<< Главная страница

ПIзнє прозрIння



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1974р.

Оригинал Новела Срiбне небо низьке. Дюни, валуни. Десь у субтропiках земля родить чудернацькi плоди золотi, а тут вона родить камiння. Цiле життя люди визбирують його: цей рiк визбирають, очистять вiд нього поле, а наступноï весни камiння знову виросло, полiзло головешками з Ґрунту. Кажуть, морозами його тут витискає з землi. Понад затокою — рибальськi селища та сосни де-не-де. Скупа природа, суворий край. Одначе й вiн, цей суворий, колись льодовиковий край, здатен народжувати поетiв! Здатен дарувати улюбленцям муз нiжнiсть, натхнення... Власне, поет чи, точнiше, наростаюча слава його й покликала сюди Iвана Оскаровича, людину по горло зайняту, перевантажену безлiччю обов'язкiв, буденних клопiтних справ, якi, зрештою, до нiжних муз не мають анiякого стосунку. Пiв – Арктики на тобi. Кожна секунда на облiку. А втiм, кинув усе, приïхав. Навiть сам трохи здивований цим своïм рiшенням, злегка iронiзує над собою: ось ти i в ролi весiльного генерала, у ролi гостя на вшануваннi того, хто з усiх учасникiв твоєï експедицiï був, може найневдатнiшим, був особою майже курйозною, iнодi просто жалюгiдною! Навiть при нiкчемнiм морозi умудрявсь обморозити свого пташиного носа! Пригадується зiщулена слабосила постать, що, поспiшаючи на виклик, комiчно й незграбно плутається в _якомусь хутряному балахонi (товаришi таки подбали, щоб не обморозивсь), з – пiд скрученого набiк полярного башлика сполохано визирає худе, посинiле вiд холоду, .вiчно чимось нiби сконфужене обличчя... Вимагаєш пояснень, скажiмо, за самовiльну вiдлучку, а вiн, поблискуючи слiпими вiд сонця окулярами, щось там белькоче, шепелявить, не вмiючи до ладу злiпити навiть те, що має за душею. Ходив, мовляв, на колонiю пiнгвiнiв дивитись... Та ти краще пiд ноги собi дивись — там трiщини такi, що незадовго до твого прибуття й трактор проковтнули! Провалишся, хто за такого генiя вiдповiдатиме? Стоïть, пiдшмаркує, нiчого вже й не мимрить на своє виправдання. I ось ти тут у зв'язку з ним, ради нього, поряд з численними його друзями з рiзних республiк (правду кажучи, ти й не сподiвався аж на таку його популярнiсть). Не забули й тебе: як гостя почесноготеж запросили сюди цi рибальськi селища, яким ти маєш розповiсти про своє товаришування з поетом пiд час вашоï спiльноï антарктичноï експедицiï. А чи так усе воно й було, як зараз малюється, чи такi вже й близькi були ви з ним у тих льодових випробах? Для нього ти — один iз керiвникiв величезноï експедицiï, безпосереднiй, його начальник, чия влада практично безмежна, на чиïй вiдповiдальностi люди, технiка, криголами, а вiн —(ким, зрештою вiн був для тебе? Лиш один iз численних твоïх пiдлеглих; мало чим зайнятий, мало пристосований до полярних умов, якийсь тиняйло з кореспондентським квитком, ходячий баласт при тобi,—цим, власне, й вичерпувались вашi взаємини. Звiдки було знати, що пiд тiєю непоказною зовнiшнiстю, пiд тим незграбним балахоном живе нiжна й вразлива душа поета... Та сама, яка згодом так тонко, проникливо, з такою пристрастю оспiває людей експедицiï, вiддасть належне й тобi також, твоïй енергiï, волi, стiйкостi особистiй... Про це найперше й згадали тутешнi пiонери, зустрiчаючи тебе з квiтами. Якась дiвчинка, смiшно шепелявлячи чистiсiнько, як той ïï земляк, усе допитувалась: – Скажiть, це ви — прообраз? Це вас виведено героєм Полярноï поеми? – В образi отого бiлого ведмедя, вiд якого вся експедицiя стогнала? — спробував пожартувати Iван Оскарович. Але його жарту нiхто з школярiв не прийняв, вони його ще й заспокоювали: – У поемi ви цiлком позитивний, це ж ясно! Втiлення залiзноï волi, сили. То ж ви з тракторним поïздом пробиваєтесь крiзь пургу, поспiшаєте тим двом на допомогу? Стрекочуть кiнокамери, фiксуючи твоє прибуття, уже ти опиняєшся серед поетовоï рiднi, мимоволi стаєш тим, ким тебе хоче бачити цей рибальський край. Для всiх, що тут зiбралися, ти не лише бувалий полярник, герой Антарктиди, у людськiй уявi ти постаєш ще й задушевним другом поета, тим, хто пiдтримував його в незвичних умовах експедицiï, не раз його пiдбадьорював, полегшував йому iснування, i вiн тобi, може першому довiрливо читав — пiд завивання полярноï ночi — своï натхненнi рядки... Але ж вiн тодi як поет зовсiм ще для мене не iснував! — хотiлось би ïм пояснити. Талантом творчостi вiдкрився пiзнiше, прогримiв згодом, а тодi був просто дивак з кореспондентським квитком, посланий супроводити експедицiю, один iз тих непристосованих, необов'язкових при тобi суб'єктiв, котрих iнодi не знаєш, куди й притулити. В експедицiï майже завжди знайдеться кiлька таких, що нiби й неминучi, але бiльше плутаються пiд ногами, налипають, як морська дрiбнота на тiло корабля, мусиш ïх нести. При першiй зустрiчi ти навiть подиву не стримав, як мiг такий кволий, хирлявий чоловiчок опинитись у колективi новiтнiх вiкiнгiв, де треба людей двожильних, людей сто разiв гартованих. Потiм уже стане вiдомо, яку наполегливiсть виявив цей суб'єкт, домагаючись права участi у вашiм походi, яка дужа пристрасть вела його, штовхала оббивати пороги, доки вiн кiнець кiнцем таки домiгся свого: озброєний кореспондентським квитком, ледь , тримаючись на ногах пiсля шквалiв та штормiв, пiсля нападiв морськоï хвороби, вiн таки ступив одного дня разом з вами на вiчну кригу перейшов – з нiяковою усмiшкою, з дитячим нежитем пiд носом— з обмерзлого судна у свiт слiпучих, певне, з дитинства омрiяних снiгiв, найчистiших снiгiв планети... До смiшного соромливий, делiкатний, зовсiм безпорадний у практичних речах, цей шепелявий улюбленець муз не викликав з твого боку серйозного зацiкавлення. Що там i казати про якусь глибоку мiж вами дружбу: ти для нього Зевс–громовержець, мабуть, iз замашками самодура, а вiн для тебе... Ну що тепер навiть згадувати... Був вiн наче якийсь недоречний у вашiм походi. Здається почував свою зайвiсть i вiд того ще бiльше нiяковiв, робив спроби прислужитися товариству, та все якось невпопад. Незлобиво кепкували над ним, мовляв, кореспондент наш i при плюсовiй температурi ухитриться обморозитись. Для тебе вiн теж складався в образ особи майже анекдотичноï. А вийшло, бач, так, що саме йому судилося стати спiвцем експедицiï, творцем знаменитоï Полярноï поеми — поеми, яка стала для ïï автора лебединим спiвом. Вклав у неï всього себе, щедро, нещадно. Згорiв порiвняно молодим, протягом однiєï iнфарктноï ночi, i тепер — за мiсцевим звичаєм— тiльки свiчка горить, блимає блiдим полум'ям на каменi мiж простими вiнками з вiчнозеленого вiття хвоï. Майже в дикiм мiсцi його поховано — на узлiску, серед камiння та заростей низькорослого ялiвцю. Незавидний, скромний цей ялiвець теж, кажуть, оспiваний у якомусь iз його творiв. Справдi народним вiн став у цьому краю поетом. Аж ось де вiдчуваєш, як люблять тут його, як дорожить ним це рибальське, вiд природи стримане, не щедре на визнання узбережжя. Мiг тепер Iван Оскарович тiльки пошкодувати, що за життя так i не заприязнився з поетом по – справжньому, не зробив усе, що мiг, — а ти багато мiг! – коли в експедицiï вiн опинився безпосередньо пiд твоєю рукою. Багато що в його полярницькiй долi тодi залежало вiд тебе. Не дуже спiшив оберiгати, факт... А в ïхнiх очах, в ïхнiй уявi мiж тобою й поетом склалися зовсiм iншi стосунки, виникла ота товариська полдщицька близькiсть, для якоï нема службових бар'єрiв. Вважається, що в труднощах експедицiï ви взаємно розкрилися серцями, не випадково ж вiн поряд з iншими так щиро оспiвав i тебе, твою людську витривалiсть, енергiю, мужнiсть, цi, зрештою, реальнi якостi, котрi, перейшовши в поему, набули в нiй одразу мовби ще глибшого сенсу, аж нiби порiднивши тебе з легендарними античними мореплавцями.Дико, звичайно, було б iти насупроти уявлень, якi тут склались. Якщо вiдводять тобi саме таку роль — нiчого не лишається, як тiльки взяти ïï на себе i виступати в нiй. Чи, може й сам ти щось у собi недооцiнюєш? Може, те, що єднало вас пiд час експедицiï, тi подоланi труднощi й усе iнше було куди значнiшим, нiж досi тобi здавалось? Можливо, поет iз своєю дитинною ясновиднiстю, iз своïм глибоким захопленням вами, людьми полярного гарту, був куди ближчий до iстини, до справжньоï сутi речей? Тож – бо вгамуйся, вiдкинь гризоти i спокiйно приймай шану, яку тобi виявляють цi люди, поетовi земляки. Десь вiн тут виростав серед цих ялiвцiв... Так рано пiшов iз життя, i так пiзно ти його для себе вiдкрив. Тепер i сам почуваєш його нестачу, щодалi навiть гострiшає вiдчуття серйозноï i незамiнноï втрати. Справдi, мiг би ще жити та жити...Ще довго полярний люд, мабуть, не матиме такого спiвця. Та й взагалi: чи народиться вдруге такий? Рiвно й безжиттєво горять свiчки серед купи свiжоï хвоï. Пелюстинка полум'я замiсть людини. Кiлька мiсяцiв не дотягнув до ювiлейного рубежу... Одначе землякiв не дуже, видно, пригнiчує фiзична вiдсутнiсть винуватця свята. Без поспiху збираються на мiтинг до пам'ятника, що його сьогоднi вiдкриють. Цiлими сiм'ями сходиться статечний рибальський люд, раз у раз проблискують у натовпi навiть усмiшки, Iвановi Оскаровичу пояснюють, що то хтось береговий пiдкинув жарт на адресу острiв'ян — один iз тих дотепних жартiв, що ïх чимало полишив своïм землякам поет. З натовпу видiляється колоритна постать старого рибалки: кряжистий, нахльосканий вiтром, стоïть попереду, обличчя смiливе, навiть нiби трохи сердите — люлька в зубах, бакенбарди рудi, аж вогнистi. Мiг би зiйти за морського пiрата для кiнофiльму... – Отой теж був йому другом,— вказують Iвановi Оскаровичу на старого. Теж, теж,— з гiркотою вiдзначає вiн про себе.— Тобою вже й iнших тут вимiрюють. Вказують ще на острови, що низькою смугою ледь бовванiють у далечi затоки: – Нашi Командорськi — так вiн ïх жартома називав... Бо в дитинствi тi острови здавались йому дуже далекими, досягти ïх — то була мрiя усiх хлопчакiв узбережжя. А звiдти теж тiльки вряди – годи добувались на материк — за гасом або за сiллю... Повторюють його дотепи, афоризми, вони справдi своєрiднi, нi на якi iншi не схожi, Iван Оскарович з подивом це вiдкриває для себе: Кожен народ мудрий, але мудрий по – своєму, його мудрiсть одягнута в одежу таку, що найбiльш йому личить... Мiтинг має вiдбутись край селища, де бiля величезного, сторчма поставленого валуна працюють приïжджi студенти, теж вихiдцiз цих мiсць: нi на кого не звертаючи уваги, вони поспiхом завершують роботу — вирубують на каменi профiль поета. Це й буде пам'ятник. Як на смак Iвана Оскаровича, зовсiм непогано в студентiв виходить: є схожiсть i водночас — щось бiльше за схожiсть: оце поривне, юнацьке, розгонисте..I що на валунi карбують—теж дотепно: сама природа пiдготувала ïм матерiал для цього наскельного малюнка. Коли Iван Оскарович у супроводi господарiв оглядав брилу, його вiдрекомендували художникам: – Знайомтесь, хлопцi: це ось друг поета по експедицiï, вiдомий полярник... На мить юнаки вiдриваються вiд роботи, звертають погляди на гостя: так, чули про нього. Один з них, молодий бородань, запитує, кивнувши на брилу: – Ну як? Таким вiн був? Вимагають оцiнки. Та ще так рiзко запитують. I хоч з боку пiдлеглих своïх Iван Оскарович крутiйства не терпiв, але тут чомусь i його самого почало водити: – Ну, як вам сказати... Кожен iз нас сприймає ближнього свого суб'єктивно... – Нi, ви без дипломатiï... Нам треба знати: чи схоплено його суть? Його внутрiшнє, характерне? – Тут треба фахiвця,— тягне Iван Оскарович. Тим часом пам'ятник уже обкидають бiлим полотнищем. Ось так. Порив, натхненнiсть — оце для них головне в його образi. А чи сам ти бачив його таким? Не помiчалось,— але ж, певне, справдi це в ньому було, якщо iншi помiтили? Гостей уже кличуть до трибуни. Трибуна iмпровiзована, оклечана з усiх бокiв ялиновим гiллям. А люду! Стоять попiд дюнами i на дюнах, жiнки, чоловiки зацiкавлено оглядають твою кремезну, з полярницьким литвом плечей постать. Стримано привiтнi, декотрi навiть суворi. Ждуть твого слова, Iване Оскаровичу, а що ти ïм скажеш? Нi, тут треба без лукавства, тут чеши тiльки правду. Все, як було, як сприймалось... не вигадки слухати зiбрались вони сюди, ти ïм без прикрас подай епопею арктичного поxоду, в усiй правдi подай, навiть якщо була вона й жорстокою,—за тих умов без жорстокостi хiба можна було обiйтись? Саме з цього и почав Iван Оскарович, коли його запросили до мiкрофона. Рибальський люд, вщухнувши, став уважно слухати гостя, його дужий, на вiтрах натренований голос. Промовець дозволив собi в дещо грубуватiй, простецько – веселiй манерi зобразити, як уперше зустрiв ïхнього земляка, прибулого з останнiм судном на/ поповнення експедицiï. В каптурi, насунутiм на шапку, жалюгiдний вiн мав тодi вигляд, – тут як мовиться, слова з пiснi не викенеш. Серед людей найнеобхiднiших полярних професiй ще один кореспондент, замерзайло, баласт, добре ж, коли хоч анекдоти вмiє розказувати,— ось ким вiн був для тебе, принаймнi пiд час тiєï першоï зустрiчi. Тисячi клопотiв на плечах, а тут ще маєш думати й про цього, подбати про його нiчлiг, десь маєш притулити небораку в перенаселених_крижаних печерах. Для бiльшоï правдивостi Iван Оскарович навiть того не утаïв, як —не без внутрiшнього поглуму – порадив був йому кочувати по добрих людях, по черзi займаючи мiсце того з полярникiв, котрий стає на вахту. То до радистiв, то до метеорологiв, то ще до когось, — одне слово, ганяв ти, всемогутнiй, його, мов солоного зайця, бо дошкулити кореспондентовi в подiбних ситуацiях, чого там грiха таiти, дехто вважає для себе своєрiдним шиком... Сповiдався як на духу Iван Оскарович з цiєï ялиновоï трибуни, в усьому признавався без крутiйства, без дипломатiï, цiлком щиро. Бачив, мовляв, що за станом здоров'я мав би вiн тодi увiльнити вашого поета вiд авральних робiт, але з пiльгами не спiшив, до того ж i сам поет виявився людиною самолюбною, полегшень не шукав, вiд рiзних незлагод захищався бiльше гумором, тихим жартом. Коли й не кликали — з власноï волi йшов з усiма, ставав, де найтруднiше. Розвантажувати трюми, тягати ящики, викочувати важезнi бочки — нiщо його не минало, нi вiд чого вiн не ухилявсь. Iшов на роботи навiть непосильнi, займав мiсце поряд з найвитривалiшими, мовби хотiв вивiрити себе, упевнитись, чого вiн сам вартий... I все це з його, Iвана Оскаровича, мовчазноï згоди, що дорiвнювалась велiнню. – Можете сказати, чим ти хвалишся? — рокотав Iван Оскарович сповiдально. — Що мав змогу оберегти i не оберiг? Що безжальним виявився? Таке нiжне створiння не пощадив? Але ж ви й мене зрозумiйте, друзi: там пощадиш одного, а на його сусiда звалиш подвiйну ношу. Буває, коли щадити не маєш права. Бо чим вiн там був кращий за iнших? Що частiш носа обморожував? Що музи були до нього прихильнi? Але про це я тодi навiть i не пiдозрював! А ось курйозiв усяких iз ним — цього, будь ласка: на кожному кроцi... Розповiв, як на високих льодах нудило ïхнього земляка вiд нестачi кисню. I як вiн соромився нападiв морськоï хвороби, що вiд неï так i не виробилось у нього iмунiтету... Далi епiзод був такий, що слухачi мусили б хоч – не – хоч заусмiхатись, проте обличчя в усiх кам'янi i тiльки ще напруженiше дивляться аж iз дюн на тебе. Iван Оскарович вiдчув: щось не виходить. Зовсiм не та реакцiя, якоï вiн сподiвався! Нiчого не приховуєш, все ïм викладаєш вiдверто, а враження таке, нiби не цього вони вiд тебе ждуть. Там, де поет потрапляв у смiшну ситуацiю i, влласне мав би бути комiчний ефект, люди стоять незворушнi, а той рудий пiрат з бакенбардами навiть нахмурюється, з лютим виразом закушує люльку в зубах. Нi, дiлитися спогадами — рiч ризикована. Мабуть, своєю вiдвертою розповiддю ти мимоволi порушив уже усталений образ поета, за дрiбницями не розгледiв у ньому щось iстотнiше, оте, чим живе вiн у ïхнiй уявi, в ïхнiй строгiй, мовчазнiй любовi. Сяк – так закiнчив Iван Оскарович свiй виступ, одержав знехiтьма вiдпущену йому порцiю оплескiв — оплескiв чемностi, а вiдiйшовши вiд мiкрофона, збагнув з прикрою яснiстю: слово було невдалим. Намагався зусиллям волi повернути собi душевну рiвновагу, але це йому не вдавалось. Ох i встряв! I навiть причину невдачi не мiг собi пояснити: на чому ж спiткнувся? Можливо, аж надто випирала наперед твоя власна персона, оте твоє полярне всемогуття? Бо ж про яке всемогуття може йти мова, коли над безлiччю твоïх дiлових i загалом потрiбних звiтiв про експедицiю уже нинi вивищується Полярна поема, височить як найтривкiший i найдовговiчнiший з вашого походу звiт для нащадкiв... Замiсть твоïх давнiх, усталених критерiïв життя висуває своï, несподiванi. Твоє ж зверхнє iронiзування над поетом i зовсiм було недоречним, а для декотрих з тут присутнiх, навiть образливим. Дивно. Ти, який не раз виходив переможцем iз найскрутнiших службових баталiй, тут ось не зумiв вчасно зорiєнтуватись, такого дав маху. Вже й не рад був, що згодився приïхати сюди, хоча як же було й вiдмовитись, коли запрошував, по сутi увесь край, всi оцi розкиданi по узмор'ю та островах рибальськi селища. I розповiдь твоя зрештою спиралась на факти, всi вони мали мiсце, нiчого ти не вигадав вiд себе... То чи ж винен ти, що не збiгаються вони з чиïмись уявленнями та фантазiями, з людською одвiчною слабкiстю — витворювати собi iдеал чи принаймнi об'єкт для захоплення? Був потiм обiд у кафе з саморобним пивом ячмiнним; зачерпують цей екзотичний напiй грубими дерев'яними корцями, треба неодмiнно такими корцями, це давнiй рибальський звичай, що походить з середнiх чи ще й давнiших вiкiв. Виступала тут же художня самодiяльнiсть, пiсень спiвали здебiльшого жартiвливих, що ïх залишив своєму краєвi поет. Мав вiн, виявляється, вдачу веселу, бешкетну. I як вiн багато встиг! I яким потрiбним виявилось для людей оте його мовби й недоладне, мовби несерйозне життя!.. Щонайдивнiше, Iван Оскарович помiчав, що i його, як i тих дiтлахiв, особа поетова тут чимось приворожує, захопила й не випускає з свого силового поля. Внутрiшнiй голос пiдказував: є тобi, чоловiче, за чим пошкодувати. Може, з рiдкiсним другом розминувся, з тим, чию втрату вже нiчим не зможеш компенсувати. Так, химерним вiн був, зовсiм не пристосованим до того аж надто суворого життя. Одначе щось у ньому було й тодi, чимось привертав вiн до себе людей! Згадай, як твоï ж товаришi – полярники мовби й жартома, одначе з вiдтiнком нiжностi, називали його людиною снiжноï чистоти. Ранiше про це не думалось, а зараз чув, як щемливо наростає почуття втрати i каятьби: пiзнiй жаль, пiзнє прозрiння! Навпроти Iвана Оскаровича сидять три жiнки в темному, стриманi, неговiркi. Мовчазнi пiфiï чиєïсь долi. А край столу серед мiсцевих уже бражничає на повну волю той рибалка – гiгант з вогнистими бакенбардами: поминки так поминки! Один кiвш спорожнив, другий бере, пiна в ньому аж кипить... А рука! Оце Голiаф!.. Ось би такого в експедицiю! В ролi Нептуна виступав би при переходi |екватора. I раз у раз поглядає в цей бiк. Що вiн хоче сказати? Очi дрiбненькi, але мають в собi силу: дивляться прямо, навiть уперто. I раптом Нептун голосно звертається через стiл до Iвана Оскаровича: – А ви з ним, як видно, льодах... Просто рекорди бездушностi ставили! Iван Оскарович навiть знiяковiв: – Такий то материк. Там не до нiжностей... – Це ясно. Несмiливий, кажете, конфузливий? А я знав його по фронту, по нiчному бою на островах. I нiчого конфузливого ми за ним тодi не помiтили... Для Iвана Оскаровича це була новина! – Вперше чую, що вiн фронтовик. – Отож – бо. А вiн i тодi дух наш пiдтримував. I вже тодi ми його любили. За вiрнiсть, за товариськiсть. Навiть за оту його шепелявiсть, що вам здавалась смiшною. – Попав пiд вогонь,— почервонiв Iван Оскарович.— I заслужено. Крийте, крийте... – Та нi, це вихопилось мимоволi,— усмiхнувся гiгант.— За ваше здоров'я! Iван Оскарович пiсля цього сидiв понурений. Здається, розгадав нарештi причину своєï невдачi з виступом. Всi отi анекдотики. Хизування власною величчю. Бiда в тому, що й до сьогоднi ти ще вважав поета мовби своïм пiдлеглим, з котрим можна повестися абияк, виставити його у свiтлi смiшному, невмiлим, безпорадним... Ти й не помiтив, як вiн iз своєю Полярною поемою уже давно вийшов з – пiд твоєï пiдлеглостi! Якщо вiн i пiдлягає нинi якимось законам, то хiба що тим, iншим, вiчним, тобою вже нiяк не контрольований... I для всiх людей, що зiбралися тут, вiн — гордiсть, вiн чистий, вiн повiк уже буде невiддiльний вiд своєï прекрасноï поеми! Та й ти хiба хотiв зумисне принизити його образ?.. А що дехто у твоïх свiдченнях вбачає бездушнiсть... То вона ж таки була? Кепсько почувався Iван Оскарович. Вибравши момент, коли можна було непомiченим встати з – за столу, вiн вийшов iз кафе, спустився до моря й, дихнувши на повнi груди, рушив узбережжям. Уже вечорiло. Вподовж берега всюди громадились валуни, бiльшi й меншi, найдивовижнiших форм — рештки льодовиковоï епохи. Затока, небо низьке, валуни. Це те, що було поетовим свiтом, те, що вiн оспiвав. Бiля багатотонного валуна, на якому перед цим студенти вирубували профiль поета, стоять вiнки ялиновi, решта все вже прибрано, нема й покривала, що його зняли при вiдкриттi. Нiкого поблизу. Лише осторонь маячать гуртиком у пiднятих капюшонах дiвчатка – школярки, здається, якраз тi, що вiтали Iвана Оскаровича вранцi й для яких вiн був лише прообраз... Зараз дiвчатка, нiби навiть не помiтивши його, повернулись у бiк моря й, притихлi, присуворiлi, дивились на танучi в надвечiр'ï острови. Маленькi осамотнiлi музи... Полярник вирiшив ще раз уважно оглянути наскельний студентський витвiр: чимось вiн таки приваблював. Профiль поета — на весь розмах валуна. I хоч образ ескiзний, проте в ньому таки щось є, байдужим тебе не полишає: довгов'язий, чубатий поет, усмiхаючись, спрямував погляд кудись мимо тебе, i нема зла на його обличчi, нема тоï конфузливостi та безпорадностi, про якi ти сьогоднi так не до речi розбалакував... Навпаки, почувається певнiсть у ньому та ще якась натхненна хлоп'яча веселiсть, якою вiн, здається, найбiльше й приваблює: знаю, мовляв, що бував я смiшним та незграбним, але що з того? Я ж бо душею з вами був! Жив для вас! З вами й залишаюсь!.. Мовби т таке щось хотiв вiн сказати, задивившись у море, на своï ледь помiтнi пiд вечiрнiм обрiєм Командорськi... Мокрий снiг пролiтав, але Iван Оскарович цього навiть не помiтив. Стояв перед брилою, невiдривно вивчаючи накарбований на нiй розгонистий профiль молодоï людини, i тоскне почуття втрати не покидало його, i дедалi певнiше здавалось, що саме таким, летючим, безстрашним, поривним, йому вже колись доводилось бачити поета в життi.
ПIзнє прозрIння


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация