ЧОРНИЙ ЯР



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1985р.

Оригинал Новела Ще було темно, коли Гайдамаку розбудив телефонний дзвiнок. Апарат завжди стояв бiля постелi. I ось тепер озвався, покликав настiйливо. Петро Дем'янович взяв трубку i, ввiмкнувши лампу торшера, став слухати, кидаючи зрiдка реплiки туди, звiдкiль телефонували. Дружина Зося Дмитрiвна теж прокинулась, ïï давно вже перестали дивувати цi нiчнi дзвiнки. Що вдiєш, така в нього посада. Якби й небо де-небудь проломилося, то, певне, покликали б на виручку товариша Гайдамаку: вживай заходiв, латай... Навiть у новорiчну нiч, коли iншi з келихами шампанського в руках слухали дзвiн курантiв, Петра Дем'яновича просто iз — за столу було пiднято, бо десь порвало мiський водогiн, мусив, кинувши все, мчатись рятувати становище. Поïхав, i три доби його тодi не було, не знала дружина, що й думати... Зосi Дмитрiвнi приємно, що ïï Петро Дем'янович нарозхват, що його поважають пiдлеглi, товаришi по службi. Деколи чує вiд них: Дем'янович наш — це ж сила... Сьогоднi вiн права рука в мера, а завтра... — I палець багатозначно вгору. У такi хвилини Зосi Дмитрiвнi одразу полiпшується настрiй. А тепер цей нагальний дзвiнок, певне, виникли знов якiсь негаразди на тiм Чорнiм яру, на короннiй спорудi Петра Дем'яновича. З'явились якiсь небезпечнi води. А найпотужнiша помпа, виявляється, зайнята десь в iншому мiсцi... Це ж треба! Дружину охоплює тривога. — Тiльки без панiки, — когось отямлює в трубку господар. — Негайно на об'єкт! Я незабаром теж буду... На цiлий день тепер, мабуть, гайне Петро Дем'янович. Бо чимось таки викликаний цей дзвiнок спозарання?! Однак те, що чоловiк без поквапу пiшов у ванну й заходився голитися, дружину трохи приспокоïло. Не став би ж вiн братися за бритву, якби ситуацiя на об'єктi склалась справдi загрозлива. Те, що вiн називає об'єктом, якраз i є той Чорний яр, той стоклятий яр, що на нього люди Петра Дем'яновича свого часу повели наступ земснарядами. Не всiх захоплює споруда, яку Зося Дмитрiвна звикла вважати наймонументальнiшим творiнням свого чоловiка, для декотрих дiтище його є просто кабiнетною витiвкою, непродуманiстю, навiть показухою, i за неï, мовляв, майбутнє спитає. А яких зусиль докладалося, щоб пробити проект, довести до затвердження та реалiзацiï. Були противники проекту — Гайдамака ïх пiдiм'яв, дехто вимагав народноï експертизи, вiн ïх висмiяв. Маловiрам бiля Гайдамаки не було мiсця, лишав поруч себе тих, хто не вагався. Зося Дмитрiвна теж iнодi сприяла успiховi справи, при нагодi дарувала кому треба своï заворожливi усмiшки... Одне слово, запруду зведено, важке тiло висотноï греблi лягло через увесь яр, а в горiшню його частину цегельнi заводи женуть i женуть пульпу, щоб способом гiдронамиву заповнити вiдтятий сектор яруги, щоб твердь з'явилася на мiсцi колишнiх смiтникiв, урвищ з буреломом, з вiчною похмурiстю хащ, куди ще в допотопнi часи князi ходили полювати вовкiв та вепрiв. Пiсля гiдронамивних робiт яр, власне, перестане iснувати, кручi та провалля зникнуть, а на новостворенiй землянiй подушцi буде з часом розплановано парк — iз штучним озером, iз стрiльбищем, з'являться атракцiони, i, як вершина мрiï, потягнеться в небо гiгантське чортове колесо — зреалiзується таким чином давнiй задум Петра Дем'яновича. На паперi легко давалось, а як дiйшло до дiла, скiльки нервiв вимотав цей яр! Мабуть, тiльки Зося Дмитрiвна й знає, який опiр дехто чинить ïï чоловiковi на цьому шляху. Клопiт за клопотом. Чи прорахунки були якiсь допущенi, чи в недобру хвилину бульдозери взялись за той яр,— може, намив розпочали не пiд тим знаком зодiаку? Господар, стрункий, з чаплiнськими темними вусиками, у французькiм коротенькiм пальтi, в гарнiй хутрянiй шапчинi (на одному з артистiв опери бачила таку шапочку), готовий до виходу, став на порозi: — Я поïхав. Дружина аж задивилась: справдi, бiле личко, темний вус... Не накинула б на нього оком яка — небудь з отих керiвних, незамiжнiх, що так i полюють на своïх перспективних колег... — Ти надовго? — Там видно буде. Можливо, марна тривога, це ж у нас умiють... Не хвилюйся, люба. Приязний помах рукою на розвiтання, пiсля чого Петро Дем'янович одразу суворiшає, i його елегантна постать в яскравiм кашне, в нових черевиках саламандра зникає за дверима. Бiля пiд'ïзду Гайдамаку вже чекала службова машина. Перш нiж сiсти, господар кинув погляд за рiчку, за острови: обрiй там помiтно свiтлiшав, в небi великим алмазом блищала вранiшня зiрка. Така велика, гостроребра, наче уламок якогось небесного тiла. — Ми з тобою сьогоднi раннi птахи,— вдавано бадьорим голосом мовив Петро Дем'янович, сiдаючи поруч iз шофером, i звелiв: — На об'єкт. — Як поïдемо? — Низовою давай... В дорозi водiй, довгов'язий пiжон з рудими бакенбардами, спробував був завести мову про вчорашнiй хокей, але Петро Дем'янович, хоча вiн теж болiльник, цього разу вiдмахнувсь: не до хокею сьогоднi. Чорний яр — ось болячка, якою вiн зараз поглинутий повнiстю. З низовоï дороги об'єкт видно мов на долонi. На схилах гiр, поритих донизу яругами, поперек найбiльшого урочища, серед бурого природного ландшафту видiляється, мов iнородець, сiрого бетонного кольору мур, призначення якого непосвяченому навряд чи й вгадати. Ото вiн i є, втiлений Гайдамачин задум, його Асуан, як iнодi вiн жартує. Коли вперше погнали сюди спiнену пульпу з цегельних заводiв, це давало Гайдамацi майже естетичну насолоду. Стояв, дивився, як дно котловану поволi покривається глинистою рiдиною, як звершується задумане: вiдкладається вiчне дно! Море вiдкладає своï нашарування мiльйонами лiт, а тут все на твоïх очах i з твоєï волi... Ось вони, твоï мезозоï! Гребля — дамба намивалась земснарядами не один рiк, роботи у верхiв'ях яру ще й зараз ведуться, щоправда, з горем пополам. У тому мiсцi, де з часом мають з'явитися серед парку гойдалки, тир, атракцiони та чортове колесо, горожани поки що бачать величезну вирву, лиш почасти заповнений котлован, у якому на сьогоднi зiбралося, може, сотнi тисяч тонн важкоï багнистоï води, вiрнiше пульпи, що ïï женуть сюди iз сусiднiх цегелень. Потужнi насоси мусили б весь час вiдкачувати зайвину вод, скидати ïх у дренажнi канави, але ж цi вiчнi неув'язки з технiкою, повсюдна байдужiсть, нехлюйство... Iнодi Гайдамаку просто вiдчай бере: чи вдасться пробити стiну чиновницького формалiзму й крутiйства? Тут недовго i в мiстику вдаритись: може, й справдi в недобру мить взявся, змагатися з Чорним яром, може, справдi це мiсце одвiку закляте, яким його вважали старi люди колись? Гайдамака вирiс бiля самого яру. В давнi лiта Чорний яр, звiсно, був населений вiдьмами та вiдьмаками, всякими щезниками, загадковими красунями — звабницями та схожими на ярмаркових конокрадiв мiсцевими демонами, якi в найтемнiшi купальськi ночi справляли в задичавленiм яру своï гульбища. Маленький Петрусь у такi ночi, долаючи страх, теж бiгав до яру з ватагою низових хлопчакiв, адже всiм ïм кортiло пiдгледiти, що ж коïться в самiй глибинi урвища в пору найстрашнiшу — опiвнiчну, чаклунську... В темрявi можна було натрапити на живих свiтлячкiв i взяти ïх на долоню, пiд ногами вдавалося iнодi почути похропування ïжака, хтось мiг сполохати птаха нiчного, де — не — де старi буреломини свiтилися своïм трухлявiнням так, що й. вепра могли вiдлякнути, а в кого з хлопцiв багатша грала фантазiя, тому неважко було пiдгледiти, як шастають у глибинi яру кошлатi темнi примариська iз зеленими очима, створiння, достеменно схожi на марсiан,— чи, може, то й були якраз марсiани, з якими породичались у хащах вiдьмаки та ïхнi розпатланi безсмертнi подруги? Так було. А тепер ось, коли ти зробив усе, щоб переiнакшити той яр, щоб, порозганявши всiх забобонних щезникiв, влаштувати на рукотворнiй твердi культурний майданчик, мiсце вiдпочинку трудящих, то хiба ж не прикро переконатись, як навiть близькi люди часом зустрiчають твою iнiцiативу нерозумiнням та холодом. Рiдний батько не сприймає твоєï споруди, це ж факт! Вийшовши на пенсiю, батько понудьгував трохи вдома, а потiм знову попросився сторожувати в депо, живе, як i ранiш, у своєму старосвiтському будиночку, що прилiпився на косогорi над яром, потроху теслярує вдома. Петро Дем'янович, як i годиться синовi, час вiд часу провiдує старого, але при зустрiчах щораз виникає прикра для обох полемiка, щораз мусиш захищати вiд нападок свою греблю, що лягла мiж вами, нiби смуга вiдчуження... Якось батько в присутностi родичiв розповiв пiд час вечерi, що мати, бувши вже тяжко хворою, коли цiлi днi ïй, обмощенiй подушками, доводилось лежати на верандi, першою помiтила, що пiсля того, як Чорний яр було перегороджено, як отой самий синiв Асуан затулив клапоть неба на горi, сонце для низових людей стало заходити на якусь часину ранiше, отже, свiтлового дня поменшилося для них i для твоєï мами теж! I хоч навряд чи хотiла вона своєю кволою скаргою дорiкнути синовi, але з батькових уст це подавалось саме як докiр, як грiх тяжкий, непрощенний... Глибоко вражений почутим, з тягарем провини на душi, Петро Дем'янович вирiшив сам, з хронометром у руцi, перевiрити скаргу покiйноï матерi, i виявилось, що вона казала правду, сонце пiсля зведення споруди стало зникати в кiнцi яру справдi на якiсь секунди ранiше звичайного, i хоча йшлося про втрату свiтла мiзерну, про якiсь там миттєвостi, але ж факт залишався фактом... Тiльки чи достатня це пiдстава, тату, щоб вам, при стороннiх, та ще й з посиланням на дорогу нашу матусю, нападати на те найвартiснiше, що ваш син у життi воздвиг? Припустимо, батько не може змиритися з втратою якихось там секунд свiтлового дня, з втратою такого звичного для себе краєвиду, але ж i сестра Полiна Дем'янiвна, шкiльна вчителька, з ним заодно, щоправда, це в ïï дусi, щораз у сутичках iз старосвiтчиною вона опиняється по той бiк барикад!.. — Енергiю твою визнаю, Петре,— казала нещодавно,— але як ти мiг знехтувати думку всiх тих, хто пiд яром живе? Кому над головою мiльйони тонн багнюки нависло? А майбутнє твоє чортове колесо — для кого воно? — Для людей! — Для яких? — Для реально iснуючих. — Якби ж то ради реальних... Iнодi здається, брате, нiби ти бiльше про якихось людей абстрактних пiклуєшся... I за абстракцiями нас, живих, не бачиш!.. Ось такi речi доводиться вислуховувати. I вiд кого? Вiд найближчоï рiднi!.. Бiльше того, сестра вважає, що вiн, котрий вирiс на схилах Чорного яру, почав цуратися свого, не шанує рiднi мiсця, за суєтою, за безлiччю засiдань перестав чути мову своєï слобiдки, так само як i мову тих дзюркотливих джерелець, якi в пору дитинства лагiдно гомонiли по дну урочища, ллючись ïм, дiтям низовим, понад'ярським, просто в самiсiнькi душi, в ïх чистоту... Одначе годi! Нiхто не смiє докоряти йому, що вiн щось забув, вiд чогось вiдцурався, зачерствiв, забюрократився. Звiсно, iншими справами живеш, але хiба ж не озивається час вiд часу в тобi й те далеке, навiк промайнуле? Були ж бо й купальськi ночi з радiсними, буйними ïх вогнями, з хлоп'ячим гасанням допiзна у темних чорноярських хащах, був i перший поцiлунок, що так опiк тебе, хлопчака, тодi на самому днi яруги бiля струмочка... Давно немає того струмка. Ще за попереднiх господарiв мiста горловину джерела вовною було забито, щоб не заболочувало нижню вулицю та не пiдтоплювало трамвайне депо. Джерелець нема, а в душi ж то вони зостались? Та тiльки не той зараз час, щоб жити джерельцями, розводити лiрику, тiшитись вiдшумiлим... Он собор височить на горi, сама грацiознiсть, увесь нiби зiтканий iз повiтря та вранiшнього свiтла, i, звичайно, поруч iз ним твоя сiра, перекинута через яр споруда помiтно програє, одначе i в нiй можна вiднайти прикмети сучасностi, могутнє щось, ентеерiвське, надто ж коли дивитись неупереджено. Дружина вважає, що оригiнальне його творiння рано чи пiзно оцiнять,— живуть же в пам'ятi людськiй, скажiмо, висячi сади Семiрамiди? Звичайно, це жарт, але з погляду iнженерного таки ж чогось варта могутня ця гать, яка, згiдно твого задуму, рiшуче перетнула всю горловину Чорного яру. Прикро, ясна рiч, що не все складається так, як уявлялося на паперi. Безлiч виявилось непередбачених речей, неув'язок, службових чвар, а то й просто чийогось недбальства, i, як наслiдок... А втiм, оця твоя запруда, що має пiдпирати цiле озеро на горi, вона ще посмiється з багатьох маловiрiв та скептикiв! Ще переконаються, що зведено споруду не на день — на вiки. Тiльки ж як у нас все з боєм дається! Демагоги не перевелись, кожному рота не затулиш. Батькiв товариш, майстер iз трамвайного депо на прiзвище Скакун, на кожному виконкомi порушує проблему Чорного яру, так це вiн iменує. Щоправда, учасники засiдань звикли вже до цього деповського Цiцерона. Варто лише Скакуновi пiдняти руку для слова, одразу пожвавлення в залi. Декотрi заздалегiдь втягують голови в плечi, iншi ж, навпаки, смакують: — Ну, цей дасть жару... I треба визнати, що в нього iнодi таки з перцем виходить! Вишукує якiсь давновiджилi словечка, одного разу, звертаючись до Гайдамаки, навiть бiблiйне оте возмєздiє приплiв, викликавши веселий шумок у залi. Якби воля Петра Дем'яновича, ставив би таких балакунiв на мiсце. Iншi хоч обережненько, з вихилясами, з натяками, а цей чеше навпростець, на ранги не зважає. Той у нього забудькiв наïвся, iнший надто роздобутливий для себе, а та язиката за паперами та манiкюрами далi свого носа не бачить... Уже й регламент вичерпано, а Скакун усе ще воду в ступi товктиме, i найв'ïдливiше — про Чорний яр: чому не винесено було проект на обговорення самих городян, та й взагалi чи потрiбна комусь та витiвка, а позаяк уже сталося, то куди технагляд дивиться, бо йому, старому перестраховщиковi, бачите, палi, що ïх загнано в тiло греблi, здаються не зовсiм якiсними... Типовий критикан, а доводиться терпiти, вислуховувати, не перебиваючи, доки вiн свою словесну пульпу жене... Одне слово, Гайдамака з тих, кому життя не шкодує прикростей. Сто рокiв жди, поки похвалять, хоча працюєш, як робот. Бо це мiсто. Самих пiдземних комунiкацiй та дренажних систем стiльки, що будь — коли жди авралiв. А якщо вже бути до кiнця вiдвертим, то вiн навiть полюбляє цi аврали, неспокiй служби, постiйну напруженiсть нервiв своïх i людських. Зрештою, такi стреси не дають цвiллю припасти. Епоха вимагає працювати в три сили, життя пiдганяє, диктує свiй темп. Добре, що хоч дружина це розумiє. Пiсля тiєï новорiчноï аварiï три доби вдома не ночував, а коли повернувся, забейканий до вух, вона аж зойкнула в захватi: О, мiй герой!.. Змарнiв, схуд, а нiби аж помолодшав! Згадавши ïï тодiшню розхвильованiсть, Петро Дем'янович мимовiль потамував усмiшку, не хотiлось, щоб ïï помiтив водiй. Перед свiтлофором довелось перечiкувати, доки проповзе трамвай. Вагони трамвая скреготiли по рейках повiльно, i на дверях одного з них Гайдамака загледiв свого найупертiшого опонента, того самого Скакуна в шапцi вухатiй, з авоською в руцi. Обличчя баб'яче, очi сльозяться, одначе Гайдамаку з вiдстанi впiзнав. Не втримавши й тут язика, докинув пiд скрегiт трамвая: — До гатки своєï, Петре? Воду носити решетом? Так i шпигонуло Петра Дем'яновича ранкове його вiтаннячко, особливо дошкульним було оте нiсенiтне воду решетом... От публiка, нiби не для них розбиваєшся, нiби справдi — для якихось абстрактних людей. Наче й дрiбниця, однак пiсля цього мимохiдь кинутого воду решетом Петро Дем'янович завважив раптом у собi ознаки неспокою, вiдчув залеглу в душi тривожнiсть. Треба ж тобi такоï заявочки на повен голос: воду решетом... Безглуздий допотопний вислiв, по сутi, нiсенiтниця, а от заспокоïтися не можеш... Власне, Гайдамака й до цього iнодi почував, як черв'як сумнiву нi — нi та й заворушиться глибоко десь, аж там, у надрах пiдсвiдомостi: а чи не змарновано зусиль? Чи була в цiй спорудi крайня потреба? Нiхто, навiть дружина, не здогадується, що бувають хвилини, коли вiн, прокинувшись уночi, потайки береться зважувати всi за i проти... То що ж, краще взагалi б не чiпати Чорного яру? Хай би й далi його перетворювали в смiтничище, у звалище. Колись i собору ж на горi не було, але в якомусь там столiттi з'явився, одразу змiнивши весь краєвид. А зараз хiба зупинився плин часу? Хiба не ставить перед людиною своï вимоги прогрес? Рано чи пiзно бульдозер однаково добрався б i до твого Чорного яру. Звичайно, ти вирiс тут, дух околицi ще й зараз не зовсiм вивiявся з душi. То, може, тим значнiшою слiд вважати перемогу над самим собою? Що зумiв переступити через особисте, подолав сантименти, знайшов у собi сили приборкати голос власного яружного дитинства? Ну а, припустимо, ти на якомусь би етапi раптом i завагався, то хiба це змiнило б хiд подiй? Споруда дедалi менше залежить вiд тебе, вiд твоï волi, з певного часу вона, власне, iснує мовби сама по собi. Адже стiльки вже задiяно (слово ж яке!) людей i механiзмiв, стiльки вгачено коштiв... Нема назад вороття. I все ж — чому сумнiви не покидають? Десь читав, як фантастичнi чудиська — роботи, збунтувавшись, виходять з — пiд контролю людини,— не опинитись би й тобi в такiй ситуацiï. Дивись, щоб власне творiння та не викинуло тебе з сiдла... Що й казати, нелегко доводиться, але кому тепер легко? Життя постiйно в'яже своï гордiєвi вузли, не встигаєш розрубувати. На чистому мiсцi раптом виникає щось непередбачене, вносить своï корективи, та ще якi! Ось i помпи потрiбнi потужнiшi б, а ïх катма, i дренажна система виявилась не досить надiйною, та ще й технагляд чiпляється, встигай лише давати пояснення. Петро Дем'янович раптом ловить себе на думцi, що добре було б, якби на об'єктi цього разу взагалi обiйшлися без нього,— вперше майнуло бажання уникнути зустрiчi зi своïм Асуаном. Але водiй жене, i свiтлофори як на те скрiзь без затримки дають зелене свiтло... А який ранок буде чудовий! I в таку свiжу березневу рань, коли лiд на рiчцi, здiрчавiвши, вже лунко й весело потрiскує, а на островах майже по — весняному червонiють краснотали, маєш стрiмголов мчатись туди, де ждуть тебе самi прикрощi, службовi клопоти, де знов розплутуватимеш конфлiкти, даватимеш комусь нагiнки, знову i знов миритимеш своïх комунальникiв у ïхнiх безкiнечних чварах iз цегельними заводами. Ну й випала ж тобi, Петре, життєва стезя! Минувши присадкувату, круглу, як пантеон, споруду трамвайного депо, куди ще малим йому доводилось бiгати зустрiчати батька пiсля змiни, Петро Дем'янович вiдчув на душi знайоме потеплiння, бо ж не стороннiй, бо ж i для нього трудовий стаж починався звiдси. Водiєвi звелiв зупинитись бiля газетного кiоска на стародавнiй площi, забрукованiй не за його пам'ятi, — скiльки Петро Дем'янович себе пам'ятає, брук тут уже був. Звiдси, з цього мiсця, вигляд на його споруду вiдкривався найбiльш виграшний. Щоправда, над мiсцевiстю панували все тi ж золотоверхi ансамблi на горi, що легко зависли в небi серед вранiшнiх хмаринок, поруч них рiзонула зiр так звана тумба, похмура бетонна споруда епохи захоплення кубiзмом, а ледь праворуч вiд неï каньйоном потягнувся, звужуючись вгору, i самий Чорний яр, що тепер був там, бiля своïх витокiв, мовби заткнутий сiрим щитом величезноï дамби — запруди. То ж таки щит! Хай вiдтяв скибку неба для тих, хто внизу, але з часом його оцiнять, бо позначиться вiн на всьому благоустроï, надто ж коли над висотною запрудою зазеленiє парк, твоï майбутнi сади Семiрамiди. Об'єкт уже не спить, навiть звiдси, знизу, видно зовсiм мурашинi постатi людей, що вештаються по дамбi; однак сама ïхня присутнiсть там приносить Петровi Дем'яновичу внутрiшнє заспокоєння: якщо народ на мiсцi, то, вважай, нiчого загрозливого. Десь веснянi води просочуються в тiлi греблi, сльозиться трохи, але ж таке було й торiк напровеснi, i нiчого, обiйшлось... Дихалось легко, березнево. До кiоска пiд'ïхав коляскою iнвалiд з пошрамованим обличчям, вiн, мабуть, не впiзнав товариша Гайдамаку чи й зовсiм не знав його в обличчя, прийняв, можливо, за котрогось iз раннiх туристiв — вони деколи з'являються тут поодинцi й натовпами, щоб iз нижнього мiста милуватись архiтектурними ансамблями на горi, ловити на плiвку ïхню незрiвнянну красу. — Отож вiн i є, Чорний яр,— сказав iнвалiд, вважаючи, певне, що Петру Дем'яновичу потрiбне пояснення.— Колись гади фашистськi людей там розстрiлювали... — Я знаю,— кинув досадливо у вiдповiдь Гайдамака. ьКому — кому, а йому не треба пояснювати: трагедiю часiв окупацiï, пов'язану з Чорним яром, вiн знав досконально, хоча сам пiд час тих подiй ще був хлопчиськом. — Якi жахи там коïлись, а тепер... — Що тепер? — суворо вихопилось у Гайдамаки. — Показуха! — випалив iнвалiд. — Отаких розмiрiв грязевiдстiйник прилаштувати нам над головою. — Запаливши сигарету, вiн ще раз спiдлоба глипнув у бiк Чорного яру й дражливим тоном додав: — Там зараз мiльйони тонн грунту набрякають весняними водами, чи це хто — небудь до уваги бере? Взявши в кiоскера вранiшню газету, Гайдамака сердито звелiв водiєвi: — На Яружну! Авто рвонулося з мiсця. Вуличка Яружна хоч i тупикова, хоч i не веде нiкуди, крiм яру, однак Гайдамацi вона наймилiша, бо це ж i є вона, вуличка його дитинства. Кривуляста, ще й досi не забрукована (нiяк руки не доходять), вона круто тягнеться в ущелину яру, помiж дерев'яними, почорнiлими вiд часу будиночками, помiж затишними двориками робiтничого передмiстя, де здавна селились трамвайники, залiзничники, рибалки та iнший трудовий люд. Патрiархальнi цi будиночки з рiзьбленими ганками, з тиснявою ветхих сарайчикiв та цегляних льохiв серед вишневих дерев, з потемнiлими голубниками, де не знати чи й були ще голуби, — все це нiби тiльки й ждало в покорi, що ось прийдуть, оцiнять, знесуть, переселивши господарiв в iншi мiсця, в отi зарiчанськi, вирослi на намивних пiсках мiкрорайони. Крiм Петра Дем'яновича, небагатьом було вiдомо, що до того воно якраз i йдеться, так само як не всiм випало знати iсторiю цiєï Яружноï, де в тихих будиночках за царату влаштовувались явки революцiонерiв, а в одному з пiдвалiв iснувала навiть пiдпiльна друкарня, — цi перекази ще в дитинствi чув вiд старших малий Гайдамака, i вони щораз виповнювали його душу почуттям гордощiв. Що не кажiть, а приємно усвiдомлювати себе законною галузкою цiєï розлеглоï понад яром робiтничоï слобiдки, яка тут всi бурi перебула, на всiх стужах не розгубила теплiнь людського затишку. Власне, це єдине мiсце на свiтi, куди Петра Гайдамаку час вiд часу тягнуло. Надто ж манило його сюди, доки мати була жива, бо тiльки тут пiсля всiх перевантаг та стресiв мiг вiн почути слово справжнього спiвчуття, бо тiльки тут було називано його, дорослого, iменням зменшеним, пестливим, дарувалось йому слово безмежноï ласки, за яку нiколи не вимагалось вiдплати. Невже й матерi гiрко було бачити, як змiнювався яр, невже i ïй не до душi було, коли ота стiна впоперек яру стала рости, аж поки й небо затулила? Але хто мiг, проектуючи, передбачити таку дрiбницю, врахувати, що споруда позначиться навiть на освiтленнi низовоï слобiдки, вiдбере в неï якийсь там жмуток призахiдних променiв? Нi, краще не думати про це... Петро Дем'янович мав намiр, доïхавши до батькового подвiр'я, лишити внизу свою Волгу, а далi йти стежкою, що поп'ялась по горбах, — це був узвичаєний його персональний маршрут, яким вiн не раз користався, добираючись по знайомих крутизнах до своєï споруди. Однак сьогоднi склалось по — iншому. Навстрiч йому згори, всiма рiвчаками Яружноï, гуркотiла вода. Всюди було слизько й багнисто, раз у раз колеса Волги буксували, а потiм i зовсiм довелось зупинитись, бо вузьку вуличку наглухо перегородила червона пожежна машина; далi за цiєю стирчала ще й друга, така ж яскраво — червона, величезна, i всюди тяглися шланги в узбiчнi двори, — один iз шлангiв крiзь вишняки погадючився аж до батька в двiр... Пожежа? — найперше подумалось Гайдамацi, одначе нiщо нiде не горiло. Начальник пожежноï команди, лiтнiй чоловiк з сiрим обличчям, з мiшками пiд очима, виявився знайомим Петру Дем'яновичу, ситуацiя, яку вiн окреслив, поставала просто нiкудишньою. Ще з учора були сигнали. Затоплює людям пiдвали, погреби, в декотрих уже i в хатах пiдлоги позаливало, вiдкачують безперервно, а вода, наче з — пiд землi, знову пiдступа... Пожежник скрушно розводив руками: — Не розумiємо: звiдки? — Нiчого дивного,— нахмурився Петро Дем'янович i, намагаючись не виявляти збентеженостi, заспокiйливо додав: — Веснянi води, це ж ясно... — Якбитiлькивеснянi,— буловисловленосумнiв десь iз — за машини. Петро Дем'янович мимоволi здригнувся: а якщо справдi не тiльки веснянi? Якщо й т i, горiшнi, якимось чином проникають аж сюди iз твого грандiозного вiдстiйника? Здавалось, все ж було передбачено. Яругу перегороджують товстою дамбою — греблею. Потiм женуть пульпу, створюють подушку, зайвину вод скидають у дренажнi канали... Мул, глина швидко тужавiють, влягаються, i далi все йде чин чином... Так думалось. Однак розхвалювана проектантами подушка Чорного яру, чи достатньо вона надiйна? — вперше майнула тривожна думка. — Чи не занадто набрякла водами, тими, що вiд цегелень, та ще й весняними на додачу?.. Треба мерщiй нагору, до греблi: що там вiдбувається? До батька на подвiр'я не зайшов — старому зараз не до тебе, так само, як i тобi не до нього. Похмурий, обвiшаний вiнками цибулi, в чоботях рибальських з халявами вище колiн, батько саме виносив iз льоху збiжжя. На синове привiтання вiн ледве кивнув через паркан i демонстративно став розвiшувати цибулю на стовпах голубника, робив це, мов перед повiнню, хоч повiнь сюди нiколи ж не сягала. — Що за переселення, тату? — швидко минаючи подвiр'я, псевдобадьоро кинув батьковi Гайдамака.— Не лякайте людей хоч ви... — Не я лякаю — вода,— випростався старий.— Сьогоднi льохи заливає, а завтра... Це ж вода! Прикро, геть нiкудишньо стало на душi, коли Петро Дем'янович пiдiймався крутим узвозом, який незабаром перейшов у ще крутiшу стежку. Ковзаючись та хапаючись за кущi, вiн все ж крок за кроком дерся нагору, у бiк споруди. Тутешнє пiдгiр'я так i зосталось необжитим, тiльки на лисих пагорбах праворуч яру бiлiє невисокими корпусами лiкарня, заклад, заснований ще в дореволюцiйнi часи. Петру Дем'яновичу тут кожен пагорб, кожне узвишшя й тераса здавна знайомi, на одному згiрочку, де колись хлопчашня любила грати у волейбол, видно чималий натовп людей iз лiкарнi, як завжди незвичнi для ока у своïх сiрих халатах, вони, жваво жестикулюючи, щось обмiрковують, неспокiйно вказуючи руками нагору, в бiк навислоï над яром споруди. Чого вони там мiтингують? — несхвально подумав Петро Дем'янович, забираючись по косогору дедалi вище. Мимохiдь згадалося, як однолiтки його — хлопчаки з селища — колись дружили з людьми iз лiкарнi, охоче навiдували ïх пiд час прогулянок, виконували рiзнi доручення для тих нещасних. Петрик тодi теж був сповнений до хворих щирого спiвчуття, його вражало, що очi в тих людей завжди сумнi — сумнi... В мiру того, як Петро Дем'янович хай поволi, та все ж наближався крутизною до своєï споруди, вона мовби росла, насувалась навстрiч, i з'являлась у нiй якась могуть, навiть величавiсть. Нi, таки недаром ми цей город городили, — думалося йому, коли, йдучи, вiн поглядав угору на своє творiння. Заглушуючи тривожнiсть, душi його торкалося почуття переможницьке, честолюбне. Хай переiнакшено рельєф, але ж на все зарiччя видно, чим ти займавсь. Хоч би що там казали, а є в цiй хмаровиднiй спорудi сила й розмах, цього в неï не вiдбереш... Стежка нiби й знайома, а виявилась примхливою, щойно пiдiймалася схилом, а тепер потягло ïï вниз, у заглибину яру, де звалено купи поржавiлих бляшанок, битих пляшок та рiзного дрантя iз синтетики, — його, видно, й вогонь не бере; далi стежка знову круто подерлася по вiдтанулiй глинi вгору, йти стало зовсiм ковзко; iнодi, щоб не посунутись униз на своïх iмпортних з каучуковою пiдошвою, вiн чiпко хапається за кривi стовбури дерев, що, задичавiлi, стирчать де — не — де по схилу, далеко оголившись мiцним корiнням i мовби з останнiх сил тримаючи ним вiд зсуву цей глинистий, набряклий водами грунт. В одному мiсцi неподалiк стежки робить на галявинцi свою вранiшню гiмнастику лисий, жилавий, у спортивнiм костюмi вiдставник Перегуда, давнiй знайомий Петра Дем'яновича; пiсля присiдань гiмнаст пiдходить до наближчого дерева i ще й бiля нього виконує кiлька силових вправ, з натугою вiдштовхуючи вiд себе облуплений, дуплуватий стовбур, нiби хоче його зрушити з мiсця. — Обiймiмо дерева! — замiсть привiтання прокричав вiн до Гайдамаки девiзом iндiйських йогiв. — Обiймiмо,— без ентузiазму вiдгукнувся на цей жарт Гайдамака, а вiдставник тим часом знову й знову вiдштовхував вiд себе обома руками старезне вперте дерево. Уже зовсiм розвиднилось, на спорудах горiшнього мiста сонце заграло першим промiнням. Петро Дем'янович, вгрiтий ходьбою, обернувся. Сонце сходило за островами, владно виринало серед верболозiв, вразивши Гайдамаку своєю величчю, якоюсь урочистою значущiстю цих хвилин. Лик сонця, дивна рiч, щораз нагадував йому матiр, кругловиду, навiть i серед горя усмiхнену, що для нього була втiленням доброти, i ласки, i всього найкращого на свiтi. Досi не може пробачити собi, що, незважаючи на хворобу матерi, вiн тодi вiдправився, за наполяганням Зосi, у свiй середземноморський круïз. Коли мама згасала тут, з дня на день ждучи його повернення, до останнього виглядала, щоб ще раз побачитись, вiн у цей час, нiчого не пiдозрюючи, розгулював з фотоапаратом по руïнах Геркуланума та Помпеï, споглядав рештки городищ, де колись буяло життя, а потiм умить все зникло раптово, кiнецьсвiтньо. Гайдамака тодi намагався уявити сум'яття античних людей, що опинились у самому епiцентрi катастрофи, всi вони, як пiзнiше наука виявила, задихнулись пiд хмарою вулканiчного попелу... Внизу, по самому дну Чорного яру й далi, видно було величезнi купи смiття, що до нього й санiнспекцiя, певне, дороги не знає. Петро Дем'янович взяв це собi до уваги. Деручись вище, вiн час вiд часу мiряв очима вiдстань: чи багато ще йти? Недоврахував, що такою ковзкою буде вiдтанула стежка. Одначе споруда все ж потроху наближається, нiби розбухає розмiрами, заступаючи пiвнеба отими своïми водоспадами, якi нещодавно тiльки сльозились, а зараз брудними патьоками, виблискуючи проти сонця, всюди по тiлу греблi так тривожно течуть i течуть. З'явилось зараз у спорудi щось недобре, щось геть зловiсне вчувалося у цьому ïï нависаннi, i холодом вiйнуло вiд того, що запруда, наближаючись, мовби й справдi розбухала, побiльшувалась перед ним своєю тупою, важезною, геологiчних масштабiв масою. Нiби вперше розглядаючи ïï, вiн вiдчув раптом хлоп'яцьке зухвале бажання погрозити ïй кулаком, уявивши себе на мить тим смiливцем, що стояв колись у мiстi на Невi перед Мiдним вершником i погрожував йому: Ужо тебе!.. Не боюся, мовляв, тебе, вiдьмо, хоч яка ти є сила й могуть... Десь унизу пронизливо й незрозумiло зойкнула сирена. Пожежна, чи що? Здивований, вiн рвучко озирнувся в той бiк, до низових людей, i тiєï ж митi над головою в нього все стрясонулось вiд гуркоту надприродного, вiд катаклiзму такого сильного, що вiн навiть не був страшним. Глянувши вгору, Гайдамака встиг вхопити зором, як споруда його, нiби на уповiльненiй кiнострiчцi, поволi осiдає, розповзається, i ось уже чорний водоспад, Нiагара грязюки, мулу, пульпи й камiння з сатанинським гуркотом нестримно ринула вниз! Все втратило глузд. Все було неправдоподiбним. Чорнi розлюченi леви з ревiнням летiли йому навстрiч! Страх, проте, не завладував ним. У нестямi гнiву вiн навiть рвонувся вперед, розкинувши руки, насупроти тiй чорнiй Нiагарi, яка, здавалось йому, не посмiє його зачепити. Зусиллям волi вiн нiби ще сподiвався зупинити, вiдвернути ïï. Але багнюка з верхiв'ïв летiла ракетно, котила потопом, трощила все на своєму шляху. Гайдамака почув нелюдськi крики, зойки лiкарняних людей на горбах, ще встигло око вхопити, як вiдставник кинувся, волаючи не своïм голосом, до дерева i не по лiтах швидко, з мавпячою спритнiстю подерся мiж гiлляками вгору... А сам Гайдамака, очманiлий, почуваючи себе вже мовби поза життям, хотiв зараз одного: чуда, яке миттєво б заступило, перетяло б ревучiй, темнiй тiй силi шлях. Сам зводив, з твоєï волi виникло... Оце тобi й возмєздiє! Щось подiбне плуталось йому хаотично, обривками думок у головi, а страх здолав його аж тодi, коли неподалiк зблиснуло, вибухом стрясонуло повiтря i пломiнь стовпом вдарив угору — зрозумiв: знесло газову пiдстанцiю, вирвався газ, спалахнув. Рев, гуркiт, блискавки електричних розрядiв, дерева падають i з вивернутим корiнням летять просто на нього... — Тiкай! Змете! — верескнуло людське десь iз пагорбiв. Ошелешений, вiн з гнiвом, з палаючим почуттям сорому кинувся тiкати косогором кудись униз, де ще якiсь люди волають, бiжать, падають i, звiвшись, знову бiжать... Сатанинська гуркотнява наздоганяє, вал каламутi, схожий на вулканiчну масу, летить дном яру нестримним потоком, жене палiччя, ящики, консервнi банки, дранi канiстри, Гайдамаку, коли вiн на мить озирнувся, вдарило в обличчя льодяною грязюкою, вiн аж захлинувся, — збитий з нiг, летiв кудись, а хутряну його шапку вже закрутило на чорториях. Пiдхоплений важкою водою, Гайдамака обома руками вчепiрився в корчомаку, вона, по — оленячому рогата, перекрутившись, разом iз ним занурилась у каламуть, у льодяний вал, потiм, випiрнувши, пiдняла i його з собою, виштовхнула, оглушеного, на поверхню, мовби тiльки для того, щоб Гайдамака ще раз глянув на цей бiлий свiт. Дерево кидало в бурунах сюди й туди, вгору — вниз, але потерпiлець, борсаючись, тримався за корiння з цупкiстю потопаючого, ще й зараз не до кiнця усвiдомлюючи, що сталось, яка сила несе й шпурляє його серед цього клекоту вируючоï грязюки. А в тi миттєвостi, коли опинявсь на поверхнi, встигав крiзь ревище вловити пронизливi людськi Ґвалти на горбах, в яких йому вчувалося щось рятiвне. Летюча холодна багнюка мчить його серед цих Ґвалтiв та крикiв, мутна, важка вода, збунтована пульпа несамовито шпурляє Гайдамаку кудись униз, кидає, мов трiску, помiж строщених парканiв, хвiрток, помiж лiхтарних стовпiв з ошматтям дроту, наближення яких вiн зараз чомусь найбiльше боявся. Металевою бочкою стусонуло його в плече, уламком паркану вдарило в друге, ще чимось оглушило, аж потьмарилось у вiчу, i вже свiт для нього зник, свiт не повертавсь... Довго ще житимуть у цiм передмiстi перекази, чутимуть ïх дiти, що зараз iще й не народженi, йтиметься нiби про щось iрреальне, дiйматимуть душi дiтей моторошнi оповiдi про те, як мiльйони тонн багнюки крiзь розвалену греблю ринулися згори вниз, все змiтаючи на своєму шляху, бо швидкiсть грязепаду була страшна, снарядна... Буде розповiдано, як мужньо рятували потерпiлих команди вiйськових, як вертольотами знiмали людей iз дахiв, а проте жертв не вдалось уникнути, замуленi, перекинутi трамваï лежали обiч колiй, повнi пасажирiв, що захлинулись пiд багатометровим валом грязепаду, доводилось вiдкопувати ïх екскаваторами. Розповiдались не легенди, а дивовижна в своïй неймовiрностi правда, коли навiть хворi з лiкарнi, що на горбах, кинулись були до Чорного яру рятувати людей, як з очима, повними жаху, виносили вони на пагорби малечу iз дитсадка, кутаючи дiтей у своï шорсткi лiкарнянi халати, пригортаючи до грудей тих на смерть переляканих найменших низових людей. ...Коли, врятований хворими, Петро Дем'янович проклiпнувся, лежачи горiлиць на пагорбi, перше, про що подумалось, було: Навiщо я опритомнiв, ожив? Навiщо вони врятували мене? Хворi з лiкарнi рятують здорових людей! Нi, це вже, мабуть, кiнецьсвiття... Вони, його рятувальники, з божевiльними вiд жаху очима стояли над ним в мокрих, забрьоханих халатах, були ще вкрай збудженi всi, поглядами нестерпно гострими стежили за цим незнайомцем, вихопленим з потоку, дивуючись, певне, тому, що вiн оживає; декотрi, нахилившись, зблизька вдивлялися в нього, навряд чи й вiрячи в його воскресiння. Котрийсь з безмежною осмутнiлiстю в очах запитав: — Суду боïшся? Нi, вiн не боïться суду. Найстрашнiше вже сталося. Хотiв зробити добро, а зробив таке зло. Хоча йому й зараз ще не до кiнця вiриться, що все це вiдбувалося в реальностi, а не ввi снi вiдбувалося з ним i що це його перевертом несло в потоцi багнюки в якiсь безвiстi, де вiн гинув... Але за що йому така покара, оте саме возмєздiє? Де батько? Чи врятуватися встиг? Десь поруч, нiби крiзь товщу пульпи, долинають сердитi голоси про технiчне дилетантство проекту, про вольовi рiшення, хтось оповiщає про перекинутий трамвайний вагон бiля депо, про пасажирiв, що багнюкою у вагонi захлинулись усi до одного... Маячня? О, якби вiн мiг зараз поринути у свiт маячнi! Скiльки ж часу минуло? Мить чи вiчнiсть? Однак ще був ранок, небо по — весняному яснiло над ним, а нижче... Сiризна якась незнайома, пустельна вдарила в очi. Садкiв нема, вуличка зникла, будиночки зобiч яру позносило, зчесало, у лiченi хвилини ураганом води змело. Вся твоя краïна дитинства лежить безмовна, посiрiла, мов та Помпея, пiд нашаруванням свiжого мулу, пiд вагою притихлоï, уже незрушноï грязюки, яка щойно ревма ревiла цим Чорним яром. Спробував поворухнутись, i тупий бiль в усьому побитому тiлi нагадав йому, що вiн живий. — Боïшся суду? — знову спитав, нахилившись над Гайдамакою, ще один, змучений, рудобородий, спитав зi щирим спiвчуттям у голосi. I всi вони, мов на щось неземне, нетутешнє, дивились на потерпiлого очима гострими й без мiри сумними. Вийшлий iз небуття, вiн перевiв погляд на горiшнє мiсто, на його ансамблi. Там усе стояло на мiсцi, крiм його споруди: у верхiв'ях яру, де була стiна запруди, свiтилось небо. Свiтилося крiзь проломину ясно — блакитне, нiби з дитинства, нiби вдруге подароване матiр'ю.
ЧОРНИЙ ЯР