<< Главная страница

На косI



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Новела Далi вже нiчого нема — самий простiр, саме безмежжя. Смужка сушi — вузька необжита коса, вiддiлившись вiд степу, простяглась у вiдкрите море. Крiзь обрiй, крiзь небо пронизалася й далi пiшла — не видно ïй кiнця. Загубилася в iмлах. Мiсцями коса зовсiм вузенька, взимку пiд час штормiв ïï й хвиля перехлюпне, а зараз вона суха, в сухих палаючих пiсках, у буркунах, у лементi птаства. Безлiч пташиних гнiзд, яких нiхто не руйнує; океан повiтря, не отруєного нiчим; гармонiя буття, де почуваєш себе тiльки часткою чогось великого — часткою цього безмежжя, цiєï синьоï вiчностi. Найкрайнiший край землi, заповiднiсть, чистота. Стоïть людина на самiм краю, на межi реального — кiльцює птахiв. Маленька дiвоча рука один по одному бере з кошика легкi алюмiнiєвi перснi, надiває на пташину нiжку, ловкенько пристiбує на нiй — як амулет, як знак спiлки людини i птаха... Лети! Закiльцьованих пускаєш з руки в роздолля моря й небес, в оту безкордонну синяву та блакить, пускаєш i таке маєш враження, що не буде ïм смертi, твоïм птахам, що злiтають вони з твоєï долонi на вiчне життя. Улюблена праця, душевна рiвновага, добрi люди, i ця безконечна бура коса iз вiтром, iз сонцем, iз дикими пiсками та мiцним присмаком свободи. Чи не про щось таке мрiялось у пiтьмi студентського гуртожитку, коли пiсля шарпанини дня падала вночi на подушку, не знаходячи i в постелi рятунку вiд навали роздумiв, сумнiвiв, млостивих студентських рефлексiв, коли горiла душа вiд палаючих кривд неподiленого кохання? Змучено, зiспраглено ждала: швидше б кудись! Опинитись би десь! Пiсля бiофаку, як вiдмiнниця, залишена була в столицi, та це тривало недовго, бо так потiм склалося, що оглянулась аж тут, на краю землi, де тiльки птахи мiтингують. Що ж, iнодi i в такий спосiб збуваються мрiï. Пiсля напруг та перенапруг мiського життя, з його карколомним темпом, чадом, гуркотнявою, нарештi ти чуєш тишу, впиваєшся простором, починаєш виходити з очманiння. Ранком вийдеш — сонце сходить, на березi моря робиш гiмнастику, стоïш, як мама вродила, вiтрець пестить тiло пругке... Нiщо тут не обмежує тебе, нiхто нiкуди не пiдганяє. Iнший плин часу, iншi вимiри, iншi абсолюти. Є тут вiчнiсть. Вiчнiсть у виглядi чистих, нiким не запльованих пiскiв, вловлюєш ïï в струмуваннi вiтру, i в спокiйному летi птахiв, i в неквапливих вишумах моря, що i вночi не змовка. Щоранку стоïш вiч-на-вiч iз сонцем — ти по цей бiк моря, воно — по той бiк,— робиш свою студентську фiззарядку, а перед тобою по густiй морськiй синявi — кучугури бiлого сяють! То — лебедi! Не вигаданi, не крижнi, а справжнi, живi, Що дихають з тобою одним повiтрям, гнiздяться у твоïх володiннях i не полохаються тебе. Лебединi, снiжно-бiлi кучугури,— мабуть, тiльки в дитячих снах можна побачити Щоб таке. А для тебе вони реальнiсть, вранiшня насолода, здоров'я i чистота свiту. Мабуть, лише тут i зосталася така неполохана чистота. Фрегати хмар, вранiшнiх, бiло-перламутрових, по обрiях тихо, величаво стоять. Iдеш на них. Одежу прихопиш на руку i пiшла собi, мов Єва цих бiлих безлюдних пiскiв. Чуєш на тiлi пестощi ранкового вiтерця, пiд ногами, де збiгла хвиля, аж пружинить вологий пiсок, а на його тужавостi тане бiле мереживо пiни морськоï. Кiлометри можеш iти отак, роздягнена, вподовж коси, не ризикуючи нiкого, крiм птахiв, зустрiти. А твiй одяг зостається лежати купами по узбережжю — там черевики, там плаття, — хоч i цiлий день так лежатиме, нiхто його не торкне. Михайло Iванович далеко на березi, в степовiй частинi заповiдника, сiно скиртує: вiн на скиртi сiно вкладає, утоптує, а знизу йому вилами подає дружина його, Парасковiя Федорiвна, вiрна подруга його заповiдноï самотностi, яка для них, здається, самотнiстю i не є. Задичавленi, правда, трохи обоє. як i всi тутешнi сторожi, спершу навiть трохи вiдлякувала Ольгу ïхня мовчанка, думала, чи не сердяться. А вони й сердились. Просто не люблять зайве балакати. А ще бiльше не любить Михайло Iванович писати. З нього посадою вимагається, щоб вiв щоденники, щоб в усiх подробицях записував до казенноï книги пташинi прильоти та вiдльоти, фiксував найменшi змiни тутешнього життя, усi примхи природи а вiн накарлюкає зо два рядки i ставить крапку. Йому зауважуєш, тлумачиш, як птахiв спостерiгати, як треба вести щоденник, вiн же у вiдповiдь тiльки терпляче спливає у вус нiяковою усмiшкою. — А що про них писати? Що треба — менi й так про них вiдомо.— I справдi, знає вiн птахiв не гiрше вченого-орнiтолога: голови не пiдiймаючи, скаже, який саме птах над ним пролiтає, яке пернате створiння цiєï митi рiже над тобою повiтря своïм крилом. Зараз щоденник i зовсiм, здається, в забуттi, бо в Михайла Iвановича — сiнозбирання. Буває, що в цьому дiлi практиканти йому допомагають або радгосп який людей пришле, i а поки що Михайло Iванович порає сiно сам. Iнодi, замiсть зарядки, Ольга теж бере вила в руки. Нанизує сухе запашне сiно i навильник за навильником туди, вгору, де Михайло; Iванович мовчки i якось круто втоптує його, щоб не затекло й вiд обложних, осiннiх дощiв. Одного ранку Ольга працювала на скиртуваннi. Нахилившись, саме нанизувала вилами сiно i раптом якимось десятим! чуттям вiдчула: лет! Десь тут, десь зовсiм близько. Пiдняла лице — так i є: лебедi! Все небо заповнене сяйвом величезних, ритмiчно працюючих крил. Птахи — просто гiганти i йдуть так до неймовiрностi низько! Михайло Iванович, який стояв на скиртi, здається, мiг би рукою ïх дiстати. А вiн i голови не пiдвiв, продовжував далi втоптувати сiно. Неквапливi, царственi, пролiтали вони просто над Ольгою, над скиртою, над чорним, засмаглим Михайлом Iвановичем i, нiчим не зляканi, поволi потяглись над лимани, десь там спокiйно сiли за косою на водi. Слiпучо-бiлi ïхнi пiдкрилля, шелест повiтря, зрушеного величавим вимахом крил, мудра ота нелякливiсть, довiра до людини — все це розбурхало Ользi душу, цiлий день потiм була пiд враженням лебединого лету. Дружинi Михайла Iвановича i сторожам з iнших пунктiв все переповiдала збуджено, як вони летiли: — Ось так над головою! Ледь рукою не дiстала! Чути було навiть шурхiт крил! I ще смiючись додавала, як Михайло Iванович, топчучись на скиртi, i вусом у ïхнiй бiк не повiв. — Та нi, я таки бачив ïх, — виправдувався Михайло Iванович з соромливою усмiшкою, — навiть i полiчив. А ось ви, Ольго Василiвно, полiчити, мабуть, i не догадались? А вона таки й не догадалась, це правда, бо вся була поглинута тим слiпучим видовищем, бо вперше ж у такiй близькостi бачила розпростертi на пiвнеба живi лебединi крила, сяєво ïх наближалось, як сонце, — вперше так зблизька спостерiгала дiю тих крил, на власнi нерви вiдчула чар i поезiю лету. Такий це край. Живi лебедi з-за плеча в тебе вилiтають, а завтра, може, з'являться над хатиною сторожа i рожевi африканськi фламiнго, прошумлять, пропахлi тропiками, над його кролятником та над цiєю прозаïчною скиртою сухого, як чай, заповiдного сiна. Впиваючись духом його, вчорашня студентка уже встигла переконатись, яка запашна ця ïï незрiвнянна планета. Заïхав того дня агроном iз сусiднього радгоспу. Верхи на кобильчинi пузатiй, у брилi сомбреро, схожий на ковбоя iз прерiй, неголений, у рудiй щетинi (таке враження, що вiн нiколи не голиться), На радощах Ольга i йому стала розповiдати про лебедiв, а вiн з-пiд свого сомбреро хмикнув недбало: — Чи й не диво! На Перше травня в райцентрi у нас вони над самими трибунами пролетiли, весь майдан ïм аплодував... Ото був номер! Приïжджий, не встаючи з коня, все на скирту сiна поглядав, розпитував Михайла Iвановича, чи не чув, коли приïдуть заповiдницьке сiно розподiляти. — Тут важливо не проҐавити,— пояснював вiн Ользi. — Та ще ж сiнце! Зелене, пахуче... Аж сам би ïв. Принюхувавсь, м'яв у руках те сiно, жартома задобрював Михайла Iвановича: — Якщо нам цю скриту вiдпустите — могорич буде! — Кому скажуть, тому й вiдпущу, — гув Михайло Iванович у вiдповiдь. — Я його не розподiляю. — Майте, майте на увазi, а то води не дамо! — гукнув агроном, вiд'ïжджаючи. Колодязя на косi нема, давно вже обiцяють вибити артезiан, та все тiльки язиками б'ють, як каже Михайло Iванович. Поки що ж йому доводиться ïздити з бочкою по воду до радгоспного артезiана. Сьогоднi по обiдi вiн теж зробив таку подорож, а разом з ним побувала в радгоспi й Ольга: ïй треба було на пошту. Нiчим пошта дiвчину не порадувала, i, повертаючись до себе, на косу, Ольга сидiла на пiдводi сумна, скоцюрбившись бiля бочки, в якiй важко перехлюпувалась вода. Десь на пiвдорозi зустрiвся ïм вершник. Може, що настрiй в Ольги був такий чи сама душа ждала чогось небуденного, тiльки, коли верхiвець той вимчав iз-за обрiю, вимчав, нiби десь iз татарщини, iз козаччини i швидко став наближатися, i серце дiвчини забилось незрозумiлим хвилюванням. А той уже i надлетiв, i весь був смага, мужнiсть, обвiтренiсть! Крутоï осадив свого коника перед незграбною хурою Михайла Iвановича, блиснув бiлозубою усмiшкою, аж дiвчинi жарко стало враз: звiдти вiн, звiдти! З часiв лицарських, далеких... Профiль орлиний i сам — як орел! Тiльки й бракує що шаблi при боцi та шапки-бирки на головi... Та хоч i був вiн мовби прибульцем з далекоï минувшини, проте сигарети цiлком сучаснi вживав: наблизившись, став Шипкою Михайла Iвановича частувати. Закурюючи, хвалився, що знову в них на Байрачому мисливське господарство органiзовується, щойно оце вирiшено в районi, i його вже єгерем призначено. — Єгер, це ж звучить? I очi його, усмiхнено-примруженi, невiдступливi, змусили Ольгу зашарiтись. — А ви стережiться, — мовив до неï. — Ходите понад морем в костюмi Єви... Безлюдно, думаєте... А воно нi. Сонце свiтить, далеко видно. I хтось, може, по той бiк лиману в комишах прилiг та — в бiнокль... У нас люблять красу! I знову блиск усмiшки, i вже кiнь здибився, вигнувся, вiйнув курявою, помчав свого вершника, наче його й не було. Але ж вiн був. I зостався при нiй! Бо як пiшла увечерi уже перед сном купатись до моря, то чомусь не одразу зважилась скинути одяг iз себе. Весь час почувала очi того легеня на собi, з по той бiк лиману, з нiчних комишiв вони на пильно, жагливо дивились. А нiч була ясна. Мiсячна дорiжка стелилась по морю у далеч планети. Щось русалкове було в цiй ночi, чарами ïï весь свiт був повитий, ïï прозорiстю й тихим мiсячним царюванням над морем i степом. Так гарно, так розкiшно було, що дiвчина, навiть почуваючи на собi той стороннiй погляд iз комишiв, усе ж стала роздягатись. Повiльно, значливо, нiби перед шлюбною нiччю, скидала iз себе все, зосталася тiльки в мiсяць зодягнута... Любуйся, любку! Для тебе ця смага, ця чистота i святiсть тiла... I ось вiн уже наблизився, як там на дорозi, коли з Шипкою нахилився, i вiйнуло вiд нього на дiвчину гарячим духом коня, поту, пилу, духом дороги i вiтру... За кiлька днiв приïхав i той, вiд кого, здається, залежав розподiл заповiдницького сiна. Рiдко автомашина пробивається сюди через пiщанi кучугури, через грузькi солончаки помiж лиманами, а цього разу пробились аж два газики й Волга. Зацiкавлених у сiнi було багато, прибула цiла компанiя керiвникiв близьких i вiддалених степових господарств. Купалися. Обiдали, потiм знову купалися. I весь час не вщухали суперечки про сiно, про худобу, якоï вже порозводили стiльки, що i в скотарнях не вмiщається, скоро, мабуть, зимуватиме просто неба. I не осуджувала ïх Ольга за голий практицизм цих суперечок, за бурхання пристрастей навколо таких буденних тем, бо неважко було ïй збагнути, що тема сiна, худоби, зимiвлi, годiвлi тут найголовнiша, вона для цих людей саме життя, адже з цим пов'язанi всi ïхнi радощi й прикрощi, вiд цього залежить благополуччя сiм'ï й становище господаря, а часом, i сама його людська честь. Чи, може, це вузько? Чи, може, ïх заïдає цей практицизм? Чи не доживуся й я коли-небудь до того, що менi вже навiть на лебедiв буде лiньки голову пiдняти? Вони летiтимуть, а я топтатиму сiно, втупившись пiд ноги... Так думала i все дошукувалась у собi виправдань, аргументiв, що промовляли б за цих людей, за ïхнє життя, бо таки ж не ти, а вони всiх постачають i всiх годують! Той, вiд кого залежав майбутнiй розподiл сiна, хоч i мав прiзвище хвацьке й веселе — Танцюра, насправдi був похмурий, був чомусь у присмутку, протезом скрипiв, очей не показував, коли з кожним iз присутнiх за руку здоровкався. Був сивий уже, з сiрим пригаслим обличчям. Лише за обiдом вiн ожвавiв, виявив увагу до Ольги, розпитував про столицю, про навчання i як ïх мiнiстерство розподiляло, а коли дiзнався, з яким перескоком потрапила вона сюди, то навiть посмiхнувся з поблажливою зверхнiстю: — Життя, воно навчить... Навчить калачi з маком ïсти. Нiчого собi калачi, — сказала дружина Михайла Iвановича, для якоï Ольга була не iнакше, як жертва чиєïсь помсти. — Мати хвора, мати сама, а дочку куди посилають... Був би дядько в мiнiстерствi — сюди б не послали! — Нiчого,— казав гiсть,— тут теж наша земля, нашi люди. — Ми дубленi, звикли. А як ïй тут зимувати? — стояла а своєму господиня. — Зайде зима — хоч вовком вий. Дощi, Урани, море аж до хати добиває... Господар мiй на баркас та на нiч по рибу, а я вдома цiлiсiньку нiч не сплю, бо думки всякi, бо, може, його вже й живого нема. Вранцi прибреде весь льодом обмерзлий, одежа на ньому торохтить, з лиця а чорний i слова не може вимовити... Таке наше життя. — Отже, є де сталити характер, — казав гiсть до Ольги. Сподiваюсь, ви ж за цим прибули? Характер сталити? Чого я прибула — менi це знати, не ваш це клопiт, — нахмурювалась Ольга. — А що мужнiсть, крицевiсть душi кожному потрiбна, то це правда, це мене в людинi приваблює... Про що i з ким би не говорила Ольга, весь час ïй думалося своє: чому його тут мiж ними нема? Здається ж, мусив би бути? Нi разу не бачила його пiсля тiєï зустрiчi в степу i, хоч тiльки у вимрiйках з'являвся ночами, хоч тiльки у видивах мiсячних наснувалося ïй оте русалкове щось, отi обiйми на березi моря i пестощi жагливi, — i все ж вони нiби й насправдi були, бо дедалi ближчим, рiднiшим ставав вiн для неï... Танцюра нiби вгадав Ольжинi думки: — Де ж єгер? Чому не бачу тут мого друга? Послати по нього моï колеса! I послали. Пiсля обiду купалися; Танцюра купався трохи осторонь вiд товариства, i по вологому пiску узбережжя було видно глибоко впечатаний слiд його важкого протеза. Потiм усi гуртом пiшли вподовж коси по бережечку, i так було тут гарно, вiльно—роздольно, що й сперечальники, нарештi, попримовкали, погляди людей ласкавiстю засвiтились, хмелем зачарованостi. Танцюра, свiтячи сивиною, рiшуче куль-газ попереду, скрип його протеза й скрик чайки були чи не єдинi звуки довколишнього свiту. Танцюрi, видно, подобалось бути в ролi вожака, вiн iшов повеселiлий, ведучи вперед товариство, протез його вгрузав упевнено, вiн його аж вкручував у пiсок. Море виплiскує хвилю за хвилею, миє й миє косу, що простелилася пластома в синяву моря. Десь аж там, на вiстрi ïï, мав бути морський маяк. Якби не мла, бiлу вежу його було б видно й сюди — ясними ранками вона блищить, бiлiє на обрiï. Одначе й зараз, хоч млисто було, крiзь марево спеки всi поглядали вперед: чи не забовванiє часом десь там, край неба, бiла вежа маяка. Люди сушi, а чомусь ïх не покидала така цiкавiсть. Повно було дикого птаства. Клекотiло в повiтрi, спочивало табунами на водi, жовтiло безпомiчними пташенятамми в бур'янах, де всюди валялись скаралущi, покинутий одяг тих, що вже повискакували на волю. Лебедi бiлiли далеко в морi, набагато далi, нiж вранцi. Iх розглядали у бiнокль, що його прихопив один з молодих доглядачiв. Заглибились далеко на косу, коли ïх догнали ще двоє: Ольжин шеф, зсутулений кандидат наук iз контори заповiдника, та цей самий смаглявий красень, цей чубатий парубок-єгер... Ольги вiн начебто й не помiтив. Сягнисто ступаючи у своєму потертому єгерському галiфе, все пряв очима вперед, i в руцi У нього була — Ольга очам не повiрила — мисливська рушниця. Що це? Хто йому дозволив? Ольжин шеф у вiдповiдь на ïï осудливий погляд пояснив з кривою усмiшкою: — На косi, крiм корисноï живностi, як вiдомо, водяться й хижаки.:. Єгер пiдбiгцем поспiшив до старшого. — Вiкторе Павловичу,— покликав вiн Танцюру. — Ану дуплетом... Як там, на Байрачому!.. Дуплетиком! Ви ж умiєте, як нiхто! — ïв голосi єгеря з'явився такий мед, така холопська запобiгливiсть, що Ользi стало соромно за нього,— соромно, принизливо i тяжко. Рушницю було передано Танцюрi. Вiн взяв ïï, обдивився з обiзнанiстю мисливця. Скинув очима на розчервонiлу сердиту Ольгу, i зникла в них привiтнiсть, що була до цього, стали вони холоднi, почужiш. Чого ця дiвчина тут? — мовби питав присутнiх.— Навiщо нам тут цi ïï прискiпливi осудливi очi? Не цiкавлять мене ïï чесноти, скорiше дратують. Я хочу бачити звичнi, прийнятнi для мене очi оцього парубка-єгеря, вiдданого й меткого. Влаштовує мене й догiдливе поблискування скелець ваших окулярiв, товаришу кандидат наук... I навiть нейтральна агрономова веселiсть приймається... А ось вона... Нiчого й сказано не було, проте всi вiдчули, що ця вчорашня студентка тут зайва. I сама вона це вiдчула теж. Зосталася стояти на мiсцi, не пiшла з ними далi, коли вони, обминувши забитий чорною морською травою лиманчик, знов поважки почвалали уподовж коси. Невже буде пострiл? — чаïлась Ольга, звiркувато дивлячись ïм услiд. — Невже буде натиснуто курок? Усе залежить вiд цього: буде пострiл чи нi? Вся коса мовби насторожилась. Тиша стояла якась неспокiйна. Свiтле безмежжя здавалось склянисто крихким... Все, все залежить вiд цього,— не давала спокою думка.— Може, навiть саме майбутнє, i цiннiсть твоïх iдеалiв, i всi отi Диявольськi вибухи, жахiття, про якi тепер стiльки пишуть, говорять, думають,— усе якимось найтоншим зв'язком зв'язано з його рушницею браконьєра, з тим — буде пострiл чи нi? Очолена Танцюрою ватага майже сховалась у вибалку за чагарями. Легiнь твiй, вiддаляючись, весь час упадаючи бiля Ганцюри, забув навiть озирнутись, пустельно стало на косi. Чорнiє купами камка, сiль на нiй закипає. Ольга повiльно п°брела додому. Все чомусь згадувалась фраза, кинута Танцюрою за обiдом: Пошлiть по нього моï колеса... Себто машину пошлiть. I цi безглуздi колеса тепер довбали ïй мозок: Пошлiть по нього моï колеса... I знов бачила догiдливо-похапливу метушню єгеря, знов почувала пекучий сором за його оту патоку в голосi, що так не пасувала до бравоï статури цього таки ж легеня, красеня степовика! Що й казати, не лицарем гiдностi й незалежностi постав перед нею. Зовсiм не таким ти його собi вимрiяла, не таким уявляла! Наче обiкрав у чомусь тебе, глибоко покривдив... I враз — як удар по нервах — вона вся здригнулась. I пруг обрiю наче здригнувся: пострiл! Десь там, у глибинi коси, пролунав пострiл... Надвечiр, коли товариство повернулося до хати Парасковiï Федорiвни, в Танцюри велике щось бiлiло пiд пахвою. Лебiдь-шипун бiлiв. Важучий, з бiлим пухом, з обвислими метровими крилами, з мертвим палiччям нiг. — Маєте, Федорiвно, на вечерю,— з пiдкресленою веселiстю, яка Ользi здалася напускною, звернувся Танцюра до господанi. Але вона не прийняла дару. Випросталась, пiдняла груди ображено: — Ця птиця свята... У нас ïï не ïдять. Танцюра спробував був передати лебедя дружинi iншого сторожа, що сьогоднi прибула сюди з чоловiком та дiтьми погостювати, але й вона вiдмовилась: — Вам же сказали — птиця свята. Не ïдять такоï в нас. I пригорнула до себе дiтей. Дiти — двоє дiвчаток i хлопчик — тiльки сопiли, неприязно позиркуючи з-пiд материноï руки на Танцюрин протез, що тупцявся бiля них. Нiхто не захотiв лебедя, повiдмовлялися пiд тим чи iншим; приводом усi. Кандидат наук сказав про себе навiть, що вiн вегетарiанець, хоч не далi як за обiдом уминав кролятину. Ухилився вiд дарунка й агроном, пожартувавши, що дiльничний мiлiцiонер штраф йому припече i не повiрить нi в якi виправдання. Один тiльки єгер упадав коло Танцюри, втiшав: — Додому повезете, гостинець перший сорт буде... Ольга тут уже просто зненавидiла єгеря, зненавидiла i власний спалах слiпого почуття до нього, з жахом подумала, i цей гнучкоспинець, вислужник мiг би бути обранцем ïï серця. Кинуто було лебедя в машину, i рушницю поверх нього теж було кинуто, як непотрiб. Увечерi перед вiд'ïздом, вже сiвши у машину, Таï пiдкликав Ольгу: — Осуджуєш? Грiх я великий вчинив? — запитав з недоброю посмiшкою.— Плану недовиконаєш, одним менше закiльцюєш? Ольга мовчки кусала губу. Очi стали маленькi, злi. — Може, збираєшся донести на мене? — Цим не займаюсь. — А чого ж надулась? — Чого? Знати хочу: невже ви так увiрували в право своє — бити? В право робити те, що заборонено iншим? Чому вважаєте, що вам вiльно переступати закон? — Все? Висловилась? — Чому ви поводитесь так, нiби ви — останнiй на цiй землi? А ви ж не останнiй? Пiсля вас — будуть. Холодним став його погляд. I обличчя в сутiнi було сiрим, як попiл. — А може, всi ми останнi? Чи ти, така розумна... сподiваєшся повторити цикл? Два життя збираєшся жити? — Ви цинiк. I вашi мiркування цинiчнi! I гидка менi ваша фiлософiя браконьєрства! — Стривай... Тобi шкода цього лелеку? — Вiн навмисне називав лелекою лебедя, мабуть, щоб зневажливiше було. — На! Вiзьми! — I пiдняв з пiвсутiнi машини купу того бiлого, важкого, просто за шию пiдняв.— А то кролiв тут порозводили, як в Австралiï, норами все перерили. Бери, бери, не сердься. М'ясо в нього солодке. Широке, вилицювате лице дiвчини пашiло обуренням. — Цей птах... Вiн i для мене святий! А де вашi святинi? Чи ви вже звiльнили вiд них своє життя? — Що ти знаєш про наше життя, — зiтхнув Танцюра. — Звiдки тобi знати, як воно нам ребра трощило i як нинi iшачить наш брат... Кого ще так вимордовує робота... Iншi на рибалку, в театр, а ми до ночi... Хоч i з температурою, хоч як ниють рани. До пiвста не дотягши, iнфаркти хапаєм! — I сердито дверцятами хряпнув. До пiзньоï ночi ходила Ольга по косi. Небо в зорях було, небосхил розтанув, лiнiя обрiю зникла. Справдi, мов на краю планети. Далi там, за небосхилом,— уже тьма i безвiсть. I мовби на краю душi людськоï стоïш — душi дотеперiшньоï, знаноï, дослiдженоï. А далi що? На що буде звага? До чого порив? Якi запаси добра i зла в ïï арсеналi? I чому, опинившись на межi зла, людина так легко й безболiсно межу ту переступає? Абстрактно! — чує вона чиєсь заперечення. — Глибока фiлософiя на мiлких мiсцях! Але це кажете ви, тi, хто не бачив сьогоднi його рушницi, його самовпевненостi i його рiшучостi (як вiн тим протезом землю викручував, усвердлював у неï кожен свiй крок, кожен свiй притуп!). За тижнiв два знову проïздом було тут товариство. Танцюра, незвичайно добрий якийсь, надмiру балакучий, хвалився сторожiвським жiнкам i мовби, крiм них, ще комусь: — Ледве з дому не вигнала дружина iз тiєю здобиччю. Тiльки побачила мого лелеку — теж у крик! От жiноцтво, всюди однакове... Наче з вами змовлялась: Навiщо в квартиру принiс, це ж птиця свята! Навiть сусiди повiдмовлялися. Насилу помiчниковi своєму накинув. Чоловiк темний — прийняв за гусака... Усiм нiяково було слухати, а Танцюра нiби й не помiчав загальноï нiяковостi, знов повертався до теми лелеки, та що встрiлено його було майже випадково, та що вiн, невдаха мисливець, кається тепер, зарiкається бити бiльш. Суворi, обсмаленi сонцем люди слухали його, понурившись, слухали; а вiрять йому чи нi — важко було по ïхнiй замкнутостi догадатись.
На косI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация