МИКИТА БРАТУСЬ



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1950р.

Оригинал Повiсть I Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Снiги тiкають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. Небо оновляється — засинiло зовсiм по-весняному. Сад мiй стоïть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось розкриються бруньки. — Здрастуй, — кажу йому, знiмаючи шапку. Щоранку знiмаю перед ним свою заячу шапку, зав'язану вухами на потилицi. Дiвчата смiються: — Ви в нас, Микито Iвановичу, як народний артист! Думають, дивакує старий. — Цокотухи, — кажу, — ви не смiйтесь, бо це не дивацтво, без цього сад родити не буде. — Без вашого здоровкання? — Авжеж... Бо я коли здоровкаюсь до яблуньки чи до грушки, то й дивлюся заодно — яка ти є. Чи не звившкiдник на тобi гнiзда, чи не холодно бруньцi, чи не потребуєш вiд мене якоïсь термiновоï допомоги. Спокiйний, сумирний стоïть сад. Коли буває вiтряно, тодi, бачили б ви, якими стають мускулястими оцi пружнi дерева! А зараз кожне наче мрiє про щось, глянцевим полиском вилискує на сонцi, а там, де я проходжу, деревце нiби ненароком зачiпає мене, тягнеться до мене своïми живими, вогкими руками. Не дурне, знає, до кого йому тягтися... Ще б пак не знати: в цей сад я вклав двадцять рокiв життя i не менше двiстi рокiв — енергiï. Сьогоднi ми вiдкриваємо траншеï в саду. Всю зиму вони були закритi рамами та матками, пригорнутi зверху землею. Траншеï глибокi, довгi, стiни в них обкладенi лампачем i побiленi. Це наш лимонарiй, пiдземний вiчнозелений гай субтропiчних культур. Тiльки садiвник повнiстю розумiє садiвника. Тiльки садiвник може зрозумiти, з яким почуттям пiдiймав я сьогоднi першу раму. Витримали чи нi? Здiйсниться наша мрiя, чи, може, все доведеться починати заново? Адже протягом зими цитруси моï сидiли неполиванi, в темрявi, в траншеях, заметених зверху снiгами. Не то що рослинi, таку нiч i людинi нелегко було б витримати. Нiч кiлькамiсячна, як у Заполяр'ï. Звичайно, я i взимку не раз заглядав до них, давав ïм пiд час вiдлиги свiтлову пiдкормку, але сьогоднi... Вiдкриваю, а в самого серце тьохкає. I дiвчата, невсипущi кадри моï, ученицi й помiчницi, збилися бiля мене, стоять — не дишуть. Бути в нас субтропiкам чи не бути? Вiдхиляю раму урочисто, наче дверi у свiй завтрашнiй день. Сонячнi зайцi, випередивши мене, вже скiкнули в траншею, заграли в бiлих пiдземних хоромах, освiтивши роту вишикуваних маленьких наших пiвденцiв. — Зеленi! Живi! Уже ми в траншеï, прощупуємо листя. Воно хоча й ослабло за зиму, проте не осипалось, не вiдмерло. Чую в ньому живий пульс — це головне. Грунт попiд цитрусами затвердiв та спресувався, висмоктали деревця з-пiд себе всю вологу. Тепер ми ïх поллємо. Буде вам вода, буде свiже повiтря, матимете свiтла i тепла вволю. Попереду полки розкiшних сонячних днiв. — Бачите, дiвчата, увiнчалися успiхом нашi труди. Хiба не казав я, що на наших землях та в наших умовах усе аж всмiхатиметься та ростиме. Не приймається в нас тiльки одне оте дерево... — Яке, Микито Iвановичу? — Те, якого не садимо. Тiльки воно тут не виросте. Помiчницi моï радiють цитрусам не менше за мене. Вони мають для цього повнi пiдстави. Хiба не воювали вони за лимонарiй так само, як i я? Хiба не рили оцi траншеï, аж свiжi мозолi вискакували ïм на руках? Вiдгортають землю, пiдiймають рами, весело нахваляються: — Пiдемо та притягнемо того цибатого морганiста сюди! Зiгнися, неймовiро, в дугу, залазь у траншею, та подивись: живе наш лимонарiй! Я знаю, кому погрожують моï комсомолочки. Вони мають на увазi нашого шановного бухгалтера Харлампiя Давидовича Зюзя. Адже це вiн очолив торiк проти мене опозицiю, коли я поставив на правлiннi питання про цитруси. — Ми вас поважаємо, Микито Iвановичу, — просторiкував тодi Зюзь. — Нiхто не стане заперечувати, що завдяки вашим сортам черешнi та яблук наш Червоний запорожець уже має чималi прибутки, iнакше кажучи, ми опинилися в числi колгоспiв-мiльйонерiв. До вас ïдуть Победами вченi, в газетах вас величають войовничим мiчурiнцем, самородком. Все це так, визнаємо. Але те, що ви, Микито Iвановичу, згарячу нав'язуєте нам зараз, то... дозвольте! Чи ми Крим, чи ми Одеса, щоб братися за субтропiки? Ми, як вiдомо, Приднiпров'я, крайня таврiйська пiвнiч. Певне, з огляду на це нас i зверху не чiпають — плану по цитрусах нам не спущено. Так чого ж нам товпитись поперед наших пiвденнiших сусiдiв, куди спiшити? Чи сад у нас, може, малий, не засипає нас фруктами? Хай лишень тi спробують, кому нiчим похвалитися, пiвденнiшi за нас, побачимо, що в них вийде. Культура нова, незнайома. А вийде — тим краще! — ïхнiй досвiд охоче переймемо. Бо хто ж iз- нас проти новаторства в природi? До лимона, товаришi, я сам був iнтересант: з власноï iнiцiативи пробував колись вирощувати його в хатi, у горщику. Все вiн у мене мав, мабуть, тiльки чаю з цукром пiд нього не давав, одначе взимку таки взяв та й захирiв, до весни i листя з себе скинув. А чому? Бо не та зона. — Не тобi, — кажу, — першому попадати пальцем у небо, товаришу Зюзь. Доки такий розумний, як ти оце в нас, стоить на березi та розглагольствує, дурень тимчасом уже з успiхом рiчку перебродить. Пам'ятаєш, колись були скептики, якi казали, що й виноград у нас не витримає, звiдусiль каркали на Микиту, коли вiн висаджував першi кущi. А зараз, де тi знавцi, де тi авторитети? Давай ïх сюди, я ïх у винi потоплю з наших нових зимостiйких сортiв винограду! — А справдi потопили б, — зауважує наш голова товариш Мелешко. — Тiльки чи вигiдно? — Або, — веду далi, — вiзьмемо ще iсторiю з бавовником. В першi роки, коли наш украïнський пiвдень лише починав освоювати цю культуру, з усiх бокiв тодi нам сичали: не та зона! Не вистигне! Не розкриються коробочки до морозiв! Було ж таке, товаришу Зюзь? — Тодi з умислом сичали, — погрозливо совається на ртiльцi Зюзь, — ти не рiвняй, будь ласка! — Тодi з умислом, а зараз ти, мабуть, без умислу вже протер кiлька штанiв, витканих з голопристанського або мелiтопольського бавовнику. З того самого, в який не вiрили! — Це не зовсiм те, — кидає Зюзь. — Те, — кажу, — те самiсiньке. Тодi вiн, неборака, спробував мене на теорiï збити. Притяг сюди нашу пересiчну температуру, козиряє загальновiдомими даними про кiлькiсть сонячних днiв, потрiбних для нормального визрiвання цитруса. Думає, що припер уже Братуся до стiни, радується; — Не сходиться баланс? Прiрва велика? — Якби, кажу, сходився баланс наших клiматичних умов, то нiчого було б i ломитись у вiдчиненi дверi. Цитруси давно б уже поширились на Украïнi. — А зараз хiба ми клiмат собi переобрали? Що ви зараз можете протиставити суворостi наших континентальних зим? Адже йдеться не про якийсь новий зимостiйкий сорт цитруса — за такий би ми обома руками! — йдеться про тих же самих нiжних пiвденцiв, якi i в новiй зонi вимагатимуть свого без знижки. Звiдки ви, товаришу Братусь, сподiваєтесь одержати для них оту невнстачаючу кiлькiсть сонячних днiв? Висловився i переможно жде. Тiльки-но я рота розкрив, щоб проковтнути Зюзя... Щоб проковтнути товариша Зюзя разом з його окулярами та журавлиними його ногами, як десь iз сiней у цей час, випереджаючи мене, лунає йому хором: — Решту днiв ми самi грiтимем його! — Грiтимем, аби рiс! То моï — оцi ось — комсомолочки поспiшили менi на виручку. Мало не вся моя бригада упрiвала тодi в сiнях. — Та ви такi, що нагрiєте, — скрушно зауважив голова, а сам, бачу, пряде очима на Лiдiю Тарасiвну, що та скаже. Агроном Лiдiя Тарасiвна Баштова, як вiдомо, у нас парторгом, i думка ïï — навiть для Мелешка — дуже авторитетна. Але Баштова має витримку i нiколи не спiшить кого-небудь насiсти своïми думками. Стиль у неï такий. — Викладайте, товаришу Братусь, свiй план, — спокiйно звертається вона до мене. Викладаю, тиша запанувала, а Зюзь тимчасом на рахiвницi цок та цок. Щось плюсує собi та мiнусує. Коли я кiнчив, вiн знову домагається слова. — Якщо трудоднi, закладенi в усi цi роботи, — заявляє Зюзь, — та переведемо на грошi, буде це кругленька цифра з чотирма нулями: щось порядку десяти тисяч. Скажiть, товаришу Братусь, скiльки лимонiв можна купити на ринку за десять тисяч? — Я думаю, що рокiв три чаювали б, — зауважує Мелешко, явно пригнiчений Зюзевими чотирма нулями. — Якби послати в Грузiю чоловiка до наших друзiв у Махарадзевський район та домовитися з ними оптом... були б ми гарантованi. — Притому ж нiчим не ризикуючи, — ожвавiвши, наполягає на своєму Зюзь. — Наш Червоний запорожець не науково-дослiдна станцiя, щоб вгачувати по десять тисяч в якiсь невiдомi експерименти. Знову, тiльки-но я зiбрався йому вiдповiсти, як бiля дверей люд раптом хитнувся i наперед, бачу, розшарiвшись, пропихається моя червонощока Оришка. Хiба могла вона стерпiти, щоб на менi ще хто-небудь ïздив, окрiм неï? Що Оришка дома зi мною робить — того нiхто не знає, але на людях вона завжди готова вступитися за свого войовничого мiчурiнця. — Слухайте Зюзя, люди добрi, — обурено галаснула Оришка, — вiн вам наклацає нулiв! Хiба ви вже забули,. як позаторiк у нього куряче яйце обiйшлося в сто сорок карбованцiв грiшми? — То була помилка, — з готовнiстю наïжачився, Зюзь, — i нiчого менi нею довiку очi колоти!.. Я за те яйце вже був пiдданий заслуженiй критицi! Товариш Мелешко почав мирити: — Ви по сутi давайте, по сутi. I досi не збагну, до кого стосувалося оте Мелешкове по сутi: чи до Зюзя,. чи до Оришки, чи до обох разом. А Лiдiя Тарасiвна тимчасом слухала та тiльки мружилася до ораторiв (це в неï звичка така — мружитися до кожного, наче до сонця). Потiм попросила собi слова. — Поганi були б з нас господарi, якби ми по десять тисяч випускали на вiтер, — сказала Лiдiя Тарасiвна. — Але що, коли не на вiтер, товаришу Зюзь? Що, коли в майбутньому саме в нашiй Кавунiвцi, в нашому Червоному запорожцi з'явиться один з нових зимостiйких сортiв украïнського лимона? В якi тисячi тодi ви вбгаєте вартiсть його для нас i для всiєï краïни? Уявiть собi — кожен з наших колгоспiв має вже свiй лимонарiй. Моя чи ваша дитина, захворiвши, одержує цiлющий плiд, одужує. Дорого, кажете. Що ж може бути дорожчим за здоров'я наших дiтей? Пробачте менi, Харлампiю Давидовичу, на словi, але ви мiркували тут сьогоднi... як крамар. Хай колгоспний, але крамар. В цей момент i Мелешко, змикитивши, в чому суть, глянув на свого буха спiдлоба: — Розвiв тут нам цiлу опозицiю... — Ви намагаєтесь, — нiби не чула Мелешка Лiдiя Тарасiвна, — пiдрахувати на пальцях те, для чого потрiбнi, може, астрономiчнi числа. Адже йдеться про найглибше перетворення однiєï з важливих дiлянок природи, про поширення субтропiчних культур у зовсiм нових для них районах. Подумати тiльки, товаришi! — пiдвелася з-за стола Баштова. — Цитрус на Украïнi! Коли це було? Та ми цю культуру не то що... Нам треба на ви ïï називати! Отак сказала Лiдiя Тарасiвна. На ви! За цю чутливiсть я став ïï поважати ще бiльше. Вже вирiшив: коли дiждуся свого лимона, то першу скибочку ïй пiднесу, Лiдiï Тарасiвнi, за прогресивнiсть ïï натури. — Чи так, дiвчата? — Так у нас нiчого не буває. Яснiше формулюйтесь, Микито Iвановичу... — Коли, кажу, знiмемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лiдiï Тарасiвнi — на пробу. — Вiрно! Ïй! — Знову, бач, нашi уми сходяться. — А Зюзевi дасте? Хм... Зюзевi... — Зюзь хай собi законним шляхом виписує, по накладнiй. Статуту ми тримаємось i заради нуля розбазарюватись не будемо. Повiдкривавши траншеï, сiдаємо снiдати. Дiвчата розцвiлися, розшарiлися пiсля роботи — бачу, що жартувати ïм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобi ха-ха-ха, тут тобi й гу-гу-гу, вже й гарбузи подiлили. Вiдмiтнi в мене комсомолки! I зараз вiдмiтнi, а ще бiльше видiляються вони влiтку, коли збираємо фрукти... Хлопцi-гiрники з сусiднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися менi, що дiвчат з моєï садовоï бригади вони впiзнають, якщо навiть електрика в клубi погасне. — Як же це вам вдається? — зацiкавило мене. — Знаємо — як, Микито Iвановичу! Тодi, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дiвчат яблуками-ренетами пахне!.. Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гiрникiв. А менi вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала менi про це Оришка (вона в мене круглий рiк теплим коров'ячим молоком пахне). Пригощають мене дiвчата пирiжками, зачiпають то так, то iнакше. — I чого ви, невгамовнi, в'язнете до старого? — Що ви, Микито Iвановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите! — Дивлячись на яку хату. При теперiшнiй архiтектурi... не берусь. Просять, щоб я сочинив ïм що-небудь на вiдкриття весни. — Що ж я вам сочиню? — Ну, як були ви молодим... Ах, сороки, ах, бiлобокi! Це ïхня улюблена тема. — От хочете — вiрте, дiвчата, хочете — нi... I я розповiдаю ïм чисту правду, як був я молодим та була в мого дiда шовковиця, одна-однiсiнька на все подвiр'я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплiдний шовкун, бо не родило дерево зовсiм. А нам, усьому Братусiвському вивiдку, дуже та й дуже хотiлося, щоб воно родило! Щозими, пiд новий рiк, виходив уночi дiд наш Каленик босонiж на подвiр'я I погрожував дереву сокирою: — Роди, бо зрубаю! I всi ми сподiвалися разом з дiдом, що дерево злякається i почне з наступного лiта родити. Наступало лiто, а самотнє уперте дерево знову нiчого нам не родило. Дiвчата не вiрять, смiються. А менi чого смiятись? Я не смiюсь, я виклав Ïм чистiсiньку правду. — Нi, ви таки в нас, Микито Iвановичу, справжнiй народний артист!.. II Оцей сад можна вважати живим лiтописом нашоï артiлi. Гляньте на нього. Думаєте, з предка стояли тут квартали шафранiв та симиренкiв, кальвiлiв та ренетiв зототих? Думаєте, завжди трiумфально шумiли тут оцi вiтроламки з яворiв та пiрамiдальних високих тополь? Слiду не було. Лежав край села в обiймах днiпровських рукавiв голий гористий острiв. I вода була поруч, а нiщо на островi не родило, окрiм чорних колючок-якiрцiв. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потiм, як налетять iз степу гарячi суховiï, усе повигорає дотла. Не раз я поглядав на наш острiв: гуляє дарма, з року в рiк жовтiє пустирищем попiд плавнями, наче шматок тiєï аравiйськоï пустелi. Та що я тодi мiг вдiяти, навiть зi своєю Оришкою в супрязi? В рiк великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собi: — Наступає, Микито, твiй час. Вiдтепер матимеш де розгорнутись i здiйснити своï давнi задуми. Тепер ти, чоловiче, i гори покотиш. Мене вже й тодi цiкавили питання пiдвищення морозостiйкостi рослин i лiквiдацiï перiодичностi плодоношення, оцi вусатi питання, якi ще й сьогоднi спокiйно спати менi не дають. Я вже й тодi пробував викидати рiзнi коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для цього нашi мiсцевi народнi сорти. На той час мою черешню Пiонерка знав мало не весь украïнський пiвдень. З усiх усюд iшли до мене за саджанцями Пiонерки, — що мав, роздавав, хотiлося, щоб скрiзь росло й утверджувалось. Але ж тiснота, нiде було менi розмахнутись! Садибу мав таку, що якби лягла Оришка впоперек, то вже i в сусiдову ногами вперлася б. I розсадник у мене був вiдповiдний до тих можливостей: притиснувся бiля хати — долонею накриєш. А люди йдуть — дай дай... З дорогою душею б, та хiба на всiх настачиш? Пам'ятаю, спробував якось був ще й травополку перевiрити у себе на вгородi, так Оришка мало не вiдлупцювала. — Хочеш, щоб я твою люцерку в борщ кришила? В колгоспi настали iншi можливостi. Запропонував я закласти великий колгоспний сад мiчурiнського взiрця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз працює директором Солончанськоï МТС, був тодi в нас секретарем партiйного осередку, спасибi йому — твердо пiдтримав мою iдею. — Закладаймо! Але де ж закладати? Польовоï землi жаль... — На неудобках! Iдемо ми втрьох у розвiдку на острiв: Лисогор, я — Микита Братусеня i Логвин Потапович Мелешко, наш теперiшнiй голова (вiн у нас головує вiд самого початку нашоï ери). Iдуть три фундатори, колючi якiрцi з пiском лiзуть в роззявленi Микитинi черевики, а навкруги молочай жовтiє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зеленi ящiрки та шипучi гадюки свистять з-попiд нiг. Розвелося нечистi, розплодилося, як у Ноєвiм ковчезi. Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивнi схiднi суховiï, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дiдах, острiв у зализень буроï гиблоï пустелi... — Ростиме сад? — питає мене Карпо Лисогор. — Мусить, — кажу, — рости. Зiтхнув Мелешко. Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворiшу агротехнiку, одне слово — доведеться докласти розуму i рук та й рук. Одному це було б не пiд силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тодi сказав, що — мусить рости. Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острiвну супiщану землю i навiть нюхає навiщось ïï. — Вимотає цей сад усi жили з нас... А чи окупиться? — Будемо сподiватись, що окупиться, — вiдповiдає Мелешковi Лисогор. — Звiсно, доведеться потерпiти й повоювати. Сад — це не редька i всяка така петрушка, яку сьогоднi посадив, а завтра вже маєш iз неï копiйку зиску. Хто живе лише сьогоднiшнiм буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрiбнi люди з мiдними нервами, з далекою вiрою, справжнi оптимiсти. — Дай, — кажу, — руку, Карпо!.. Досi думав, що я так собi, просто Микита Братусь iз Кавунiвки, а зараз бачу — нi! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимiстом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острiв оповитий живою водою, днiпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, пiдпряжемо технiку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити! — Що ж... добре, — сказав Мелешко. — Попробуємо. А коли вже вiн скаже добре, то будьте певнi, поставить на ноги живого й мертвого, з ночi товктиметься, як домовик, мобiлiзує всi ресурси. — Я думаю, Микито Iвановичу, — звертається до мене Лисогор, — що тобi не завадило б з'ïздити в мiсто Козлов до товариша Мiчурiна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно вiзьмеш торбинку острiвноï землi на аналiз — там, у Мiчурiна, мусить бути лабораторiя. Проаналiзуєш, дiзнаєшся точно, чого саме ïй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу? — Не заперечую, командируємо. Тiльки хай товарняками ïде, щоб дешевше обiйшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй. — На кришах поïду — бiльше свiта побачу! — Отож... А в Мiчурiна саджанцiв проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматерiалом сутужно. Що не даватиме — все бери, не ламайся, на островi мiсця вистачить. Так i порiшили. Взяв я землi на пробу i товарняками та на кришах — до Мiчурiна. Невiрно зображують Iвана Володимировича отi, що малюють його сердитим, примхливим дiдуганом. Мудрий, дотепний i веселий був наш учитель!.. Не думаю, що це вiн тiльки при менi був таким. Добувся я до Козлова — вже добре похолодало, надворi саме дощ репiжив, а в кабiнетi у Iвана Володимировича було натоплено жарко. Так i ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця. Мiчурiн саме щось писав, -схилившись за столом. Пiдвiв голову, окинув мене спокiйним, проникливим поглядом. Не перебiльшуючи скажу, що було в тому поглядi справдi щось величне, апостольське i в той же час пробивалося з-пiд нього зовсiм наське тепло — людське, юнацьке, веселе. — А, Братусь... Чув, чув. I жестом пропонує менi мiсце бiля стола, по праву руку вiд себе. — Розповiдай, за чим приïхав. Говорить мовби й неголосно, а менi здається, що гримить вiн на весь будинок. — Порадитись приïхав до вас, Iване Володимировичу. Землi ось захопив для взiрця. Показав я йому нашу землю. Терпляче, -повагом вивчав ïï Мiчурiн. — Чудова, — каже. — Смiливо закладайте. А коли вже я на саджанцi з'ïхав, Iван Володимирович присоромив, що просимо в нього (потiм — таки здався i вiдпустив). — Менi, — каже, — не шкода, але ви ж знаєте, що сорти моï розрахованi, головним чином, для просування на пiвнiч. Вас, украïнцiв, ними навряд чи здивуєш. Не так моï саджанцi, як метод, метод мiй вам потрiбен. Закони управлiння природою та розвитком рослин — оце до вас проситься. — Вивчаємо, кажу, Iване Володимировичу, i застосовуємо. — Звернiть особливу увагу на сорти народноï селекцiï. Там у вас — багатства незлiченнi. Поки розмовляли, я розпарився в теплiй кiмнатi, весь парувати став. Помiтивши це, Мiчурiн одразу пiдвiвся з-за стола. — Ходiмо, переодягнешся та просушишся. Ба, як розпарувався... Ти ще в мене тут проростати почнеш. Нiяково менi було завдавати йому клопоту, пробував вiдмагатися, але — де там... Та ще й Мелешкiв наказ виплив у пам'ятi: не ламайся! Пiзнiше Iван Володимирович частував мене своïми зимовими сортами. Пробую, похвалюю, а вiн посмiхається: — Не бреши, — каже, — от не люблю лестощiв. Сам знаю, що у вас там на пiвднi далеко смачнiшi є... Є, є, у вас там i мусять бути кращi, нiж оцi. Але для пiвночi, де ранiше люди взагалi яблука не бачили, i це вже неабияке досягнення. Прощаючись, поклав менi руку на плече, стоïть передi мною — рiдний, добрий наставник. — А ви знаєте, Братусь... вам буде важче, нiж менi. — Чому, Iване Володимировичу? — У вас на Украïнi культура садiвництва здавна висока, сортимент в основному хороший, не те, що в пiвнiчних районах. Згодьтеся, що нiяке полiпшувати легше, нiж полiпшувати хороше. Я, здається, розумiюся на жартах i сам люблю пожартувати. I то, звiсно, жартував зi мною Мiчурiнi Обидва ми в той момент добре знали, кому з нас легше, а кому важче. Бо найважче таки було йому, Iвану Володимировичу, прокладати для всiх нас шлях. Звичайно, дорога нам теж не килимами була вистеле на. Куркулi та ïхнi пришийхвости нам i мишей на острiв напустили, i кору ночами на деревах пiдрiзували, i оббрiхували Микиту на всiх перехрестях. Був у нас в тi роки такий собi шашiль житомирський, клоп грушовий, скiльки вiн менi кровi зiпсував... та цур йому! Потопчуся на ньому десь iншим разом, не тепер, коли про нашi великi сади мова. Не одразу ми посадили весь сад. Спочатку посадили ярус внизу, довкола острова, площею в тридцять гектарiв. Через рiк, як цей прийнявся, оперезали острiв другим, ширшим ярусом в сорок гектарiв. А вже на третiй рiк освоïли решту, всю гористу частину острова. Сто двадцять га! Так поступово, разом iз змiцненням колгоспу, розростався i наш сад, пiдiймався ярус за ярусом все вище, доки не вибрались ми на саму гору. А тепер? Що тут у травнi робиться, коли сад квiтує! Iдеш один кiлометр, а довкола тебе сяє i сяє в усi кiнцi чарiвне бiлорожеве царство, iдеш другий, а над тобою все виснуть i виснуть повнi запашнi суцвiття... А в серпнi? На виноградниках по пiвпуда кетягiв на кожному кущi, в саду — гiлля гнеться пiд плодами, мусимо пiдпирати. Пригнешся — низом купи червоних шафранiв горять мiж деревами, випростаєшся — б'ють в очi сонячним блиском кальвiлi, облiпивши крону до самого верхiв'я... У вiтряний день ступити вам нiде — земля встелена стиглими плодами. Вiзьмеш яблуко в руку, щоб подивитися, i таке воно перед тобою красиве, таке божественно-викiнчене, що вже не зважуєшся кинути його знову на землю. Так i тримаєш в руцi, не знаходячи йому кращого мiсця. Мiж iншим, на своïх приятелях-садiвниках я це саме помiчав: не втерпить, пiдiйме яблуко ч землi, а кинути його потiм не зважується, якось наче незручно. Менi, ви знаєте, в нашi часи щастить на зустрiчi з великими людьми. Ранiше кого я мiг здибати: волосного старшину, попа, дяка... Та чим вони були великi, чим видатнi, коли я сам голоснiше за них Хмеля потягну! А в нашi часи справдi раз у раз видатних людей зустрiчаю. Чи просто везе менi, щастить, чи, може, саме наше життя таке вже стало врожайне повноколосими видатними людьми?! Позаторiк вiдвiдав наш сад секретар ЦК. Як i зустрiч з Мiчурiним, нiколи я не забуду той день. Було саме в травнi, в пору цвiтiння. Почалося так: прибiгають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал нашi джигуни-пiонери (я ïм не бороню товктися в саду, хай привчаються): — Микито Iвановичу, якiсь машини мчаться через мiст на острiв!.. — А точнiше? — Цiла валка легкових! Хто б це був? думаю собi i виходжу на центральну алею. Бачу, наближається пiшки група людей — машини, видно, внизу оставили. Впiзнаю серед них нашого секретаря райкому товариша Смирнова, Лiдiю Тарасiвну Баштову i всюдисущого Мелешка, звичайно, теж впiзнаю. Вони всi тримаються в другому ешелонi, а попереду хтось iде, жваво розглядаючись, — невисокий, коренастий, в бiлому костюмi, ростом i статурою, як я. Пiдходжу ближче, i дух менi на радощах перехопило: вiн! Наш секретар ЦК! Достеменно такий, як на портретах. Посмiхається менi назустрiч ласкаво, привiтно, нiби ми давно вже були з ним знайомi i за столом по-приятельськи сидiли. — Здрастуйте, товаришу Братусь, — i подає менi руку. — Так оце вашi володiння? — Моï, — кажу. А сад цвiтеï Люблю його в усяку пору — i золотим лiтом, i багряною осiнню, i взимку, коли вiн, заiнеïний, дрiмає, стоячи по пояс у снiгу, — але навеснi, та ще в маю! — це справжня казка. Мабуть, тiльки садiвник та бджола можуть тодi зрiвнятися силою своєï насолоди, своєï закоханостi в нього... А в день приïзду секретаря ЦК сад мiй розквiтнув особливо повно, здається, пишнiше, нiж будь-коли. Може, тому, що синя туча з одного боку саме заходила, а коли з крайнеба десь туча синiє, тодi на-ïï тлi сад особливо видiляється своïм цвiтом. Найменша гiлочка вiд початку й до кiнця облiплена бiло-рожевими пелюстками. А повiтря! Якщо був коли-небудь рай, то в ньому, я певен, пахло так, як у моєму саду. Повiтря райське, хоч у флакон його набирай. Кожне дерево, кожна крона свiтиться, наче величезна ваза, створена з самого повiтря, сонця та найтоншоï порцеляни. Думаю, що сад наш розцвiвся в той день так могутньо за все своє горе, за всi муки, пережитi ним у лихолiття окупацiï. Не встиг я ще й осколкiв усiх тодi повиймати, у деяких штамбах сидiли вони в живому тiлi, аж болiло менi отут! Iду поруч з секретарем, гомонимо. Розповiдаю йому, як ремонтуємо сад пiсля вiйни i як сторож нашого саду дiд Ярема в роки окупацiï мужньо прийняв на себе нiмецькi канчуки за те. що вiдмовився вказати комендантовi мою гiбридну дiлянку, i як iншi колгоспники вказали комендантовi також зовсiм не те, чого вiн шукав. Не змовчав я перед секретарем i про нашi втрати, розповiв йому, що частину нашого розсадника окупанти таки повантажили у вагони i вивезли в райх, а бiльше не встигли, бо, як вiдомо, подавилися. Все виклав, що менi болiло, i перспективу принагiдне намалював також. Кортiло менi ще пожалiтися на Мелешка, що не хоче лiтакiв наймати в Аерофлоту, щоб скурювали нам сад з повiтря, але потiм стримав себе: не той момент. Йдемо, i щоразу перед якимось особливо розкiшним клубком живого суцвiття секретар зупиняється i знiмає свого бриля, наче мовчки вiтається з яблунькою. По цiй прикметi я одразу визначив, що секретар ЦК, видно, i сам славний, душевний садiвник. Пiзнiше вiн менi одкрився, що таки да, займається. Стоïмо перед яблунькою, i просто дивно, як разюче схожий на мене секретар ЦК! I не лише коренастим ростом, обличчям та мiцною лисиною, а головне — характером, думками, почуваю, кревно ми близькi. — Спасибi вам, — каже, — товаришу Братусь, за вашi труди, за ваше плiдне життя. Поки що в нас таких квiтучих островiв не багато. Наша мета — зробити так, щоб не окремi острови красувались в цвiту, а щоб всуцiль укрили сади нашу землю, затопили, як повiнь весною. Зараз ще навiть далеко не всi колгоспи можуть похвалитися своïми садами. Мало дерев на присадибних дiлянках i, зокрема, на пiвднi. Хiба це порядок? Треба, щоб росло не лише в колгоспах та радгоспах, не лише на садибi в колгоспника, робiтника чи службовця, треба, щоб i садиби наших МТС стояли в садах, щоб нашi рудники, школи, лiкарнi, дитячi будинки — все щоб огорнулося зеленню, щоб нашi промисловi центри, нарештi, оперезалися нарiвнi з степовою хлiборобською фабрикою потужними зеленими кiльцями плодових насаджень. Як по-вашому, товаришу Братусь? Це вiн мене питає, як по-моєму, наче мiг би я бути проти! — Обома руками — за. — А якраз наше з вами за, товаришу Братусь, усе й вирiшує. Яким хочемо бачити наш край, таким вiн i буде... Стане Украïна — як i вся наша Батькiвщина — республiкою-садом, квiтучим, найпереконливiшим дослiдним полем комунiзму. Ще ïхатимуть до нас учитися звiдусiль. Так сказав. Глибоко запало менi в душу його слово. Таке враження зоставив по собi, наче побував я далеко десь, поперед усiх, у чудовому новому свiтi. Тепер з кожним роком переконуюсь, як усе швидше, розгонистiше той чудовий свiт наближається, як здiйснюються наяву нашi спiльнi мрiï. III Сад наш на iсторичному мiсцi. За даними всiх переказiв i легенд колись тут, на нашому островi, стояла деякий час Запорозька Сiч, вирувало хоробре веселе козацтво. Дуже вдало обрали нашi предки собi мiсце для табору, вже й тодi вони розумiлися на тактицi та стратегiï!.. Острiв, бачите; височiє, мов фортеця, обернута плечима до непрохiдних плавнiв, а лицем — на пiвдень, до степу. Найдрiбнiшу кiнноту, дику татарву звiдси можна було помiтити за десятки кiлометрiв. Мiй приятель Роман Романович, викладач iсторiï, запевняє, що саме тут, на нашому островi, писали козаки свою знамениту вiдповiдь турецькому султановi Магомету, який, з дурного ума, запропонував був ïм перейти в турецьке пiдданство. I що лист писався саме тут — це дуже скидається на правду. Ще й ми, закладаючи сад, виорювали плантажними плугами козацькi пiстолi, гармати-салютовки та каламарi. Один точнiсiнько такий, як на картинi у Рєпiна, наче оце з полотна випав. Приïжджими археологами було знайдено на островi рештки козацьких доменних печей (народний примiтив порiвняно з сучасними домнами нашого Поднiпров'я). А ще пiзнiше, копаючи льохи для вина, знайшли ми i самого хазяïна Сiчi — запорожця. Велетень, гiгант! Весь, звичайно, зiтлiв, сердега, не зiтлiли тiльки оселедець на головi та шаблюка при боцi. В головах у нього замiсть подушки — цяцьковане срiблом сiдло, а пiд сiдлом, що б ви думали?.. Пляшка меду-горiлки! Стоïть собi, уявiть, повнiсiнька, не висохла протягом столiть, тiльки настоялась, загускла, а чиста — мов сльоза. Ми не здавали ïï в музей, розпили колективно ту пляшку, пом'янувши добрим словом своïх славних, веселих i хоробрих предкiв. Я, Микита Братусь, вiд них походжу. В глибинi серця ношу переконанiсть, що листа турецькому султановi було написано не без прямоï участi одного з моïх пращурiв. Ви запитаєте, якi в мене данi? Свiдкiв, звичайно, важко виставити, але коли дивлюся я на тих мальованих запорожцiв, що стоять собi, з'юрмившись довкола писаря, i вiд душi регочуть, то почуваю, якi ми з ними близькi вдачею, характером i навiть поглядами на турка. Мабуть, ви вже помiтили, що я теж люблю посмiятися всмак i нудних людей не терплю. Часом Оришка докоряє менi: — I коли ти, Микито, вже насмiєшся, коли ти переказишся?.. А що я можу, коли життя сприймається мною пiд веселим кутом зору? Такою вже, видно, вдалася уся моя генерацiя, таким, мабуть, i я залишусь до самоï смертi i вмру з посмiшкою на вустах, а дiвчатам накажу, щоб поховали мене отут у веселiм саду, на веселому козачому островi, на самiй його верховинi... Та хiба буде смерть? Iнодi менi здається, що я — вiчний. А мо' й справдi я вiчний, га? В усякому разi сам я нiколи не повiшусь, хiба якiйсь молодичцi на шию. Завжди казав i кажу: — Недобре мати справу з жiнками, але з женщинами — прекрасно... Життя без чудес мертве. Отже, про нашу iсторiю. Треба ж було, щоб отак збiглося: менi, як i моïм видатним предкам, теж довелося писати листа за море, тiльки не подумайте, що султановi — султани тепер перевелися, — писав я ще далi, iншим адресатам: в туманну Англiю. Сьогоднi джентльмени, злигавшись з американськими прасолами та бандитами, хочуть розпалити нову свiтову вiйну. При цьому вони пробують звалити своï злочини з хвороï голови на здорову, як той ïхнiй предок — ярмарковий злодiй, що, прокравшись, навмисне репетував: — Каравул! Держiть!.. Так i зараз. Щоб задурманити публiку, вони кивають в наш бiк, на всiх радянських людей, тобто i на мене персонально. Микита Братусь — агресор! його сади завтра нападуть на нас, Братусевi сади загрожують усiм нашим американським роздутим штатам i англiйськiй коронi також! — Нi, панове, я — людина доброï волi, з чесного, не загребущого роду походжу. Вам — хай ваше, а менi — моє, те, що не надувається штучно, а зростає природно, згiдно з усiма безсмертними законами розвитку. I чого вони пристають? Чого за поли хапають? Пiниться на мене Черчiлль, сам не знаю, чим я йому так рiпицю наперчив... Чи за провал iнтервенцiï досi казиться чи листа мого досi забути не може? Але ж правда була моя, i я готовий сьогоднi вдруге того листа пiдписати. А було це так. В тридцятих роках наша черешня йшла на експорт в Англiю. Вiдправляли ми ïï в бочках, засульфiтовану чин-чином. Таку черешню як обвариш взимку, то вона стане мовби щойно з дерева знята. Платили англiйцi золотом, а ми, як вiдомо, саме посилено будувались, i ïхнi фунти були нам цiлком до речi. Купують лорди нашу черешню i, як витонченi- знавцi, хваляться нею, не нахваляться. Потiм, — мабуть, з намови старого лиса Черчiлля, — починають вести пiд мене пiдкоп. — Ми, мовляв, споживачi, наше замовницьке право, давай писати Братусевi реляцiю, давай вимагати вiд нього ще кращоï черешнi. Микита знайде, Микита все зумiє!.. I пишуть гуртом реляцiю в наш Червоний запорожець, просто на моє iм'я. Приносить менi Мелешко ту реляцiю i чистить Уïн' стона Черчiлля на всi заставки. — Пiдожди, кажу, Логвине Потаповичу, не метай перед сером бiсеру... Що там скоïлось? — Читай, — кидає Мелешко листа менi на стiл. — Читай та вiдповiдай. Каверзують пани-сери. Пташиного молока ïм забажалося!.. Читаю. Так, мов, i так, мiстер Братусь. Перепробували ми черешнi з усiх материкiв, але кращоï, нiж з Украïни, лiпшоï за Ваш сорт Пiонерка, ще не зустрiчали нiде. Все в нiй iдеальне, все нам iмпонує за винятком одного: забарвлення нам не пiдходить. Занадто вже вона у Вас червона! Будьте ласкавi удосконалити ïï i вивести для нас жовту або, принаймнi, блiдорожеву черешню з такою умовою, одначе, що вона збереже в собi всi смаковi якостi Пiонерки. Отаке було замовлення твердолобих лордiв. Я сам дипломат i хитрун, але завжди кажу правду. Бо справжнiй дипломат завжди говорить правду, i в цьому якраз його сила й талант. Мушу зауважити, що на той час, коли заморськi лорди вели пiд мене пiдкоп своïми реляцiями, в нашому районi саме закiнчувалось будiвництво нового плодоконсервного заводу. Я вже мав з ним тiсний контакт i, зважаючи на це, спокiйно вiдповiдаю твердолобим джентльменам. Так, мов, i так, шановнi джентльмени. Вельми дякую за похвали в адресу моєï Пiонерки i пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита нi жовтоï, анi блiдорожевоï черешнi, бо виводить вiн те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!.. Що ж стосується моєï черешнi, яку ви одержували з Украïни до цього часу, то вiднинi вона йтиме на переробку в наш новий плодоконсервний завод на компоти трудовому радянському людовi. Отже, вам я, сери, на даному етапi нiчого не можу запропонувати, окрiм нашоï вiдомоï украïнськоï дулi. Так я вiдповiв. Мелешко завiрив мiй пiдпис печаткою Червоного запорожця. IV Ви не знайомi з моєю Оришкою? Ото вона виринула в кiнцi алеï, мабуть, несе вже менi обiдати. Моя Оришка — так i тiльки так, бо iнодi можна почути ще iнший термiн — вiн менi рiже вухо: Оришчин Микита! Правда, може, я сам-таки в цьому й винен... Якось, ще на фронтi, вiдбувався в нашiй дивiзiï великий мiтинг, i випало менi виступати перед братами як представниковi вiд украïнського народу (там виступали бiйцi багатьох нацiональностей, усi ми йшли на ворога плiч-о-плiч пiд одним прапором!). Так от, висловивши певнiсть, що дiйдемо, брати, ми скоро до Берлiна, сказавши потiм про знаменитi калачi та пишки, я закiнчив промову тим, що повернеться, мовляв, ще Микита до своєï Оришки! Вiдти й пiшло: — Хто то в медсанбатi бiля дерева копається? — Та то ж той Микита, що в нього жiнка Оришка! Або просто: — Оришчин Микита знову щепить!.. Бо справдi, де було тiльки ми не зупинимось, де тiльки не ступну — там уже — за звичкою — й дерево посаджу або зроблю щеплення. Ростуть моï дерева пiд Воронежем i в Сумах, в Польщi i в самiй Нiмеччинi за Одером. Майже весь час я був при медсанбатi нашоï гвардiйськоï дивiзiï. Як попав до них пiсля першого поранення, так уже й не вiдпустили звiдти, зоставили при собi. — Нам, кажуть, у персоналi побiльше веселих людей потрiбно: бiйцi швидше одужують. Наш сад i на фронтi снився менi мало не щоночi. Кинуся бувало спросоння, i найближчий з товаришiв по землянцi сердиться, бубонить: — Легше своïми чобiтьми, Братусь! Що це з тобою? — Суницю, кажу, переступав, — Яку суницю? — Снилося, що нiби йду в себе на островi, а передо мною суниця червонiє розмiром з баклажан... Боявся, щоб не наступити. — Суницi своï переступай, а мене чоботом не товчи! Шинелю на себе, i вже вiн захропiв. А я перекинувся горiлиць i знову сади бачу. Так оце ж моя Оришка пливе... Це, ви знаєте, не Оришка, а цiла проблема. Все в нiй менi подобається, якби тiльки не була вона такою сердитою та ке ревнувала мене по черзi до всiх молодиць (i навiть дiвчат!), що працюють у моïй бригадi. I зважте, що це пiсля того, як обом нам уже перевалило за п'ятий десяiок! I чим далi, шаленiє ще дужче, ревнує, наче молодого. Вся бригада знає Оришчину слабiсть i щоразу, коли Оришка з'являється на горизонтi, якась молодичка навмисне мене атакує. — Дайте я хоч посиджу бiля вас, дядьку Микито!.. Сяде та ще й руку закине Микитi на плече. Ïй нiчого — встала та й пiшла, а менi що потiм дома буває? Мусите знати, що Оришка моя набагато вища за мене ростом i взагалi, нiвроку ïй, добре вкомплектована: сто п'ять кiлограмiв. Я хоча теж чоловiк при здоров'ï, держава в менi є, i чую силу в руках, але супроти Оришки — хлоп'я, горобчик. Здається, взяла б i в пелену заховала. Користуючись своïми перевагами, Оришка часто вдається до голого адмiнiстрування. Як тiльки що помiтила, одразу вже ставить питання руба. — Ану дивись, шелихвосте, на мене. Чого це бiля тебе сьогоднi Дарина увивалася? — Та хiба я ïй забороню, бабунику? Закортiло молодицi пожартувати. — А тобi б тiльки жартувати та жирувати! Бачила, бачила, як ти облизувався! Дома тобi не до жирування. дома тобi нудно!.. I, не довго думаючи, гуп межи плечi, дарма що перед нею визнаний войовничий мiчурiнець. Оришка не зважає на авторитеïи. Я тiлом щiльний, тугий, менi не болить, але неприємно, що дуже гупає. — Тихiше, — кажу, — бо сусiди почують. Оце вам i рiзниця мiж жiнкою та женщиною. Порiвняйте самi! Коли вже Оришка бачить, що таким методом мене не проймеш, тодi — кулак об кулак — i подалася до голови, до товариша Мелешка. О, смола! Прилипне, пристане, насяде з категоричною вимогою, щоб перевiв Мелешко приревновану молодичку кудись в iншу бригаду. I хоч Логвин Потапович у нас такий, що й бувалого чорта обкрутить кругом пальця, але моєï Оришки i вiн не обкрутить. Сам незчується, як пообiцяє: — Переведу. Легко дати обiцянку, але ж спробуй ïï виконати. Стане Мелешко умовляти молодицю, щоб згодилася (ради спокою в Братусевiй хатi), а та молодичка його як одбриє, то тiльки послухай. — Це якщо я вдова, так ви й будете мною каверзувати, тикаючи з бригади в бригаду? Що я — в саду зайва? Урожаï низькi беру? Чи, може, я воду влiтку крала, може, вентилi ночами перекручувала, щоб бiльше вологи моïм кварталам попадало? Чого ж ви мовчите, Микито Iвановичу? (Вже до мене). Скажiть ïм! Я, звичайно, стою за правду i даю вiдповiдну довiдку, що Дарина води ночами не крала, не можу я чужий грiх на неï складати. — Так чого ж ви пристаєте? — знову молодичка до Мелешка. — Що вам вiд мене треба? Нiкуди я звiдси не перейду, мало чого ïй з дурних ревнощiв заманеться!.. I що ж... крути не верти, а молодичка має рацiю. Покружляє, покружляє бiля неï Мелешко та з тим i вiдчалить. Бо нi Оришка, нi Мелешко не в силi диктувати в даному випадку: коли таки добре працюєш — нiхто на тобi не поïде. Сьогоднi моя Оришка, видно, в гуманному настроï: пливе з кошиком i посмiхається. Чи удоï збiльшились, чи, може, весна на неï впливає? Я люблю щиру вiдвертiсть i не криюсь, що дома Оришка iнодi бере надi мною верх, але в саду — нiколи! Це моя резиденцiя, моя лабораторiя, i тут усе за мене' i таблички на контрольних деревах, i схрещенi гiбриди в марлевих капшуках, i цитруси в траншеях, i всi моï дияволицi-помiчницi. Це так, як у медсанбатiвськiй операцiйнiй — хто переступає через ïï порiг, одразу пiдпадає пiд владу старшого, а старший на островi якраз я, Оришчин Микита, чи то пак, Микита Iванович Братусь! В найурочистiшi для саду днi при повносвiтлому, ось як зараз, вiдкриттi весни, чи пiзнiше, в пору буйного квiтування, чи вже в трiумф золотого врожаю — в такi днi напевне можу сказати, що Оришка мене... побоюється. Стає добра, м'яка, хоч у вухо ïï клади, i в усьому мене слухається. Та й як ïй не слухатись, коли бачить, що мене тут усi дерева слухаються! Залежно вiд моïх бажань ростуть нижчi або вищi, з плакучою або з пiрамiдальною кроною — формую ïх я. З Микитою треба бути в саду чемнiшою, — мабуть, думає собi Оришка. — Бо вiн тут, як чаклун у своєму царствi, що захоче, те й зробить. Тупне ногою, крикне: Стань Оришко, суницею!, i станеш привселюдно суницею. — Ти сьогоднi, бабунику, в настроï... Мабуть, встигла когось уже вилаяти ради празника, що така весела? — А таки встигла, Микито... Бач, як вгадав!.. Ще б пак не вгадати: вiдомо, що вона кожного, хто зайде до неï на ферму, спочатку як слiд вилає (здебiльшого нiзащо), а тодi вже розпитає, чого прийшов, у якiй справi, i погомонить з тобою цiлком людяно. Дивно, як тiльки з нею там корови уживаються? Мало того: Ми, каже, сердитого сторожа на фермi не тримаємо. Вiн нам корiв нервує. А сама вона ïх не нервує! Мабуть, уже нашi селекцiонери вивели якусь нову породу корiв з волячими нервами. — Сiдай, дiдунику, ïж, поки не вичахло... О, далеко не завжди величає мене Оришка дiдуником! Якщо вона так звертається до мене, то це означає, що вона зовсiм грайливо сьогоднi настроєна. — Я ще й не проголодався, бабунику... Недавно мене тут дiвчата пирогами пригощали. — Та я бачу, що розшарiвся, як пiвень... Мабуть, уже i в льох забiгав до тiєï вертихвiстки? Це вона про комiрницю. — Забiгав, але не випив i наперстка. Поспiшав — за секаторами бiгав. Оришка на мене одним оком свариться, а другим — смiється — Так i повiрила... ïж. Бiда менi, що я такий шаркий та червонощокий, що енергiя з мене джерелом б'є. Багатьом здається, що Братусь завжди пiд градусом, завжди напiдпитку, а мiж тим, я вiд природи такий рухливий та повнокровний. — Хто-хто, а ти, Оришко, мусиш уже знати, вiд чого я шаркий: перцю стрючкуватого багато вживаю, а вiн розганяє кров. Дiвчат моïх там не зустрiчала? До вас поïхали, на ферму. — Бачила: перегнiй накладають. А ти що — скучив уже за котроюсь? — Та майже... Це ти з ними i посваритися встигла? — Нi, я ïх зоддалеки, з дому бачила. З кiношниками вранцi посварилася — другий день на фермi товчуться. — Не тим боком тебе знiмають, чи що? — Товаришко Братусь, сядьте нам отак та робiть отак... Жевжики, вони мене вчать, як корiв доïти! Ви, кажуть, ремствуєте i виражаєтесь, бо не знаєте, скiльки коштує наш фiльм... Тисячi з'ïв! А ваше молоко? Що це за продукцiя? Та якщо навiть ви трохи й недодоïте, щоб стати героïнею, то ми вам купимо десяток тих вiдер молока, тiльки ж пiдкорiть ви нам свiй процес, кидайте, коли ми скомандуємо: годi! — Не зважай ти на них, Оришко... Вони ще, видно, вiдсталi. — Оце ви, кажу, так мiркуєте? Ви думаєте, я сама не спромоглася б купити отой десяток вiдер молока? Купила б i молоко, i вас з вашим фiльмом! Та хiба я лише за вiдрами женусь? А корови, а режим, а досвiд? На якому базарi ви купите досвiд наших майстрiв колгоспного тваринництва? Може, якраз я хочу найвищих удоïв досягти, досвiду собi такого набути, щоб усi потiм доярки Украïни його переймали!.. Вiдчитала ïх, гемонiв, як сама хотiла, аж полегшало на душi. Вiрю своєму бабуниковi, вмiє вона вступати в дебати. За наше спiльне життя сам переслухав силу ïï блискучих промов. Однi менш витриманi, iншi — бiльш, але всi, як правило, блискучi. Думаєте, завжди вона мрiяла про зiрку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тодi ви ще не знаєте моєï Оришки! Ану, пригадаймо перший рiк колективiзацiï, найбурхливiшi його днi... Хiба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тодi поли на Карповi Лисогоровi? На кожних малих чи великих зборах хiба не вона верховодила вiдсталим жiноцьким елементом? Нiколи не забуду, як проводили ми взимку напруженi вирiшальнi збори по питанню — бути чи не бути? Школа не могла нас вмiстити, — розперли б ïï, тому зiбралися на майданi перед колишньою волостю, i оратори, виходячи на круг, тримали промови пiд вiдкритим небом. Оришка не хотiла на круг, вона сатанiла в масi жiночого натовпу. — Порозпускайте нас, — репетувала на весь майдан, — повiддавайте нам наших коней та хомути! Нi в кого не було такоï затички, щоб заткнути ïй пельку. Голова ïй слово, Оришка йому десятеро. Коли вона моя жiнка, — думаю, — то мушу сам ïй заткнути. Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грiзно вирує наше жiноцтво. Бачу, помiж нашими жiнками i незнайомi пикатi молодицi шастають (пiзнiше ми ïх пороздягали в конторi, i виявилось, що пiд хуторськими рясними спiдницями маскувалася в них не жiноча — куркульська суть: штани були, i сокири висiли. А через день у цих молодиць вуса показались). Починаю говорити — Оришка i мене не впiзнає: — Бийте, — кричить, — вiн теж такий, вiн теж за комуну! Що не почну — то й обiрвуть баби, не дають менi слова промовити. — Та чи ви, кажу, подурiли, чи ви показались? Собаку вiшати ведуть, та й то дають раз гавкнути, а я вам що? Чую, притихли, навiть реготнув дехто: не раз мене жарти виручали в життi. — Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку? — i вказую просто на свою Оришку. — Люди добрi, хiба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоïть? Мовчать. — Та це ж така баба, товаришi, що як у Днiпро плюне, то всi жаби на завтра виздихають! Ха-ха-ха!.. Го-го-го!.. Сколихнувся, зареготав майдан вiд краю до краю, наступила весела розрядка. Тодi це, мiж iншим, дуже багато важило. Довго не могла Оришка простити менi промову на крузi. Все менi згадувала... А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую. — Ти — каже, — хвалишся, що навiть дику стихiйну природу перевиховуєш, а хiба я в тебе гiрша за природу? Нi ми з бабуником, незважаючи на асамблеï, живемо дружно й мирно. Пробую дiяти на неï методом веселого ментора i, вiрите... пiддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тiльки сваритись умiє: буває, що й смiється. А вже вона як засмiється, то й живiт трясеться! Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царськоï служби — бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворi стирчить, нiхто не дає дочку замiж. Цар заплатив менi за вiрну службу п'ятаками, новими-новiсiнькими. Багатiй, Микито! Сiдаю в сонячний день на призьбi, лiчу своï п'ятаки та перелiчую. То в гаман ïх, то знову з гамана — заклопотаний нiбито вкрай, нiкого не бачу, не чую. А мене, звiсно, одразу побачили, — всi ми тодi були в пережитках по вуха, — пiшло-покотилося по селу: Рудий Микита зi служби червiнцiв навiз, сама повну пригорщу бачила! Через два тижнi й оженився. З-помiж усiх вибрав собi чорноброву Оришку. Нiхто не скаже, що були ми з нею ледачi та недбайливi — викохали трьох синiв, як соколiв, i горличку-доньку. Старший Михайло у флотi, штурман далекого плавання, Богдан — середульший — цей пiд боком, на сусiдньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня — Федь — ще в школу бiгає. Донька Людмила вчиться в столичному педiнститутi. Це на ïï честь назвав я колись свою першу черешню Пiонеркою, бо остаточно вилущився мiй сорт якраз у рiк ïï народження. Тепер Людмила в мене уже повна комсомолка. — Хочу, — каже, — бути народною вчителькою. — Будь, — кажу, — донько, то почесне. Сам незчувся, коли став уже двiчi дiдом (по Михайлових i по Богданових внуках). Федь мiй теж iнодi дивується, як це вiн, будучи ще сам пiонером, уже встиг зробитися дядьком, — адже вiн справдi доводиться дядьком отим рясним гiрничатам, отому Богдановому виводку. Причому один з Федевих небожiв, а саме — Богданiв Левко, часто дошкуляє дядьковi тим, що вiн, мовляв старший за дядька на цiлий рiк i вiдповiдно обiгнав його в школi на цiлий клас. Ясно, що слухати таке i не мати, чим заперечити, ранньому дядьковi прикро. Наш Червоний запорожець в близьких стосунках з рудником, завжди тримаємо з ним контакт: ми на землi, вони пiд землею. Влiтку нашi дiвчата-в'язальницi, вiдпочиваючи пiд снопами, прикладаються до землi, слухають — чи не чути гiрникiв? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гримiли пiд землею хлопцi-гiрники, проходячи попiд ланами нашоï пшеницi, рубаючи в глибинах марганець Батькiвщинi. Здавна в нашiй Кавунiвцi так повелося: старi дома, а молодь здебiльшого на марганцях. З кожноï другоï чи третьоï хати хтось працює на руднику: дочка або син або зять. Деякi там i живуть, у виселку, а решта — дома в Кавунiвцi. Щоранку з рудника приходять машини забирати робiтникiв, а увечерi знову привозять. Коли ми обговорювали проект реконструкцiï нашоï Кавунiвкп, Лiдiя Тарасiвна висунула таку iдею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунiвкою широким спiльним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами i пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. Рудник вхопився руками й ногами за цю iдею, i я певен, що в найближчому часi ми ïï здiйснимо. Пiсок та дерева для насаджень — нашi, рудник дає асфальт та iнший дрiб'язок, а робочу силу — разом, напополам. Для нового проспекту у мене вже й назви запроектованi: проспект Єднання мiста з селом — ще краще — проспект Миру (це як збори потiм вирiшать). Ми вже й зараз єднаємося з рудником по багатьох лiнiях. Недаром уночi незнайомi зальотнi шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунiвка, бо й виселок, i село поруч з ним однаково осяянi електричними вогнями. Спiльна у нас десятирiчка i клуб спiльний, отже, всi свята святкуємо разом. Менi часто випадає сидiти в президiï поруч з Богданом. його обирають вiд рудника як найкращого вибiйника, а мене висувають нашi колгоспники. А що обоє ми — батько й син — досить-таки рудi, то всю нашу президiю називають золотою. Навiть моï шибайголови-внуки, вмостившись десь на пiдвiконнi зi своïм зеленим дядьком, лящать нам звiдти, коли виходимо на сцену: — Ура, мiсця займає Золота Президiя! Що ти ïм на це скажеш? Усмiхнешся та й тiльки. Так само як Федь мiй не може звикнути до того, що вiн уже законний дядько, я ще й досi не можу звикнути, що це я вже дiд. Внуками я пишаюся, моя шия i моï шевченкiвськi вуса завжди до ïхнiх послуг (дуже приємно, коли воно, тепленьке та пустотливе, на тобi гнiздиться), але натуральним дiдом... Нi, не вважаю себе, не визнаю' — Ось поïду, — кажу, — бабунику, в мiсто, там менi натягнуть поза вухами шкiру, розгладять оцi зморшки, повернуся до тебе молодим. Вона зауважує на це, що, мовляв, утюгом дешевше обiйдеться, вигладить, аж блищатиму. — Думаєш, Оришко, наука не досягне? Он подивись, стоïть квартал моïх черешень, зовсiм уже були зiстарились, а я ïх позаторiк омолодив. Сьогоднi я омолоджую нерешнi, а завтра знайдеться такий, що омолодить мене. — Микито... А мене? — I тебе. Аякже! З Оришкою ми — душа в душу. Сонце вже пiдбилося височенько, зiгрiває нас обох. Веду Оришку до лимонарiя. Повiтря в траншеях — тепле, парке, цитруси вже политi. Стоïть мiж ними моя Оришка, мов зачарована. Вiчнозелене! А я кажу ïй: — Це вже — для комунiзму. V Якби сад мiй умiв говорити, то, певне, сказав би: — Добре взялась бiля мене дружна Братусева бригада! Скрiзь, на всьому островi, кипить робота. I сам рудий Микита, як досвiдчений диригент, знає, кого куди йому поставити, як своï сили розподiлити. Робота за роботу заходить. Тi гнiй возять, iншi дерева бiлять та обрiзують, а тi вже й димовi купи заготовляють на випадок заморозкiв. Диригуй, Микито! Але диригуй, не стоячи на мiсцi, як тi, що фраками до публiки стоять, ти мусиш скрiзь побувати, обгасати за день свiй сад вiд виноградникiв до сушарки, а вiд сушарки гайнути до самоï водокачки, у проiилежний кiнець острова — там сьогоднi якраз почали ремонт. I так протягом дня: куди не кинь — там i в Микиту влучиш. Спасибi ногам, що добре носять. Думаєте, чого оце в мене литки такi твердi, мов камiнь? Суцiльний м'яз пiд шкiрою — наслiдок щоденних марафонських забiгiв по територiï саду, по оцих острiвних чудових висотах. Секатора з рук не випускаю. Як тiльки влучив вiльний момент — так уже й знайшов собi солодку роботу, уже я з тими, що чепурять та обрiзають дерева. Сонце пригрiває, дiвчата моï пороздягалися. Роздягнусь i я. Вперше пiсля зими скидаю свою ватяну куфайку. Якщо дiвчата, обрiзаючи дерева, починають неспокiйно поглядати в якийсь один бiк i допускати помилки в роботi, то так i знайте: на територiï саду хтось уже з'явився стороннiй, молодий, нежонатий. Кого ж це вони набачили? Ну, звичайно: зачули птаха в повiтрi! Уже ворожить бiля моïх траншей молодий та нежонатий Зюзiв хрещеник Аполлон Комашка. Звiдки вiн взявся з такими звичаями? Нiкого не питаючись, чвалає просто до цитрусiв, думає, що як Аполлон, то йому все дозволено. Там, де Зюзь кумував, iмена кумеднi: коли не Реконструкцiя (дiвчинка), так Аполлон (хлопчик). Наполiг, щоб назвали хлопця Аполлоном, так i вирiс Аполлоном, тезкою молодого древнєгрецького бога. А чим вони схожi мiж собою... про це поки що утримаюсь. Правда, воював парубок добре, цього не вiдбереш: iде в розстебнутiй. шинелi, нагородами до сонця сяє — повний кавалер ордена Слави.. Зараз цей кавалер працює садiвником на Орджонiкiдзевському руднику i приïздив узимку до мене, до некавалера, на двотижневi курси мiчурiнцiв. Хлопець нiбито метикований, ентузiазму в нього хоч вiдбавляй — побачимо, що з нього далi буде. Поздоровкавшись, Комашка не зважується при дiвчатах викладати свою справу, бровою вiдкликає мене вбiк. Нiби не второпавши, чого вiн хоче, я у вiдповiдь теж надавлюю бровою. Отак стоïмо й переморгуємось, а дiвчатам цього подай: кахкотять! — Можна вас, Микито Iвановичу?.. На два слова. Ага! Звiдси б i починав. Але що за таємничiсть, чого вiн мулиться? Буває ж отак: у бою чоловiк чорта на обидвi лопатки покладе, а перед дiвчатами йому яковось — пасує. Йдемо з Аполлоном у мою мiчурiнську Лабораторiю. По путi кажу йому: — Товаришок, не мулься. Викладай — з якою мiсiєю' прибув? Хлопець оглядає дерева жадiбними агресивними очима. — Прийшов що-небудь у вас украсти. — У нас не дуже вкрадеш. Все наше добро глибоко в землю закоренилося... — Чого там! — вигукує Аполлон i нi з сього нi з того починає реготати. — Пiд час вiйни на моïх очах живу людину вкрали, мiлiцiонера... — Ну, ти обережнiше на цю тему. — Чого там!.. Знаєте, час був суворий, ïхали матроси Ростов визволяти — лютi, мов демони... На Пiвнiчному Кавказi дiялося, на однiй станцiï. Якийсь мiлiцiонер там iз жiнками несправедливо повiвся, а матроси побачили це i... хоп його до себе у вагон. Комашка знову погигикуе. — Ну, а потiм же? Повернули? — Викинули з вагона те, в чому був. У нас, кажуть, i на нього вистачить амбiцiï та амунiцiï. Доки на перонi розбирались — поïзд i хвiст показав. Через два тижнi мiлiцiонер листа надiслав додому: живу добре, воюю в морськiй пiхотi. — Складно ти брешеш, товаришок, Микита не вмiє так... Подивлюсь, чи складно садiвникуватимеш... Я до тебе незабаром навiдаюсь. — Тiльки спасибi скажу, Микито Iвановичу. Прийдiть проiнспектуйте, будь ласка, вкажiть нам орiєнтири. Я таки й справдi до нього навiдаюсь. Сад у них молодий — треба туди досвiдченого ока. В мене жодне лiто не минає, щоб я не обiйшов усi нашi довколишнi сади в радiусi з пiвста кiлометрiв. I колгоспнi оглядаю, i тi, що при школах га рудниках... А як же ви думали? Нам, садiвникам, замикатися в собi не можна: тому допоможеш чимось, а в iншого, дивись, i сам почерпнеш. В лабораторiï моïй лежить у кутку бiльше пуда проклятого металу, тисячi осколкiв, що я ïх навтягував з дерев пiсля вiйни. — Чого ви ïх не здаєте в утильсировину? — дивується Комашка. — Хай лежать, товаришок. Вони завжди нагадують моïй бригадi, що таке вiйна i що таке мир. На полицях вподовж стiни виставленi рядком найкращi зимовi сорти яблук, що ростуть у нашiм саду. Мiчурiнський Пепiн шафранний, ренет Симиренка, Млiïвська красуня, Кальвiль снiговий, Пармен зимовий золотий... А на лiвому фланзi, прошу звернути увагу: бiле, крупне, овально-конiчноï форми, а на сонячному боцi нiжний, як у молодоï дiвчини, рум'янець. Це — зовнi, а всерединi воно ще краще; ароматне, м'якуш бiлий, соковитий, дуже щiльний, а смак — винносолодкий, освiжаючий. Нiзашо не вгадаєте, який це сорт! Нiде вiн ще докладно не описаний, торiк вперше ми його експонували на обласнiй виставцi. Це була справжня окраса нашого стенда. Цiлими днями товпилися бiля нього любителi, захоплювалися знавцi: — Що за шедевр!, Плод — як налитий свiтлом! Це моя, Микитина, гордiсть, це новий сорт яблука, виведений отут, на островi. Не знаю, яким чудом збереглася пiд час вiйни моя гiбридна дiлянка. Хоча нi, невiрно буде сказати — чудом... Нашi люди зберегли ïï. Поруч з iншими, дiстала i моя Оришка нагаïв вiд фашистського коменданта, шмагали ïï при всiх на тому самому крузi перед волостю, де колись я агiтував наших упертих жiнок. Вимагав комендант, щоб вiддала йому Оришка моï записи по гiбридах. Самого серця мого йому подай! Витерпiла, не зiзналася, не вiддала. А гiбридну дiлянку колгоспники навмисне занехаяли — бур'янами, чортополохом заростала, аби тiльки не привертала уваги коричневих менделiстiв. Зате ж, коли повернувся я з вiйни, порадувала мене дiлянка отаким красунем!.. Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гiрники — одбою не було. — Запашне, соковите, освiжаюче! Саме для нас! Вже й саджанцiв я навиводив з нового сорту, цiєï весни буду насаджувати в двох кварталах на мiсцi вимерзлих абрикос. Витримав уже мiй сорт багато випробувань, i я певен, що й усi подальшi витримає. Дав я йому iм'я — Сталiнське. Зачудовано дивиться Аполлон Комашка на мою полицю з яблуками, бачу, щось хоче сказати та не зважується. — Говори! — Микито Iвановичу, я... — Яблук? — Нi, ме... — Меду? Смiється. — Менi довiдатись би... Коли починаєте посадку? — Ти не вiдтiль кажи. Викладай чорним по бiлому: за чим прибув? — Саджанцiв... — О, це вiдтiль. З цього б i починав. Але будь готовий сприйняти удар, товаришок: мабуть, не попасешся. Ти ж знаєш, що я чоловiк забобонний i доки не почну висаджувати в себе, до того часу нiкому не вiдпускаю. — Це менi вiдомо, — зiтхає Аполлон, вислухавши мене. Потiм, злодiйкувато покосившись на дверi, з рiшучою вправнiсiю добуває десь iз-пiд своєï славноï шинелi запечатану пiвлiтра i, нiяковiючи, ставить передо мною на стiл. Смiшно менi стає. Це вiн хоче мене замогоричити, дiстати саджанцi по так званому блату! — Хто це тебе навчив, хлопче? — питаю. — Чи не твiй хрещений — товариш Зюзь? Негайно ж забери зi стола свого пiдкуркульника, заховай подалi та нiкому й не показуй: дома з однополчанином розiп'єш. Мене, товаришок, могоричити не треба. Я роздаю без цього, я тiльки радiю та пишаюся, коли до мене йдуть за посадковим матерiалом. Всiм надiлю, за пiвдарма роздаватиму — аби тiльки бiльше було в нас садiв, аби набувала наша справа всенародного розмаху... I якщо ти матимеш згодом свiй власний питомничок, то й тобi раджу: не затискуйся в кулак, не вiдмовляй, коли маєш, нiкому, бо — дiло наше святе, бо проситиме в тебе тiльки чесний ентузiаст, тiльки той, хто потiм плекатиме дерево... Байдужий до тебе не прийде. Аполлон, заховавши пляшку, пiдсiдає ближче до мене. — А як нашот Сталiнського? — Що — як? — Гiрники нашi Сталiнське дуже високо ставлять... Чи не можна буде... розжитись? — Обов'язково — можна буде. В усi краï з радiстю пущу. — Спасибi. Я прислухатимусь. Як тiльки почнете — одразу примчусь. — Гаразд. Тiльки перед тим забiжиш до нас у контору, оформиш дозвiл... Такий уже порядок. Колега мiй раптом скисає. — Неодмiнно через контору? Ви знаєте, я сьогоднi-вже був у товариша Мелешка i в товариша Зюзя. — I що? — Чого-небудь, кажуть, вiдпустимо, а щодо нового сорту... то рано встав. Не на тiй ще, мовляв, стадiï, щоб його всiм вiдпускати. Посилаються на те, що собi багато ще треба для ремонту саду. Так ось чого ти заïкаєшся, товаришок, ось звiдки твоя вiдчайдушна пляшка! Горе навчило, мав уже розмову з Мелешком та Зюзем... Однак, Комашчине повiдомлення не дуже мене вразило. Я догадуюсь, чого вони там крутять. Трапляються ще в нашiй садi-вницькiй практицi такi екземпляри з консервативною спадковiстю, такi типи, що туго пiддаються впливовi ментора... Хочуть i моє Сталiнське законсервувати. Е, хлопцi, будьте обачнiшi. Микиту недарма зовуть войовничим: проб'ю рутину, нi перед ким не позадкую. — Пiслязавтра, мабуть, почнемо висаджувати, — кажу Аполлонов!. — Ти не турбуйся: приïзди, все буде в порядку. Виходимо в сад. — А ти, — питаю, — справдi рано встаєш чи, може, схiд сонця на подушцi зустрiчаєш? — Пiдйом у мене разом з пiвнями. — Дивись, товаришок, не поморозь своï черешнi, заготуй уже зараз димовi купи. Бо в пору квiтування заморозок найнебезпечнiший якраз при сходi сонця. Можна сказати, сонце само приморожує. — Як це? — А так... Вiдомо тобi, що заморозок страшний рiзкою змiною температури. На свiтанку придавить вiн, а тут тобi — сонце. Квiтка ще вогка, крапля роси висить на нiй i через ту краплю, як через збiльшувальне скло, сонце робить променем свiй опiк. А дим розсiкає промiнь, отже, давай диму, окутай ним сад на цей час... Думаєш, не попобiгав Микита, як навiжений, зустрiчати сходи сонця на островi? Встанеш удосвiта, вийдеш надвiр: мороз сивiє! Запалюєш мерщiй смолоскип i щодуху з тим смолоскипом на осгрiв, аж люди тебе полохаються. Прибiжиш, захекавшись, як марафонець, пiдпалюєш одну купу, третю, десяту — i вже сад огортається м'якою бiлою завiсою... Тепер у мене молодшi бiгають, а тобi ще самому треба, товаришок! — Бiгатиму, Микито Iвановичу, духу вистачить... Я ось про що хотiв вас запитати. Про окулiровку. У нас окулiрують звичайно вiчком на кореневiй шийцi. А я хочу спробувати окулiрувати на метр вище, щоб увесь штамб був диким, морозостiйким. Як ви гадаєте? Дивуюся: так просто, а менi самому на думку не спало. — Як я гадаю? Пробуй, за це нiхто по лобi не вдарить! А ще, чого доброго, й вийде... Проводжаю Комашку до центральноï алеï, з цим парубком треба бути чемним. Хто зна: може, i справдi в майбутньому вiн утвердить своє незвичайне, дане йому п'яним Зюзем iм'я? — А чого то вашi дiвчата надо мною смiються? — Не пасуй, товаришок: з посмiху люди бувають. Кумедний хлопець, буде з нього путтяi VI А з Мелешком, Логвином Потаповичем, я ще розмову матиму. Вiн менi давнiй друг, i не раз ми, буває, сядемо з ним у свято та й вип'ємо до слiз, але це нiскiльки не-заважає нам так iнодi диспутувати, що обидва впрiємо, аж ряснi роси нам на лисинах повиступають. О, я бачу тебе наскрiзь, шановний Логвине Потаповичу, i знаю, що ти моєï критики побоюєшся, хоча я нiколи не належав i не належу до якихось кадрових критиканiв. Є ще в нас такi млини: чи має що сказати чи не має, а лiзе на трибуну, аби йому хоч трохи поплескали в долонi. Критикiв цiєï мастi я сам не перетравлюю, називаю ïх грушовими клопами. В садах водиться шкiдничок такий за прiзвиськом грушовий клоп. Страшний вiн не сам по собi, а страшний тим, що, повзаючи по листку рослини, видiляє дуже багато екскрементiв. Загиджує ними весь листок, закупорює на ньому всi пори, i рослина, яку обсiли грушовi клопи, нарештi, жовкне, чахне, задихається. Був у нас колись один — куди! вдесятеро в'ïдливiший, нiж товариш Зюзь. Я його iнакше й не класифiкував як Клопiкус Столярчукус житомирський. Родом цей тип був десь iз Житомирськоï областi, з Полiсся, там, певне, вiд колективiзацiï зринув, а до нас присмоктався. Я тут саме сад починаю закладати, днi й ночi в тривогах, у неспокоï, а Столярчук тим часом наче крук надо мною — карк! та карк! Як тiльки оце в нас якi збори, так уже в нього i язик через плече телiпається. О, той клопiкус умiв перед людьми вицвенькуватись пустопорожнiми фразами! — Шановне товариство, нiби ж то добре? Зоставить нас без штанiв Братусь, проковтне червоних усiх запорожцiв його непродуманий сад!.. I пiшов, i пiшов... Послухати його, так i справдi виходить, що намiрився вже Микита проковтнути геть усю свою Кавунiвку. Столярчук навiть дописа у райгазету був про мене, надряпав: зловмисне, мовляв, пiдриває Микита Братусь економiку артiлi, а секретар партосередку Карпо Лисогор замiсть того, щоб викрити шкiдливi прожекти, сам Братусевi потурає. Не знаю, хто там сидiв у редакцiï, що не розiбрались, а просто бу-бух! як Пилип з конопель... Оришка моя вже й сухарiв тодi була менi насушила, та саме Лисогор з Мелешком нагодилися, сказали Оришцi: — Почекай... Микита ще натворить нам чудес. Потiм, коли сад мiй уже пiднявся, коти почав добре родити, тодi й Столярчук, повернувши флюгера по вiтру, пхається в сад, набивається не куди-небудь, а все на збiр черешень. Неохоче я посилав його в черешневий квартал, невигiдно було для артiлi: зажерливий вдався, мов гусiнь. Я вже казав пасiчниковi: — Годуйте ви Столярчука медом, напихайте його до ригачки перед тим, як вирушає вiн у черешневий квартал... Ви ж знаєте, як цiняться нашi черешнi. Думаєте, помогло? Клопик той i меду натузується, i для черешень потiм таки мiсце знайде. Сяде оце пiд деревом, затисне мiж ногами повне вiдро черешнi i гомонить до вас, гомонить (та все складно, витримано), а тимчасом на язик по ягодинi — кидь, кидь i так аж поки пальцями й дна у вiдрi черкне. Втреться, встане, i кiсточки бiля нього не знайдеш (а менi ж кiсточки потрiбнi). I куди воно в ньому вмiщалося? Та хоч би сказати чоловiк як чоловiк, а то миршаве, червиве, а в той же час отаке зажерливе та у брехнях невтомне. Багато вiн менi кровi попсував, але тепер його вже не чути, зник у небуття. Якось, нажлуктившись кiсточкового самогону, заблудився, неборака, вночi на власнiй левадi, забрiв у болото i — зовсiм на мiлкому — втопився. Безславний кiнець... Повзав собi по землi чоловiчок, роз'ïдали його всякi пережитки, а вiн сам намагався роз'ïдати iнших i втонув у свiйському багнi, та нiхто тепер i добрим словом його не згадає. Отакi бувають критики-паразитики. Таких я сам при нагодi давлю. А мiж тим, коли менi щось наболить, коли мене вже чим-небудь допечеш, тодi тремтiть, пережитки, не дам тодi пощади i рiднiй Оришцi. Логвин Потапович уже добре вивчив мою вдачу та моï принципи. Коли наближаються звiтно-виборчi збори, тодi Мелешко розкривається менi назустрiч, як медонос, обiцянками-цяцянками так i сипле: i людей з твоєï бригади на поле не вiдриватиму, i ядоматерiали вчасно завезу, i з Аерофлотом про спилювання домовлюсь, i сам особисто в мiчурiнський гурток ходитиму... Мелешко тодi в мене перший друг науки! Обiцянки його я приймаю, але на звiтних зборах, як на вирiшальних, мiй голос усе-таки чути. Хочеться освiжити чоловiка, бо кому ж приємно, щоб твiй друг, один з найупертiших фундаторiв артiлi, та на двадцятому роцi головування раптом вийшов би в тираж! — Ми, — кажу, виступаючи, — хвалимося, що в нашому колгоспi з дев'ятисот виробничих процесiв в семистах уже застосовується механiзацiя. Ми хвалимося, що бiльшiсть наших колгоспникiв мають по кiлька цiнних квалiфiкацiй. Вся наша молодь здобула семирiчну освiту i вище. Все це так, все це чудово. Але давайте глянемо, як ми, лiтнi люди, можна сказати — фундатори, встигаємо за молоддю? Чи всi з-помiж нас досить повороткi, далекозорi та прудкi? — Покажiть ногу, Микито Iвановичу! — гукає з цей час менi хтось iз заднiх лав. Наша публiка знає, що Я не з сором'язливих i люблю iнодi похвалятися своïми ногами. Хочуть, щоб я закотив отут холошу, показав зборам своï мускули. Литок у мене справдi нема — самi мускули, мiцнi, розвинутi яблуками, як у футболiста. Це тому, що багато бiгаю по острову. Весело стає нашим зборам. — Поза всякими жартами кажу: це справа серйозна. Як ми над собою працюємо? Як ми науку та культуру опановуємо? Не секрет, що в декого з нас уся домашня бiблiотека починається з лiтери К: корова, кури, кабани... В лекторiй ходимо лише на вступ та на закриття, бо всi ми перевантаженi. До четвертоï глави дiйдемо, потупцюємось та й знову наступного року повертаємось до першоï. А на колгоспному радiовузлi, замiсть мiчурiнськоï пропаганди, що ми робимо? Все лiго кавуни та фрукти гiрникам продаєм!.. Звiсно, я лише для складу кажу ми — все стосується насамперед товариша Мелешка. I вiн це добре усвiдомлює, будьте певнi. Коли розiйдусь, то вже перестаю з ним у пiжмурки грати, звертаюсь просто до нього: — Бiйся, Логвине Потаповичу, засахаритися у матерiальних достатках, заколисаний загальною пошаною! Бiйся, кажу, обрости мохом! Тодi тебе нiщо не врятує, прокачаємо на вороних, вийдеш у тираж. Вам цiкаво, чому досi ми його не заголосували? Е, це не так просто. Товариш Сталiн учить, що людей треба турботливо й уважно вирощувати, як садiвник вирощує облюбоване плодове дерево. Ви тiльки вдумайтеся в цi слова... Щоб вжити таке порiвняння, треба бути великим садiвником, близько вiдчувати нашу справу, нашу душу з, усiма ïï прекрасними переживаннями. Не можемо ми так просто повестися з Мелешком — заголосувати та й край. Добрий з нього господар, умiлий органiзатор, колгосп наш славиться на всю республiку. Одначе i вади Мелешковi чим далi все важче та важче нам терпiти, бо швидко крокуємо вперед. Не хочеться нам товариша кидати позаду напризволяще, на розправу пережиткам-сiроманцям. Знаємо, що коренева система розвинута в ньому добре, треба лиш правильно сформувати Мелешковi крону. Догадуюсь я, чому вiн не хоче вiдпускати для рудника саджанцiв мого найкращого сорту. Ой, Мелешку, Мелешку! Краще б моï догадки та не справдились. Є люди, як гiрськi орли, з величезним радiусом бачення. А є, на жаль, ще й такi, до яких треба пiдходити з садiвницьким ножем i нещадно щепити ïм далекосяжну мрiю. Я вже не раз думав — звiдки в нашому Мелешковi така безмрiйнiсть? Невже це тому, що вiн був свого часу мiнiстром? Ви не смiйтесь: був наш Мелешко мiнiстром. Давно, правда, ще пiд час громадянськоï вiйни. Тодi, як вiдомо, утворилася в наших Кавунах Червона Кавунiвська республiка. Було обрано свого президента Якова Покиньчереду (потiм сердегу розстрiляли григор'євцi), було створено вiйсько, визначено кордони, призначено мiнiстрiв, вiдкомандировано послiв у сусiднi села. Навiть монету хотiли свою вибити, але нiчим було. Незаможницька наша республiка не зганьбила себе, кiлька мiсяцiв хоробро вiдбивалася вiд махновцiв та вiд григор'євцiв, трималася, доки не пiдiйшли регулярнi червонi частини. Сам я був при артилерiï (мали ми в себе аж двi гармати), а Мелешко Логвин Потапович уже тодi був мiнiстром сiльського господарства. Отож, думаю, чи не хуторянсько-мiнiстерський портфель досi висить на Мелешковi, заважаючи йому стати в повному розумiннi зразковим головою колгоспу? VII Хай не подумає хто-небудь з наших мiнiстрiв, що Микита взагалi недосить шанобливий i неохоче скидає шапку перед котримось iз наших мiнiстрiв. Навпаки, я цiлком згоден з тим, що недавно оце було створено нове мiнiстерство бавовництва, i не маю сумнiву, що туди призначено достойного мiнiстра. Бiльше того, в мене самого є пропозицiя в такому ж планi i хотiлося б, щоб нашi депутати над нею помiркували. Товаришi, чи не пора нам сгворити мiнiстерство садiвництва? Ми хочемо всю нашу краïну вкрити квiтучими садами. Вже зараз площа пiд садами та ягiдниками проти дореволюцiйноï збiльшилась по Союзу бiльше, нiж удвiчi. В роки сталiнських п'ятирiчок з легкоï руки мiчурiнцiв садiвництво просунулось у вiддаленi пiвнiчнi райони, на Урал, в Сибiр, на Далекий Схiд. Всi нашi люди мусять мати (i матимуть!) достаток найкращих у свiтi фруктiв. Та хiба йдеться тiльки про фрукти? Сади полiпшують клiмат, збагачують киснем повiтря, прикрашують наше життя... Сади облагороджують людськi почуття, впливають на самий характер людини. I чим ближче до комунiзму, тим бiльшi, складнiшi державнi завдання постають перед нашими садоводами. То, може, справдi уже назрiло? Може, пора вже наших садiвникiв об'єднати, видiлити таку важливу й перспективну галузь сiльського господарства в окреме мiнiстерство? Ми вже тодi атакували б з усiх кiнцiв свого вожака-мiнiстра. Хай би вiн, не будучи Мелешком, глянув на все по-державному, звернув би насамперед увагу на розсадники, на механiзацiю садових робiт, на пiдготовку молодих кадрiв, а при нагодi розповiв би мiнiстру фiнансiв товаришу Звереву, чому на присадибних дiлянках нашi колгоспники не завжди охоче висаджують плодовi дерева... Товариш Зверев знає про це, йому тiльки ще раз треба нагадати. Отак я думав сьогоднi, пiдбиваючи пiдсумки трудового дня. Роботу закiнчено, дiвчата пiшли, спiвають уже десь бiля мосту. Свiжий весняний вечiр спускається над нашим садом. Сходить iз степу мiсяць, над рудником спалахнула червона зiрка, вiрна ознака того, що нашi гiрники достроково виконали мiсячний план видобутку. Тихо в саду, за квартал чути, як десь бiля сушарки уже чхає дiд Ярема, наш вартовий. Прямую до нього. — Дiду Яремо, чого ви тут чхаєте? — Оце тобi... А де ж менi чхати? — Дивiться, дiду, ми на нiч залишаємо лимонарiй вiдкритим. Частiше поглядайте на прилади: як тiльки помiтите щось пiдозрiле — одразу рами опустiть. — Кому ти кажеш, Микито? Може б, ти не вчив мене, вченого? Я вже без тебе подумав, поставив он собi водицi в черепку. — Ваш черепок, дiду... — Еге, черепок! Думаєш, вода в ньому гiрше вiдчує приморозок, анiж отi брехунцi, що на твоïй лабораторiï рисять? — То не брехунцi, дiду, то — наука. Ви хоч i старий чоловiк i маєте за плечима великi життєвi курси, але й науку не кривдiть. Вона старiша за всякого найстарiшого чоловiка. Дiд знову чхає, аж борода йому трясеться. — Чи протягло де, чи що... Бач, мусив надягнутися як проти зими: кожушок i штани ватянi. Борода в дiда Яреми рiдкiсноï пишноти: широка, рiвна, бiла, мов снiг, у сутiнках свiтиться. Не останню роль вiдограє вона в тому, що всякий раз, коли в нас бувають якi-небудь делегацiï, дiдовi Яремi випадає честь пiдносити ïм хлiб-сiль на рушнику. Минулоï осенi поляки в нас гостювали. Приïхали з мiста голубим автобусом, але Мелешко, будучи i хазяïном i заодно екскурсоводом, нiзащо не хотiв згодитись, щоб вони господарство Червоного запорожця також оглядали з вiкон свого автобуса. Рiшуче попросив ïх пересiсти у наш власний вiдкритий грузовик. — Так, мовляв, буде виднiше, бiльше побачите. Дуже чемним стає Мелешко в таких ситуацiях! Сам пiдсаджував гостей у кузов i так захопився тодi своєю роллю, що ледве не пiдсадив був i мене, свого бригадира, вкупi з гостями... А коли помилка тут же з'ясувалася, то ми глянули один на одного, i обидва голосно зареготали. Саме тодi, напередоднi приïзду полякiв, я повернувся iз Степового, з науково-дослiдноï станцiï, привiз звiдти повний портфель коштовностей — насiння рiзних пiвденних рослин. Чай, лавровий лист, мигдаль, хурма — все там було в моєму потертому портфелi. Скiльки треба, залишив собi для експериментiв, а решту насiння полякам роздав, хай i вони потурбуються. Пiдношу однiй полячцi — була там така симпатична молодичка, — а вона бере i смiється: — Це чай? А цукру теж дасте? Саджанцi нашi ïм дуже сподобались, усе просять у мене та дзенькують. Надiлив ïм i саджанцiв, хай вирощують на радiсть своïй новiй демократичнiй Польщi. Попереджаю ще раз дiда Ярему: — Пильнуйте ж. Бо заморозок, вiн пiдступний: пiдкрадеться i незчуєтесь. Дiд Ярема сердиться. — По-твоєму, Микито, я такий уже тюхтiй... Тiльки тобi наче i болить оцей лимонарiй. А менi то вiн не болить? Я тут для небелi стою, менi даром трудодень пишеться? I понiс, i понiс... Ба, який! — А пригадуєте, кажу, дiду, як ви на мене цiпом колись замiрялися? — Що Там про укрупнення чути? — Думаю, що пiд осiнь одружимося з П'ятирiчкою. — Та хоча б скорiше й поженитися. Бо в них там сад... я давно вже на нього зуби гострю. Бур'яни порозводили — сiрi вовки виють. — Об'єднаємось, тодi нiякий вовк у саду не втримається, ви його одразу безпритульним зробите. — На той свiт позаганяю... Будуть дiла! — А будуть, Микито Iвановичу. В повiтрi он уже носиться, що будемо в Каховцi другий Днiпрогес будувати... — Лiдiє Тарасiвно! В Каховцi? Другий? О, це вiдтiль, це зовсiм по-нашому! А коли? Не чули? — Так... почувається, що незабаром. — Добре та й дуже таки добре, Лiдiє Тарасiвно! Ви уявляєте собi, якi там сади зашумлять? Сам поïду, вiзьмусь... Вона посмiхається. — Пiдготуйтесь, Микито Iвановичу... — Готовий уже, як пiонер! Схвильований, збуджений наближаюсь додому. Бач, як порадувала мене Лiдiя Тарасiвна — новий Днiпрогес у Каховцi! Вода в таврiйському степу... Який це переворот буде в природi нашого Пiвдня! До самого Чорного моря квiтуватимуть сади, бiлiтиме бавовник. Брунитимуться пшеницями поля. Забудемо, що таке огненнi нищiвнi суховiï, лише в згадках старезних дiдiв залишитесь ви, ненависнi чорнi бурi! Наче премiювала вона мене оцiєю чудовою звiсткою. Радiсно менi i водночас якось... уже й сподiване! Якби колись Микита почув, що ходить такий грандiозний проект, то, може, ще й не повiрив би, а зараз... Одразу вiриться! Бо хiба ми самi вже не готовi тiлом i душею, технiчно й морально до виконання таких велетенських накреслень?.. Готовi i ще раз готовi! Оце вам i Лiдiя Тарасiвна... Буває ж так: стоïть собi при мiсяцi, насiння лузає, а яке багатство при нiй! Тепер я догадуюсь, що не на мiсяць видивлялася наша Лiдiя Тарасiвна, на iнше, мабуть, милувалася з ганку. Адже саме отам, за рудниками, десь пiд отим мiсяцем уповнi i лежить вона, наша славна весняна Каховка! VIII Дома Оришка не в дусi. Знову багато листiв прийшло на моє iм'я, та всi ïй здаються дiвочими почерками писанi. Тiльки лист вiд мого давнього приятеля Степана Федоровича Лиронця, директора Степовоï науково-дослiдноï станцiï плодiвництва, тiльки цей лист i уник Оришчиноï цензури, а в решту конвертiв уже вона встигла позаглядати, уже на них i пальцi Оришчинi знати (попiдклеювала знову тiстом). Отож не витерпить, процензурує, а потiм ще й сердиться, ще ти будеш i винуватий перед нею, незважаючи на те, що тайна листування у нас оберiгається законом. — Свiженькi, кажу, ще й не висохли. Мовчить моя Оришка, як води в рот набрала. Пишуть молодi садiвники (та й садiвницi ж!), тi, що приïздили взимку до мене на кущовi мiчурiнськi курси. Допитливий, напористий народ, люблю я таких. Той хвалиться, чим весну зустрiчає, той про щось допитується, чого тодi не второпав, а всi разом, як змовились, саджанцiв просять — Сталiнське ïм припало до серця. Вельмишановний Микито Iвановичу! (Цебто я). На нашому руднику вже повна весна. Зробив розбивку саду, купив ножiв садових та секаторiв, а зараз копаємо ями для весняних насаджень. Буду у вас за посадматерiалом, записуюсь на Сталiнське, нагадую, що ви менi його обiцяли (коли я йому обiцяв?) З мiчурiнським привiтом! Павло Плигун. Цей друг витрясе хоч з кого, цей свого доб'ється. А ось вiд моєï улюбленички, вiд Зiни Снiгирьовоï з Каховського району. Беручке, моторне дiвча! ...Окрiм роботи в саду, ще — за дорученням комсомольськоï органiзацiï — веду гурток, поглиблюю людям садiвництво i значення його. Iнодi буває навiть смiшно, що дехто каже не чубук (виноградний), а муштук... Робота менi дуже подобається, скрiзь хочеться встигнути, мама вже скаржаться, що бачать мене, лише коли сплю. Нiчого, — кажу, — мамо, зате ж перетворимо нашi сипучi пiски в комунiстичний сад!.. I теж: дайте Сталiнського. Цьому завзятому качанчиковi, не вагаючись, вiдпущу, бо вже знаю: пiдуть моï саджанцi назустрiч новому Днiпрогесовi, на щасливе життя у вiдродженiм степу. У подруги Зiниноï, в Любочки Дробот, справи посуваються, видно, значно гiрше. Як зараз бачу Любочку, — накрутивши собi гнiздо на головi, iде писана красуня, розкохана, поважна, не йде, а пливе. Привiт iз глибини таврiйських степiв! Пише ваша курсантка Любов Дробот, яка вже твердо вирiшила жити на периферiï, щоб вивести в майбутньому свiй новий сорт. ...На мою вимогу — дати в сад людей — у нашого голови була одна вiдповiдь: завтра та завтра. I я вже хотiла кинути садiвництво, зневiрилася зовсiм, а потiм згадала вас, Микито Iвановичу, завжди бадьорого, жартiвливого, загартованого труднощами, i зрозумiла, що це в мене просто тимчасове моральне падiння сил, це так звана опатiя вiд всiляких невдач по роботi. Треба переборювати, сказала я собi, адже Микитi Iвановичу на початку теж нелегко давалося, а тепер який сад виплекав i власнi сорти має... Далi — там знову привiти i люте Оришчине тiсто. Дуже не по нутру менi оця опатiя, в нашому живому дiлi це як лишай, як грибкове захворювання. Звiдки воно? Нема, нема, та й виступить на котромусь iз нашоï молодi... Чи тобi, дiвчино, доводиться щовесни шмагати босонiж до Фальцфейнiв на заробiтки? Чи стоïть над тобою пан Фiлiбер, заставляючи на збираннi черешень цiлими днями спiвати, як заставляв вiн своïх наймичок, щоби, спiваючи, не могли вони в саду ягоду з'ïсти? Двадцять рокiв дiвчинi, здоров'я на трьох, сад насаджує небувалий, а зiткнулася з якимось твердолобим i вже в неï — а-па-тiя!.. Треба вiдповiсти Любочцi мiцно, з червоним перцем. Iншi можуть i зачекати, а ïй вiдпишу негайно. Степан Федорович, повiдомляє, що 12 травня вiдбудеться вчена рада науково-дослiдноï станцiï i що стоïть на тiй радi моя iнформацiя про наслiдки першоï зимiвлi цитрусiв в умовах нашоï зони. Сам ще не встиг на радощах опам'ятатись, а Миронець уже на люди тягне. Наче знав вiн, що я сьогоднi траншеï вiдкрив, сорока йому на хвостi, мабуть, вiднесла. Що ж, доведеться ïхати iнформуватись шановнiй радi, недаром же вона обрала мене своïм членом. — Скучай, Оришко, скоро в Степове поïду. — Знову засiдати? — Знову, бабунику. — Щось дуже ти часто зарядив у Степове... Гляди, ще академiком станеш. I, вiйнувши рушником, вона ставить вечерю на стiл. Тiльки я за ложку, як вiдчиняються дверi i, пригнувшись, заходить до хати сам товариш Мелешко. — Твоя таки доля не вмирала, Логвине Потаповичу. — Iду вулицею та й чую, що в куми Оришки чимось смачним з димаря пахне. Дай, думаю, зайду, може, Микити якраз дома немає. — Ви таке й придумаєте, куме, — несподiвано посмiхається моя Оришка, розгорiвшись, мов сiмнадцятка. — Якби оце ваша Степанида почула... — Хiба, — кажу, — Степанида така деспотка, як ти? У них там свобода совiстi панує. Сiдай, мiнiстре, — Припрошую Мелешка до столу. Вiн не дуже прошений. Крякнувши, сiдає (так само, -як розписується — навскоси, по дiагоналi до мене), лiкоть ставить на стiл, аж дошка пiд ним жалiбно поскрипує. Не вперше ïй отак поскрипувати — не вперше сидить Логвин Потапович за моïм столом. Зауважу принагiдне, що природа-мати не поскупилася, формуючи нашого Мелешка. Це вiн ще трохи й схуд, вiдколи парторгом стала в нас Лiдiя Тарасiвна. Ранiше ковалям мало не щотижня доводилось мiняти ресори пiд його тачанкою, а це вже другий рiк ïздить — нiчого. Думаю, що з помiччю Лiдiï Тарасiвни вiн рано чи пiзно таки й за Четверту главу перевалить. Голова у нашого Мелешка, як завжди, старанно вибрита (щоб межi лисини були менш помiтнi), обличчя пашить здоров'ям, у шкуру не потовпиться i вражає кожного своєю обвiтреною масивнiстю та богатирськими обiддями чорних вусiв. Завжди нашому Мелешковi жарко, гiмнастьорка на ньому, з запиленими орденами Знак пошани та Вiтчизняноï вiйни, уже й зараз розстебнута (вважайте, що на все лiто), всякий може милуватись закучерявленими головиними грудьми. Глянувши нижче, побачимо солiдний головин живiт, що пружинить пiд гiмнастьоркою, обтягнутий вузеньким кавказьким ремiнцем (просто дивно, як отой тоненький ремiнець та витримує такий тиск), а ще нижче... та хай йому грець! — доки обмалюєш цього Мелешка з голови до п'ят, то й вечеря вичахне. — Оришко, може, наллєш нам хоч по наперстку... Бажано малинiвки. — Нема в мене малинiвки! Потроху-потроху та й вилизькав за зиму!.. Знаючи Оришчину натуру, я мовчу: жду подальшого розвитку подiй. А вона, побубонiвши ще трохи, незадоволено подзенькавши бiля буфета, пiдходить до столу i... наливає. Тiєï ж таки малинiвки, яку я нiбито вже давно вилизькав. Отут моя Оришка вся! Дивна жiнка, нi на кого ïï не змiняв биï Вона тебе покритикує, вона тобi викаже i сама ж тебе й пошанує. — Отже, будьмо! — Будьмо! Очi в Мелешка дрiбнi, розумнi, лукавi, свердлять i свердлять спiвбесiдника весь вечiр i лише, коли вiн решуче або перехиляє чарку, то ïх — нема, пiрнають кудись у тiлесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посмiхався, мабуть, вiн посмiхатись не вмiє. Якщо йому гiрко — сопе, якщо ж весело, то просто регоче, аж шибки в конторi бряжчать. — Ото вам i все, — попереджає Оришка, хряпнувши буфетом, — бiльше не ждiть. Тепер я знаю, що ждати нiчого: на повторний шкалик буднього дня у неï не розраховуй. Та й ми не з тих, що в кiнцi вечора мають звичай пiд столом зустрiчатись. У нас, я передчуваю, буде з Мелешком серйозна розмова. — Чого ти, — кажу, — Логвине Потаповичу, не завернув сьогоднi в сад, щоб на цитруси глянути? Там такi стоять — серце радуєгься. — Оце я й забiг довiдатись... Значить, житимуть? — Ще й плодитимуться. — Ну й слава богу... чи то пак природi слава та третiй твоïй бригадi... Це, думаю, буде неабияка стаття в наших прибутках. — I не лише стаття, Логвине Потаповичу. — Звiсно, не весь лимон пiде на реалiзацiю, будемо й на трудоднi видавати... А я оце по рудниках гасав, хотiв крiпильного лiсу добути для свинарникiв. Нiхто не дає! Ось тобi й зближення, ось тобi й лiквiдацiя протилежностi мiж мiстом та селом. Як ми для рудникiв, так i п'яте, i десяте, а вони хоч би шефство над нами взяли та лiсу кубiв скiльки вiдпустили. — Це рудники вже почали лiс для нас одержувати? Не чув... Чи, може, який-небудь новий спосiб придумали, щоб лави в шахтах не крiпити? — Ти не смiйся, Микито. Я знаю, як це робиться: блат — великий чоловiк. — Не згоден я з тобою... Може, i був коли-небудь та для кого-небудь великим, але чим далi, то все меншає, уже перетворився в лiлiпута. Думаю, що ми його взагалi скоро в землю втопчемо. В нашi днi, навпаки, товариш Держконтроль став великим чоловiком. — Проти цього не заперечую, — покривився Мелешко,. зарипiвши стiльцем — Але тобi, як членовi ревiзiйноï комiсiï, добре вiдомо, що в нашiй артiлi вiдносно порушень статугу все в порядку. Держконтролевi у нас нiчого робити. Не з колгоспу, а в колгосп, оце моє статус-кво. Колгоспом я дужий, колгоспом багатий i тому завжди стою на вартi його iнтересiв. У нас нiхто руки не погрiє, це не те, що в П'ятирiчцi — поросят розбазарили, а потiм акта склали, нiбито поросята поросят поïли. — Ми ïх ось пiдгягнемо, як посватаємося восени. — Об'єднання, звичайно, рiч добра, я давно казав, що крупне господарство далеко рентабельнiше. I навiть, Микито, якщо менi й головою не бути в укрупненому, то я все-таки за укрупнення. Правда, одне мене трохи бентежить... В цьому роцi за тваринництво нам зiрки свiтять (Оришка моя вiд печi аж вухами пряде). Напевне i вам, кумо Оришко, ну й менi ж, як головi. Не знаю тiльки, як буде, коли при об'єднаннi оберуть когось iншого. Кому тодi присудять? Чи тому, що був, чи тому, що буде? — Не турбуйся, Логвине Потаповичу, в Кремлi правду бачать... Ти менi iнше скажи: був у тебе сьогоднi Аполлон Комашка, садiвник з Орджонiкiдзевського рудника? — Це той кавалер? Був. — Про що ж ви переговори вели? — Та про що ж: про саджанцi, звiсно. Дай та дай. За цими дайками якраз i починаються порушення... — Вiдмовили, значить... — Чого там вiдмовили... Зюзь теж присутствував при розмовi, не дасть збрехати. Продамо, кажемо, небоже, що самим не гоже... Не думай, що я так йому й бовкнув, ми, брат, теж дипломати!.. I знаєш, чого вiн захотiв? Сталiнського ïм вiдпустiть, хо-хо-хо... Розкуштували. Але ми, як вiдомо, народ темний, нам аби грошi, аби лiс, а не хочеш по дружбi жити — зiдчалюй... Он старий друг-приятель Карпо Лисогор учора дзвонив, хоче свою МТС озеленити... Карповi не уважити просто грiх, та й то вiдносно Сталiнського я ще не дав йому остаточного резюме. — А, по-моєму, i рудниковi треба вiдпустити. — Сталiнського? — Сталiнського. — Ти що, Микито? Такий сорт! У нас в руках!.. Та нi за якi грошi! — Саме такий сорт мусять одержати рудники. — Слухай, Микито... Я знаю тебе давно: ти завжди по колiна у фантазiях бродиш. До твоïх коникiв нiкому з нас не звикати. Але чим далi, менi все важче тебе розумiти, Микито. Чи ти вже перестаєш бути патрiотом нашого Червоного запорожця? Чи тобi не дорога його слава i прiоритет? Ми з тобою — фундатори, ми за нього який бiй витримали з куркульнею та ïï полигачами! (Оришка моя навмисне гримить рогачами). Вийшли, нарештi, на свiтлий шлях, залiкували рани вiйни, змiцнiли так, що з Посмiтним можемо тягатись! I оце тепер ти радиш — повiдчиняти ворота навстiж, заходь, бери, що на тебе дивиться? Ïй-право, Микито, якби ти не отут вирiс, подумав би, що тебе рудничани пiдiслали! — Все-таки я не второпав, Логвине Потаповичу: чому ти не хочеш нового сорту гiрникам вiдпустити? — Е, ти на це не бий, товаришу Братусь! Сам я з нашим героïчним робiтничим класом здавна змичку маю... Ти бачив ïхнi сади? Вони за них тiльки беруться... Вони ще не знають, на якiй вербi грушi ростуть. Ти ïм даси рiдкiснi, найдорожчi саджанцi, а вони ïх завтра своïми козами поспасують!. Iду якось торiк, а в них бiля дерева цап походжає припнутий — теж менi сторожа найшли! А для того цапа байдуже — чи перед ним буржуазний захiдноєвропейський сорт, чи твiй новий мiчурiнський — все об'ïсть i спасибi не скаже. Та й взагалi, будучи ними, знав би я собi свiй марганець i не лiз би в чужу парафiю. Це вже нам з тобою на роду написано: ори, мели, ïж. Ти скажеш — проспект Єднання, проспект Миру... Проспект проспектом, ми його, звичайно, збудуємо, коли вже передбачено планом реконструкцiï, але основа — галузi виробництва — у нас зостаються рiзнi, i ти цього не iгноруй, Микито... Рудники в садах! Де це було, де це видано! Чим ото садами ïм розважатися, хай би краще плани перед державою з нашою акуратнiстю виконували, з графiку не вибивалися б, як вiл з борозни, щоб круглий рiк на всiх рудниках переможнi зiрки горiли!.. Мелешко протер кулаком вуса i глянув на мене: ага! — Слухав я тебе, Логвине Потаповичу, тепер ти мене послухай. Не вiдтiль ти заходиш, зовсiм не вiдтiль. Нам нiчого пускати один одному дим у вiчi: ми з тобою не за круглим столом сидимо. Коли ти вже не хочеш викласiи, чому ви з товаришем Зюзем настроєнi проти рудницьких садiв, то я сам тобi це викладу, щоб прояснити вашi справжнi мотиви. Цапи та кози сюди за хвости притягнутi тобою, Логвине Потаповичу. Сьогоднi цап об'ïдає дерево, а завтра цапа самого можна з'ïсти. Не в цьому проблема. А ось як розведуть рудники у нас пiд боком своï гiрняцькi сади, як зачервонiє бiля кожного котеджа Братусеве Сталiнське та з'являться на рудниках добрi лимонарiï, то куди ж, питається, ми будемо тодi збувати свою власну продукцiю? Для кого тодi будемо ларки на, своïх радiовузлах вiдкривати? Хто до нас прийде, хто купуватиме? Плодоконсервний завод всього не забере, ми в нього не однi. У Кривий Рiг везти? Але ж далека, та й у них теж сади зашумлять, якщо там пiдхоплять iнiцiативу наших рудникiв... Де ж вихiд? Чи обсадити рудники садами, щоб гноïти потiм свою колгоспну продукцiю, чи хай зостаються рудники такими оголеними, як були досi, зате ми вiдкриємо ще десяток рудникiв на марганцях, — вичавимо iз знатного вибiйника Богдана Братусеняти його знатнi заробiтки i ввалимося в комунiзм найбагатшими людьми, з набитими гаманами. Кажи, Логвине Потаповичу: так думав? — Ти мене обвинувачуєш, а сам за свого сина Богдана переживаєш, за його довгий карбованець пiклуєшся... Так оце в тебе не сiмейщина, оце не приятелiзм? — Нi, ти вiдповiдай менi на запитання, товаришу Мелешко! I не забудь, що твiй син Порфiрiй теж на руднику марганець довбе!.. — Та й Порфирiй же землi вiдцурався, пiд землю його потягло... Ти не спiши, Микито, з висновками, я тобi на твоє запитання ще вiдповiм, а ранiше ти менi поясни: хiба тобi не приємно, що на виставцi, не десь, а бiля нашого стенда вавiлон стоïть, не про п'ятирiччиних поросят, а про нас добра слава котиться? Чиє таке яблуко розкiшне? — Червоного запорожця! — Де ще можна Сталiнське дiстати? — Аж нiде! То ïхнiй прiоритет, то ïхня колгоспна монополiя!.. I тепер оце його, нашу емблему, нашу гордiсть передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос — не заперечую. Хай якийсь кущ смородини — мовчу. Але чому ж ще й Сталiнське? Чому саме Сталiнське? Чи вони вже такi ситi нашим сортиментом, що нiчим iншим i вдовольнитись не можуть? — Не корч iз себе простака, Логвине Потаповичу. Ти добре знаєш, чому саме наш новий сорт так полюбився гiрникам. I зовнiшньою красою, i смаком, i особливо своïми рiдкiсними освiжаючими властивостями наш сорт помiтно видiляється з-помiж iнших i наче спецiально створений для людей важкоï фiзичноï працi. Ти знаєш, що на свiтi, мабуть, немає працi, важчоï за працю шахтаря i рудокопа. Може, я, Микита Братусь, все життя мрiю, Щоб створити для них щось надзвичайне, цiлюще, таке, що було б гiрниковi достойною винагородою за його богатирськi зусилля. Ти питаєш, чи приємно менi, що нашi стенди в центрi уваги, що слава про нас котиться... Кому це не було б приємним? Але менi встократ приємнiше, що гiрник, пiднявшись на-гора iз жаркого свого забою, побачить дома на своєму столi у кришталевiй вазi моє червонощоке, моє улюблене, освiжаюче Сталiнське! Оцього я хочу, оцього я досягну. А те, що ви з Зюзем мудрували, вiдсилаючи молодого садiвника Аполлона Комашку пiд три чорти, менi добре вiдомо, я таки вгадав, хоча ти й звиваєшся зараз вужем i не хочеш визнати... Логвине! Звертаюся до тебе як до колишнього мiнiстра славноï Кавунiвськоï республiки, iменем нашоï бурхливоï молодостi питаю: розгадав я вашi пiдводнi думки чи нi? — Гм-гм... Розгадав. — I чого ти пристаєш весь вечiр до чоловiка? — втручається раптом Оришка. — Вiн же таки наш голова, а ти бригадир чином, та й тiльки. — Я бригадир, Оришко, але я почуваю, що правий, i тому на моєму боцi сила. А вiн, оцей ексмiнiстр, хоч i голова, але, як кажуть китайцi, — неправий i сам явно почуває, що вiн неправий, а тому тiльки сидить та мукає. Ти б, Оришко, налила ще нам по наперстку... Вона цього не чує, оглухла на одне око. Змалившись, уже завелася з Федем... Сидить собi хлопець на лежанцi, мирно майструє шпакiвню, а ïй нiбито стружки в дiжу летять... З рiдною дитиною не помириться, за онучу зiб'ють бучу — просто хоч бери ïх та розводь. — Ти, кажу, Логвине Потаповичу, — матерiалiст пiдкований, але дiалектик дуже тугий. Ти завжди мусиш дивитися на життя як фiлософ, бо воно дивиться на тебе саме так i хоче бачити тебе в безупинному русi i розвитковi вперед. Ти зараз наïжачишся, чого це, мовляв, я тобi проповiдi читаю i чи такий уже я сам, Микито, мудрий та дрюкований? Не заперечую, я теж у бога теляти не з'ïв. До чого вже наче визнаний мiчурiнець i войовничий глашатай i вiрний послiдовник його — просто хоч бери та мiчурiнську пробу ставляй менi на лоба, — а, мiж тим, заглянув би ти менi в душу... Часто мене щось гризе, часто почуваю себе невдоволеним: мало, Микито, зробив, можна було бiльше i краще, треба було тiльки смiливiше брати бика за роги. Мiчурiнська наука вiдкриває перед нами безмежнi перспективи, в буквальному розумiннi — безмежнi. Далеко, далеко ще не всi ми, войовничi ортодокси, цiлком i повнiстю осягли всю велич цього вчення. Адже можна справдi все на свiтi оцими руками лiпити, перетворити фауну i флору знизу доверху, оновити природу до невпiзнання, вiдповiдно до бажань i прагнень людини. Звичайно, на перших порах це не кожному з нас просто i легко вкладається в свiдомiсть, бо кожен з нас сам виростав у у свiтi, де всьому, здавалось, є певнi межi. I раптом вiдкриваються перед тобою такi горизонти, такi перспективи, таким неосяжним вiйнуло простором! Думаєш, я не почуваю iнодi на собi сковуючий тягар старих границь, рамок, обмеженостей? Помиляєшся, друже... Ось зiбрались до мене взимку, до бувалого мiчурiнського вовка, нашi молодi садiвники та садiвницi... Бий, але вчи! А Микита? Звiсно, вiн має чим подiлитись, крiзь життя не йшов верхоглядом, по колосочку пiдбирав усе найцiннiше, що попадалось йому на шляху, — а ось зiткнувся з молодими та смiливими, учу ïх, навчаю мiчурiнськоï науки, а сам — по ходу навчань — коли-не-коли та й пiймаю себе зненацька на тому, що — еге! Тут ти сам, учителю, ще й досi чомусь не переступив оцю межу, сам бозна, для чого ставиш курсантам якiсь рамки. Дехто помiтить, а бiльшiсть i нi, довiряються старому глашатаєвi. Чекай, кажу, Микито, тут щось не те... Ану попробуй, що вийде, коли без таких рамок, коли наляжеш та зламаєш i цi бар'єри та бар'єрчики? I потiм переконуєшся, що можна було i слiд було ïх зламати. Тiльки ж треба для цього весь час прагнути простору, випростатися для богатирського розмаху i вмiти розпiзнати рутину, якою доброю та рiдною вона б не здавалась тобi... Ми кажемо, Потаповичу: молодiсть свiту. Ми пiонери справжнього життя, лицарi великоï науки. Так будьмо ж нещадними до себе! Хай молодече дерзання, хай вiчна вiдвага всюди супроводжують нас... У нас є пiдстави поводитись i почувати себе на землi так, як почувався наш предок господь-бог-у першi сiм днiв Творiння! Мелешко, бачу, не зовсiм зi мною згоден. Сидить, задумавшись, жує свiй чорний вус — зараз скаже, що чудес на свiтi не буває. — Чудес, Микито, на свiтi не буває, — каже пiсля паузи Мелешко, — i ти сам колись доводив, як насправдi створювалась наша земля: з розпеченоï туманностi. Ми вже раз утворювались в рiк великого перелому, а зараз утворюємось на вищiй стадiï, у воротях комунiзму. Я, Микито, розвиваючись революцiйними стрибками, почуваю, що весь час утворююсь, весь час перебуваю в процесi... — В процесi перебувай, одначе стрибками не дуже захоплюйся: iнколи стрибки до вивихiв доводять. — Якi там вивихи! Коли буде оголошено комунiзм, тодi — будь ласка! — вимагай вiд мене i того й iншого. Все в менi знайдеш, товаришу, ти знаєш, що Мелешко вмiє перебудовуватись на ходу. Не почуєш уже тодi про Мелешковi комбiнацiï — бо ж ми йдемо не туди, де про-цвiтаï ймуть рiзнi комбiнацiï, а туди, де взагалi нiяких менжувань не буде, а буде повний достаток. Знаю це, Микито, i над своïми пережитками вчиню тодi гвардiйську розправу, не жалкуватиму нiскiльки за ними. Але тепер поки то мусимо думати про теперiшнє. Бо коли зараз вводити кожному по потребi, то що ж це вийде? Ось ги мене рудниками допiкаєш — хоч сорочку з себе, та ïм вiддай, а я тримаюся статуту. Що б же з мене за хазяïн був, коли б я своє, кревне колгоспне, та став розпускати налiво й направо? Ïм дай, п'ятому-десятому, а я тебе спитаю: нам дуже хто дає? — Не перекручуй факти, Логвине Потаповичу, вони такi, що знову випрямляться. Ти маєш на увазi стояки. Стоякiв не дають i правильно роблять, вони не Лiсоснаб. Але подумай, скiльки тобi iншого всього дають, i далеко важливiшого. Звiдки ти електрику береш, дорогий товаришу Мелешко? З нашого державного Днiпрогесу. Коли ти встиг стiльки тракторiв та безлiч iншоï технiки собi накувати? Що б ти без них сьогоднi робив? Кури б тебе на попелищi загребли в пiслявоєнний перiод, якби не виручив робiтничий клас, в тiм числi й нашi гiрники своïм стахановським марганцем — ти знаєш, куди i для чого вiн iде. А вiзьми наш сад... Чиïми саджанцями посадили ми перший свiй квартал? Вiд Мiчурiна прийшли, з далекого мiста Козлова. Чи, може, ти цитруси нашi на гнiздi висидiв? Морем припливли вiд братньоï Грузiï в подарунок!.. Та ще як: в бiлу марлю впакованi, корiння обкладено мохом. Мелешко мiй червонiє, хоча, здавалось би, що вдкуди йому вже далi червонiти. — Та я готовий краще в Грузiю вiдправити партiю саджанцiв нашого нового сорту, анiж оцим... клiєнтам вiддавати! На Урал пошлю, за Урал, — ти, брат, Мелешка цим не злякаєш... Когось учи братерських зв'язкiв, але не мене. — Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партiйна органiзацiя повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою... — Ти i ïй уже встиг насипати? — Про що? — Та про це ж... Про рудники, про саджанцi? — Аякже. Все виклав, як має бути. Розповiв, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте. Похнюпився мiй Мелешко, в'яне, осiдає, аж жалко чоловiка робиться. — Не сподiвався, Микито, я такого вiд тебе... За якусь там Комашку — уже вiн побiг, про все забув, що разом переживали... Зажурено обвисли вiстрями вниз, уже не пружинять могутнi Мелешкiвськi вуса. — Не дрейф, кажу, вiрний товаришу, вище пiднiми свою мiнiстерську голову! Розмовляв я сьогоднi з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнiшу... Ти ждеш, поки комунiзм оголосять декретно, — оглянься, друже: вiн уже навколо нас i крiзь нас росте, буйне пагiння всюди виметує, а в нашiй преславнiй Каховцi незабаром розпуститься уже цiлим суцвiттям!.. IХ Коли б не лiг я, звечора чи опiвночi, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. I хоч небагато сплю, але мiцно i часто бачу барвистi сни. Ви не вмiєте розгадувати сни? Дивне бачив я сю нiч!.. Кiби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потiм провiв долонею по щоцi i... люди добрi! Нема на нiй уже зморщок! Провiв по другiй — миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий. — Ти бачиш, Оришко, що зi мною сталося? А вона каже: — Зроби й менi. Пiдходжу до неï, проводжу долонею по щоцi, потiм по другiй (злегка), i вже стоïть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва. Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечi, я переа, нею — в чоботях нових i в галошах, вона чiпляє собi Золоту Зiрку на груди, а я медаль лауреата. I так виходимо з двору на широку, нiбито знайому i не знайому асфальтовану вулицю. йдемо, а позаду, чую, якiсь голоси вслiд сичать: — О, диви, Братусеня вирядилося, пiшло... — Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулицi бiгало та батогом пилюку збивало? Озираюся — не видно позаду нiкого, а мiж тим голоси через деякий час знову сичать: — Хазяïном воно буде! Повернулося з Таврiï, з заробiткiв, та мерщiй чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами). Обертаюся знову, i знову — нiкого. Чи порохом розвiялись, чи бояться мене, що тiльки сичать звiдкись, а на видному не з'являються... — Не звертай уваги, — каже Оришка. — Хiба ти ïх не знаєш? То ж тi, що для них навiть галошi на людинi — дивина. Тi, що мрiяли колись: якби став я, мовляв, царем, то сало з салом ïв би, а в свiжiй соломi спав би. — Ай справдi, — кажу Оришцi, — голос нiбито його... Вiн, вiн, той самий, що босий вiд снiгу до снiгу ходив, а путом пiдперезувався!. Чого йому греба вiд мене? — Сказала тобi: не звертай уваги. То не живий чоловiк, то вже привид. Вийшли за село, iдемо, а шлях перед нами поступово наче пiдiймається. I мiсцевiсть не гiрська — наша, пiвденна рiвнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повiтряна глибiнь, а шлях став юлубим, блискучим, як небо весною. Куди ж це ми? думаю, йдучи. I невдовзi — аж дух менi перехопило! — бачу, що попереду просто над дорогою сонце викотилось, по-ранковому велике, i ми нiби йдемо якраз на нього. — Оришко, це ми... туди? — Туди, — вiдповiдає дружина, пильно дивлячись на свiтило, яке з кожним нашим кроком швидко розростається перед нами. I легко на нього дивитись, i в очi не рiже, хоч дуже ясне. — Тебе не заслiплює, Оришко? — Нi. — Хiба ти орлиця? Це тiльки орлицi на сонце можуть дивитись. — А ти хiба орел? — вiдповiдає вона менi, посмiхаючись. I так, розмовляючи з нею, ми дiйшли до самого сонця, Що стало вже, як сопка висока i в усi кiнцi ясна. Нiчого не боячись, вступили ми просто в сонце, в самий його м'якуш, i повiтря стало навкруги райським, запашним, сяючим, як у нашiм саду в пору цвiтiння. Куди ке глянь, все сяє довкола, i хоч я знаю, що йду в серединi самого сонця, проте менi не пече, а тiльки тепло та дуже свiтло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрiзь через сонце i вийшли уже по той бiк його. Там перед нами вiдкрилась величезна золота рiвнина. Такоï краси, такого простору я ще нiколи не бачив! Нiби вiчне лiто там, вiчний мир мiж людьми — впорядковано, свiтляно, урочисто якось навкруги... Влiворуч i праворуч шляхи блищать асфальтованi, в неозорих золотих степах польовi табори бiлiють, окутанi зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлiбах, нiби самi пливуть — комбайнерiв не видно на них. — Що за чудо. кажу, Оришко... Де в них комбайнер сидить? — Микито, чи ти ке тутешнiй? — здвигує Оришка плечима. — Вони ж радiом управляються. — Ах, он воно що! Iдемо далi — почалися неосяжнi зеленi пасовиська. Отари хмарами пливуть, тисячi тонкорунних асканiйських мериносiв. — Чекай, — гукаю Оришцi, — хiба ти не впiзнаєш? Це ж наша Таврiя! Може, i овець тут радiо пасе? Нi, чабан таки є, маячить ген-ген в бiлому костюмi, як дачник. Пiдходжу ближче i — кого я бачу? Богдан, мiй середульший, вибiйник з Червонопрапорного! — Ти, — кажу, — Богдане, уже овець пасеш? — Моя, — каже, — черга. — Черга! А хто ж марганець довбе? — Як хто? — дивується син. — Сьогоднi там товариш Мелешко Логвин Потапович. По графiку якраз йому випало спускатися в шахту. Дивнi, але якi справедливi порядки! Потiм я розпитую Богдана, де ж вiн рятується зi своïми бiлоснiжними рамбульє, коли, примiром, налiтає чорна буря. — Яка чорна буря? — перепитує син здивовано. — Ми про таку не чули. — Ось ти кинь, — кажу, — своï жарти, Богдане. Дивись, як загордився! Чи ти сам ïх мало пережив, чорних бур? Коли тисячi тонн розпорошеного грунту пiдiймаються разом з посiвами в повiтря, геть застилаючи собою сонце; коли сухий буран збиває людину з нiг, заносить пiском молодi посадки до самоï крони; коли в наших пiвденних мiстах весь день не вимикають електрику, бо вiд чорноï хуртовини темно тодi стає на вулицях i в установах... Забув, чи що? — От не пригадую, — виправдується син, — хоч бийте мене, тату, не пригадую. Що ти йому зробиш? Не станеш же й справдi битися з ним, коли вiн, по-перше — дорослий, а по-друге — на такому посту. Рушаємо далi, бредемо полями бавовника, вiн саме розпукується (сонця багато!), слiпучо бiлiє. — Оце на менi блузка батистова, — хвалиться Оришка, — якраз iз цiєï бавовни. Дивнi дива встають навкруги!.. Уже он попереду мiст райдугою перекинувся через якусь рiчку, — легкий, ажурний, наче виплетений iз срiбних ферм. Рiчка та ще, видно, й широка... Звiдки тут, думаю, рiчка взялась? Знаю я Таврiю, пiшки ïï в молодостi обмахав, не було гут рiчки! — Це ж новий канал, — спокiйно пiдказує менi Оришка. Ось вона, життєдайна артерiя степу! Виходить з-за обрiю i, перетнувши степ, знову зникає за обрiєм... Напрям каналу визначити не важко, бо скрiзь туди, де вiн пролягає, шлях його обабiч позначений смугами садiв та виноградникiв. Щоб ви тiльки бачили те видовище... Скiльки оком засягнеш — красуються вподовж каналу повнолiтнi розкоханi сади, круто вгинається гiлля, плоди звисають рясними гiрляндами, соковитi, червонощокi, мов налитi рожевим свiтлом. — Ти бачиш, кажу, Оришко, якi сади встали? Ану вгадай, бабунику, що за сорт? — Та це ж твоє, дiдунику, Сталiнське!.. Далi уже й не пiшов. До самого ранку бродив я в тих садах, жартував з тамошнiми дiвчатами (дуже схожi на моïх!), доки й не прокинувся. Хвалюся Оришцi: — Ти знаєш, де ми з тобою побували? Пiшли, кажу, й пiшли по висхiднiй дорозi, дiйшли до сонця, пройшли крiзь нього i опинилися по той бiк... Мабуть, i з землi теж було видно, як ми з тобою спокiйно входили в сонце. — А по той бiк воно теж свiтить? — серйозно запитує Оришка. — Свiтить, бабунику, i iрiє, така вже його природа — усiма краями свiтити... Але ж яке там життя, Оришко? Вiчне тобi лiто, вiчний мир, i вiчно сади плодоносять... Оришку це навiть не здивувало. А може, вона й права: хiба не до того йдеться? Знову славний видався ранок... Вийшовши надвiр, я одразу сказав: тиха, погожа буде днина (тихi днi у нас бувають не часю, непрошерi гостi — суховiï, ще заскакують раз у раз зi степу). Свiже весняне повiтря лоскоче мене, бадьорить. Раннi дими з димарiв тягнуться рiвно ьгору, стоять над цiлим селом високими стрункими стовпами, наче виросла за нiч iз нашоï Кавунiвки висока бiла колонада, встала до неба, м'яко пiдпираючи собою по-весняному легку небесну блакить. Схiд червонiє, розжеврюється, голi дерева стоять непорушне, в сережках роси. Шпаки вже прилетiли i, щоб розбуркати мого Федя, навмисне зняли пiд вiкнами радiсний лемент. Пора, хлопче, вставай уже, винось нам швидше свою цяцьковану шпакiвню! Синявка наша вийшла за нiч з берегiв, затопила менi частину садка. — Глянь, — гукаю Оришцi в вiкно, — яка на вгородi водойма створилась — хоч канали у степ вiдводь! Про всяк випадок треба викопати магонiю, а то ще заллє. Це подарунок Степана Федоровича Миронця — вiчнозелена дика магонiя. Привiз торiк iз Степового, висадив бiля хати: Ану, — думаю, — чи витримає зиму у вiдкритому грунтi? Витримала, як бачите, браво зеленiє собi. Викопую, а Оришка проходить поблизу, питає: — Це навiщо ти ïï викопуєш? — Хiба ти не догадуєшся, бабунику? У наш, у великий сад пересаджу. — Iншi додому несуть, а ти все з дому розносиш... — Ша, — кажу, — Оришко. Хiба наш колгоспний сад, то не мiй дiм? Ех ти, а ще в героïнi цiлишся!.. — Ось не шкреби мене отут, Микито! Хiба я тобi сказала — не викопуй, не вiднось? Сказала, га? Чого ж тобi зацiпило? — Могла б сказати, якби не зупинив! — Зупинив! Вiн мене зупинив! Цiлюся i цiлитимусь!.. А сам ти хiба в лауреати не цiлишся? О, смола! Сам не знаю, чим менi оця смола до вподоби (а таки да! до вподоби, як день не побачуся, то вже й скучив). — Магонiя! — невгаває Оришка. — Плакатиму за нею гiрко! Ферми моєï не викорчуєш, а решту хоч усе повикопуй та повiднось! Перенось дерева на острiв, тягни туди хлiв, тин, усе тягни! Вiзьми ще й мене на додачу, вiднеси та посади на своєму островi! — Боюся! Посаджу, а ти ще пiдростеш, Оришко. Що я тодi робитиму? — Знайдеш, що робити, адже тепер знаходиш! Пiшла, вiтiйствує на ходу, аж шпаки полохаються. Обережно беру магонiю на руки, з китицею корiння, з вогкою пахучою землею. Хай звикає магонiя там, у моïй великiй садибi, там ïй буде вiльготнiше. Яка з неï користь? — запигаєте. Зараз поки що нiякоï, а пiзнiше, можливо, здасться як дичка-пiдщепа для роботи з цитрусами при шуканнi чи вихованнi гiбридiв. Не сидiти ж ïм завжди в траншеях, як бiйцям перед атакою. Настане час, поведемо ïх у вiдкриту атаку, виведемо ïх — i в умовах Украïни — на вiдкритi грунти, розгорнеться по всьому Пiвдню наше вiчнозелене вiйсько! Стануть золотi цитрусовi гаï звичними для нашого ока, надавши ще яскравiшоï краси мальовничим украïнським краєвидам. X Справедливiсть торжествує, i нема в цьому нiчого дивного. Така вже дiалектика нашого життя. Свого часу немало й менi деким було кровi попсовано, але я завжди говорив собi: — Не падай, Микито, духом. Твоя справа вiрна, ти чесно працюєш на благо народу, отже, рано чи пiзно, а твоє, Микитине, буде зверху. I, як правило, моï прогнози здiйснювались, самi закони розвитку жигтя виявлялись моïми спiльниками. Та що я, вiзьмiть ви мого друга Степана Федоровича Миронця... Тепер вiн директор станцiï i кандидат сiльськогосподарських наук, а я його знаю, коли вiн ще тiльки приïхав до нас з iнституту, простим агрономом. Молодий був, темпераментний, худющий — видно, як i серце б'єiься... Не сподобалась декому його енергiя, його захоплення Мiчурiним та дружба з Лисенком (з яким вони, до речi, разом вчилися в iнститутi). Миронця не якiсь там столярчукуси кусали, проти нього виступили вiдомi на той час зубри. Уже вiн i кар'єрист, i марнотратник, i полiтикою пiдмiняє справжню науку... Так насiли на молодого вченого, шо, якби це десь в iнших умовах, то хоч вiшайся. Але Мнронсць, почуваючи силу i правоту за собою, нiкому не дивився в зуби, смiливо виступив навiть проти своïх власник учителiв, сивоголових авторитетiв, якi-вчили його в iнститутi опромiнювати iкс-променями сочавицю та шукати гени пiд мiкроскопом... Якось, в найскрутнiшi для нього часи, зiзнавався менi Степан Федорович: — Ось мене обвинувачують, Микито Iвановичу, в кар'єризмi, в непошанi до свого авторитетного професора... Є передо мною два шляхи на вибiр: чи рахуватися з авторитетом професора, чи рахуватися з народом, з його вимогами, його iнтересами. Я знаю, що професор осуджує мою поведiнку, i менi боляче, що вiн вважає мене невдячним учнем. Бач, мовляв, старався, виховував його, покладав якi на нього надiï, а вiн тепер iде проти мене Бо професор думає, що виховував вiн мене сам. А мене ще виховували комсомол, партiя, народ, i я радий, що вплив цього виховання виявився сильнiшим вiд впливу ïхньоï формальноï, мертвоï науки! Смiливий, войовничий вiн, товариш Миронець... Пам'ятаю, приïхав у тi роки один гладкий авторитет з Наркомзему i замiсть того, щоб пiдтримати молодого вченого, сам навалився на нього. Збирає широку нараду на науково-дослiднiй станцiï, скликає навколишнiх агрономiв, i мене (як самородка) — туди ж. Звiтує Степан Федорович про роботу станцiï, а насуплений авторитет, розвалившись за столом, раз у раз йому реплiку: — Ви киньте своï науковi термiни, ми знаємо, що ви нам задурманюєте ними голову! Розкажiть краще, якi ви марнотратники! Миронець вислухає i продовжує знову: — Ось ми домоглися, що знищуємо шкiдника розанову листокрутку на 98 процентiв... — Чекайте, — перебиває авторитет, — а в Америцi ведеться щось у цьому напрямi?.. — Да... — Так купiть у них за п'ять карбованцiв золотом книжку i не ведiть пустоï роботи!.. Не витерпiв я, пiдiймаю руку i — просто з зали: — Ми знаємо станцiю, знаємо багато цiкавих i корисних ïхнiх робiт, хай доповiсть товариш Миронець... А ви, товаришу приïжджий, дайте йому змогу говорити. Кому не подобається — можна вийти провiтритись... Аудиторiя теж загула обурено, пiдтримала мою пропозицiю. Авторитет блимнув на мене вовком, а проте вмовк, i Миронець уже спокiйно доповiв про своï дослiди, i його таки виявилося зверху. А той авторитет? Був пiзнiше викритий як ворог народу, i вiдтодi його як корова язиком злизала. Ось чому я кажу, що закони розвитку — велика рiч. Завжди молодих iнструктую: — Стiй мiцно, юначе та молода дiвчино, за правдиве, дiй по велiнню своєï совiстi, вiдповiдальноï перед народом. Партiя та народ — оце твiй найвищий авторитет, твiй компас, який тебе нiколи не пiдведе. В ньому твоя сила, щастя, багатство i неосяжнi можливостi. Бо ще трапляються подекуди i в нашi днi такi типи, що пробують досягти визнання в колективi не своєю щирою працьовитiстю в iнтересах народу, а рiзними сальто-мортале в залежностi вiд погоди та ситуацiï. За моïми тривалими спостереженнями такi спритники рано чи пiзно, а горять, як шведи. Бо в нас почестi не полюванням добуваються, у нас вони з землi ростуть, i мусиш трудоднi у них повнi вкладати, без фокусiв. То там, за океаном, привiлля всяким спритникам та пройдисвiтам, що рiдного батька продасть, аби тiльки урвати собi так званого мiсця пiд сонцем. Нашiй молодi не доводиться шукати мiсця пiд сонцем, — на нашiй радянськiй землi, де б ти не став, всюди тобi сонця вистачить. Такi думки виникають, коли оглянешся на пройдений шлях, коли станеш аналiзувати — хто в нас має успiхи в життi, а хто безславно зникає з горизонту. В нашому саду сьогоднi людно, шумливо, радiсно: саджаємо Сталiнське. Радує мене оцей напружений трудовий гомiн, оцей дзвiнкий дiвочий переклик, оцей мигтючий розкiшний день!.. Коли зiйти на саме тiм'я нашого острова, то видно звiдти територiю, бiльшу, певне, за кiлька бенiлюксiв, докупи взятих. На пiвнiч розкинулись плавнi, нашi пiвденнi, поднiпровськi лiси. Зараз вони ще голi, по груди плавають у сяючому розливi весняних вод. Над плавнями висять у чистому небi дужi орлани, заслiпленi весняним блиском природи, сяйвом безмежноï повенi... На пiвдень — бiлiє наша Кавунiвка та виселок червонопрапорцiв, бовванiють дiючi рудники помiж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далi на пiвдень — залягає вiдкритий степ, пiшли за обрiй щогли високовольтних лiнiй, побрели крiзь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтiкає ïх. Бачу iнодi — в тому текучому маревi начебто пишнi оазиси-гаï зеленiють, i знаю, що незабаром зеленiти ïм у степу наяву! На самiй вершинi нашого острова, що твердинею звiвся на межi плавнiв i степу, стоïть легка альтанка, обвита рожами-мальвами, я сам спорудив ïï i люблю там iнодi посидiти, як король у своєму королiвствi, бо навкруги все оцими руками створено, бо сад же мiй спускається довкола, по схилах острова, могутнiми ярусами до самого низу. Але зараз Микитi не всидiти у своєму зенiтi — сила всякого клопоту в мене: саджаю деревця, приймаю вiдвiдувачiв на ходу, вiдпускаю саджанцi... Так, вiдпускаю саджанцi, i Сталiнське своє вiдпускаю також! Недаром же я казав оце, що справедливiсть у нас торжествує неминуче. Товариш Мелешко i товариш Зюзь, обидва тут як тут. Лiдiя Тарасiвна якимось чином уже довела ïм, що дозволи на вiдпуск саджанцiв зручнiше буде оформляти не в конторi, а безпосередньо на островi, в саду, бо тепер, весною, мовляв, людям дорога кожна хвилина. Мелешко пiдписує дозволи до колiна, накладає свiй мiнiстерський пiдпис розгонисте, по дiагоналi (я вже боюсь, чи не розучився вiн писати прямо, через те що завжди йому, бiдоласi, доводиться пiдмахувати папери лише по дiагоналi!). — До трясцi вас розвелося, — вiтає Мелешко моïх молодих клiєнтiв. — Ти ïх навчи, Микито, яким кiнцем саджанець треба в землю втикати, а то ще насадять уверх ногами... I не забудь Лисогоровi вiдiбрати... Сам знаєш — яких... Дехто з клiєнтiв пробує ремствувати, вбачаючи в Мелешкових словах прояв тенденцiйностi та приятелiзму. — Завтра будете мене вчити, а зараз витрiть молоко на губах, — навалюється Мелешко на клiєнтiв. — Ви знаєте, хто такий Лисогор, що набираєтесь зухвальства вiдгукуватись про нього як про одного? Для вас вiн не один, вам ще треба звертатись до нього як до двох (тобто величати на ви). Коли деякi органiзми ще пiд стiл пiшки ходили, Лисогор уже сад вам оцей закладав разом з нами!.. I зараз Карпо там, у степу, на передньому краï проти суховiïв стоïть. Перший сорт Лисогоровi, чуєш, товаришу Братусь? Не забувай, що Лисогорiв сад i нашi поля захищатиме!.. Виходять моï саджанцi у широкий свiт. Уже вiдпустив Павловi Плигуновi, Аполлоновi Комашцi. Зараз вiдпускаю Зiнi Снiгирьовiй i ще жду посланцiв з нашого Червонопрапорного рудника. — Даю тобi саджанцi, Зiно, з такою умовою, що через кiлька рокiв ти вже сама вiдпускатимеш ïх iншим. — Всю Каховщину забезпечу, — обiцяє вона. — Це твоє найкраще придане, дiвчино, з ним не соромно вступати у нове життя... Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членiв нашоï великоï сiм'ï: з чим ти, друже, вступаєш у комунiзм, у найсвiтлiшу еру людства? Оглянь, перевiр себе i, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок! — I це я також обiцяю зробити, Микито Iвановичу, — смiється тугий качанчик. Дивлюся на неï, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, i мимоволi... й сам посмiхаюсь. Ще Iван Володимирович казав, що сад облагороджує i пом'якшує характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавiшою до мене, нiж є. Ласка накопичується в душi, хлюпає через вiнця до кожного. Правда, ми, садiвники, теж буваємо лютi й нещаднi, коли шкiдник насiдає в маю, зазiхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладенi дослiди, на далекойдучi мрiï. Праця садiвника неспокiйна, але почесна i самою своєю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирноï людськоï дiяльностi, спрямованоï до краси i достатку. Той, хто думає про авантюри та руйнацiï, — той садiв не насаджуватиме. Навiщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру... А коли б на мене, то поруч з голубом iа вiткою благородного лавра я зобразив би на емблемi миру молоденький саджанець... черешнi, яблуньки або дубка. Не зазiхає вiн нi на кого, росте собi вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий... Одначе в ньому зiбрана могутня сила — здатнiсть розвиватися, рости, i цим вiн грiзний для суховiïв, для чорних бур i для багатьох iнших ворогiв людини. Вiдпускаючи саджанцi, гомоню про це з своєю ученицею Зiною Снiгирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слухає замислено, а потiм, зiтхнувши, каже, що цiлком згодна зi мною. Лiдiя Тарасiвна повела товариша Зюзя до лимонарiй, менi ïх видно крiзь дерева: зупинились бiля третьоï траншеï, бесiдують. Вiрнiше, бесiдує сама Лiдiя Тарасiвна, щоразу показує кудись рукою, а довготелесий Зюзь стоïть над нею журавлем, похитує головою, неначе щось уперто й сердито клює Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобi на користь... Не знаю, чи й досi вiн мучиться цингою? Воював у Заполяр'ï, добув цинги. Зюзиха якось розповiдала моïй Оришцi, що встане чоловiк вранцi, а на подушцi — кров... Дiждуся лимона, дам i йому, хай закислить собi ясна. Дурний вiн! Може, Братусь тричi подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оцi неспущенi планом цитруси! Оглянули траншеï, пiшли тепер ще й до магонiï... А ось i моï гiрничата защебетали в саду. Дорiг сюди вони знають багато, особливо влiтку, навчилися обминати Мелешковi шлагбауми. Тiльки тодi, влiтку, вони бiгають замурзанi, засмаженi, як кримчаки, а зараз iдуть, мов пiд прапором, у бiлих сорочках при червоних краватках. Далеко ïх чути — цiлим табунцем наближаються, дзвенять... Хто, по-вашому, ото попереду виступає з таким незалежним, геройським виглядом? Та то ж нiхто iнший, як мiй законний внук Левко, Лев Богданович! Менi таки щастить на зустрiчi з видатними людьми: обдароване, незвичайне росте хлоп'я! Звернiть увагу, якi в нього очi — великi, блискучi, сливами горять на чистому матовому личку... Я вже думаю iнодi: в кого воно вдалося таке кмiтливе, бистре та безстрашне? Лiто вiн завжди лiтує в мене, навоюється з ним Оришка досхочу. На бабинiй картоплi внук помiдори щепить, а захоче Оришка за вухо потягти — не дається. Вiдбiжить у берег i бiлкою — на найвищий осокiр! Оришка його i в березi знайде, але вдiяти нiчого не може: хлоп'я вже так високо, що й глянути страшно. Бiгає Оришка, як квочка, кругом: Левко! та Левко!, а Левко i вухом не веде, гойдається на самому верхiв'ï та смiється над бабиними труднощами. — Сидiтиму тут, — каже, — доки гiбриди не визрiють! Гадюк нiяких не боïться, в пазуху кладе. I не тiльки плавневих, а й степових, найнебезпечнiших також. Зауважу, що гадюки Левка мого не кусають не тому, що не хочуть, а тому. що не можуть. Гiпнозом хлоп'я володiє, не iнакше. Торiк уже ходила така пропозицiя, щоб Левко сеанса в клубi дав, але я не дозволив. — Приспиш, кажу, публiку, а розбудити не зумiєш. Як тодi бути? До моєï науки хлоп'я дуже ласе. Помiчаю це не тiльки по тому, що губи в Левка все лiто у вишнях та що помiдори на бабинiй картоплi щепить, а, головне, по тому, що годинами надi мною може вистоювати, коли щось роблю, придивляється, вдумується, розпитує про всякi секрети рослинного царства. Сказано ж: юнi мiчурiнцi! Все ïм цiкаве в саду, на все у них оченята широко вiдкритi. Магонiя гукає — дивiться, яка я зелена, птахи кличуть з тополi — мерщiй сюди, а маленький садовий трактор i собi встряє — зупинiться бiля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь! Насторожено вiтаючись до Мелешки, пiонерiя обтiкає його з двох бокiв, уже летять просто на мене, весело салютують, шану дiдовi вiддають. Для одного я дiдусь, для iнших Микита Iванович, а якомусь карапузовi, чуєте? Товариш Братусь!. Оце вже маю собi товариша: вершок вiд землi. Обступили, облiпили мене, аж посвiтлiшало навкруги, — навперебiй вимагають: — Сталiнського! Шафранiв! Симиренка!.. — Та вгамуйтесь ви, шпаченята!.. — Ми не шпаченята! Ми — юнi натуралiсти! — Прошу пробачення... Але кого ж менi з вас слухати? — У нас є староста гуртка! — Старосто, покажись... А, Лев Богданович Братусь! Дуже приємно... Ну де вже на такому вдячному грунтi та не процвiтати сiмейственостi? Все ïм вiдпускаю, перед ними я встояти не можу. Легко жити на свiтi з такою дiтворою... Не хлистикiв якихось ïм надiляю, а найкращих, добре сформованих, вiдiбраних для себе саджанцiв. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю ïх — хай у молоденькi, але надiйнi руки нашого веселого, тямущого та живучого братусiвського порiддя! — Кiз, дивiться менi, не припинайте пiд деревом, з кози — нiкудишнiй сторож. I зайцiв не пiдпускайте... Ось до мене внадився був один у садок, так я за ним босий пiвкiлометра по снiгу гнався, а тепер, гляньте, уже шапку з нього ношу. — Анi зайцям, анi козам, анi морозам не вiддамо! Виставимо пости, виростимо кожне деревце, побачите, дiдусю, який буде сад! Внук мiй Левко топчеться пiд рукою, явно щось хоче спитати. — Питай. — Хотiли ми з вами порадитися, дiдусю... — А чого ж... Порадьмося, вiд нашоï асамблеï нiкому не буде зла, ми з вами люди доброï волi. — Скажiть, щоб вивести новий сорт... Скiльки треба схрестити квiток? Замислившись, дивлюся, схвильований, на свого нащадка, на його ровесникiв та ровесниць... Велике, непередаване щастя дiждатися вiд них отакого запитання. Уже ïхнi думки сягають в найпотаємнiше, уже ïм треба знати — скiльки квiток... — Берiть не бiльше... п'яток. — О! А ми задумали тисячу! — Потiм, пiзнiше, будете брати тисячi. А зараз, щоб не розгубитись, щоб не заплутатись вам мiж ними, берiть П'яток... Можете ще раз помножити на п'яток, але головне — уважнiше приглядайтесь, помiчайте все. В нашому дiлi — дрiбниць немає. Пiдводжу своïх юних друзiв до лимонарiя. — Оце, бачите... цитруси. Нiде в свiтi на таких широтах не розводяться цитруси. Тiльки в нас, на наших радянських широтах, це стало можливим. Дiти стоять захопленi: небачене, казкове, вiчнозелене! Проводжаю, веду пiонерiю по своєму весняному святковому саду. Прозоро, свiтло навкруги, ясно i легко у мене на серцi. Дерева стоять блискучi, мускулястi, щасливо притихлi, мовби самi прислухаються до свого росту. Несуть малята оберемки красенiв-саджанцiв — щаслива ïм путь! — Висаджуйте, вирощуйте, плекайте ïх, друзi... Мусите пам'ятати: дерево, посаджене сьогоднi, — плодоноситиме уже в повному комунiзмi.
МИКИТА БРАТУСЬ