<< Главная страница

МОДРИ КАМЕНЬ



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1946р.

Оригинал Новела I Бачу, як ти виходиш з своєï гiрськоï оселi й дивишся вниз. — Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоïш не озиваючись. — Терезо! А ти посмiхаєшся комусь. Вiтер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згiр'ях, i облизане камiння смiється до сонця. — Терезо! Кого ти виглядаєш? А ти здiймаєш руки, мов хочеш злетiти. — Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вiтру, мов блакитний дзвiн. II Куди ти задивилась? У що заслухалась? Було зимно i чужо, коли я постукав у твоє лiсове вiкно. Чув, що в хатi не сплять, але нiхто менi не вiдповiдав. Там радились. З-за причiлка било снiгом i засипано менi очi. Бiлий вiтер стугонiв у порожнечi гiр. Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справдi цей стук могли почути там, далеко внизу. — Просiм, хто ви? Що менi казати? Хто ми? — Своï,— кажу i не чую власного голосу. Третю добу замiсть вода ми ïли снiг. — Своï,— хриплю я щосили. Тодi в хатi задзвенiло, мовби сонячний промiнь зламався об шибку. — Мамо, то руськi! Боязко й недовiрливо вiдчинилися дверi. Я зайшов до кiмнати, тримаючи автомат напоготовi. Натиснув лiхтарик, i в смузi електричного сяйва завмерла бiля столу злякана мати, а ти бiля високого лiжка застигла в подивi, закриваючи груди розпущеними косами. Я загасив лiхтарика i сказав завiсити вiкна. Мати свiтила лампу, а сiрник дрижав у ïï руцi. Ти стояла на стiльцi боса, закриваючи вiкна. Я стидався дивитись на твоï бiлi стрункi ноги, але, одвiвши погляд, все одно бачив ïх весь час. Скочивши з стiльця, ти стала навпроти мене. Тiльки тепер я помiтив, який подертий на менi був халат. Ти теж була в бiлiй сукнi, i на рукавi чорнiла пов'язка. — Так оце такi... руськi? — А якими ви уявляли? — ...Такими... Ти простягла менi свою бiлу руку. А моï були мокрi, червонi, незграбнi, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавицi, котрi ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях. — Хто у вас буває? — Днесь нiкого, пане вояку, — озвалася мати. Вона стояла бiля кахельного камiна i давилась на мене сумно. — А по кому ви носите траур? — По нашому Францiшеку,— каже мати. — По Чесько-Словенськiй республiцi, — кажеш ти. Виходжу надвiр, минаю кошару, в якiй глухо гуркотять вiвцi, i тихо свищу. Вiд скирти сiна вiддiляється Iлля, бiлий, мов привид. Замерз, лається i питає: — Що там? — Можна. — Брати й баян? — Давай. Знову заходимо до кiмнати. Побачивши плитку, Iлля всмiхається, ставить бiля дверей свiй баян, обтрушується, здивовано вслухаючись у спiвучу словацьку мову. — Так ми ж дома! — вигукує вiн вражений.— Я все розумiю! — Ми також вас розумiємо. Ми словаки. — Нарештi кiнчилось оте нем тудом, — каже Iлля. — Ми наче знову на батькiвщинi. Мати вказує на нашу скриню бiля порога: — Що то маєте з собою? Ти догадуєшся: — Радiо. — Радiо! — сплескує мати руками. — Просiм пана — не треба, не треба його в господi! Ви будьте, а його не треба. Вiд нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францiшека. Ïï син Францiшек завжди сидiв над своïм радiо до глухоï ночi. Слухав i Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всiм на роботi, що вiн чув. А прийшли собаки-тисовцi, побили радiо та умкнули й Францiшека. В минулий четвiрок розстрiляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажiть, на ласку, який з ïï мужа партизан? Лiсник собi, та й годi! А також взяли з дому та погнали германам рити шанцi. Просiм пана, не треба новоï бiди. — Мамаша, — втiшає Iлля,— воно нiме. — Не треба, панове вояки! Iлля бере рацiю й волочить ïï з хати. Тепла хвиля дихає на мене вiд камiна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережностi ми за три доби нi разу не розвели вогню. Ми то плазували в камiннi, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звiдки видно було ще далi — в тилу — всi батареï противника. Викликаючи час вiд часу Симфонiю, передавали ïй, що треба. З обачностi часто змiнювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах мiж горами, особливо вночi, ми щоразу зривались у якiсь прiрви. Якби було менше снiгу, ми, мабуть, поскручували б собi в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали колiна, подерли халати i, — що найприкрiше, — пошкодили рацiю. — Ось до чого доводять цi сальто-мортале, — сумно констатував Iлля, остаточно переконавшись, що рацiя не заговорить. Але головне завдання все ж було виконане, i цiєï ночi ми вирiшили перебратись до своïх. Ти налила в таз теплоï води. Я розмотував своï руки, але закляклi пальцi нiяк мене не слухались. — Давайте я!.. Пальцi твоï були вправнi й повнi нiжного тепла. Зовсiм не болiло, як ти вiддирала закривавлений бинт. Вiддерши його, кинула десь у куток, а моï руки, попаренi i якiсь легшi, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою. — Просiм, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава. Ти подавала. — Просiм ще- єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали... товаришу! I пильно дивилася в вiчi, i я виразно чув, як ти входиш до мого серця. III Куримо — спимо — хилимось. Шiстдесят годин ми не змикали очей. — Спiть, я ставу на вартi, — кажеш ти. Ми смiємось i встаємо з канапи. — Кам? — дивишся ти благально. — Не маємо часу, Терезо. Мати, блiда й згорьована, щось шепоче, як черниця. Молиться, — думаю я. — Мамаша, — каже Iлля, — ми ще прийдемо!.. З катюшами та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, i ви будете слухати весь свiт! — Дай-то бог! — шепоче вона. — Террi, проведи панiв воякiв. Ми виходимо в слiпу вiтряницю, залишаючи за собою в кiмнатi i свiтло, i тепло, i людську ласку. Далеко внизу, як у пiдземеллi, гримить, не вгаває фронт. Туманнi каламутнi заграви жовтiють за Модри Каменем. Модри Камень — Це по картi. Мудрий Камiнь називають мiстечко бiйцi, бо Довго не можемо його взяти. Праворуч i лiворуч нього стоять висоти, як бастiони. Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємось, мов над бiлою прiрвою. Внизу, по дорозi, чорнiють нiмецькi машини, i шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Бiлi завiï снiгу вихряться при свiтлi багаття. Ти розповiдаєш, як краще добратись до млинiв, i, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання. — Як ви ся iменуєте? Тонка рука, вся зiткана з чутливих живчикiв, дрiбно тремтить i грiє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вiтром камiнь, вiн уже був менi не такий чужий, як досi — Ми ще зустрiнемось, Терезо. Ми не можемо не зустрiтися! Ти стояла задумавшись. — Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко. — Ти будеш чекати? — Хай пан бог видать, що буду. IV Я вернувся. Уже Модри Камень був наш, i шосе наше, i нашi гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвiр'ï нема нiчого. Чорнiло згарище, i голий димар пiдiймався над ним, як сурма великого горя. Пiдiйшовши ближче, я побачив матiр. Зiгнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлiлий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала i знову порпалася, i видно було, що думає вона не про нього, що тi огарки ïй зовсiм не потрiбнi, а вибирає та перетрушує ïх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною. — Добридень вам, — сказав я. — Добридень, — вiдповiла вона i знову зiгнулась над своєю роботою. Вона мене не впiзнала. А коли я ïй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, i ïï зiбганi безкровнi губи засiпались. Вона похитнулась, схопившись рукою за кахельний камiн, який тiльки й зберiгся вiд цiлоï хати. Виплакавшись, розповiла: Вони прийшли наступного дня вранцi шукати мого мужа. — Вiн утiк вiд робiт, — кричали полiцiянти, — i був уночi тут! — Не був вiн тут, — вiдповiла Тереза. — То зла неправда, — кричали тi. — Ми видiли ноги на снiгу. Ти сама проводжала його з кимось до гостинця, бо лишила там i своï дрiбнi слiди! — Та й почали все перекидати i на горищi, i в хижi, i в кiмнатах, потрощили посуд i знайшли той закривавлений бинт. — Чия це кров? — прискiпались вони. — То моя, пане полiцаю, — сказала Тереза. — Я була втяла собi руку. — Кажи дурням! — залементували вони. — Свiжа кров! Тут були партизани! Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав: — Ходи з нами! — I повели Терезу на Мiкулов. Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них i не плаче, та тiльки раз по раз оглядається. — Вертайтесь, мамуньо, — каже, — бо вам тяжко iти горi. А як зiходили на кряж, вона все частiше озиралася назад. — Чого ти туди пнеш очi? — кричали тi. — Я хочу надивитись на Модри Камень. — Маш там кавалiра? — Мам. I зiйшли на самий хребет до шосе, де воно повертає на Мiкулов, i вже ось-ось наша сторона щезне з очей. Стала моя Террi бiла-бiла i пильно дивиться сюди, в наш край. А вони гонять: — Iди! — Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю. Хай вiзьму Модри Камень на пам'ятку з собою. — Ти не на вєснiцу дивишся, — зауважили вони. — Ти в iнше глядиш. Де ще маш кавалiра? Я теж бачу, що вона дивиться в iнше. — Ей! — раптом вжахнувся один, наче вжалений. — Вона глядить на Руське!!! Та й ударили оба канчуками. А вона руками канчуки вiдбороняє, а сама все глядить-глядить. А вже видно було звiдси, як далеко внизу, на виднокрузi, стрiляють руськi... Хопили ïï попiд руки i кинули перед себе. Штовхали, та пiдганяли, та грозили: — Не оглядайсь! А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається. — Гей, сiчи ïï! — крикнули тi i погнали бiгцем. А я спiткнулась, бiгши за ними, та впала на камiнь, та й нидiла там уже до ночi... V Померкло, стерлося все. Навiть те, що звуть незабутнiм першим коханням. Чому ж ця випадкова зустрiч, єдиний погляд, єдина ява у великiй драмi вiйни, чому вона не меркне i, вiдчуваю, нiколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекi Руднi гори скрiзь iдуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалi ширше розгортаючись у своïй трагiчнiй чарiвностi. Бачу вже ïх не забитi снiгами, а зеленi, пишнi, зiгрiтi весняним сонцем, коли полонини, як синi озера, зацвiтають тим першим цвiтом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ. Ти виходиш на дерев'яний рiзьблений Ґанок у бiлiй легкiй сукнi з чорною пов'язкою на рукавi i дивишся вниз, за Модри Камень, де колись пролягала наша оборона. Тепер скрiзь уже поросла буйна трава. Вже через колишню нейтральну зону ïдуть по асфальту словаки спокiйними волами. Iдуть i дивляться, як пiдводиться з землi, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстрiляний тодi. В такi години ми часто зустрiчаємося з тобою i, сiвши на теплому каменi, розмовляємо. Т е р е з а. Де ви так довго були? Я. Уже все закiнчилось. Тепер я вже не пiду вiд тебе. Т е р е з а. Школи? Я. Нiколи. Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас пiсля тоï зимовоï ночi: менi здається, що не менше, як тисячу лiт! Я. А менi здається, що я стiльки ж iшов до тебе пiсля тоï ночi. Т є р є з а. Нарештi ми знову зустрiлись! Дайте менi вашу руку. Ви вiдчуваєте, як та тисяча лiт перемiстилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленiтимуть цi гори i свiтить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь вiд такого багатства! Я. Нiкуди тепер ми не будемо спiшити, як тодi взимку. Тодi ми майже нi про що не встигли поговорити. Лютий вiтер, шугаючи в скелях, заважав нам. Т є р є з а. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тодi. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зеленi спини гiр, грiючись на сонцi? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вiтру, мов блакитний дзвiн!.. Слухайте ж!
МОДРИ КАМЕНЬ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация