцi лани? — Не дозволимо, пане Хомо! — збуджено загули словаки. — Я, товаришу гвардiï майор, тiльки радив ïм допiру, як лiпше... — Що ж саме ви радили? — А моя рада була така: обробленi та засiянi лани розподiлити мiж партизанськими вдовами та матерями. Тут є навiть такi сiм'ï, що ïхнi сини в генерала Свободи воюють... А з незасiяного клина заможнiшим нарiзати, якi власне тягло мають... А щоб не було нiяких нарiкань та перекручень, то треба обрати комiсiю таку, як наш комнезам був. Чим ти йому заперечиш? — думав, усмiхаючись в душi, Воронцов. — Непогано розсудив, чорт вiзьми! — Всi цi питання, Хаєцький, будугь розв'язанi органами новоï цивiльноï влади. Я певен, що тут обiйдеться без вашого вгручання. Товаришi словаки самi впораються з такими справами. Як ви скажете, товаришi? — приязно звернувся Воронцов до Хоминих свiдкiв. — Впораєтесь? — Впораємось, пане майор! — енергiйно закивали вусами селяни. — От бачите, Хомо, — посмiхнувся Воронцов, — виходить, ваше втручання в такi речi непродумане i навiть зайве. — Товаришу гвардiï майор! — майже iнтимно звернувся Хаєцький, миттю впiймавши знайомi iскри веселоï приязнi в очах майора. — Та чи я дуже втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо всiх бокiв шарпають — розкажи, допоможи, порадь, — то мушу радити! Хiба нi? Ти, говорять, Хомо, вже академiю соцiалiзму пройшов, а ми тiльки за парту сiдаємо! Ти он яку практику маєш за плечима, а ми ще тiльки першу борозну йдемо! Тож мушу людям пособити, свiй досвiд передати!.. Воронцов ледве стримував усмiшку, дивлячись на розпаленого Хому. Пригадалося майоровi, як торiк в Альпах товаришi витягували Хаєцького канатом на стрiмку скелю. А зараз патку мiй, патку уже сам витягує iнших. — Гаразд. Тiльки це не все... Тепер за папу римського почнеться, — догадувався Хома, помiтивши, як майор знову нахмурився. Хаєцький мав пiдозру, що взагалi ця тяганина почалася через попа, з яким вiн сьогоднi пив чарку, а потiм жорстоко посварився, не зiйшовшись з ним поглядами на папу римського. Треба було, мабуть, зовсiм не чiпати того кляузного попа. Зсукати б йому дулю при зустрiчi, як мати колись вчила, та й пiти собi геть. Може, це й забобони, але допомагає напевно. Мало не всiм чорнорясникам Європи Хома вже пересукав дулi, щоб нiчого лихого не сталося, а цього пощадив та й здобув собi халепи. Звичайно, що це саме вiн наскаржився замполiтовi. Либонь, розповiв, якi нахвалки посилав Хома папi римському, сидячи за поповим столом... Зараз почнеться, тримайся, Хомо!.. Однак майора цiкавило зовсiм iнше. — Доповiдайте, як ви там у млинi порядкували. — Мусив, товаришу гвардiï майор, — чесно доповiдав Хома, зрадiвши, що найголовнiша, на його думку, небезпека минула. — Мусив! Бо власник того млина в Австрiю п'ятами накивав, а в людей мливо кiнчилось... Як бути? Треба, виходить, суспiлити пiдприємство... Я ïм прямо кажу: суспiльте! Накуйте жорна по-новому та й пускайте машину!.. А то? Правдиве моє слово, Юрашу? — апелює Хома до одного iз своïх явних прихильникiв, що стоïть поперед iнших. — О Хомо, — задоволене вiдгукнувся Юраш. — Суспiлимо для народу, хай його мамi! Воронцов переглянувся з юнаками партизанами, якi ресь час весело спостерiгали цю сцену, i всi разом засмiялися. А невгамовний Хома, розходившись, уже допитував iншого: — Штефане! Твоя думка? — То так має бутиi — вигукнув Штефан, присадкуватий, войовничий, видно, готовий хоч зараз взятися за багатiєвого млина. — То буде демократiцка справа! — Францiшкуi А ти чого мовчиш? Ти — за? — Айно, — рiшуче тупнув босою, порепаною ногою Францiшек, — айно! — Айно, — пiдхопила в один голос решта селян. — Чуєте, всi кажуть: файно! — резюмував Хома. — Народ хоче! А коли народ чого-небудь захоче та дружно вiзьметься, то вже так i буде, клянусь на своï дiти! Воронцов незабаром вiдпустив подоляка, не наклавши нiякого стягнення. Однак серйозно попередив, щоб надалi Хома не брався розподiляти землю, яка йому не належить. Хомя запевнив, що — най його мамi — лiнiï не перегне. А годину пiзнiше вiн уже господарював у ротi. Мав собi тут чимало клопоту. Офiцери щойно привели кiлькох бiйцiв молодшого поповнення, i Хаецький, здiйснюючи своï старшинськi права, мусив вишикувати ïх i проiнспектувати. Iван Антонович, лейтенант Черницi i всi обслуги, пересмiхаючись, чекали, як Хома буде струнчити новачкiв. А вiн, бровою не зморгнувши, поважно обходив шеренгу i, нiвроку йому, знав, з чого почати. Передусiм став екзаменувати новоприбулих, чи твердо завчили вони напам'ять номери своïх автоматiв та карабiнiв. Потiмстромляв пальцi кожному за ремiнь, шарпав до себе та визначав, чи досить туго пiдперезанi орли. Залишився вдоволений. — Те, що нумер карабiнки завчив, — це одне добре. Те, що погони на тобi сидять, як вилитi, — це друге добре. А те, що вигляд маєш молодецький, —це третє добре. Таким будь! — закликав Хома. — Маєте i надалi пильно за собою стежити, бо в мене охляп не проживеш. За перший гудзик — даю мораль, другий — уже накладаю стягнення. Зiрки на пiлотках щоб сяяли вiд вас на двоє гiн вперед! Зрозумiло? Iншого я не визнаю. Адже ти не якийсь там собi айн-цвай, ти — великий чоловiк! На тебе свiт очима пряде, стежить, як ти сiв, як устав, як рушив, як пiшов!.. Все це мусите собi назавжди взяти втямки та й тримати голову високо. В нашiй мiнометнiй нема таких, що вуха по землi тягають. В нас такий народ, що сам на чужi вуха наступає! Ясно всiм? — Ясно! — Не чую! — Ясно!!! — Розiйдись!.. Новаки сипонули врозтiч. Однак Хомi здалося, що вони розбiглися не досить прудко. — Е-е, хiба так гвардiйцi розходяться? Гвардiйцi розскакуються, як пружини! Становись! Новоприбулi знову вишикувались. — Розiйдись! — Становись! — Розiйдись! — Становись! Пiт уже рiчками котився по червоних, мiцних обличчях новакiв. Нарештi Хома змилувався. — Гаразд. Отак щоб завжди. А зараз пiдете зi мною на склад. Я одержу обмундирування, а ви принесете, бо мiнометному старшинi носити на плечах тюки не по-ложено. Звiстка про лiтнє обмундирування викликала захоплення всiєï роти. V Що, власне, сталося? — думав Сагайда, крокуючи вулицею Грiнави. — Чому тобi такою особливою, багатозначною видається оця сьогоднiшня розмова в словацькiй хатi? Ну, закликали тебе, ну, привiтали... Зрештою, звичайнiсiнька рiч... Але чому ж ти вийшов звiдти такий роз-хвильований? Яким зiллям тебе напоïли в тiй убогiй свiтлицi, розмальованiй до самоï стелi буйним виноградом? Iдеш i землi не чуєш пiд собою... Iдеш, i дзвенить тобi весь чае у вухах нiжне слово: — Братку! Наче розбагатiв несподiвано, наче вперше повнiстю вiдчув свою велику солдатську гiднiсть... Звiдки це все? Був час, коли тобi, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами, хотiлося все витоптати в- цих iнр-землях, ти не бачив перед собою нiкого й нiчого, крiм ворогiв. З похмурою недовiрою блимав на тих, що тебе вiтали. В ïхнiх вiтаннях вчувалися тобi нещирiсть i винувата запобiгливiсть перед твоєю силою. Затятий у своïй зненавистi до ворогiв Вiтчизни, ти з вiчною пiдозрою проходив крiзь чужi люди, як крiзь колючi терни, накладаючись лише на себе, на товаришiв, на зброю. Любов рухає армiï вперед... Хто це сказав? Де? Ага, це тi молочники... Це тi фiлософи... Справдi, як подумати, чорт вiзьми, то це таки щастя — любити людей!.. Звичайно, путящих. Звичайно, справжнiх. Таких, як... оцi. Сагайда захоплено дивився на своïх однополчан, що гомонiли, жартували, гуртуючись вперемiшку з словаками бiля кожного двору, дружньо бесiдуючи, жартуючи. Декотрi вже в свiжо-зеленому, щойно одержаному обмундируваннi, iншi ще в торiшньому... Обтрiпанi в походах обмотки, вигорiлi, вилинялi гiмнастьорки, простi, одвер-тi обличчя. Однак дивишся на них i надивитись не можеш... Чи не вперше оце Сагайда глянув i на себе, i на своïх товаришiв такими очима... Здається, нiде ще вiн не почував так глибоко своє значення i свою роль визволителя, як тут, на цiй словацькiй землi, де його ждали через шiсть довгих-довгих лiт.... Щойно його питали: — Матку маш? Йому подумалось про Вiтчизну. — Маю, — вiдповiв вiн. — Вiтця маш? — Маю. — Братiв маш? — Маю, маю! — Сестру маш? Коли Юлiчка запитала його про сестру, вiн не мiг вiдповiсти одразу. Це запитання влучило прямо в його живу, незагоєну рану. Адже вiн справдi мав-таки десь сестру, єдину iз всiєï рiднi, свою щебетушку Зiнку, вивезену в запломбованому вагонi на нiмецьку каторгу... Де ти, Зiнко, де ти, сестричко? Чи скнiєш рабинею на пiдземних осоружних заводах, старiючись у своï вiсiмнадцять лiт, чи, може, катюги вже загнали тебе передчасно в могилу? Юлiчка, мабуть, зрозумiла його важку мовчанку, збагнула його думки. — Май мене за сестру, — сказала вона. — Буду тобi за рiдну... Юлiчка... Коли вона лежала, зiбгавшись в постелi, то здавалась йому зовсiм маленькою. Коли сiла, то стала вищою. А коли, вiдкинувши коси, стала на ноги i випросталась, то вже була високою та гiнкою! — Здравiя бажаю, гвардiï лейтенант! Хто це? Шовкун!.. Стоïть перед Сагайдою впевнено, з гiднiстю, як рiвний перед рiвним. Голос його помiтно змiнився, в ньому тепер мiцно забринiла гвардiйська мiдь, замiсть тiєï вкрадливоï, податливоï м'якостi, з якоï жорстоко тiшився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського. Тепер Шовкун, видно, не дозволив би нiкому кататися на собi. Вуса пiдстриженi щiточкою, санiтарна сумка при боцi. Гвоздь! Сагайда вiд душi радий йому, як радий усьому на свiтi, що якоюсь мiрою причетне до його першого друга, до Брянського. — Одержав оце листа вiд Ясногорськоï, — хвалився Шовкун. — Незабаром буде в полку. Комбат сказали, як тiльки Ясногорська заявиться на горизонтi, знову будуть вимагати ïï до нас. — А Нюра? — Наладимо геть, — рiшуче висловився Шовкун про свою теперiшню начальницю, немов доля ïï цiлком залежала вiд нього. — Хiба вона рiвня Ясногорськiй? Мiзинця ïï не варта... На неï й командир санроти уже зуби гострить. Нас, тобто санiтарiв, подав на Вiдвагу, а ïй — дулю пiд нiс, вибачте на словi. Бо ми з вогню не вилазимо, а Нюра наша бiльше за кавалерами стрiляє... Видно було, що Шовкун добре знає цiну своïй роботi, i хоч вона йому важка, але нiскiльки не обтяжлива. — Ти вже, дружище, врiс у свою нову посаду, як добрий вершник у сiдло, — засмiявся Сагайда. — Хвалю за ухватку! — А чого ж... При моïй посадi iнакше й бути не може. Людьми дорожиш, i тобою дорожать. — Та я чув... Комбат про тебе хорошоï думки. Коли ж буде Ясногорська? Хоча б побачити, яка вона... — Через тиждень-два буде. — Ого! До того часу ще тричi вмерти можна... — Тепер уже грiх вмирати, товаришу лейтенант... Кiнець видно. Повернувшись у роту, Сагайда не впiзнав своïх: всi вже були переодягненi в нове, зелене, весняне. Хома зустрiв його доганою: — Нарештi дочекався вас, гвардiï лейтенант. Бачите, всi вже як рута взеленилися, лише один ви оце мiж нами вилинялий... Та ще Маковея десь бенеря носить, i -на обiд не з'являвся... Прошу, одержуйте своє обмундирування i речову книжку. Черниш уже був з нiг до голови в новому, вирядився, як до параду. Пригвинтив орден, затяг ременя, пiдiйшов до Сагайди: — Оглянь мене, Володько! Скажи своє авторитетне? — Повернись... Так... Все як на тебе шите. Тiльки чоботи не зовсiм... Занадто вже богатирськi. Чоботи з жовтоï юхти, з